Ключові слова: засоби масової інформації, суб’єкт інформаційних відносин, засоби комунікації, цензура , юридична особа.

Нині, коли якість інформаційних технологій і їхнього використання все більше визначають характер життя суспільства, питання про незалежність ЗМІ, про ступінь свободи ЗМІ від суспільства, власників та держави набувають особливого значення. Цим і обумовлена актуальність досліджуваної теми.

Метою дослідження є проаналізувати гарантії незалежності аудіовізуальних засобів масової інформації як інститутів громадянського суспільства.

Науково-теоретичною базою запропонованого дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених-цивілістів. На особливу увагу заслуговують праці: Д. В. Андреєв, О. А. Вознесенська, Н. М. Ільченко, О. В. Каплій, Т.А. Костецька, Г. М. Красноступ, І. В. Людвик, В. Н. Монахов, В. В. Московцева, Т. М. Слінько, Ю. С. Шемшеченко та ін.

Як відомо, основними принципами правового статусу ЗМІ в Україні є принципи відкритості, прозорості, незалежності та неупередженості. Так, відповідно до статті 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» цензура інформаційної діяльності телерадіоорганізації забороняється, а телерадіоорганізація є незалежною у визначенні змісту програм. Також не допускається невмотивоване законодавством України втручання органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, громадських чи релігій них об’єднань, їхніх посадових осіб, а також власників у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій.

Разом з тим незалежність ЗМІ часто піддається викликам. Як зазначає А. Яковець у праці «Телевізійна журналістика», серед засобів масової інформації традиційно переплітаються інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій і громадян. Власники ЗМІ, чиї інтереси визначають редакційну політику і реально впливають на зміст повідомлень – окреслюють до якого виду можна віднести конкретний ЗМІ: державних, приватних, громадських [1; с. 131].

Досліджуючи тему втручання органів влади в діяльність масмедіа, англійський дослідник Дж. Кін виокремив п’ять «ідеальних типів» сучасної державної цензури, притаманної країнам західної демократії:

– обмеження дії масмедіа (створення несприятливого правового поля для діяльності ЗМІ);

– утаємничення (обмеження доступу ЗМІ до інформації, якою володіють суб’єкти владних повноважень);

– дефактуалізація (викривлення, упередженість інформації про події, рішення органів влади тощо);

– рекламування держави (використання коштів державного бюджету для рекламування фактичної діяльності державних органів);

– корпоративність (монополізм – пасивність або потурання держави щодо процесів монополізації сфери масової інформації) [2; с. 76].

Усі вони сигналізують про тенденцію до урізноманітнення кількості варіантів прямого й опосередкованого впливу різних владних структур на ЗМІ. При цьому на сьогодні дедалі більшої актуальності набуває твердження, що сучасна державна політика трансформується в державну «інфополітику» повсякденних комунікаційних «вбросів», спротиву або солідарності індивідуумів і соціальних груп навколо владного центру.

У результаті здійснення цієї інформаційної політики владне утвердження сучасної реальності відбувається, за твердженням Ж. Бодрійяра, як результат «третьої революції» європейської історії – революції інформації. Синтез трьох релевантних факторів сучасної епохи: інформації, комунікації – механізмів її поширення (сприйняття) та знання [3; с. 15].

Водночас навіть держави, які вважаються демократичними, не беруть на себе сміливість відмовитися від своїх ексклюзивних прав щодо визначення критеріїв «державних і суспільних інтересів», принципів «національної безпеки», «суспільної моралі», що перетворює державну інформаційну політику на інструмент сучасної цензури, нові форми втручання держави у процеси формування й вираження громадської думки [4; с. 5].

Як точно зазначає Монро Прайс, часто проголошена, але рідко застосована основна теза про основну функцію інституту ЗМІ – еволюційного фактора розвитку суспільної системи, який повинен мати імунітет від прямого втручання органів влади. Зважаючи на той факт, що суспільні мовники організовуються урядами, важко звільнитися від «сильної руки» держави. Творчим, по суті, неможливим «архітектурним» викликом стає створення структур, у яких рівень незалежності відповідав би рівню підзвітності.

Функції незалежності полягають у сприянні й підтриманні формування «суспільності», яка є найбільш суттєвим аспектом. Ця суспільність, за своїм визначенням, повинна якомога менше залежати від влади урядів та економіки. У такому сенсі ЗМІ слугують як простір установлення точок зору, щоб впливати на рішення держави [5; с. 45].

Як зазначає Д. В. Андреєв, ще донедавна аксіомою вважалося твердження, що незалежні ЗМІ – це ключовий елемент демократичної системи, де вони відіграють життєво важливу роль, сприяють підвищенню рівня взаємодії влади та громадян у підтриманні двосторонніх контактів [4; с. 6]. Відповідно до поданої гіпотези, ЗМІ функціонують як «ретранслятор інформації», який є зв’язувальною ланкою між суспільством і владою. Водночас ЗМІ тісно пов’язані з політичною системою та економічною сферою, вони відіграють подвійну роль – формування громадської думки, а також репрезентації інформаційних посилів своїх власників.

Як зазначалося, аудіовізуальні ЗМІ, як суб’єкти господарювання, можуть здійснювати свою діяльність лише у формі юридичної особи. Правова природа юридичної особи полягає в тому, що вона є суб’єктом права, який в цивільному обороті діє незалежно від своїх засновників, але в межах встановлених ними цілей [6; с. 9]. Відповідно до частин 3, 5 статті 57 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», власник аудіовізуального ЗМІ не має права втручатися у творчу діяльність ЗМІ. На практиці він реалізовує своє керування ЗМІ через своїх представників у редакційній раді, половина складу якої призначається ним, що відповідає гарантії свободи діяльності аудіовізуального ЗМІ. Якби аудіовізуальні ЗМІ створювалися шляхом реєстрації фізичної особи-підприємця, забезпечити гарантії свободи діяльності цього ЗМІ було б практично не можливо. Усі рішення приймалися б одноосібно, ЗМІ знаходилося б у залежності від свого засновника – фізичної особи-підприємця  [7; с. 112].

Водночас незалежність ЗМІ не означає їх повну безконтрольність. Законодавство більшості країн світу внормовує державний контроль за діяльністю ЗМІ. Він здійснюється у вигляді безпосереднього чи опосередкованого державного управління, а також за допомогою спеціалізованих органів державної влади. Безпосереднє управління ЗМІ з боку держави допускається, якщо такі ЗМІ не є юридичною особою і утримуються за рахунок державного бюджету. Опосередковане ж управління ЗМІ, як правило, здійснюється через публічні корпорації, які отримують від держави відповідну ліцензію, умови і час дії якої жорстко регламентуються державою [8; с. 163]. Разом з тим ми погоджуємося з думкою І.В. Людвик, що найбільш оптимальним видом контролю за ЗМІ в демократичних країнах, включаючи Україну, повинен визнаватись судовий контроль [9; с. 115].

Цікаво також зазначити, що значна кількість досліджень західних учених присвячена взаємозв’язку політики та мас-медіа в постсоціалістичних країнах Європи. Наприклад, відомий західний медіа-дослідник Дж. Довнінг у своїх працях охарактеризував історію взаємовідносин ЗМІ та правлячих еліт у Радянському Союзі та в соціалістичних країнах Центрально-Східної Європи, а пізніше проаналізував аналогічні процеси під час демократичних трансформацій. У результаті досліджень автор підсумував, що соціалістичні традиції відносин мас-медіа та правлячих еліт усе ж таки превалюють у перехідних суспільствах Європи. На його думку, розмежування діяльності ЗМІ та влади займе певний час у країнах регіону і взагалі видається можливим тільки разом із появою та підсиленням ролі громадянського суспільства у регіоні.

На переконання П. О’Ніла, державна власність на медіа або державний контроль над ЗМІ не відповідає стандартам незалежності в моделях вільної преси, а постсоціалістична правляча еліта намагалася підпорядковувати ЗМІ своїм бажанням, тому що не звикла до толерантності і вільного висловлювання думок [10; с. 1-7]. А. Мілтон також спеціалізувався на аналізі медіа-трансформацій у постсоціалістичних країнах Європи, особливо на взаємовідносинах медіа та політики. Так, порівнявши країни Центрально-Східної Європи, науковець зробив висновок про те, що вплив правлячої еліти на діяльність медіа в регіоні буде зберігатися й надалі через зацікавленість політиків у контролі над мас-медіа [11; с. 154]. Крім того, у дослідженні, присвяченому впливам на медіа в Польщі під назвою «Польща: контроль над медіа в ім’я Бога та країни», він говорив про контроль над мас-медіа з боку правлячої еліти та римо-католицької церкви, що є особливістю впливів на ЗМІ в Польщі [12; с. 56].

Спеціаліст із демократизації медіа-систем країн Центрально-Східної Європи С. Сплічал акцентував увагу на економічних аспектах трансформації мас-медіа. Він уважав помилковою думку про те, що приватна власність на ЗМІ і вільний ринок можуть бути єдиною альтернативою демократичних перетворень медіа-систем Європи тому, що саморегулювання ринкової економіки не може забезпечити плюралізм інформації в демократичному суспільстві. Крім того, дослідник стверджував, що ідеальний тип «вільного ринку» в реальному житті не існує через процес концентрації капіталів і централізації на медіа-ринку. Однією з головних проблем приватизації ЗМІ в Центрально-Східній Європі, на думку С. Сплічала, є нестача капіталу, необхідного для ефективної, а не номінальної приватизації. Б. Конерт та П. Кемпбелл зазначили, що роль держави у сучасному суспільстві полягає у створенні структури, в якій медіа-ринок може діяти відповідно до ринкових механізмів. Практично це також означає приватизацію державних монопольних компаній.

Проте з цією тезою можна не погодитись. Зокрема, як наголошено в концепції Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, європейський досвід розвитку телерадіоінформаційної сфери значною мірою збігається з національним розвитком державних (суспільних) телеканалів, таких як Бі-Бі-Сі, «Дойче Веле», інших європейських каналів, які контролюються громадськістю, опікується суспільство шляхом бюджетного фінансування та шляхом сплати щомісячних абонентських внесків власне громадянами країни [13; с. 12]. Зазначене є актуальним в нинішніх умовах, коли держави активно застосовують засоби саме інформаційної війни, що значною мірою шкодить інтересам держави. Особливо гостро це стосується й України.

Разом з тим практика діяльності ЗМІ свідчить, що в нашому суспільстві в реальному житті існує цензура (відкрита й прихована), спрямована не на захист основних державних інтересів, а на захист інтересів та іміджу окремих політичних сил та можновладців. І особливо це виявляється в галузі телебачення та радіомовлення, де виконавчою владою нерідко підтримуються односторонні програми [14; с. 118]. На це звертається увага і в Постанові Верховної Ради «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади по забезпеченню свободи слова, задоволенню інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні» від 16 лютого 1999 року [15] Згідно з п. 9 Постанови Генеральної прокуратури у порядку нагляду необхідно перевіряти факти відмови в публікації матеріалів, теле- і радіовиступах особам, яким це право надано законодавством, проаналізувати стан дотримання вимог статті 15 Конституції України про заборону цензури та вжити відповідні заходи. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

Отже, чинне в Україні законодавство проголошує незалежність ЗМІ загалом та аудіовізуальних ЗМІ в тому числі. Разом з тим з огляду на реалії нашої держави така незалежність попри нормативне закріплення гарантій діяльності ЗМІ часто піддається сумніву.

Список використаних джерел:

1. Яковець А. Телевізійна журналістика: теорія і практика: підручник / А. Яковець. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 131.
2. Кін Дж. Масмедіа і демократія / Дж. Кин; пер. з англ. О. Ериценко. – К.: К.І.С., 1999. – С. 76.
3. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального / Ж. Бодрийар; пер. с фран. Н.В. Суслова. – Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 2000. – С. 15.
4. Андреєв Д. В. Проблема дуалізму засобів масової інформації в забезпеченні масових комунікацій / Д.В. Андреєв // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2015. – № 15. – Т. 1. – С. 5.
5. Прайс М. Телевидение, телекоммуникации и переходный период: право, общество и национальная идентичность / М. Прайс / пер. С. Аникеева. – М.: Издательство Московского университета, 2000. – С. 45.
6. Андреєв Д. В. Проблема дуалізму засобів масової інформації в забезпеченні масових комунікацій / Д.В. Андреєв // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. – 2015. – № 15. – Т. 1. – С. 6.
7. Кравчук В. М. Соціально-правова природа юридичної особи: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / В. М. Кравчук. – Л., 2000. – C. 9.
8. Вознесенська О. А. Створення аудіовізуального ЗМІ як суб’єкта господарювання / О.А. / Вознесенська / Часопис Київського університету права. – 2011. – №3. – С. 112.
9. Конституционное право России: учеб. для студ. / под ред. А. С. Прудникова, В. И. Авсеенко. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. – С. 163.
10. Людвик І.В. Конституційно-правовий статус ЗМІ: поняття, структура та юридичні ознаки / І. В. Людвик // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2011. – № 1. – С. 115.
11. O’Neil P. H. Introduction: Media Reform and Democratization in Eastern Europe // Post-Communism and the Media in Eastern Europe / ed. by P. H. O’Neil. – London: Frank Cass & Co. ltd., 1997. – P. 1-7.
12. Milton A. Poland: Media Control in the Name of God and Country / A. Milton // Milton A. The Rational Politician: Exploiting the Media in New Democracies / A. Milton. – Aldershot: Ashgate, 2000. – P. 153-173.
13. Monks E. Broadcasters Should be Required to Air a Variety of Opposing Views / E. Monks // Mass Media: Opposing Viewpoints / ed. by D. William]. – NY: Greenhaven Press, 2005. – P. 54-63.
14. Konert B. Building Blocks for the Information Society / Konert B. and Campbell P. // Media in Europe. The Yearbook of the European Institute for the Media 1998 / ed. J. Langham-Brown. – Dusseldorf: European Institute for the Media, 1998. – P. 45-52.
15. Головчук О. Регіональне телебачення України: автореф. дис. … канд. наук. із соціальних комунікацій: 21.00.06 / О. Головчук. – Київ, 2008. – С. 12.
16. Слінько Т. М. Правовий статус і перспективи розвитку друкованих та аудіовізуальних засобів масововї інформації в Україні / Т. М. Слінько, О. Г. Кушніренко // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: зб. наук, ст. – X.: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 1999. – С. 118.
17. Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади по забезпеченню свободи слова, задоволенню інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 16. – Ст. 99.

Ключові слова: свобода слова, засоби масової інформації, суб’єкт інформаційних відносин, суб’єкт господарювання, юридична особа.

Становлення України як суверенної, незалежної, демократичної, правової держави на сучасному етапі її розвитку відбувається в умовах глобалізації інформаційних відносин і є неможливим без налагодження ефективних взаємовідносин між державою та ЗМІ як суб’єктами інформаційної діяльності.

Метою дослідження є розкрити правові засади діяльності аудіовізуальних засобів масової інформації.

Науково-теоретичною базою запропонованого дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених-цивілістів. На особливу увагу заслуговують праці: Д. В. Андреєв, О. А. Вознесенська, Н. М. Ільченко, О. В. Каплій, Т.А. Костецька, Г. М. Красноступ, І. В. Людвик, В. Н. Монахов, В. В. Московцева, Т. М. Слінько, Ю. С. Шемшеченко та ін.

Основні концептуальні засади регулювання телерадіомовлення визначені на міжнародному рівні. На світовій арені діють правила ВТО та ООН, на європейському рівні регулювання здійснюється Європейським Союзом (ЄС) та Радою Європи. Крім того, існує чимало додаткових рекомендацій, ухвалених ОБСЄ, Комітетом з прав людини ООН, Комісаріатом ООН з прав людини тощо [1; с. 104].

Базові принципи регулювання мовлення закріплені основоположними документами європейських інституцій. Для ЄС таким принципом є свобода надання послуг, а для Ради Європи – право на свободу вираження. Відповідно, ЄС в першу чергу опікується питаннями економічного співробітництва та єдиних правил спільного ринку, а РЄ акцентує увагу на проблемах дотримання прав людини. Основними змістовними блоками діяльності ЗМІ, щодо яких ЄС та Рада Європи координують діяльність держав-учасниць, є прозорість та плюралізм ЗМІ, механізми й процедури ліцензування мовлення, транскордонне телебачення, розвиток суспільного мовлення [2].

У 1982 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Декларацію про свободу виразу думки та інформації, визначивши за мету «відсутність цензури, здійснення відкритої державної інформаційної політики та існування різних незалежних і автономних ЗМІ, що дозволяють відобразити багатоманітність ідей і точок зору». У 1994 році було прийнято Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи «Про заходи щодо прозорості засобів масової інформації», яка сформулювала шість принципів прозорості ЗМІ, основні правила доступності, відкритості та транспарентності інформації про ЗМІ. У 1999 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Рекомендацію «Про заходи стимулювання плюралізму ЗМІ», в якій серед основних заходів стимулювання зазначалися регулювання питань власності, розвиток нових комунікативних технологій, змістовне наповнення, власність і редакційна відповідальність, громадська служба мовлення. У 2001 році ПАРЄ прийняла Рекомендацію «Свобода слова та інформації в засобах масової інформації в Європі», якою підкреслила важливість розвитку незалежних ЗМІ для збереження та розвитку демократичних цінностей.

Важливим напрямом діяльності європейських інституцій стало формування загальноєвропейського інформаційного простору. В 1974 році Суд Європейських Співтовариств підтвердив дію принципу свободи надання послуг відносно мовлення, що означало застосування до мовних компаній загальних правил конкуренції. Це знайшло своє відбиття в Директиві ЄС «Телебачення без кордонів» (1989 р.), яка зобов’язала учасників утримуватися від обмеження ретрансляції телепрограм з інших держав та ґарантувати виконання вимог цієї директиви і внутрішнього законодавства власними телемовниками, а також внормувала певні моменти розміщення реклами та просування європейського продукту. В 1997 році в Директиву були внесені зміни, зокрема, внесені положення про події особливої суспільної значущості та обов’язковість доступу населення до їх трансляції [3; с. 2-9]. Практично у той же час держави-учасники Ради Європи підписали Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, яка за змістом є близькою до Директиви «Телебачення без кордонів».

Ратифікувавши у грудні 2008 року Європейську конвенцію про транскордонне телебачення [4], Україна з 1 липня 2009 року набула статусу повноправного учасника Конвенції, залишивши за собою право обмежувати на своїй території ретрансляцію програм, що містять рекламу алкогольних напоїв, у частині, що не відповідає національному законодавству.

У 2000 році Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рекомендацію «Про незалежність і функції регулювальних органів в секторі мовлення», сформулювавши принципи стосовно незалежних регулювальних органів, які передбачають: законодавче визначення норм забезпечення незалежності, обов’язків, повноважень, процедур призначення, звітності та джерел фінансування; захист від втручання, недопущення конфлікту інтересів, прозору процедуру призначення; унеможливлення політичного тиску; професійну компетентність; фінансову незалежність; право ухвалювати нормативні документи, здійснювати ліцензування, брати участь у плануванні частот; контролювати дотримання законодавства та умов ліцензій, накладати санкції; заборону апріорного контролю за програмуванням; обов’язкову публікацію регулярних або спеціальних звітів; підконтрольність з питань законності функціонування та прозорості фінансової діяльності [5; с. 93].

В Україні основним законом, що містить правові засади діяльності аудіовізуальних ЗМІ, є Закон України «Про телебачення і радіомовлення». Окрім того, юридичні засади одержання, використання, поширення та зберігання інформації, право осіб на одержання інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також система інформації, її джерела визначені Законом України «Про інформацію». У законодавстві чітко визначається статус учасників інформаційних відносин, досить докладно регламентується порядок доступу до інформації, забезпечення її охорони, захисту особистості та суспільства від неправдивої інформації.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію» інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. У процесі інформування виникають особливі суспільні відносини, які називаються інформаційними. При цьому треба виходити з того, що різноманітність інформаційних відносин базується на економічних, державно-правових, соціальних, трудових, екологічних, кримінальних та інших відносинах, які є базовими, а інформаційні мають обслуговуючий характер. Але їх значущість від цього не зменшується.

Суб’єктами інформаційних відносин є фізичні особи, юридичні особи, об’єднання громадян, суб’єкти владних повноважень. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. При цьому не допускається обмеження права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію. Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду (стаття 7 Закону України «Про інформацію»).

Особливого значення набуває відбір інформації для опублікування. Це має принципове значення у процесі інформування про важливі суспільні явища. Саме журналіст, який професійно збирає, готує інформацію для поширення через ЗМІ, є ключовою фігурою. Діяльність журналіста ґрунтується на договірних відносинах з редакціями ЗМІ.

Варто зазначити, що базуючись на визначених наукою загальних критеріях, як самостійний структурний підрозділ, що забезпечує суцільне, відносно закінчене регулювання, в юридичній літературі засоби масової інформації – друковані та аудіовізуальні – виділяють в окремий інститут інформаційного права. Під інститутом інформаційного права розуміють сукупність правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. У свою чергу інститут засобів масової інформації слід відносити до так званого генерального інституту – тобто такого, що регулює укрупнені різновиди суспільних відносин, які є предметом правового регулювання [6; с. 153]. Інститут засобів масової інформації – один із центральних інститутів інформаційного права. На сьогодні він являє собою комплексне, міжгалузеве утворення – законодавство про засоби масової інформації.

Об’єктом регулювання є інформаційні відносини, пов’язані з виробництвом (створенням), поширенням одного із основних видів інформації – масової, з організацією і функціонуванням засобів масової інформації як юридичних осіб, правовим статусом суб’єктів діяльності засобів масової інформації, юридичною відповідальністю за правопорушення в означеній галузі тощо. Інформаційні відносини, що опосередковуються обігом масової інформації, і характеризуються як: виробництво-поширення (розповсюдження) – споживання (використання), є найбільш розгалуженими серед інших.

Законодавство масову інформацію визначає як інформацію, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Разом з тим не допускається використання телерадіоорганізацій для поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом; закликів до насильницької зміни конституційного ладу України; закликів до розв’язування війни, агресивних дій або їх пропаганди; необґрунтованого показу насильства; пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження; трансляції програм та передач, у яких телеглядачам та/або радіослухачам надаються послуги з ворожіння та гадання, а також платні послуги у сфері народної та/або нетрадиційної медицини; трансляції програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися; трансляції телепередач, виготовлених після 1 серпня 1991 року, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України; трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненого на веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв (при цьому учасником аудіовізуального твору вважається фізична особа, яка брала участь у його створенні під власним ім’ям (псевдонімом) або як виконавець будь-якої ролі, виконавець музичного твору, що використовується в аудіовізуальному творі, автор сценарію та/або текстів чи діалогів, режисер-постановник, продюсер); розповсюдження і реклами порнографічних матеріалів та предметів; пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування; поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи; здійснення інших вчинків, за якими наступає кримінальна відповідальність [7; с. 35-46].

Згідно частини 4 статті 7 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Законодавчо встановлені також норми щодо захисту економічної конкуренції у сфері телерадіомовлення. Зокрема, жодна фізична або юридична особа одноособово та/або спільно з групою пов’язаних осіб не має права контролювати у будь-який спосіб, у тому числі через вплив на формування управлінських та/або наглядових органів телерадіоорганізації або шляхом здійснення контролю власника телерадіоорганізації, більше 35 відсотків загального обсягу відповідного територіального телерадіоінформаційного ринку – загальнонаціонального, регіонального або місцевого.

Таким чином правові засади діяльності аудіовізуальних ЗМІ визначені у відповідних законах – Законі України «Про телебачення та радіомовлення», Законі України «Про інформацію», який визначає види інформації, гарантії забезпечення доступу до інформації (її відкритості), встановлює певні обмеження щодо розкриття певних видів інформації тощо. При цьому варто зазначити, що спеціального закону, який би регулював механізм доступу журналістів, у тому числі телерадіожурналістів, до інформації відсутній, а тому реалізації ними права на пошук, отримання, розповсюдження інформації реалізовується в загальному порядку.

Список використаних джерел:

1. Телевидение в Европе: регулирование, политика и независимость. Краткий отчет по мониторингу / пер. с англ. Ин-т открытого о-ва / под ред. А. Рихтера. – Б. м.: Ин-т открытого о-ва, 2006. – С. 104.
2. Ільченко Н. М. Регулювання діяльності засобів масової інформації: міжнародні принципи та європейський досвід / Н. М. Ільченко, Л. О. Безугла // Державне будівництво. – 2010. – № 1. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2010_1_41.
3. Артищев А. Право на свободное распространение информации посредством телерадиовещания: закрепление в национальном законодательстве некоторых государств и организационное обеспечение реализации / А. Артищев // Законодательство и практика масс-медиа. – 2004. – № 4. – С. 2-9.
4. Про ратифікацію Європейської конвенції про транскордонне телебачення: Закон України від 17 грудня 2008 року // Урядовий кур’єр. – 2009. – № 2.
5. Яковець А. Телевізійна журналістика: теорія і практика: підручник / А. Яковець. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 240 с.
6. Костецька Т.А. Інформаційне право України: навч. посіб. / Т.А. Костецька. – К.: Київ. Нац. торг.- екон. ун-т, 2009. – 270 с.
7. Каплій О. В. Класифікація засобів масової інформації: конституційно-правові питання / О. В. Каплій // Актуальні проблеми політики. – 2013. – № 50. – С. 35-46.

Keywords: licensing, mass media, business entity, economic agent, legal entity.

In the early 1990s, in the countries of Central and Eastern Europe, including Ukraine, in the process of post-socialist transformations, introduction of Media Reforms through the transition from centralized to democratic, independent and pluralistic mass media, under mass media control and the censorship of state, gained its urgency. The above-stated ideas determine the relevance of the study.

The study aims to determine the establishment and licensing of audiovisual mass media, to identify problems in its normative regulation and to develop proposals and recommendations for solutions.

A wide range of scientists dedicated their works to the creation and licensing of audiovisual mass media, including D. V. Andreiev, O. A. Voznesenska, N. M. Ilchenko, O. V. Kaplii, T. A. Kostetska, H. M. Krasnostup, I. V. Liudvyk, V. N. Monakhov, V. V. Moskovtseva, T. M. Slinko, Y. S. Shemshuchenko and others.

A specific form and an important element of state regulation of audiovisual mass media is a licensing system. In the legal literature, licensing system is determined in different ways. Thus, A.V Kharitonov, in the extensive sense, interprets the licensing system as “a set of relationships that arise to ensure public safety between the executive authorities, local authorities, empowered to issue permits, on the one hand”, that is the one who distinguishes “individual or legal persons from the other”.

Licensing system in a narrow sense, in my opinion, includes all of the above elements; however, its effect covers only a limited number of material things and things of the material world, which represent a potential danger [1; p. 13].

Licensing system is a special kind of state regulation of any sector, including the audiovisual one. It is realized in different forms that represent a specific action carried out by competent executive bodies to solve problems assigned to them in the licensing system. Most forms of the licensing system depend on the body of executive power, its competence, administrative and legal means, union or separation which can achieve this goal and implementation of which entails different legal consequences for entities of the licensing legal relations [2; p. 111]. Based on these criteria, O. V. Kharitonov provides several forms of a licensing system. In particular, state registration of business entities, licensing, patenting, certification, special permits for certain actions and others [1; p. 14].

Features of the licensing system in the field of audiovisual mass media detected the foundation institute and its legal legalization. According to Article 1 of the Law of Ukraine “About Television and Radio”, TV and radio are registered in accordance with the law about legal entities that basing on the license, published by the National Council of Ukraine on Television and Radio Broadcasting, creates or completes and / or packages broadcasting and / or transmits and distributes them through technical means of broadcasting.

Hence, a TV and radio organizations have the features unique only to themselves. In fact, it is an economic agent, its form of management as for a legal entity is limited to creation or acquisition and / or packaging broadcasting and / or transmission and distribution using their technical means of broadcasting, its activity is possible only if there is a license about broadcasting, issued only by authorized body – the National Council of Ukraine on Television and Radio Broadcasting. However, according to the Law, TV and radio organizations are not just economic entities, but also the subjects of information activities. This, in turn, the mechanism of audiovisual media expands. Conditionally, it can be divided into two phases. The first phase is the created entity, the second is the subject of information activities.

Legal facts of the entity have a sequence of occurrence: creation (the first legal fact), registration (the second legal fact), introduction to the registered data into registration of the economic agent (third legal fact) [3; p. 5].

According to paragraph 1 of Article 55 of the Commercial Code of Ukraine [4], entities are participants of economic relations, which operate by implementing economic competence (a set of economic rights and duties), have separate property and are responsible for their obligations within the property, except for cases required by the law. According to the legislator, the economic agents include:

1) economic organizations, that is legal entities established under the Civil Code of Ukraine, government, utilities and other enterprises established in accordance with this Code and other legal entities engaged in economic activity and registered in accordance with the law;

2) citizens of Ukraine, foreigners, and stateless persons, engaged in business activity and registered under the law as entrepreneurs.

According to Article 80 of the Civil Code of Ukraine [5], entity is an organization established and registered in accordance with the law. A prerequisite for entrepreneurship is the state registration. It is a part of legitimation business and has constitutive significance. As O. O. Kvasnitska indicates, on the one hand, state registration is one of the stages of creation and consolidation of legal status, on the other, it is a certain procedure related to the activities of state registration, performing preliminary state control on entry of objects into economic circulation [6; p. 9]. State registration is a form of state regulation of audiovisual mass media.

In the current legislation, except for individual entrepreneurs, there are no restrictions on establishment of audiovisual mass media in various organizational and legal forms. Thus, the broadcasting company may be established in the form of private company, collective company, company based on ownership associations, municipal company, state company, in the form of the other types and categories of business, including rental ones, creation of which does not contradict with legislative acts of Ukraine, including trust enterprise. Among the other legal forms of optimal foundation of audiovisual mass media, there is business entity, which allows to combine the resources of several individuals, that cannot be done, for example, in the form of private enterprise. On the other hand, business entity is fairly transparent in terms of the relationship between an owner and management of the company, compared, for example, with business combination [7].

Creating the economic agent is a component of economic competence of the participants of economic relations. However, in certain cases, the right to create economic agents is restricted by law. For example, state enterprises cannot be founders of enterprises of any organizational forms and types of business partnerships, cooperatives. This prohibition is laid down in Article 1 of the Decree of the Cabinet of Ministers of Ukraine “About regulation of businesses created with the participation of state-owned enterprises” [8].

At the same time, according to the current legislation, TV and radio organizations, which are state-owned enterprises, are public authorities, according to their functions and responsibilities, provided that they do not fall under the list of persons prohibited to be the founder of audiovisual mass media, which is referred to in paragraph 2 of Article 6 of the Law of Ukraine “About Television and Radio”. These include, in particular, the State Enterprise “National Television Company of Ukraine” and “National Radio Company of Ukraine”. Under the law, their heads are appointed and dismissed by the President of Ukraine on the proposal of the Parliament. Public Council defines a candidate for the position and submits to the Verkhovna Rada of Ukraine and submits a proposal on appropriate grounds for dismissal of the head. Organizations operate its activity on the basis of statutes approved by the Law of Ukraine [2; p. 112].

Another aspect of creation and activity of audiovisual  mass media is licensing of their activities. Thus, according to the Law of Ukraine “About licensing of economic activities”, activities in the field of television and radio must be licensed (item 4 of part 1 Art. 7). However, according to item 2 of part 2, Art. 2 of this Law, its activity does not apply to the order of publications, renewal and revocation of licenses for activities in the field of Radio and TV, which is carried out according to the Law of Ukraine “About Television and Radio” [9].

Under the Law of Ukraine “About Television and Radio”, there are two types of activities subjected to licensing, such as:

1) realization of broadcasting, using of broadcasting, network broadcasting, multi-channel television networks;

2) provision of program services using multi-resource networks. National Council of Ukraine on Television and Radio Broadcasting realizes licensing under the Law of Ukraine “About Television and Radio”, “About the National Council of Ukraine on Television and Radio”, and according to the plan of national television and radio space.

According to chapter 9 Art. 23 of the Law of Ukraine “About Television and Radio”, license for broadcasting issued by the National Council, is the sole and sufficient document that gives the licensee the right, under the license, to realize broadcasting, use channels of broadcasting on condition that there is electronic means provided by the law and permits in their operation. For the distribution of television and radio programs and broadcasts, multichannel television network entities must also be licensed in the National Council (chapter 2, Art. 39 of the Act).

According to the Report of the National Council in 2014, the regulatory authority received a 1,071 statement by business entities for licensing broadcasters and program service providers. At meetings, there were examined 1,026 applications of broadcasters and providers of software services.

Generally the TV and radio organizations issued and reissued 556 licenses, including 432 broadcasting licenses (including 391 re-processed), 78 satellite licenses (including 66 re-processed), 241 broadcasting time licenses (including 237 re-processed), 41 cable licenses (including 29 re-processed), 22 wired licenses (including 9 re-processed), 50 multichannel licenses (including 50 re-processed), 124 licenses by licensed provider of software services (including 3 re-processed). In addition, changes were made to 205 licenses due to re-processing applications, including 80 licenses for broadcasting, 18 satellite licenses, 50 broadcasting time licenses, 2 cable licenses, 10 multi-channel licenses, and 125 licenses of software services provider. Besides, 32 licenses for broadcasting were extended, among which, there were 2 for wired, and 6 for satellite broadcasting.

However, in 2014, a license fee for publication, continuation and re-processing of broadcasting licenses and software service provider for a total of 28 780 500 USD was paid [10].

Charges of license fee for licensing are carried out according to the Methodology for calculating the amount of the license fee for the grant or renewal of broadcasting licenses, the license provider of software services, the determining of fees for license renewal and issuance of duplicate of license broadcasting, licenses of provider of software services, approved by Cabinet Ministers of Ukraine on April 13, 2011 № 412 [11].

It should be noted that the need for licensing is related to the use of limited resources (usually radio), which is considered a public good and is distributed and controlled by the state. Features of TV and radio products distribution are objectively caused by two aspects of broadcasting, communication services for the purposes of broadcasting and distribution media as for television and radio programs [12; p. 7]. Adjusting these two activities can be carried out by one or by different bodies. For example, the US has one supervisor. The European tradition is characterized by separation of these functions.

Researchers distinguish the following basic principles of licensing:

1) the principle of priority (licenses are issued to those who first applied for their receiving);

2) the principle of ‘beauty context’ (licenses are issued to those who satisfy the established qualitative criteria);

3) the principle of lotteries (licensing determined solely by accident);

4) the principle of auction (licensing is given to those who offered the highest price);

5) the principle of combination of the above methods.

Methods 1 and 3 are based on a random distribution, and therefore are hardly used. The most common methods in the EU are methods 4 and 5. The latter is usually combined with some elements of method 2 – the conditions for admission to the auction are the quality criteria. For local radio stations, the method of option 2 is frequently used [13; p.  312].

The main groups of quality criteria for broadcasting license is financial (investment commitments), social and cultural (the needs of society in cultural, informational, children programs, etc.), vocational, share of national production, antitrust restrictions [14]. Separately, licensing procedures and mechanisms to digital broadcasting, which consists of licensing program services transmitted by multiplexing, licensing of multiplex equipment, which transmits software and other services, and licensing of additional services are distinguished [13; p. 313].

For violation of the law or license terms, differentiated sanctions are applied to the broadcasters on three levels, as for prevention, fines and other financial penalties, limited transmission, suspension, revocation or cancellation of temporary licenses [15; p.  398]. There is no common approach to the powers to impose penalties. In some countries, regulatory agencies have their own right to make their own punishment with the possible appeal of their decisions in administrative courts (Germany). The other decisions on sanctions are taken by the judiciary, and proof of infringement rests on the regulator (France).

Thus, the creation and licensing of audiovisual mass media is different. For acquiring legal scope, the latter one should be registered in accordance with legislation as legal persons in one of the legal forms. After that, under the Law of Ukraine “About Television and Radio”, the list of activities must be licensed. Only after all of these ‘licensing procedures’, audiovisual mass media can realize their rights and activities.

References:

1. Kharitonov O.V. Licensing system in Ukraine: Author’s abstract. Candidate of Legal Sciences .: 12.00.07 / O. V. Kharitonov. – H., 2004. – 181 p.
2. Voznesenska O. A. Creation of audiovisual mass media as an economic agent/ O. A. / Voznesenska/ Journal of Kyiv University of Law. – 2011. – №3. – 118 p.
3. Markov V. I. Establishment and registration of business entities of private sector: Author’s abstract. Candidate of Legal Sciences / V. I. Markov. – D., 2004. – P. 5.
4. Economic Code of Ukraine, Law of Ukraine on January 16, 2003 // Supreme Council of Ukraine. – 2003. – № 18. – Art. 144.
5. Civil Code of Ukraine: Law of Ukraine on January 16, 2003 // Supreme Council of Ukraine. – 2003. – № 40. – Art. 356.
6. Kvasnitska O. O. Legal regulation of state registration of business entities: Author’s abstract. Candidate of Lega Sciences: 12.00.04 / AA Kvasnitska. – Donetsk, 2006. – P. 9.
7. Scientific and practical commentary of the Economic Code of Ukraine / Society. General edition. D. M. Prytyka, I.V. Bulhakov – K. Legal Council, Yustinian – 2010. – P. 501.
8. On regulation of businesses created with the participation of state-owned enterprises: Decree of the Cabinet of Ministers of Ukraine of December 31, 1992 // Supreme Council of Ukraine. – 1993. – № 11. – Art. 94.
9. On licensing of economic activities: Law of Ukraine on March 2, 2015 // Supreme Council of Ukraine. – 2015. – № 23. – Art. 158.
10. Report of the National Council of Ukraine on Television and Radio Broadcasting 2014. Available at: <http://wl.cl.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_l? Pf3511 = 54,345>.
11. On approval method of calculating the size of the license fee for the grant or renewal of broadcasting licenses, the license provider of software services, the definition of fees for license renewal and issuance of duplicate of license, licenses software service provider: Cabinet of Ministers of Ukraine on April 13, 2011 , the number 412 // official Gazette Ukraine. – 2011. – № 28. – Art. 1196.
12. Artyshchev A. The right to the free flow of information through radio broadcasting: consolidation in the national legislation of some states and organizational support for implementation / Artishchev A. // Legislation and practice of mass media. – 2004. – № 4. – P. 7.
13. Leonard D. Broadcasting licensing Prospects in Russia: legal aspect / D. Leonard. – Moscow: Institute of Information Law, 2004. – P. 312.
14. On measures to ensure transparency of mass media. Recommendation RE of November 22, 1994 № R (94) 13. Available at: <http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi>.
15. Legal questions of licensing of broadcasting / ed. G.V. Vynokurov, A. Richter, Vladimir Chernyshov. – M .: Center @Law and Mass Media@, 2000. – P. 398.