Здавалося, що рамки гри окреслені та нічого нового вже неможливо добавити. “Інна мовчала. Вона давно зрозуміла, що в цій державі все абсолютно замішане на політиці” (с. 16).

Інна – вчителька у школі мистецтв, яка не має коштів, щоб повезти своїх обдарованих дітей на завершальну стадію Міжнародного конкурсу. Сюжет нанизується на прості (майже банальні) речі: ”Бо партій розвелось, вибачте, як гною” (сс. 30-31). А далі ще гірше:

”- Угадав. Я вступила в партію.

– А чому не в лайно?”  (с. 42).

Інна займається виборчою кампанією однієї із партій. Бідність, безправ’я та інші проблеми не цікавлять партійних вождів. “От проголосують за нас, прийдемо до влади – і тоді будемо щось робити” – відповідає один із них (с. 115). Сурмяк-Козаренко уміло описує природу, ідилію взаємовідносин Інни та її коханого Ореста як контрапункт/протиріччя з партійною суєтою та метушнею. Спроби розбудови партії конвульсивні, нечіткі, дисгармонійні. Партійні зусилля Інни люди сприймають своєрідно: ”… просто весь район гудить, що ти всіх на ноги підняла, у велику політику вдарилась” (с. 120). І як апогей марності зусиль головної героїні звучить: “ … нащо воно тобі?” (с. 120). Коханий намагається відвернути її, достукатися до її серця: ”Ти не можеш зрозуміти, що ми живемо в час, де кожен сам за себе” (с. 124). Коли Інна намагається влаштувати хвору дитину в санаторій, старий лікар-єврей зауважує: “Ти ба, і навіть серед політиків зустрічаються люди!..” (с. 127).

Володя, один з організаторів виборчої кампанії в районі, зауважує: ”У мене враження, що ми доводимо країну “до ручки”. Так далі не може бути” (с. 132). Оце авторове ”до ручки” якнайкраще передає сьогоднішню ситуацію в Україні. І коли Інну відсторонюють від керівництва виборчим штабом у регіоні (після важкої, але плідної праці), вона починає усвідомлювати прірву партійних хитросплетінь та підступності, де потреби виборця для вождів – на останньому місці. І ще коли Інна втрачає свідомість, секретарка приймальної їй зауважує: ”Не можна так близько все брати до серця. Це всього лише політика” (с. 155).

Після всіх махінацій та маніпуляцій, коли Інна навіть не попадає до списку кандидатів в депутати до районної та міської рад, приходить одкровення: ”Життя показало, що все, абсолютно все продається і купується, і найдешевше коштує людська совість!” (с. 175).

Питання залишається відкритим. Якщо цю країну вже не змінять політики

(а це очевидно), то хто її змінить?

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада

The job of the translator or interpreter is to find the term whose meaning provides the closest equivalent to the word in the source language. This often entails careful consideration of the nuances of the given word. Both translators and interpreters need to pay close attention to the various stylistic shades of the meaning of the word. Throughout her new volume, Visson shows that she understands such subtle usages, as for example, when she discusses the differences between “geek” and “nerd” (52-54). She argues that the former has lost most of its original negative connotation, while the latter maintains much of it.

The abundance of abbreviations or shortened words in English, particularly in the digital age, can present a real challenge for the Russian translator. Examples include words like “skeds” or “creds” (57). Visson warns that trying to render such terms can be a “dangerous process with unforeseen consequences” (57). Some shortened words can present a challenge, particularly in the ambiguity they can raise (like “docs,” which might refer to either documents or doctors). The exercises and notes that Visson has created to accompany her relatively short chapters (six in total) are brilliant. For example, the Russian word “glamurnyi” does not correspond always to the English term “glamorous,” or its nominal partner “glamourex.” The expression “glamurnye liudi” is not necessarily “glamorous people,” but can be translated as the “fashionable set,” “socialites,” or “celebrities” depending on the context (see p. 60). Visson also explains the nuances of word combinations like “eye candy,” “arm candy,” “air kisses,” “chic lit,” and “gangsta lit,” among others (64-65). The author meticulously explains the nuances in expressions like “drop-dead” (i.e., “drop-dead gorgeous”) or “spot-on” to the Russian speaker.

The fourth chapter “Me, Myself and I” deals with various gaps in the Russian lexicon as a direct result of Russia’s history (such as the lack of certain notions of “psikhotrep” /“psycho trash talk”/), which again causes problems for both interpretation and translation. Phrases like “I’ve gotta do what I’ve gotta do” or “one day at a time” can be difficult for non-native English speakers to understand. Visson offers both detailed research and useful hints on translating a variety of terms and phrases such as “in-your-face,” “to push the envelope,” “moment” (as in “a senior moment”), “bond,” “bonds,” “a friend with benefits,” “to hook up,” “to commit,” “to engage,” “wired,” “to connect,” “closure,” and many others.

Slova-khameleony i metamorfozy v sovremennom angliiskom iazyke consists of an Introduction and six chapters. The creative titles of each chapter reflect Visson’s approach to translating: “What Does Hello Mean?” “A Love for Abbreviating Words,” “The Fruits of Mass Enlightenment,” “Me, Myself and I,” “Polysemy and Politics,” and “The Business Jargon of Big Business” [all translations mine]. The volume also contains a brief chapter entitled “Instead of a Conclusion” as well as a helpful “List of English Polysemic Words.”

I highly recommend Visson’s work to linguists working in the Slavic field, to both translators and interpreters, and to instructors, especially to those working in post-Soviet countries and teaching both Russian and English. It has been already used in Ukrainian Universities.

Valerii Polkovsky, Ostroh Academy National University

The job of the translator or interpreter is to find the term whose meaning provides the closest equivalent to the word in the source language. This often entails careful consideration of the nuances of the given word. Both translators and interpreters need to pay close attention to the various stylistic shades of the meaning of the word. Throughout her new volume, Visson shows that she understands such subtle usages, as for example, when she discusses the differences between “geek” and “nerd” (52-54). She argues that the former has lost most of its original negative connotation, while the latter maintains much of it.

The abundance of abbreviations or shortened words in English, particularly in the digital age, can present a real challenge for the Russian translator. Examples include words like “skeds” or “creds” (57). Visson warns that trying to render such terms can be a “dangerous process with unforeseen consequences” (57). Some shortened words can present a challenge, particularly in the ambiguity they can raise (like “docs,” which might refer to either documents or doctors). The exercises and notes that Visson has created to accompany her relatively short chapters (six in total) are brilliant. For example, the Russian word “glamurnyi” does not correspond always to the English term “glamorous,” or its nominal partner “glamourex.” The expression “glamurnye liudi” is not necessarily “glamorous people,” but can be translated as the “fashionable set,” “socialites,” or “celebrities” depending on the context (see p. 60). Visson also explains the nuances of word combinations like “eye candy,” “arm candy,” “air kisses,” “chic lit,” and “gangsta lit,” among others (64-65). The author meticulously explains the nuances in expressions like “drop-dead” (i.e., “drop-dead gorgeous”) or “spot-on” to the Russian speaker.

The fourth chapter “Me, Myself and I” deals with various gaps in the Russian lexicon as a direct result of Russia’s history (such as the lack of certain notions of “psikhotrep” /“psycho trash talk”/), which again causes problems for both interpretation and translation. Phrases like “I’ve gotta do what I’ve gotta do” or “one day at a time” can be difficult for non-native English speakers to understand. Visson offers both detailed research and useful hints on translating a variety of terms and phrases such as “in-your-face,” “to push the envelope,” “moment” (as in “a senior moment”), “bond,” “bonds,” “a friend with benefits,” “to hook up,” “to commit,” “to engage,” “wired,” “to connect,” “closure,” and many others.

Slova-khameleony i metamorfozy v sovremennom angliiskom iazyke consists of an Introduction and six chapters. The creative titles of each chapter reflect Visson’s approach to translating: “What Does Hello Mean?” “A Love for Abbreviating Words,” “The Fruits of Mass Enlightenment,” “Me, Myself and I,” “Polysemy and Politics,” and “The Business Jargon of Big Business” [all translations mine]. The volume also contains a brief chapter entitled “Instead of a Conclusion” as well as a helpful “List of English Polysemic Words.”

I highly recommend Visson’s work to linguists working in the Slavic field, to both translators and interpreters, and to instructors, especially to those working in post-Soviet countries and teaching both Russian and English. It has been already used in Ukrainian Universities.

Valerii Polkovsky, Ostroh Academy National University

Програмовим у збірці є вірш ”Кохайте жінку”, який відкриває перший розділ під однойменною назвою:

Жінці потрібно красиво
В щасті весь вік прожить.
Славлю і юну, і сиву –
Боже, спини цю мить! (с. 11)

Іноді у нас поняття ”поет-пісняр” сприймається не цілком серйозно. Деякі з цих поетів пишуть поверхово, віддаючи перевагу примітивному ритму (”піонерському барабанному бою”) та такій же думці. Поезія Степана Галябарди зовсім іншого ґатунку. Саме глибиною думки, тонким емоційним піднесенням вирізняється вона. Поет роздумує над високим покликом дружини, мами, дочки … Ці жінки служать надійною опорою чоловічого буття у буремному вирі сьогодення. А чоловікові залишається тільки бути рицарем як в стародавні часи і не зрадити цю самовіддану любов, кохання, щиру відвертість.

“Серцю не накажеш”, як кажуть в народі. Кохання залишається єдиним на все життя:

Тихо душа віджурилася,
Наче сумна весна.
Інша любов засвітилася,
Тільки ти в серці – одна (с. 17, ”Спогад”)

Витоки поезії та любові, натхнення, енергії Степана Галябарди – з рідної землі, її сільської глибинки, простоти та душевності тамтешніх людей. Недарма він так цінує свою сільську родину, рідне і загадково-чарівне Тернопілля. Всю складність життя можна звести і до простої формули:

Життя – це тільки кохання двох (с. 22, ”Минає все”)

Поезія Степана Галябарди має чудову властивість інколи бути іронічною та самоіронічною (“Я захворів””, с. 25, “Душі так хочеться”, с. 47, “Пробачте, мадам”, с. 52“”, “Очі”, с. 53, “Я п’ю горілку не щодня”, с. 80, “А я свекрусі не покорюся”, сс. 84-85, “Тези”, с. 95, “Я стомилась від вас, мужики”, с. 130).

Деякі слова/поняття з поезії Степана Галябарди навіки закарбувалися в нашу пам’ять (див., наприклад, ”Перевал”, с. 45). Наспівуючи рядки з пісні, нечасто задумуємося, хто її автор. Адже за кожною чудовою піснею стоять потужні пісенні рядки, за якими ховається оголена душа автора. Пізніше ці пісні линуть в наші душі, достукуючись до них. Поезія слугує тут першоосновою.

Вірші Степана Галябарди можуть бути відверто сексуальними, вплетені в довершену поетичну форму (див., напр., ”Очі”, с. 49, “Романс Казанови”, с. 50).

Краса жінки манить автора, він намагається пізнати/осягнути цю красу, виходячи з максими:

Бо некрасивих в нас жінок нема (с. 52, ”Пробачте, мадам”)

Поет не спрощує поняття ”кохання”. Воно наздоганяє як одинаків, так і одружених (”Пізнє кохання”, сс. 67-68).

Степан Галябарда часто пише від імені жінки, а це надскладне завдання. Чоловікові зрозуміти жінку архіважливо, але не просто.

Поет оспівує вічність кохання, його унікальну незбагненність та неповторність:

Кожен день у світі змінюється мода,
Тільки мода на кохання не мине (с. 98, ”Мода, мода …”)

Чому ми кохаємо ту чи іншу людину? Кохання – хімічна, емоційна чи інтелектуальна формула? Поет наголошує:

Я непрочитана сторінка,
Я ідеал усіх століть.
Я – жінка, я висока жінка,
Ви це збагніть, ви це збагніть (с. 99, ”Moна Ліза”)

Добре, що пісня не дала полинути в небуття/безвість наступним рядкам:

Зачекай, зачекай, ти не все ще мені розповіла,
Чом печаль, як вуаль, на твоєму обличчі лежить?
Я кохаю тебе, тільки ти ще не зрозуміла,
Як без тебе тепер, як без тебе тепер мені жить? (с. 150, ”Осінні вітражі”)

Вкарбовуються навіки в мізки чудові рядки поезії ”Несу свій хрест”:

Несу свій хрест через літа,
Через жалі і пересуди.
Ти все забув десь у світах,
Я – не забуду (с. 151)

Може є ще хтось у нас, хто не знає чудової поезії ”Шікідим” (сс. 168-169)?

Другий розділ збірки – ”… І любіть Україну”. В написаному 23 листопада 2004 року вірші ”Палахкочуть серця на майданах століть” поет чітко і недвозначно заявляє про свою позицію:

На майдані моя Україна стоїть
І тримає в руках помаранчеву мрію (с. 181)

А скільки сьогоднішніх гнучкошиєнків змінили свою позицію, підло і цинічно зрадивши ”помаранчеву мрію”? “Тисячолітня Україна” (с. 182) дає нам усім право на здійснення цієї мрії.

А наступною йде ”Яворина”, присвячена пам’`яті незабутнього Назарія Яремчука:

Я любив вас усіх. Та найбільше любив Україну,
Певно в цьому і є та найважча провина моя (с. 183)

Поет намагається розібратися в першовитоках української ситуації:

Й не маємо в батькопроданстві міри,
Нам зиск Іуди жити не дає (с. 189, ”Був час. І є?”)

Степан Галябарда вірить у силу і міць українського народу, унікальну потугу її регіонів (”Новий день над Україною”, сс. 224-225). ”Стрілецький романс” поета вже давно став народним.

Поет оспівує вічну любов до своєї матері (”Mамо, богородице моя”). Вірш “Повертайся, сину” (с. 296) заторкує болючу для нас усіх тему від’їзду талановитої української молоді за кордон, болісного розриву поколінь.

Третій розділ збірки – шоу-вистава ”Я – Роксолана”.

Закінчується збірка півторасторінковою біографією ”Про автора”.

Дві передмови до цієї книги написали Сергій Юрій, ректор Тернопільського національного економічного університету, та Віктор Набруско, колишній Президент Національної радіокомпанії України. Доречно вміщені ”Світлини моєї душі”.

Особисто я отримав задоволення від прочитання цієї збірки. Гадаю, отримає його і потенційний читач.
Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада

Книга відомого правника, будителя українства за кордоном, ініціатора численних починань Петра Саварина з цього ряду.

Вона подає зріз життя української діаспори в Канаді 60-х – 90-х років минулого століття та перших шести років нового, а також копітку і наполегливу щоденну працю в розбудові своїх власних інституцій/установ (організацій тощо). Власне тих інституцій, які мали б появитися в самій Україні, але не появилися через а) небажання комуністичного режиму організовувати та розбудовувати їх; б) відсутність ініціативи нових урядових структур та незміцнілих і незрілих громадських організацій (як і самого суспільства в цілому) займатися цією благородною справою.

Книга цінна саме цією альтернативністю погляду, погляду на успішно здійснені проекти (якого так не вистачає нашим політикам, які нібито все знають, як розбудовувати Україну, а позитивного досвіду у вигляді суперуспішних проектів так і немає).

Це художньо-публіцистичне видання дасть фору солідним науковим працям саме розмахом матеріалу, обізнаністю з широким контекстом/тлом та конкретними ситуаціями, сотнями осіб майже на всіх континентах. Проектам в Україні часто не вистачає цієї міжнародності, задіяності українських мізків, розкиданих по цілому світу. В книзі багато фотографій, які показують та підтверджують міжнародний профіль/статус її автора.

Деякі з його роздумів цінні власне своєю простотою (підтвердженою життям):

”… щасливий той народ, який має добрих і чесних політиків, і добру, на добро народу скеровану політику” (с. 21).

Kнига розпочинається роздумами Івана Драча про автора “Йому болить рідна земля”. Глава ”У вирі канадської багатокультурності” відкривається статею автора цієї рецензії ”Будівничий українського життя в Канаді”. Спогади учасника (Петра Саварина) включають його роздуми про політику, багатокультурність, Канадський інститут українських студій (КІУС) та абеткову Енциклопедію України-2. В короткій рецензії немає змоги (та й необхідності) зупинитися детально на всіх цих важливих аспектах (надіємося, що потенційний читач обов’язково прочитає цю книгу).

П.Саварин багато та охоче розповідає про свої особисті зв’язки та контакти, які були використані блискуче на спільне українське благо (а не для власного особистого матеріального збагачення).

Автор детально та скрупульозно показує ті перешкоди та перепони, які приходилося долати на шляху розбудови українських інституцій (зокрема, КІУСу). Мова Петра Саварина завжди чітка та образна (”Mлини політичні мелять не швидше, ніж університетські”, с. 63). У своїх спогадах-роздумах пан Саварин гранично чесний та відвертий (коли відбулася затримка з відкриттям КІУСу, він зазначає: ”Я був лихий” (с. 70)).

В главі про багатокультурність більше ніж на 100 сторінках представлено історію створення Канадської фундації українських студій (КФУС).

В своїх роздумах П.Саварин постає тонким психологом та знавцем потаємних лабіринтів людського єства: ”Деякі не мають прямо почуття реальности, інші зовсім не знають ”натури” людей, ще інші – скрайні еґоїсти, за долара, як в нас колись казали, ”гнали б козу до Пацикова”” (с. 80). Спостереження його дуже слушні для сьогоднішньої України: ”Якось завжди беремося до будови власної хати, а до будови спільної хати так і не доходить” (с. 80).

П. Саварин одночасно критичний і щодо діаспорян: ”Україці і так терплять на ”парафіялізм”” (с. 93).

Розуміння важливості українських проектів у діаспорі часто відчувається на генному рівні: ”Ніде правди діти: брат є брат, і є ситуації, в яких відзивається кров”(с. 100).

Сказані рядки аж ніяк не заперечують критичніших: ”Ми щирі на слова, і навіть в критичних обставинах, в часх, коли вирішується ”жити нам чи не жити” скупі на національні потреби. А ”якщо не ми – то хто?” Хто дасть? Хто зробить?” (с. 102).

В своїх роздумах Петро Саварин закликає до копіткої щоденної праці на благо українства та України: ”Не все зерно впадає в добрий ґрунт, але СІЯТИ ТРЕБА, СІЯТИ – КОНЕЧНО, бо хто, не сіявши, може надіятися жнив?” (с. 107). Спеціальний підрозділ (главка) присвячені аргументації щодо фінансових пожертв ”Чому давати?”. Одним із аргументів власне є: ”Бо від нас, у великій мірі, залежить закріплення ”багатокультурности” в Канаді. Ми були своєрідним її рушієм, на нас орієнтуються-дивляться інші національності, і найголовніше: якщо не зуміємо її закріпити, то й самі розчинимося в ”розтоплювальному горщику” американської культури“ (с. 113). І як заклик до розбудови України можуть звучати наступні слова: “Не дурімо себе, не нарікаймо ”на воріженьків”, а нарешті зрозуміймо, що наша доля в наших руках, в першу чергу” (с. 114).

Кожен з нас, українців, повинен жертвувати на науку (беручи приклад з попередників). Петро Саварин зауважує: ”Навіть найжертовнішим з нас нелегко скинути зі своєї душі намул своїх щоденних потреб і побачити потреби своєї спільноти, ще й до того – в науці” (с. 122).

Розбудова України потребує багато праці та наполегливості. Петро Саварин роздумує: ”Державу мають тільки ті, які для своєї спільноти готові жертвувати не лише гроші, але й життя, а ми ще наразі, на жаль, не доросли до стадії, щоби жертвувати гроші” (с. 132).

Автор наводить приклади деяких послань/апеляцій до свідомості української громади, які залишилися без відгуку. Не завжди зусилля приносять потрібний результат. Узагальнюючі спостереження П. Саварина дуже цінні: “Tі, які з науки живуть, не дуже то на неї жертвують” (с. 142). Сказані з іншого приводу слова якнайкраще передають стан сьогоднішніх ”патріотів”: “Патріотизм на словах. Як звичайно. Тільки дуримо себе, тільки мудруємо” (с. 146). Або: ”Не можемо вічно жити у фантазії” (с. 146).

Можливо, ця цитата Петра Саварина не дуже нам сподобається: ”Українці залюбки змагаються за ”право” на щось, але раз те право здобудуть, то не дуже ним користуються” (с. 149). Він що, Євро-2012 передбачив?

Петро Саварин спілкувався з багатьма визначними постатями сучасності, як от: матір Тереза, Іван Багряний, Юрій Шевельов, канадська космонанвтка Роберта Бондар, Папа Іван-Павло ІІ, принц Чарльз і леді Діана, прем’єр-міністри Канади

Дж. Діфенбейкер та Браєн Малруні, Л. Кравчук, Л. Кучма. Патріарх Мстислав, кардинал М. Любачівський, генерал-губернатор Канади Р. Гнатишин, Ліна Костенко, Данило Струк, Л. Молодожанин, Олесь Гончар, М. Горинь, Б. Гаврилишин та багатьма іншими (про що дізнаємося з вміщених фотографій).

Друга глава називається ”Йдемо вперед. Ми – українці”. Вона містить виступи та промови Петра Саварина, виголошені з приводу різних оказій (наприклад, виступ на Всенародній маніфестації 27 листопада 1987 р. для відзначення 1000-ліття Християнської України по закінченню 5-го Світового Конгресу Вільних Українців; слово новообраного Президента СКВУ; промова Президента СКВУ; слово на тризні Патріярха тощо).

Автор підкреслює виняткову роль науки: ”На науку без сумніву треба б … звернути найбільшу увагу, так в інтересі українців в діаспорі, як і українців на рідних землях” (с. 215).

Подано історію створення і відкриття першого у світі “Пам’ятника жертвам голодомору” в Едмонтоні.

Третя глава – ”Вибрані доповіді Президента СКВУ П. Саварина”. Одна з думок П. Саварина, висловлена ним в далекому 1987 р., актуальна і сьогодні: ”Нам, що такі щасливі із багатокультурности в Канаді, треба прямо дивуватись з того, що багатокультурність в Україні була визнана і застосована ще в 1918-19 роках, коли то універсали, тобто державні закони, друкувалися не тільки в мові українській, але й в мовах російській, польській і єврейській, а в українському уряді були зарезервовані окремі місця для секретарів національних меншостей, включно з єврейською, тоді коли євреям в царській Росії не дозволено було жити на російських землях” (с. 283). Знову

П. Саварин наголошує на ролі науки (абсолютно недооціненої, до речі, в Україні, не дивлячись на численні проекти, плани, резолюції, не підкріплені фінансово): ”Проф. Пріцак говорив теж про науку і я погоджуюся з ним, що для української діаспори немає нічого важливішого як наука” (с. 289).

Сказані 1986 р. слова П. Саварина актуальні і понині: ”Всяка поміч українській справі тут – на полі науковому, культурно-освітньому, політичному, церковному чи мистецькому – це поміч Україні, українській визвольній справі там” (с. 300).

Двома роками раніше автор відзначив: “Біда не в тім, що в нас є різні партії, а в тім, що вони не вміють чи не хочуть “в мандрівці до великої мети” співпрацювати” (с. 329).

Четверта глава – ”Культура – міст між минулим і майбутнім народу”. Вона включає ”Діяльність осередку НТШ у Західній Канаді (1955 – 1985)” (промова на ювілейній конференції НТШ у Торонто 1998 р.); “Українці в Альбертському університеті (Спогади колишнього канцлера)”; “Олесь Гончар – доктор Альбертського університету, або 10-денна подорож у казку”; “20-річчя Альбертського товариства збереження української культури”; ”Двомовні садочки та українсько-англійські школи в Едмонтоні”; “Кілька спогадів моїх в пам’ять д-ра Олега Зуєвського”; “Великий син великого батька (Кілька штрихів до портрета Юрія Стефаника)”; “Прощальне слово на панахиді над домовиною Юліяна Буцманюка” та інші. Чи усвідомлюємо ми, в Україні, сказане П. Саварином: “Мабуть, немає в державі важливіших інституцій за університети”? (с. 354).

П’ята глава – ”Є кого любити й на що сподіватися”. Подано короткі біографії Петра Саварина та його дружини Олі, а також виступ пана Петра на вечорі, присвяченому 50-річчю подружнього життя (13.08.2001 р.).

Книгу завершує Бібліографія вибраного Петра Саварина.

Петро Саварин дуже вдячний Віталію Абліцову, який сприяв у виданні цієї книги. Появилася і перша дуже позитивна рецензія в ”Літературній Україні” (Слабошпицький Михайло. Добре, що він у нас є: Про Петра Саварина і його книжку. – 25 лютого 2010 р. – с. 4).

Її (книгу – В.П.) сміливо можна рекомендувати вченим-діаспорознавцям, політологам, історикам, педагогам, літературознавцям (розділи про Стефаника-молодшого та Олеся Гончара незабутні), українознавцям. А ось чи дозволить це зробити наклад/тираж (500 примірників, коштами самого автора) – питання часу. Можливо вже зараз слід подумати про її перевидання в Україні.

Поет роздумує про чистоту душі (”Душу дай росяно-чисту”). В корупційний час України цей заклик звучить як ідилія/ідеал, мрія-покликання. ”Хитрий світ” хитросплетінь корупційних схем України (в економіці, політиці, освіті, часто самій релігії) стоїть непереборною стіною/завадою вільному польоту душі. ”Життя в неправді”, на превеликий жаль, стало повсякденною буденністю, рутиною, звичкою. Люди ”криводушать”, часто не задумуючись і не усвідомлюючи глибини своєї провини, сходять на манівці, блукаючи лабіринтами брехні та нещирості.

Роздумуючи над сенсом життя, Леонід Коровник прагне уберегти молоде і недосвідчене покоління від гірких розчарувань і прикрих помилок. Помилок, які дуже часто, вже виправити неможливо. Людина має прожити життя згідно Божих заповідей. Віра в Бога вселяє в людину оптимізм та бадьорість, дає їй натхнення та піднесеність, піднімає над суєтою життя і допомагає філософськи його осмислити.

“Невпинність” та “невблаганність” плину життя ніяк не відвернути, не зупинити ні на мить. “Великодушна, боголюбна і правдива мета” допомагає людині йти складною дорогою життя.

Леонід Коровник доповнює собою ту нечисленну когорту поетів з України, які пишуть на релігійну тематику. Десятиліття панування комуністичної ідеології викорчували релігійний струмінь і традицію в українській поезії, роз’єднавши її зв`язок та поступовість розвитку. Писати на релігійні теми, мабуть, найважче. Поезія ця не терпить фальші, нарочитості, псевдориторики (”піонерського барабанного бою”). Вона йде від самого серця. Потрібно глибоко знати історію релігійної та філософської думки, орієнтуватися в інших релігіях світу.

Плин життя неможливо зупинити:
Життя і таємниче, і відвічне,
Пливе, немов постійний плин ріки,
Неначе світло променя космічне,
Нестримно йде у вічности віки
(”Життя, мов блискавка”)

Чи часто ми задумуємося над сенсом життя? Пізнанням його глибини, тайни (”Життя – глибока таємниця”). Злет людини в жuтті – неповторна мить, яку досягають люди віруючі (як кажуть зараз, віряни), побожні, боголюблячі. Звідси і пізнають вони тайну самого життя, його сокровенну неповторність та унікальність. На смертному одрі вже важко щось змінити, надолужити, поправити.

80-річний поет зберігає оптимізм духу, молодечу завзятість. Його поезія спрямована на творення добра, задає правильний орієнтир молоді в розбурханому вирі теперішнього життя. Леонід Коровник не користується повчальним тоном, дидактичними сентенціями. З досвіду прожитих років, здоланих перешкод і труднощів поет має повне право заявити:

Xoч життя не келих меду завжди
(”Життя – мов тополиний пух”)

Леонід Коровник милується життям, бачить і віднаходить у ньому прекрасне.

Поет прагне до гармонійного життя, а також до гармонії в своїй поезії. Він не хоче змиритися з байдужістю оточуючих його людей, прагне змінити їхнє світобачення (направивши його на міцну біблійну/релігійну основу):

Якби я зміг цю правду перелити
В серця байдужих рідних, друзів, земляків,
Тоді готовий очі вже закрити –
Вслухатися у янгольський щасливий спів
(”Життя нас кличе”)

Життя – це важка повсякденна праця (”Життя – не мандри навмання”). Воно не терпить лінивості духу і тіла, марнотратного існування та безцільного байдикування. Прожити його достойно можуть тільки сильні духом, люди духовно збагачені та цілеспрямовані.

Поет органічно відчуває себе в аурі краси природи. Цю красу він прагне передати нам поетичними рядками:

Уже коротші дні, а довші ночі.
Небес ясна мутніє голубінь.
Стихають ввечорі пісні дівочі
І яворів подовжилася тінь
(”Життя – не ефемерна мить”)

Леонід Коровник шукає своє натхнення у повсякденному житті. Справжній поет нерозривно пов’язаний з ним, воно його манить і не відпускає:

Життя – неначе солов’їна пісня,
Що надихає бути піснярем
І манить, мов магнітом, до поем.
(”Життя нетлінне: Дo 100-річчя Михайлини Лучки”)

Поет заявляє про безастережну підтримку демократичних процесів в Україні (вірш ”Так! – демократії!”, 26 грудня 2006 р.).

Переживши сам Голодомор, будучи маленькою дитиною, Леонід Коровник звертається до цієї болючої для усього українського народу теми. Теми, яка останнім часом, знайшла все більший відгук і резонанс у серцях і душах світової спільноти. Вірш ”Голодомор, 1” слугує усім нам попередженням, попередженням про недопустимість побудови ”Радянського раю”. Адже і досі Україні намагаються погрожувати ”злі зайди із червоним помелом”, які, втрачаючи вплив на молоду українську паросль, агонізують в своїй безсилій люті та злобі. Епіграфом до поеми поет вибрав рядки Івана Кмети-Ічнянського, присвячені темі Голодору.

Поет оспівує свою любов до України (”Україно, молимося ми за тебе”). Він порівнює Україну з молодою орлицею, найстрімкіший політ якої ще попереду:

Зацвіла кульбаба жовтолиця,
Поглядає в небо ясне, голубе,
Де літає молода орлиця, –
Україно, бачу я у ній тебе.

Поезія Леоніда Коровника легка, зрозуміла, доступна. Але її рядки дають хорошу підказку для нелегкої житейської долі:

I люди, ніби теплохід,
Але лишають певний слід –
По ньому їх пізнають.
(”Людина, ніби теплохід”)

Непоборний і радісний дух Різдвяних свят передано в поезії ”Різдво – небесний благодаті час”:

Уже периною сніжок покрив
І цятки зелені ніде немає.
Красу, яку улітку я любив,
Зима у скатертину пеленає.

На думку спадає зразу Різдвяна поезія Богдана Лепкого. Або юної української поетеси Юлії Бондючної.

Авторові близька житейська філософія Григорія Сковороди:

Спільно із Богом у мандри іду,
Згадую з радістю Сковороду,
Прагну і жити й померти, як він, –
З правдою в серці, як сонця іскрінь.
(“Спогадую Сковороду”)

Леонід Коровник роздумує над важливим значенням рідної української мови для збереження української ідентичності (”Квітуча мова-іпомея”). Сам він, проживши більшу частину свого життя за кордоном, не перестає усвідомлювати себе українцем. Думками він часто лине до своєї малої батьківщини:

Я народивсь у соняшних степах,
Неподалік від міста Січеслава,
Де тік Дніпро, літав у небі птах,
Цвіла полтавська мова величава.

Український читач відчує потужний духовний струмінь його поезії, душею доторкнеться до її релігійної глибини та філософських першовитоків.

Доктор філософії Валерій Полковський

В цьому місті зароджується неповторне кохання, а з ним і ніжність в усіх її проявах. Ніжність як жертовність, ніжність як тиша …

Щира та відверта поезія не є “датською” (написаною до якоїсь чергової величної дати), вона не пишеться на замовлення:

Бо я писав без приводу і дати ….
І просто так – від надміру кохання (с. 3)

Невловимі прояви ніжності, які намагається піймати та матеріалізувати для нас Олесь Гордон, охоплюють темпоральну тяглість (хоч одночасно ці прояви і є позачасовими):

Ця ніжність виросла у снах,

І ми давно б її забули,
Якби не сонячне минуле
Та присмак літа на устах …
….
І тільки вітер справжніх днів
Кочує долею поволі …
Минуле прагне до любові,
Майбутнє – мучиться у ній! (с. 4)

Ніжність не зникає. Проявлена бодай би один раз, вона залишається і однозначно робить світ кращим. Будучи нематеріальною річчю, ніжність намагається достукатися до сердець сьогоднішнього вкрай зматеріалізованого людства.

В поезії О. Гордон намагається творити естетику краси та щастя. Він прагне збалансувати світ (в тому числі і світ літератури, який шалено та невмолимо падає в темінь ”чорнушності” та гнійності, п’яно інтоксикованого застою та тягуче-безпробудного багна).

Оспіване тисячоліттями кохання кожного разу повертається непізнаною гранню та новою образністю:

Кохання, наче пісня.
І помах крил … (с. 7)

Недарма в народі кажуть, що закохана людина ”літає”. Перед нею падають бар’єри та зникають перешкоди, окрилена, вона здатна на прояви незрівнянного почуття. Внутрішня пульсація краси та ніжності робить нас всіх людянішими та повертає до витоків/першоджерел добра та благородства. Благородства вчинків, дій, задумів …

Поезія О. Гордона фонетично неповторна та незрівнянна. Її не можна наслідувати та скопіювати:

Так дихає весна – п’янка і п’яна …
А слово – поцілунок серця.
Не приходи, як смуток неба тане,
І на слова не сердься … (с. 8 )

Олесь Гордон не був би самим собою, якби не ”самоіронізував”, вплітаючи у легкість граційність та ніжність почуття:

Ти така чудова,
Наче ніжна киця.
Зірка вечорова
І мені – цариця! (с. 10)

Кохання дає право на легку іронію та дружній сміх. Закохані колись у Львові в поезії О. Гордона віднаходять своє кохання, проживають його заново:

Ми знову відшукалися у Львові,
І нам тепер замало солов’їв.
Це не весна запрагла вселюбові, –
Це ми так щиро прагнули її! (с. 11)

Цинік та скептик можуть не повірити у це. Але ж поезія не для них! Вона для людей жертовних, високого польоту думки та мрії, людей не зашорених та не закомплексованих, а вільних, розкутих, сильних.

Для кохання важливі як звук, так і тиша. І тільки двоє закоханих віднаходять свою гармонію:

А там – бруківка пахне сміхом
Твоїх веселих каблучків.
І вітер – тихий, тихий, тихий –
Шепоче музикою слів (с. 12)

Перечитайте ”Стрийський парк”. Інтригую вас рядками:

Здається, ось-ось – і почне зорепад
Світити в очах незбагненних пророків (с. 13)

В поезії О. Гордона відчувається романтика поезії 20-х років минулого століття:

Може, хтось віднайде в берегах променистих
Інтуїцію серця – свободу для згуб (с. 14)

У Львові таємниче переплелися та гармонійно поєдналися польськість та австрійськість, єврейськість та європейськість. Український дух та аура цього міста зачаровують поета:

Ніким ще не відкрита ця сумна країна,
Це генне таїнство злиття і боротьби
Народів, днів, імперій, чину ….
Ці неоспівані печалі ворожби! (с. 17)

На станції Кохання реальними персонажами/ліричними героями виступають ніж, очі, лиця …Вони оживлені та дійові:

Ніч була тільки простором …
Очі – снами зіниць.
Так кружляють поступом
Спогади наших лиць (с. 25)

Щось подібне знаходимо у вірші, надрукованому в одній із попередніх збірок
О. Гордона:

Скроня до скроні – разом
Будем тепер разом
Хтось назове екстазом
Подихи наших скронь

Aле така подібність тільки радує. Поет має свій неповторний індивідуальний почерк, потенційний читач наперед очікує високого рівня його поезії.

Гордонова поезія ніжності – це ”діалог очей” (с. 31).

Тиша ніжності та спраглості оманлива. Під покровом ночі вона мутує та оживає:

Ніч … Ніжна тиша берегів.
Сумна самотність.
Вщухає буря почуттів.
Уста німотно –
Знімають шал нічний …

Ніч … Спрагла тиша почуттів

Виходить знову з берегів (с. 33)

У його поезії фантасмагорійно поєдналися л-фонетичність, кохання, місто:

Твоя засмага, літерами лита,
Диктує поцілунки літочислень.
Латентний Львів купається у літі,
Ми ж тут лелієм почуття та мислі (с. 43)

У вічно дискутоване та дискусійне поняття поезії Олесь Гордон привносить своє поетичне визначення:

Поезія – дар перемир’я
У дні, коли прийде весна.
Поезія – мить осяйна,
Розтиражоване довір’я (с. 59)

З таким визначенням можуть не погодитися літературознавці та професійні критики. Але ж поезія живе за своїми власними законами і саме поети намагаються дати їй первинне визначення.

Кохана людина для коханого/коханої заміняє собою все. І ця замінність піднімає кохання на незбагненну висоту, вивищує над цинізмом і ницістю, прагматизмом плебейського існування:

Tи була в моїх устах натхненням,
Сонцем подарованого дня,
Піснею небес і одкровенням,
Келихом солодкого вина (с. 62)

Поет не був би справжнім поетом, якби не витворив свою неповторно невловиму ілюзорність:

Люблю цілувати твій сум,
Устами ростити інтимність (с. 64)

Кохання неможливе без Львова, як і Львів без кохання. Їх сіамська поєднаність основана на справжніх попередніх коханнях цього міста:

Tобі здається: навіть вічний Львів
Не порятується від сенсу
Зникомих зустрічей, прощань і слів,
Подвоєних коханням серпня (с. 65)

В поезії О. Гордона одухотворені явища та сили природи випромінюють оптимізм, закликають до вагантівської жаги та наповненості життя:

O, як втомилася блакить!
Як прагне поцілунків вільний вітер!
Життя від подиху до подиху кипить
Палким коханням, тишею освідчень! (с. 67)

Багато сьогоднішніх поетів захопилися грою ради самої гри, жонглюючи словами, позбавили їх будь-якого сенсу та відірвали від життя. Заслуга та сильна сторона Гордонової поезії в тому, що поезія і життя нерозривно пов’язані:

Як перекласти почуття
На мову слів і неба?
Знайти поезію життя –
Обов’язок поета (с. 73)

Порівняння О. Гордона поетично своєрідні та унікальні:

Красивіш за тебе тільки небо,
А рідніш за небо – тільки ти! (с. 90)

Поети не повинні писати погано. “Поезія – дочка великої Еллади” (с. 98) – нагадує О. Гордон. Він підкреслює:

Не ейфорія карнавалу, буфонади,
Не безпросвітний відчайдушний балаган –
Лише доспілі грона з втраченого саду
Врятують слово від німотних ран (с. 98)

Ви хочете стати ніжнішими? Читайте поезію Олеся Гордона. Good luck! [Хай вам щастить!], як кажуть англомовні.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада

Не дивлячись на претензійно-ускладнену післямову Олександра Хоменка про збірку Павла Вольвача (зворот книги), поезія його є органічно простою і глибокодумною. Саме Жмеринка (а не десь там Америка) має стати сенсом існування та буття красивої дівчинки, якщо хочемо тут жити красиво і будувати свій український Діснейленд. Використання опозиції/контрапункту оправдане і допомагає миттєво створити неповторний і своєрідно чарівний образ.

Ця опозиція присутня і в наступному вірші (“руки почорнілі”– ”біла горілочка”, с. 4).
Краще за Вольвача не скажеш про політичну дилему та двовекторність України (особливо напередодні чергових галасливих і здебільшого беззмістовних виборів):

І ляга на голоси і кроки,
Біля ратуш і костелів біля,
На камінну на луску Європи
Давнє дике східне божевілля (с. 4)

Україна ніби приречена на довге і безпробудне ”східне божевілля”. Поети краще за політиків визначають діагноз нашої задавненої хвороби. І формулюють її ємко і лаконічно.

Віртуозне жонглювання мовою по-вольвачівськи унікальне:

Де часто пруха йде поету

І тріщина йде по торцю (с. 11)

Багато сучасних поетів намагаються вкраплювати жаргонізми/сленг в свою поезію, але часто роблять це нековирно і явно видно звідки стирчать вуха.

А хіба можна краще за Вольвача сказати:

Й душі людської лухомань (с. 11)

Поета хочеться просто цитувати (і коментувати немає бажання):

коли дзвонить найкраща жінка у світі
чиї очі
в які я падав
не дають мені впасти в пекло
І ніхто мене тут не бачить
крім неї й Бога (с. 13)

Навіть використання вульгарної лексики в певних випадках оправдане:

Що лишаться як є, коли врешті, промовивши ”бля …”,
Відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом.
Аскетичність тюрми обрізатиме часу гілля,
галки чорно летітимуть над елеватор (с. 24)

Деякі з виразів П. Вольвача могли б стати народними:

Оце б додому – та немає дому (с. 27)

Незважаючи на біль втрат і розчарувань, поезія Вольвача оптимістична і наповнена по вінця життєвою енергетикою та снагою.

Ускладнений образ все ж таки випромінюється і світиться простотою:

Синіми туманними ножами

Музика тремтить тобі услід (с. 32)

Для поезії Вольвача важлива кожна буковка, кожен наголос. Він творить свою поезію, як майстер будує хату.

Словотворчість Вольвача плавна і граційно [полюбляю я це слово в своїх рецензіях – В. П.] легка:

A поки що сонячний сік або сок
Забризкує нас і бездонний ”совок” (с. 58)

Видно у нього особливе чуття (як кажуть зараз ”чуйка”) на вдалі прикметники. Підібрати краще слово для ”совка” як ”бездонний” просто неможливо.

Для творення колоритного образу П. Вольвач не проходить мимо і діаспорної лексики:

Колян, Толян – такий ось крупний ”плян” (с. 62)

При потребі наголос зміщується і це жодним чином не впливає на риму:

Напевно з Польщі йдуть похилі дощі (с. 65)

Навіть прямі запозичення з іноземної (англійської) мови не випадають:

Іде хтось … А світ жуючи чуїнгам –
Безпечний – не дивиться вслід … (с. 65)

Як зараз досліджують неологізми поетів 20-х – 30-х років минулого століття, так колись досліджуватимуть неологізми П. Вольвача (“разуразки”, с. 66, наприклад).

Фатум в його поезії органічно поєднується з оптимізмом та надією:

Іду собі надумую надії
під долю, що придумана давно (с. 70)

Оптимістом необхідно бути навіть за несприятливих умов.

Новизна у Вольвача поєднана з традиційніістю, циклічністю природи та філософським плином часу:

Що нового? Зима, як зима.
Сніг. Дими над горбами димлять … (с. 74)

Оновлений час принесе і оновлену надію. Найближчим часом:

Ще заблиснуть часи – воскресать,
А на чверть – вже ціяї весни (с. 74)

В поезії Павла Вольвача поетично переплелися потужне інтелетуальне начало, глибока філософськість та одночасно семантична простота виразу думки, свідченням чого і є дана збірка.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада

Перший розділ збірки – “Слово – тінь від мислі”, присвячений дочці Оксані. Філософська спрямованість поезії задається вже першими рядками:

Бо думки людини – дар від Божества (с. 6)

В поетичних рядках пульсує ритм життя й людська стражденність, а часто і невлаштованість:

Слово – тінь від мислі,
Що летить крізь час
Й відбиває муки, що живуть у нас …. (с. 6)

В поезії “Мамі” автор зуміла передати унікальність відносин мама – дочка (син), які нерозривною пуповиною пов’язують обох ціле життя. Наступний вірш з посвятою ”Батькові, якого немає на землі, але який є у моїй душі” (с. в чотирьох стислих рядках узагальнює земне призначення і роль нашого українського батька, надійне опертя дитини у розбурханому вирі життя.

Будучи досвідченим літературознавцем, Алла Матчук (як зазначає у своїй передмові Анатолій Криловець) в деяких віршах тче ”тонкі алюзії до творів Ліни Костенко”, Грицька Чубая чи Леоніда Талалая. Присвячений донечці вірш ”Мій Оксамит! Моя Оксано!” (с. 9) своєю лаконічністю довершує незрівнянне відчуття материнства/батьківства:

Tи – мій природи поцілунок (с. 9)

Поезія Алли Матчук небагатослівна, несуєтна. В нинішній час надміру слів, закликів, гасел і запевнень це особливо цінно. Її поезія апелює до читача щирістю та розумом. Лабіринтами та закапелками людського єства мандрує “Зманіпульована душа” (с. 13). ”Обпалена душа” (с. 14) не знаходить рівноваги та балансу в цьому світі.

З часів вагантів життя (як і поезія) має бути веселим, вакханальним, феєричним та незабутнім і захоплюючим. Алла Матчук роздумує:

Щасливим треба вміти буть.
І дар цей маєш ти здобуть
Сам … (с. 15)

Парадоксальність людського буття незабутньо передана в рядках:

Щоб вміти чимось дорожить,
Ти мусиш шмат життя прожить,
Ну, а тоді ти зрозумієш,
Що дорожить нічим не вмієш (с. 16)

Другий розділ – ”На хвилях почуттів”. Людська істота – клубок закономірностей і незбагненних протиріч/суперечностей:

І гойдаюсь, як на лезі,
Я на хвилях почуттів (с. 26)

Поетка звертається до духовних цінностей, Бога. Абсолютних і непогрішних істин в житті так мало. Але все ж таки деякі є:

Справжні друзі – довіку з тобою … (с. 29)

Життя, як в тій легендарній пісні про шоу, повинно продовжуватися (Show must go on). Алла Матчук відтворює цю істину неповторним поетичним образом:

Ta крапочку над “і” не треба
ставить … (с. 31)

Після такого підбадьорення хочеться тримати ту крапочку якнайвище та якнайміцніше.

Вірш ”Простити можна все” закінчується наступними рядками:

Усе простити можна, та не можна
лиш забуть (с. 32)

Крапочка над ”i” тримається надлюдськими зусиллями, людина – конгломерат емоціональних та емоційних протиріч.

Прочитайте вірш ”Бажання” (с. 35). Поезія ж не стовідсотково відтворюється в рецензії.

Третій розділ – ”В природі все існує гармонійно …” Саме в природі ми віднаходимо рівновагу та душевний спокій:

Ця рівновага шелесту
Води, що з неба родиться,
Змиває з душ всі клопоти,
Цілує і п’янить (с. 41)

Алла Матчук любується природою, віднаходить в ній гармонію та чарівність:

У півночі – своя краса.
Свій смак, свій шик і стиль (с. 43)

Поетка зуміла в одинарному побачити узагальнене, екстраполювати свої почуття та спостереження:

Осінній лист справля поминки

За літом красним. Він сумує … (с. 45)

Тактильність відчуттів забезпечує диптих ”Зима – наречена” (с. 48).

Ви раділи дощу в негожу днину? Порадійте ще раз, образно відтворивши його прихід:

Йде дощ. То Божая Роса,
Яку дарують людям Небеса (с. 53)

А як би лиш прожили без води:

Священний смисл води –
пробуджувать життя (с. 54)

Буденне/земне і возвишене завжди поряд, дають осмисленість нашому існуванню:

У дзеркалі води завжди відбиток неба.
Так всесвіт нам нагадує про себе (с. 57)

Четвертий розділ – ”Є думки зелені й сині.
Є рожеві й голубі”

Як приклад наведу тільки останні рядки розділу:

Якби очі людей відбивали колір
їх думок, тоді б простіше жилося
на світі, і було б менше ошуканих
і розчарованих (с. 74)

П’ятий (останній) розділ – “Навіяне”. Чи може добро бути з кулаками? Поетка йде далі та зануреюється глибше:

Чому так часто у житті буває:

Добро розрухи або смерті вимагає? (с. 77)

В тему одинокості Алла Матчук вносить своє розуміння:

Один, одна, одне, одні –
Це біль і корінь слова ”одинацтво”.
Щасливий той, хто у своїм житті
Не потрапляв до цих словес у рабство (с. 78)

Вірші поетки є ”відзеркаленням душі” (с. 79). Тому такій поезії віриш, її хочеться читати і перечитувати, заохотити друзів та знайомих до прочитання.

У вірші ”Музика життя” автор знову вдається до порівняльних узагальнень:

В житті – як в пісні: може буть,

Що ноти долею стають (с. 82)

В своїй поезії Алла Матчук іноді іронічно грайлива:

Нічку цю оглушили.
Вона стала глухою (с. 88)

Поезія інколи навіює неасоціативні поєднання (наприклад, вірш “Нешоколадний вечір”, с. 89).

Це ошатне та розкішне видання, впевнений, знайде свого інтелектуального та інтелігентного читача.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ

м. Сейнт-Альберт
Канада

Філософськість та майстерне володіння пером вирізняють поезію Ганни Журавської:

Сьогодні ніч трояндово-солодка,
Самотньо-романтична і п’янка,
В ній, наче вічність, кожна мить коротка,
В ній тиша кришталева і тремтка (с. 15)

Іноді за простотою криються міцність та надійність почуттів, відкритість та відвертість. Олена Петрук пише:

Я так хотіла б крихітку любові.
Я так твоїх жадаю поцілунків.
Я хочу бути поруч із тобою,
Твій погляд найдорожчий всіх дарунків (с. 28)

Зріло-граційна поезія Юхима Дишканта зачаровує і манить у незвіданий світ.

Семантично і стилістично потужна поезія Романа Романюка.

Легка і піднесена (але без зайвого пафосу і надриву, чим часто грішать старші колеги) поезія Тетяни Кучерук.

Психологію внутрішнього відчуття чудово передає Дарина Гузенкова у вірші ”Думки молодої аптекарки”.

Запам’ятовується ”Вовчий погляд (бувальщина)” Андрія Драганчука.

Дотепністю відзначаються ”Окуляри” Наталії Коваль.

Збірка засвідчила неабиякий потенціал молодого творчого грона Рівненщини. Будемо надіятися на його реалізацію та появу нових книг непересічних авторів.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада