Ключові слова: вбивство, умисне вбивство, життя, момент народження, клінічна смерть, біологічна смерть.

The article analyses different approaches to the notion of “murder”, its biological aspects; in particular, the moment of human’s birth and moment of death. Moreover, the article gives arguments to the social thread of murder comparing to other perpetration according Ukrainian legislation.

Key words: murder, homicide, life, moment of birth, clinical death, biological death.

Актуальність дослідження обумовлюється високою суспільною небезпечністю (тяжкістю) такого злочину як вбивство, а також наявністю законодавчої класифікації різних видів вбивств. Будь-який вид вбивства, передбачений законом про кримінальну відповідальність, посягає на найвищу соціальну цінність – життя людини. Вчинення вбивства порушує норми та засади Конституції України та найважливіших міжнародних конвенцій, що стосуються захисту прав людини. Відповідно, захист суспільних відносин у сфері кримінально-правової охорони життя повинен стати пріоритетним у галузі кримінального права.

Крім цього, виділення законодавцем кількох видів вбивства потребує від юристів вміння чітко розуміти та розмежовувати відмінності між складом різних видів вбивств, адже таке розмежування впливає на кваліфікацію діянь, і відповідно, на міру покарання, яке застосовується за вчинення того чи іншого виду вбивства.

Наразі існує досить значна кількість вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень даної тематики. На особливу увагу заслуговують праці вітчизняних та зарубіжних вчених-спеціалістів у галузі кримінального права: О. В. Авраменка, Л. А. Андрєєвої, Ю. В. Александрова, А. В. Байлова, Ю. В. Бауліна, В. А. Глушкова, В. Т. Дзюби, О. П. Караніколи, М. Й. Коржанського, О. М. Короленка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація, В. Мамчура, Г. А. Мендельсона, Л. А. Остапенка, С. Шишкова та інших.

Закон України про кримінальну відповідальність (Кримінальний кодекс України) передбачив декілька видів вбивства, які характеризуються певними особливостями та відмінностями у складі злочинів. Для повного та широкого розкриття поставленої перед науковим дослідженням проблеми варто перш за все визначити та проаналізувати основні поняття досліджуваного об’єкту, а також дати класифікацію та визначити основні ознаки видів вбивства, які передбачені в Кримінальному кодексі України.

Принагідно відзначимо, що оскільки життя людини визнається Конституцією України найвищою соціальною цінністю і невід’ємне право на життя закріплене за кожною людиною, злочини проти життя являються одними з найтяжчих. Відповідальність за такі злочини передбачена в другому розділі особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України). Таким чином, на життя особи посягає найтяжчий злочин – убивство.

Особлива тяжкість цього злочину обґрунтовується багатьма науковцями у галузі кримінального права. Зокрема, М. Й. Коржанський відзначає, що вбивство це один із найбільш тяжких злочинів. Вбивство позбавляє потерпілого найціннішого блага – життя. Наслідки цього злочину безповоротні, заподіяну ним шкоду не можна ні відшкодувати, ні відвернути. Крім того, вбивство завдає надзвичайно тяжкої шкоди не тільки потерпілому, але і його рідним і близьким. Вбивство – це трагедія для всіх, хто його бачить, хто про нього знає [7, С. 41]. Саме тому, в Конституції України, а також в багатьох міжнародних документах (конвенціях, договорах) закріплене невід’ємне право кожного на життя, яке визнається найбільшою соціальною цінністю в суспільстві та державі.

Життя – одне з найвищих природних благ людини. Без нього всі інші блага, права та свободи втрачають для людини сенс. У цьому полягає актуальність обраної для дослідження теми, адже стаття 27 Конституції України проголошує: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» [1, Ст. 141].

Якщо провести паралель з цивільним правом, то більшість деліктів, що врегульовуються та вирішуються шляхом здійснення цивільного судочинства, то об’єкти цивільних правопорушень зазвичай можуть бути відшкодовані винною стороною у повному обсязі (відповідно до договору або рішення суду). У разі позбавлення людини життя, жодне відшкодування (у тому числі відшкодування моральної шкоди близьким та рідним потерпілої особи) не може відновити втрачене життя.

Етимологічно термін «вбивство» походить з латинського «homo» «людина» та «caedo» «вбивство», також може використовуватися термін «гоміцид». Юридичне визначення поняття «умисне вбивство» міститься в частині 1 статті 115 Кримінального кодексу України. Зокрема, відповідно до вказаної статті, під умисним вбивством розуміється «умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині» [2, Ст. 131]. З огляду на зазначену конструкцію норми, можна виокремити основні ознаки умисного вбивства:

• винність (тобто наявність вини, яка полягає у ставленні особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражене у формі умислу);
• протиправність (означає, що таке діяння заборонене кримінальним законом під загрозою кримінального покарання [10, С. 285]);
• заподіяння смерті (тобто припинення життя людини внаслідок вчинених дій).

Якщо говорити про загальне визначення поняття «вбивства», то його в теорії кримінального права визначають як «умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині» [8, С. 34]. Як бачимо, в Кримінальному кодексі України міститься цілком подібне визначення, за виключенням того, що вбивство не завжди є умисним (у разі необережності або перевищення меж необхідної оборони). Відповідно, не вважається вбивством самогубство або замах на самогубство, так як в даному випадку особа сама собі заподіює смерть, і, відповідно, суб’єктом злочину не може вважатись одночасно і потерпіла особа. Також необхідно розуміти, що не є вбивством правомірні випадки позбавлення життя, наприклад, у стані необхідної оборони чи при затриманні злочинця уповноваженими на це особами. Проте, у будь-яком випадку, обставини вчинення вбивства потребують детального дослідження та аналізу, для того щоб встановити, чи це умисне вбивство, самогубство або зовсім інша причина смерті особи.

Цікаве тлумачення поняття «вбивство» передбачене в законодавстві Сполучених Штатів Америки (на прикладі «Зводу законів США», розділ «Злочини та кримінальний процес»): «Вбивство протизаконне позбавлення життя людської істоти, скоєне навмисне та зі злим умислом. За ступенем тяжкості вбивства поділяються на вбивства першого ступеня та вбивства другого ступеня. До вбивств першого ступеня належать: 1) будь-яке вбивство, скоєне з використанням отрути (отруйних речовин), вистежування та засідок, а також будь-яке інше умисне вбивство, заздалегідь продумане злісне вбивство; 2) вбивство, скоєне внаслідок або при спробі будь-якого підпалу, втечі, викрадення, зради, шпигунства, сексуального насильства або особливо тяжкого сексуального насильства, крадіжки зі зламуванням, пограбування; 3) вбивство, яке сталося внаслідок умисного планування незаконного та злісного заподіяння смерті будь-якій іншій живій особі, крім того, хто був убитий. Усі інші вбивства є вбивствами другого ступеня» [9, С. 30]. Така класифікація вбивств є цілком логічною та відповідає юридичному стилю викладення норм у законодавстві США.

Принагідно відзначимо, що згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності дій і визнання цієї дії вбивством. Такою згодою може бути випадок застосування евтаназії до невиліковно хворої особи, з метою полегшення страждань. В Україні евтаназія заборонена, тому її застосування тягне за собою кримінальну відповідальність як за вчинення умисного вбивства. Проте, варто також відзначити, що наразі існує досить значна кількість прибічників ідеї евтаназії, що, в свою чергу, є предметом дискусії багатьох вчених. Причому, вчені-спеціалісти у галузі кримінального права зазвичай виступають противниками ідеї запровадження можливості застосування евтаназії.

Щодо наукового підходу до визначення поняття «вбивство» варто відзначити позицію вітчизняного вченого-спеціаліста у галузі кримінального права Ю. В. Бауліна, який зазначає, що «вбивство необхідно розуміти як протиправне умисне позбавлення життя іншої особи, вчинене суб’єктом злочину за відсутності обставин, що виключають протиправність такого діяння» [5, С. 19]. Дане визначення є досить широке і містить акцент на необхідність наявності саме протиправності у діях людини, для того щоб її діяння могли бути визнані як злочин, у вигляді вбивства. Також, окремі науковці пропонують під вбивством розуміти «суспільно небезпечне протиправне діяння, вчинене особою, що підлягає кримінальній відповідальності, і полягає в умисному позбавленні життя іншої людини» [4, С. 112]. Як бачимо, усі наведені вище визначення мають спільні ознаки та сутність досліджуваного поняття, лише з різними юридичними акцентами на та чи іншу ознаку вбивства.

Як зазначалось вище, об’єктом будь-якого виду вбивства є життя людини. Більшість науковців-спеціалістів у галузі кримінального права відзначають, що життя – це динамічний стан організму людини, який полягає у неперервності процесів обміну матерією та енергією з оточуючим середовищем. Проявами життя людини, зокрема, є: дихання, рух, збудливість, мислення і спілкування, харчування, виділення, розмноження ріст. Початком життя людини є час фізіологічних пологів, а кінцевим моментом життя – час настання незворотної смерті [10, С. 285].

Для правильної кваліфікації злочину, досить важливим є правильне визначення моменту (часу) народження і смерті людини. Зокрема, таким, що народився живим, є новонароджений, у якого наявна хоча б одна з таких ознак:

• дихання;
• серцебиття;
• пульсація судин пуповини;
• рухи скелетних м’язів [12, С. 1150].

Зазначені вище ознаки життя людини мають неабияке значення для відмежування різних видів вбивств, що передбачені різними статтями Кримінального кодексу України (наприклад умисне вбивство (стаття 115 КК України) і умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (стаття 117 КК України)). Також, посягання на плід людини до початку пологового процесу не може вважатися посяганням на життя людини. Наприклад протиправне знищення плоду до початку пологів може тягти за собою відповідальність як за незаконне проведення аборту (стаття 134 КК України).

Час незворотної смерті людини визначається моментом смерті головного мозку. Під смертю мозку розуміється повна і незворотна втрата головним мозком людини всіх його функцій [11, С. 3065]. Необхідно зауважити, що у кримінально-правовій літературі серед авторів наукових досліджень немає єдності думок відносно того, коли має місце початок життя, тобто коли життя особи потребує самостійної кримінально-правової охорони та коли має місце кінець життя, тобто коли особа вважається померлою.

З медичної точки зору смерть розглядається не як одиничний акт, а як певний процес, який має два етапи: клінічну смерть і біологічну. Клінічна смерть – це відворотний етап вмирання, який має місце впродовж 5-7 хвилин після припинення кровообігу і дихання. Протягом цього періоду ще зберігається робота нервових клітин головного мозку, після чого настає біологічна смерть, коли внаслідок кисневого голодування (гіпоксії) гинуть нервові клітини головного мозку і настає невідворотне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах, при якому заходи по оживленню організму залишаються безрезультатними. Розмежування клінічної і біологічної смерті має важливе практичне значення, оскільки в стані клінічної смерті особа є суб’єктом права, зокрема права на життя, по відношенню до якого медичні працівники несуть обов’язок по наданню медичної допомоги [6, С. 391].

З об’єктивної сторони вбивство може бути здійснено шляхом дії або бездіяльності. Зокрема, для позбавлення людини життя може застосовуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння психічної травми, що спричинила смерть, підбурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту, тощо) [8, С. 34].

Із суб’єктивної сторони вбивство може бути вчинено як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість). Принагідно відзначимо, що кваліфікація вбивства як умисного передбачає ретельне дослідження його мотивів та мети, що може мати вплив на призначення міри покарання.

Суб’єкт вбивства – будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 14 років, за вбивства, що передбачені статтями 115-117 КК України, з 16 років – за вбивства, що передбачені статтями 118 і 119 КК України.

Види вбивств можна класифікувати за різними ознаками. Наприклад за суб’єктивною стороною розрізняють:

• вбивства умисні (статті 115 – 118 КК України);
• вбивства через необережність (ст. 119 КК України).

В свою чергу, умисні вбивства поділяють за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види:

• просте вбивство (тобто вчинене без обставин, що обтяжують чи пом’якшують відповідальність (ч. 1 ст. 115);
• вчинене за обставин, що обтяжують відповідальність, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115 КК України);
• вчинене за обставин, що пом’якшують відповідальність, так зване привілейоване вбивство.

Зазначений розподіл умисних вбивств має дуже важливе практичне значення для кваліфікації діяння, а також для призначення покарання за вчинене вбивство, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності і тих, й інших згаданих обставин, вчинене належить кваліфікувати як вбивство за обставин, що пом’якшують відповідальність [8, С. 36].

До кваліфікованих вбивств належать умисні вбивства: двох або більше осіб; малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; заручника або викраденої людини; вчинене з особливою жорстокістю; вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб; з корисливих мотивів; з хуліганських мотивів; особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку; з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; вчинене на замовлення; вчинене за попередньою змовою групою осіб; вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 цього Кодексу; з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

До привілейованих вбивств належать:

• умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (стаття 116 КК України);
• умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (стаття 117 КК України);
• умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (стаття 118 КК України).

Під привілейованим складом злочину слід розуміти такий склад, який містить пом’якшуючі, порівняно з основним складом, обставини, що тягне за собою більш м’яке покарання згідно з відповідною санкцією. Привілейовані склади злочину розташовані в окремих статтях, а не в статті, де зазначено основний склад злочину [3, С. 156].

Також Кримінальний кодекс України передбачає ще один вид вбивства – вбивство через необережність (стаття 119). Тобто коли особа (суб’єкт злочину) не передбачала настання суспільно небезпечного наслідку свого діяння у вигляді смерті потерпілого, хоча повинна була і могла його передбачити, або ж коли особа передбачала настання такого наслідку, але легковажно розраховувала на його відвернення.

З приводу останнього виду вбивств О. П. Каранікола відзначає, що «у кримінально-правовій літературі вже неодноразово наголошувалося на недоцільності або неточності законодавчого визначення норми, передбаченої статтею 119 КК України. На підставі зазначеного серед науковців існують різні думки відносно зміни редакції вказаної норми, а саме: заподіяння смерті через необережність, заподіяння або спричинення смерті через необережність, необережне заподіяння смерті тощо» [6, С. 389].

На нашу думку, запровадження запропонованих змін жодним чином не змінює сутність злочину, а лише є питанням формулювання відповідної юридичної конструкції, що міститься у нормі.

Список використаних джерел:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
3. Александров Ю. В. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. Ю. В. Александров, В. А. Клименко. – К.: МАУП, 2004. – 310 с.
4. Андреева Л. А. Влияние жестокости преступного поведения на уголовную ответственность / Л. А. Андреева, П. Ю. Константинов. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 210 с.
5. Баулін Ю. В. Протиправність як ознака вбивств / Ю. В. Баулін // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи : Матер. наук.-практ. конф. [Харків] 22-23 квітня 2004 р. – К.– Х. : Юрінком Інтер, 2004. – С. 18-19.
6. Каранікола О. П. Поняття та ознаки вбивства / О. П. Каранікова // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридические науки». Том 26 (65). – 2013. – № 1. – С. 389-391.
7. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності / М. Й. Коржанський. – К., 1996. – 144 с.
8. Кримінальне право України: Особлива частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. : за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 608 с.
9. Наливайко В. С. Про кримінально-правову охорону життя особи / В. С. Наливайко, Т. В. Наливайко // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. – 2010. – № 25. – С. 27-31.
10. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та допов. – К. : Юридична думка, 2012. – 1316 с.
11. Про встановлення діагностичних критеріїв смерті мозку та процедури констатації моменту смерті людини : Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 23 вересня 2013 року // Офіційний вісник України. – 2013. – № 82. – Ст. 3065.
12. Про затвердження Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, Порядку реєстрації живонароджених і мертвонароджених : Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 29 березня 2006 року // Офіційний вісник України. – 2006. – № 15. – Ст. 1150.

Дослідження будь-якого інституту права потребує детального аналізу та вивчення його основних понять та категорій. Саме тому в першу чергу необхідно визначити та дослідити поняття «парламентська опозиція», з точки зору науки та практики конституційного права та політичної науки. Слід зазначити, що в умовах становлення та розбудови демократичного суспільства в Україні після проголошення у 1991 році незалежності нашої держави, особливо важливим є вдосконалення та реформування основних інститутів демократії. Зокрема, одним із таких інститутів є парламентська опозиція, конституційно-правовий статус якої є актуальним предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців-спеціалістів у галузі права та політичної науки.
Проблеми, що стосуються конституційно-правового статусу парламентської опозиції та її правового регулювання є мало дослідженими у роботах вітчизняних науковців. Разом із тим, окремі питання, що стосуються теоретичного обґрунтування діяльності парламентської опозиції, стали предметом дослідження у роботах: В. Б. Ковальчука, Р. С. Мартинюка, О. В. Совгирі, В. М. Шаповала, В. Ф. Верстюка, Г. Г. Демиденко, Н. А. Дроботенко, О. М. Мироненка, П. П. Музиченка, Л. О. Окиншевича, М. П. Орзиха, Л. В. Гонюкової, О. Дніпрова, Ю. Д. Древаля, П. С. Кислого, Р. Павленка, Й. Рисіча, А. Ришелюка, І. М. Варзара, А. Ф. Колодія, А. І. Куліша та інших.
Політична опозиція в класичному її визначенні – це зіставлення, протидія позиції чи поглядам влади, або групам владних еліт, а в окремих випадках думці більшості населення [14]. Інститут політичної опозиції в Україні розглядається як феномен у філософському, юридичному, політологічному, історичному аспектах.
Етимологічно термін «опозиція» походить від латинського слова «oppono» – протиставляти, бути протилежним. Як зазначає У. Ільницька під опозицією у політиці передбачається протиставлення власної політики іншій (найчастіше – офіційній); виступ проти думки більшості; протидія, опір певним політичним діям, поглядам, офіційній політиці, політичній думці; протиставлення та протидія урядові, главі держави, системі влади, конституції, політичній системі загалом. Опозиція спрямована проти існуючої влади, її мета – прагнення корегування прийнятих владою політичних рішень аж до зміни влади [6, с. 48].
На думку У. Кірієнко «політична опозиція – це сукупність політичних сил, які протиставляють себе владі і беруть на себе функцію опонувати, критикувати, заперечувати існуючий політичний режим» [8, с. 77]. Д. Робертсон стверджує, що це є політичне угруповання, партія або вільна асоціація громадян, яка бажає змінити уряд та його політику [2, с. 357]. Аналізуючи вищезазначені підходи до визначення політичної опозиції, слід підкреслити, що опозиція як цілеспрямована діяльність неможлива без суб’єктів і водночас є діяльністю, в основі якої лежить протидія органам влади.
У політичній теорії опозиція визначається як політичні рухи, які відстоюють альтернативні щодо правлячої політичної сили ідейні й політичні принципи та моделі розвитку [10, с. 7]. У загальному розумінні під опозицією визначають протесну поведінку будь-якого суб’єкта політичної системи(соціологічний підхід) або конкретні політико-правові форми – політичні партії та парламентські фракції (інституційний підхід). Опозицію можна розглядати як певну сукупність відносин або як інституційно оформлений суб’єкт політичного життя і визначити її політичною силою, що домагається корекції курсу влади.
Крім того, прийнято розрізняти два змісти поняття «політична опозиція» – широкий і вузький. У широкому змісті під політичною опозицією розуміються практично всі прямі й непрямі прояви суспільного інакомислення й невдоволення існуючим режимом, у вузькому змісті – політичний інститут, сукупність відсторонених від влади політичних партій, суспільно-політичних організацій і рухів.
У загальному сприйнятті опозиційність визначається як неприйняття політичного курсу, що проводиться діючою владою. У теорії існує кілька підходів до визначення такого явища, як опозиція. Загальновизнаним є інституціональний підхід: опозицією є парламентські фракції або політичні партії, які не згодні з політикою більшості. За цим підходом можна визначити, що опозиція, таким чином, може бути різною. Вона може бути представлена в парламенті й бути парламентською опозицією, а може і не бути представлена в парламенті, і тоді вона буде політичною опозицією. Власне, тип опозиції випливає з того положення в політичному полі, яке вона займає [11]. Тим не менше, не залежно від того, чи є опозиція парламентською чи суто політичною, вона потребує чіткого правового врегулювання своєї діяльності.
З правової точки зору опозиція розглядається як організована політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади, пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати на меті завоювання влади і зміну політичного режиму. Залежно від суб’єкта опозиції виділяють парламентську опозицію (яка представлена політичними партіями у парламенті та їх фракціями) і політичну опозицію (яка може перебувати і поза парламентом). Зі сказаного вище випливає, що поняття політичної опозиції охоплює більш широке предметне поле, ніж поняття опозиції парламентської. Парламентська опозиція існує на рівні фракцій, а політична, крім фракцій, включає партійні структури поза парламентом, інші рухи та об’єднання, що виступають проти офіційного курсу держави або конкретних політичних діячів [20, с. 36].
Таким чином, політична та парламентська опозиції є різними формами існування опозиції. Таким чином, складність сучасного правового оформлення опозиції полягає в тому, що відсутні чіткі критерії розмежування, який саме вид опозиції має бути унормований і статус якої повинен закріплюватись на законодавчому рівні і чи взагалі потрібно це робити.
Отже, парламентська опозиція є складовою політичної опозиції. Щодо співвідношення парламентської та позапарламентської опозиції як складових опозиції політичної, слід зазначити наступне. У роботі «Мала енциклопедія конституційного права» наголошено, що опозиційну діяльність можна поділити на два види: парламентську та позапарламентську. При цьому, у даному виданні зазначено, що у реальному політичному житті і поза ним ця діяльність здійснюється одними й тими ж політичними силами [13, с. 289].
Російський вчений А. Р. Курбанов досліджуючи поняття політичної опозиції відзначає, що термін «опозиція» є вторинним поняттям по відношенню до поняття влади і виступає як динамічна характеристика, яку можуть набувати, залежно від конкретних характеристик політичного процесу, різні елементи політичної системи (партії, рухи, елітні групи) [12, с. 146]. Подібної думки притримується інший російський науковець Г. А. Гаврілов, який стверджує, що опозиція – це відносини між двома суб’єктами з приводу домінуючого політичного ресурсу системи. У структурі опозиційних відносин можна виділити три складових: 1) владний суб’єкт, володар домінуючого політичного ресурсу; 2) власне суб’єкт опозиції – претендент на володіння домінуючим політичним ресурсом; і 3) привід, за яким у цих двох суб’єктів виникають відносини [5, с. 220].
В свою чергу, вітчизняний вчений Г. О. Федоренко під політичною опозицією в Україні розуміє парламентські фракції, групи, які не згодні з політичним курсом Президента України, Кабінету Міністрів України і не представлені у складі Кабінету Міністрів України, їх права та обов’язки і гарантії діяльності у Верховній Раді України [22, с. 13].
У західних джерелах найчастіше використовується інституційний підхід для визначення політичної опозиції, в якому істотна увага приділяється головному елементу політичної системи – політичній партії. У вітчизняній політології політична опозиція, визначена в рамках інституційного підходу і частіше називається «парламентською опозицією». Головним інституційним елементом опозиційних структур є партії, які набувають статусу опозиційних чи правлячих під час виборчих змагань [18].
Найбільш точним визначенням поняття «парламентська опозиція» на нашу думку, є визначення запропоноване О. Совгирею: «добровільне об’єднання депутатів парламенту, що здійснюється на основі права, гарантованого конституцією, законодавством або закріпленого у конституційних звичаях, які не підтримують офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду й, як правило, не є членами політичної партії (блоку), що (який) висунула (висунув) кандидатуру чинного глави держави на виборах глави держави, як правило, не представлені у складі уряду та можуть провадити діяльність, спрямовану на зміну офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду, та/або на легальне усунення з посади глави держави або окремих членів уряду, або його відставку загалом, та/або на контроль за діяльністю глави держави та/або уряду» [19, с. 54].
Подібний зміст парламентської опозиції виділяє С. С. Бігазієва, яка у своїх працях зазначає, що парламентську опозицію складають групи депутатів (фракції), утворені з членів опозиційних партій, які за допомогою конструктивної критики обмежують прагне до розширення влада, контролюють її дії на предмет їх відповідності загальному благу і, беручи участь у законотворчому процесі, пропонують альтернативні рішення, коригують політику влади в цілому і готові самі змінити її [4, с. 101].
Таким чином, узагальнено поняття опозиції можна визначити так: опозиція – це організована група суб’єктів, що на основі спільного інтересу веде боротьбу різними доступними засобами за можливість володіння домінуючим політичним ресурсом та, залежно від форми функціонування, може набувати таких ознак як системність та інституціоналізованість.
Важливим для розуміння сутності політичної опозиції, її суспільного призначення й ролі в процесі демократизації суспільства є розмежування на теоретичному рівні понять «опозиція як політичний інститут» та «опозиція як форма суспільного протесту» [21, с. 41]. Як зазначає вітчизняний вчений-конституціоналіст Т. Ткаченко, незважаючи на те, що опозиція як форма суспільного протесту є детермінантою опозиції як політичного інституту, перша може виникати й функціонувати навіть у недемократичних суспільствах (ОУН-УПА та дисидентський рух за радянських часів як спротив існуючому режиму), тоді як опозиція як політичний інститут може існувати лише у демократичній політичній системі [21, с. 42]. Отже, опозиція як форма суспільного протесту може функціонувати за будь-якого режиму, а як політичний інститут – лише в умовах демократії. Опозиція як політичний інститут протидіє урядовому курсу правлячої сили, здійснює конструктивну критику владних інститутів, вносить альтернативи офіційній політиці та тримає постійний контроль над владою. Її мета – прийти до влади в державі, застосовуючи методи організованої критики чинної влади та пропонування альтернативних методів вирішення питань.
Досліджуючи правову природу парламентської опозиції слід відзначити її безпосередній взаємозв’язок із системою стримувань і противаг. З цього приводу В. Філатов слушно зазначає, що система розподілу влади як механізм стримувань і противаг різних органів державної влади і багатопартійна система як механізм стримувань і противаг різних партій доповнюють один одного, захищають політичну владу від узурпації одним органом держави або однією партією [9, с. 53]. В. Бабкін відзначає, що система стримувань і противаг є важливим інструментом діяльності для опозиції [3, с. 197]. Парламентська опозиція у системі стримувань і противаг між органами державної влади і багатопартійною системою виконує функцію своєрідної з’єднуючої ланки, та водночас є практичним «реалізатором» того механізму, який закладений у цій системі. Л. Ентін з цього приводу зазначає, що певна система противаг діє і у випадку, коли робиться все для того, щоб не допустити, аби партія, яка явно домінує у парламенті (палаті), повністю підпорядковувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи; думка і голос меншості обов’язково мають бути почуті і у цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії [23, с. 80].
Принагідно відзначимо, що за роки існування інституту опозиції в науці та практиці сформувалася класифікація різних видів опозиції. Зокрема, системний аналіз зарубіжного законодавства та вітчизняних і зарубіжних наукових праць у сфері дослідження опозиції дозволяє виділити наступні види опозиції за різними критеріями класифікації.
Стосовно системи влади, а також за формами дій виділяють:
• системна опозиція (лояльна);
• позасистемна опозиція (структурна, принципова).
За відношенням опозиції до представницької установи (за місцем дії):
• парламентська опозиція;
• непарламентська опозиція (політична, позапарламентська).
За змістовною спрямованістю опозиція буває:
• конструктивна;
• деструктивна.
За характером організації розрізняють:
• інституціоналізовану опозицію;
• ситуативну опозицію.
За територіальною ознакою опозиція буває:
• національного рівня;
• регіонального рівня;
• місцевого рівня.
За місцем у спектрі політичних сил виокремлюють:
• праву опозицію;
• ліву опозицію;
• центристську опозицію.
Системна опозиція поділяє основні цінності, принципи, цілі існуючої політичної системи, а заперечує лише методи та прийоми здійснення політики й не згодна з діями владних структур. Позасистемна опозиція не погоджується з основоположними засадами суспільно-політичного ладу в країні. Різниця полягає й у сприйнятті провладної більшості: для системної опозиції провладна більшість сприймається як конкурент, для антисистемної – як ворог. При цьому слід враховувати, що системну опозицію інколи ототожнюють з лояльною опозицією, а позасистемну – зі структурною чи принциповою опозицією [1, с. 213].
Парламентська опозиція складається у межах парламенту із депутатів партійних фракцій, що не увійшли до складу проурядової більшості і займають альтернативну позицію до уряду або/та глави держави. Позапарламентська опозиція представлена політичними силами, які не мають власних представників у парламенті [6, с. 48]. Свою антиурядову активність представники позапарламентської опозиції здійснюють через засоби масової інформації та різні форми протесту – мітинги, демонстрації тощо.
Конструктивна опозиція (формує змістовні, ділові пропозиції; її дії спрямовані на поліпшення якості політичного управління) та деструктивна (руйнівна, політично максималістська, радикалізована, надмірно ідеологізована; її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур).
Інституціоналізована опозиція передбачає формальне оформлення свого статусу. Класичний приклад – «опозиція ЇЇ величності» у Великобританії, яка створює «тіньовий кабінет міністрів». Ситуативна опозиція притаманна державам із фрагментарною партійною системою, коли уряд (урядові коаліції), як і опозиція, складається і розпадається дуже швидко, залежно від актуальних внутрішніх або зовнішніх політичних ситуацій [16, с. 294].
Г. Сарторі також розрізняє відповідальну та невідповідальну політичну опозицію. Політичні сили, що належать до відповідальної опозиції ведуть боротьбу згідно з «правилами політичної гри», усвідомлюючи тимчасовість перебування як при владі, так і в опозиції. Така опозиція, критикуючи дії влади, не підриває політичних засад самої системи. Функціонування невідповідальної опозиції характеризується прагненням змінити уряд та передбачає застосування будь-яких засобів без обмежень [17, с. 88].
Крім того, існують і інші класифікації поняття «парламентська опозиція». Так, наприклад, М. В. Петрашевський виділяє фактичну, роялістську та систематичну опозицію. При цьому під фактичною опозицією він розуміє тих членів парламенту, які, визнавши офіційно загальні або корінні засади державних установ цілком справедливими, не згодні з думкою більшості відносно вирішення питань другорядних і, не звинувачуючи ці корінні засади у неправильності, засуджують уряд тільки за неправильність практичного їх застосування. Вживання назви роялістська опозиція має, на думку М. В.Петрашевського, історичний характер і використовується переважно у Франції [15, с. 741].
Розглядаючи структурування українського парламенту – Верховної Ради України – на парламентську більшість та парламентську опозицію, слід відзначити наступне. Так, В. Кампо, з цього приводу відмічає, що в Україні сьогодні «принципове значення має поділ депутатського корпусу на президентську більшість та президентську опозицію, оскільки центром державного управління виступає саме глава держави, а не уряд. Тому поділ депутатського корпусу на парламентську більшість і парламентську опозицію поки що носить умовний характер» [7, с. 5].
Отже, опозиція як політичний інститут та як форма суспільного протесту відрізняються суттю, природою, суспільними функціями, метою діяльності, тривалістю існування, політико-правовим статусом, правовим забезпеченням. Враховуючи ці відмінності, політичну опозицію як інститут політичної системи можна трактувати як легальну форму протистояння й протидії офіційному політичному курсові, що передбачає можливість і здатність здійснювати контроль, висловлювати позиції й впроваджувати альтернативні пропозиції.

Список використаних джерел.

1. Political Oppositions in Western Democracies / Edit. by R. Dahl. – New Haven ; London : Yale Univ. Press, 1966. – 458 р.
2. Robertson D. The Penguin Dictionary of Politics / D. Robertson. – Lnd. : Penguin, 1993. – 217 р.
3. Бабкін В. Д. Державна влада і політична опозиція / В. Д. Бабкін // Правова держава. Щорічник наукових праць. – 1996. – Вип. 7. – С. 197-200.
4. Бигазиева С. С. Парламентская оппозиция как институт политической системы современной России / С. С. Бигазиева // Известия Саратовского университета. Сер. Социология. Политология. – 2010. – Вып. 3. – Том. 10. – С. 100-102.
5. Гаврилов Г. А. Феномен политической оппозиции / Г. А. Гаврилов // Научный ежегодник Института философии и права УрО РАН. – 2012. – № 12. – С. 217-228.
6. Ільницька У. Політико-правовий статус політичної опозиції в демократичному суспільстві / У. Ільницька // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Вип. 22. – 2010. – С. 46-53.
7. Кампо В. Проблеми правового регулювання статусу парламентської більшості та парламентської опозиції у Верховній Раді України // Політичний календар. Інформаційно-аналітичний огляд. – 2003. – № 5 (63). – С. 3-6.
8. Кириенко У. В. Политическая оппозиция: механизмы адаптации в условиях демократического транзита / У. В. Кириенко // Соціол. дослідж. сучас. суспільства: методологія, теорія, методи. – 2000. – № 489. – С. 76-82.
9. Колдаев В. М. Политическая система общества: Учебное пособие. – М., 2000. – 70 с.
10. Конончук С. Г. Парламентська опозиція в Україні: модель та провадження: Дослідження проблеми / С. Г. Конончук, О. А. Ярош. – К. : Український незалежний центр політичних досліджень, 2006. – 43 с.
11. Крига А. А. Інституціоналізація опозиції в Україні – шлях до демократизації державного управління / А. А. Крига // Державне управління: теорія та практика. Електронне наукове видання. – 2010. – № 1. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10kaaddu.pdf
12. Курбанов А. Р. Понятие «политическая оппозиция» как теоретический конструкт / А. Р. Курбанов // Аспекты. Сборник статей по философским проблемам истории и современности. Выпуск V. М.: Современные тетради, 2008. – С. 143-149.
13. Оппозиция // Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: Изд – во “БЕК”, 1998. – С. 289-290.
14. Орловський В. К. Сутність і політичний імідж парламентської опозиції / В. К. Орловський // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Сер. : Політологія. – 2011. – Т. 175, Вип. 163. – С. 58-63. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npchdupol_2011_175_163_14.pdf
15. Петрашевский М. В. Карманный словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. Выпуск второй (1846). // Антология мировой политической мысли: В 5 т. – М.: Мысль, 1997.-Т. 3: Политическая мысль России: Х – первая половина ХІХ в. – С. 740-744
16. Політична наука: Словник: категорії, поняття і терміни / Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька [та ін.]; за ред. Б. Кухти. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.
17. Політологія: підручник / За заг. ред. В. Ф. Смолянюка.– Вінниця: Нова книга, 2002. – 446 с.
18. Сас О. Теоретичні та практичні реалії української опозиції / О. Сас // Віче. – 2011. – №18. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2711/
19. Совгиря О. Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2005. – 243 с.
20. Совгиря О. Правовий статус парламентської опозиції / О. Совгиря. – К. : Центр навчальної літератури. – 2006. – 263 с.
21. Ткаченко Т. Опозиція як політичний інститут і форма суспільного протесту / Т. Ткаченко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 5. – С. 40-45.
22. Федоренко Г. О. Законодавча влада в системі розподілу державної влади в Україні: Автореф. дис … канд. юрид. наук.: 12.00.02. / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2000. – 18 с.
23. Энтин П. М. Разделение властей: опыт современных государств. – М., 1995. – 174 с.