Ключові слова: релігійні організації, механізми діяльності, стадії, інтереси, процес, законодавство, юридичне забезпечення.

The article analyzes the legal framework of Ukraine regarding the mechanism of a religious organization is characterized by the concept of “the mechanisms of religious organizations,” the prospects for renewal legislation of Ukraine in this direction.

     Keywords: religious organizations, mechanisms of activity, stage, interests, process, legislation, legal support.

  Актуальність теми дослідження полягає в тому, що будь-який процес, що відбувається в суспільстві, а зокрема й релігійний, повинен мати юридичний захист та забезпечення релігійних інтересів. Дієвість забезпечення цих владних приписів повинно керуватися через певні механізми діяльності влади й повинно бути виваженим, але аж ніяк не хаотичним, що має проявлятися на певних стадіях процесу. Отож, на для початку характеристики механізмів та стадій забезпечення свободи віросповідання потрібно дати визначення терміну, що таке механізми.

       Зв’язок  теми роботи з науковими працями та  дослідженнями. Питанням механізмів забезпечення діяльності релігійних організацій висвітлено  в працях  Ярмоли Л. «Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України», де безпосередньо виділяються стадії механізмів діяльності релігійних організацій та принципи законодавчого забезпечення механізмів діяльності організацій такого напряму в Україні. Цікавою є праця Шуби О. «Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення»,  де визначено проблеми  забезпечення механізмів діяльності релігійних організацій та  шляхи оновлення законодавчої бази в даному напрямку. Дослідження Чернія  А. дає конкретне тлумачення терміну «механізми діяльності релігійних організацій», що не визначене в законодавстві.

        Мета дослідження – визначити та проаналізувати механізми діяльності релігійних організацій в контексті законодавчої бази України, визначити напрямки правового регулювання механізмів діяльності релігійних організацій  та вивчити проблеми  оновлення  національного законодавства  в плані впровадження нових механізмів роботи організацій такого напряму роботи.

Виклад основного матеріалу дослідженя. Механізмами забезпечення свободи віросповідання є певна реалізація з боку влади приписів, які вона задекларувала в законі для захисту та забезпечення свободи віросповідання, свободи вибору релігії та свободи совісті [1, c.259].  Отож, ці механізми, фактично покликані сприяти перш за все конституційним моментам захисту прав людини і громадянина. Однозначно вчені юристи зараз дискутують над питанням скільки стадій має складати процес забезпечення реалізації віросповідання його захист оскільки нічого, з точки зору філософії, в державі не може бути хаотичним та одноетапним.

Першою стадією механізму забезпечення віросповідання є те, що Україна проголосила, закріпила і визнала це право в нормативно-правових актах та створила гарант для забезпечення цих прав особі та громадянину на законних підставах.

Друга стадія полягає у створенні певних органів влади, які б стояли на захисті даного права і забезпечували його дієвість. Однак у цьому питання науковці розходяться і говорять, що ті функції які покладені на органи влади не виконуються і нівелюються їх завдання. Прихильником цієї думки є Л.Ярмол, в своїй статті «Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в Україні» зазначає, що «Держкомрелігій не здійснює контролю за додержанням законодавства України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації. Такий контроль здійснюють натомість місцеві ради та їх виконавчі комітети» . На нашу думку це дійсно так, оскільки діяльністю релігійних організацій займаються органи місцевого самоврядування,    бо   вони    фактично   є   первинною   ланкою,   яка взаємозвязуючим та представницьким органом між державою та людиною та й стежить за діяльністю певної релігійної організації саме та рада чи адміністрація на якій вона розташована. Однак чинне законодавство про місцеві органи виконавчої влади та місцеве самоврядування безпосередньо цей контроль не передбачає. Звичайно, що виникає ряд питань для чого тоді такий орган, як Держкомрелігій і, які питання він вирішує. На це дано відповідь в тій же статті Л. Ярмол, яка зазначає про те, що повинно бути в ідеалі діяльності такого органу «У Держкомрелігій утворюються: експертна рада за участю представників наукових установ, учених-релігієзнавців та фахівців інших галузей, яка забезпечує проведення релігієзнавчої експертизи; наукова рада та інші дорадчі, консультативні органи» [ 2 с. 146].

Третім етапом є доступність для народу актів юридичного змісту, що проходить через етапи розуміння і сприйняття їх кожним громадянином й усвідомлення ним того факту, що для нього надається певний ряд можливостей свободи вибору віросповідання. Така доступність актів робить їх можливим для громадян через офіційні тлумачення Конституції та інших нормативних актів компетентними на те органами та науковцями певного рівня, які пишуть з приводу певних питань коментарі де тлумачать певну статтю фактично надаючи її простого мовленнєвого змісту для сприйняття кожним.

Четвертою стадією є звичайно тривалий і складний процес реалізації й здійсненні свого права людиною і громадянином на засадах конституційності та моральних приписах суспільства. Саме дана стадія є важкою і неоднозначною, оскільки процес реалізації полягає не тільки в вільному спілкуванні на релігійну тематику, сповідуванні і захисті будь якої релігії, що фактично могло б і не констатуватися у законодавстві, а й надає можливість з боку держави забезпечення навчання в духовних закладах, можливість виховання молодіжна релігійних засадах, що включає успадкування певних релігійних цінностей та переконань на засадах, яких повинна виховуватися молодь.

Наступною стадією є забезпечення з боку законодавства певних гарантій захисту й підтримка забезпечення вільного вибору віросповідання. Ця стадія трактується на створенні норм права, які б посилювали захист свободи віросповідання і вказували, яка ж поведінка з боку певних суб’єктів є девіантною та тягне до виникнення певних прецедентів, яка поведінка є правомірною. З іншого боку саме компетентні органи, повинні проводити зустрічі та запобігти своєю діяльністю певних порушень, які саме стосуються вільного вибору релігійної орієнтації та віросповідання. Також, держава зараз пропагує саме просвітницьку діяльність, яка має бути спрямована на те, що через певні організації релігійного впливу людині можна вказати на чисто моральні аспекти дотримання закону, які ґрунтуються на повазі до інших громадян та на задоволенні їхніх переконань заради збереження певних цінностей [3, c. 151].

Шостою стадією є чітке й безпосереднє встановлення механізмів та засобів юридичного впливу, яке чітко визначене й задеклароване в законі з певними формами впливу. На даний момент виділяють адвокатські, парламентські та органи контролю над дотриманням цих прав.

Аналізуючи і розглядаючи стадії механізмів юридичного забезпечення віросповідання ми можемо виділити окрему мету даних механізмів – це забезпечення через органи державної влади контролю над дотриманням вільного віросповідання та вибору релігії.

Система релігійних цінностей – це така одиниця, яка існує фактично окремо від держави, але повинна чітко співпрацювати з нею й бути не віддаленою. Церква і релігія має обопільний зв’язок не тільки через дотримання чи недотримання певних законів і закріплення в законах свободи совісті віросповідання [3, c. 151]. Особа може дотримуватися всіх законів, але не сповідувати жодної з релігій й бути противником всіх організацій. Головне не це, бо найважливішим є те, що церква повинна наблизити до себе тих хто навіть є противником її, а держава через механізми та засоби забезпечення й реалізацію певних юридичних і владних приписів, якими наділив їх народ повинна забезпечити зближення особи і церкви не на засадах примусу, а на засадах добровільності.

Цікавим і неоднозначним є питання діяльності  Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (далі – ВРЦ) утворена за ініціативи Президента України Л.Д. Кучми у грудні 1996 р. як представницький міжконфесійний консультативно-дорадчий орган з метою об’єднання зусиль релігійних та відповідних громадських організацій з національно-духов­ного відродження України; координації міжцерковного діалогу як в Україні, так і за її межами; участі в розробці поточних та дострокових прогнозів з питань державно-церковних відносин і проектів нормативних актів з цих питань; здійснення ком­плексних добродійних заходів.

ВРЦ функціонує при Державному департаменті України у справах релігій на засадах рівності й рівноправ’я, поваги до внутрішніх настанов і традицій усіх діючих у межах Конститу­ції України релігійних організацій, і є незалежною від будь­-яких політичних партій, рухів, інших громадських формувань та їх керівних центральних органів.

ВРЦ не втручається у внутрішні справи релігійних і громад­ських організацій, у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації”, іншими актами законодавства та міжнародними договорами України у тій частині, що стосується релігійних організацій [4, c. 145].

Основні завдання Ради:

– обговорення актуальних питань релігійного життя та підготовка взаємоузгоджених пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства стосовно свободи совісті та релігійних організацій;

– об’єднання зусиль релігійних організацій у добродійній діяльності;

– сприяння міжконфесійному взаєморозумінню та зла­годі;

– активізація участі релігійних організацій у духовному відродженні України, зміцненні гуманістичних засад суспіль­ства;

– організація та проведення конференцій, семінарів, нарад тощо з питань духовності, застосування і додержання законо­давства про свободу совісті та релігійні організації;

– сприяння всебічному висвітленню релігійного життя в Україні за допомогою засобів масової інформації.

Для забезпечення виконання своїх завдань ВРЦ:

– входить до центральних і місцевих державних органів, а також до керівних органів громадських і релігійних організа­цій з відповідними пропозиціями;

– одержує в установленому порядку від органів державної влади усіх рівнів інформацію з питань, які виносяться на роз­гляд Ради;

– звертається за потрібною інформацією до керівних орга­нів громадських і релігійних організацій;

– залучає до роботи на громадських засадах релігієзнавців, експертів-правників, інших фахівців з питань, що виносяться на розгляд Ради;

– приймає звернення до громадськості;

– використовує для підготовки питань, що виносяться на розгляд Ради, теоретичні розробки відповідних релігійних, гро­мадських чи державних інституцій, інші матеріали інформа­ційного, консультативного чи рекомендаційного характеру;

– створює на громадських засадах робочі групи з актуаль­них напрямів діяльності (відродження духовності, морального виховання, експертно-консультативної роботи, добродійництва та милосердя, міжцерковної злагоди, видавничої діяльності та зв’язків із засобами масової інформації тощо).

До складу ВРЦ на добровільній основі входять керівники (повноважні представники) релігійних центрів – керівних ор­ганів діючих в Україні релігійних об’єднань (конфесій), статути яких зареєстровані в установленому порядку.

Підставою для вступу до складу Ради є заява релігійного об’єднання (конфесії), яку розглядають члени Ради на своєму засіданні. Вихід релігійних об’єднань (конфесій) зі складу ВРЦ вільний [2, c. 300].

Основною формою роботи є засідання, що проводяться за потреби, але не менше одного разу на квартал. На засідання можуть запрошуватися з правом дорадчого голосу представни­ки релігійних центрів, які не увійшли до складу Ради, а також представники відповідних державних органів чи громадських організацій.

Головують на засіданнях члени Ради почергово. Засідання вважається правомочним, якщо це повідомлення усім членам Ради повідомлені і на ньому присутні більше половини її членів.

ВРЦ приймає ухвали, що мають рекомендаційний характер. Ухвали вважаються прийнятими, якщо рішення ухвалено усі­ма керівниками (повноважними представниками) релігійних організацій – членів Ради, шляхом консенсусу. Отже можна прийти до висновку, що механізми діяльності релігійних організацій мають велике значення для розвитку і захисту прав і інтересів людей, що входять до тієї чи іншої  релігійної організації.

Висновки, що зроблені в результаті дослідження. Отже, в Українській державі закон є далеко не досконалим, через прогалини в знаннях законодавців і через неможливості людиною передбачити і охопити всіх явищ, які може не задекларувати закон. 1 все ж таки існування закону є часто хаотичним й таким, що не може існувати без механізмів його реалізації. Крім влади державного і недержавного характеру ми можемо апелювати до внутрішнього ставлення  самої людини і виділяти такий «механізм» забезпечення законодавчої ініціативи, як людська совість і поступливість, вміння жити у певній організації й прагнути до об’єднання.

Список використаної літератури

1. Релігієзнавство України. Релігієзнавча наука років незалежності: колективна монографія в 2 кн. / За науковою редакцією Колодного А. – К.: Укр. Асоціація релігіє знавців, 2010. – 258 с.

2. Черній  А.  Релігієзнавство:  навч. посібник / А. М. Черній, А. І. Лахно. – К. : Вид – во Європ. ун – т, 2004. – 386 с.

3. Шуба О. Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення / О. Шуби // Релігійна свобода. – 2002. – №6. – С. 151-155

4. Ярмола Л. Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України / Л. Ярмола // Проблеми юридичного закріплення свободи совісті та релігійних організацій. – 2002. – № 6. – С. 144-148.

   Ключові слова: закон, регулювання, держава, релігія, церква, норми права, свобода, совість, система

The article analyzes legal framework protecting freedom of conscience and religion. Analysis of the law of Ukraine ” About  freedom of conscience and religion”, p. 35 of the Constitution of Ukraine. It deals with the basic rules and principles; solved major issues that seeks to solve this law.

    Keywords: law, regulation, government, religion, church, law, freedom of conscience, the system.

Актуальність теми дослідження.  Живучи в ХХІ столітті ми можемо стежити за процесом державотворення, який регулює релігійні, приватні,  державницькі відносини. Недаремно говорять: «Усе, що не заборонено законом, –  дозволено». Людський закон увійшов у всі сфери наших відносин – зокрема регулювання основоположних релігійних процесів. Спостерігаючи за розвитком багатьох держав ми можемо з впевненістю сказати, що держава і церква не можуть існувати окремо. На карті тисячоліть є такі періоди, коли церква керувала питаннями, що найбільше турбували населення, зокрема це питання шлюбу, питання освіти, питання прав жінок та дітей, пропагувала моральність і вченість. Фактично ми бачимо що церква підтримує державу, а держава повинна підтримувати церкву через різноманітні законодавчі ініціативи, які дозволяють її розповсюдити свою діяльність на маси та підтримати матеріально. Докорінні зміни що зараз відбуваються у суспільстві спричинені соціальними, релігійними, глобалізаційними, політичними причинами, сконцентрували нашу увагу на ролі церкви в державі та їхній взаємозв’язок. Церква покликана захистити державу від хаосу, аморальності, необґрунтованості помислів. За допомогою церкви людина повинна зрозуміти, що життя на землі – це лише мить, але є щось більше і вище за цю мить – це вічне життя,  яке подароване Богом. Держава ж з різними напрямками своєї діяльності, проявом якої є різноманітні релігійні утворення, повинна захистити церкву й забезпечити її вільну просвітницьку діяльність. Вона не повинна нав’язувати людині віру чи інші релігійні переконання й примушувати вступати чи не вступати в ту чи іншу релігійну організацію, оскільки така діяльність держави насторожить людину не проти самої релігії, а проти діючої влади, що може проявитися у стійкій непокорі владі. У даній роботі виділено прогалини у діючому законодавстві, що стосується сфери релігійних організацій та запропоновано шляхи їх вирішення. Релігійні організації це явище суспільне  й невід’ємно пов’язані з державою і її політичною діяльністю.  Церква та релігійні організації  повинні  підтримувати інтереси людей та їхні прагнення розбудувати власну державу, як цивілізований інструмент реалізації її  життєвих  інтересів.  Загалом ми бачимо, що час від часу релігійні організації і держава діють окремо проте у взаємно-паралельних ракурсах релігійні організації відображають  не інтереси нації, на теренах  якої  вона функціонує, а лишень власні інтереси, а досить часто – й інтереси  іншої  нації  (представники або вихідці, якої домінують в її духовному істеблішменті). В Україні ця негативна специфіка підкріплена ще й тим, що протягом більш як тисячі років релігійні центри, яким підпорядковувалися Українські церкви, знаходилися поза її межами. Так, весь могутній арсенал Православної церкви сповна був використаний для русифікації українців і навіть зміни їх глибинних ментальних структур.  Саме  тому  таким значимим і таким болісним для українського народу є  процес  становлення  його  державності  та невід’ємного атрибута суверенності – самостійної  церкви.

Зв’язок  теми роботи з науковими працями та  дослідженнями.     Ґрунтовною розвідкою у вивченні цієї теми та формуванні власних поглядів і переконань є праця С. Здіорука та О. Здіорук «Конституційні основи свободи совісті та віросповідань в Україні» [2]. Авторський колектив об’ємно характеризує і розкриває у науковому ракурсі проблеми і перспективи розвитку національного законодавства України за інтерпретацією до зарубіжного, що допомагає глибше осмислити й синтезувати сутнітність національної нормативної  бази  та її прогалини. Також цікавою є стаття Л. Ярмола «Механізми і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України» [7], де чітко висвітлюється взаємозалежність понять стадія та механізм, а також характеризуються та аналізуються національні стадії забезпечення свободи совісті і віросповідання, що допомагає зрозуміти глибше правові процеси, які спрямовані на регулювання релігійної діяльності та забезпечення функціонування основоположних принципів діяльності держави, щодо забезпечення основних прав  і свобод людини і громадянина. Підґрунтя для розкриття теми є стаття Ю. Решетнікова «Правове регулювання діяльності релігійних організацій в Україні: стан та перспективи», де автор з позицій демократії характеризує діяльність релігійних організацій, розкриває зміст їх діяльності та конкретизує мету діяльності,  а також значущість різних релігійних течій для розвитку  переконань людини і формування  її релігійної свідомості.[5, с. 92 – 97] Стаття О. Шуби «Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення» дає можливість досить чітко поглянути на проблеми національного законодавства та сформувати власний базис,  синтезувати погляди на дану проблему, виділивши основні методи удосконалення національного законодавства [6, с. 151].

Незважаючи на те, що тема законодавчих основ захисту свободи совісті та віросповідання не нова і вже розроблялася частково науковцями у сфері релігії і юриспруденції, проте зараз відсутні праці, які б комплексно розв’язували цю проблему.

       Мета дослідження – проаналізувати процеси, які зараз відбуваються в законодавстві щодо свободи совісті і віросповідання, дати об’єктивну оцінку законодавству та виокремити основні проблеми структурної побудови нормативних документів.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Верховна Рада України створила декілька нормативних документів, які захищають людину і церкву від переслідувань.  Одним із найважливіших законів України, де регламентується і гарантується право людини на свободу совісті і релігії  є стаття 35 Конституції України. Це право за безпечує людині  сповідувати  або не сповідувати  будь – яку релігію, приймати або не приймати  таїнства релігії  і її основні принципи  та канони. Та в нормативних актах є свої закономірності й частиною 2 статті 35 накладено певні заборони й зазначено, що релігійна діяльність осіб не повинна порушувати спокою та громадського порядку громадян України. Зокрема, можна погодитися з О. та С.Здіоруками, які вважають що такі заборони (із зазначених мотивів й встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві) відповідають ст. 29 Загальної декларації прав людини і п. 2 ст. 9 Конвенції [2, с. 67] Фактично, ця юридична заборона підтримує слова  Ісуса Христа, який сказав «… не будьте як митарі і фарисеї, що бють поклони в людних місцях, а наодинці забувають про Бога». Також у частині 3 статті 35 Конституції України констатується що жодна релігія не є державною та обов’язковою в державі, тобто політичні лідери не можуть нав’язувати людям свої релігійні переконання, віросповідання чи світогляд, для кожної людини вони є особисто виборними і заснованими на їхніх переконаннях.

Звичайно, у період поглиблення і загострення проблем у сфері освіти, яка провідною проблемою ставить виховання молоді на засадах моральності, демократії, освідченості, необхідним було сторення спеціалізованої нормативної бази, яка б керувала цими питаннями і якомога повніше задовольняла права людини на вільне сповідування релігійних ціностей. При цьому слід особливо підкреслити принципову відмінність нашого базового закону від інших законодавчих актів, а відтак і визначальну особливість роботи над його подальшим удосконаленням. Закон «Про свободу совісті та релігійних організацій» будується на базі різних галузей світської правової науки з урахуванням особливостей канонічного права і внутрішніх настанов релігійних організацій [4]. При цьому держава забовязується поважати традиції і внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Історія прийняття закону «Про свободу совісті та релігійних організацій» бере свій початок 23.04.1991, де визначено основні принципи та завдання закону, які гарантують людині вільне віросповідання. Узагалі, закон намагається унормувати й розв’язати такі питання, які зараз хвилюють церкву, як суспільний інститут: а) питання релігійної освіти, зокрема проблеми моральності й моральної диференціації виховання особистості; б)проблема зближення загальної освіти з духовною, діяльність освітян на засадах і принципах певної релігійної ланки; в)проблема надання церкві статусу юридичної особи.

Звичайно, окрім цих, існує ще безліч проблем, які не розглядає закон, або дає їхнє визначення поверхово. У період глобальних перетворень, де церква посіла чільне місце у житті суспільства, ведуться дискусії поміж учених та законодавців про те, чи варто надавати церкві статусу юридичної особи, чи варто її залишити на засадах соціального інституту. В. Бондаренко зазначає, що у цьому випадку «слід було б йти за світовим досвідом і якнайшвидше вирішувати питання щодо надання Церкві права юридичної особи, щоб не стримувати останню у вибудувані прогресивної моделі співіснування та співпраці з державою » [1, с. 124]. В.Кубашов уважає, що «церква повинна існувати відділено від держави. Вона повинна потурати державі у здійснені її «насильницьких » планів, а тому не повинна існувати на засадах юридичної особи» [3, с. 89]. На наш погляд, Церква повинна існувати на засадах соціального інституту, тому, що статус юридичної особи зробить її державницькою, і співпрацювати з державою на засадах гуманності, справедливості, безкорисливості. Звичайно, що статус юридичної особи може перебудувати певні засади церкви, тому що це ставить її в певні рамки через наявність статуту та реквізитів, які повинна мати юридична особа; церковні богослужіння повинні будуть проводитися за певним графіком і в певні визначенні дні, звичайно буде ще ряд змін, які перетворять Божий дім, де повинна існувати благодать, всепрощення, у «комерційну» структуру, яка буде прямо залежати від держави.

Проблема освіти і її зближення з духовною сферою полягає в тому, що не тільки молодь, а й священнослужителі, повинні виховуватися на тих християнських засадах, які передає нам Церква та батьки з покоління в покоління.

Важливим є також те, що стаття 2 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»говорить, що в кожної людини є право на свободу мати, приймати і зміцнювати релігію або переконання за своїм вибором і мати свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь – яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляючи релігійні культи. Це слідує фактично цитуванню міжнародних актів і ще раз підкреслює, що держава не повинна втручатися і вказувати людині на її  релігійний вибір і переконання.

Щодо створення релігійних організацій, у законі чітко вказано, що особа –  засновник такої організації, не повинна повідомляти органів держави про її створення. Аналізуючи цю норму можна сказати, що в таких випадках державні органи не мають повної інформації щодо теоретичних та ідейних засад , а також практичної діяльності певних релігійних громад, які можуть порушувати здоров’я, права та свободи інших людей. Тоді питання про «громадський спокій» і «громадську безпеку», які порушувались на початку закону, не є актуальними. На нашу думку, держава, як апарат управління та примусу, повинна контролювати створення релігійних організацій для того, щоб бачити, які конфесії і релігійні сповідування керують масами, яка релігія на певній території є домінантною, а також для зближення релігійної діяльності з церквою, для досягнення певної мети.

Зазвичай релігійні організації в Україні є заснованими на кошти фундатора. У законі також висвітлюється питання діяльності релігійних організацій, а зокрема акцентується увага на методах діяльності, що висвітлюється у частині 4 итатті 16. Деякі норми закону прямо вказані в інших нормативно – правових актах, які дають для громадянина свободу вибору віросповідання, релігій.

Отже із виходом України на політичну арену зростає роль не лише Церков та їхніх лідерів, а й партій, рухів і підприємств, орієнтованих на релігійні цінності, збільшується інтерес усіх політичних сил ( включаючи крайніх лівих і крайніх правих) до релігійних рухів, Церкви та їхніх потенціалів. Особливо помітно це під час виборчих компаній, які проходять у суспільстві з зародковими формами багатопартійності та панування тоталітарної психології мас, сформованої радянськими стереотипами. Поєднання діяльності церкви і релігії має прямо декларуватися і проявлятися в законах. Звичайно, що прагнення України ввійти до Європейського Союзу позначилося на її законах із захисту прав та інтересів людини і громадянинина.  Із наближенням мети євро інтеграції Україна все частіше буде виникати питання про релігію, свободу світогляду та збереження духовних стереотипів нації.

Висновки, що зроблені в результаті дослідження. Через прогалини в знаннях законодавців і через неможливості людиною передбачати і охопити всі явища, які може не задекларувати закон, виявляються недоліки вітчизняного закону про свободу совісті та віросповідання. І все ж таки існування закону є часто хаотичним й таким, що не може існувати без механізмів його реалізації. Крім влади державного і недержавного характеру, можна апелювати і виокремити такий «механізм» забезпечення законодавчої ініціативи, як людська совість і поступливість, уміння жити у певній організації й прагнути до об’єднання. Система релігійних цінностей – це така одиниця, яка існує фактично окремо від держави, але повинна чітко співпрацювати з нею й бути невіддаленою. Церква і держава має взаємазвязок через дотримання чи недотримання певних законів і закріплення в законах свободи.

Перспективи подальших досліджень законодавчих основ захисту свободи совісті та віросповідання стосуються детального аналізу європейського досвіду щодо створення та удосконалення подібних законів, їхнього втілення у реальне життя людини, а також розгляд сучасних законодавчих ініціатив, пропозицій, унесених на розгляд Верховної Ради України.

         Список використаної літератури

1.  Бондаренко В. Актуальні проблеми законодавчого забезпечення свободи совісті / В. Бондаренко // Релігійна свобода. – 2002. – №6. – С.124-130.
2. Здіорук О. Здіорук С. Конституційні і законодавчі основи захисту свободи совісті та віросповідань в Україні (порівняльний аналіз з міжнародним правом та практикою) / О. Здіорук, С. Здіорук // Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії  сьогодення. – 1998. – №2.  – С. 66-74.
3. Кубашов В.  Свобода совісті: проблеми та перспективи моделі  розвитку / В. Кубашов // Правове регулювання свободи совісті в Україні. – 2003. – № 4. – С. 89-93.
4. Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року № 987-XII. – http:// www.rada-gov.ua
5. Решетніков Ю. Правове регулювання діяльності релігійних організацій в     Україні: стан та перспективи / Ю. Решетніков// Релігійна свобода. – 2002. – №6. – С. 92-97.
6. Шуба О. Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення / О. Шуби // Релігійна свобода. – 2002. – №6. – С. 151-155
7.  Ярмола Л. Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України / Л. Ярмола // Проблеми юридичного закріплення свободи совісті та релігійних організацій. – 2002. – № 6. – С. 144-148.