У статті проаналізовано поняття «платіжної системи», «системи розрахунків», «оператора послуг платіжної інфраструктури», визначено їх ознаки, діяльність на території України. Також досліджено класифікацію об’єктів нагляду (оверсайта).

Ключові слова: платіжної системи, системи розрахунків, оператора послуг платіжної інфраструктури, Національний банк України.

In the article has been analyzed the term of “payment system”, “system of settlement”, “payment infrastructure provider”, its features, conditions of activity in Ukraine. Also classification of objects of supervision (oversight)gas been discovered.

Key words: payment system, system of settlement, payment infrastructure provider, National bank of Ukraine.

Закон України «Про Національний банк» передбачає серед функцій центрального банку й такі як: введення реєстру платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури та здійснення нагляду (оверсайта) платіжних систем і систем розрахунків. Варто відмітити, що дані функції є новими для Національного банку України, оскільки закріпленні за ним лише з кінця 2012 року,  а тому можна стверджувати, що концепція їх реалізації все ще перебуває на етапі становлення.

У зв’язку з цим, завданням є дослідження та переосмислення понятійно-категорійного апарату даного питання, а саме з´ясування та характеристика платіжних систем і систем розрахунків, як об’єкту шодо якого Національним банком України здійснюється нагляд та реалізуються інші владні повноваження. Оскільки відсутність чіткого розуміння всіх елементів системи нагляду (оверсайта) не дозволить здійснити комплексну оцінку повноважень і діяльності центрального банку в даній сфері.

Серед науковців питання платіжних систем і систем розрахунків досліджували такі вчені, як І.С. Кравченко, Ю.С. Балакіна, В.С. Кравець, В.М. Сало. Однак відсутність досліджень даного питання в контексті наділення НБУ повноваженням нагляду (оверсайта) за платіжними системами і системами розрахунків, зумовлює необхідність подальшого дослідження даної проблеми в сучасних умовах.

Визначення понять «платіжна система» і  «система розрахунків» наводиться у Законі України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» (надалі – «Закон»). Згідно до п. 1.29 Закону, платіжною системою є платіжна організація, учасники платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при проведенні переказу коштів. Проведення переказу коштів є обов’язковою функцією, що має виконувати платіжна система.

Платіжною організацією, згідно Закону, вважається юридична особа, що визначає правила роботи платіжної системи, а також виконує інші функції щодо забезпечення діяльності платіжної системи та несе відповідальність згідно законодавством та договором. Тобто, платіжною організацією вважаються юридична особа – банк або фінансова установа, які виступають власниками платіжної системи та через установлення правил роботи платіжної системи організовують діяльність останньої.

Учасником платіжної системи виступає юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги.[1] Таким чином платіжною організацією є банк або фінансова установа, що на законній основі використовує платіжну систему, без право встановлювати правила її роботи, та надає відповідні послуги споживачам.

Порівнюючи «платіжну організацію» та «учасника платіжної системи», можна стверджувати, що платіжна організація за формальними ознаками може виступати і як учасник платіжної системи, але не навпаки. Оскільки, поняття учасника платіжної системи є значно вужчим за своїм змістом. А для набуття статусу учаснику платіжної системи, останній повинен укласти договір з платіжною організацію, який надаватиме право доступу до діяльності з переказу коштів.

Наступною ознакою платіжної системи є здійснення операцій щодо переказу коштів. Переказ коштів – це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Враховуючи положення ст. 3 Закону, яка говорить, що гривня є як грошова одиниця України є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів та розрахунків,[2] можна стверджувати, що йдеться про переказ коштів насамперед у національній валюті. Переказ коштів здійснюється на основі платіжних інструментів. Для здійснення переказу коштів у іноземній валюті, необхідно додатково отримувати генеральну ліцензію Національного банку України на виконання валютних операцій.[3]

Під системою розрахунків розуміється платіжна організація, учасники системи розрахунків та взаємовідносини, що виникають між ними щодо здійснення розрахунків за валютні цінності та фінансові інструменти.[4]

Терміни «платіжна організація», «учасник системи розрахунків» вживаються у значені, яке було досліджено нами вище.

З визначення випливає, що предметом діяльності такої системи є діяльність щодо здійснення розрахунків за валютні цінності та фінансові інструменти. Валютними цінностями відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» вважаються: валюта України, іноземна валюта, банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України та іноземній валюті.[5]

Фінансові інструменти – це цінні папери, строкові контракти (ф’ючерси),  відсоткові  строкові  контракти  (форварди), строкові контракти на обмін (на певну дату в майбутньому) у разі залежності ціни від відсоткової ставки, валютного курсу або фондового індексу (відсоткові,  курсові  чи індексні свопи), опціони, що дають право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів.[6]

В той же час, в правилах бухгалтерського обліку фінансовий інструмент визначається як будь-який контракт, результатом якого є створення фінансового активу одного суб’єкта господарювання і фінансового зобов’язання або інструменту власного капіталу іншого суб’єкта господарювання.[7]

Отже, порівнявши такі правові категорії як «платіжна система» і «система розрахунків», можемо стверджувати про розмежування даних понять виключно за предметом діяльності. Оскільки, через платіжну систему здійснюється як нічим не обумовлене перерахування коштів ініціатором отримувачеві так і перерахування грошових коштів відбувається на виконання зобов’язань за фінансовими інструментами або валютними цінностями, а у системі розрахунків перерахування грошових коштів відбувається виключно на виконання зобов’язань за фінансовими інструментами або валютними цінностями. Метою діяльності обох систем є забезпечення безготівкового обігу.

Проаналізувавши наукову літературу було виявлено, що незважаючи на норму закону, більшість науковців не розмежовують категорії  «платіжна система» і «система розрахунків», надаючи перевагу поняттю «платіжна система» та досліджуючи лише його.

І.С. Кравченко стверджує, що деякі науковці розглядають платіжну систему як загальноекономічне явище, інші – як окремий економічний суб’єкт. У зв’язку з цим сформовано протилежні підходи до визначення змісту платіжної системи, серед яких можна виділити структурний, структурно-функціональний, інституційний і процесуальний підходи до визначення платіжної системи як загальноекономічної категорії та структурно-функціональний підхід під час визначення сутності платіжної системи як мікроекономічної категорії. Тому на думку І.С. Кравченко доцільно розглядати платіжну систему у широкому значенні як механізм, що забезпечує грошовий обіг, та є невід`ємним компонентом державної кредитно-фінансової системи й елементом інфраструктурної та технологічної основи, що сприяє реалізації цілей грошово-кредитної політики центрального банку.[8]

Основною класифікацією платіжних систем є їх поділ  на внутрішньодержавні платіжні системи та міжнародні платіжні системи.

Внутрішньодержавною платіжною системою є система, в якій платіжна організація є резидентом та яка здійснює свою діяльність і забезпечує проведення переказу коштів виключно в межах України.

Міжнародна платіжна система – це платіжна система, в якій платіжна організація може бути як резидентом, так і нерезидентом і яка здійснює свою діяльність на території двох і більше країн та забезпечує проведення переказу коштів у межах цієї платіжної системи, у тому числі з однієї країни в іншу.[9] З цього випливає, що в основу такого поділу законодавцем було покладено дві ознаки: територія на якій здійснює свою діяльність платіжна система та ознака резиденства/нерезиденства для платіжної організації.

Однак у своїх нормативних документах, Національний банку України називає поділ платіжних систем на міжнародні та внутрішньодержавні їх ознакою, а не класифікацією. Такий підхід, на нашу думку є некоректний, оскільки ознакою в даному випадку виступає резиденство платіжної організації.

Вважаємо за доцільне погодитись із думкою Т.К. Адабашева, який пропонує наступну класифікацію: національні платіжні системи та комерційні платіжні системи.[10] Однак ми притримуємося позиції, що доцільніше вживати термін «державна платіжна система», з огляду на пряму вказівку на це у Законі та роль державних органів у діяльності такої системи.

Необхідність введення такої класифікації зумовлено правом Національного банку України створювати платіжні системи та системи розрахунків, які володіють специфічним статусом у порівнянні з іншими платіжними системами, зокрема на них не поширюється порядок реєстрації комерційних платіжних систем.

Некомерційними вважаються платіжні системи, створені іншими, аніж Національний банк України, суб’єктами – банками, фінансовими установами, в тому числі з державною формою власності.

Наступною класифікацією, яка випливає з положень ст. 10 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» є поділ на платіжні системи, створені банківськими установами (внутрішньобанківські платіжні системи), та платіжні системи, утворені іншими фінансовими установами. [11]

Як зазначає Т.К. Адабашев, такий поділ платіжних систем має суттєве практичне значення. Оскільки, банківські платіжні системи можуть бути засновані для виконання міжбанківських переказів коштів; переказів із використанням електронних платіжних засобів, зокрема, платіжних карток, мобільних платіжних інструментів, електронних грошей; швидких переказів коштів фізичних осіб без відкриття рахунків. А учасники цих систем можуть використовувати у своїй діяльності усе розмаїття вибору видів переказу коштів, в той час як у межах небанківських платіжних систем можуть здійснюватися лише швидкі перекази коштів фізичних осіб без відкриття рахунків.[12]

Ще однією класифікацією, яка має практичне значення, є поділ платіжних залежно від ролі платіжної системи в економіці/можливості платіжної системи призвести до системного ризику/від важливості на соціальні важливі та системно важливі платіжні системи.[13]

Значення вищезазначених класифікацій полягає у визначенні істотних диференційованих ознак платіжних систем з метою забезпечення якомога ефективнішого нагляду (оверсайта), залежно від специфіки конкретно взятої платіжної системи або системи розрахунків. Оскільки, проведення наглядових заходів зі сторони Національного банку України повинне проводитися не на основі шаблонних механізмів, а на основі чітко розробленої системи заходів.

Іншим об’єктам нагляду (оверсайта) зі сторони Національного банку України є оператори послуг платіжної інфраструктури. Згідно Закону, оператор послуг платіжної інфраструктури – це клірингова установа, процесингова установа та інші особи, уповноважені надавати окремі види послуг в платіжній системі або здійснювати операційні, інформаційні та інші технологічні функції щодо переказу коштів.

Можемо виділити дві ключові ознаки операторів послуг – це фінансова установа, яка має право здійснювати діяльність щодо переказу коштів.

Платіжні організації платіжних систем, систем розрахунків, оператори послуг платіжної інфраструктури отримують право здійснювати діяльність в Україні виключно після їх реєстрації Національним банком, що здійснюється шляхом унесення відомостей про них до Реєстру платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури.[14] Для внесення відомостей до даного реєстру, платіжна організація повинна відповідати вимогам встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України та подати на підтвердження такої відповідності необхідні документи.

Станом на 01.03.2017 року у Реєстрі платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури містяться відомості щодо:

• 10 міжнародних платіжних систем (6 з яких утримуються платіжними організаціями, які є резидентами Сполучених Штатів Америки). Найбільше учасників (59 і 61) та статус соціально значимих мають міжнародні платіжні системи «Visa» та «Mastercard»;
• 20 внутрішньодержавних платіжних систем та 2 внутрішньодержавні платіжні системи розрахунків: розрахункова система «WebMoney.UA» та система розрахунків за угодами щодо цінних паперів «Розрахункова Фондова Система»;
• 13 внутрішньобанківських платіжних систем;
• 16 операторів послуг платіжної інфраструктури.

Також в Україні функціонують 2 державні платіжні системи, платіжною організацією та розрахунковим банком яких є Національний банк України: Cистема електронних платежів (СЕП) та Національна платіжна система «Український платіжний ПРОСТІР», яка раніше носила назву «Національної системи масових електронних платежів (НСМЕП)».[15]

Система електронних платежів – платіжна система Національного банку України, що забезпечує проведення міжбанківського переказу через рахунки, які відкриваються у центральному банку. Система електронних платежів отримала статус системно важливої платіжної системи в Україні. Отримання такого статусу зумовлене здійсненням в системі 97% міжбанківських переказів у національній валюті в межах України.[16]

Висновки: Об´єктами нагляду (оверсайта) є платіжні системи, системи розрахунків, оператори послуг платіжної інфраструктури.

Для всіх об’єктів нагляду (оверсайту) можна виділити 3 спільні ознаки:

• вони внесенні до Реєстру платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури;
• здійснюють діяльність з надання послуг щодо переказу грошових коштів або провадять діяльність пов’язану із такими послугами;
• засновані та утримуються банківськими або іншими фінансовими установами.

В науковій літературі, помилково об’єднують всі 3 категорії під поняттям «платіжні системи», оскільки кожна із даних систем володіє своїми унікальними ознаками. Ключовими та таким що має практичне значення із досліджених класифікацій платіжних систем є їх поділ на міжнародні та внутрішньодержавні, створені банками та іншими комерційними установами. Класифікації запропоновані для платіжних систем, на нашу думку доцільно застосовувати й щодо систем розрахунків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

[1] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[2] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[3] Про затвердження Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв’язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій від 09.08.2002 р.: Постанова Правління НБУ № 297: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0712-02

[4] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[5] Про систему валютного регулювання і валютного контролю від 19.02.1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України № 15-93: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/15-93

[6] Про цінні папери та фондовий ринок від 23.02.2006 р. : Закон України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3480-15

[7] Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 13 «Фінансові інструменти» від 30.11.2001 р.: Наказ №559 Міністерства фінансів України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1050-01

[8] Кравченко І. С. Визначення сутності поняття “платіжна система” / І. С. Кравченко, Ю. С. Балакіна // Фінансовий простір. – 2014. – № 3. – С. 145

[9] Про затвердження Положення про порядок реєстрації платіжних систем, учасників платіжних систем та операторів послуг платіжної інфраструктури: Постанова Правління НБУ № 43 від 04.02.2014  р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0348-14

[10] Адабашев Т. К. До питання класифікації платіжних систем, що функціонують в україні / Т. К. Адабашев // Вісник Національного університету “Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”. Серія : Економічна теорія та право. – 2013. – № 2. – С. 145

[11] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[12] Адабашев Т. К. До питання класифікації платіжних систем, що функціонують в україні / Т. К. Адабашев // Вісник Національного університету “Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”. Серія : Економічна теорія та право. – 2013. – № 2. – С. 149

[13] Балакіна Ю.  С. Класифікація платіжних систем з точки зору їх оверсайта: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.businessinform.net/pdf/ 2014/9_0/286_291.pdf

[14] Про затвердження Положення про порядок реєстрації платіжних систем, учасників платіжних систем та операторів послуг платіжної інфраструктури: Постанова Правління НБУ № 43 від 04.02.2014  р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0348-14

[15] Національний банк України: Платіжні системи та розрахунки: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=76254&cat_id=36042

[16] Кравець В.С. Розвиток платіжних систем та новітні форми розрахунків//: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/Vnbu/2011_10/2011_10_20.pdf

У статті проаналізовано поняття «нагляду (оверсайта)», визначено зміст цієї діяльності та принципи на яких вона ґрунтується. Встановлено коло суб’єктів, які здійснюють нагляду (оверсайт) платіжних систем.

Ключові слова: нагляд (оверсайт), Національний банк України, платіжні системи, принципи.

In the article has been analyzed the term of “supervision (oversight)”, the meaning and principles of this activity has been specified. Also the scope of state bodies, which carries out supervision (oversight) of payment systems has been established.

Key words: National bank of Ukraine, supervision (oversight), payment system, principles.

Національний банк України (надалі – НБУ) є одним із головних регуляторів руху грошових коштів в Україні, а тому всі його функції повинні бути чітко визначенні та реалізовуватись в рамках законодавчо визначених принципів. Однак на сьогодні, у законодавстві України відсутні положення щодо поняття «нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків» та принципів такої діяльності

Частково до дослідження даної проблематики у своїх працях звертались Ю.с. Балакіна, О.М. Махаєва, проте через відсутність єдиного розуміння вказаної проблеми, вона потребує подальших досліджень.

Відсутність єдиного підходу до визначення даного поняття констатує і Ю.С. Балакіна, яка відмічає, що загальновживаного визначення терміна «оверсайт платіжних систем» поки що немає. Також дослідник звертає увагу на те, що у більшості держав світу така діяльність отримала назву «oversight of payment system», в той час як у пострадянських державах такій діяльності кореспондує визначення «нагляд (оверсайт) за платіжними системами». На думку Ю.С. Балакіної нагляд (оверсайт) за платіжними системами можна визначити як діяльність центрального банку, спрямовану на надійність та ефективність функціонування платіжних систем.[1]

Згідно визначення нагляду (оверсайта), яке надає Банк міжнародних розрахунків, це функція центрального банку основною метою якого є запобіганню «ефекту доміно», коли один або кілька учасників платіжної системи мають проблеми із зобов’язаннями за кредитами або з ліквідністю. Нагляд (оверсайт) повинен бути спрямований на платіжну систему як одне ціле, а не нагляд щодо її окремих учасників.[2]

На сьогодні саме нормами законів встановлюється інститут нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків, основні його форми,  види та правовий статус і повноваження у цій сфері НБУ. Приймати закони уповноважений парламент, як єдиний законодавчий орган до ст. 75 Конституції України. До того ж саме парламент призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента Голову НБУ.[3] З огляду на це, вважаємо за необхідне віднести до категорії суб’єктів Верховну Раду Україну, як орган який має прямий вплив на стан нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків в Україні.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України та законами України. Основною функцію органу є забезпечення стабільності грошової одиниці України, яка в тому числі досягається через підтримання фінансової стабільності.

Фінансова стабільність являє собою стан фінансової системи, в якому вона здатна належним чином забезпечити можливість ефективно виконувати свої ключові функції, такі як фінансове посередництво та забезпечення здійснення платежів, і таким чином сприяти стійкому економічному зростанню, а також протистояти негативному впливу кризових явищ на економіку.

Основним напрямком забезпечення здійснення платежів є виконанням Національним банком України таких функцій як ліцензування фінансових установ, регулюванням діяльності платіжних систем і систем розрахунків, введенням відповідного реєстру, здійсненням нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків (надалі – нагляд (оверсайт)).

Найвищою інстанцією системи нагляду (оверсайта) є Правління Національного банку України, орган який через інструменти банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики. До повноважень Правління ст. 15 Законі України «Про Національний банк України» відносить прийняття рішень щодо функціонування платіжних систем та організації розрахунків.[4] Оскільки в Законі України «Про Національний банк України» не визначено органи чи структурні підрозділи, які здійснюватимуть нагляд (оверсайт), то саме рішеннями Правління затверджуються структурні одиниці, які володіють такими повноваженнями, призначаються відповідні посадовці. З огляду на це, на становлення всієї системи нагляду (оверсайта) відображене саме у постановах Правління НБУ.

Варто відмітити, що Закон України «Про Національний банк України» надає право Правлінню НБУ утворити Комітет з нагляду (оверсайту) платіжних систем та делегувати йому свої повноваження у цій сфері регулювання. 27 червня 2015 Постановою Правління НБУ № 477 був створений Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем. Таким чином, можна стверджувати про фактичне двовладдя у цій сфері, оскільки є дві структурні одиниці НБУ, які володіють повноваженнями у сфері нагляду (оверсайту).

На нашу думку таке двовладдя не є перешкодою для функціонування ефективної системи нагляду (оверсайта), у зв’язку із чітким визначенням відносин підпорядкування між вказаними органами.

Нормативно-організаційне забезпечення Нагляду (оверсайту) платіжних систем на рівні НБУ станом на 28.02.2017 р. здійснює департамент платіжних систем та інноваційного розвитку, який підпорядковується першому заступнику голови НБУ. До основних функцій вищевказаного департаменту відноситься визначення політики НБУ у сфері регулювання діяльності платіжних систем та систем розрахунків, безготівкових розрахунків, функціонування та розвитку Національної системи масових електронних платежів; розроблення та вдосконалення нормативно-правових актів НБУ з питань регулювання розрахунків, створення і діяльності платіжних систем в України, здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.[5]

Відмічаємо, що функція нагляду (оверсайта) закріплена за НБУ як один із напрямків його діяльності лише 06.12.2012 р. До цього часу нагляду (оверсайта) за платіжними системами і системами розрахунків не передбачалось.

У зв’язку з цим, постановою Правління НБУ N 426 від 15.09.2010 р.  схвалено Концепцію запровадження нагляду (оверсайта) за платіжними системами в Україні. В концепції зазначалося, що запровадження НБУ нагляду (оверсайта) за платіжними системами є нагальною потребою, а функція нагляду (оверсайта) повинна бути невід’ємною складовою його діяльності.

Лише в концепції на рівні законодавства закріплено визначено мету нагляду (оверсайта) – надійність та ефективність платіжних систем щодо забезпечення ними переказу коштів і розрахунків за фінансовими інструментами. [6]

На нашу думку, дане визначення мети має оптимальний характер та перегукується з міжнародними стандартами у даній сфері. Зокрема, у актах Банку міжнародних розрахунків метою нагляду (оверсайта) зазначається забезпечення безперервної діяльності платіжних систем.[7]

Як і будь-яка діяльність, нагляд (оверсайт) повинен здійснюватись в рамках певних принципів,  які визначатимуть рамки його діяльності. До того ж саме принципи здатні відіграти ключову роль під час колізій банківського  законодавства або під час прогалин у законодавстві. Не можна не згадати роль принципів для захисту прав суб’єктів господарювання в процесі реалізації владних повноважень зі сторони НБУ.

Згідно Концепції запровадження нагляду (оверсайта) за платіжними системами в Україні, діяльність з нагляду повинна ґрунтуватися  на  таких  міжнародних принципах:

• прозорість – оприлюднення політики  нагляду  (оверсайта) та

загальних вимог до платіжних систем;

• застосування міжнародних стандартів щодо платіжних систем;
• наявність повноважень та можливостей для здійснення ефективного нагляду (оверсайта) за платіжними системами;
• послідовність – вимоги до    платіжних    систем    мають застосовуватися до всіх платіжних систем, у тому числі й створених Національним банком;
• співпраця з іншими  державними  регуляторами та центральними банками інших країн. [8]

Дані принципи вказані як міжнародні, проте доречно, у зв’язку із їх закріпленням у правовому полі України, розглядати їх як національні. Однак, запропоновані принципи не у повній мірі відображають специфіку нагляду (оверсайта) і тому потребують розширення.

На нашу думку, враховуючи специфіку діяльності платіжних систем, систем розрахунків, операторів платіжних послуг, її спорідненість із банківською діяльністю, а також схожість систем банківського нагляду і нагляду (оверсайта) у компетенції НБУ, доцільно перейняти окремі принци банківського нагляду.

Такими принципами є:

• справедливість – рівність усіх платіжних систем, систем розрахунків, операторів платіжних послуг перед державними інститутами, що регулюють їх діяльність та здійснюють нагляд;
• цілеспрямованість – сутність політики нагляду (оверсайта) НБУ повинна зводитись до досягнення головної мети, якою є надійність та ефективність платіжних систем;
• відповідальність – кожен суб’єкт правовідносин несе відповідальність за порушення норм чинного законодавства;
• адекватність – співрозмірність методів нагляду (оверсайту) зі станом платіжних систем.[9] Під цим принципом мається на увазі нормотворча діяльність НБУ щодо постійного вдосконалення методів і способів (оверсайта), виходячи з економічних реалій і стану функціонування платіжних систем і систем розрахунків.

Вважаємо, що враховуючи діяльність НБУ в умовах кризи 2014 року, постає необхідність додатково визначити принцип своєчасності (динамічності), який означає реальну (адекватну) оцінку існуючого стану фінансового сектору, конкретної платіжної системи, відповідно до оцінки, застосування, передбачених законодавством, заходів реагування. Нагальна необхідність застосування цього принципу спостерігається у сфері електронних платіжних систем та електронних платіжних засобів.

Отже, діяльність з нагляду (оверсайта) платіжних системі систем розрахунків, виходячи з положень законодавства України, – це діяльність  НБУ та його структурних підрозділів з моніторингу, оцінювання, застосування заходів реагування до платіжних систем, систем розрахунків, операторів платіжної інфраструктури з метою забезпечення надійності та ефективності послуг з переказу грошових коштів. За формально-юридичними ознаками до суб’єктів здійснення нагляду (оверсайта) можна віднести і Верховну раду України. Здійснення нагляду (оверсайта) повинне здійснюватись з дотриманням принципів, які потребують закріплення на нормативному рівні – шляхом внесення змін до Закону України «Про платіжні системи і системи розрахунків» або до відповідних підзаконних актів НБУ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

[1] Балакіна Ю.  С. Оверсайт платіжних систем: сутність і напрями впровадження в Україні / Ю. Балакіна // Вісник Національного банку України. – 2014. – № 7. – С. 44-50.

[2] A glossary of terms used in payments and settlement systems / Committee on Payment and Settlement Systems BIS: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bis.org/cpmi/glossary_030301.pdf

[3] Конституція України від 28.06.1996 р. : Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/conv

[4] Про національний банк України від 20.05.1999 р. : Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/679-14/paran626#n626

[5] Структура Національного банку України станом на 28.02.2017 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //www.bank.gov.ua/ doccatalog/document?id=4339

[6] Концепція запровадження нагляду (оверсайта)  за платіжними системами в Україні: Постанова Правління НБУ № 426 від 15.09.2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0426500-10

[7] Central bank oversight of payment and settlement systems / Bank for International Settlements. – CPSS Publications № 68. – Basel: BIS, 2005. – 61 р.

[8] Концепція запровадження нагляду (оверсайта)  за платіжними системами в Україні: Постанова Правління НБУ № 426 від 15.09.2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0426500-10

[9] Д’яконова  І. І. До  питання  визначення  понять  “банківське  регулювання”  та  “банківський  нагляд”  / І. І. Д’яконова // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 8. – C. 189-190.

У статті досліджено досвід адміністративного регулювання банківської діяльності розвинених держав таких, як США, Франції, Швецарії, Канади. Визначено перспективи його впровадження в Україні.

         Ключові слова: адміністративне регулювання банківської діяльності, центральний банк, банк.

In the article has been discovered experience of administrative banking supervision in developed states as USA, France, Swizerland, Canada. Prospects of its implementation in Ukraine has determined.

         Key words: administrative banking supervision, central Bank, bank.

Банківська система є однією з основ стабільного розвитку економіки будь-якої держави. У зв’язку з цим, держава здійснює регулювання цієї сфери суспільних відносин. Проте криза у банківському секторі, яка триває з 2014 року, вказує на наявність недосконалого банківського регулювання, в тому числі й адміністративного регулювання банківської діяльності.  У світлі вищесказаного постає, необхідність реформування даного інституту враховуючи досвід держав, які успішно здійснюють банківське регулювання.

В Україні зарубіжний досвід банківського регулювання досліджували Хаб´юк О.І., Старинський М.В. та інші. Однак динамічність банківських відносин зумовлює необхідність переосмислення деяких досліджень та проведення нового аналізу законодавства розвинених держав.

Варто зазначити, що західний науковий світ, в основному, не розмежовує понять «банківський нагляд» та «банківське регулювання», поєднуючи їх під терміном «банківський нагляд» – banking supervision. Про це свідчить  і назва основного міжнародного органу в сфері банківської співпраці – Базельського комітету з питань банківського нагляду. [7, c. 21]

Система банківського регулювання та нагляду за діяльністю банків існує у країнах з ринковою економікою в тому чи іншому вигляді близько 100 років.  У деяких з них вона функціонує вже понад століття – банківський нагляд США існує з у 60-х років ХІХ ст.

Незважаючи на те, що правові аспекти банківського регулювання підлягають все більшій уніфікації міжнародною спільнотою, про що свідчить існування Базельського комітету, банківська система кожної держави все ж має свою специфіку. Особливо це стосується структури органів, які здійснюють регулювання.

Система банківського нагляду залежить від рівня незалежності центрального банку, його власності та національних традицій, що склалися при формуванні банківської системи. Науковці виділяють три типи організації наглядової діяльності:

1. Банківський нагляд здійснюється в рамках центрального банку – Італія, Великобританія, Греція, Іспанія, Україна, Казахстан.
2. Повноваження щодо банківського нагляду розподіляються між центральним банком та іншим державним органом – Німеччина, США.
3. Система банківського нагляду взагалі виключає участь центробанку в цьому процесі: органи банківського нагляду відокремлені від центрального банку – Швейцарія, Канада, Швеція, Данія, Австрія. [5, c.113]

У США у 2010 році був прийнятий закон Додда-Френка з метою реформування фінансового сектору, і який поширюється на діяльність банків.

Основні положення закону спрямовані на посилення моніторингу за ризиковою діяльністю банків, їх подолання, підвищення захисту прав споживачів фінансових послуг, встановлення жорстких вимог до капіталу та ліквідності банків, розширення повноважень Федеральної Резервної Служби  і підвищення її відповідальності, централізацію нагляду та уніфікацію фінансового регулювання.

Ухвалення закону Додда-Френка призвело до перерозподілу сфер компетенції регуляторів та  спрощення  банківського  нагляду. Створювалась наступна схеми регулювання банківської діяльності:

• Федеральна корпорація страхування депозитів регулює діяльність банків, що функціонують в окремих штатах, банківських холдингових корпорацій, що володіють активами до 50 млрд. дол. США;
• Контролер грошового обігу здійснює регулювання діяльності загальнонаціональних банків активами до 50 млрд. дол.;
• Федеральна Резервна Служба регулює діяльність банків і банківських холдингових корпорацій з активами понад 50 млрд. дол.

На Раду з нагляду за фінансовою стабільністю також було покладено завдання із моніторингу, попередження та виявлення системного ризику. До складу цього органу входять міністр фінансів США та 9 представників регуляторних органів.

На увагу також заслуговує створення у системі Федеральної Резервної служби незалежного органу нагляду – Бюро фінансового захисту споживачів. Бюро уповноважене контролювати дії банків, які володіють активами понад 10 млрд. дол. Серед інших важливих повноважень Бюро слід відмітити: інформування споживачів про фінансові організації та їх послуги; створення безкоштовної «гарячої лінії»; створення Офісу фінансової грамотності; розроблення інструкцій для банків щодо захисту прав споживачів. [6, C. 22]

Основні напрямки банківського регулювання в Канаді спрямовані на: обмеження по дозволеним видам діяльності; безпеку і надійність пруденційного нагляду; регулювання поведінки банків.

Найбільш широкими повноваженнями оперативного банківського регулювання володіє Офіс Суперінтенданта Фінансових Інститутів Канади (OSFI), який перебуває під контролем Департаменту фінансів, очолюваного Міністром фінансів. Cуперінтендант відповідальний за інспектування всіх канадських банків на постійній, щорічній основі, результати доповідаються Міністру фінансів. У зв’язку з цим, обидва мають широкі повноваження припиняти ризикову та небезпечну діяльність банків, вказувати вчинити необхідні для стабілізації ситуації заходи. У випадках загрози банкротства, Суперінтендант має право взяти банк під свій контроль, на строк визначений Міністром фінансів, та проводити дії необхідні для захисту прав вкладників і кредиторів.

Серед інших суб’єктів, які можуть здійснювати регулювання банківської діяльності є Банк Канади (центральний банк), Агенство у справах споживачів фінансових послуг, Канадська платіжна асоціація. Відмічаємо розвиток, так як і в США, інституту захисту прав споживачі фінансових послуг.

Питання видачі дозволів на відкриття банків віднесене до сфери повноважень Міністра фінансів, однак з обов’язковим врахуванням думки Суперінтенданта. При прийнятті рішення враховуються наявність значних фінансових ресурсів, бізнес план, підтвердження досвіду та кваліфікації в банківському бізнесі, можливість залучення досвідчених менеджерів з високою репутацією.

Необхідно звернути увагу на вимоги стосовно організаційно-правових форм банків залежно від розміру: більше 5 млрд. кан. дол. – відкрите акціонерне товариство; до 5 млрд. кан. дол. – закрите, із обов’язковою відкритою підпискою на 35 % акцій. [6]

Дослідження досвіду банківського регулювання Швейцарії є цікавим тим, що банківська система цієї країни вважається найбільш надійнішою у світі. У 2007 році було проведено реформу банківського нагляду, шляхом прийняття Закону «Про орган нагляду за фінансовим ринком Швейцарії» та засновано FINMA (Swiss Financial Markets Authority) – Швейцарський орган нагляду за фінансовим  ринком. FINMA є незалежним регулятивним органом, який уповноважений наглядати за банками, страховими організаціями, фінансовими біржами та іншими учасниками фінансового ринку. Головною метою діяльності органу є забезпечення ефективного функціонування фінансового ринку. FINMA є інституційно, функціонально та фінансово незалежним органом – виступає особою публічного права із власними повноваженнями, є незалежним від будь-якого політичного впливу зі сторони уряду або парламенту (парламент здійснює лише нагляд за його діяльністю через спеціальний комітет), фінансування здійснюється за рахунок внесків організацій, над якими FINMA здійснює нагляд, а не за рахунок бюджету.

В сфері банківського регулювання та нагляду орган може видавити інструкції та рекомендації. Важливе місце у системі банківського регулювання та нагляду займають органи аудиту. По-перше, незалежна структура внутрішнього аудиту є обов’язковою умовою для отримання банком ліцензії. По-друге, утворюється система подвійного контролю: FINMA встановлює специфікації для перевірок та затверджує звіти по ним, аудитори проводять інспекції.

FINMA також зосереджує повноваження щодо ліцензування банків, проведення в них інспекцій та перевірок, здійснення пруденційного нагляду. Для отримання ліцензії заявник повинен відповідати суворим організаційним, фінансовим вимогам, а також ключовим вимогам стосовно управління ризиками (risks-management).

У разі виявлення доказів порушень законодавства, FINMA уповноважена застосовувати всі, передбачені адміністративним правом Швейцарії заходи, для припинення порушення. Серед таких заходів – попереджувальні заходи, заходи для відновлення ситуації, яка існувала до порушення, ініціювання процедури банкрутства та ліквідація банку, заборона здійснювати певний вид діяльності, конфіскації незаконного доходу. [1]

Національний банк Швейцарії (The Swiss National Bank) не наділений повноваженнями у сфері банківського регулювання та нагляду, окрім забезпечення стабільності фінансової системи шляхом виявлення найбільш проблемних сфер банківської системи. [2]

Французький досвід банківського регулювання та нагляду цікавий тим, що банківська система цієї країни не зазнає серйозних потрясінь  у зв’язку  з економічними кризами і є дуже стабільною.

Ключовим органом банківського регулювання та нагляду Франції є Орган пруденційного нагляду (ACPR), який підпорядковується голові Центрального банку Франції. Це є незалежний адміністративний орган без статусу юридичної особи, проте вся його діяльність знаходиться під заступництвом центрального банку. Метою здійснення банківського нагляду і контролю є забезпечення фінансової стабільності та захисту клієнтів, Орган пруденційного нагляду концентрує значні повноваження: має право здійснювати ліцензування, здійснювати контроль та нагляд за діяльністю банків, застосовувати адміністративні заходи та накладати санкції, здійснювати управління проблемними банками. Проте, орган не має права самостійно видавати нормативні акти, а лише разом із міністром економіки Франції, який володіє широкими повноваженнями з регулювання діяльності кредитних організацій. Наглядові повноваження Органу пруденційного нагляду посиленні за рахунок права вимагати документи та інформацію, які стосуються діяльності банків. Нагляд за банками, які здійснюють інвестиційну діяльність також здійснюється Органом в сфері фінансового ринку.

Ліцензування банківської діяльності здійснює Орган пруденційного нагляду. У Франції є декілька категорій ліцензій. Основною для банків є ліцензія на здійснення транзакцій: надання кредитів, депозитні та платіжні операції. [3]

Розвинені держави значну увагу приділяють вдосконаленню адміністративного регулювання банківської діяльності, враховуючи негативний досвід економічних криз та особливості національних правових систем.

Висновки: Аналіз адміністративного регулювання таких країн як США, Канада, Франція, Швейцарія показав, що у цих державах значна увага приділяється системі регулювання банківської діяльності – постійно вдосконалюють і нормативну базу, і організацію наглядової діяльності.

Вважаємо, що не можна стверджувати про необхідність застосовувати досвід конкретної країни. Доцільно, у зв’язку із своєрідністю кожної банківської системи, використовувати досліджений досвід іноземних держав в комплексі, застосовуючи їх найефективніші інструменти.

На нашу думку, враховуючи розвиток банківського регулювання слід здійснити реформування органу банківського регулювання, яким являється Національний банк України. Серед розвинених держав – США, Канада, Франція, Швейцарія, існує тенденція до створення незалежного органу банківського регулювання, або розподіл регулятивних повноважень між центральним банком та іншими органами, замість усталеного надання таких повноважень лише центральному банку. Відмічаємо зв’язок у всіх правових системах зв’язок такого органу з центральним банком.

Оскільки, одним із завданням банківського регулювання в Україні є захист інтересів вкладників і кредиторів, доречно, застосовуючи досвід північно-американських держав, створити в системі Національного банку України окремий департамент з питань реалізації прав вкладників. Такий департамент повинен:

• надавати роз´яснення з правових питань, які зачіпають права вкдадників;
• надаватиме інформацію споживачам про банки;
• складатиме рейтинги надійності банків.

На відміну від вже існуючого в Україні Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який теж здійснює захист прав вкладників у разі неможливості виконання банками їх вимог, основною задачею департаменту буде надання вкладникам або потенційним вкладникам достовірної інформації стосовно діяльності банків та їх становища.

Список використаних джерел:

1. FINMA – an overview: : [Електронний ресурс] / FINMA. – Режим доступу : https://www.finma.ch/en/finma/finma-an-overview/
2. Goals and responsibilitieі of the Swiss National Bank  [Електронний ресурс] / the Swiss National Bank. – Режим доступу :  https://www.snb.ch/en/iabout/snb/id/snb_tasks
3. Ren Bu  Banking Regulation Jurisdictional comparisons. Second edition 2014 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.depardieu.com/web/content/download/3704/33675/file/2015_Banking_Regulation_France_ European_Lawyer.pdf+&cd=1&hl=ru&ct=clnk&gl=ua
4. Балянт, Г. Особливості організації системи банківського нагляду, регулювання та контролю у Сполучених Штатах Америки / Г. Балянт // Українська наука: минуле сучасне, майбутнє. – 2013. – Вип. 18. – С. 22.
5. Старинський М.В. Порівняльне банківське право: Навч. посібник. / М.В. Старинський – Суми: ВІД «Університетська книга», 2006. – С. 113.
6. Трофимов К.Т. Банки Канады и Росии: уроки возможны? : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article/n/banki-kanady-i-rossii-uroki-vozmozhny
7. Хаб’юк О. Банківське регулювання та нагляд через призму рекомендацій Базельського комітету: Монографія. / О. Хаб’юк – Івано-Франківськ: ПрутПринт, 2008. – С.21.

         Ключові слова: земельна ділянка, Державний земельний кадастр, право власності.

         In this article has been analyzed combination of boundaries of plot of land, some decisions of Ukrainian courts concerning such kind of dispute and ways of improving legislation in this sphere has been suggesting.

         Key words: plot of land, State`s land cadaster, property.

Стаття 41 Конституції України передбачає недоторканість права власності. Це означає, що всі мають утримуватися від безпідставного заволодіння чужим майном. Проте, нерідко зазначене право порушується. Лише з липня 2003 р. в Україні при оформленні права власності на землю було започатковано складання землевпорядної документації на новостворені земельні ділянки поряд з паперовою і в електронній формі на магнітних носіях, до цього передбачалось створення лише паперової документації. Як наслідок, через те, що в оцифрованому вигляді існує інформація про розміщення в просторі не всіх земель, право власності на які оформлене до складення землевпорядної документації в електронній формі, то окремі власники можуть стикнутися з невизнанням чи оспоренням належного їм права власності. Це пов’язано з тим, що траплялися випадки, коли геопросторове розташування ділянок визначалося без належної точності, так як окремі землевпорядні організації виконували свої роботи без виходу на місцевість та без прив’язки поворотних точок меж ділянок до пунктів національної геодезичної мережі. [9]

Наведені випадки призводять до накладення земельних ділянок – коли згідно двох або більше різних землевпорядних документів одна і та ж ділянка землі, розташована на певному відрізку, фактично займає територію іншої, як правило, сусідньої земельної ділянки. Таке явище в правових публікаціях згадується як «багатоповерховість» земельних ділянок. [2]

Відомості про «багатоповерхову» земельну ділянку неможливо внести до Державного земельного кадастру. Адже п. 6 ст. 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» встановлює як одну з підстав для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини. Власник не зможе одержати кадастровий номер, необхідний при відчуженні земельної ділянки. При цьому, наявність кадастрового номеру є обов’язковою ідентифікуючою ознакою земельної ділянки як об’єкти цивільних правовідносин. Тому, в договорах купівлі-продажу, міни, дарування, іпотеки з метою ідентифікації земельної ділянки обов’язково зазначається кадастровий номер. Це означає, що за відсутності такого номера особа не може повноцінно здійснювати розпорядження своєю власністю – продати, подарувати земельну ділянку або будівлю чи іншу споруду, розташовану на такій ділянці.

Хоча нині у кадастрі нема більше половини даних про земельні ділянки, уже зараз трапляється плутанина – певний наділ може одночасно належати кільком особам. І хоч масштаби описаної проблеми на сьогодні ще детально не вивчені, за неофіційними даними, наведеними у публікації  Голосу Столиці, на сьогодні близько 3,5 млн. земельних ділянок накладаються одна на одну. [3]

Приклади із судової практики свідчать, що власники часто мають  проблеми у зв’язку із ситуаціями накладення земельних ділянок під час реєстрації прав у Державному земельному кадастрі. На це вказує і зміст рішень судів у таких справах – №810/6430/14 та №367/127/14-а. [5,6]

Аналіз текстів судових рішень з очевидним накладенням земельних ділянок одна з одною дозволяє зробити один з висновків про те, що для внесення відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру, їх варто коригувати, а саме: повторно визначати лінії проходження меж, а відповідно і площі таких земельних ділянок, та їх місця розташування. У таких ситуаціях, на думку Кулинич О.П., власник земельної ділянки може обрати між двома способами варіантами вирішення проблеми:

1) переоформити право власності на земельну ділянку меншого розміру чи іншої конфігурації;

2) вимагати у суді визнання за ними права на земельну ділянку у розмірах, зазначених у документах, що посвідчують право власності на землю, та відповідно до плану такої ділянки, який міститься у державному акті на право власності на земельну ділянку, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Зі змісту ч. 2 ст. 144 Конституції України вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб в судовому порядку. Однак, як вважає Конституційний Суд України у свому рішенні від 16 квітня 2009 року, це не позбавляє права органу місцевого самоврядування права за власною ініціативою або ініціативою інших заінтересованих осіб змінити чи скасувати прийнятий ним правовий акт (у тому числі і з мотивів невідповідності Конституції чи законам України). Це означає, що заінтересована особа може звернутися до органу місцевого самоврядування з проханням (заявою) про скасування прийнятого ним раніше рішення, що порушує законні інтереси та права власника. І тоді не потрібно буде йти до суду. Але важливим в цій ситуації буде те, чи погоджуватиметься на скасування рішення власник суміжної земельної ділянки, інтереси якого воно зачіпатиме.

У разі, коли помилка в межах земельних ділянок виникла в процесі внесення відомостей до Державного земельного кадастру, то застосовуються правила підп. 2 п. 144 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою КМУ від 17.10.2012 року №1051. Згідно із цим Порядком, якщо факт невідповідності відомостей Державного земельного кадастру інформації, що міститься в документах, які є підставою для внесення таких відомостей, підтверджено, то державний кадастровий реєстратор за допомогою програмного забезпечення державного земельного кадастру безоплатно виправляє допущену помилку. [4]

Тому, за відсутності спору з приводу меж між суміжними землевласниками, один з них, звертається до органу місцевого самоврядування з проханням змінити або скасувати своє рішення. Після цього, сторона здійснює виготовлення нових виправлених документів на право власності, звертаючись до землевпорядної організації та розробляючи технічну документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості, так як погодили сторони. Наступним кроком є внесення відомостей до Державного земельного кадастру та до правовстановлюючих документів на земельну ділянку згідно п. 4 перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр». А у випадку помилки в процесі внесення відомостей до Державного земельного кадастру достатнім буде звернутися до державного кадастрового реєстратора для її виправлення. [8]

Стаття 158 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) передбачає, що суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Згідно зі ст. 155 ЗК України у разі видання акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 р. №8 визначено, що земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень, пов`язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, подавати позов про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування на основі якого було видано документ, що посвідчує право власності на земельну ділянку, необхідно в порядку адміністративного судочинства. [5]

Але при зверненні до суду особа може не отримати захисту в разі пропуску строку на звернення. Оскільки Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) встановлює загальний строк звернення до суду в порядку адміністративного судочинства – шість місяців. Водночас власник земельної ділянки, межі якої накладаються з іншою, найчастіше дізнається про порушення свого права як власника через значний час після винесення відповідного рішення органу місцевого самоврядування. До вказаного моменту, коли особа дізнається про порушення, може минути більше шести місяців від дати, коли той таки позивач погодив сусіду межі проставленням свого підпису. І суд може розглядати факт погодження як момент, відколи особа мала б помітити порушення своїх прав і з ним пов’язувати перебіг строку позовної давності. [1]

Тому, у випадку пропуску строків звернення, особа до позову має додавати і відповідне клопотання про поновлення строку, пропущеного з поважних причин, та наводити аргументи, чому вказані причини є поважними. Наприклад, Ялтинський міський суд у своїй ухвалі за позовом Особи 1 до Ялтинської міської ради відновив пропущений строк на звернення до суду за тих підстав, що про накладення земельних ділянок позивачу стало відомо після проведення експертизи земельної ділянки в листопаді 2011 року, у зв’язку з чим своєчасно оскаржити рішення він не міг.
Разом з тим, існують випадки, коли справи щодо накладення меж розглядаються і в порядку цивільного судочинства.

Так, вид судочинства, за правилами якого здійснюється розгляд справ, які стосуються випадків накладення меж земельних ділянок, залежить від того, кого позивач вказує у своїй позовній заяві відповідачем та які пред’являє вимоги.

Наприклад, ті спори, що виникають у зв’язку з накладенням меж земельних ділянок, розглядаються в порядку цивільного судочинства, коли в якості відповідачів залучаються як відповідна місцева рада, так і власник земельної ділянки, межі якої накладаються з межами позивача. Оскільки в такому разі відносини втрачають суто публічно-правовий характер. Наприклад, в справі №2-372/11 до суду подано позов Особи 1 до Особи 2, Корецької міської ради, ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» про визнання державного акта недійсним. [11] Або ж в справі №309/1199/13-ц до суду подано позов Особи 1 до Особи 2, Сокирницької міської ради, Управління Держземагенства у Хустському районі про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку частково недійсним та усунення порушень прав власника.[13] Інший приклад, у справі № 372/6016/13-ц до суду подано позов Особи 1 до Особа 2, Особа 3, Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсними державних актів. [12] Тобто, у вказаних випадках відповідачами по справах є власники суміжних земельних ділянок, межі яких накладаються, та відповідні органи місцевого самоврядування, а вимоги стосуються визнання недійсними державних актів та захисту порушеного права.

В той же час, коли особи зверталися до суду з вимогами лише до суб’єкта владних повноважень – місцевої ради, то такі справи за правилами підсудності розглядалися адміністративними судами. Наприклад, в справі № 2-а-39 до суду подано позов Особи 1 до Кореїзської селищної ради про визнання неправомірним рішення суб’єкта владних повноважень та справі № 2-а-44/11 до суду подано позов Особи 1 до Маріупольської міської ради про визнання частково недійсним рішення відповідної ради. З рішень видно, що по таких справах власники суміжних земельних ділянок залучалися до судового розгляду як треті особи. [14,10]

Варто зазначити, що при розгляді справ за позовами до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування в разі незгоди з їхніми рішеннями з питань, віднесених у галузі земельних відносин до їх компетенції, суд за наявності підстав для задоволення позову визнає рішення такого органу недійсним, керуючись статтею 155 ЗК України. В цій нормі вказано, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним та зобов`язує його залежно від характеру спору виконати певні дії, передбачені його компетенцією (або не вчиняти чи припинити їх), на захист порушеного права, як цього вимагає законодавство, або надає право позивачеві вчинити певні дії для усунення порушень його права.

На нашу думку, проблема накладення меж земельних ділянок має бути вирішена на законодавчому рівні шляхом:

• реформування процедури реєстрації відомостей про земельну ділянку в Державному земельному кадастрі, присвоєння їй окремого кадастрового номеру та відображення відомостей у Публічній кадастровій карті, а договірна процедура врегулювання спору повинна бути регламентована в Законі України «Про Державний земельний кадастр» чи окремому нормативно-правовому акті;
• запровадження систематичного моніторингу вже наявних земельних ділянок у Державному земельному кадастрі на предмет їх відповідності фактичним межам, щоб реєструючи наділи суміжних землекористувачів, їх права не порушувалися.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Кодекс адміністративного судочинства України від 7 грудня 1984 р. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/80731-10
2. Кулинич О.П.Деякі питання визнання права приватної власності на земельні ділянки в Україні в умовах земельно-реєстраційної реформи / О.П. Кулинич //Часопис Київського університету права. – К.: – 2013.– № 2. – С. 273-276
3. Л. Тарковська Земельні заручники: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ukrjurist.com/?article/672
4. Порядок ведення Державного земельного кадастру:постанова КМУ від 17.10.2012 року №1051 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1051-2012-п
5. Постанова Ірпінського міського суду Київської області від 14.02.2012 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://reyestr.court.gov.ua/Review/37199267
6. Постанова Київського окружного адміністративного суду від 05.12.2014 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://reyestr.court.gov.ua/Review/41778345
7. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 р. №8:[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0002760-14
8. Про Державний земельний кадастр від 07.07.2011 р.: Закону України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3613-17
9. Про затвердження Тимчасового порядку ведення Державного реєстру земель:наказ Держкомзему України від 02.06.2003 р. №174: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0641-03
10. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 2013 р. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/35648388
11. Рішення Корецького районного суду Рівненської області від 14.07.2011 р. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/17485635
12. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 09.12.2013 р. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41873056
13. Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 26.06.2013 р.:[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32246416
14. Рішення Ялтинського міського суду 2009 р. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/5545820

         Ключові слова: принцип ефективності, ефективне використання бюджетних коштів, програмно-цільовий метод.

         The article reaveals the essence of principle of effectiveness the use of budget funds. The order of its realization in the budget process has been determined and the criteria of effectiveness for the use of budget funds in Ukraine and abroad has been discovered.

         Key words: principle of effectiveness, effective use of budget funds, program budgeting.

В умовах слабкої економіки України, яка все ще перебуває на етапі переходу від  режиму плановості до ринкових засад, та постійного дефіциту бюджетних коштів, необхідним стає мобілізація всіх ресурсів держави і їх результативне використання. З огляду на це, забезпечення дотримання бюджетного принципу «ефективності та результативності» набуває важливого значення. Раціоналізація бюджетних витрат неодмінно призведе до подолання кризових явищ у бюджеті України.

Тому метою статті є дослідження сутності та порядку реалізації цього бюджетного принципу.

Серед науковців питання ефективності використання бюджетних коштів  досліджували такі вчені, як Ю.Д Радіонов, Н.Я. Якімчук, Д.М. Павлов, Ю.Б. Стафійчук, Ю.М. Воронін. Однак, у науці необґрунтовано мало уваги приділяється питанню оцінки ефективності використання бюджетних коштів і, відповідно, реалізації одного з ключових принципів бюджетної системи, цим обумовлюється необхідність подальшого дослідження даної проблеми.

Ст. 7 Бюджетного кодексу України встановлює десять принципів на яких ґрунтується бюджетна система України, серед них і «принцип ефективності та результативності».

Даний принцип передбачає, що при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, Автономною Республікою Крим, місцевим самоврядування; отримання максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів. [1]

Таким чином, на стадії складання чи виконання бюджету учасники бюджетного процесу, відповідальні за його складання чи виконання, повинні керуватися такими цілями:

• досягнення запланованої мети;
• досягнення максимального результату.

Для досягненні запланованої мети учасники бюджетного процесу повинні прагнути до економії бюджетних коштів, а при досягненні максимального результату (порівняно із запланованим) – мають право використати всі передбачені в бюджеті кошти для фінансування відповідних заходів. [2, c.84-85]

Економічна ефективність – це отримання максимуму можливих благ від наявних ресурсів. Для цього постійно мають зіставлятися блага та витрати, тобто обов’язковою умовою виступає раціональна поведінка, яка полягає у прагненні до максимального прибутку при мінімальних витратах.

У англомовній науковій літературі для позначення ефективності  використовують терміни «efficiency», що вживається у значені «продуктивність», та «effectiveness», що означає досягнення запланованих цілей. Оскільки, у Бюджетному кодексі України «ефективність та результативність» визначаються як єдиний принцип, виходячи з їх тлумачення, можемо констатувати, що «результативності» відповідатиме дефініція «efficiency»,  а «ефективності» – «effectiveness». У Бюджетному кодексі України принцип ефективності зводиться до досягнення фінансових показників. [3]

Незважаючи на велику кількість підходів щодо визначення та оцінки цього поняття в аспекті бюджетних витрат, воно все ще залишається концептуальною проблемою. Не в останню чергу через специфіку державних видатків, як особливого об’єкту суспільних відносин.

Важливим кроком, спрямованим на реалізацію принципу ефективності у бюджетному процесі, стало запровадження програмно-цільового методу. Даний метод передбачає управління бюджетними коштами для досягнення конкретних результатів за рахунок коштів бюджету із застосуванням оцінки ефективності використання бюджетних коштів на всіх стадіях бюджетного процесу.

У розпорядженні Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі» від 14 вересня 2002 року передбачається, що запровадження даного методу серед іншого спрямоване і на: підвищення ефективності розподілу і використання бюджетних коштів; підвищення рівня контролю за виконанням бюджетних програм; забезпечення прозорості бюджетного процесу; забезпечення за результатами виконання бюджету здійснення оцінки діяльності учасників бюджетного процесу щодо досягнення поставлених цілей, а також проведення аналізу неефективного виконання бюджетних програм.

Як складова частина бюджетної програми вводиться поняття «результативних показників». Застосування таких показників дає можливість здійснити оцінку ефективності використання бюджетних коштів, співвідношення досягнутих результатів та витрат, тривалості виконання бюджетної програми, її необхідність і відповідність визначеній меті, а також порівнювати результати виконання бюджетних програм у динаміці за роками та між головними розпорядниками бюджетних коштів, визначити найефективніші бюджетні програми при розподілі бюджетних коштів.

Виділено наступні групи результативних показників: показники затрат, показники продукту, показники якості, показники ефективності.

Показники ефективності – це відношення кількості вироблених товарів (виконаних робіт, наданих послуг) до їх вартості у грошовому чи людському вимірі (витрати показників на одиницю показника продукції). [4]

Контроль за ефективним виконанням бюджетних коштів здійснюється на основі паспорту бюджетної програми – документу, що визначає суму коштів, необхідних для виконання бюджетної програми, законодавчі підстави її реалізації, мету, завдання, напрями діяльності, відповідальних виконавців, результативні показники та інші характеристики бюджетної програми.

У наказі Міністерства фінансів України «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення оцінки ефективності» від 17 травня 2011 року, встановлюється, що оцінка ефективності бюджетних програм здійснюється шляхом аналізу:

• відповідності бюджетної програми пріоритетам соціально-економічного розвитку країни та окремих галузей економіки (сфер діяльності, регіону);
• відповідності бюджетної програми плану діяльності головного розпорядника на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди;
• відповідності бюджетної програми нормативно-правовим актам, на підставі яких передбачається її виконання;
• мети, завдань бюджетної програми та напрямів використання бюджетних коштів на предмет реалістичності та доцільності їх виконання у плановому бюджетному періоді, їх спрямованості на досягнення певного результату;
• результативних показників бюджетної програми, яких передбачається досягти при виконанні бюджетної програми в плановому бюджетному періоді, щодо їх відповідності меті та завданням бюджетної програми;
• фактичних результатів виконання бюджетної програми за попередні бюджетні періоди;
• зобов’язань та стану розрахунків за ними. [5]

Тобто, через призму оцінку ефективності бюджетної програми відбувається і оцінка ефективності використання бюджетних коштів залучених на її виконання.

Контроль за дотриманням принципу ефективності здійснюється шляхом проведення аудиту й оцінки ефективності управління бюджетними коштами відповідно до законодавства, що визначається ч. 2 ст. 19 Бюджетного кодексу України. Здійснення такого контролю на сьогодні покладено на Рахункову палату України, органи Державної фінансової інспекції України та підрозділи внутрішнього аудиту, що діють при центральних органах державної влади. [1]

Оцінка ефективності використання бюджетних коштів здійснюється на трьох стадіях: на стадії планування досліджуються вхідні показники програм, програмується результат; на стадії звітування – вихідні показники (продукт, результат), тобто стан досягнення тактичних цілей програми; по завершені відповідної програми аналізується загальний ефект від виконання програми, стан досягнення стратегічних цілей.

На думку Н. Якімчук, при здійсненні  оцінки ефективності варто також враховувати зовнішні та внутрішні чинники, які сприяли неефективному використанню бюджетних коштів. Тому, що часто досягнення ефективності залежить не від об’єктивних чинників, а від політичних рішень. [6, c.65-67]

Тобто, показники результативності є тим інструментом за допомогою якого здійснюється оцінка ефективності використання бюджетних коштів (реалізація принципу), а паспорт програми, а точніше його показники, є підставою, яка дає змогу оцінити ефективність.

Варто відзначити, що разом із загальними критеріями оцінки використання бюджетних коштів, закріплених у законодавстві, для більш точного оцінювання розробляються окремі, індивідуальні критерії щодо кожної бюджетної програми та щодо кожного конкретного випадку використання бюджетних коштів. Ця думка підтверджується і тим, що у наказі Міністерства фінансів України «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення оцінки ефективності» від 17 травня 2011 року, головний розпорядник, організовуючи проведення оцінки ефективності бюджетних програм, самостійно визначає: обсяг і структуру інформації, на базі якої здійснюватиметься оцінка ефективності бюджетних програм, виходячи із особливостей своєї діяльності, мети та завдань кожної бюджетної програми; джерела отримання інформації; порядок та періодичність збору інформації, технологію обробки та аналізу отриманої інформації. [4]

Таким чином, разом із загальними критеріями оцінки використання бюджетних коштів, закріплених у законодавстві, для більш точного оцінювання розробляються окремі, індивідуальні критерії щодо кожної бюджетної програми та щодо кожного конкретного випадку використання бюджетних коштів. Оскільки створити єдиний критерій для оцінки ефективності всіх бюджетних процесів неможливо.

Отже, нормативно-визначеного критерію для оцінки ефективності використання бюджетних коштів і тим самим реалізації одного з принципів бюджетної системи немає. Законодавець, визначає лише загальні критерії оцінювання, надаючи більше повноважень в цьому питання розпорядникам бюджетних коштів. З однієї сторони це виглядає логічним, оскільки неможливо створити єдиний критерій для всіх ситуацій використання фінансових ресурсів держави, проте з іншої сторони – створює умови для несистемної оцінки ефективності для бюджетної системи України і тим самим може лише розширювати досліджувану проблему

Принцип ефективності є дуже важливим для бюджетної системи України, оскільки стимулює отримання максимального ефекту від наявних ресурсів.

Для того, щоб говорити про ефективне використання бюджетних коштів, розпорядник або одержувач коштів повинен досягнути запланованої мети або максимального результату, і лише після цього, за допомогою результативних показників, які визначаються на основі паспорту бюджетної програми можна здійснити остаточну оцінку. Доцільно розглядати ефективність з двох точок зору – соціальної та економічної. Соціальна ефективність дозволить зрозуміти наскільки певна програма є корисною як для суспільства в цілому, так і для окремого споживача.

На нашу думку, для забезпечення реалізації бюджетного принципу ефективності та результативності, слід:

1. Доповнити бюджетне законодавство України універсальними й індивідуальними критеріями та чітко визначеним механізмом оцінки ефективності використання бюджетних коштів.

В цьому питанні варто звернутися до досвіду США, країни з найрозвиненішою бюджетною системою та «батьківщини» програмно-цільового методу. У 1993 році був прийнятий закон «Про оцінку результатів діяльності державних установ» (Government Performance and Result Act, GPSA). Цей акт визначив, що «показник ефективності  зводиться до оцінки, яка використовується для визначення обсягів виробленої продукції та результатів діяльності». Кожне відомство публікує щорічні звіти про результати своєї діяльності. [7] Таким чином,  основним критерієм для оцінки ефективності виступає співвідношення між досягненим результатом та кількістю витрачених коштів.

За часів президенства Дж. Буша була введена систематична рейтингова оцінка державних програм – Program Assassment Rating Tool, PART.

PART – включає в себе 25 питань, які розділені на 4 секції: перша секція стосувалася чіткості та прозорості цілей і завдань програми, можливості їх реального досягнення; друга секція охоплювала питання стратегічного планування – обґрунтованість та актуальність програми, важливість її досягнення в довгостроковій перспективі; третя секція включала питання управлінського характеру – забезпечення фінансуванням; четверта секція питань наголошувала на результатах реалізації програми шляхом співвідношення досягнених цілей із матеріальними затратами. Відповіді на питання конвертувалися у шкалу балів від 0 до 100 балів (100 найкращий результат). Залежно від кількості отриманих балів, програма могла бути визнана «ефективною» (85-100), «достатньо ефективною» (70-84), «прийнятною» (50-69), «неефективною» (0-49), «результат не відомий» для програм інформація про які відсутня. Таким чином оцінювався ступінь ефективності програми і відповідно ефективність використання бюджетних коштів  в цілому.

Система оцінки PART була ліквідована в 2009 році адміністрацією президента Б. Обами. Серед її недоліків називалося те, що вона існує поряд з оцінкою ефективності, яка проводиться на основі GPSA, і цим самим створюється дуалізм в механізмі оцінювання; оцінка за системою PART часто залежала від специфіки самої програми – програма з більшою кількістю довгострокових показників мала вищу оцінку. Незважаючи на ряд недоліків, система PART позитивно оцінювалась як громадськістю (сприяла прозорості бюджетного процесу) так і науковцями. Такі країни, як Шотландія та Таїланд імплементували оцінку PART в свої бюджетні системи. [9]

Для України цей досвід цікавий в аспекті переходу на повністю програмне бюджетування. Доки не буде завершено перехід на повністю програмну основу в бюджетному процесі, доцільно буде застосовувати елементи оцінки PART, як гнучкого інструменту оцінювання ефективності використання бюджетних коштів.

В 2010 році в США був прийнятий «Модернізований акт про оцінку результатів діяльності державних установ» (GPRA Modernization Act). Оцінка  ефективності прив´язувалися не лише до продуктивності, а й до досягнення  запланованих планів та цілей, їх тісному взаємозв’язку. Замість щорічних вводилися щоквартальні звіти.

Кожне відомство, яке розробляє певну програму і потім реалізує її, повинно виходити з пріоритетних цілей (priority goals). Пріоритетні цілі повинні відповідати наступним критеріям: відповідати засадам діяльності відомства; мати амбіційні завдання, які будуть досягнені у дворічний термін; мати особу відповідальну за досягнення мети (goal leader); мати проміжні квартальні завдання, які будуть індикаторами виконуваності програми. Варто відмітити обов’язкову наявність особи, відповідальної за реалізацію програми, що сприяє посиленню бюджетної дисципліни.

Вводяться такі поняття, як:

критерій ефективності (efficiency measure) – співвідношення між зусиллями, які вкладаються в програму (грошові кошти або праця робітників) та продукцією (послугами) або іншим результатом (запланованими  цілями програми), які отримуються на виході;

критерій результату (outcome measure) – означає оцінку (ступінь) виконання програми по відношенню до запланованого результату;

виконуваність програми (performance goal) – означає певну стадію реалізації програми, що відображена у матеріальному еквіваленті, до якого фактичне виконання може бути прирівняне, включаючи кількісні показники, грошову вартість та швидкість. [8]

2.Створити у структурі Міністерства фінансів України окремий департамент, який здійснював би аналіз бюджетних програм, і надавав висновки про результативність та ефективність їх виконання;

3.Підвищити рівень громадського контролю за використанням бюджетних коштів. Зокрема, застосовуючи досвід США, пропонується створити веб-сайт, який містив би наявний перелік усіх державних програм, осіб чи органів відповідальних за їх виконання, стадії їх виконання, звіти про досягненні кількісні та якісні показники за результатами виконання програми.

Список використаних джерел:

1. Бюджетний кодекс України від 07.10.2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2456-17
2. Науково-практичний коментар до Бюджетного кодексу України / Антипов В. І. та ін.; за ред. Ф. О. Ярошенка. – К.: УДУФМТ: Зовнішня торгівля, 2010. – 591 с.
3. Павлов Д. Організаційно-правові проблеми забезпечення ефективного використання бюджетних коштів/ Д. Павлов// Право України: юридичний журнал. – Київ, 2007. – №5. – С. 57-59.
4. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення оцінки ефективності: наказ Міністерства фінансів України від 17 травня 2011 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minfin. gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=358839&cat_id=355989
5. Про схвалення Концепції застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі: розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2002 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/538-2002-р
6. Якимчук Н. Критерії ефективності використання бюджетних коштів/ Н. Якимчук// Вісник Національної академії прокуратури України. – Київ, 2013. – №1. – С. 65-67.
7. Government Performance Results Act of 1993// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.whitehouse.gov/omb/mgmt-gpra/gplaw2m
8. GPRA Modernization Act of 2010 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gpo.gov/fdsys/pkg/BILLS-111hr2142enr/pdf/BILLS-111hr2142enr.pdf
9. Carolyn J. Heinrich An Analysis of the Program Assessment Rating Tool // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.pmranet.org/ conferences/OSU2009/papers/Heinrich,%20Carolyn%20J.%20How%20Credible%20is%20the%20Evidence,%20and%20Does%20It%20Matter%20-%20An%20Analysis%20of%20the%20Program%20Assessment%20Rating%20Tool.pdf

Key words: state responsibility, compensation, internationally wrongful act.

В статі проаналізовано діючу систему захисту прав громадян державою в міжнародному публічному праві та проаналізовано рішення міжнародних судових інстанцій з даного питання.

Ключові слова: відповідальність держав, компенсація, міжнародно-правовий делікт.

Article 1 of the Articles on State Responsibility prescribes that every internationally wrongful act of a State entails the international responsibility of that State. [2]This principle can be found in some cases concerning state responsibility, such a: the Chorzow Factory Case, the Rainbow Warrior Arbitration. [7, p. 697]

According to the Draft Articles on Responsibility of States for Internationally Wrongful Acts , there are two identified elements of wrongful acts. Firstly, the conduct in question must be attributable to the State under international law. Secondly, for responsibility to attach to the act of the State, the conduct must constitute a breach of an international legal obligation in force for that State at that time. The arbitral tribunal in the “Rainbow Warrior” affair referred to “any violation by a State of any obligation”. [3]

Moreover, the responsible State may not rely on the provisions of its internal law as justification for failure to comply with its obligations under international law, as it is said in the article 32 of the Articles on State Responsibility [2] and according to the principle of international law – ‘nemo esse debet judex in propria causa’.

Draft Articles on State Responsibility and Articles on State Responsibility are customary law as a source of law according to the article 38 of Statute of International Court of Justice. In order to prove that a rule has become a rule of customary law, one must prove two elements: widespread state practice and opinion juris – the mutual conviction that the recurrence is the result of a compulsore rule. Articles on State Responsibility meet with this two requirements. State practice is the objective element, and simply means a sufficient number of states behaving in a regular and repeated manner consistent with the customary norm. Evidence of state practice may include a codifying treaty, if a sufficient number of states sign, ratify, and accede. Opinio juris – is subjective (psychological) element of customary law, it is the conviction of a State that it is following a certain practice as a matter of law and that were it to depart from the practice, some form of sanction would, or ought to, fall on it.

Articles on State Responsibility was adopted by resolution of General Assembly of United Nation, this fact show existence of state practice. Opinio juris can be found in Gabcıkovo–Nagymaros Project case, where ICJ apply this rules.

Article 36 of Articles on State Responsibility deals with compensation for damage caused by an internationally wrongful act, to the extent that such damage is not made good by restitution. The notion of “damage” is defined as any damage whether material or moral. Article 36, paragraph 2, develops this definition by specifying that compensation shall cover any financially assessable damage. The qualification “financially assessable” is intended to exclude compensation for what is sometimes referred to as “moral damage” to a State or citizen. [3]

The International Court of Justice stated in the Gabcıkovo–Nagymaros Project case that it was a “well-established rule of international law that an injured state is entitled to obtain compensation from the state which has committed an internationally wrongful act for the damage caused by it”.[4]

The International Law Commission determines that a state may seek compensation in respect of personal injuries suffered by its nationals, over and above any direct injury it may itself have suffered in relation to the same event. Compensable personal injury encompasses not only associated material losses, such as loss of earnings and earning capacity, medical expenses, but also non-material damage suffered by the individual (“moral damage” in national legal systems). No less than material injury sustained by the injured state, non-material damage is financially assessable and may be the subject of a claim of compensation.[3]

In the “Lusitania” case, Permanent Court of Justice considered that international law provides compensation for mental suffering, injury to feelings, humiliation, shame, degradation, loss of social position or injury to credit and reputation, such injuries being “very real, and the mere fact that they are difficult to measure or estimate by money standards makes them none the less real and affords no reason why the injured person should not be compensated”.[5]

In Ahmadou Sadio Diallo case, Guineas citizen had been arrested and imprisoned without trial by the defendant’s authorities, detained in violation of his fundamental human rights, and his investments, property, and businesses unlawfully expropriated. International Court of Justice found in this circumstances an internationally wrongful act and awarded the Democratic Republic of the Congo to pay compensation to the Republic of Guinea for Diallos mental and moral damage, including injury to his reputation.[1]

Accordingly, if acts of states` organs or other entities attributable to the state constitutes an internationally wrongful act and cause material losses or/and moral damages, another state may get compensation in respect of personal injuries of its nationals.

REFERENCES:

1. Ahmadou Sadio Diallo case (Republic of Guinea v. Democratic Republic of the Congo), Judgment, ICJ, 2012: [Electronic resource]. – Access: http://www.icj-cij.org/docket/index.php?p1=3&p2=3&case=103&p3=4
2. Articles on Responsibility of States for Internationally Wrongful Acts, U.N. Doc. A/56/83 (Aug. 3, 2001): [Electronic resource]. – Access: http://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/draft_articles/9_6_2001.pdf
3. Draft Articles on Responsibility of States, p.94 : [Electronic resource]. – Access: http://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/commentaries/9_6_2001.pdf
4. Gabcikovo­Nagymaros Project (Hungary v. Slovakia), Judgement, ICJ Reports 1997: [Electronic resource]. – Access: http://www.icj-cij.org/docket/index.php?p1=3&p2=3&case=92 , p.101
5. Luisitania case (United States v. Germany), PICJ, 1924: [Electronic resource]. – Access: http://legal.un.org/riaa/cases/vol_VII/32-44.pdf
6. Rainbow Warrior case (New Zealand v. France), Arbitration Tribunal 1990: [Electronic resource]. – Access: http://legal.un.org/riaa/cases/vol_XX/215-284.pdf
7. Shaw, Malcolm N. (Malcolm Nathan) – International law / Malcolm N. Shaw. – Cambridge: 1947, 5th edn. – 1288 p.