Annotation. The article highlights the basic principles of the welfare state characteristics and peculiarities of functioning and development trends of the welfare state in Latin America. Also defined a model of social state which are represented in the countries of this region.

Проблеми, пов’язані з існуванням соціальної держави, – предмет наукових досліджень зарубіжних та вітчизняних фахівців із соціальної політики. Постійні зміни зовнішніх та внутрішніх умов функціонування та адаптація моделей соціальної держави до цих змін ставали предметом досліджень науковців. Головне питання, яке стояло в основі цих досліджень, – виявлення чинників формування і ефективного функціонування соціальної держави, у тому числі розглядалось питання становлення соціальної держави у країнах Латинської Америки.

Глобалізація та зростаюча взаємозалежність світу у поєднані з проблемами демографії та зайнятості ставлять перед країнами Латинської Америки нові перешкоди ефективному функціонуванню соціальної держави. При цьому ключовим стає питання, які саме механізми функціонування, характеристики латиноамериканських країн дозволяють говорити про існування соціальної держави та які існують перспективи розвитку у майбутньому. Зокрема для України досить важливим є вивчення досвіду зарубіжних перехідних країн, які перебувають на шляху розбудови соціальної держави. Саме тому системне дослідження умов функціонування цієї моделі є надзвичайно актуальним і потребує ґрунтовного аналізу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій Варто відзначити, що проблема розвитку та функціонування латиноамериканської моделі соціальної держави є темою малодослідженою у середовищі українських науковців. Переважна більшість наукових досліджень українських фахівців стосується питань нормативного використання концепту соціальної держави у його юридичному значенні. Сюди можемо віднести роботи О. Кіндратець, Н. Мельникової, А. Сіленко, О. Скрипнюка. Досить поверхнево висвітлені зарубіжний досвід, практика та проблеми реалізації концепції соціальної держави у наукових дослідженнях Т. Семигіної, В. Скуратівського, О. Палій та Е. Лібанової, П. Шевчука, О. Іванової.

Поряд з тим, особливу увагу привертають роботи В. Шевчука, який у них звертав увагу на економічний розвиток країн Латинської Америки як основний чинник формування соціальної держави, В. Кириченка, що характеризував історичні етапи економічного розвитку держав Латинської Америки, В. Давидова, Дж. Рамоса, які у своїх дослідженнях зосереджували увагу на передумовах формування соціальної держави у країнах Латинської Америки, їх економічному розвитку, О. Бікла, що характеризував індекс людського розвитку, як кількісний показник моделей соціальної держави.

Метою статті є дослідження теоретичних засад соціальної держави та характеристика латиноамериканської моделі соціальної держави: її функціонування та перспективи розвитку. Для досягнення поставленої мети передбачається розв’язання наступних завдань:

–       виділити та проаналізувати принципи соціальної держави;

–   охарактеризувати умови формування соціальної держави у країнах Латинської Америки;

–   визначити ключові характеристики латиноамериканської моделі соціальної держави;

–  дослідити механізм здійснення соціальної політики у країнах Латинської Америки;

–     спрогнозувати процеси розбудови, трансформації соціальної держави у країнах Латинської Америки.

Головною метою соціальної держави є забезпечення добробуту своїх громадян, забезпечення соціальної стабільності. Для досягнення своєї головної мети та здійснення ефективної соціальної політики, соціальна держава вимушена втручатися в економічну політику. Не підриваючи засад вільного ринку, тобто функціонуючи в умовах ринкового господарства, соціальна держава певним чином регулює його.

На підставі аналізу наукових праць, присвячених цій темі, ми пропонуємо ознаками соціальної держави вважати:

1. Наявність громадянського стану суспільства та правової держави, що передбачає:

–         розвиненість інститутів громадського самоврядування;

–         постійний діалог населення з владними структурами;

–       солідаризм у формуванні відносин між різними соціальними групами, суб’єктами політики;

–         активну поведінку громадянина під час пошуку засобів до існування та відстоювання власних інтересів.

2. Солідарну ринкову економіку, що передбачає поєднання планових та ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва:

–         наявність приватної, державної та комунальної форм власності;

–         формування численного середнього класу.

3. Соціальну спрямованість програмних і практичних дій держави, її інститутів:

–    забезпечення рівних стартових можливостей для самореалізації особистості;

–      створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини;

–         розвинена система правових норм охорона праці й здоров’я людей та соціального захисту вразливих верств населення.

Не існує єдиного загальноприйнятого визначення змісту поняття соціальної держави. Можна погодитися з В. Сокуренко, що в науковій літературі немає єдності думок щодо поняття  «соціальна держава».

Ми вважаємо, що сучасна соціальна держава – це держава, яка ставить перед собою такі завдання, як наступні: досягнення загального добробуту суспільства шляхом надання мінімальної соціальної підтримки та створення сприятливих умов для самостійного досягнення високого рівня добробуту самими громадянами; забезпечення стабільності в суспільстві; екологічної безпеки.

Окрім того, вона відповідає таким умовам: є правовою, володіє ґрунтовною законодавчою базою, має розвинене громадянське суспільство, поєднує ринкову економіку з державним регулюванням [8, 40].

Іншими словами, соціальна держава – це держава, яка ставить собі за мету досягнення загального добробуту суспільства на основі утвердження таких інститутів:

–         солідарної ринкової економіки, тобто поєднання ринкових і державних механізмів регулювання з акцентуванням на залученні до ринкових відносин усіх верств населення через малі підприємства, середній бізнес, надомне підприємництво, що сприяє таким факторам, як зменшення безробіття та збільшення чисельності середнього класу. А це безпосередньо впливає на економічну ситуацію у країні. Можна говорити про те, що формування солідарної ринкової економіки – це прямий шлях до зростання економічного добробуту держави;

–         соціальної демократії (йдеться власне про те, що соціальна держава є правовою державою із сильною законодавчою базою, розвиненим громадянським суспільством та відповідними наслідками: активною діяльністю інститутів громадського самоврядування, створення розгалуженої мережі різноманітних громадянських асоціацій, профспілкових об’єднань, товариств, клубів, територіальних спілок);

–         соціальної етики, а саме панування в суспільстві ідеології суспільної злагоди, сприяння розв’язанню конфліктів за будь-яких умов; одним із аспектів соціальної етики є соціальне партнерство. Соціальна етика покликана принести в суспільство такі цінності, як: толерантність, партнерство, встановлення оптимальних пропорцій між індивідуалізмом та солідаризмом. Саме соціальна етика забезпечує стабільне існування суспільства.

Таким чином, сучасні демократичні держави серед пріоритетних завдань у розбудові соціальної держави визначають наступні:

1. прагнення забезпечити кожному громадянину гідні умови життя;
2. усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів;
3. забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні;
4. співучасть держави і громадянського суспільства в управлінні соціальними конфліктами та розв’язанні соціальних проблем;
5. зниження рівня соціальної напруженості у суспільстві;
6. можливість самореалізації особистості, визнання людини суб’єктом соціальної політики;
7. соціальну захищеність громадян [1, 112].

Забезпечення виконання вищезазначених завдань у сфері соціальної політики свідчить про прагнення до збереження соціальної стабільності у демократичних державах, незважаючи на відмінності моделей соціальної політики кожної конкретної країни. Варто зазначити, що моделі соціальної політики майже всіх країн світу зазнають певних перетворень під впливом процесів глобалізації і демократизації. Зміни у моделях соціальної політики можна вважати реакцією на виклики сучасних тенденцій цивілізаційного розвитку суспільства, зокрема таких як динамізм і нестабільність.

Соціальну державу традиційно класифікують за цінностями, покладеними в основу перерозподілу суспільних благ та надання соціальних послуг. Незважаючи на спільні риси у формуванні держави соціального добробуту західного зразка, кожна країна долала власний шлях, формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту відповідно до власних національних особливостей і традицій.

Держави соціального добробуту різняться між собою передусім моделями соціальної політики. Соціальна політика – це втручання в економічну, соціальну сферу, що має єдину мету – забезпечення добробуту суспільства, і передбачає захист як незаможних верств населення, так і підтримання та зростання рівня добробуту середніх верств.

Соціальна політика – полісуб’єктна: її суб’єктом є і держава, і ціла низка недержавних суб’єктів. Отже, у демократичному суспільстві соціальна політика – це спільна функція демократичної держави і недержавних суб’єктів громадянського суспільства.

Такий підхід дає можливість класифікувати соціальні держави відносно пропорції участі держави та громадянського суспільства в системі соціальної політики.

На нашу думку, країни Латинської Америки належать до корпоративіської моделі соціальної держави. Ця модель характеризується державним контролем за соціальною політикою, фрагментованістю соціальних програм, централізованістю багатьох аспектів соціальної політики, адресністю програм соціальної допомоги, їхньою спрямованістю на найбідніших. Для цієї моделі визначальним є принцип субсидіарності, відповідно до якого на допомогу людині мають прийти насамперед інститути громадянського суспільства, і лише у випадку їхньої неефективності – держава. Великого значення за цієї моделі набуває система страхування. Саме такі риси соціальної держави ми спостерігаємо у країнах Латинської Америки.

Країни Латинської Америки мають досвід авторитарного правління та поступової трансформації політичного режиму, лібералізації економіки та, як наслідок, зміни політичної системи. Це відбувалось під впливом глобалізації та з появою міжнародних організацій. Але окремі країни все ж таки мали свої особливості розвитку, як історичні, так і соціокультурні [4, 70]. Для виявлення відмінностей між латиноамериканськими країнами варто проаналізувати основні соціальні показники цих країн.

Для характеристики ми обрали особливості формування і функціонування соціальної держави Бразилії і Мексики, тому що вони займають значну територію регіону і є економічно розвиненими державами, вони входять в міжнародні організації, які значною мірою впливають на економічний та соціальний розвиток держав.

Ключові елементи системи соціального забезпечення Бразилії були сформовані саме в роки правління військових. Традиційно бразильську модель зараховували до корпоративістської, хоча деякі її риси виникли в умовах авторитарного режиму. Вона характеризувалася:

–         орієнтацією на соціальне страхування працівників, які мали формальну зайнятість, і через це значна частина населення не була охоплена соціальним забезпеченням;

–         високою кореляцією між соціальними виплатами й зарплатою та страховим внесками;

–         низькою універсальністю базового соціального захисту та адресністю соціальних програм;

–         низкою пільг і привілеїв для різних професійних груп, котрі досягалися внаслідок переговорів між соціальними партнерами;

–         високою централізованістю соціальних програм;

–         інституційною фрагментацією, дублюванням функцій, бюрократизмом і технократизмом;

–         високою вартістю адміністрування соціальних програм, неефективним використанням ресурсів;

–         відсутністю механізмів контролю та оцінки соціальних програм;

–         неспроможністю компенсувати соціальні проблеми, зумовлені прорахунками в економічній політиці.

Серед ознак мексиканської моделі соціальної держави можна виділити такі:

–    державний контроль за соціальною політикою, орієнтація на популізм у прийнятті політичних рішень;

–    фрагментованість соціальних програм, за які відповідають різні органи, які мають права та повноваження, визначені домовленостями між зацікавленими сторонами;

–    централізованість багатьох аспектів соціальної політики, неефективність соціальних програм, низька якість послуг;

–    різноплановий, подекуди різновекторний зовнішній вплив на систему соціальної підтримки (з боку політичних утворень, етнічних рухів, католицької церкви, профспілкових, робітничих лідерів, міжнародних організацій і міжнародного капіталу, страхових компаній, тощо);

–    низький рівень охоплення соціальним страхуванням (регіональна нерівномірність);

–    адресність програм соціальної допомоги, їхня спрямованість на найбідніших;

–    залучення організацій у громаді, надання державної підтримки мікробізнесу та будівництву інфраструктури в сільській місцевості, що обмежує внутрішню мобільність незайнятої робочої сили на мексиканському ринку праці [6, 180].

Отже, соціальна держава і у Мексиці і у Бразилії характеризується державним контролем, та в залежності від того, який курс соціальної політики влада обере, і буде розвиватись соціальна держава. Але неефективне державне страхування і адресність надання соціальної допомоги характеризує недосконалість та малоефективність соціальної держави.

Найвідомішим показником, який часто використовують у соціальній політиці, є індекс людського розвитку, який розраховують, виходячи з очікуваної тривалості життя при народженні, рівня освіти та розміру реального ВВП на душу населення. З економічної точки зору в сучасному світі рівень людського розвитку пов’язується, насамперед, з поняттям якості життя, що відбиває рівень досягнень країни в найважливіших соціально-економічних сферах. Зараз індекс людського розвитку став лакмусовим папером ефективності соціальної політики будь-якої цивілізованої країни [2].

За індексом розвитку людського потенціалу ми визначили, які місця займають країни Латинської Америки: Чилі – 45 місце, Аргентина – 46, Уругвай – 52, Мексика – 56, Перу – 63, Венесуела – 75, Колумбія – 79, Ямайка – 80 [7].

Отже, ці держави знаходяться в групі з високим та середнім рівнем розвитку. До країн з високим індексом розвитку відносяться такі країни:

1. Чилі – 0,783;
2. Аргентина – 0,775;
3. Уругвай – 0,765;
4. Мексика – 0,750;
5. Перу – 0,723;
6.  Бразилія – 0,699;
7. Венесуела – 0,696;
8.  Колумбія – 0,689;
9. Ямайка – 0,688.

До країн з середнім індексом розвитку належать:

1. Парагвай – 0,640 [3].

Це досить хороші показники, адже майже всі країни мають високий рівень за індексом розвитку людини, що свідчить про високий рівень освіченості та писемності населення цих країн, високу очікувану тривалість життя та порівняно стабільний ВВП.

Однак, розглядаючи соціальну державу в конкретній країні, потрібно уважно придивитися до політичного й ідеологічного контексту, який детермінує спрямування та розмах державних соціальних програм.

На нашу думку, трансформація на краще у таких країнах відбудеться лише тоді, коли влада або недержавні структури, поява яких спричинена лише розвитком громадянського суспільства, проводитимуть цілеспрямовану діяльність у соціальній сфері з метою досягнення добробуту населення тієї чи іншої держави.

Сьогодні досить складно зробити прогноз щодо розвитку соціальної держави у країнах Латинської Америки. Адже вони є досить нестабільні і соціальна політика безпосередньо залежить від людей, які знаходяться при владі. Так як в цих країнах досить часта зміна урядів та відповідно і урядових програм, ми можемо припустити, що немає цілісного бачення розвитку держави у соціальній сфері. Для того, щоб таке цілісне бачення було, необхідно враховувати всі особливості цих держав – соціальні, економічні, демографічні. Це дасть можливість обрати правильний шлях руху до розбудови ефективної соціальної держави. Першим кроком, на нашу думку, повинне бути ґрунтовне вивчення соціальних проблем, які існують у тому чи іншому суспільстві, та обрання методів і способів подолання цих проблем. А обирати їх потрібно не копіюючи шлях більш розвинених та успішних країн, а вибудовуючи власний шлях, який відповідає тим умовам, які присутні у державі.

На нашу думку, немає єдиного сценарію розвитку соціальної держави, тому що соціальна сфера включає всі інші сфери розвитку держави. Це комплексне явище, яке включає такі елементи: ринок праці, рівень зайнятості, пенсійне забезпечення та пенсійна системи загалом, рівень писемності, соціальні виплати, демографічна ситуація та ін. Тому соціальна сфера тісно пов’язана з економічною сферою та політичною ситуацією в державі.

Зважаючи на зростання в суспільстві частки людей похилого віку, які живуть усе довше й довше та потребують відповідного медичного і соціального догляду, а також на те, що у 2005-2010 роках на пенсію вийшло покоління “буму народжуваності”, такі тенденції ставлять під загрозу існуючу систему пенсійного, соціального та медичного забезпечення у країнах, що розвиваються. За прогнозами, до 2030 року чисельність людей старших від 65 років (пенсійний вік і для чоловіків, і для жінок в Латинській Америці) має зрости у цих країнах вдвічі. В такій ситуації країни повинні бути готові до реформування та зміцнення позицій соціальної держави [5,81].

Отже, узагальнюючи усе вищенаведене, можемо зробити висновок, що головною метою соціальної держави є забезпечення добробуту своїх громадян, забезпечення соціальної стабільності. Умовами ефективного функціонування соціальної держави є наявність громадянського суспільства та правової держави та розвиненість громадського самоврядування, існування численного середнього класу, забезпечення рівних стартових можливостей для самореалізації особистості та розвинена система правових норм охорона праці й здоров’я людей та соціального захисту вразливих верств населення. Всі ці умови у латиноамериканських країнах поки що присутні не у повному обсязі.

Всі країни Латинської Америки мають високий відсоток бідності та безробіття, численні хвороби, відсутність житла та нормальних робочих умов є повсякденними проблемами у суспільстві, які держава не в змозі вирішити. У великих країнах, що мають розвинену економіку надається мінімальне соціальне забезпечення для людей, що опинились у скрутній життєвій ситуації, тобто надається адресна соціальна допомога, але ми не можемо сказати, що у таких країнах як Мексика, Аргентина, Чилі та Бразилія існує сформована соціальна держава, яка виконує свої функції. Скоріше за все, ці держави запозичили певні ознаки корпоративної моделі у розвинених держав – наприклад пенсійну систему, що характеризується накопичувальними фондами, залучення міжнародних фондів, що надають соціальну підтримку окремим верствам населення, тобто держава не бере на себе всю відповідальність при проведенні соціальної політики.

На нашу думку, соціальна держава не є ефективною в цих країнах ще й тому, що соціальна політика не була основним напрямком, який потрібно реформувати та розбудовувати у політиці державного керівництва. Наведемо приклад Чилі, ця країна пріоритетним завданням поставила реформувати пенсійну систему і на сьогоднішній день ця сфера є досить ефективною і вона працює, тому що влада залучила всі можливі ресурси, матеріальні та інтелектуальні, для досягнення бажаного результату. Сьогодні пенсійна система Чилі є найбільш досконалою серед інших країн Латинської Америки.

Тобто розбудова соціальної держави у регіоні відбувається дуже повільно та в основному в якійсь окремій сфері країни, тому що це потребує залучення значних коштів у будь-якому випадку.

У Латинській Америці соціальна допомога практично не здатна пом’якшити хронічну бідність. Незаможні рідко бувають охоплені будь-якою формою соціального страхування й одержують дуже незначну підтримку від держави і благодійних організацій, переважно допомогу надає католицька церква.

Безумовно розвиток країн відбувається нерівномірно, адже одні країни є членами міжнародних організацій, які надають допомогу цим країнам, та в яких відбувається трансформація політичного режиму, а саме рух до демократії та лібералізація економіки, а інші – залишаються при авторитарному правлінні та не поспішають будувати правову та соціальну державу. Кожна держава має свої особливості соціальної політики відповідно до влади, яка здійснює цю політику та економічного розвитку держави.

Отже, країни Латинської Америки не можна назвати самодостатніми сформованими соціальними державами, але, водночас, не можна сказати, що держава загального добробуту відсутня, адже соціальна допомога все ж таки надається у державах всього регіону.

Список використаних джерел та літератури

1. Балабанова Н.В. Социальный диалог. Социальное партнерство. Социальное государство [Текст]: [підручник] / Н. Балабанова, В. Жуков, В. Пилипенко. – К., 2002. – 189 с.
2. Буряк В.О. Індекс людського розвитку як критерій оцінки економічного і культурного поступу країн [Електронний ресурс] – Режим доступу до матеріалів: http: // www.kntu.kr.ua/doc/zb_10_3/stat_10_3/61.pdf –Заголовок з екрану.
3.Индекс развития человеческого потенциала и его компоненты [Електронный ресурс] – Режим доступа к материалам: http // www.hdr.undp.org/en/media/HDR_2010_RU_Tables_reprint.pdf – Назва з екрану
4.Кириченко В. Опыт и результаты экономического развития стран Латинской Америки в 90-е годы ХХ в. [Текст] / В. Кириченко // Экономика Украины. – 2003. – №3. – С. 77-82.
5. Майданик К.Л. Латиноамериканская цивилизация в глобализирующемся мире [Текст] / К. Майданик // МЭМО.– 2003. – №5. – С. 86-95.
6. Семигіна Т. Порівняльна соціальна політика [Текст]: [навчальний посібник] / Т. Семигіна. – К.: МАУП, 2005. – 276 с.
Україна – серед держав з високим рівнем людського потенціалу [Електронний ресурс] – Режим доступу до матеріалів: http: // ridna.ua/p/ukrajina-sered-derzhav-z-vysokym-rivnem-lyudskoho-potentsialu/. – Назва з екрану.
7. Яковюк І.В. Соціальна держава: до визначення змісту поняття [Текст] / Яковюк І. // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 3 (26). – С. 37-47.

Annotation. In this article the characteristics of political culture in transitional societies and the major issues shaping the political culture in Ukraine.

Постановка проблеми: дослідження феномена політичної культури стає більш актуальним. Для встановлення справедливих порядків, стабільного й демократичного суспільного ладу замало лише декретів і постанов влади, указів і формування закону. Для цього ще потрібні воля та розум громадян, їх знання та готовність дотримуватися законів – усе, що складає політичну культуру. Кожне суспільство має свою конфігурацію політичної культури. Це залежить від його історії, соціально-класової структури, типу й характеру політичної системи, економічних основ  та інших обставин. Це поняття нерозривно пов’язане з поняттями демократії та громадянського суспільства.

Аналіз проблеми політичної культури  дає можливість зрозуміти чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем але ж виховані на різних цінностях та маючи різноманітний історичний досвід по-різному сприймають одні й ті ж  політичні події, по-різному ведуть себе у політичних ситуаціях. Визначивши спільні характерні ознаки політичної культури в різних країнах можна визначити певну тенденцію та основні критерії що впливають на формування політичної культури в  перехідних суспільствах і отримати більш чітке трактування цього явища.

Дослідження в області політичної культури в перехідних суспільствах  допомагають визначити закономірності політичного процесу, особливості  поведінки людей у країнах, що розвиваються та можливість порівняння, зіставлення, адже кожна країна має свої особливості.  Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення,  передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.

  Аналіз останніх досліджень і публікацій: пріоритет у використанні поняття “політична культура” належить американському політологу Г. Алмонду, який у статті “Порівняльні політичні системи” політичну культуру трактує як “зразок орієнтації на політичну дію”. В інших працях , написаних разом з С. Вербою, Г. Пауеллом це визначення знайшло подальший розвиток, прийняло форму концепції, яка стала базовою у дослідженнях політичної культури. Г. Алмонд разом з С. Вербою у своїй праці “Громадянська культура” визначають політичну культуру як специфічні політичні орієнтації. Концепції цих американських вчених досить швидко знайшла прихильників серед західних науковців, зокрема Л. Пай, який розглядав політичну культуру яка охоплює сферу специфічних відносин, переконань, почуттів, регулює політичну поведінку в політичній системі. Д. Елазар на основі концепцій американського політичного устрою визначив три субкультури, які на його думку складають американську субкультуру. Як пов’язані між собою зміни політичної культури і розвиток демократії вивчали такі теоретики як М. Ліпсет, Р. Даль, Дж. Пенока, М. Томпсон, Р. Еліс, А. Вілдавскі. Американський вчений В. Розембаум у рамках концепції політичної культури запропонував схему орієнтацій щодо політичної системи, а також наводить операціональні характеристики політико-культурних орієнтацій, що дозволяє використовувати їх для конкретного аналізу політичної практики. Важливим внеском  в аналіз теоретико-методологічних проблем політичної культури стали праці Є.Головахи, Н. Паніної, О.Рудакевича га інших українських авторів, у яких на основі розробок, що вже стали класичними, проаналізовано окремі конкретні аспекти феномена політичної культури, особливості її формування та розвитку в Україні. В. Матусевич у своїй статті “ Політична культура: теоретико-методологічні проблеми дослідження” досліджував індивідуальну і соціальну обумовленість політичної культури та запропонував проблему політичної культури вирішити методом емпіричної типології.

Мета дослідження: визначити основні проблеми формування політичної культури в перехідних суспільствах на прикладі України.

Відповідно до мети ми поставили перед собою такі завдання:

1)     охарактеризувати політичну культуру перехідних суспільств;

2)     визначити основні проблеми та критерії формування політичної культури  в перехідних суспільствах;

3)     визначити стан та  проблеми формування політичної культури в Україні.

Переважна більшість громадян розвинених країн Заходу вважає демократію найкращою формою правління. Вони переконані, що уряди, влада існують для того, щоб слугувати людям, а не навпаки. В суспільствах перехідного періоду громадяни дуже часто не задоволені рівнем розвитку демократії та рівнем дотримання прав людини. При цьому громадяни не завжди пов’язують її незадовільний рівень з власною поведінкою, яка інколи має вирішальне значення. Тоталітарна свідомість проявляється також у пригніченості громадянської гідності, у відчутті страху перед владою. Більшість громадян ще не вміє поєднувати лояльність до державної влади, законослухняність з критичним ставленням до неї, вони ще не вміють цінувати свободу або перекручують її зміст, розуміючи її як право недотримання законів Певними  характеристиками прояву недемократичної свідомості є: апатія, аполітичність, дистанціювання й відмежування від суспільних потреб та участі в їх розв’язанні. Це також і байдуже ставлення громадян до цінностей демократії, відсутність потреб і вміння користуватися власними правами і свободами, відсутність традицій боротьби за них. Все це призводить до формування своєрідного пристосовництва до атмосфери вседозволеності, що є наслідком тоталітаристського зневажання людських прав. [1,12]

У пострадянських суспільствах залишається багато ознак тоталітарної недемократичної свідомості, які заперечують належний рівень громадянськості. Уряди тут ще не стали конструктивними партнерами громад у влаштуванні загальноприйнятного ладу та його дотриманні. Сюди ж відносяться проблеми з прав людини, коли люди не відчувають навіть потреби в знанні своїх прав. Відповідно боротьба за визнання і дотримання прав громадянина перетворюється в нагальну потребу суспільства. Важливо розглядати політичну культуру не просто як показник рівня демократії в суспільстві, а й як чинник її становлення, оскільки демократія найбільшою мірою представляє політичну культуру. Тому становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між особистістю та державою.

Перехідні країни – це країни які на шляху до побудови демократії. Наприклад країни Латинської Америки, Білорусія, країни СНД, в тому числі й Україна. Перехідний період, в якому нині перебуває Україна позначається певними особливостями. Посткомуністичні країни Центрально-Східної Європи, приміром такі, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина вступили в перехідний період свого існування, вже маючи політичні інститути і структури, до формування яких ми підійшли. Політичний процес розгортається у зв’язку загально-культурних суперечностей. Будь-який крок вперед здійснюється з озиранням на минуле, через подолання ілюзій й усвідомлення реальності як чинника необхідних перетворень. Серйозним гальмівним чинником виступає несформованість політичної нації у її сучасному демократичному розумінні.

Таким чином, коли в середині 1990-х років перед політологією постала проблема: дати пояснення очевидної якісної відмінності трансформаційних процесів в Польщі, Угорщині, Чехії, Словенії та інших католицьких посткомуністичних країнах, з одного боку, та процесів в Росії, Україні, Білорусі, Молдові та інших православних посткомуністичних країнах, з другого, вітчизняна політична наука виявилась неготовою дати таку відповідь. Майже всі відповіді можна звести до тези про затяжний характер перехідного періоду з тих чи інших причин. [4,30]

Можливо виявити певний звязок посткомуністичних трансформацій в СНД. В основу залежності можна було б запропонувати такі висновки:

1. суспільні процеси зумовлені історією самого суспільства і через її багатовимірність і складність не можуть бути достатньо точно спрогнозовані. Це стосується як окремих суспільств, так і людства в цілому. Цей висновок не закликає до агностичної позиції, але штовхає до оцінки всяких прогнозів як лише ймовірних;

2. виходячи з цього, ми не можемо напевно сказати, чи є посткомуністичні трансформації рухом до демократії, чи ні. Варіант позитивної відповіді більш ймовірний щодо католицьких країн колишнього комуністичного блоку, оскільки вони є частиною західної цивілізації, а сучасний Захід слугує еталоном демократії;

3. на країни СНД, які історично та культурно не належать до Заходу, неправомірно поширювати оцінки, які робляться щодо католицьких посткомуністичних країн. Підстава для такого поширення може бути лише ідеологічна (радикал-ліберальна);

4. факти не свідчать про цілеспрямований рух країн СНД до демократії. Хоча вони і виглядають нині більш демократичними порівняно з 1990 роком, в порівнянні з 1995 вони явно еволюціонують до авторитаризму;

5. використання щодо країн СНД і України термінів «перехідні суспільства», «демократичний транзит» тощо є неправомірним. [ 3,420]

Говорячи про феномен авторитаризму, слід мати на увазі наступні чинники: авторитаризм є складовою структури перехідних процесів, на відміну від тоталітаризму, який є властивим для стабільних соціальних станів; крім того, авторитаризм є феноменом зворотних тенденцій, які розгортаються саме в період трансформації.

Отже, формування демократичної політичної культури забезпечуватиметься розвитком політичних відносин. Створення належних умов для політичного життя, доступ до політичної інформації, гласність діяльності влади, демократичні свободи з одночасним встановленням свободи економічного життя закладають підвалини для формування демократичної політичної культури. У більшості випадків культурі громадянськості населення сучасної України властиве ухиляння від політичної участі, тобто ухиляння від взаємодії з офіційними чи громадськими організаціями, від участі в обговоренні актуальних проблем у рамках політичної публічної сфери. Для основної маси населення характерне пасивне громадянство. Але процес демократизації в Україні триває, і є надія, що ситуація зміниться на краще.

За Дж. Мердоком, існують загальні риси, які притаманні всім культурам: мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів. [8,214]

Україна – молода держава перехідного періоду, яка здобула свою незалежність після розпаду Радянського Союзу. Політична культура українців формувалась під впливом комуністичної ідеології та політики русифікації, яка проводилась владною верхівкою СРСР. Саме ж поняття “політичної культури” було вилучене з вжитку і лише зрідка використовувалась як інструмент маніпулювання свідомого населення.

Проголошення суверенітету й незалежності України, демократичного шляху розвитку зумовлює потребу реформувати політичну культуру. Для того, щоб Україна стала самостійною, тобто здатною адекватно вирішувати проблеми свого суспільного життя, сформуватися має перш за все належна культура у громадян України. Якою буде ця культура – такою буде і Україна.

Сьогодні українське суспільство перебуває на етапі трансформації своєї політичної системи. Йдеться про перехід від тоталітарно-авторитарного режиму до демократичного. Цей процес охоплює всі сфери суспільного життя, зумовлює необхідність відповідної політичної культури, від якої насамперед залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму. [6,201]

Спробуємо проаналізувати, як відбувається процес становлення демократичної політичної культури в Україні. Політична культура, вимірювана за критеріями Заходу, — це встановлений стан, який формується впродовж десятиліть і навіть століть, а не є таким, що створюється за кілька років. На це звертає увагу Б. Цимбалістий, який підкреслює, що “політична культура — це продукт історичного розвитку та досвіду народу. У випадку України цей досвід був гірким… Для того, щоб зрозуміти політичну культуру українців, треба звернути увагу на джерела впливу, які протягом історичного шляху стимулювали чи спиняли розвиток української політичної культури” .

Б. Цимбалістий виокремлює три особливості історії України, які мали важливий вплив на розвиток української політичної культури:

1. багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі;

2. розчленування української території та включення її частин у різні держави з різними культурами, політичними системами, що призвело до психологічного, побутового і політичного відчуження між різними частинами українського народу;

3. багатократна денаціоналізація провідної верстви України, у XVI–XVII ст. наша боярська і шляхетська верства спольщилася. У XVIII–XIX ст. нащадки козацьких старшин сстали на бік Росії . У XX ст. пролетарська провідна верства була знищена або здебільшого пішла на службу інтересів совєтсько-російської імперії . [7,302]

Колишня тоталітарна система всіляко намагалася створити “нову суспільно-історичну спільноту — радянський народ”. Політична культура радянського періоду консервативна, ґрунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу. Для неї характерні такі риси як замкнутість, зорієнтованість на себе, на власні локальні цінності, зразки, норми, тип. Політична культура радянського періоду відзначалася стійкістю і постійністю відтворювання, що досягалося ефективною системою соціалізації через засоби тотального контролю за населенням з боку правлячого класу: це насамперед монопольне право держави на освіту і вступ до комуністичної партії як єдина можливість зробити кар’єру. Для самозбереження й відтворення було створено механізм номенклатури, що проводила цілеспрямовану кадрову політику.

Коли ми говоримо про формування політичної культури, то маємо на увазі процес формування культури на ґрунті сучасного політичного досвіду українського народу, процес, що поєднує стихійні і організовані чинники .

Як зауважував О. Рудакевич, основними чинниками, що сприяють формуванню власної політичної культури, є такі:

• лібералізація і демократизація суспільних відносин, внаслідок чого створюються умови для політичної творчості еліти і широких верств населення;

• пропаганда знань про історичний досвід українського та інших народів і про сучасні досягнення світового співтовариства;

• підтримка різноманітних ініціатив, новацій, експериментів, вивчення і поширення вітчизняного політичного досвіду;

• залучення науковців до розробки політичних технологій і програм;

• поширення джерельної бази формування новітньої політичної культури і створення умов для прояву позитивних тенденцій у політичному житті;

• законодавче закріплення продуктивних політичних ідей, норм, інституцій та розробка системи заходів їх повсюдного використання.[5,84]

Отже, становлення суверенної Української держави неможливе без врахування історичного досвіду державотворення, без відновлення національних традицій, ідейної та культурної спадщини минулого. Формування демократичної політичної свідомості громадян, набуття ними досвіду та навичок активної політичної поведінки, подолання існуючої фрагментарності історичної пам’яті і становлення на цій основі громадянської політичної культури набуває першорядного значення на шляху політичного розвитку України. Ці завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян.

Будь-яка політична, економічна, правова, моральна і т.п. реформа приречена на провал, якщо вона не буде спиратися на реформу соціальної й політичної культури громадян.

Висновки;

У даній статті ми поставили перед собою ряд завдань, основним з яких було визначити сутність та сучасний стан політичної культури, показати закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і поведінки людей в сучасному суспільстві на прикладі України.

Нам вдалось вирішити всі поставлені завдання, але політична культура є багатогранним явищем вона включає в себе безліч компонентів, вона охоплює всі сфери функціонування політичних відносин, об’єднує у собі як духовні, особисті і політичні цінності, а також  історію її утворення. Вона виконує ряд важливих функцій, за визначенням яких можна визначити й саме поняття політичної культури.

Отже, сьогодні стосовно України можна говорити лише про початок самого процесу формування політичної культури. Це проблема формування , перш за все демократії, певних цінностей, певних соціальних установок, готовності діяти певним чином, тобто ті навички (крім цінностей і орієнтацій) аналізу політичної ситуації для прийняття рішень під час виборів, під час кампаній, коли потрібно реагувати, окрім того , що потрібно голосувати. Зміни, безумовно, відбуваються. Поки що можна сказати, що політична культура, як макроструктура, що дозволяє нашим виборцям орієнтуватися між різними партіями достатня, для того, щоб розрізняти ці партії, однак недостатня, для того, щоб диференціювати їх більш чітко.

Сучасна ситуація потребує значного підвищення рівня і ролі активістської політичної культури, щоб уникати маніпулювання електоратом, який керується стереотипами та міфами. Лише за необхідного рівня політичної культури електорат перестане робити вибір спираючись на примітивне ідентифікування суб’єктів політичної боротьби, наприклад поділ на „наших” та „не наших,” а почне глибоко концептуально споглядати і аналізувати конкретну програму, що пропонується.

Для цього необхідна, зокрема, політична воля, аби внести певні доповнення у освітню політику, що озброювала б, скажімо, старшокласників вмінням цілісно проаналізувати політичну ситуацію, а також розвивала б у них активну громадянську позицію. Окрім того, варто проводити інформаційну кампанію, спрямовану на розвиток конструктивної зацікавленості широких мас у політичному житті держави та участі – посередньої чи безпосередньої – у ньому. Третій же сектор, гадаю, міг би відігравати у цьому не меншу, а подекуди і значно більшу роль.

Зрештою про шляхи підвищення рівня політичної культури у населення можна сперечатись, що є предметом інших досліджень, проте навряд чи можливо заперечити потребу розвитку політичної свідомості та надання більшої уваги активістській політичній культурі, набуття найширшими масами навичок політичної поведінки і політичної соціалізації.

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні необхідно підвищувати рівень засвоєння людиною і суспільством політичних ідей, поглядів, концепцій, програм, досягнень суспільно-політичної думки, розвивати та працювати над удосконаленням форм політичної етики, поведінки, вчинків, дій.

Список використаних джерел та літератури:

1. Алмонд Г.А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии [Текст] / Г.Алмонд  // Полис. – 1992. – № 4.
2. Дмитренко М. Особливості сучасної української політичної культури: проблеми визначення [Текст] / М. Дмитренко  // Політичний менеджмент. – 2005.-№ 5.- С.134-138
3. Колодій А., Політологія.  [Текст]: [підручник] / А.Колодій -К.:Ельга,Ніка-Центр,2003.-664с.
4. Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. [Текст] / Л. Нагорна // Політичний менеджмент  1998-№3 –  С.29-31.
5. Нагорний В. Сутність проблеми політичної культури України. [Текст] / В. Нагорний //Політичний менеджмент 2006. – №5. – С.83 – 85.
6. Піча В. М. Хома Н. М. Політологія [Текст]: [підручник] / В. Піча // Навч.посібник для студентів ВНЗ.-К.:”Каравелла”,Львів:”Новий Світ”-2000,2002.-344с.
7. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець 16го ст.-перша половина 17-го ст.) [Текст]: [підручник] / П. Сас.-К. „Либідь”,1998.-296с.
8.  Шляхтун П. П. Політологія (політологія та історія політичної науки) [Текст]: [підручник] / П. Шляхтун – К. ׃ Либідь, 2002. – 576с.

Перелік ключових слів: політична культура, політичний процес, перехідне суспільство, демократичні перетворення, трансформація, формування політичної культури, посткомуністичні держави, демократія, соціалізація.

]]> https://naub.oa.edu.ua/pihun-o-problemy-formuvannya-politychnoji-kultury-v-perehidnyh-suspilstvah-na-prykladi-ukrajiny/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/osoblyvosti-formuvannya-politychnoji-kultury-vladnoji-elity-v-ukrajini/ https://naub.oa.edu.ua/osoblyvosti-formuvannya-politychnoji-kultury-vladnoji-elity-v-ukrajini/#respond Thu, 03 May 2012 12:05:23 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=4580 Анотація: У статті розглянені основні підходи дослідження політичної культури владної еліти та передумови, чинники та особливості її формування в Україні.

Annotation  In the article  handled the main research approaches political power elite culture and background factors and features of its formation in Ukraine.

Постановка проблеми. Чимало дослідників доводять важливість дослідження політичної поведінки еліт у процесі становлення і закріплення демократії, адже поширюється так званий акторський підхід, де під демократизацією розуміється згода між різними елітними групами, які вирішили знайти вихід із кризи. Важливість дослідження політичної культури еліт в умовах суспільно-політичної трансформації зумовлена і тим впливом, який вони здійснюють на політичні інститути і, відповідно, на характер політичного режиму. Від політичної культури еліт безпосередньо залежать форма і ефективність політичної системи, а також комфортність перебування особистості в такій системі. Від політичної культури головним чином залежать характер й напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму та політична система вцілому.

За роки незалежності зазнали серйозного оновлення усі структурні елементи – цінності, навички, орієнтації, методи і прийоми політичної діяльності. роль правлячої політичної еліти  надзвичайно важлива в будь-якій державі й особливо актуалізується на етапах становлення або трансформації тієї чи іншої системи. Саме тому дослідження політичної культури правлячої політичної еліти особливо цінне в Україні, відносно молодій державі, яка переживає перші етапи розвитку власних політичних інститутів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій в Україні пов’язане з іменами В. Липинського та Д. Донцова. На проблеми еліт звертали увагу такі вчені з української діаспори, як І. Лисяк-Рудницький, Г. Грабович, Я. Пеленський.

В Україні, починаючи з 1990-х років, проблемою еліт у тому чи іншому контексті займалися такі сучасні науковці, як О. Білий, Д. Видрін, С. Вовканич, Б. Гаврилишин, О. Гринів, А. Колодій, І. Курас, Б. Кухта, О. Лазоренко, В. Лизанчук, В. Литвин, В. Малахов, М. Михальченко, А. Пахарєв, В. Потульницький, В. Танчер, М. Шульга, Б. Ярош.

Вагомий внесок у теорію політичної еліти зробили харківські політологи Л. Манжуловська, О. Куценко, О. Халецька та інші, які вивчають джерела поповнення еліти, способи її формування, взаємодію старої й нової, політичної та економічної еліти, її згуртованість, вплив еліти на трансформацію суспільства.

Вагомий внесок в дослідження сутності, значення та ролі політичних еліт в суспільних процесах зроблено авторами збірника “Еліти і цивілізаційні процеси формування націй” (2006 р.), серед яких, насамперед, слід відзначити праці М. Поповича, Л. Нагорної, К. Семчинського, О. Траверсе, О. Бабкіної, В. Горбатенка та І. Горбатенко, М. Обушного, Г. Зеленько, Л. Кочубей, Ф. Медвідь та ін. Однак багато проблем елітотворчого процесу в Україні все ще мало досліджені або ж учені й зовсім залишають їх поза увагою.

Разом з тим, незважаючи на численні наукові роботи, присвячені аналізу політичної еліти України, дослідження чинників, що визначають її політичну культуру, здебільшого залишаються поза увагою вчених.

Метою статті є визначення особливостей формування політичної культури еліти в Україні. Для досягнення поставленої мети передбачається розв’язання наступних завдань:

1. визначити поняття політичної культури еліти;
2. з’ясувати основні чинники та етапи формування політичної культури в Україні;
3. визначити стан та з’ясувати характерні особливості політичної культури української еліти на сучасному етапі розвитку нашої держави;

Викладення основного матеріалу. В сучасній політології є два основних підходи до визначення сутності еліти та ролі її в суспільстві – функціональний і ціннісний. Перший пов’язаний з формальним соціальним статусом: елітою визнають тих, хто безпосередньо через застосування влади (прийняття рішень) впливає на суспільні події. Другий в основу визначення вкладає своєрідний духовний аристократизм, культуру, освіту, волю, відповідно, до еліти зараховує тих, які є носіями вищого рівня культури, охоронцями справедливості та свободи тощо. Політична еліта – це досить велика верства суспільства, в руках якої зосереджені великі економічні, фінансові, військові, наукові, інформаційні, політичні, ідеологічні, культурні та інші важелі, за допомогою яких ця частина суспільства впливає на владні структури, важливі політичні рішення, на політичну ситуацію в державі загалом. Їй властиві такі характерні ознаки: особливе становище в суспільстві, що дає можливість висувати основних політичних лідерів країни; право на отримання привілеїв; закритість або напівзакритість для решти соціальних верств; психологія вищості, а також тверді переконання; власна ідеологія; доступ до закритої інформації; здатність до самопожертви заради збереження влади тощо.

Відповідно до аналізу сучасних теорій політичних еліт можна визначити цей феномен як добірну частину класу, прошарку, партії, громадського руху тощо, яка згуртована на основі соціально-економічних інтересів та ідеологій, для якої властивий високий рівень професіоналізму, освіти, поінформованості, що забезпечує прихід до політичної влади та її утримання.

Щодо політичної культури, то під нею розуміють систему стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, позицій, зразків поведінки, у сфері взаємовідносин влади і народу, які проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона характеризується також такими категоріями як стереотипи сприйняття, типові зразки поведінки, які, в свою чергу, також характеризують відносини громадян та інститутів влади.

В сучасній політичній науці не існує єдиного методу оцінки політичної культури.

Показники, які визначають політичну культуру еліти:

1. Політична та моральна відповідальність, а саме відповідальність за ефективність, доцільність та відповідність практичних дій політичним (виборчим) обіцянкам.
2. Косолідованість еліти
3. Політична свідомість
4. Легітимність діяльності
5. Демократичні шляхи до рекрутування еліти
6. Рівень політичної міграції
7. Чіткість розподілу повноважень
8. Стиль політичної мови і поведінки. Зовнішні вияви політичної культури еліти, якими є політична мова і поведінка, формують загальне ставлення громадян до політики і держави в цілому.
9. Дотримання законів
10. Вміння досягати консенсусу
11. Компетентність [8,70]

Значний період часу чужі еліти нав’язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя. Тому при отриманні незалежності суспільство, в тому числі і еліта виявились з абсолютно різними цілями й поглядами на розбудову української держави, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних протиріч.

В пострадянських країнах трансформаційний процес значно ускладнюється. Адже в багатьох з них або не було традиції державотворення, або вона була перервана на цілі століття. Тому процес кардинальних змін збігся з процесом побудови держави. Це означає, що і процес становлення національної еліти відбувається у надзвичайно складній, нетрадиційній ситуації.

Загалом до політичної еліти в Україні можна віднести сьогодні не більше трьох – п’яти тисяч лідерів, активістів, державних, громадських діячів. Поряд з елітою, що діяла за часів колишнього СРСР та перебудови, формується, хоча й важко, нова еліта. При цьому характерно, що на етапі боротьби за незалежність і самостійність України вона була висунута саме масами, населенням, а не певними владними структурами чи партійно-бюрократичною верхівкою, як то бувало раніше. У неї є великі переваги (те особливо відчутно демонстрували рухівські, національно-демократичні лідери), головна з яких – уміння швидко й результативно розв’язувати існуючі проблеми. До того ж і час вимагає людей прагматичних, енергійних, новаторів, комбінаторів і досить-таки молодих за віком. Молодих, які хоча частково позбавлені комплексу меншовартості та ностальгії за комуністично-плановим минулим. [3]

Поділ суспільства на групи: за рівнем самосвідомості, за релігійними конфесіями, політичними поглядами, соціальними орієнтаціями — один із факторів, що істотно перешкоджає його консолідації.

Політична історія нашого суспільства продемонструвала, що в свідомості більшості представників елітарних кіл такі важливі механізми управлінського впливу, як право і закон втрачають своє ціннісне значення.

Для аналізу політичної культури еліт варто розглянути особливості її формування.

Передумови формування владної політичної еліти України:

1. складні процеси розвитку політичної системи СРСР і УРСР, пов’язані з процесами переходу від стагнації до перебудови, наслідками останньої, особливо, можливостями участі широких верств суспільства в політичному процесі;
2. особливості відносин у партійно-господарській номенклатурі, особливо характер підпорядкування місцевих органів влади власному керівництву;
3. історичні традиції українського народу, регіональні особливості, що виникли внаслідок історичного розвитку окремих територій сучасної України;
4. дисидентський рух та його наслідки для політичного розвитку УРСР;
5. настрої інтелігенції, активна участь представників інтелігенції в політичному процесі.

Зважаючи на особливості історичного розвитку України, традиції, низку проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж тривалого часу, сформувався власний набір чинників, що впливають на формування політичної культури владної еліти. Їх умовно можна звести до таких:

1. історичний, який свідчить про вплив на владну політичну еліту України наслідків її розвитку у минулі часи, головно у періоди перебування в складі інших державних утворень;
2. етнічний, який вказує на специфіку населення України, його регіональні відмінності і різні культурні орієнтації;
3. соціально-економічний, який визначає функціонування владної політичної еліти України в умовах перманентної економічної кризи, чисельних спроб проведення реформ та різкого падіння рівня життя, особливо у 1992—1995 роках;
4. свідомісно-культурний, який визначив можливість розмежування у владній політичній еліті на основі відмінностей у рівнях політичної культури та свідомості у її регіональних групах;
5. апаратно-господарський, який вказує на очевидний вплив на владну політичну еліту колишніх радянських часів, традицій бюрократизму та управлінських (підпорядкувального типу) відносин;
6. ментальний, який відображає традиції українського народу та самобутність України як держави. Риси, історично притаманні українцям, сповна проявляються і у незалежній Україні.

В науці можна виокремити два основних підходи, які пояснюють процес трансформації еліт. Згідно з першим трансформація еліт передбачає революційну зміну існуючої еліти, за другим – зміну певних внутрішніх системно утворюючих чинників, але без кардинальної зміни зовнішнього вигляду  еліти.

Процес трансформації політичних еліт пов’язаний з перебігом періоду політичної нестабільності. Саме у такий період відбувається зміна кадрів в системі – люди, які займають керівні посади в системі державного управління звільняють свої посади тим самим звільнюючи місце і утворюючи вакансії, які в подальшому займаються з порушенням норм чинного законодавства. Трансформація політичних еліт є досить складним процесом, але практично не відчувається відсутність бажаючих зайняти елітні позиції. [1]

Можна умовно поділити на три етапи розвиток правлячої політичної еліти в період становлення незалежності та розбудови державності

I етап (1991-1994) – період розбудови політичних інституцій.  Даному періоду характерне встановлення нових правил і норм, які надають змогу, вже готової для цього номенклатури, брати участь у розвитку політичного життя країни. Розвивається політичний плюралізм, зводиться до нуля авторитарна політична ідеологія. Виникає принцип публічності влади, який надає змогу залучати еліту до нових сфер діяльності. Даний період супроводжується економічною кризою.

Найважливішими характеристиками першого етапу трансформації правлячої політичної еліти є: процес зміни поколінь; регіональність, несамостійність, виконавча сутність правлячої політичної еліти, домінування в її трансформаціях тенденцій наступності; загострений вияв нестачі “внутрішніх” резервів, практично повна відсутність можливості рекрутування членів правлячої політичної еліти ззовні  (з-поза меж партійно-господарської номенклатури УРСР), неподолані правлячою політичною елітою численні перешкоди на шляху до свого самодостатнього розвитку, існування певного “пакту”. В Україні було поєднано риси двох різних способів рекрутування: гільдій та антрепренерства. Правляча політична еліта набула рис консолідованої: вона поєднала представників колишньої влади та колишньої опозиції на основі ідеї незалежності та виживання у системі і витіснила радикальні частини двох колишніх таборів.

II етап (1994-1997) – формування політичних інститутів на новоствореній законодавчій базі. В даний період відбувається подрібнення політичної єдності, яка була закладена ще в попередні часи. Такому подрібненню сприяв процес інституціоналізації та перехід до нових ринкових відносин. Розпочинається формування головних гілок влади елітної системи (парламент, уряд, адміністрація Президента, регіональна еліта. Спостерігається поступове зростання суспільної незадоволеності. Демократичні правила та засади, які нав’язуються суспільству не виправдовують себе і стають зайвими, тому починають порушуватися. Виникає нова політична конфігурація, найбільш виграшними визначаються ті, що орієнтовані на президентську владу. Простежено процес змін у керуючих державних інституціях.

Трансформація правлячої еліти в період розбудови політичних інститутів. Саме в цей період було внесено суттєві корективи у склад та форми існування правлячої політичної еліти. Свідченням цього було продовження процесу зміни поколінь, який відбувався з різною інтенсивністю. У правлячій еліті, проте з’явилися вкрай малочисельні раніше прошарки технократів, професійних управлінців і бізнесменів, які поступово набирали значущості. Одночасно зменшувався потужний колись прошарок вихідців із колишньої партійно-господарської номенклатури УРСР. У трансформаціях політичної еліти перестали домінувати тенденції наступності, а з’явилися рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі; у правлячій політичній еліті почали яскраво проявлятися тенденції поділу за схемами “регіонів”, “еліта-контреліта”, “влада-опозиція”; основою для консолідації стали принципово інші моменти, зокрема, утримання влади, майбутні перемоги на виборах та лобіювання інтересів певних бізнес-структур. В цей період було остаточно визначено шлях оновлення, реструктуризації та існування правлячої політичної еліти України, вона набула сформованих та формально-окреслених рис.

III етап (1998-1999) зумовлені якісними змінами в умовах функціонування та механізмах формування. Відбувається процес, спрямований на встановлення президентської республіки. Частина тіньового капіталу,завдяки парламентським виборам, переходить в публічний бюджет. Позиція президента отримує зміцнення завдяки розподілу керівної влади в регіонах. Економічні і політичні капітали зосереджуються навколо президентської влади. Відбувається стабілізація політичного простору.

У правлячій політичній еліті України продовжився процес зміни поколінь. У її трансформаціях тенденції наступності лідерів змінилися на тенденції наступності команд, раніше рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі змінилися на такі ж рівноцінні тенденції підбору кадрів для досягнення певної мети і, відповідно, різких змін у методах діяльності та особовому складі; знову проявився “пакт”, що кардинально відрізнявся від попередніх, його основою стало формування такого конгломерату сил, який гарантував би досягнення результату, а тому він тільки підсилив поділ за схемами “регіони”, “еліта-контреліта”, “влада-опозиція”; правляча політична еліта почала страждати від зовнішніх впливів та різнобічності інтересів, які перетворилися в головну перешкоду для її самодостатнього розвитку.

IV етап (2000-2011) домінування президентської влади, яка зосередила в своїх руках економічні та адміністративні ресурси. Наявна боротьба між представниками олігархії та адміністративною владою, яка за необхідністю, змінюється на тимчасові угоди.

Отже, можемо спостерігати, що у період перших років незалежності відбувалася конфронтація між різними владними групами, які в подальшому, разом із стабілізацією політичної системи, розпочали новий етап у відносинах. Почалася взаємодія цих груп з метою досягнення спільних результатів. [9,50]

Останній етап, який починається з 2000 року, і досі характеризується нестабільністю українського політикуму. Ця нестабільність пов’язана із досить частою зміною політичних команд і своєрідною циркуляцією владних політичних еліт. Останні політичні події в Україні, які безпосередньо пов’язані з перманентним виборчим процесом, фактично підтверджують це. Одночасно слід констатувати наявність різних проявів політичної культури владної еліти, коли відбуваються суттєві зміни у самих її параметрах, з’являються нові критерії її типології.

Таким чином, протягом 1991—1998 років при владі знаходився конгломерат з колишніх партійних функціонерів і політичних дисидентів, яких в цілому “важко назвати політичною елітою” [3]. Звідси — пріоритет егоїстичних (корпоративних, групових) інтересів (передусім, економічних) над національними інтересами, надвисокий рівень корумпованості влади.

За даними міжнародної організації Transparency International, за рівнем корумпованості Україна перебувала в цей період на 106-му місці зі 133 країн, що аналізувалися. Саме “боротьбу з корупцією та злочинністю”, за даними наших опитувань, громадяни України вважають одним із першочергових завдань, від вирішення яких залежить її майбутнє. Кожен десятий державний службовець був притягнутий до відповідальності за корупцію. Корупція пронизує усю владну вертикаль згори донизу, а “зразки” такої поведінки встановлюються на найвищих щаблях державного управління.

Зміни в ментальності і свідомості є процесами надзвичайно складними і тривалими, особливо, якщо національна державність формується реформістським шляхом [2,109].

Політичну культуру владної еліти у 1991—2007 роках суттєво корегувало те, що у владній політичній еліті України посилилися тенденції розвитку непотизму і трибалізму. Керівники вищих рангів висувають на посади своїх родичів, друзів та знайомих, це намагаються робити й інші посадові особи.

Наприклад, у своїй статті “Владна еліта” М. Шульга доходить висновку, що на сьогодні у населення України склався переважно негативний образ владної еліти. Через це еліта не може відтворювати всі важливі соціальні ролі та функції, які вона виконує у стабільному суспільстві: ролі референтної групи, взірця суспільної поведінки, морально-психологічного мобілізатора та провідника мас. Між елітою і народом утворилося величезне відчуження, зв’язки між ними розірвані, довіру людей до еліти втрачено [7, 49]. Як слушно зауважує М. Пірен, “відчуження владних структур від мас, відсутність діалогу між владною елітою і народом загрожує утвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму” [6,41].

Отже, політична культура владної еліти є важливим елементом політичної системи суспільства та чинником формування політичної культури суспільства вцілому.

Вирішальним фактором змін в державі у перехідний період виступає владна (правляча) еліта з політичним лідером. Саме від неї залежить, чи буде суспільство рухатися у напрямі чітко визначеної мети. Принципово важливим для демократії і напрямку реформ в країні є якісний склад владної еліти та цінності, орієнтири, якими вона керується при здійсненні політики. Залежно від відповідальності, компетентності, вміння йти на компроміси та рівня дотримання законів та легітимності владної еліти залежить прийняття важливих політичних рішень, що мають всеукраїнський характер, які можуть визначити напрямок розвитку держави та складають політичну систему.

Перелік ключових слів: владна еліта, політична культура владної еліти, політичні цінності та орієнтації, трансформація, перехідне суспільство, політичний інститут, формування політичної культури еліти.

Список використаних джерел та літератури.

1. Електронне наукове фахове видання “Державне управління: удосконалення та розвиток” включено до переліку наукових фахових видань України з питань державного управління (постанова президії ВАК України № 2-05/3 від 08.07.2009 р.) http://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=318
2. Бебик В. Еліта, елітарність, лідерство [Текст] / В. Бебик // Віче. – 1993. – № 7. – С. 107–115.
3. Бронников В. Трансформация современной украинской политической элиты / В. Бронников // Политический анализ : Доклады центра эмпирических политических исследований СПб ГУ / Под ред. Г. П. Артемова. – 2000. – №1. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.politanalysis.narod.ru/bronnikovl.html. – Заголовок з екрану.
4. Голіяд І. Методологічні проблеми дослідження політичної еліти/ І.Голіяд. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Magisterium/Polit/2002_10/01_goliyad_i.pdf. – Заголовок з екрану
5. Загорський В. С. , Ліпенцев А. В., Ефективність державного управління [Текст] / В. С. Загорський –– Львів : ЛРІДУ НАДУ. – 2009 –№ 21 С.93-94.
6. Крыштановская О.В. Трансформация старой номенклатуры в новую элиту [Текст] / О. В. Крыштановская // Общественные науки и современность. – 1995. № 1. – С.51–65.
7. Пірен М. Українська еліта і проблеми модернізації суспільства [Текст] / М. Пірен // Універсум. – 2000. – № 3–4. – С. 40–46.
8. Рибак, А.І. Особливості політичної культури правлячої еліти в Україні (2005-2009 рр.) [Текст] / А.І. Рибак, А.В. Музичук // Актуальні питання культурології. –Рівне: Видавництво Рівненського державного гуманітарного університету. – № 8. – 2009. – С. 67-72.
9. Шульга М. Владна еліта [Текст] / М. Шульга // Віче. – 2007. – № 8. – С. 48–55.

]]> https://naub.oa.edu.ua/osoblyvosti-formuvannya-politychnoji-kultury-vladnoji-elity-v-ukrajini/feed/ 0