Ключові слова: художній світ, театралізація, міфологізація.

Annotation: In the article the concept of «art world» is characterized.  The poetry of I. Malkovich and key themes of creativity are analized.

Key words: art world, theatricality, mythology.

Дослідження творчості письменника вимагає широкого аналізу усіх елементів творчості, які складають її цілісну систему. Таку творчу систему науковці називають «художній світ». Розкриття значення цього поняття  є складним завданням,  яке передбачає визначення рамок, деталей та основних ознак цього світу. Для роботи в порядку визначення рис цього поняття необхідним є залучення різних думок і поглядів задля визначення пріоритетних ознак, що дадуть змогу повноцінно аналізувати обраний творчість окремого автора.

Проблема художнього світу є складною і не достатньо розкритою на сьогодні. Щоб ґрунтовно дослідити творчість письменника не достатньо просто проаналізувати твори. Художній світ вимагає віднайдення автора у творчості, його письменницьких інтенцій, життєвого і літературного досвіду. На сучасному етапі літературознавець повинен побачити у творчості особливий світ який існує чи то в системній єдності, чи то в хаосі письменницьких ідей. Художній світ є глобальнішим за творчість і тому поезія І. Малковича, як явище  сучасної  української літератури, потребує саме такого широкого дослідження.

Категорія «художній світ» сформована  у дослідженнях Д. Лихачова, М. Бахтіна, О. Білецького,Ю. Лотмана та інших дослідників. В сучасному літературознавстві цю проблематику розробляють Г. Клочек, В. Халізєв, П. Іванишин та ін. Дослідження цього питання є дуже важливим для сучасної літературознавчої науки. Г. Клочек слушно наголошує: «Якщо позначуваний терміном «художній світ»  набуває структурованості – значить з’являється розуміння того, що саме треба досліджувати, а відтак завдяки конкретизації об’єкту відбувається визначеність шляхів та методів його вивчення [3]». Завдяки чіткому розумінню категорії «художній світ» підвищується якісний рівень літературознавчого дослідження, яке повинно охоплювати всі елементи художнього світу.

У праці «Внутрішній світ художнього твору» Д. Лихачов робить висновки про те, що вивчення світу художнього твору має ряд важливих для літературознавства сторін. Дослідник внутрішнього світу твору словесного мистецтва розглядає форму і зміст твору в нерозривній єдності. Художній світ твору поєднує ідейну сторону твору з характером його сюжету, фабули, інтриги. Він має безпосередній зв’язок з мовою твору. Лихачов наголошує на тому, що художній світ твору має внутрішню єдність, яка визначається загальним стилем твору чи автора, стилем літературного напряму чи «стилем епохи» [4, с. 87]. Тому необхідно включати такі визначальні елементи до характеристики художнього світу окремого автора. Це дасть змогу цілком розкрити зміст закладений у понятті та повністю реалізувати дослідницьке завдання.

Мета цієї наукової статті – визначити основні аспекти художнього світу Івана Малковича, одного з найяскравіших представників генерації «вісімдесятників», автора поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму»(2006) та ін.

Творчість І. Малковича можна назвати  елітарною, адже попри високу оцінку літературної критики поет залишається невідомим для широкого загалу. Як зазначає Н. П. Анісімова, «ще у 1980-ті роки Малковичева поезія засвідчила викристалізовування трохи незвичної для широкого читацького загалу умовно-асоціативної манери письма, позначеної виразною театральністю та міфологізмом мислення» [1, с. 36]. Така поезія вимагає особливого читацького смаку, глибокого осмислення, розшифрування письменницьких кодів.

Дослідження художнього світу І. Малковича вимагає звернення уваги на особливості світогляду,  формування поетичного почерку автора, його зв’язку з поколінням вісімдесятників. У літературознавчому словнику В. Громʼяка, «художній світ» – створена уявою письменника і втілена в тексті твору образна картина, яка складається з подій, постатей, їх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо) [5 ]. Художній світ є результатом неповторного синтезу людини і мистецтва, синтезу змінних ідей і думок буття і вічних категорій мистецтва.

В порівнянні  з В. Герасим’юком, І. Римаруком, О. Забужко та іншими «вісімдесятниками», творчість І. Малковича обділена увагою критиків. На сьогодні існує низка статей, у яких аналізуються окремі мотиви та стильові особливості його лірики. Тяжіння поета до театралізованого відображення життя вперше помітили М. Ільницький, М. Рябчук, К. Москалець. Окремі аспекти творчості відображено в дослідженнях Н. Анісімової та І. Борисюк.

Творчість поета є небагатослівною і вміщається в декількох збірках, проте змістовно поезія є надзвичайно глибокою. У І. Малковича немає фонових поезій, адже кожна його поезія є відшліфована до особливого поетичного рівня автора. У своїй творчості він прагне до чогось нового, неповторного, про що говорить у передмові до збірки «Із янголом на плечі»: «Коли, все ж, наважуєшся щось записати, завжди ризикуєш здатися банальним, адже так багато людей любили ці слова, дихали ними. Прагнеш простоти й природної вишуканості, а натомість все частіше доводиться згадувати Горація: «Звідки, наприклад, цей глечик, якщо ти до амфори брався?..» [6]. Простота поезії виявляється в її мові, що ніби малює пейзажі гуцульських країв,  а поряд з тим ліричний герой здатен побачити складне у простому:

«о саксофон глиняного коминка нашої хати

з ніжним димом букових наспівів [7, с. 132]».

Поет витончено малює картини гуцульського життя, його поезія утворює особливий синтез музики і слова. Малкович-скрипаль чаклує над невидимими мелодіями своїх віршів. Не часто можна відчути мелодію у формі його поезії, проте вона детально відтворюється  в уяві читача, завдяки виразному змістовому малюнку. Поет порівнює непорівнюване таким чином, що у читача не виникає відчуття дисгармонії, реципієнт відчуває всю гаму зорових, слухових, нюхових і тактильних образів. Гормонія музики і життя є однією із ключових рис поезії І. Малковича.

Прадавні образи досить часто виринають в поезіях І. Малковича. Така риса притаманна загалом поетам-вісімдесятникам, у яких звернення до архаїчних ритуальних форм повʼязане з духовними пошуками покоління, яке, відштовхуючись від «космічних» шістдесятих, заглиблюється в унікальність мікрокосму людської душі: відбувається інверсія руху думки від «уперед і назовні» до «назад і вглиб»[2, с. 32]. Пошуки себе під лупою історії ми можемо побачити в поезії «Літопис»:

«В зясуванні колін і племен

кров пустив я собі, й під лупою

проступили в літописах вен

Херсонес і вітри за Сулою [7, с. 46]»

У цій поезії розкрито проблеми, які, на думку М. Ільницького, актуальні для поезії вісімдесятників: мотиви історичного звязку поколінь, усвідомлення своєї включеності у біокосмічні ритми і втрату гармонії з природою [2, с. 33]. Малкович майстерно змальовує яскраво історичні картини. Поет гортає прадавній літопис не в архівах чи музеях, а в собі як наслідку історії.

Язичництво і пантеїзм, немов у поезіях Б.‑І. Антонича переплітаються в поезіях І. Малковича з християнством. Руйнування колишніх цінностей – ідеологічних, культурних, націєтворчих та інших – спонукало покоління «вісім десятників» віднаходити художньо-філософські аспекти світовідчуття у фольклорі та міфології, трансформувати традиційні мотиви та образи. Цим пояснюється звернення поетів 80-х до національних прапервнів, до язичницького світогляду та фольклору [1, с. 36].

У поглядах на колоритну тканину поезії погоджуємось з думкою Н.  Анісімової, яка вважає, що у поезії І. Малковича трансформуються пантеїстичні уявлення карпатських верховинців про оточуюче довкілля. Цілий спектр гуцульських традицій, осердям якого є синтез язичницьких та християнських вірувань. Міфопоетичний струмінь відчутний у віршах, навіяних давніми образами, нерозривно пов’язаних з первозданною красою гуцульських краєвидів та природою як першоосновою пантеїстичного світосприйняття. Поезія «Правітри: Прабог» є пейзажем, що змальовує давні вірування як минуле, що застигло в туманах, проте вітри, які пронизують його, постійно доносять до нас образи минулого:

«На вод яйці, мов птах, усівся Дух –

висиджує земельку нашу… Вщух

на хвильку вітер: бухкає з глибот [6, с. 32]»

Гуцул-язичник сприймав довкілля як сакральний простір, який наділений надприродними можливостями і може впливати на людину. Стихія цілковито матеріалізується  і набуває богоподібності, відбувається міфологізація дійсності. Поеднання минулого і майбутнього, язичницьких вірувань і християнства стає виразником єдності різнопланової української культури.

Важливим елементом художнього світобачення І. Малковича є гендерні особливості українського культурного простору. Про самодостатність жіночого начала і пасивність чоловічого йдеться у вірші І. Малковича «Український південь». Як зазначає І. Борисюк, «попри історичний антураж («кіммерійські срібла і куниці») та очевидні алюзії до легенди про амазонок, рушієм цієї ліричної композиції є не історична ремінісценція, а апеляція до міфологічної тотожності жінка=земля, ствердженої на ранніх стадіях культури і пов’язаної з неусвідомленням ролі чоловіка в зачатті дитини» [2, с. 36].

«Я вже знаю, що це за земля,

я вже знаю, що тут був за лад:

в цих жінках ще й досі промовля

ніжно-навісний матріархат.[7, с. 60]»

Матріархальне минуле невід’ємно поєднується з образом жінки у поезії І. Малковича. В нього жінка постає однією із божественних стихій язичницького пантеону. Жіноча сила і незалежність від чоловіків навіюють лесбійські мотиви, що проявляються в поезіях «Лесбос» і «Житіє скрипальок».

Ключовою рисою поезії І. Малковича можна назвати її своєрідну «бароковість», химерність. Читач бачить перед собою дивовижний театр мініатюрок, який поет змальовує очима дитини. Мова таких поезій є інфантилізованою, зменшено пестливою, проте ці вірші не є дитячими, а спрямовані на аудиторію будь-якого віку. Ангелики, птахи, баранчики, равлики та інші істоти, рослини і тварини стають блискучими акторами магічного вертепу. Аналізуючи персонажів Малковичевих віршів, К. Москалець зауважує, що вони « здрібнюються до комашиних розмірів, а відтак мініатюризованими постають і стосунки між ними, наслідуючи, поміж тим, структуру поведінки справжніх акторів [7, с. 227]. Поезії «Із янголом на плечі», «Лубок» та «Сад Різдвяний» становлять вершину поетичного вертепу. На снігу Різдвяного саду наче оживають сліди янголів:

«Кутає благодать

їх – в найтихішім з садів –

пір’ям холодним риплять

білі гусятка слідів [7, с. 5]»

Якщо на вершині вертепу автор зображає релігійні картини, то внизу читач бачить буденні, часом комічні і фантастичні сценки. Нижні яруси вертепу втілені у формі поезій-інтермедій та поезіях-фарсів, які формують вертепне дійство «Вертепчики, або райськеє діло». Побудовані у формі барокових творів, які розігрувались на сцені в перерві між частинами основного твору, ці короткі діалоги описують кумедні історії, соціальні картини.

Художній світ І. Малковича ­– це цілий спектр поетичних сюжетів, які заглиблені в культурний, історичний, ментальний образ України. Поет постійно перебуває в пошуках нових форм і сюжетів, проте його творчість важко назвати експериментаторською. Кожне слово, кожна строфа засвідчують високу поетичну майстерність і клопітку роботу з словом. Його поезії – це окремий художній світ, який кількома штрихами вимальовує широкі змістові картини. Специфічна музичність, інфантильність мови, простота образів створюють на перший погляд просту поезію, але глибока концептуалізація, вживання міфопоетичних, релігійних та історичних образів, звернення до культурного досвіду читача призводить до широких філософських картин поезії.

Кожен вірш І. Малковича пронизаний трепетом і ніжністю душі поета-скрипаля, барви картин природи, спогадів, душевних переконань формують неповторного ліричного героя. Поезія стає наскрізною, не поезією миті, а поезією усього життя, що виринає в язичницьких колах буття. Художній світ І. Малковича – це вишукана поезія янголів написана людською мовою, це орієнтування на дитину як першооснову людини. Заглиблення в цей світ дає змогу побачити всі барви і неповторність нової української поезії.

Список використаної літератури:

1. Анісімова Н. П. Театралізована модель світу у поезії Івана Малковича з фольклорно-міфологічними мотивами / Н. П. Анісімова // Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія : Лінгвістика і літературознавство : міжвуз. зб. наук. ст. – Бердянськ : БДПУ, 2010. – Вип. ХХІІІ. – Ч. ІІ. – С. 36–47.
2. Борисюк І. В. Міфологема космічної ієрогамії в поезії вісім десятників [Електронний ресурс] / І. В. Борисюк. – Режим доступу: ok-spacer.blogspot.com/2007/12/blog-post_27.html
3. Клочек Г. «Художній світ» як категоріальне поняття / Г. Клочек. «Художній світ» як категоріальне поняття. // Слово і час. – 2007. – №9. – С. 3-14.
4. Лихачов Д. Внутрішній світ художнього твору / Д. Лихачов // Вопр. літератури. – 1968. – № 8. – С.74 – 87.
5. Літературознавчий словник-довідник / [ ред. рада: Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І.] – 2-е вид., випр., доп. – К. : Академія, 1997. – 752 с.
6. Малкович І. Із янголом на плечі / Іван Малкович. – К. : Поет. агенція «Княжів», 1997. – 149 с.
7. Малкович І. «Подорожник». Вибрані вірші / Іван Малкович. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 240 с.
8. Москалець К. Улюблені розкоші янголів / Рецензія збірки І. Малковича «Із янголом на плечі» / К. Москалець // Критика. – 2000. – № 6. – С. 18–21.

Ключові слова: театральність, міфопоетика, бароко, , інфантилізм.

In this article the main artistic and stylistic features and their association with philosophical and cultural landmarks in I. Malkovychʼs poetry are analized.

Key words: theatricality, mythopoertry, baroque, infantilism.

Знайомство з творчістю Івана Малковича розкриває бачення сучасної української поезії як розвиненої європейської поезії. Це поет, який вимогливо ставиться не лише до кожної поезії, а й до кожного слова, в кожному рядку. У цій багатогранній особистості  поєднуються  поет і редактор. Без сумніву його можна назвати «Іваном Франком» сучасної української дитячої літератури. Творчість І. Малковича – це неймовірно насичена і, як вважає К. Москалець, до ювелірності відшліфована поезія. Хоча творчість поета не дуже плодовита, адже Малкович ділиться з читачем лише найкращим, найоригінальнішим, все ж в ній є високий мистецький потенціал і глибоке концептуальне поле.

Поетична творчість І. Малковича розпочалася ще з дитинства, поезія була частиною дитячого світогляду малого Малковича, що яскраво втілилося в його неперевершеній майстерності бачити світ очима дитини. Творчості поета властива глибока філософічність, певна медитативність, пошуки себе і безлічі запитань, які ставить життя кожній людині. Поетичний дебют І. Малковича був блискучий, адже його високо оцінив справжній велет української поезії  Д. Павличко. «Двадцять сім років тому я написав передмову до першої книжки Івана Малковича «Білий камінь», де я схарактеризував книжку, назвав Малковича справжнім поетом, якого треба знати, бо він у жодному слові не покривив свого почуття; він відзначається цілісним настроєм, в якому панує туга за лагідним життям, за добротою; Малкович пише поезії, що позначені свіжістю та вишуканістю [5]», – згадує поет. І. Малкович здійснив впевнений поетичний старт, і згодом його поетичний талант почав розвиватися, збагачуватися, набувати нових рис.

Мета цієї наукової статті – проаналізувати основні художньо-стильві риси поезії та їх пов’язаність із світоглядними й культурними орієнтирами у творчості І. Малковича, одного з найяскравіших представників генерації «вісімдесятників». В порівнянні з В. Герасим’юком, І. Римаруком, О. Забужко та іншими «вісімдесятниками», творчість І. Малковича обділена увагою критиків. На сьогодні існує низка статей, у яких аналізуються окремі мотиви та стильові особливості його лірики. Тяжіння поета до театралізованого відображення життя вперше помітили М. Ільницький, М. Рябчук, К. Москалець. Окремі аспекти творчості відображено в дослідженнях Н. Анісімової та І. Борисюк.

Дебютна збірка І. Малковича «Білий камінь», на думку К. Москальця, є особливою поетичною збіркою свого часу. На думку критика, «В Літературно-історичний контекст 80-х років ХХ століття з його обов’язковою ідеологічною індоктринацією якнайменше сприяв появі книг отакого штибу – переповнених тремкою і боязкою ніжністю до всього сущого, неприхованим (і небезпідставним) страхом передчасної смерті, пронизаних здогадом, що одночасно з початком «дорослого» життя починає розвиватися сюжет болісного екзистенційного вичахання. Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими за настроєм і тоном, як ранні вірші Малковича [3]. Тендітна і водночас сильна поезія І. Малковича стає новим поетичним проривом. Вона близька своїм ліричним тоном кожній людині, адже у всіх було дитинство. Проте, не кожен може бути так близько до «дитини в собі» як І. Малкович.

К. Олійникова звертає увагу на те, що заявив про себе як поета Іван Малкович віршем «Подорожник». Аналізуючи цю поезію, дослідниця робить висновки: «З першого погляду зміст його простий: травину цю топчуть люди і тварини, але у скрутну хвилину прикладають до рани; заживуть рани – забувають, і знову топчуть безжально. Мораліте Малковича мало такий підтекст: «Топчіть мене, зневажайте, але коли в тому буде потреба, – прикладайте мене до рани. Бо я – подорожник!» Але саме ця остання фраза розкривала надзвичайно глибокий зміст поезії. У ній – естетичне кредо поета: в час, коли знецінюються високі ідеали, мораль втрачає свої позиції під натиском цинізму і зневіри, протистояти цьому, знеболити й загоїти душевні рани здатна лише творча особистість. У Малковича вона означена як «Поет – подорожник», той, що гоїть душевні рани, «по-дорожній», оберіг людських доль. Зазначимо, час для самоутвердження творчого «я» був надзвичайно складний. Така позиція була свідченням мужності і сміливості Поета [4, с. 104]. Малкович ставить перед собою складні цілі і надважкі завдання. Його поезія справді насичена безмірною силою і волею до боротьби проти зла. Але ця боротьба виявляється не в одвічній боротьбі добра і зла, а в утвердженні першості добра в житті людини.

Творчість поета є своєрідним неповторним світом, у якому читач занурюється в світ незвичайної країни, істот і людей. Важливим у його творчості є її органічний розвиток, який О. Хоменко характеризує так: «Почавши зі своєрідного пастельного імпресіонізму, інкрустованого образами і символами архаїчної звичаєвості карпатської Ойкумени, пройшовши потім через етап барокової поліфонії олюдненого герметизму вертепної скриньки, де зовсім поруч – стишена елегійність передчуття шлюбної таїни в поезії «Юна моя майбутня дружина» і лицарська маєстатичність героїчного чину віршів «Таврія» і «Кубанщина» («Бо саме час, бо днина пізня, / бо український шлях потах…// Кордони наші вкаже пісня / і черепи в очеретах») Малкович витворює свій чарівно-вишуканий поетичний світ [7]. У його поезіях всі епохи поєднані в одне ціле, єдине коло буття людини в її єдності з безперервним родом, частинкою якого вона є. Поет закликає свого читача подивитись навколо, пошукати відповіді у світі природи, сісти навпочіпки і подивитися як равлики повзають в траві. У сучасну нестримну епоху пришвидшення темпів людського життя І. Малкович дає читачеві змогу зупинитися, подумати у його сповільненому світі равликів – людей, яких ще не захопив вир всезагальної життєвої метушні.

Розглядаючи творчість І. Малковича на сучасному етапі Д. Павличко зауважив помітне збагачення поетичної майстерності поета: «Але тепер, коли я прочитав його твори 90-х літ, і першого десятиліття ХХІ ст., вважаю, що та моя характеристика неповна. Іван Малкович за своєю майстерністю найвищий серед свого покоління поетів. Він володіє досконалою чистотою слова. Його поезії за формою – довершені, за філософською думкою – глибокі, за настроєм – трагічні, але ж часто просяяні сонцем людської радості. Іван Малкович – видатне явище української культури. Я все життя чекав, коли він напише щось про Україну. І діждався. Його вірш «Золотий ланцюг» – це геніальний твір про українських патріотичних вождів, розсварених настільки, що будуть битися за першенство, коли ворог братиме їх одного за одним і садовитиме на палю. Малкович написав про свого земляка воїна УПА Мирослава Симчича вірш, який не можу забути… [5]». Поет і справді не припиняє пошуків творчих шляхів. Його поезія живе і розвивається разом із змінами сучасності. Малкович з усією чуттєвістю поетичної душі здатен розуміти найглибші настрої свого оточення.

Творчість І. Малковича є своєрідним поетичним театром, який характеризується бароковістю і наближенням до лялькового театру. Дослідники поезії вісімдесятників вважають, що «театральність», це спосіб вісімдесятників показати картину сучасності крізь маску театру. Н. Анісімова говорить про те, що уже усталеною думкою сучасного літературознавства є твердження про домінанту міфопоетики як складової театралізованого відображення життя у поезії І. Малковича, про перевагу грайливої емоційної тональності його лірики. Літературознавець поділяє концепцію Н. Зборовської про театралізацію як колоніальний невротизм у творчості «вісімдесятників», проте висловлює сумнів сумнів з приводу одного твердження дослідниці, яка наголоcила: «Театралізація в особливо пригнічених умовах культивує фальшивого письменника». Погоджуємося з думкою Н. Анісімової, яка вважає, що «естетична функція театралізованого відображення життя у поезії «вісімдесятника» І. Малковича полягає у протилежному: активному запереченні будь-якої фальші у суспільному бутті, творенні «нової реальності», що має свої, незалежні від офіціозу, закони. Попри наскрізний дух театралізації у Малковичевій поезії прозирає прагнення до «відторгнення» численних колоніальних масок і сформування «нового обличчя епохи, нової національної людини і національного світу» [1, с. 37]». Театр є формою вираження дійсності у зашифрованому варіанті, він завжди був способом викриття хвороб суспільства і саме таким є театр Малковича. Наприклад його інтермедія «Райськеє діло» уособлює боротьбу поетів і катів системи. Головний герой засуджує світ катів, прикритий садами, демонструє картину реальності, в якій неугодних системі знищували.

Як зазначає Н. Анісімова, «Серед когорти покоління 80-х років ХХ ст. І. Малкович разом з В. Герасим’юком, П. Мідянкою представляє так званий «карпатський терен». Ця регіональна причетність до гірського району наклала значний відбиток на авторську міфопоетику. У поезії І. Малковича трансформуються пантеїстичні уявлення карпатських верховинців про оточуюче довкілля [1, с. 37]». Рідна природа і культура мають неабиякий вплив на творчу манеру письменника. Малкович наповнює свою мову діалектними перлинами, сюжетами гуцульського життя та побуту, традиціями. Саме дитинство в такому етнічному середовищі спричинило сильний міфологічно-ритуальний струмінь поезії.

Ще  одним важливим елементом творчості поета є антиурбаністичність, яка проявляється в боротьбі природи і неживого міста. У цій ліриці помітна подібність до поезії Б. -І. Антонича з її яскравим описом міста як  фантастичного темного світу, з його наближенням до кінцесвітніх мотивів.  Досліджуючи цю проблематику Н. Анісімова говорить, що «Значення топосу міста як замкненого простору художньо втілюється і в ліриці І.Малковича. Сповідальна форма викладу ліричного сюжету поезії «Антигрудень» («задихаюсь, мовчу, / відчуваю: колись я таки пропаду в цім тунелі») доповнюється сюрреалістичними візіями, в яких домінують чорні похмурі барви: «Я втомивсь – горлом ніч гоготить, і таке відчуття, / що попереду – чорно: все світле збулось і забулось…» Поет зображує місто-лабіринт із «довгим тунелем», «пастками київських вулиць», «чорною погодою», протиставляючи його малій батьківщині, рідному і близькому світу верховинської природи Карпат [2, с. 42]». Проблема боротьби міста і села й досі залишається актуальною. Місто як суцільно антропологізований простір дає людині відчуття її безмежних можливостей, поза її віднесеністю до світу природи. Часто в такій антиурбаністичній поезії зявляється мотив втечі в світ природи.

Одним із найсуттєвіших моментів впізнаваності поетичної мови І. Малковича є його особлива мелодика і незвичайне лексичне забарвлення. На перший погляд його поетичній мові притамання простота, функціональна споглядальність, проте в ній моджна побачити надзвичайну добірність лексики, якусь неповторну мелодію, що притаманна  Малковичевій поезії. У статті «Мовний світ Івана Малковича» В. Тригубишин зауважує на тому, що «інфантилізм» поетичного світобачення стимулює появу в Малковичевій ліриці маски «архетипної дитини», оскільки саме дитині і художнику найвиразніше відкривається контур гри як творчого спілкування з можливостями, що розгортаються. Маска «архетипної дитини», на думку дослідниці, стала для «вісімдесятника» І. Малковича захистом від прагматичного і бездуховного зовнішнього світу порубіжної перехідної доби, від надмірного тиску авангардних тенденцій у поезії. Сакральний простір казки давав можливість зберегти автентичний світ народних звичаїв, протиставити його агресивному наступу «мілеунімного» покоління [6]. Простір дитячої чистоти та відвертості стає комфортним полем для творчості поета. Саме ця риса творчості забезпечила оригінальність І. Малковича в українському поетичному дискурсі 80-х рр.

Щоб виразно зрозуміти поезію І. Малковича необхідно почути музику його слова. О. Хоменко влучно зауважує: «Вірші Івана Малковича найкраще читати вголос, у родинному колі, аби м’яке світло настінної лампи падало на сторінки поетичної книги, а дружина, тримаючи сина на руках, сиділа у м’якому кріслі в глибині кімнати, оповитої темрявою, і уважно вслухалася в слова чоловіка і батька. Не випадково, до речі, сам Малкович спромігся зорганізувати найкраще в сучасній Україні видавництво дитячої літератури «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», вишукана мистецька довершеність і казкова інтонаційність ошатних видань якого стала зразком для наслідування далеко поза межами соборної.[7]». Те, що здавалося несуттєвим під час усного прочитання, оживає в новому значенні, коли слова, немов ноти, оживають в інструменті людського голосу. Недарма поет уважно ставиться до розміщення рядків строфи, а також часто ставить наголоси в словах. І. Малкович будує свою поезію, розриваючи рядки на окремі змістові частинки, щоб виразніше означити їх важливість. Як його дитячі видання, так і видання власних збірок вирізняються мистецьким підходом до видавничої справи, адже збірки І. Малковича дарують естетичне задоволення не  лише від читання, але й від тримання в руках книги.

Про незвичайну самовідданість праці говорить К. Москалець, яки вважає, що «Поет залишається по-дитячому довірливим і відкритим до читача (хоч і не забуває по-змовницьки підморгнути, як він іронічно помиляючись каже, «скурпульозному»), не причиняючи дверей творчої робітні. Лівтературознавець робить висновки: «Взявши безпосередню участь у добудові поетичного світу за посередництвом самостійного дослідження та інтерпретації, що є виявом кшталтування нашої власної ідентичності, ми зрозуміємо: таке ретельне, як у Івана Малковича, цизелювання тексту насправді становить собою вкрай трудомісткий, не раз болісний алхімічний чин самостворення й індивідуації, створення себе таким, яким ти – виключно ти один – лишишся назавжди. І тільки тоді, коли ляже остання крапка, коло насправді замкнеться, лице, що впало колись на воду, допливе нарешті до кінця далі і, підвівши очі вгору, зустрінеться поглядом з собою [3]. Вічний пошук себе, намагання не втратити власного обличчя, стають творчим стимулом поета. Поетові властивий авторський перфекціонізм, який постійно стимулює його до редагування поезії, складної і самокритичної роботи.

Оцінюючи актуальнільсть творчості поета для сучасності, К. Олійникова з певністю говорить: «Івана Малковича можна без перебільшення назвати знаковою фігурою у сучасній українській поезії. На поетичному небосхилі він гідний не меншої уваги, ніж більш відомі та імениті, бо таких незвичних образів, такого почуття і сили слова й такої глибини дослідження навколишнього життя з позиції добра і зла, як у Малковича, не так вже й багато в сучасній поезії». Дослідниця розмірковує про важливість такої поезії в сучасній українській літературі: «Його вірші кличуть до роздумів. Тому, що кожен з них – це не стільки констатація якоїсь події чи факту, скільки роздуми поета про сьогодення, про його зв’язок з трагічним минулим народу, про втрату ним моральних цінностей, самобутності, про засилля техногенної цивілізації, що вкупі є причиною тотального розповсюдження зла на землі та у душах людей. На думку Малковича, сама людина, її свідомість спричиняє те, чого в світі буде більше – добра чи зла, – про це його поетичні роздуми[4, с. 104]». Творчість І. Малковича є зразком високопробної української поезії, яка з кожною збіркою відшліфовується і набуває нового звучання. Завдяки наполегливій праці та безперервним мистецьким пошукам поета, читач має змогу побувати на справжньому  «острівці» якісної української поезії.

На творчому шляху І. Малковича не було шквалів негативної критики та творчих невдач, але все ж поет ніколи не шукав легких шляхів, не розслаблявся ні на хвилину у своїй творчій майстерні. Критика не мала приводу несхвально говорити про творчість поета, адже його проезія пройшла через самокритику суворого Малковича-редактора, який не випускає неповноцінні твори у світ. Поет творить поезію не на потребу часу або влади, а на потребу душі. Саме багатий душевний світ, крізь призму якого ліричний герой Малковича дивиться на світ, сприяє творчому розвитку та різноплановості поетичних творів.

Малкович є поетом з широким поетичним світоглядом. У своїй творчості він може поглянути на маленьких комашок, стати частиною природи і поряд з тим його філософія сягає меж загальнолюдських проблем. У його етнічному світогляді оживає цілісне коло «їсторії роду», в творче полотно поезії проникають теми поетів-модерністів попередніх десятиліть. Поет відчуває всі важливі зміни переломної епохи 80-х рр. В поетичному театрі І. Малковича оживає світ мініатюрок, в якому відображається ляльковий театр сучасності, і всесвіт стає маленьким листочком на долоньці дитини.

Список використаної літератури:

1. Анісімова Н. П. Театралізована модель світу у поезії Івана Малковича з фольклорно-міфологічними мотивами / Н. П. Анісімова // Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія : Лінгвістика і літературознавство : міжвуз. зб. наук. ст. / [відп. ред. В. А. Зарва]. – Бердянськ : БДПУ, 2010. – Вип. ХХІІІ. – Ч. ІІ. – С. 36–47.
2. Анісімова Н. П. Художні моделі топосу міста в поезії вісім десятників / Н. П. Анісімова // Слово і час. – 2008. – № 2. – С. 33‑43.
3. Москалець К. Вічно перша книга [Електронний ресурс] / Костянтин Москалець. – Режим доступу: http://litakcent.com/2011/04/22/vichno-persha-knyha-tvorchyj-shljah-ivana-malkovycha/
4. Олійникова К. Г. Довгі хвилі культури: І. Малкович і Ш. Бодлер / К. Г. Олійникова // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Сер. : Літературознавство. – 2013. – С. 104‑109.
5. Павличко Д. Дмитро Павличко: Малковичу – 50 [Електронний ресурс] / Д. Павличко. – Режим доступу: http://ababahalamaha.com.ua/uk/uk/Дмитро_Павличко:_Малковичу_—_50
6. Тригубишин В. І. Специфіка мовної особистості І. Малковича / В. І. Тригубишин. – Режим доступу: philology.knu.ua/library/zagal/Movni_i…2012_42…/308_314.pdf
7. Хоменко О. Про поезію Івана Малковича [Електронний ресурс] / Олександр Хоменко. – Режим доступу: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=18&type=critiques

Ключові слова: народнопісенна традиція, метафора, епітет, фразеологізм, римування.

In this article special features of folk-singing tradition in Borys Olijnyk’s creation are researching. The attempt of determination of the main components of folk-singing tradition in poet’s creation was made.

Key words: folk-singing tradition, metaphor, epithet, idiom, rhyme.

Народнопісенна традиція є важливим фактором, що впливає на розвиток поетичної мови, адже  вона є одним з її  ключових джерел. Авторський вірш став частиною нового літературного етапу, але яскраво зберіг ознаки фольклорного твору, оскільки успадкував не лише його широке змістове поле, але й особливості конструювання. Взаємодія між авторською поезією та фольклорним матеріалом спричиняє до утворення такого поетичного твору, який має яскраві ознаки народнопісенної традиції.

Народнопісенна традиція стає джерелом формування не лише нової української літератури, але й нової особистості. «Без народної пісні, яка осяває дитячу свідомість, випробовує і розвиває голосові здібності, емоційну рухливість людини, закладає драматичні основи душі, а найголовніше, дає почуття належності до рідного народу, його духовних скарбів, без пісні нема не те що митця, а й просто людини» [8]. Ознайомлюючись із біографіями видатних українських письменників, часто знаходимо згадку про вплив народної творчості, і пісень зокрема, на формування особистості авторів.

Народнопісенний матеріал може бути реалізований у поетичному творі як на зовнішньому рівні, тобто  може легко проглядатися у цілому творі, так і на внутрішньому, що передбачає використання окремих фольклорних елементів, що підсилюють і розширюють змістовий простір тексту.

Вплив народнопісенної творчості спостерігається також на сучасному етапі, зокрема у творчості поетів, які формувались під впливом народної пісні з дитинства. Творчість класика сучасної української літератури Бориса Олійника у тематичному та структурному складі характеризується наявністю народнопісенної основи. Поетичний доробок автора активно досліджується в працях Г. Клочека, М. Ільницького, Л. Федоровської, Г. Сивоконя, В. Моренця та ін.

Метою статті є дослідження особливостей функціонування народнопісенної традиції у творчості Бориса Олійника та визначення її основних компонентів у творах поета.

Літературний шлях Б. Олійника розпочинається зі щирого, «наївного», як наголошували М. Ільницький, Г. Клочек та інші дослідники, осмислення світу, яке згодом переросте у глибоко моральне та філософське. Уже в першій збірці виражена одна із ключових основ і джерел у поетиці автора – народнопісенна. У літературно-критичному нарисі М. Ільницького  «На спокій права не дано» зазначено, що початок творчості поета ознаменований народнопісенним впливом, адже автор є вихідцем із села і тому перша збірка «Б’ють у крицю ковалі» є синтезом сучасної поетові реальності та мелодики народної пісні [2, с. 12]. Про наявність такого впливу свідчить ритмомелодика та зміст окремих віршів збірки «Б’ють у крицю ковалі».

Заросла доріжка зелен-травами,

Де колись поміж п’янких отав

Ти пішла з усмішкою лукавою,

А куди, я так і не спитав [5, с. 32].

Поезія виповнена яскравими епітетами («зелен-трави», «п’янкі отави», «усмішка лукава»), що підсилюють образність рядків. За рахунок чіткої ритмомелодики багато віршів збірки,  присвячених коханню, «аж просяться на музику», за словами Г. Клочека [3, с. 54]. Змістова наповненість зумовлена використанням зорових, слухових і морально-оцінних образів, які допомагають утворити повноцінну сюжетну картину нещасливого кохання, яке часто перебуває у центрі багатьох народних пісень.

Центральним віршем першої збірки, у якому відтворено композицію народнопісенного твору, є вірш «Б’ють у крицю ковалі».

Як у нашому селі

В крицю вдарять ковалі,

Як у небі голубому

Закурличуть журавлі, –

Так і знай: не за горами

Із пахучими вітрами,

З солов’їними піснями

Йде весна по всій землі [5, с. 24].

Композиційно строфа довершена в ритмічному плані: перший рядок римується із більшістю рядків. Особливості рими формують кільцеве обрамлення строф вірша і визначають його чіткий ритм. Також перша строфа визначає  загальний «образний колорит» твору [3, с. 186.]. У наступних рядках образи ковалів, неба, журавлів, вітрів та пісень утворюють  картину весняного села. Образність вірша підсилюють епітети «пахучі вітри» та «солов’їні сади», а також звукові образи ковальського гучного труду, журавлиного курликання та солов’їної пісні. Зв’язок народнопісенної композиції з фольклорною образністю – найважливіший формотворчий та змістонаповнювальний компонент поезії.

Про звʼязок з народнопісенною традицією свідчить музичність Олійникового вірша. Виразна і чітка мелодія надає поезіям Б. Олійника плинності, яка очищає та збагачує мову, компенсує відсутність у деяких віршах речових реалій і допомагає передати емоції, перед якими слова безсилі [7, с. 31] Вірш Б. Олійника не тільки майстерно римований та багатий художніми засобами, але й музичний в своїй основі, адже є не простою імітацією народнопісенного, а переосмисленням пісенного матеріалу в поетовій свідомості, що згодом переростає в «авторську народну пісню»:

Мати сіяла сон під моїм під вікном,

А вродив соняшник.

І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,

А мені – сонячно [5, с. 93].

Зміст вірша підсилюється за рахунок протиставлення та використання глибоких фольклорних образів. У перших двох рядках «сон» і «соняшник» символізують протиставлення дня і ночі, а в наступних «буран», «бур’ян», «туман» та «сонячно» – зла і добра. Центральний образ вірша – мати, яка є чинником розвитку подій, а також орієнтиром розуміння ключового змісту поезії. Б. Олійник звертається до метафоричних структур на зразок «мати сіяла сон», «мати сіяла сніг», які протиставлені конструкціям із конкретним ужитково-побутовим змістом, відомим читачеві з фольклору: «мати сіяла льон», «мати сіяла хміль», «мати вибрала льон» [9]. Звертаючи увагу на семантику цих конструкцій, можна спостерегти вплив народної пісні, а зокрема обрядової.

У формуванні поезій, що мають у своїй основі народнопісенну традицію, важливу роль відіграє порівняння. Для передачі найтонших відтінків думки або почуття, створення легкого для сприйняття змістовного образу в системі української мови серед інших тропів часто вживаються порівняння. За допомогою порівнянь відбувається зближення таких віддалених понять, як живе й неживе, як матеріальне і духовне; порівняння може стосуватися якості і кількості, емоцій, волевиявлення тощо, тобто у порівнянні особливо виразно виявляється єдність процесів пізнання світу людиною [6].

Зате я певний: ти, немов сосна,

Чекатимеш на сірому пероні

Навіть тоді, як спиниться состав

І я уже не вийду із вагона [5, с. 68].

Порівняння «немов сосна» дає авторові змогу розкрити всю глибинність і силу змісту, не перенавантажуючи твір зайвою інформацією. Читач уявляє самотню сосну на пероні, яка щодня віддано зустрічає пасажирів. Багатство народнопісенного образу колосально розширює змістові рамки твору, звертаючись до народної пам’яті .

У праці Г. Клочека звернено увагу на те, що крім метафоризації, є ще й інший шлях підвищення інформативності художнього тексту, який вдало використовується поетом. Це – вживання виключно ємкого народнопісенного слова. Потяг поета до фольклорної образності нерідко має неусвідомлюваний ним самим характер. Дуже часто фольклорність у його творах сплавлена із елементами суто літературними [3, с. 122-123].

Шкандибає гарба по бруківці райцентру,

Пропускаючи авта коректно.

І стоїть край дороги забута церква,

Як невдалий макет ракети [8, с. 60]

Поряд з виразною метафорою та сучасним порівнянням автором введено в твір цілком контрастні образи гарби та забутої церкви. М. Ільницький у своєму дослідженні зауважує, що лише в перших творах знаходимо сліди прямого удекларування рядка фольклорним епітетом чи порівнянням. Далі фольклор переходить у засіб психологізації [2, с. 109]. Сучасність і реалії українського села стикаються у цих рядках. Фольклорні образи допомагають підкреслити особливо швидкі темпи НТР ХХ століття, у той час як  сільська гарба «шкандибає», а «забута» церква стоїть край дороги.

Важливим елементом народнопісенної традиції в творчості поета є фольклорне мислення. Витоки національної своєрідності Б. Олійника стають значно відчутнішими і зрозумілішими, коли нам відкривається багата фольклорна основа його поезії [3, с. 231]. У поезіях автора зустрічаємо стійкі фразеологічні сполуки, які виконують важливу роль у структурі вірша.

І звідкіль воно хмара волохатая

Та моє серце тужно облягає?

– Ох, було б тобі перше чим кохатися,

Та напитися води аж із Дунаю [8, с. 47].

У цій строфі автор використовує фразеологізм «напитися води з Дунаю». Роль цієї сполуки у вірші передовсім інформативна, адже вона допомагає розкрити всю глибину змісту вірша. За легендами, Дунайська вода відкриває шлях на той світ. Напитися цієї води означає або навіки піти туди, звідки нема вороття, або забути все, що любив доти, або ж торкнутися заборонених таємниць, дізнавшись про подальшу, зазвичай нещасливу долю [4]. Зміст вжитого вислову допомагає читачеві зрозуміти, що говориться саме про нещасливе кохання, яке спіткало ліричного героя. Такий вислів часто вживається у народних  піснях, що дає змогу говорити про фразеологізми у творчості Бориса Олійника як компонент народнопісенної традиції у ній.

Народнопісенна традиція у творчості Бориса Олійника є яскравою та багатокомпонентною, але основна її характеристика полягає в природності, адже поет виріс у цій традиції, що стала частиною його свідомості. Однією з особливостей поетів його покоління є близькість до фольклорних джерел. Дослідники стверджують, що це було одне з останніх поколінь, яке сприймало фольклорну пісню безпосередньо із народних уст. Народну пісню чули не з радіоприймача і тим більше не з магнітофона чи телевізора [3, с. 38].

То сідайте, діти. Дарма, що тісно,

Дяка, що згадали мене.

А найбільша дяка вам за пісню!

То, синочки, хто ж почне[5, с. 101]?

У рядках вірша «Та було у матері чотири сини…» яскраво втілена ще одна риса української народнопісенної традиції – притчевість. Зображуючи картину приїзду синів до матері, автор зосереджує увагу на проханні матері заспівати пісню. Проте стару «вірну пісню» сини розгубили за життєвими турботами, а нової не вивчили. Б. Олійник прагне звернути увагу людей на занепад народної пісні та втрату духовності.

Поезія Бориса Олійника – це багатогранна система, яка, на думку дослідників, має тісний зв’язок між усіма своїми компонентами. Однією з первинних та яскравих її граней є поезія, в основі якої лежить народнопісенна традиція. Особливості реалізації цієї традиції в творах автора полягають у природності виявлення її в основній масі таких творів, що спричинена близькістю автора до народнопісенних джерел. Основними компонентами її реалізації є яскраві епітети, порівняння, метафори, образи, фразеологічні сполуки, що часто зустрічаються в народних піснях. Варто зауважити, народнопісенна традиція виявляється вже на конструктивному рівні, тобто обумовлює особливості римування та призводить до особливої народнопісенної мелодійності вірша.

Поезія, перенесена із народної душі, пісні, стала основою  творчості Бориса Олійника та одним із її ключових джерел. Вона яскраво проглядається в ранній творчості поета і згодом переростає в засіб підсилення змістової складової та психологізації твору. Ця особливість поезії Б. Олійника дає можливість розгорнути широке змістове поле, використовуючи фольклорні елементи, які виконують роль посилання на попередній досвід знайомої з українською культурою людини.

Список використаної літератури

1. Григораш С. М. Характерні засоби мовної експресії в українських народних піснях про кохання / C. М. Григораш // Актуальні проблеми слов’янської філології: міжвуз. зб. наук. статей. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. – Вип. ХІІ: Лінгвістика і літературознавство. – С. 288 –293 с.
2. Ільницький М. М. На спокій права не дано. Поезія Бориса Олійника. / М. М. Ільницький. – К. : Молодь, 1980. – 112 с.
3. Клочек Г. Д. Поетика Бориса Олійника: Літ.-критич. Нарис / Г.  Д. Клочек. – К. : Рад. Письменник, 1989. – 332 с.
4. Легенда про Дунай [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legendsukraine.at.ua/publ/legendi_ukrajini/istoriji/legenda_pro_richku_dunaj/64-1-0-152.
5. Олійник Б. І. Вибрані твори: у 2 т. / Б. І. Олійник; [Вступ. ст. Л. М. Талалая; Комент., прим. А. Я. Слободяник та ін.]. – К. : Українська енциклопедія, – .Т. 1 : Вірші; Поеми / [Редкол.: Д. В. Павличко (голова) та ін.]. – 2005. – 605 с.
6. Порівняння як засіб творення народнопісенного стилю [Електронний ресурс] / Я. М. Пилинський. – Режим доступу:http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine32-17.pdf.
7.  Талалай Л. Поет совісті народу / Л. Талалай // Вибрані твори [Т : у 2 т. / Б. І. Олійник; – К. : Українська енциклопедія, – .Т. 1 : Вірші; Поеми / [Редкол.: Д. В. Павличко (голова) та ін.]. – 2005. – 605 с.
8. Українська народнопісенна культура як засіб формування національної самосвідомості особистості [Електронний ресурс] / В. Семенчук. – Режим доступу:library.udpu.org.ua/…silsk…/visnuk_20.pdf‎.
9. «Я все віддам за одне недоспіване «мамо»» [Електронний ресурс] / Ж. Марфіна. – Режим доступу: dspace.nbuv.gov.ua/…/04-Marfina.pdf?…