Ключові слова: комунікативна особистість, мовна комунікація, комунікативна свідомість.

Annotation: The article is dedicated to the linguistic features of communicative personality

Key words: communicative personality, speech communication, communicative consciousness.

Термін “особистість” являє собою переклад латинського слова ” persona – маска актора. Ще античні філософи розрізняли людину як фізичне тіло, осередок фізіологічних процесів, і як сукупність власне людських рис. Таким чином, протиставлялися душа і тіло в людині. За визначенням філософського енциклопедичного словника (1998), особистість являє собою зміст, центр і єдність актів, однорідно спрямованих на інші особистості.

Найбільше це питання вивчалося науковцями як: Воркачёв С. Г. [1], Леонтьєв О.О.[3], Яшенкова О.В.[6], Стеценко А. П.[4].

Метою дослідження є аналіз лінгвістичних особливостей комунікативної поведінки особистості. Виходячи з цього, нашими завданнями є:

• проаналізувати особливості комунікативної поведінки;
• дослідити основні фактори та параметри комунікативної особистості

Основним суб’єктом мовної комунікації є людина, яка належить до певної культурної спільноти – групи людей, об’єднаних мовою та культурою, – і реалізує себе у процесі інформаційного обміну як комунікативна особистість. «Комунікативна особистість це комунікант, наділений сукупністю індивідуальних якостей і характеристик, які визначаються його комунікативними потребами, когнітивним діапазоном і комунікативною компетенцією та виявляється в процесі комунікації» [6, с. 192].

Комунікативну особистість нерідко ототожнюють із мовною особистістю в умовах спілкування. При цьому мовну особистість визначають як тип комуніканта, наділеного сукупністю здібностей та характеристик, що зумовлюють створення та сприйняття ним мовленнєвих творів (текстів), які різняться за ступенем структурно – мовної складності, глибиною і точністю відображення дійсності, певною цільовою спрямованістю.

У руслі розгляду “мовної особистості” як сукупності вмінь та характеристик останнім часом у мовознавчих дослідженнях говорять про “мовну особистість пев- ного індивіда” – автора художнього твору, учня, студента, політика тощо. Мовна особистість формується у своєрідній системі координат, яка задана тими чи іншими цінностями, які існують у народу, зразками соціальної поведінки, особли- востями сприйняття світу. Російський учений Ю. Караулов розробив «рівневу модель мовної особистості з опорою на художній текст» [2, c. 43]. Відповідно до неї, мовна особистість має три структурні рівні. Перший – вербально-семантичний – відображає ступінь володіння побутовою мовою. Другий рівень – когнітивний – актуалізує та ідентифікує релевантні знання та уявлення, які властиві соціуму (мовній особистос- ті). Цей рівень є особливо цікавим у ході аналізу колективної мовної особистості, він передбачає відображення мовної моделі світу особистості, її тезаурусу та культури. Третій – найвищий рівень – є прагматичним і охоплює характеристику мотивів, які керують розвитком мовної особистості. [2, c. 44]

Визначальним для комунікативної особистості є характеристики, які становлять 3 основні параметри: мотиваційний, когнітивний і функціональний.

Мотиваційний параметр визначається комунікативними потребами індивіда і посідає центральне місце у структурі комунікативної особистості. Саме потреба повідомити щось або отримати необхідну інформацію стимулює комунікативну діяльність і є обов’язковою характеристикою індивіда як комунікативної особистості. За відсутності потреби комунікація не відбувається.

Когнітивний параметр охоплює велику кількість характеристик, які формують у процесі пізнавального досвіду внутрішній світ індивіда в емоційному та інтелектуальному аспектах. Найважливішими з них є: знання комунікативних систем (коду), зо забезпечує сприйняття змістової та оцінної інформації і вплив на партнера; здатність спостерігати за своєю мовною свідомістю (інтроспекція), усвідомлювати та аналізувати свої дії (рефлексія), адекватно оцінювати когнітивний діапазон партнера.

Функціональний (поведінковий) параметр передбачає практичне володіння вербальними та невербальними засобами спілкування, вміння варіювати комунікативні засоби, вибудовувати дискурс відповідно до норм та правил етикету. [1, с. 24]

Складником комунікативної свідомості є «мовна свідомість – сукупність психічних механізмів породження, розуміння та зберігання мови у свідомості, тобто психічні механізми, що забезпечують процес мовленнєвої діяльності людини. Це відбиття специфічної мовної структури в підсвідомості носіїв мови; сукупність законів, правил мови на рівні вмінь, що реалізується в умінні правильно вибрати й ужити мовні засоби у спілкуванні. Нормативним є гомогенний характер мовної свідомості. Розпад традиційної культури й соціальні катаклізми приводять до порушення однорідності мовної свідомості, виникають різні інваріанти мовної свідомості, орієнтовані на ідеали й норми різних соціальних груп, які можуть суперечити один одному». [5, с. 8]

Вартий уваги той факт, що мова є не тільки результатом, але й засобом діяльності свідомості.  Лінгвістичний підхід до мовної свідомості повинен бути орієнтований на те, яку роль у функціонуванні системи мови грає реальний позамовний контекст життєдіяльності людини і реалізація комунікативних завдань. Таке розмежування підходів забезпечує, на думку А. П. Стеценко, «основу для конструювання нередукованого уявлення про мовну свідомість» [4, с. 171].

Комунікативна свідомість визначає поведінку комунікативної особистості під час інформаційного обміну. Чим розвинутіша комунікативна свідомість людини, тим усвідомленіше її поведінка, свідоміший вибір мовленнєвих дій, успішніше конструювання комунікативних ситуацій.

Російський психолог і лінгвіст Олексій Леонтьєв вважав, що національна специфіка мовленнєвого спілкування формується системою факторів, які зумовлюють відмінності в організації, функціях і способі опосередкування процесів спілкування, властивих певній культурно національній спільноті. О. Леонтьєв запропонував таку класифікацію цих факторів[3, c. 191]:

1. Фактори пов’язані з культурною традицією:

• Дозволені та заборонені у спільноті типи та різновиди спілкування;
• Стереотипні ситуації спілкування, відтворювані акти спілкування, що становлять фонд національної культури етносу або субкультуру в межах цього етносу;
• Етикетні характеристики універсальних актів спілкування;
• Рольові та соціально-символічні особливості спілкування, тобто фактори, що кореняться в специфічній для певної спільноти системі соціальних ролей, а також у додаткових символічних функціях, притаманних цій спільноті;
• Номенклатура та функції мовних і текстових стереотипів, які використовують у спілкуванні;
• Організація текстів.[3, c.191-192]

2. Фактори пов’язані з соціальною ситуацією та соціальними функціями спілкування:

• Функціональні «підмови» та функціонально-стилістичні особливості;
• Етикетні форми.

3. Фактори пов’язані з етнопсихологією, тобто з особливостями перебігу та опосередкування психічних процесів і різних видів діяльності:

• Психолінгвістична організація мовленнєвої та інших видів діяльності , опосередкованих мовою;
• Номенклатура, функції та особливості перебігу проксемічних, пара лінгвістичних і кінетичних явищ.

4. Фактори, пов’язані з наявністю в тезаурусі спільноти певних реакцій, понят тощо, тобто зі специфікою денотації:

• Система традиційних образів, порівнянь, символічне вживання певних денотатів;
• Система кінетичних засобів.

5. Фактори зумовлені специфікою мови спільноти:

• Система стереотипів;
• Система образів, порівнянь тощо;
• Структура текстів;
• Етикетні форми;
• Психолінгвістична організація мовленнєвої або іншої діяльності [3, c. 193].

Отже, комунікативна особистість як продукт і носій певної лінгвокультури неоднорідна, має свої особливості актуалізації на різних рівнях і в різних типах комунікації. ЇЇ лінгвокультурна належність безпосередньо впливає на комунікативний процес, позначається на результатах та ефективності спілкування. Результати досліджень, присвячених вивченню комунікативної особистості як носія лінгвокультури, у перспективі можуть бути використані для параметричного аналізу комунікативної поведінки у конкретних ситуаціях.

Список використаної літератури:

1. Воркачёв С. Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт: становление антро- поцентрической парадигмы в языкознании / С. Г. Воркачёв // Науч. докл. высш. шк. Филол. науки. – 2001. – № 1. – С. 64–72.
2. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М. : Наука, 1987. – 263 с
3. Леонтьєв О.О. Основи психолінгвістики. – М.: Сенс, 1997. – 287 с.
4. Стеценко А. П. Психологический и лингвистический подходы к проблеме языкового сознания / А. П. Стеценко // Языковое сознание: [Тезисы IX Всесоюзного симпозиума по психолингвистике и теории коммуникации]. – М.. : Институт языкознания АН СССР, 1988. – С. 170-171
5. Язык и сознание: парадоксальная рациональность / отв. ред. Е. Ф. Тарасов. – М. : Институт языкознания, 1993. – 174 с.
6. Яшенкова О.В. Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб. для самостійної роботи студентів / О.В. Яшенкова. – К.: ВЦ. “Академія”, 2010. – 304 с.