Найдосконалішим способом регулювання приватноправових відносин міжнародного характеру виступає процес уніфікації. Саме завдяки останній здійснюється подолання правових колізій в межах ЄС та на основі створення єдиних правових норм формується спільне європейське міжнародне приватне право (далі –МПрП). Гаазька Конференція з МПрП – це міжнародна організація, завданням якої якраз і є уніфікація колізійних норм в таких галузях права, як спадкове, комерційне, сімейне, міжнародний цивільний процес тощо. Гаазька Конференція будує мости між різними правовими системами – загального та континентального права, системами заснованими на релігійному праві та теократичних системах, унітарних і федеральних системах – кожна з яких широко представлена серед її держав-членів [1, c.17]. Європейський Союз (далі – ЄС) вступив до цієї організації 3 квітня 2007 року, шляхом здачі на зберігання документа про прийняття її Статуту. В системі юридичних актів ЄС містяться конкретні посилання на положення Гаазьких конвенцій, а також відбувається процес їх поступової інтеграції до європейського «acquis communautaire». Так, у статтях 11-12, 18, 42, 60-62 тощо Регламенту ЄС № 2201/2003 про юрисдикцію, визнання і приведення у виконання судових рішень по шлюбних справах і питань про батьківську відповідальність («Брюссель II-біс») згадується Конвенція від 25 жовтня 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей та Конвенція від 19 жовтня 1996 року про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей [2]. Положення Гаазького Протоколу про право, застосовне до аліментних зобов’язань від 23 листопада 2007 року [3] були покладені в основу Регламенту Ради ЄС № 4/2009 про юрисдикцію, право, що підлягає застосуванню та визнання і виконання судових рішень, а також співпрацю у справах, пов’язаних із аліментними зобов’язаннями від 18 грудня 2008 року [4]. У статті 30 Регламенту «Рим II» говориться про необхідність здійснення дослідження з питань про наслідки статті 28 даного акту по відношенню до Гаазької Конвенції від 4 травня 1971 року про право, що застосовується до дорожньо-транспортних пригод [5].
В рамках 21 сесії Гаазької конференції з МПрП 23листопада 2007 року одночасно було укладено два міжнародних документи : Гаазьку Конвенцію про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання (далі – Конвенція) [6] та Гаазький Протокол про право, застосовне до аліментних зобов’язань (далі – Протокол) [3]. На конференції було вирішено, що включати розділ про право, яке підлягає застосуванню до аліментних зобов’язань в Конвенцію неможливо, в силу значних відмінностей в ключових національних правових системах, внаслідок чого був додатково прийнятий ще і Протокол. Дані акти замінили собою Гаазьку конвенцію від 24 жовтня 1956 р про право, застосовне до аліментних зобов’язань щодо дітей і Гаазьку конвенцію від 2 жовтня 1973 року про право, застосовне до аліментних зобов’язань. Варто зазначити, що хоча термін «Протокол» є незвичним для інструменту прийнятого на Гаазькій конференції, проте саме він на даний час відіграє більш значну роль в праві ЄС, ніж сама Конвенція та виступає безпосереднім предметом цієї статті.
На відміну від Конвенції, в назві якої прямо говориться про захист дітей щодо стягнення аліментів та інших видів сімейного утримання, назва Протоколу не містить ніяких вказівок на цей рахунок, що сприяє досить широкій сфері його застосування. Протокол визначає право, яке застосовується до аліментних зобов’язань, що випливають із сімейних відносин, походження, шлюбу чи спорідненості, включаючи зобов’язання щодо дитини, незалежно від сімейного стану батьків. В статті 1 прямо говориться, що він визначає застосовне право на основі любих сімейних зв’язків без будь-яких обмежень чи застережень [3]. Важливо відмітити, що Протокол не призначений для визначення права, що застосовується до сімейних відносин, з яких виникає аліментне зобов’язання. В деяких випадках, це призводить до ускладнень, наприклад, коли питання про існування сімейних відносин виникає в ході дослідження справи для забезпечення позову, як от в ситуації, коли майбутній боржник оспорює походження дитини чи дійсність шлюбу. Протокол також не містить норм, про конфлікт юрисдикцій (наприклад юрисдикції органів влади та визнання і виконання рішень), а також положень про співробітництво між державами. Деякі з цих питань, як от адміністративна співпраця в проведенні міжнародного стягнення аліментів між державами учасниками даного акту, врегульовані безпосередньо у Конвенції. Протокол робить важливий внесок в забезпечення більшої правової визначеності та передбачуваності у двох сторін аліментного зобов’язання, значну увагу приділяє питанням захисту дітей. Отже, метою акту є полегшення процедури міжнародного стягнення аліментів та створення єдиних правил визначення застосовуваного права. Таким чином, особливе значення Протоколу для ЄС полягає у тому, що він сприяє подальшому здійсненню уніфікації у даній сфері на його просторах. Хоча акт був прийнятий як доповнення до Конвенції, ставити його в повну залежність від неї аж ніяк не можна. Так, статтею 22 Протоколу передбачається право підписувати, ратифікувати та приєднуватись до нього всіх держав, навіть якщо вони не являються Сторонами Конвенції [3]. З Конвенцією він перебуває скоріше у функціональному зв’язку, який полягає у спільних цілях цих двох актів. Крім того, останнім часом все більше говориться про необхідність його перетворення в самостійну міжнародну конвенцію.
Важливою рисою Протоколу та значною відмінністю від Конвенції є універсальність його застосування (erga omnes), що закріплена статтею 2 : «Цей Протокол застосовується, навіть якщо застосовним правом є право держави, яка не є Договірною державою». Наприклад, якщо кредитор є резидентом не договірної держави, яка ініціює судовий розгляд в договірній державі (в країні звичайного місця проживання боржника), то навіть тоді він буде отримувати вигоди від застосування єдиних правил, сприятливих для кредиторів, викладених в Протоколі [7]. Дана норма вважається нам досить вдалою, оскільки дозволяє захистити інтереси широкого кола осіб незалежно, наприклад, від політики держав.
За загальним правилом аліментні зобов’язання регулюються законодавством держави звичайного проживання кредитора. Проте, це правило не діє, наприклад, коли одна із сторін зобов’язання заперечує і право іншої держави має більш тісний зв’язок із шлюбом. У цьому випадку суд повинен провести розслідування того, наскільки шлюб має більш тісний зв’язок з іншим законом (наприклад, законом місця постійного проживання подружжя або законом місця проживання під час шлюбу, правом країни їх громадянства тощо). Одним з нововведень Протоколу є акцентування на можливості кредитора у разі необхідності відступати від загального правила про застосовне право, що збільшує гарантії у задоволенні його позовних вимог. Так, якщо кредитор не має можливості в силу закону місця його звичайного проживання отримати аліментні платежі, застосовується право місця знаходження суду. Категоріями кредиторів, які «виграють» від можливості вибору права країни суду є діти по відношенню до батьків і батьки по відношенню до дітей, а також особи інші ніж батьки стосовно дітей, які не досягли 21-річного віку. У випадку, коли кредитор звертається до компетентних органів держави, де має своє звичайне місце проживання боржник, також може застосовуватись право суду. У разі, якщо застосування кредитором права його звичайного місця проживання та права суду в силу закону є неможливим, то застосовується закон спільного громадянства, якщо таке є. Визначаються два випадки автономії волі сторін. Зокрема, в ст.7 передбачається, що сторони можуть укласти угоду про вибір права щодо любого аліментного зобов’язання в конкретних справах, які були передані до суду чи іншого компетентного органу [3]. У ст. 8 говориться, що повнолітні особи можуть в будь-який час, навіть і до виникнення спору визначати закон, що буде застосовуватися до зобов’язання. Який, зокрема, може бути : законом любої держави, громадянином якої є одна із сторін на момент такого вибору; законом держави звичайного місця проживання одної з сторін в момент вибору; правом, визначеним сторонами як застосовне або яке відповідно до закону застосовується до певного режиму майна; правом, визначеним сторонами як застосовне або яке відповідно до закону застосовується до їх розлучення або роздільного проживання. Обмеження у виборі права є щодо осіб, які не досягли 18-річного віку або повнолітніх осіб, які не в змозі самостійно захищати свій інтерес в силу певних фізичних чи психічних відхилень. Протоколом гарантується право боржника на оскарження позову іншої сторони. Так, зазначається, що у разі аліментних зобов’язань, крім тих, що випливають з відносин батько-дитина по відношенню до дитини і подружжя та колишнього подружжя, боржник може оскаржувати позов на підставі відсутності такого зобов’язання відповідно до закону його постійного місця проживання та закону спільного громадянства, якщо такий є. Також у застосуванні права визначеного в Протоколі може бути відмовлено якщо його ефект буде явно суперечити публічному порядку держави суду. При визначенні розміру аліментів обов’язково мають бути взяті до уваги розмір компенсації (одноразової виплати) присудженої на користь кредитора.
Відповідно до статті 24 Протоколу регіональним організаціям економічної інтеграції, таким як ЄС, надається право підписувати, приймати, схвалювати та приєднуватись до нього. Європейський Союз, за винятком Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та Данії, ратифікував Протокол 8 квітня 2010 року. Ще однією країною, що теж приєдналась до цього акту стала Сербія, що ратифікувала його 10 квітня 2013 року. Як наслідок, документ набуде чинності 1 серпня 2013 року, оскільки відповідно до ст.25 Протоколу він набуває чинності в перший день місяця, наступного після закінчення трьох місяців після здачі на зберігання останнього документа про ратифікацію, прийняття, затвердження або приєднання [3].
Цікавим є той факт, що хоча Протокол ще не набув чинності, але він уже застосовується на тимчасовій основі в рамках ЄС. На нашу думку, прийняття такого незвичайного рішення було зумовлено небажанням відкладати застосування Регламенту Ради ЄС № 4/2009 про юрисдикцію, право, що підлягає застосуванню та визнання і виконання судових рішень, а також співпрацю у справах, пов’язаних із аліментними зобов’язаннями. Так, у статті 76 даного акту зазначається, що його положення будуть застосовуватись з 18 червня 2011 року за умови, якщо до цієї дати Гаазький Протокол 2007 року набере законної сили [4]. В іншому випадку, Регламент повинний застосовуватись з дати введення в дію Протоколу. Також статтею 15 Регламенту передбачається, що право, яке буде застосовуватись до зобов’язань по сплаті аліментів визначається відповідно до Гаазького Протоколу 2007 року. Як бачимо, ці два юридичні акти пов’язані між собою досить тісним зв’язком. 30 листопада 2009 року Рада ЄС прийняла Рішення про висновок Європейського Співтовариства щодо Гаазького Протоколу від 23 листопада 2007 року про право, застосовне до аліментних зобов’язань [8]. В ньому зазначається, що правила Протоколу повинні застосовуватись в ЄС на тимчасовій основі якщо він не ввійде в дію до 18 червня 2011 року, тобто до дати набрання Регламентом законної сили. Цей Регламент на відміну від Протоколу поширюється також на Об’єднане Королівство відповідно до Рішення Комісії 2009/451/EC від 8 червня 2009 року [9],крім положення глави 1, в якій говориться про те, що застосовне право визначається відповідно до Гаазького Протоколу. Щодо Данії, то даний акт застосовується в цій країні лише оскільки, він вносить зміни в Регламент «Брюссель II-біс», що зазначається у Протоколі про позицію Данії [10]. Новизною Регламенту є зазначення того, що коли рішення щодо аліментних зобов’язань приймається на основі єдиного вибору правових норм відповідно до Гаазького Проколу, воно виконується в іншій державі-члені ЄС без будь яких додаткових процедур та форм контролю. Таким чином завдяки застосуванню уніфікованих норм та скасуванню екзекватури виконавче провадження з аліментних зобов’язань на території ЄС значно спрощується, що безумовно є позитивним моментом. Даний акт став першим інструментом, який охоплює всі основні питання міжнародного приватного права в даній сфері : юрисдикцію, застосовне право, визнання та виконання судових рішень у поєднанні з положеннями про судову співпрацю.
Отже, Протокол став першим інструментом Гаазької конференції який був ратифікований Євросоюзом як регіональною організацією економічної інтеграції. На його прикладі можна говорити про те, що вплив даної міжнародної організації на уніфікаційні процеси в МПрП об’єднаної Європи збільшується, і в майбутньому, на нашу думку, зможе відіграти значну роль у виробленні єдиних правових норм у державах-членах ЄС.
Список використаних джерел:
1. Попко В. В. Уніфікація норм міжнародного приватного права в рамках Гаазької Конференції : Дис. на здоб. наук. ст. канд. юр. наук 12.00.03 / В. В. Попко.- К., 2006. – С.17.
2. Council Regulation (EC) №. 2201/2003 of 27 November 2003 concerning jurisdiction and the recognition and enforcement of judgments in matrimonial matters and the matters of parental responsibility («Brussels II-bis») // OJ L 338, 23.11.2003. -Р. 12-29.
3. Protocol of 23 November 2007 on the Law applicable to maintenance obligations : [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.hcch.net/ Index_en.php?act=conventions.text&cid=133
4. Council Regulation (EC) №. 4/2009 of 18 December 2008 on jurisdiction, applicable law, recognition and enforcement of decisions and cooperation in matters relating to maintenance obligations // OJ L 007, 10.01.2009. – P. 1-79.
5. Council Regulation (EU) №. 864/2007 of 11 July 2007 on the law applicable to non-contractual obligations («Rome II») // OJ L 199, 31.7.2007.- Р. 40-49.
6. Convention of 23 November 2007 on the international recovery of сhild support and other forms of family maintenance : [Електронний ресурс].- Режим доступу : http://www.hcch.net/index_en.php?act=conventions.text&cid=131
7. Bonomi A. Explanatory report on the Protocol of 23 November 2007 on the law applicable to maintenance obligations: [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.hcch.net/upload/wop/expl39e.pdf
8. Council Decision of 30 November 2009 on the conclusion by the European Community of the Hague Protocol of 23 November 2007 on the Law Applicable to Maintenance Obligations // OJ L 331, 16.12.2009.-P.23
9. Commission Decision (EC) №4/2009 of 8 June 2009 on the intention of the United Kingdom to accept Council Regulation on jurisdiction, applicable law, recognition and enforcement of decisions and cooperation in matters relating to maintenance obligations // OJ L149, 12.6.2009.-P.1
10. Protocol on the position of Denmark of 13 December 2007 : [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.lisbon-treaty.org/wcm/the-lisbon-treaty/protocols-annexed-to-the-treaties/851-protocol-on-the-position-of-denmark-851.html

    This article analyzes such kind of alternative dispute resolution, as mediation defines its characteristic features and peculiarities, procedure and tactics of its realization, advantage over law – suit as well as settles in precise terms all the conclusion as to the emergency of implementation of mediation into practical dispute in Ukraine.

    Корпоративний сектор України характеризується великою кількістю конфліктів, що завдають шкоди не лише його учасникам, а й в цілому іміджу нашої держави. При цьому вирішувати їх досить складно, в силу самого предмета спору, кількості і складу його учасників, наявності кількох позовних вимог, неоднозначності тлумачення норм законодавства різними судовими інстанціями та недостатньо чітким правовим регулюванням корпоративних відносин в Україні. Традиційним способом врегулювання корпоративних спорів в Україні вважається звернення до господарського суду. Проте, існує багато недоліків судових процедур, серед яких недосконалість українського корпоративного законодавства, публічність, корупція та низька кваліфікація суддів у цій сфері, значні фінансові та часові затрати. Крім того, існує страх сторін перед «неугодним» рішенням суду і як наслідок – ухилення від їх виконання. Це зумовлює виникнення альтернативних способів вирішення конфліктів (АВС), які є менш формалізованими, порівняно недорогими та займають набагато менше часу. Найпоширенішим методом АВС є медіація (примирення), вона успішно використовується та законодавчо закріплена у Норвегії, Фінляндії, Польщі, Великобританії, Австрії, Німеччині, Франції, Бельгії, США. В Данії, Швеції, Нідерландах, Ірландії, Іспанії та Італії здійснені перші кроки до її запровадження у вигляді пілотних проектів. Останнім часом активно впроваджуються програми примирення також і в Східній Європі. Так, в Польщі після експериментального періоду програми медіації були прийняті на рівні національного законодавства. Серед країн колишнього СРСР лідером є Росія, де медіація застосовується уже протягом кількох років у 10 містах, зокрема, у Москві, Пермі, Тюмені, Іркутську, і за сатитистичними даними близько 20% корпоративних спорів врегульовуються в такий спосіб. Держави всіляко сприяють розвитку медіації, прикладом може бути Франція, де процедура посередництва є безкоштовною для учасників процесу і оплачується з Державного бюджету. Як бачимо, світовий досвід орієнтований на активне використання медіації, що зумовлює потребу у дослідженні та впровадженні даного інституту і в українському законодавстві. Питання, пов’язані з застосуванням медіації досліджували такі вчені – правники, як Беліков О., Бондаренко – Зелінська Н. Л., Боброва О.М., Васильчак С.В., Горова А. О., Єрьоменко Г.І., Жмудь В.А., Землянська В. В., Леннуар Н.Н., Руснак Л.В., Рунессон Е. М., Кимберли К., Прокопенко Н. М, та інші.

    Медіація – це неформалізований, конфіденційний процес переговорів для врегулювання суперечки, який дозволяє розглянути предмет спору під різним кутом і виявити важливі для обох сторін питання, досягнути компромісу та відновити чи зберегти ділові відносини між ними. Легальне визначення даного терміну наводиться у Типовому Законі ЮНСІТРАЛ «Про міжнародну комерційну примирювальну процедуру з настановами щодо її впровадження й застосування», згідно якого медіація – це процес, коли сторони залучають третю особу або осіб для допомоги у мирному врегулюванні спорів, що виникають із приводу контрактних чи інших правових відносин, або пов’язані з ними.[1] Отже, для вирішення спору залучається нейтральна сторона – посередник (медіатор), який веде процес, вислуховує аргументацію сторін щодо суті спору і активно допомагає їм зрозуміти свої інтереси, оцінити можливість компромісів і самостійно прийняти рішення, яке задовольнить всіх учасників.[2] Відповідно до директиви ЄС «Про деякі аспекти медіації у цивільних та господарських правовідносинах», медіатор – це будь-яка третя особа, незалежно від віросповідання чи професії, якій пропонується провести посередництво ефективним, неупередженим і компетентним чином. [3] У Чехії та Австрії медіаторами можуть бути спеціалісти в галузі права, соціальних наук, чи психології, які пройшли спеціальний тренінг, а в Польщі необхідною умовою також є реєстрація в суді. Відповідно до французького законодавства посередники мають бути акредитовані прокурором і підписати контракт з Міністерством юстиції щодо надання послуг медіації. В Росії медіаторами не можуть бути особи, які обіймають державні посади. Незважаючи на різноманітність вимог до посередника в залежності від держави, головною є неупередженість та нейтральність, оскільки він повинен бути не зацікавлений у результатах справи та діяти однаково в інтересах обох сторін. Методи медіаторів відрізняються від тих, які використовують юристи, адже якщо останні аналізують факти, причини конфліктів та шукають винуватця, то медіатор не розглядає минуле, а враховуючи сьогоднішню ситуацію, налаштовує людей на домовленість у майбутньому. Медіатор допомагає визначитися, чим саме обидві сторони можуть поступитися, щоб дійти згоди, спрямовує їх емоції в правильне русло внаслідок чого вони розуміють, що їх не влаштовує і що потрібно. В ході медіації сторони контролюють і сам процес і досягнутий результат, оскільки виступають активними учасниками переговорів, пропонують власні варіанти врегулювання корпоративного спору. У США, відповідно до Uniform Mediation Act, передбачається право на участь в медіації не лише сторін, але й адвоката.[4] На відміну від судового розгляду чи арбітражу медіація неформалізована, оскільки проводиться без участі судів, тому відсутній державний примус, немає процесуальних документів та строків. Атмосфера сприяє до мирного вирішення корпоративного спору, так як відсутня напруженість судового процесу, сторони намагаються з повагою відноситися один до одного, а медіатор сприяє налагодженню конструктивного діалогу між ними. Опоненти не змагаються між собою, як у суді, а намагаються досягнути угоди та примирення. Характерною рисою медіації є добровільність, оскільки вона можлива лише за взаємної згоди обох сторін, які не зобов’язані будь-що дійти згоди і можуть відмовитись від неї, а медіатор не має повноважень сам ухвалювати рішення без їх згоди. Жодна із сторін не залишається у програші, оскільки ухвалюється взаємовигідне рішення, і що найголовніше, як правило, зберігаються добрі партнерські стосунки та перспективи подальшої співпраці. Важливою рисою медіації є і те, що вона розглядає корпоративний спір у широкому розумінні, тобто не лише з правової точки зору, а й враховуючи багато інших факторів – наприклад, взаємовідносини сторін, психологічні чинники. Конфіденційність процедури забезпечується обов’язком медіатора та сторін не розголошувати третім особам інформацію, що стала відома в процесі медіації. Винятком можуть бути лише дані про готування до злочину. Гнучкість медіації полягає у тому, що сторони можуть самостійно вирішувати, до якого типу медіації їм вдатися і яку процедуру обрати.

    Медіація складається з декількох етапів – підготовчого, вступного слова медіатора, розповідей сторін, пошуку шляхів розв’язання конфлікту, укладення та підписання угоди. Після прийняття сторонами рішення про застосування саме такого методу врегулювання корпоративного спору, відбувається вибір медіатора, з яким підписується угода про медіацію, з зазначенням порядку та правил її проведення. Медіатор попередньо розмовляє з кожним учасником корпоративного конфлікту, пояснюючи правила проведення медіації, отримує згоду сторін їх дотримуватися, відповідає на запитання. Далі відбуваються спільні зустрічі по декілька годин кожна, де сторони висвітлюють та обговорюють своє бачення конфлікту і за допомогою медіатора шукають прийнятні для обох сторін варіанти його вирішення. Обговорення шляхів розв’язання спору передбачає визначення переваг і недоліків кожного із варіантів, реалістичності їх виконання, можливих наслідків застосування. медіатор відстежує процес комунікації і намагається усунути практичні та психологічні перешкоди, що заважають врегулюванню конфлікту. [5] Під час медіації діє принцип – «нічого не вирішено, поки не вирішено все», тому остаточне рішення не приймається, допоки не будуть розглянуті всі спірні питання і можливі варіанти рішень. У разі досягнення згоди, медіатор допомагає сторонам оформити її як письмову угоду, яка уже може бути примусово виконана у судовому порядку. В угоді повинний бути зазначений план розв’язання спору з обов’язковим зазначенням відведеного на це часу та розподілу відповідальності між учасниками.Даний етап закінчується ознайомленням з текстом угоди, її погодженням та підписанням. З цього моменту вважається, що спір відсутній, оскільки сторони досягли консенсусу. В Словаччині, процедура закріплення результатів медіації – це один з етапів суперечки, який передбачений в процесуальному законодавстві. Суддя направляє справу на медіацію, до того як почнеться судовий розгляд, коли ж сторони досягають домовленості, це оцінюється як мирова угода. Найпоширенішими тактиками медіації є: почергове вислуховування – на спільній зустрічі кожна з сторін обґрунтовує свою позицію; угода – полягає в тому, що посередник прагне більше часу вести переговори за участю обох сторін, при цьому наголошується на потребі прийняття компромісних рішень; човникова дипломатія – конфліктуючі сторони розділяються і медіатор допомагає їм узгодити різні аспекти угоди; тиск на одного з опонентів – більшу частину часу медіатор присвячує роботі із одним учасником, доводиться помилковість його позиції і у підсумку він іде на поступки; директивний вплив – увага звертається на слабкі моменти у позиціях опонентів, помилковості їх дій стосовно один одного. [6]

    В нашій державі використання медіації як способу вирішення корпоративних спорів має недовгу історію, оскільки лише з 1994р. починає формуватись мережа українських регіональних груп медіаціі, проводяться перші експерименти щодо її використання. Наразі діє Український Центр Медіації (УЦМ), що створений при Києво-Могилянській Бізнес-Школі. Головними напрямками його діяльності є навчання медіаторів та надання ними послуг. На сьогоднішній день основним завданням Центру є популяризація даного інституту в Україні. В 2006 році був виданий Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів», де зазначається, що держава повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські суди, посередники тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду. [7] До основ для запровадження медіації слід віднести також вітчизняний інститут примирення в процесуальному законодавстві – ст. 175 ЦПК України, ст. 78 ГПК України, які регламентують укладання між сторонами судового процесу мирової угоди. Проте, в Україні медіація все ж не набула значного поширення і використовується досить обмежено. Це пов’язано з відсутністю в українському процесуальному законодавстві норм, які б сприяли її розвитку, а також через інформаційний вакуум про те, що застосовувати медіацію просто і вигідно. В 2011р. народним депутатом Тищенком О.І. було внесено законопроект про медіацію, але він був знятий з розгляду. Нова спроба запровадити даний інститут була зроблена 19 квітня 2012 року, коли був внесений новий проект закону про медіацію. На даний час він знаходиться на стадії ознайомлення. Водночас, висока ефективність даного інституту у вирішенні правовових спорів підтверджується даними статистики – 80% спорів, що перебували в провадженні суду і були передані на медіацію, вирішувались без судового розгляду.[8]

    Отже, перевагами медіації є: простота, економія часу, зниження вартості вирішення спору, можливість впливати на його результат, конфіденційність процедури, можливість збереження або відновлення ділових взаємин з партнерами, впливу на результат вирішення, запобігання виникненню подібних конфліктів у майбутньому. Медіація забезпечує сторонам кращі, бажаніші результати, дозволяє застосувати творчий підхід для вирішення спору, допомагає зберегти господарські зв’язки. Судовий розгляд справи, навпаки, часто призводить до виникнення ворожнечі, припинення або шкоди для подальших взаємин сторін. Медіація дає змогу вирішити правовий конфлікт не тільки з мінімальними затратами коштів та часу, а й на умовах, прийнятних для обох сторін спору. Тому, поширення такого методу вирішення корпоративних спорів було б досить ефективним і сприяло б запобіганню, зменшенню загальної кількості корпоративних конфліктів, заощадженню коштів Державного бюджету за рахунок розвантаження судової системи шляхом досудового врегулювання конфліктів. В більшості розвинених держав медіація є найпоширенішим альтернативним способом розв’язання конфлікту, широко заохочується та використовується, тому впровадження на законодавчому рівні інституту медіації свідчило б про бажання України гармонізувати власне законодавство до світових стандартів, відповідати міжнародним тенденціям у цій сфері.

Ключові слова: корпоративний спір, альтернативне вирішення спорів, медіація, медіатор, почергове вислуховування, угода, човникова дипломатія, директивний вплив, гармонізація корпоративного законодавства.

Key words: сorporate dispute, alternative dispute resolution, mediation, mediator, alternate hearing, agreement, shuttle diplomacy, directive influence, harmonization of corporate law.

 Список використаної літератури:

1.Типовий Закон ЮНСІТРАЛ «Про міжнародну комерційну примирювальну процедуру з настановами щодо її впровадження й застосування» 2002. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uncitral.org/pdf/english/texts/arbitration/ml-conc/03-90953_Ebook.pdf

2.Єрьоменко Г.І. Медіація як спосіб вирішення суперечок./ Єрьоменко Г.І. :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://innovations.com.ua/ua/interview/13281/temp

3.Директива 2008\52 ЄС «Про деякі аспекти медіації у цивільних та господарських правовідносинах» від 5.05.2008. // Official Journal of the European Union L 136/3

4.Uniform Mediation Act від 10.03.2001. :[Електронний ресурс]. -Режим доступу : http://www.mediate.com/articles/umafinalstyled.cfm

5.Рунессон Ерік М., Гі Марі-Лоранс.Медіація конфліктів і спорів у галузі корпоративного управління / Ерік M. Рунессон, Mарі-Лоранс Гі .-Всесвітній форум з питань корпоративного управління, 2007 : [Електронний ресурс]. -Режим доступу : http://www.ifc.org/ifcext/cgf.nsf/AttachmentsByTitle/FOCUS4Russian/$FILE/FocusReport_Ukr_final.pdf

6.Беліков О. Конфлікти у підприємницькій діяльності та можливості їх врегулювання / О.Беліков.- Юр.журнал: Юстиніан №5\2007 :[Електронний ресурс]. -Режим доступу : http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2664

7.Указ Президента України № 361/2006 «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10.05.2006 :[Електронний ресурс]. -Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/361/2006

8.Бондаренко-Зелінська Н. Л.Запровадження альтернативних способів врегулювання спорів: європейський досвід для України / Н.Л.Бондаренко-Зелінська .-. Мжнародне приватне право: розвиток, порівняльний аспект, гармонізація – С.167