Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, ухваленою 10 травня 2006 р. Президентом України передбачено, що „для забезпечення якісної юридичної допомоги необхідно чіткіше розмежувати статус адвоката та статус інших представників у судовому процесі” і „до здійснення захисту у кримінальному процесі потрібно допускати лише адвокатів” (абз. 3 п. 1 розд. X).

Сьогодні як захисники в кримінальному судочинстві України допускаються адвокати, тобто „особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні… У випадках і в порядку, передбачених цим Кодексом, як захисники допускаються близькі родичі обвинувачуваного, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни та піклувальники” (ч. 2, ст. 44 КПК в ред. від 21. 06. 2001). В ч. 2 ст. 44 КПК йдеться також про фахівців в галузі, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи. Але оскільки такого закону поки що не має, про них тут не йтиметься.

Європейський та світові нормативно-правові акти регулюють дане питання так:

а) „кожен, кого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або якщо він не має достатньо коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя” (ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, а також – ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (п. 1 с), ст. 47 Хартії Європейського Союзу про основні права (п. 2), ст. 67 Статуту Міжнародного кримінального суду (n. 1 d), ст. 6 Конвенції СНД про права і основні свободи людини (п. 3 в), п. 5 Резолюции (78) 8 Комитета Министров Совета Европы о юридической помощи и консультациях); b) „Будь-яка людина вправі звернутися про допомогу до адвоката за своїм вибором для підтвердження своїх прав і захисту в усіх стадіях процесу” (Перший із принципів Основних положень про роль адвокатів); с) „особа…, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, котрий має відповідну кваліфікацію та досвід ведення таких справ, щоб забезпечити її ефективну допомогу” (ст. 6 ЄКПЛ). „лицо, котрому предоставлена помощь, должно быть, по возможности, свободно в выборе квалифицированного защитника” (п. 5 Резолюции (78) 8 Комитета Министров Совета Европы о юридической помощи и консультациях).

Отож, європейськими та світовими стандартами є те, що кожен, хто обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення: 1) має право захищати себе особисто і мати захисника; 2) мати захисника на власний розсуд, за вибором; 3) якщо він не має достатньо коштів для оплати правової допомоги – одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя; 4) має право на кваліфікований захист; 5) в усіх стадіях процесу; 6) право на ефективний захист особою, котра має досвід ведення таких справ. При цьому майже всюди йдеться про захисника-адвоката, що й є загальноприйнятим в Європі та у світі. Якщо ж підсумувати, то справжній захист в кримінальному процесі бачиться не теоретичним і ілюзорним, а кваліфікованим, практичним та ефективним.

На теперішньому етапі розвитку України такий захист в цілому можуть забезпечити, бо мають і кваліфікацію, і практичний досвід, і досить широке коло повноважень та їх універсальність упродовж всього провадження та в усіх матеріально- та процесуально-правових категоріях справ, лише адвокати. Єдиного, що не можуть забезпечити адвокати, це захисту малоімущих (що те ж саме – захисту за призначенням) по причині відсутності адвокатури України як такої. Відсутність же фінансування цієї їхньої роботи, – провина перед бідними та беззахисними виключно державна.

Справжній захист по-європейськи з боку близьких родичів тощо ні організаційно, ні функціонально неможливий, тому що в усіх випадках виключається захист обов’язковий, за вибором, кваліфікований, ефективний та універсальний, а про виконання ними завдання по наданню обвинуваченому „необхідної юридичної допомоги при провадженні кримінальної справи” говорити не приходиться. Та й практика свідчить, в тому числі особиста практика як судді та адвоката, що обвинувачені використовують право на захист рідними здебільшого у випадках утримання під вартою і з єдиною метою – безперешкодно мати побачення з ними, віч-на-віч, та без обмеження в часі. Звідси, правовий статус близьких родичів обвинуваченого, його опікунів та піклувальників слід переглянути і привести до фактичного, а саме, до представницького та врегулювати у ст. 52 КПК, що, до речі, також є міжнародним стандартом. В Минимальных стандартных правилах Организации Объединённых наций, касающихся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних, принятых Генеральной Ассамблеей ООН № 401/33 29 ноября 1985 г. (Пекинские правила), наприклад, значиться:

„15. Адвокат, родители и опекуны

В ходе всего судебного разбирательства несовершеннолетний имеет право быть представленным его или ее адвокатом…

Родители или опекуны имеют право участвовать в судебном разбирательстве, и компетентный орган может потребовать их представителя в интересах несовершеннолетнего. Однако компетентный орган власти может отказать им в таком участии, если имеются основания полагать, что это необходимо в интересах несовершеннолетнего”.

Гуманне право на побачення особи з родичами під час провадження кримінальної справи безпосереднього зв’язку із захистом не має. Тут чинним є інший міжнародно-правовий стандарт „Усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі” (ст. 10 (1) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права) і, „задержанному или находящемуся в заключении лицу предоставляется, в частности, право на посещение членами семьи и переписку с ними” (принцип из Свода принципов защиты всех лиц, подвергаемых задержанию или заключению в какой бы то ни было форме, утвержденного резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН от 9 декабря 1988 года № 43/173).

Якщо ж дотримуватися української традиції, згідно з якою поряд з адвокатами як захисники майже завжди допускалися й інші особи, при чому, різні особи (див. ч. 2 ст. 44 КПК УРСР в ред. від 28. 12. 60 р, 30. 08. 72 р, 23. 12. 93 р. і теперішню), то, з огляду на наведене вище, доцільніше до захисту у кримінальному судочинстві поряд з адвокатами допускати науковців, а саме осіб, які мають фаховий науковий ступінь та вчене звання, що жодним чином не зашкодило б захисту і в той же час, як би це не звучало банально, забезпечило безпосередній зв’язок юридичної науки та практики, чого сьогодні явно бракує.

Зб.: Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції. 8 – 9 лютого 2007 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. (С. 567 – 568).

Процесуальна форма служить найбільш повному розкриттю суті справи, її змісту. Засоби фіксації в кримінальній справі і її суть невід’ємно пов’язані між собою, оскільки без передбачених в законі процесуальних документів немає кримінальної справи, а отже, немає і її суті.

Процесуальною формою в значній мірі обумовлений письмовий характер кримінального судочинства. Вся діяльність і відповідні їй правовідносини знаходять свій вираз в кримінальній справі в документах, які йменують кримінально-процесуальними. В них відображені рішення, які приймаються, процесуальні дії, що виконуються по реалізації цих та інших рішень, а також, що не менш важливо, забезпечення та дотримання прав та законних інтересів учасників кримінального процесу.

Кожна стадія кримінального судочинства специфічна рішеннями, які на ній приймаються, та документами, що складаються на виконання цих рішень. Форма процесуальних документів, за загальним правилом, залежить від того, закріплюється в них певне рішення чи відображаються перебіг та результати тієї чи іншої дії. Форма і зміст процесуального документа в багатьох випадках визначені в кримінально-процесуальному законі (наприклад, постанова про притягнення як обвинуваченого – ст. 142 КПК України). В інших випадках процесуальний документ лише названий в законі (наприклад, постанова про прийняття справи до свого провадження – ст. 113 КПК України). Ще в інших, в законіговориться тільки про дію того чи іншого суб’єкта кримінального процесу, без вказівки на те, яким документом, якого змісту та форми вона має бути оформлена (наприклад, безпосереднє виявлення органом дізнання ознак злочину – п. 5 ч. 1 ст. 94 КПК України). Проте це не означає, що вони є довільними. Усі процесуальні документи повинні відповідати щонайменше таким вимогам: ґрунтуватися на тому законі, яким передбачено їх складання (за назвою, формою, змістом); відповідати за своїм змістом фактичним обставинам, встановленим матеріалами справи; бути логічними, по можливості короткими, зрозумілими та грамотно написаними.

Метою даного посібника, підготовленого на основі чинного нині кримінально-процесуального та кримінального законів і практики їх застосування якраз і є методична допомога правозастосовувачам, особливо початківцям, у складанні кримінально-процесуальних документів, які відповідали б цим вимогам, і в той же час сприяння одноманітності у складанні таких документів усіма суб’єктами кримінального судочинства, незалежно від їх підвідомчості й у межах держави Україна в цілому.

І ще. Досі у виданих посібниках подавалися зразки процесуальних документів ніби «прив’язаних» до конкретної кримінальної справи і за формою, і за змістом. Тут же наводяться власне форми документів, кримінально-процесуальні норми-підстави їх складання (винесення), та робиться лише вказівка щодо необхідності змісту кожного окремого документа, тобто по суті – бланки кримінально-процесуальних документів, що, за задумом, має сприяти більш адекватному відображенню в змісті реального правозастосовчого документа фактичної специфіки кожної окремої кримінальної справи.

При використанні пропонованих бланків процесуальних документів допустимі та необхідні зміни назв посадових осіб, які здійснюють відповідну процесуальну дію чи приймають рішення, а також вписання додаткових граф, стрічок, посилань на статті Кримінально-процесуального кодексу України, якщо цього вимагає зміст процесуальної дії чи рішення, і коли це не суперечить вимогам закону.

У разі відсутності необхідного бланка процесуального документа, такий документ слід складати (виносити) з дотриманням структури аналогічного бланка та вимог КПК України, які регламентують здійснення відповідної процесуальної дії або прийняття відповідного процесуального рішення.