Ключові слова: особистісна адаптованість, рівень креативності.

In the article the notion and maintenance of level of creativity and personality adapted of students-freshmen to teaching in an institute of higher is examined. The results of empiric research of intercommunication of personality adapted of students-freshmen and their levels of creativity.

Keywords: personality adapted, level of creativity.

 Актуальність теми

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства важливе місце відводиться вищій школі. Для навчання нового покоління фахівців потрібні дієві форми і методи організації навчального процесу, здатні розкрити потенційні можливості студентів. У зв’язку з цим зростає роль початкового етапу навчання у вищому навчальному закладі (ВНЗ), який представляє собою важливий період у процесі розвитку особистості майбутнього фахівця. Ефективна адаптація багато в чому визначає мотивацію, спрямованість і характер навчальної діяльності на старших курсах, психологічний комфорт, моральну задоволеність собою і навчанням у ВУЗі.

Сьогодні також помітно зріс інтерес до вивчення найбільш високоорганізованого виду діяльності – творчого мислення, або креативності. Рівень креативності складний для дослідження і викликає безліч суперечок, оскільки кількість фактів, що відносяться до даної проблеми, дуже велика. В сучасній психологічній науці не існує навіть загальноприйнятого визначення творчості. Проте суспільство висуває підвищені вимоги до розвитку творчого мислення та креативності.

Однак, аналіз робіт з даної проблематики дає можливість зробити висновок про те, що в них розглядаються лише окремі сторони адаптаційного процесу, і при цьому не визначено зв’язок адаптації як об’єктивного і закономірного процесу з рівнем креативності особистості. У дослідженнях не зазначається роль студента, як творчого суб’єкта діяльності, який значною мірою визначає процес адаптації. Немає також методологічно обґрунтованої програми цілеспрямованого розвитку креативності, як ефективного способу оптимізації соціально-психологічної адаптації особистості до стосунків у навчальній групі. Вищезазначені факти й зумовили вибір даної теми дослідження.

 Мета і завдання статті

Мета дослідження – дослідити особливості впливу рівня креативності на адаптацію особистості до навчання у ВНЗ.

Виходячи із зазначеної мети, завданнями дослідження є:

1.  Здійснити теоретико-методологічний аналіз змісту понять адаптації та креативності.

2.  Виокремити умови, які сприяють та перешкоджають адаптації.

3.  Діагностика рівня креативності як ефективного способу оптимізації адаптації особистості до навчання у ВНЗ.

 Аналіз стану наукової розробки проблеми

У сучасній психології вивчення проблеми креативності присвячені роботи зарубіжних і вітчизняних дослідників: Д. Гілфорда, Є. П. Торренса, С. А. Мідника, Р. Ділтса, К. Роджерса, В. Н. Дружиніна, В. С. Юркевича, А. М. Матюшкина, Я. А. Пономарьова, А. Н. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна, Д. Б. Богоявленської, Т. А. Баришевої, Л. С. Виготського, Б. М. Теплова, П. Едварс та ін.

Проблема адаптації досліджується науковцями досить широко. До теперішнього часу накопичена багата теоретична та емпірична база досліджень, присвячених процесу психологічної адаптації особистості в зарубіжній (А. Адлер, А. Маслоу, К. Роджерс, Г. Сельє, В. Франкл, З. Фрейд, Х. Хартман, Е. Еріксон та ін.) і вітчизняній психології (Б.Г. Ананьєв, Д.А. Андрєєва, П.К. Анохін, А.А. Бодальов, Л.С. Виготський, К.Г. Делікатний, О.М. Леонтьєв, Л.А. Молодцова, В.Т. Хорошко, А.А. Реан, С.Л. Рубінштейн, А.В. Петровський та ін.).

 Основна частина

Проблема соціалізації та адаптації є однією з тих загальнозначущих галузей наукових знань, в яких представлена ​​велика кількість теоретичних напрямів. Феномен адаптації вивчається на стику різних наук, так як носить міждисциплінарний характер. При цьому теоретичні та методологічні проблеми адаптації в повній мірі не вирішено. Проблема адаптації студентів є однією з ключових у сучасних дослідженнях у сфері освіти [1, 8].

Отже, соціально-психологічна адаптація у ВНЗ – процес і результат пристосування молодої  людини  до  організаційного  середовища  навчального закладу завдяки актуалізації інтелектуального та особистісного потенціалу. Адаптація особистості до студентського середовища відбувається в системі “людина і нове соціально-психологічне середовище” (людина – людина, людина – група). Психологічна адаптація – це процес наближення психічної діяльності особистості до соціальних і соціально-психічних вимог середовища, умов і змісту діяльності людини [4, 240]. Психологічний аспект адаптації виявляється у пристосуванні до студентської групи, встановленні коректних ділових і особистих контактів, формуванні позитивних відносин з товаришами по групі, в ступені задоволеності цими відносинами, у здатності кураторів формувати здоровий психологічний клімат в студентських академічних групах.

Просецький П. А. характеризує адаптацію як активне творче пристосування студентів нового прийому до умов вищої школи, в процесі якого у них формуються навички та вміння організації розумової діяльності, покликання до обраної професії, раціональний колективний і особистий режим праці, дозвілля і побуту, система роботи з професійної самоосвіти і самовиховання професійно значущих якостей особистості.

Вважається, що адаптація відбувається протягом усіх років навчання. Стихійно лише до третього курсу формуються значущі для студента навички самоконтролю, організованості, відповідальності. Численні дослідження показують, що найбільш вразливими у багатьох відносинах є саме студенти першого курсу. Тому саме в першому семестрі першого курсу максимально необхідна і можлива допомога першокурснику. Швидка і успішна адаптація до життя навчального закладу студентів першого курсу є запорукою успішності оволодіння ними професією – того, заради чого вони прийшли до навчального закладу, і того, заради чого працює вся система середньої професійної освіти.

На процес психологічної адаптації студентів впливають наступні індивідуальні властивості особистості: емоційний стан та емоційна стабільність особистості, рівень самооцінки, вольова активність та комунікативні уміння. Так, емоційно-вольова активність – це основа швидкої адаптації студента до нових умов. У юнаків зі сформованою вольовою активністю мотив досягнення цілей має особливе значення [5, 160]. На адаптацію студентів впливають також їхні ціннісні орієнтації, мо­тиваційна спрямованість, рівень особистісної тривожності, екстернальність-інтернальність, типологічні особливості темпераменту [7, 97].

Отже, процес адаптації надзвичайно динамічний, але його успіх багато в чому залежить від низки об’єктивних та суб’єктивних умов, тобто кожна особистість може по різному ставитися до одних і тих же подій. Знання індивідуальних особливостей студента, на основі яких будується система включення його до нових видів діяльності і нового кола спілкування, дає можливість уникнути дезадаптаційного синдрому, зробити процес адаптації психологічно комфортним.

Організація навчальної діяльності без урахування індивідуально-психологічних властивостей особистості студентів не забезпечує всебічний розвиток їх самостійності і не сприяє залученню в активну роботу всіх інтелектуальних можливостей і фізичного потенціалу особистості. Таким чином, успішне проходження цього етапу є важливою передумовою для подальших досягнень студента. Звідси виникає необхідність комплексу заходів оптимізації адаптаційного процесу саме на першому курсі, що допоможуть студентам швидше пройти цей нелегкий період. Однією зі складових успішної адаптації можна вважати і високий рівень креативності студента, що ми і спробуємо довести у даному дослідженні.

Так, креативність часто розглядають як щось протилежне конформності, буденності, яка передбачає нестандартні підходи. В даний час існує безліч підходів до визначення креативності як загальної пізнавальної здатності, тому неможливо привести єдине узагальнююче визначення, яке задовольнило б усіх дослідників. Часто в літературі при розгляді питань творчих здібностей використовується термін “креативність”. У Великій психологічній енциклопедії (2007 р.) під креативністю розуміється здатність людини до творчості, що проявляється в мисленні, спілкуванні, відчуттях, окремих видах діяльності і характеризують особистість в цілому або її окремі сторони. Е. П.Торренс та Т. М. Третяк додають, що креативність визначається як здатність породжувати нові, оригінальні ідеї і, таким чином, ефективно вирішувати проблемні ситуації. Зважаючи на спільний зміст понять “креативність” та “творчість” їх можна вважати тотожними [3, 29-31].

Креативність (“творчість”) означає перш за все особливий склад розуму, особливу якість розумових процесів. Творчістю створені наука і мистецтво, всі винаходи людської цивілізації, форми життя людей. Прихильність до творчості – вищий прояв активності людини, здатність створювати щось нове, оригінальне, вона може виступати в будь-якій сфері людської діяльності. Масштаб творчості може бути найрізноманітнішим, але у всіх випадках відбувається виникнення, відкриття чогось нового.

Для діагностики рівня креативності як ефективного способу оптимізації адаптації особистості до навчання у ВНЗ потрібно перш за все проаналізувати показники адаптованості студентів. Отже, дослідження проводилось на базі Хмельницького інституту Міжрегіональної академії управління персоналом. У емпіричному дослідженні взяли участь чотири групи студентів-першокурсників у кількості 56 осіб. Таким чином вибірку можна вважати простою випадковою, тобто такою, що ґрунтується на припущенні, що кожен член популяції з рівною імовірністю може потрапити у дану вибірку. Також вибірка є репрезентативною, оскільки множина її елементів у загальному характеризує генеральну сукупність.

Підібраний комплекс психодіагностичних методик дозволяє визначити психологічні особливості адаптації студентів першого курсу до навчання у вищій школі. Кожна із діагностичних методик має свою спрямованість і визначає індивідуальну властивість кожної особистості. В сукупності вони доповнюють одна одну і дозволяють намітити шляхи оптимізації адаптації.

Першим кроком було визначити об’єктивний показник адаптованості студентів-першокурсників. Для цього ми використали опитувальник “Адаптивність” А. Г. Маклакова і С. В. Чермяніна [8, 64-70]. Він призначений для вивчення адаптивних можливостей індивіда на основі оцінки деяких психофізіологічних і соціально-психологічних характеристик, що відображають інтегральні особливості психічного та соціального розвитку. Інтерпретація результатів першої частини дослідження, що проводилось зі студентами для діагностики психологічних особливостей адаптації до навчання у вузі, дала наступні результати:

• 11 % – Студенти, у яких діагностовано знижену адаптацію. Вони характеризуються невисоким рівнем інтегруючої рефлексивності, при цьому диференціююча складність образу «Я» відзначається переважно негативним або нейтральним змістом. Такі студенти малоконтактні, пасивні, безініціативні, їм притаманні негативні установки при формуванні моделі життєвої перспективи (образи «Я-минуле», «Я-тепер», «Я-майбутнє»).
• 68 % – Студенти із задовільною адаптацією. Більшість осіб цієї групи мають ознаки різних акцентуацій, які в звичних умовах частково компенсовані і можуть виявлятися при зміні діяльності. Тому успіх адаптації багато в чому залежить від зовнішніх умов середовища.
• 10 % – Особи із хорошим рівнем адаптаційних здібностей. Для них характерний високий рівень діяльнісного стану, стан спілкування, вони позитивно ставляться до навчання, викладачів, оточуючих, виділяються хорошим психофізіологічним станом, позитивним емоційним, інтелектуальним і вольовим станом, відчувають відповідальність, обов’язок. Особи цієї групи легко адаптуються до нових умов діяльності, швидко «входять» в новий колектив, досить легко і адекватно орієнтуються в ситуації, швидко виробляють стратегію своєї поведінки та соціалізації.

Комунікативні якості (комунікативний потенціал) є складовою особистісного адаптаційного потенціалу. Оскільки людина практично завжди знаходиться в соціальному оточенні, її діяльність пов’язана з умінням побудувати відносини з іншими людьми. Комунікативні можливості (чи вміння досягти контакту і взаєморозуміння з оточуючими) у кожної людини різні. Вони визначаються наявністю досвіду і потребою спілкування, а також рівнем конфліктності. Для дослідження комунікативних здібностей студентів-першокурсників ми використали результати того ж тесту “Адаптивність”. Обробка даних проводилась у відповідності з ключем та були отримані наступні результати:

• 43 % – Студенти із низьким рівнем комунікативних здібностей. У них спотерігається утруднення в побудові контактів з оточуючими, прояв агресивності, підвищена конфліктність.  У багатьох справах вони вважають за краще уникати прояву самостійних рішень та ініціативи.
• 35 % – Студенти з середніми комунікативними здібностями. Прагнуть до контактів із людьми, не обмежують коло своїх знайомств, відстоюють свою думку, планують свою роботу, однак потенціал їх схильностей не відрізняється високою стійкістю.
• 22 % – Студенти із високим рівнем прояву комунікативних здібностей відчувають потребу в комунікативній і організаторській діяльності та активно прагнуть до неї, швидко орієнтуються у важких ситуаціях, невимушено поводять себе у новому колективі. Це ініціативні особи, які віддають перевагу у важливій справі або в складній ситуації, приймати самостійні рішення. Такі студенти відстоюють свою думку і домагаються, щоб вона була прийнята іншими.

Для того, щоб виявити рівень загальної самооцінки студента ми застосували спеціальний психологічний тест-опитувальник, що був створений за редакцією М. Т. Дригуса  [26]. Результати, отримані при діагностиці рівня самооцінки є наступними:

• 53% – Студенти із низьким рівнем самооцінки. Характеризуються тим, що болісно сприймають критичні зауваження на свою адресу, намагаються завжди зважати на думку інших і часто страждають від комплексу неповноцінності. При заниженій самооцінці конфлікти можуть виникати через надмірну критичність цих людей.
• 38% – Особи із середнім рівнем самооцінки. Вони рідко страждають від комплексу неповноцінності й лише іноді намагаються підлаштуватися під дуку інших. За оптимальної, адекватної самооцінки суб’єкт правильно співвідносить свої можливості і здібності, досить критично ставиться до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі та успіхи, намагається ставити перед собою реальні цілі, які можна досягти
• 9% – Студенти із високим рівнем самооцінки, як правило, не обтяжені комплексом неповноцінності, правильно реагують на зауваження і рідко піддають сумніву власні дії. Якщо ж самооцінка неадекватно завищена, то у людини виникає неправильне уявлення про себе, ідеалізований образ власної особистості і можливостей, своєї цінності для оточуючих, для загальної справи.

Аналіз теоретичного матеріалу та отримані результати  свідчать про те, що на процес психологічної адаптації студентів значною мірою впливають такі їх індивідуальні властивості особистості, як: самооцінка, особистісна тривожність, комунікативний потенціал. Отже, ми прийшли до висновку, що при подальшій оптимізації рівня самооцінки першокурсників, стимулюванні їх активності та розширення комунікативних зв’язків, розвитку мотивів до досягнення позитивних життєвих цілей та диференціація соціальних цінностей сприяють тому, що адаптаційний період студентів до навчання у вищій школі буде проходити успішніше і ефективніше.

Метою є також визначення особливостей розвитку творчих здібностей студентів, тому ми використали опитувальник Є. Є Тунік для діагностики рівня особистісної креативності. Діагностика особистісних творчих здібностей дозволяє визначити чотири особливості креативної особистості: допитливість (Д); уява (У); складність (С) і схильність до ризику (Р). Чим вища “сира” оцінка людини, що зазнає позитивні почуття по відношенню до себе, тим більш творчою особистістю, допитливою, з уявою, здатною піти на ризик і розібратися в складних проблемах, вона є.

Таким чином, співставивши отримані результати із нормативними даними для українських і російських досліджуваних по 4-факторному опитувальнику (входить до тесту Є. Є. Тунік), ми виділили у списку тих студентів, що відрізняються високим рівнем креативності порівняно із зазначеними середньостатистичними даними. Загальна кількість студентів показники креативності яких перевищують статистичні норми подані у методиці складає 15 осіб. Будемо вважати, що лише частина з них (сумарні бали яких перевищують 70 балів) мають значно вищий рівень креативності, що не входить в межі статистичної похибки. Згідно такого співставлення виявляється, що лише 8 студентів із 56, які брали участь у емпіричному дослідженні, мають високі показники креативності, всі інші – у межах середньостатистичної норми. Отже, лише приблизно 14 % першокурсників є найбільш креативними особистостями.

Тепер, за допомогою методів математичної статистики обробки даних перевіримо кореляційний зв’язок між рівнем адаптованості студентів-першокурсників, основними складовими адаптованості та їхнім рівнем креативності. Для цього застосуємо метод рангової кореляції Спірмена, що дозволяє визначити тісноту (силу) і напрям кореляційного зв’язку між двома ознаками або двома профілями (ієрархіями) ознак. Результати наведено у табл. 1.1:

Таблиця 1.1

Кореляційний аналіз Спірмена між рівнем адаптованості, креативності та індивідуальними властивостями особистості

У першому випадку кореляція між показниками рівня адаптованості та самооцінки особистості досягає рівня статистичної значущості, тобто відрізняється від нуля, а це означає, що існує прямий взаємозв’язок між рівнем самооцінки особистості та її адаптованістю.

Як показують результати таблиці 1.1 рівень адаптованості першокурсників значимо корелюється з комунікативним потенціалом. Це вказує на те, що досліджувані з високим рівнем комунікативності мають високі показники адаптованості. Отже, студенти, що прагнуть до контактів із людьми, не обмежують коло своїх знайомств, відчувають потребу в комунікативній і організаторській діяльності та активно прагнуть до неї мають усі ознаки особистості, що має гарні адаптаційні здібності. Це також ініціативні особи, які віддають перевагу приймати самостійні рішення.

Також нами було з’ясовано, що кореляція між рівнем адаптації першокурсника і його креативністю статистично значима. Залежність змінних – пряма. Тому можна стверджувати, що студент-першокурсник тим краще адаптується, чим вищий у нього рівень креативності. Така залежність може пояснюватися особливим світоглядом творчої особистості, підходом до навколишньої дійсності “з особливого боку” – позитивного, творчого. Можливо також, що під час проходження адаптації студент-креатив більшу увагу звертає на те, що цікавить та захоплює лише його, таким чином на нього менше впливають зовнішні негативні чинники.

Враховуючи те, що прослідковується взаємозв’язок рівня адаптивності між усіма представленими вище параметрами (рівень самооцінки, комунікативний потенціал, рівень креативності) розглянемо можливість взаємозв’язку рівня креативності із рівенем самооцінки та комунікативним потенціалом. Для цього знову використаємо метод рангової кореляції Спірмена, результати зображено у таблиці 1.2:

Таблиця 1.2

Кореляційний аналіз Спірмена між рівнем креативності та індивідуальними властивостями особистості

Так, кореляція між показниками рівня креативності та самооцінки особистості не досягає рівня статистичної значущості, тобто не відрізняється від нуля, а це означає, що прямого взаємозв’язку між рівнем самооцінки особистості і креативністю не існує.

З отриманих результатів бачимо, що рівень креативності першокурсників значимо корелюється з комунікативним потенціалом (при p < 0,01). Залежність змінних – пряма. Це вказує на те, що досліджувані з високим рівнем комунікативності мають високі показники креативності. Отже, студенти, що прагнуть до контактів із людьми, можуть мати усі ознаки творчої, креативної особистості.

Отже, за допомогою методів математичної статистики обробки даних ми перевірили кореляційний зв’язок між рівнем адаптованості студентів-першокурсників, основними складовими адаптованості та їхнім рівнем креативності для чого застосували метод рангової кореляції Спірмена. Як показали результати, рівень креативності першокурсників значно корелює з рівнем адаптації першокурсника. Це вказує на те, що студент-першокурсник тим краще адаптується, чим вищий у нього рівень креативності. Також під час дослідження було виявлено, що такі індивідуальнні властивості особистості як рівень загальної самооцінки студента та комунікативний потенціал першокурсника корелюють із рівнем адаптованості студентів. Так, студенти, які прагнуть до контактів із людьми, не обмежують коло своїх знайомств, відчувають потребу в комунікативній і організаторській діяльності та активно прагнуть до неї мають усі ознаки творчої, креативної особистості. Це ініціативні особи, які віддають перевагу приймати самостійні рішення. Дослідивши зворотній зв’язок, ми виявили, що рівень самооцінки особистості не впливає на рівень креативності. Існує залежність лише між комунікативним потенціалом, рівнем адаптованості особистості та креативністю, що включає в себе низку психічних особливостей. До адаптації також відносяться можливість регулювати власну поведінку, наявність соціальної підтримки з боку людей, рівень нервово-психічної стійкості, адекватність сприймання соціальних норм і т. д., а отже, усе це теж можна віднести у взаємозалежність до рівня креативності і тематику даного дослідження може бути поглиблено у майбутньому.

Список використаних джерел

1.  Бондаренко О. Ф. Психологічні особливості сучасного студента та проблеми підготовки психолога-практика / О.Ф. Бондаренко // Практична психологія і соціальна робота. – 2003. – №4. – С. 8-11.

2.  Гапонова, С. А. Особенности адаптации студентов вузов в процессе обучения/С.А. Гапонова; – Психол. журн., 1994. – №3. C. 25-31.

3. Гергель Є.Л. Креативність як проблема творчості // Вісник Харківського університету. – Харків, 1999. – № 460. – С. 29-33;

4.  Дьяченко М.И. и др. Психология высшей школы / М.И. Дьяченко, Л.А. Кандыбович, С.Л. Кандыбович. – Мн.: Харвест, 2006. – 416 с. – С. 235-261.

5.  Изард Кэррол. Психология эмоций. – СПб.: Питер, 2002. – 460 с. – С. 140-160.

6. Константинов В.В. Экспериментальная психология. Курс для практического психолога. – СПб.: Питер, 2006. – 272.: ил. – 154 с.

7.  Подоляк Л. Г., Юрченко В.І. Психологія вищої школи: Підручник. 2-е вид. – К.: Каравела, 2008. – С. 87-102.

8.  Фурман А. В. Психодіагностика особистісної адаптованості: Наукове видання / А. В. Фурман. – 2. вид., скор. – Тернопіль: Економічна думка, 2003. – 64 с.

Ключові слова: ВВП, ВНП, добровільне медичне страхування, змішане медичне страхування, медичне страхування, медична допомога, страхова медицина, обов’язкове медичне страхування, охорона здоров’я.

Annotation

The article discusses the basic types of health financing in foreign countries. There was analyzed indicators of health insurance in the leading countries and the main driving factors that enable you to improve medical insurance in Ukraine on the basis of experience of foreign countries considered. The article analyzed promising directions to improve health financing and health insurance in Ukraine.

Key words: GDP, GNP, voluntary health insurance, mixed health insurance, health insurance, medical care, medical insurance, compulsory medical insurance, health care.

Постановка проблеми: В економіці охорони здоров’я страхування відіграє основну роль практично у всіх розвинутих країнах. Медичне страхування є важливою складовою соціальної інфраструктури кожної розвиненої держави. У розвинутих країнах Західної Європи, Америки, Австралії, Японії організаційно-економічний механізм медичного страхування сформований і діє десятки років, переконливо доводячи практичність подібної форми організації медичної допомоги населенню. В Україні на даний час відбуваються жваві дискусії на рахунок переходу до того чи іншого виду фінансування. Ситуація невизначеності переходу на новий рівень фінансування медичного страхування та відсутність згоди між різними учасниками ринку зумовило необхідність розглянути зарубіжний досвід провідних країн світу у галузі медичного страхування.

Аналіз останніх досліджень та публікацій: В Україні дослідженню окремих питань функціонування охорони здоров’я та медичного страхування присвячено праці В. Андрущенка, Й. Бескида, В.Базилевича, О. Василика, Н. Внукової, О. Кириленко, В. Крамаренко, В. Паламарчука, В. Руденя, В. Рудого, Х. Терешко, В. Філатова, С. Юрія. Серед російських вчених цими питаннями займаються Н. Грищенко, М. Кузьменко, Ю. Лісицин, та ін. Важливе місце в розробці проблематики на дану тему посідають праці західних науковців: Дж. Гендерсона, Г. Муні, К. Харді та ін.

Мета дослідження: Визначити особливості основних видів фінансування охорони здоров’я у зарубіжних країнах та врахувати можливості використання їхнього досвіду в Україні.

Виклад основного матеріалу: Основними видами фінансування охорони здоров’я є державне (обов’язкове), добровільне та змішане. У відокремленому вигляді ці види не використовуються ні в одній країні світу, хоч в деяких з них займають домінуюче положення.

Усередині будь-якої групи країн з порівнянним рівнем розвитку не існує прямої залежності між витратами на медичну допомогу і рівнем здоров’я населення. Сімка провідних країн за основними показниками здоров’я (середня тривалість життя, дитяча смертність і ряд інших) виглядає так: Японія, Німеччина, США, Великобританія, Франція, Канада, Нідерланди.

На першому місці стоїть Японія. Вона посідає останнє місце по частці витрат на охорону здоров’я у ВНП і забезпеченості населення лікарями. Одне із перших місць посідають США, але дитяча смертність і очікувана тривалість життя чоловіків в США найбільш несприятливі. Таким чином, напрошується висновок, що якщо країна переборола злидні, то для неї немає готової відповіді на запитання: чи треба витрачати на медицину більше, ніж уже витрачається ((Машина Н. І. Міжнародне страхування: Навч. посібник. – Київ.: Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.)).

У США не існує обов’язкового медичного страхування всього населення. Витрати на лікування, що покриваються приватними страховими компаніями і державою, наприкінці 90-х рр. XX ст. оцінювалися в 70% від загальної суми медичних витрат населення, рівної 440 млрд. дол., у тому числі на частку приватних страхових компаній понад 30 % цієї суми.

Працюючих по найму страхують роботодавці. Обов’язкове медичне страхування здійснюється двома видами страхових компаній: діючих на безприбутковій і прибутковій основі. Більшість американців одержують медичну страховку від своєї роботи або від роботи свого чоловіка чи дружини. Такий вид страхування називається колективним і є найдешевшим. У багатьох випадках роботодавець оплачує тільки частину витрат. Деякі роботодавці пропонують кілька планів на вибір, в інших фірмах працівникам пропонується тільки один страховий план. Якщо роботодавець не пропонує колективне страхування або пропоноване страхування покриває мало послуг, то існує можливість придбання індивідуального плану.

Мережа державних госпіталів для військовослужбовців надає безкоштовну медичну допомогу військовослужбовцям і ветеранам війни. Незастраховані по обов’язковому медичному страхуванню категорії населення мають можливість купити поліси добровільного медичного страхування. У страхових компаніях США клієнти по медичному страхуванню повинні частково оплачувати витрати у фіксованому (від 50 до 250 дол.) або дольовому (20%) розмірах. У страховій термінології це відповідає застосуванню безумовної франшизи ((http://www.forinsure.com)).

Недосконалість системи медичного страхування прямо або побічно стосується всіх жителів країни. І справа не тільки в соціальній незахищеності більшої частини населення. Наприклад, якщо в лікарню потрапляє незастрахований пацієнт, вона не має права відмовити йому в обслуговуванні. Витрати на його лікування в прихованому вигляді перерозподіляються між застрахованими пацієнтами. Це призводить до подальшого зростання вартості страхування.

Щорічно органи влади різного рівня змушені витрачати до 30 млрд. дол. на покриття витрат незаможних. Ще приблизно 5 млрд. дол. “дарують” їм медики, які часто погоджуються надати медичну допомогу безкоштовно. Витрати на обслуговування незастрахованих хворих (а вони такі ж, як і витрати на застрахованих) частково перекладаються на застрахованих, а частково покриваються держбюджетом. Однак це не знижує гостроти проблеми, тому за останні десятиліття в США відзначається неконтрольоване зростання витрат на охорону здоров’я.

Однак, незважаючи на таку різноманітність послуг, поза сферою уваги всіх цих видів медичного страхування в США виявляється більша частина населення країни. Приблизно 44 млн. американців (з них – третина дітей) не мають медичної страховки, а 77 млн. мають так звану “переривну страховку”, тобто у певні періоди не мають жодної (наприклад, у разі втрати роботи).

Основними позитивними рисами охорони здоров’я США є висока якість медичного обслуговування і широкий вибір лікарів і лікарень. Однак проблема медичної допомоги – одна із найгостріших у США Витрати на медицину складають астрономічну суму, але при цьому багато громадян США не мають коштів на візит до лікаря і придбання ліків. Наприклад, вартість послуг терапевта у середньому по країні складає 120 дол. США ((Машина Н. І. Міжнародне страхування: Навч. посібник. – Київ.: Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.)). І все ж витрати на охорону здоров’я в США перевищують аналогічні витрати інших країн по відношенню до розміру економіки і за поточними оцінками складають майже 16% від ВВП. Нещодавно опубліковані дані показують, що США витратили $ 2500 млрд. на охорону здоров’я в 2009 році, тобто $ 8047 на людину, і що ця сума становить 17,3% всієї економіки країни, в порівнянні з 16,2% в 2008 році ((http://www.forinsure.com)).

Системи охорони здоров’я країн Західної Європи традиційно поділяють на дві групи: створені за “бевериджською” та “бісмарківською” моделями. Першу систему (так звану бюджетну) запропонував В. Беверидж у 1942 р. у Великій Британії. Ця система полягає в тому, що медичне обслуговування доступне для всіх громадян і фінансується за рахунок цільового оподаткування. Медичний персонал отримує заробітну плату залежно від кількості пацієнтів, яких він обслуговує. Така система домінує в багатьох розвинутих країнах і запроваджена в Данії, Ірландії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. До її переваг можна віднести загальну доступність медичного обслуговування, контроль з боку держави за витратами, справедливість розподілу засобів.

За основу другої системи було прийнято німецьке соціальне законодавство О. Бісмарка. За нею медицина фінансується за рахунок обов’язкових внесків підприємств у спеціальні фонди, які створюються за професійною або територіальною ознакою. Страхувальниками працюючого населення в системі обов’язкового медичного страхування є підприємства, установи та організації. Управління цими фондами здійснюють представники застрахованих.

Громадяни, які не підлягають такому медичному страхуванню, або охоплені різноманітними державними соціальними програмами, або застраховані в приватних страхових компаніях. Така система набула найбільшого поширення у Німеччині, Швейцарії та Франції ((Губар О. Є. Медичне страхування у країнах Європейського Союзу. // Фінанси України. – 2003. – № 7. – 130 с.)).

Німеччина має найтривалішу історію медичного страхування. Для неї характерна подвійна система страхування здоров’я за участю і приватних, і державних організацій. Існують два види страхування: обов’язкове (державне) й добровільне (приватне) медичне страхування. Витрати на охорону здоров’я у Німеччині постійно зростають і становлять близько 10,6 % ВВП, або 2840 євро на одну особу.

Сьогодні в Німеччині медичне страхування здійснюється через суспільні лікарняні каси, побудовані здебільшого за територіальним принципом і частково за професійним або галузевим. У суспільних лікарняних касах застраховано близько 90 % населення країни. Страхові внески діляться між роботодавцем та працівником приблизно порівну і становлять 12—14 % заробітної плати працівника до оподаткування. При розрахунку внесків до уваги беруться лише перші 63 тис. євро річного доходу працівника, а для східних земель — 52,8 тис. євро. Непрацюючі члени родини, як правило, є автоматично застрахованими за такою страховкою безкоштовно. Набір послуг, що відшкодовуються медичною касою, включає визначений перелік необхідних медичних послуг і не залежить від величини внесків окремої особи.

Менше 10 % населення Німеччини мають приватні медичні страховки і відповідні внески в державні лікарняні каси не здійснюють. Страхуватися приватно мають право особи, річний дохід яких становить понад 47 250 євро. Ця межа переглядається урядом щороку.

Внески в цьому випадку залежать від обраного набору послуг, віку, стану здоров’я, сфери діяльності і т. п. застрахованої особи. За приватною медичною страховкою можна отримати більш якісний та повний перелік медичних послуг, але відшкодування страховою компанію здійснюється лише після їх фактичного надання й оплати страхувальником. Приватна страховка не завжди дорожча за державну, оскільки можна придбати мінімально необхідний набір послуг. Близько 0,3 % населення країни не має медичної страховки.

Переваги німецької моделі медичного страхування полягають у:

гарантованому державою високому рівні медичного обслуговування громадян незалежно від їх фінансових можливостей;

максимальному охопленні обов’язковим медичним страхуванням населення;

високих витратах на фінансування галузі охорони здоров’я у країні в цілому;

пропаганді профілактичних оглядів і превентивного лікування з боку суспільних лікарняних кас;

значному державному фінансуванні наукових досліджень у сфері медицини, медичних навчальних закладів та клінік при них ((Страхування: Підручник / За ред.. В. Д. Базилевича. – К.: Знання, 2008. – С. 901 – 1000.)).

Хоча німецька система медичного страхування має цілу низку переваг, проте треба назвати і її недоліки, на які слід звернути увагу, розробляючи модель медичного страхування для України.

по-перше, постійне збільшення розмірів відрахувань на медичне страхування, які сьогодні становлять приблизно 13,4 % заробітної плати до оподаткування. Сьогодні прогнозується подальше зростання цього показника. Насамперед це пов’язано з погіршенням демографічної ситуації в країні.

по-друге, суттєве збільшення організаційних витрат в системі охорони здоров’я. У лікарняних касах вони становлять приблизно 5 % від суми внесків. У розрахунку на одну застраховану особу в 1992 р. вони становили 106 євро, а у 2005 р. — 159 євро, що свідчить про неефективну організацію роботи суспільних лікарняних кас ((Страхування: Підручник / За ред.. В. Д. Базилевича. – К.: Знання, 2008. – С. 901 – 1000.)). Крім того, додаткові витрати створює мережа посередників, які збирають та акумулюють рахунки за медичні послуги і передають у лікарняні каси.

по-третє, обмежений контроль з боку суспільних лікарняних кас за обсягами та якістю наданих медичних послуг. Рахунки за медичні послуги збирають та акумулюють посередницькі організації, а потім передають їх у лікарняні каси. За таких умов лікарняні каси безпосередньо не спілкуються з пацієнтами і відповідно не контролюють обсяг і якість наданих послуг. З іншого боку, в цій анонімності полягає і перевага такої системи охорони здоров’я. Лікарняна каса не може обмежувати необхідний обсяг медичних послуг для застрахованих осіб заради економії коштів. Крім того, на сьогодні в Німеччині, немає єдиного носія, в якому накопичується вся інформація про стан здоров’я людини.

по-четверте, лікарняні каси не накопичують страхові внески і не мають можливості займатися інвестиційною діяльністю та отримувати прибутки від розміщення зібраних коштів.

по-п’яте, перелік гарантованих медичних послуг за обов’язковим медичним страхуванням постійно зменшується. Сьогодні це вже стосується низки стоматологічних послуг, купівлі окулярів і контактних лінз тощо. Також є проблема черг до певних лікарів, а деякі операції потрібно очікувати майже півроку ((Страхування: Підручник / За ред.. В. Д. Базилевича. – К.: Знання, 2008. – С. 901 – 1000.)).

На відміну від німецької моделі, французька модель медичного страхування має централізовану форму управління. Діє система загального страхування на випадок хвороби, якою охоплено близько 80% населення. Система обов’язкового медичного страхування регламентується законом “Про медичне страхування і фінансування охорони здоров’я”, який передбачає внесення страхових сум як тими, хто працює, так і роботодавцями. Причому роботодавці сплачують 12,5%, а наймані працівники — 7%.

На чолі системи лікарняних кас стоїть національна каса (каса страхування найманих робітників), яка перебуває під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці. Національна каса виконує функції визначення розмірів допомог і внесків, загальний контроль за діяльністю лікарняних кас, контроль якості й вартості медичної допомоги. Вона має місцеві відділення, кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує з іншими. Страхування в касах здійснюється за територіальним принципом. Клієнти практично позбавлені права вибору страхової організації. Державою забезпечується невисока вартість ліків ((Губар О. Є. Медичне страхування у країнах Європейського Союзу. // Фінанси України. – 2003. – № 7. – 130 с.)).

Окрім страхових кас, у Франції існують численні товариства взаємодопомоги, які здійснюють додаткові до обов’язкового види страхування, наприклад, оплату медикаментозної і стоматологічної допомоги. Названі товариства беруть участь у сплаті рахунків своїх членів первинним страховим касам, деякі з них пропонують своїм членам допомогу щодо догляду за людьми похилого віку. Діяльність товариств взаємодопомоги координується національною федерацією. Франція також має добре розгалужену сітку приватних страхових компаній ((Юрій С. І., Шаварина М. П., Шаманська Н. В. Соціальне страхування: Підручник. – К.: Кондор. – 2006. – 464 с.)).

Німецька і французька моделі мають такі спільні риси: обов’язковий характер страхування, доступність для всього населення незалежно від ступеня ризику, застосування сучасних технологій, суспільна солідарність, участь держави в оплаті вартості лікування й ліків.

У Великобританії організована система бюджетного фінансування охорони здоров’я, що обумовлює його державний характер з великим ступенем централізації управління. Основна частина коштів надходить з державного бюджету і розподіляється зверху до низу по управлінській вертикалі. Централізоване фінансування дозволяє стримувати зростання вартості лікування.

Фінансовою основою національної системи охорони здоров’я є надходження податків, що складають 90% бюджету охорони здоров’я. Тільки 7,5% його формується за рахунок внесків роботодавця. Таким чином, національна система охорони здоров’я існує практично за рахунок коштів, які вносяться платниками податків і виділяються державою на охорону здоров’я.

Приватне медичне страхування у Великобританії охоплює винятково ті сфери медичних послуг, які не забезпечуються національною службою охорони здоров’я. Приватним добровільним медичним страхуванням охоплено понад 13% населення ((Машина Н. І. Міжнародне страхування: Навч. посібник. – Київ.: Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.)).

Головний принцип діяльності приватних страхових компаній – це доповнення державної системи охорони здоров’я. Об’єктом страхування є тільки ті ризики, які не бере на себе національна служба охорони здоров’я. З огляду на високий рівень розвитку національної служби охорони здоров’я, сфера діяльності приватного медичного страхування досить обмежена, вона охоплює тільки платну частину медичної допомоги як у комерційних медичних установах, так і в лікарнях національної служби охорони здоров’я.

Істотним недоліком бюджетного фінансування охорони здоров’я є схильність до монополізму, ігнорування прав пацієнтів, як правило, відсутність можливості вибору лікаря і лікарської установи.

Уряд Великобританії пропонує стимулювати спроби Національної системи охорони здоров’я підвищити ефективність надання медичної допомоги за рахунок збільшення конкуренції між її видами. Введено розподіл відповідальності за надання медичної допомоги і за її проведення ((Машина Н. І. Міжнародне страхування: Навч. посібник. – Київ.: Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.)).

Розглянемо основні аспекти страхування в Російській Федерації. У Росії з 1 січня 1993 року набрав чинності закон “Про медичне страхування громадян у Російській Федерації”, відповідно до якого медичне страхування здійснюється за двома видами: обов’язковому і добровільному.

Добровільне медичне страхування введено раніше – 1 жовтня 1992 року. Фінансові засоби системи охорони здоров’я складаються з двох фондів:

фондів обов’язкового медичного страхування: федеральний фонд обов’язкового медичного страхування та територіальні фонди обов’язкового медичного страхування;

фондів добровільного медичного страхування.

Фонди обов’язкового медичного страхування належать до позабюджетних соціальних фондів. Для них характерна сплата страхувальниками страхових внесків у встановлених розмірах і у визначений термін, а також стандартний, однаковий для всіх застрахованих рівень страхового забезпечення.

Обов’язкове медичне страхування є загальним для всього населення Росії і здійснюється за двома видами:

1. Страхування працюючого населення. Страхувальниками є всі господарюючі суб’єкти, незалежно від форми власності й організаційно-правових форм діяльності; індивідуальні підприємці; громадяни, які займаються приватною практикою; громадяни, які використовують працю найманих робітників; люди творчих професій, не об’єднані у творчі колективи.

Страхові внески складають 3,6% нарахованої оплати праці і зараховуються на спеціальний рахунок у Центральному банку РФ. Від сплати внесків звільняються організації інвалідів і підприємства, в яких пенсіонери та інваліди складають не менше 50%. Страхові внески не нараховуються на виплати, які мають одноразовий або компенсаційний характер.

2. Страхування непрацюючого населення. Страхувальниками є уряди республік у складі РФ і місцева адміністрація. Внески сплачуються із засобів місцевого бюджету.

У разі відмови підприємства або організації укладати договір медичного страхування закон передбачає відповідну суму стягувати через суд. У рамках обов’язкового медичного страхування громадянам Росії гарантується:

Забезпечення первинної медичної допомоги, включаючи швидку медичну допомогу, діагностику і лікування в амбулаторних умовах.

Заходи з профілактики захворювань.

Стаціонарна допомога.

По загальному медичному страхуванню здійснюється оплата ліків і медикаментів у стаціонарі і при наданні швидкої і невідкладної допомоги. В амбулаторно-поліклінічних умовах ліки оплачуються за рахунок особистих коштів громадян.

До переліку захворювань і послуг, що покриваються загальним медичним страхуванням, не входять спеціальні види медичної допомоги, не пов’язані безпосередньо зі станом здоров’я, наприклад косметичні операції, операції по зменшенню короткозорості, протезування зубів. Такі медичні послуги мають покриватися добровільним медичним страхуванням або оплачуватися особисто.

Фонди суспільного медичного страхування витрачаються не тільки на оплату рахунків медичних установ, а й на такі цілі:

фінансування цільових програм, наприклад, пов’язаних з профілактикою і лікуванням соціально небезпечних захворювань;

підтримка роботи центрів боротьби зі СНІДом, будинків дитини, дитячих санаторіїв, молочних кухонь,

надання медичної допомоги при масових захворюваннях, у зонах стихійних лих, катастроф та ін ((Внукова Н. М., Кузьминчук Н. В. Соціальне страхування: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2006. — 352 с.)).

Аналіз системи охорони здоров я в Росії показує, що вона впроваджує модель охорони здоров’я обов’язкову за правовим статусом, змішану за джерелами фінансування, загальну за охопленням населення і видами медичної допомоги.

Розглянувши різні системи медичного страхування зарубіжних країн світу, очевидним є той факт, що кожна розглянута нами країна має певний, особливий вид страхування незважаючи на те, що у Європі переважають три основні моделі медичного страхування. Тому висновок наступний: немає універсальної моделі, яка б підходила усім країнам. Держава повинна розробити, запровадити найбільш оптимальну для громадян модель медичного страхування і забезпечити реалізацію та контроль за нею. Звичайно, це не виключає можливості і потреби її реформування, але якнайшвидше впровадження оновленого медичного страхування дозволить країні розвиватися далі. Українську систему охорони здоров’я потрібно адаптувати до сучасних економічних умов і до нашої ментальності. Побудова нової системи медичного страхування потребує розвитку цивілізованих ринкових відносин у суспільстві і сфері охорони здоров’я зокрема. Досвід країн Європейського Союзу, а також країн Центральної і Східної Європи засвідчує, що механізм фінансування охорони здоров’я можна успішно вдосконалювати як в рамках бюджетного фінансування, так і соціального медичного страхування. Якщо говорити про майбутнє, ідеальна модель для України – це бюджетно-страхова медицина. Це означає, наприклад, те, що онкологію, СНІД, невідкладну медичну допомогу, допомогу при пологах, охорону материнства і дитинства фінансує державний бюджет, а решта коштів надходить з Фонду обов’язкового медичного соціального страхування ((Мних М. В. Медичне страхування та необхідність запровадження в Україні. // Економіка та держава. – 2007. – № 240. – 41 с.)).

28 грудня 2009 року, відбулось засідання ради при Кабінеті Міністрів України з питань реформування системи охорони здоров’я. Його учасники розглянули світовий досвід функціонування системи охорони здоров’я, зокрема, в розрізі декількох моделей, що використовуються в інших державах. І дійшли висновку, що в умовах дефіциту державного бюджету та низьких доходів населення, для України найоптимальнішою є соціально-страхова модель з багатоканальною системою функціонування. Ця модель спирається на принципи змішаної економіки. Вона поєднує в собі ринок медичних послуг з розвиненою системою державного регулювання і соціальних гарантій. Характеризується наявністю обов’язкового медичного страхування всього населення країни при певній участі держави у фінансуванні страхових фондів. Але низький рівень доходів населення і високі темпи інфляції значно обмежуватимуть платоспроможний попит на медичні послуги з боку приватних осіб. Тож використання ринкової моделі призведе до того, що значна частина населення не зможе отримати необхідну медичну допомогу. Особливо це стосується соціально незахищених верств населення. Тому у перехідний період з дефіцитом державного бюджету використовувати державну модель охорони здоров’я недоцільно ((http://www.vz.kiev.ua/med/08-09/7.shtml)).

На даний час існує необхідність вжиття низки заходів щодо реформування економічних засад системи охорони здоров’я, зокрема її фінансування. Реформа фінансового забезпечення охорони здоров’я України має відбуватися в рамках загальноприйнятих в Європі принципів соціальної рівності, справедливості і солідарності під час організації і надання послуг з охорони здоров’я, оскільки саме такий підхід дав змогу європейським країнам досягти високих показників стану здоров’я своїх громадян ((Новосельська Л. І. Шляхи запровадження медичного соціального страхування в Україні // Науковий вісник НЛУ. – 2008. – № 18. – С. 82-85.)).

Висновки: Визначивши основні види фінансування охорони здоров’я в різних країнах світу, можемо зробити висновок, що найбільш прийнятною для більшості країн є змішана форма фінансування. При змішаній системі медичного страхування, страхові внески сплачують держава, роботодавці та громадяни, але водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для непрацюючих громадян і соціально незахищених верств населення, через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування. Внески на обов’язкове медичне страхування для цих верств населення здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів. Частка державних коштів має бути не нижчою 50% від загального обсягу внесків. Система охорони здоров’я, побудована на засадах змішаного медичного страхування, повинна відповідати принципам соціальної справедливості, забезпечуючи рівність і доступність медичних послуг достатньо високої якості для всіх громадян.

Отже, рівень охорони здоров’я населення на пряму залежить від ефективності фінансування даної галузі. З цього приводу завжди виникали жваві дискусії в країнах із різним рівнем розвитку економіки. Але питання вибору найкращого виду фінансування охорони здоров’я є досі відкритим. Усі форми фінансування мають свої переваги та недоліки, однак суспільство виявляє більший інтерес до змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з іншого – створює певну зацікавленість у населення в посиленні турботи до здоров’я, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи.

Машина Н. І. Міжнародне страхування: Навч. посібник. – Київ.: Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.

Ключові слова: бюджетне фінансування, бюджетна політика, бюджетні кошти, держава, державний бюджет, державні видатки, державні цільові фонди, фінансові ресурси.

Annotation

The article deals with new conceptual approaches to the directions and mechanisms for implementing budget policy and transform it into an effective instrument of socio-economic development. The article вetected a major factor that allows to improve the budget financing in Ukraine, analysis of promising directions to improve funding and foreign experience in this field.

Key words: budgetary funding, fiscal policy, budget, state, state budget, public expenditures, public trust funds, financial resources.

Постановка проблеми: На сьогоднішній день тема бюджетного фінансування є дуже актуальною. Оскільки економіка в країні під час фінансової кризи є нестабільною та слабкою, тому потрібно розробити нові концептуальні підходи до напрямів та механізмів реалізації бюджетної політики та перетворити її на дієвий інструмент соціально-економічного розвитку держави. Держава використовує бюджет для концентрації і цілеспрямованого розподілу фінансових ресурсів для надання суспільних послуг та реалізації загальнодержавних програм. Завдяки цьому уряд може впливати на розвиток суспільного виробництва та створювати стимули для ефективного використання наявних ресурсів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій: Дослідженню окремих питань з проблем регулювання бюджетних видатків як у цілому, так і на утримання центральних органів виконавчої влади зокрема приділяли увагу ряд вчених радянського періоду. Вони вивчали природу окремих бюджетних асигнувань галузей. Зокрема, Н.А. Куфакова досліджувала проблему правового регулювання фінансування бюджетних закладів у СРСР, В.В. Гусєва та О.А. Супатаєва – правові питання фінансування науки, К.Л. Глухарєв – охорони здоров’я, Л.К. Воронова – теоретичні аспекти правового регулювання видатків державних бюджетів союзних республік та Н.Ю. Пришва – правове регулювання видатків на народну освіту. За роки незалежності вітчизняними вченими велись розробки правових основ фінансування витрат на культуру в Україні (Г.А. Нечай) та проблем правового регулювання видатків на вищу освіту (К.Г. Грищенко) і правове регулювання видатків на науку (Н.Я. Якимчук).

Мета дослідження: Визначити основні рушійні чинники, що дають змогу вдосконалити бюджетне фінансування в Україні за допомогою аналізу перспективних напрямків покращення бюджетного фінансування та зарубіжного досвіду.

Виклад основного матеріалу: Наукова громадськість України вже тривалий час наголошує на необхідності визначення пріоритетів економічного та соціального розвитку і спря¬мувань на їх реалізацію наявних бюджетних коштів. На жаль, ці рекомендації не втілились у практику соціально-політичного планування в Україні. Певні пріоритетні завдання визначались на рівні Послань Президента України до Верховної Ради України і урядових програм починаючи з 2000 р. Водночас кількість таких пріоритетів сягала десятків, самі пріоритети постійно змінювалися залежно від того чи іншого уряду, тієї чи іншої політичної ситуації, але ніколи тим чи іншим пріоритетам не надавалося статусу національних у тому розумінні, як це існує, наприклад, в Росії. Наслідком подібного перебігу подій стало те, що до переліку пріоритетів включалися всі ті завдання, які поставали перед країною на різних етапах розвитку. У результаті сьогодні існує понад 400 державних цільових програм, які мають приблизно однаковий рівень пріоритетності в очах держави і суспільства. Фінансування цих програм здійснюється у неповному обсягу та у “рваному режимі”, що не дозволяє досягти поставлених завдань і не може бути визнано суспіль¬ством як ефективне використання наявних у країні ресурсів.

За умов політичної нестабільності дедалі частіше йдеться про збільшення со¬ціальних видатків. Ініціативи президента, уряду чи депутатів щодо підвищення рівня соціальної забезпеченості населення у цілому є зрозумілими і певною мірою вмоти¬вованими. Водночас у них говориться про підвищення рівня соціального забезпечен¬ня взагалі і не аналізується рівень соціальних видатків, перевищення якого може при¬звести до розбалансування бюджету, а також не визначаються пріоритетні напрями спрямування державних видатків, у тому числі соціальних [8].

В умовах обмежених обсягів бюджетних коштів вирішити всі проблеми, наявні в економіці та сфері соціального забезпечення, неможливо. Отже, все одно слід здійсню¬вати певний вибір пріоритетних на сучасному етапі завдань, які вимагають першо¬чергової уваги, що і було зроблено в Російській Федерації шляхом визначення обме¬женої кількості національних проектів, у кожному з яких чітко сформульовано цілі та механізми реалізації, критерії досягнення результатів, принципи фінансового забез¬печення. Впровадження в країні інноваційно-інвестиційної мо¬делі розвитку економіки, дозволяє збільшити соціальні видатки без небезпеки для економічної стабільності. Зазначене зумовлене тим, що за такого підходу переважна частка соціальних видатків направляється на забезпечення оптимального відтворен¬ня людського капіталу та орієнтована на економічний розвиток. Безумовно, впрова¬дження в Україні подібної ініціативи матиме певні особливості, пов’язані з умовами реалізації подібних проектів, а також спрямованістю проектів, які можуть бути ви¬знані як національні [9]. Такі підходи доцільно було б задіяти і в Україні, що, крім консолідації сус¬пільства навколо найбільш значущих проектів, дозволило б запровадити нові форми ефективного державного управління, базовані на використанні сучасних технологій і прозорості.

Дещо іншою може бути і спрямованість національних проектів в Україні. Такі національні проекти, як охорона здоров’я, освіта та доступне житло є не менш актуальними для України, ніж для Росії, проте акценти в них можуть бути розстав¬лені трохи по-іншому.

Ключовим для виживання України в умовах її залежності від експорту енергетич¬них ресурсів (газу, ядерного палива, нафти) є подолання високої енергозатратності промисловості, житлово-комунального сектору, побутової сфери, що не дає країні ефективно розвиватися, зумовлює зростання інфляції, ставить під загрозу надійність енерго- і теплопостачання громадян, знижує конкурентоспроможність продукції вітчиз¬няних підприємств. На нашу думку, реалізація політики енергозбереження та оптимізація енергетичного балансу країни мають стати одним з головних пріоритетів дер¬жави і, безумовно, заслуговують на включення до національних проектів. Реалізація цього проекту закладе підґрунтя модернізації української економіки, забезпечивши ощадливе використання ресурсів, а отже, збереження державних коштів і їх направ¬лення на соціальне забезпечення.

Завдання розвитку сучасної транспортної інфраструктури (залізниць, аеропортів, автомобільних доріг тощо) також заслуговує на увагу як претендент на здобуття статусу національного проекту. Україну не можна порівнювати з Росією за наявністю природ¬них ресурсів. Водночас наша країна є транзитною державою і має повною мірою ско¬ристатися своїм географічним положенням для розвитку економіки, пожвавлення інвес¬тиційної діяльності, підвищення зайнятості населення, а отже, і добробуту громадян. Таким чином, це завдання заслуговує на включення до переліку національних проектів. Важливими з точки зору забезпечення прискореного економічного зростання та високої якості економічного розвитку є підтримка науки, інновацій, а також розвиток наукомістких видів діяльності, що має враховуватися при формуванні загальнодер¬жавних пріоритетів.

Національні програми мають стати орієнтиром у формуванні бюджетної політики і враховуватися в бюджетному плануванні. На думку С. Глазьєва, свідченням серйозного ставлення держави до реалізації національних проектів має стати врахування визначених державою пріоритетів у видатках державного бюджету. Він вважає, що у світі існують певні параметри фінансування найважливіших державних функцій, які відповідають певним вимогам. Наприклад, видатки на охорону здоров’я мають становити від 5% (мінімальний рівень, рекомендований Всесвітньою організацією охорони здоров’я)до 10% (рівень розвинутих країн); витрати на науку – від 1,5доЗ% ВВП, освіту – від 5 до 7% ВВП. Саме порівняно з цими показниками і слід оцінювати відповідність бюджетної політики національним пріоритетам щодо даних сфер. Теоретично такий підхід, безумовно, можна підтримати, особливо у відношенні до проектів, що стосуються охорони здоров’я, освіти, науки. Але як робити подібні по¬рівняння у випадках, коли ми розглядаємо такі національні проекти (пріоритети), як розвиток АПК, енергозбереження, розвиток сучасної транспортної інфраструктури тощо. Подібні порівняння не є коректними, оскільки в розвинутих країнах спостерігається зовсім інша ситуація щодо стану транспортної та житлово-комунальної інфраструктури, міри енергонезалежності та рівня енергозбереження, ніж, наприклад, в Україні чи Росії. Оцінюючи відповідність таких державних видатків загальнодержавним пріоритетам, слід виходити з обернено пропорційної залежності між показниками, що характеризують рівень бюджетних витрат за даним напрямом у нас і в розвинутих країнах світу. Якщо розглядати такі пріоритети, як розвиток АПК або забезпечення населення доступним житлом, то для цих сфер спостерігається зовсім інша залежність. Наприклад, у розви¬нутих країнах світу, зокрема, в країнах ЄС і США, державна підтримка (субсидування) АПК сягає такого рівня, який ми ще досить тривалий час не зможемо собі дозволити навіть у мріях з огляду на можливості державного бюджету нашої країни. Якщо говори¬ти про програму забезпечення населення доступним житлом, то економічна сутність і принципові підходи до розв’язання цієї проблеми в таких країнах, як Україна, Росія і, наприклад, США та європейські країни, настільки істотно різняться, що тут взагалі немає підстав для будь-яких порівнянь. Тому запропоновані С. Глазьєвим підходи, безумов¬но, становлять інтерес і їх слід використовувати для аналізу бюджетної політики, але не вони мають грати першу скрипку у визначенні того, наскільки бюджетна політика відпо¬відає пріоритетним національним проектам.

В Україні існує ще одна проблема – значне навантаження на бюджет та державні цільові фонди із забезпечення фінансування державних програм. Обсяги державного бюджету замалі для розв’язання складних економічних та соціальних проблем, таких як велике навантаження на бюджет та державні поза¬бюджетні цільові фонди із забезпечення фінансування соціальних програм, незбалансованість та неадекватність ринковій економіці розвитку системи пенсійного забезпечення, хронічне недофінансування місцевих бюджетів, високий рівень роз¬витку тіньової економіки та ухилення від оподаткування, а також державної учас¬ті в економічному розвитку (перерозподілі ВВП через державні фонди, розвитку державного сектору економіки), недосконалість механізмів оподаткування та бюд¬жетного регулювання, низький рівень податкового адміністрування. До інших складних проблем розвитку України слід віднести значні обсяги відтоку (виведен¬ня) капіталів за кордон, зокрема недоодержання виручки від експорту товарів і по¬слуг, завищення платежів за імпортовану продукцію, за фіктивними операціями з цінними паперами.

Аби бюджетна політика забезпечила економічне зростання, орієнтоване на підвищення якості життя громадян, потрібні відповідні важелі, а саме:

забезпечення проведення структурної перебудови господарського комп¬лексу з метою формування його раціональної структури, що відповідає вимогам розвитку соціальної ринкової економіки;

створення адекватної матеріальної бази, яка є основою підвищення конкурентоспроможності бізнесу;

зміцнення потенціалу вітчизняного товаровиробника й посилення його конкурентоспроможності;

– підвищення якості людського капіталу, залученого до виробничої, та посередницької діяльності;

– створення адекватної розвиткові ринкової економіки інфраструктури;

– формування справедливих відносин між бізнесом і найманими працівника¬ми стосовно умов праці, участі в управлінні підприємствами та розподілі доходів;

– підвищення стимулюючої ролі оплати праці;

– підвищення ефективності державного регулювання розвитку економіки;

– послаблення децентралізації економічного розвитку й посилення еконо¬мічного потенціалу регіонів [5-7].

Отже, за вищенаведеним зробимо наступні висновки:

Технологія формування та реалізації національних проектів логічно вписується до наявних в Україні процедур формування стратегії соціально-економічного розвит¬ку розробки державних цільових і бюджетних програм. Водночас запровадження цієї технології вимагає вдосконалення та уточнення відповідних процесів, що, поряд з іншим, дозволить зменшити кількість державних цільових програм і позбавитися дуб¬лювання в них окремих завдань.

Запозичення досвіду формування пріоритетних національних проектів стане поштовхом для розвитку програмно-цільового методу планування, насамперед, у на¬прямі забезпечення зв’язку між плануванням бюджету та довгостроковим характе¬ром національних проектів, а також у напрямі вдосконалення показників результа¬тивності бюджетних програм, зокрема, показників продукту, ефективності та якості.

Застосовувана в Україні система формування доходів місцевих бюджетів та фінансування видатків є досить недосконалою: обсяги функцій і повноважень, які покладаються на місцеві органи влади, не відповідають фінансовим можливостям їх реалізації; широкий перелік задекларованих державою соціальних зобов’язань не узгоджуються з наявними фінансовими ресурсами; має місце нечітке розмежу¬вання повноважень між органами державної та місцевої влади.

Прагнення до побудови в Україні ефективної системи взаємовідносин між органами різних рівнів у бюджетній сфері і бажання уникнути економічно необґрунтованих рішень спонукає до вивчення як позитивного, так і негативного світового досвіду в організації бюджетного фінансування.

У різних країнах існують різноманітні умови (адміністративні, соціальні, національні, культурні, історичні тощо), які впливають на побудову взаємовідносин різних рівнів влади у бюджет¬ній сфері. Залежно від цих умов кожна країна по-своєму вирішує питання побудови відносин бюджетного фінансування.

Бюджетне фінансування видатків, відбиваючи перерозподіл отриманих державою доходів, відображається у формуванні вторинних, а в окремих випадках, і первинних доходів юридичних і фізичних осіб. Воно може мати прямий і непрямий (опосередкований) характер. Прямий характер має формування доходів конкретних отримувачів бюджетних асигнувань — розпорядників бюджетних коштів, опосередкований характер — споживачів суспільних благ, які забезпечуються за рахунок бюджету [2].

Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи державного і місцевих бюджетів, завдяки яким мобілізується основна частка фінансових ресурсів, необхідних для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Наприклад, у США через бюджет перерозподіляється 28 % ВВП, у Німеччині — 40 %, Швеції — 50 %. В Україні бюджетні ресурси становлять 34 % фінансових ресурсів держави і майже 45 % ВВП [3].

Як правило, більш висока централізація бюджетної системи і більший обсяг бюджет¬них коштів, що перерозподіляються, характерні для країн з високим ступенем нерівності бюджетної забезпеченості. Наприклад, у Німеччині та Канаді.

У результаті цього і в Німеччині, і в Канаді досягається основна мета міжбюджетного регулювання – здійсню¬ється бажане вирів¬нювання бюджетної забезпеченості суб’єктів федерації, тобто кінцеві споживачі мають відносно рівний доступ до бюджетних послуг.

У США сьогодні усі грошові трансферти з федерального бюджету мають цільовий характер більш-менш вузької спрямованості. Трансферти поділя¬ються на цільові й вузькоцільові.

Вузькоцільові – виділяються на чітко визначені цілі: наприклад, на будівництво визначеного об’єкта чи на виплату заробітної плати вчителям певної категорії. Вузько¬цільові трансферти розподіляються згідно з такими правилами [1]:

1. На підставі формули, затвердженої в законодавчому чи адміністра¬тивному поряд¬ку. У формулу включаються різні статистичні показники.

2. Під конкретні проекти. Такого роду трансферти, як правило, розподіляються на кон¬курсній основі.

3. Комбінація формули та проекту. У даному випадку обсяг коштів, які виділяються під конкретний проект, обмежується сумою, визначеною на підставі формули.

Такі трансферти виділяються або в абсолютній сумі, або в порядку спільного фінансу¬вання витрат штатів. В останньому випадку федеральний бюджет відшкодовує частину витрат, зроблених бюджетами штатів за даним його видом. Загальна сума коштів, які виділяються з федерального бюджету в порядку спільного фінансування, може бути як обмеженою, так і необмеженою.

Цільові трансферти мають цільовий характер, однак напрям їхнього використання визначається досить широко, що дозволяє владі штатів самостійно обирати спосіб використання отриманих коштів у досить широких рамках.

Підтримка штатів і місцевих органів влади за рахунок федерального бюджету здій¬снюється також за рахунок податкових витрат, під якими розуміють втрати федерального бюджету, що виникають у результаті виключення з оподатковуваної бази за федераль¬ними податками її окремих елементів. До елементів, що виключаються, передусім належать суми, які сплачують платники податків до бюджетів штатів і місцевих бюджетів у вигляді прибуткового податку і податку на майно, а також кошти, одержувані ними у вигляді процентних платежів за облігаціями штатів і місцевих органів влади.

У Канаді існує два види трансфертів: податковий і грошовий. Грошовий трансферт здійснюється у вигляді перерахування коштів із федерального бюджету до бюджетів про¬вінцій/територій. Податковий – виникає у випадку, коли федеральний уряд знижує федеральні ставки з податків, одночасно надаючи провінціям/територіям право підвищу¬вати свої ставки з відповідних податків на аналогічну величину.

Обсяг трансфертів і методика їхнього розподілу, як правило, визначаються на п’ять років, а передача здійснюється на річній основі. Федеральний уряд Канади передає трансферти провінціям/територіям за трьома основними програмами:

Трансферт на охорону здоров’я і соціальну допомогу (СН&Т). Програма спрямована на підтримку охорони здоров’я, вищої освіти, надання соціальної допомоги та послуг територіям і провінціям.

Програма вирівнювання спрямована на вирівнювання провінцій (території у вирівнюванні участі не беруть), менш забезпечених за рівнем надання бюджетних послуг населенню. Даний трансферт є незв’язаним. Він розподіляється за формулою, яку встанов¬лює федеральне законо¬давство.

Програма територіального фінансування (ТРР). У рамках програми спеціальний трансферт передається північним територіям (не провінціям), відмінність яких від провінцій полягає в тому, що в них значно вищі витрати на надання бюджетних послуг, високі темпи росту чисельності населення і слабко розвинена податкова база. Даний трансферт є не¬зв’язаним і надається для підвищення бюджетної забезпеченості територій.

У Великобританії використовується система бюджетного фінансування, що обумовлює її державний характер із великим ступенем централізації управління. Росія є федеративною державою, що й визначає побудову системи бюджетного фінансування. Дана система як і у Великобританії є занадто централізованою.

Також досить поширеними у країнах з розвиненою ринковою економікою є субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв’язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування, що можна було б використати в Україні. Наприклад, в Україні надаються лише житлові субсидії малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг.

Як свідчить порівняння механізмів бюджетного фінансування, які застосовуються в різних країнах світу, підходи, що використовуються в Україні, мають з ними багато спіль¬ного. Більше того, Україна застосовує ряд елементів, які не тільки дозволяють урахувати особливості міжбюд¬жетних відносин в інших країнах, а й забезпечують вищу порівняно з ними прозорість у розподілі фінансової допомоги [3, 5].

Головне завдання бюджетного фінансування полягає в тому, щоб у конкретних еко¬номічних і політичних умовах обрати найефективнішу модель бюджетних відносин. Для цього насамперед необхідно чітко розподілити видаткові функції між рівнями влади, закрі¬пити відповідні джерела фінансування, сформувати систему надання фінансової допомоги найбіднішим регіонам.

Різні країни вирішують проблему вибору моделі бюджетного фінансування по-різному.

Проведений аналіз засвідчив, що ефектив¬ність системи бюджетного фінансування визначається не ступенем централізації/децент¬ралізації бюджетної системи, не наявністю чи відсутністю регулюючих чинників, не частками витрат центрального уряду, не обсягом і способами надання фінансової допомоги, а чітко встановленою та збалансованою сис¬темою всіх цих чинників, які точ¬но відповідають особливостям держави.

Ефективність системи бюджетного фінансування у розглянутих країнах досягається в результаті забезпечення адекватності видатків для усіх потреб. Сума власних доходів бюджету і переданих трансфертів дозволяє повністю виконати встановлені видаткові зобов’язання. Розподіл фінансової допомоги характери¬зується прозорістю і стабільністю механізму вирівнювання. Процедура розрахунку фінансової допомоги залишається незмінною протягом як мінімум трьох–п’яти років. У результаті цього кожен суб’єкт має можливість спрогно¬зувати свої доходи на майбутні періоди. Розмір трансферту залежить тільки від об’єктивних чинників, які впливають на видаткові потреби та дохідний потенціал бюджетів, а процедура розрахунку фінансової допомо¬ги не позбавляє одержувачів допомоги зацікавленості у зростанні власних бюджетних доходів [4, 6].

Висновки: Застосовувана в Україні система формування доходів місцевих бюджетів та фінансування видатків є досить недосконалою: обсяги функцій і повноважень, які покладаються на місцеві органи влади, не відповідають фінансовим можливостям їх реалізації; широкий перелік задекларованих державою соціальних зобов’язань не узгоджуються з наявними фінансовими ресурсами; має місце нечітке розмежу¬вання повноважень між органами державної та місцевої влади.

Інтегрування України в європейські структури повинно розпочатись із приведення у відповідність до міжнародних стандартів чинного законодавст¬ва, у тому числі й у фінансовій сфері. Будуючи власну державу, при реформуванні фінансової структури країни необхідно враховувати як най¬кращі світові здобутки у галузі державного управ¬ління та фінансів, так і досвід вітчизняних фахів¬ців, підґрунтя якого – багаторічний пошук найбільш вдалої для нашої дійсності системи формування та витрачання Державного бюджету України. Усе це має безпосереднє відношення до бюджету як одного з найважливіших інструментів управління державою.

Список використаної літератури:

1. Кодацкий В. Бюджетный процесс в развитых странах (опыт США). // Підприємство, господарство і право. – 2005. – № 12. – С. 182-184
2. Науково-практичний коментар Бюджетного кодексу України / За ред. П. В. Мельника – К. 2007.
3. Опарін В. М., Малько В. І. Бюджетна система. Київ: КНЕУ, 2002. – с. 75
4. Піхоцький В. Ф. Удосконалення і розвиток державного фінансового контролю та аудиту за надходженням коштів державного бюджету України та їх використанням // Фінанси України. – 2007. – № 3 – с. 75-82
5. Рудавка В. О. Основи економічної теорії. – Вінниця: Тезис, 2003. – 340 с.
6. Чугунов І.Я., Лондар С.Л. Фінансово-бюджетні відносини: аналіз тенденцій розвитку в умовах трансформації економіки. – К.: Міністерство фінансів України, Львівський національний університет ім. І.Франка, 2002. – 203 с.
7. Чугунок І.Я., Самошкіна О.А. Теоретико-методологічні засади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету // Фінанси України. – 2004. – № 9. – С. 37–38.
8. Шулюк Б. Бюджетування соціальної сфери: зарубіжний досвід та українські реалії // Економічний аналіз. – 2008. – № 2.
9. Януль І.Є. Бюджетний процес в Україні та напрями його вдосконалення // Фінанси України. – 2006. – № 9. – С. 25 – 29.

Науковий керівник : ст. викл. Топішко Наталія Петрівна

Економічний факультет

Сфера наукових досліджень: соціальна політика держави

Ключові слова: бюджетна система фінансування, лікарняні каси, медичне страхування, медична допомога, страхові внески, страхові компанії, страхова медицина, охорона здоров’я.

Annotation

The article highlights the main historical events that influenced the development and establishment of medical insurance in Ukraine. There was analyzed main stages of health insurance and made the appropriate conclusions about situation of thise type of insurance.

Key words: budgetary system of financing, hospital kassem, health insurance, medical care, premiums, insurance companies, medical insurance, health care.

Постановка проблеми: Медичне страхування виникло і почало розвиватися в нашій країні порівняно нещодавно, хоча Західні країни мають значний досвід у цій справі. За радянських часів медична допомога надавалася на безоплатній основі. З переходом до ринкових відносин ситуація кардинально змінилася. Висока вартість кваліфікованої медичної допомоги зумовила інтерес населення до медичного страхування, що сприяло його розвитку.

Аналіз останніх досліджень та публікацій: В Україні дослідженню окремих питань функціонування охорони здоров’я та медичного страхування присвячено праці В. Андрущенка, Й. Бескида, В.Базилевича, О. Василика, Н. Внукової, О. Кириленко, В. Крамаренко, В. Паламарчука, В. Руденя, В. Рудого, Х. Терешко, В. Філатова, С. Юрія. Серед російських вчених цими питаннями займалися Н. Грищенко, М. Кузьменко, Ю. Лісицин, та ін. Важливе місце в розробці проблематики на дану тему посідають праці західних науковців: Дж. Гендерсона, Г. Муні, К. Харді та ін.

Мета дослідження: Визначити основні рушійні чинники, що впливали на становлення та розвиток медичного страхування в Україні протягом її історії.

Виклад основного матеріалу: У минулому страхування характеризувалося тим, що в основному переважали угоди страхової взаємодопомоги, зміст яких полягав у тому, що всі особи, які уклали договори, згоджувалися покривати збитки якогось конкретного учасника їхнього товариства, тобто діяв принцип взаємного розподілу збитків. Підтвердженням цього є дослідження Базилевича В.Д. і Базилевич К.С., котрі встановили, що в Україні поміж чумаками існувало страхування, зміст якого полягав у спільному відшкодовуванні збитків потерпілому в дорозі у разі падежу вола тощо [1].

Більшість українських вчених вважає, що вітчизняне медичне страхування зародилося на Півдні України у 80-х – 90-х рр. XIX ст. У цей час прогресивна частина підприємців Одеси почала страхувати своїх робітників від шкоди їх здоров’ю на виробництві у діючих тоді приватних загальнострахових товариствах. Таке страхування було найбільш прийнятне для підприємств середнього масштабу. Для малих підприємств воно було занадто відчутним у фінансовому плані, а для великих — вигідніше було за окремий нещасний випадок виплатити потерпілому компенсацію, ніж платити страхові внески за всіх працюючих. Для середніх підприємств навіть один нещасний випадок із тяжкими наслідками призводив до великих витрат власника виробництва. Вигідніше було платити значні страхові суми, ніж збанкрутувати від раптових групових нещасних випадків і захворювань, породжених недосконалістю тогочасного виробництва і низькою кваліфікацією працюючих.

Згодом, страхування поширилося на всі промислові центри Херсонської губернії (Миколаїв, Херсон, Єлизаветград). З часом виявилося, що така комерційна форма добровільного страхування у приватних страхових компаніях загалом невигідна. У 1896 p. роботодавцями-страхувальниками губернії було сплачено компаніям-страховикам внески на суму, що становила 1,9 % загального заробітку застрахованих робітників, а для потерпілих працівників від цих компаній було отримано страхових винагород в сумі, що становила всього 23,9 % суми страхових внесків. Решта (76,1 %) внесків роботодавців залишилась у прибутку страхових компаній. Серед підприємців виникла ідея активного підтримання фабричної інспекції, у компетенції якої були й соціальні питання на виробництві, запровадження власного добровільного взаємного страхування на некомерційній основі тощо. У 1899 p. почало діяти «Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасного випадку з їх робітниками і службовцями». У 1912 р. в Російській Імперії було введено обов’язкове медичне страхування. Прийнятий Державною думою закон “Про соціальне страхування на випадок хвороби” став результатом колективної боротьби робітників і прогресивної громадськості, у тому числі й лікарів. Попри всі його вади цей закон уперше в Російській імперії, а отже й на території України, надає поняттю “лікарняні каси” нормативну базу і затверджує статут про їх діяльність. Відтоді лікарняні каси стали організаційними осередками надання медичної допомоги працюючому населенню за страховим принципом. Було покладено початок формуванню системи страхової медицини дореволюційного періоду в Україні. Згідно з положенням про страхування, яке функціонувало в Україні, джерелами фінансування системи медичного страхування, що здійснювалося через лікарняні каси, були переважно фонди соціального страхування. Ці кошти складалися з внесків промисловців, самих робітників — членів лікарняних кас. На частку останніх припадало 60 % усіх витрат (у 1,5 рази більше дотації працедавців), а також за рахунок надходжень від страхових товариств [8].

В Україні функціонували лікарняні каси двох типів: заводські та об’єднані. Заводські каси здійснювали виплату допомоги за встановленими випадками, організовували надання безплатної медичної допомоги робітникам, а також членам їхніх сімей. У 1913 році урядом запропоновані доповнення до статуту лікарняних кас, що давало їм право організовувати лікарні, амбулаторії, санаторії, аптеки. Взаємовідносини лікарняних кас із лікарями будувалися у таких формах як залучення лікарів-спеціалісгів різних професій на договірних засадах або зарахування лікаря на постійну роботу. 3 організацією лікарняних кас медична допомога працюючим людям і членам їхніх сімей дещо поліпшилася і стала для них доступнішою. Так, до 1917 року в Миколаєві на кошти лікарняних кас було організовано вісім лікарських амбулаторій, у т. ч. зубопротезна і протитуберкульозна.

Страхова медицина отримала активніший розвиток в Україні після Лютневої революції 1917 року, що виявилося у розповсюдженні страхування практично в усіх галузях промисловості й охопило широкі верстви населення. Зросла кількість лікарняних кас, виникали великі страхові організації — об’єднані лікарняні каси. Особливістю у діяльності останніх стала значно менша, ніж у заводських касах, залежність від підприємців. Об’єднані лікарняні каси володіли значно більшими статутними й резервними коштами, організовували подання амбулаторної і стаціонарної допомоги, в т. ч. й хворим у домашніх умовах, екстрену медичну допомогу в нічний час, забезпечували постійні чергування медичного персоналу.

Розглянемо вивчену Пушиним С. структуру витрат коштів обігового капіталу, за матеріалами витрат книги спільної лікарняної каси м. Олександрівська Єкатеринославської губернії в період 1916—1919 років. У структурі витрат основні фінансові витрати лікарняної каси припадали на оплату отриманої медичної допомоги (55,2%), затрати на медикаменти становили 15,3%, на утримання апарату управління — 11,2%. Решта витрат була пов’язана з відрахуванням до резервного фонду — 5%, на рахунки обігових коштів — 12,3%, тоді як усі інші витрати становили лише 1%”.

Однак згодом керівники охорони здоров’я країни дійшли висновку про неприпустимість паралельного існування двох медицин — страхової і державної. Прийняте за їх пропозицією “Положення про соціальне забезпечення працюючих” від 31 жовтня 1918 року, та постанова Раднаркому “Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охорони здоров’я” (1919 р.) слугували основою для одержавлення страхових організацій і ліквідації лікарняних кас [6].

Початок другого етапу розвитку страхової медицини в Україні пов’язаний з переходом країни в березні 1921 року до непу, що для охорони здоров’я стало відходом від бюджетної системи фінансування і спричинило передачу медичних закладів на фінансування до місцевих бюджетів із подальшим різким скороченням фінансування й запровадження часткової оплати за отриману медичну допомогу. Перед закладами охорони здоров’я постала проблема пошуку нових джерел фінансування. Ринкові відносини, що тільки-но зароджувалися на той час в Україні, ставили до системи охорони здоров’я вимогу пристосуватися до тогочасних законів і реанімувати страхову медицину. Хоч неп у цілому і створив сприятливі умови для відновлення принципів страхової медицини, в Україні на той час вони були використані лише частково і виявилися у створенні робітничої медицини (робмед) — для надання медичної допомоги обмеженому контингенту працюючих.

Основну роль тут відіграв Декрет Раднаркому України від 10 грудня 1921 року “Основне положення про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей на випадок хвороби годувальника”. Страхуванню підлягали робітники промислових підприємств, а також працівники, які були зайняті в сільському господарстві й перебували у підпорядкуванні промислових підприємств. Управління медичною допомогою робітникам у структурі Наркомату охорони здоров’я України здійснював відділ робітничої медицини, а в губздороввідділах – підвідділи робітничої медицини.

Фонд лікарської допомоги мав цільове призначення і витрачався на: медичну допомогу при невідкладних захворюваннях та нещасних випадках; амбулаторне, загальне і спеціальне лікування, до якого входила також і зубопротезна допомога; пологодопомогу; лікарняне лікування; організацію дитячих ясел, жіночих консультацій, будинків матері й дитини, закладів охорони здоров’я дітей; спеціальну допомогу в фізіотерапевтичних і ортопедичних інститутах, диспансерах, санаторіях; санаторно-курортне лікування.

Бюджет охорони здоров’я за період існування робмеду в Україні складався із державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та інших джерел. У роки непу питома вага асигнувань на охорону здоров’я за рахунок страхового фонду становила майже половину (44 — 49,5%) усіх коштів, місцевих бюджетів — більш як третину (31,6—35,3%), а державних асигнувань — лише 8,0—9,6% [4].

На відміну від інших республік, в Україні робітнича медицина отримала значний розвиток. Її мережа була тісно пов’язана з працюючими через страхові каси, фабричні та заводські комітети, представники яких входили до складу адміністративно-господарських комісій при поліклініках — основній ланці робітничої медицини. Число робітничих поліклінік в Україні зросло з 54 (на момент їх створення) до 101 у 1923 році.

У період існування непу та робітничої медицини у діяльності органів охорони здоров’я і медичних закладів з’явилися певні риси, які були притаманні ринковим відносинам. За даними Т. Н. Веренкіної та А. Г. Токарева, у Криму з метою знаходження додаткових джерел фінансування Інститут фізичних методів лікування ім. І. М. Сеченова і частково лабораторія бактеріологічного інституту перейшли на самоокупність, а відділ охорони здоров’я Севастополя, який узяв в оренду макаронну фабрику і здав в оренду страховій касі дев’ять аптек, отримав право відкривати комісійні магазини й використовувати прибуток від податку на охорону здоров’я і встановив чотири категорії оплати праці лікарів залежно від обсягу і характеру роботи.

Систему робітничої медицини України, яка активно використовувала принципи страхової медицини й елементи ринкових відносин, спіткала, як і саму систему страхової медицини, чергова невдача. У 1927 році згідно з постановою уряду про утвердження принципу державної охорони здоров’я її було скасовано, а її заклади передано Наркомату охорони здоров’я. Відтоді в Україні почалося функціонування державної системи охорони здоров’я з централізованою формою управління, характерною ознакою якої стало монопольне володіння наданням медичних послуг і фінансування за залиш¬ковим принципом. Медичне забезпечення населення за страховими принципами на землях Західної України здійснювалося у відповідності до чинних законів країн, що панували в той час на цих територіях [4].

Отже, особливостями обов’язкового страхування у період становлення медичного страхування було: поступовість його запровадження протягом декількох років, територіальна обмеженість поширення (тільки на європейську частину країни), охоплення страхуванням виключно недержавної сфери промисловості. Відповідальними за створення і діяльність страхових організацій були роботодавці. Внески в товариство страхування від нещасних випадків повністю складалися з відрахувань роботодавців і суми їх залежали від ступеня небезпечності робіт.

Розвиток страхової медицини у період СРСР та у період незалежності України характеризується новими відносинами у медичному страхуванні та новим етапом розвитку. Система організації охорони здоров’я СРСР базувалася на розподільчо-розпорядчому принципі управлін¬ня. Вона була орієнтована на централізований механізм фор¬мування бюджету галузі.

Економічний механізм охорони здоров’я включав мобілізацію коштів населення і господарюючих суб’єктів до державного бюджету шляхом загального (нецільового) оподаткування. Подальший розподіл бюджетних асигнувань за галузями, вклю¬чаючи і охорону здоров’я, проводився на рік вперед відповід¬но до ієрархічної структурно-функціональної системи.

В організації управління народним господарством у держав¬ному бюджеті ці кошти виділялись рядком (статтею) “Охоро¬на здоров’я, фізична культура і спорт”. Звідси вони послідовно ад¬ресувались органам союзного, республіканського, обласного, міського і районного підпорядкування. Безпосередньо вироб¬никам медичних послуг (установам охорони здоров’я) кошти планувались за статтями кошторисів майбутніх видатків, за нормативами, які не були орієнтовані на якість і кінцевий ре¬зультат роботи. Матеріально-технічне медикаментозне забез¬печення засновувалось на державному замовленні і фондових поставках за фіксованими цінами.

Така система базувалась на принципах зростання з року в рік недостатності фінансування охорони здоров’я, фінансуван¬ня за „залишковим” принципом, невизнання створених галуз¬зю цінностей, відчуження виробничої сфери і населення від покриття витрат на медичну допомогу і стимулювання її якості позабюджетними шляхами. Їй були притаманні неефективність використання ресурсів, застосування тільки адміністративних методів управління.

Доцільність вдосконалення економічного механізму функціо¬нування галузі обумовило проведення в 1960-1980 рр. низки локальних економічних експери¬ментів щодо розширення прав керівників установ охорони здо¬ров’я, раціоналізації використання ліжкового фонду та ін. Новим економічним механізмом в охороні здоров’я був комплекс принципів і форм роботи установ охорони здоров’я на основі домінування економічних методів управлін¬ня. Також це означало перехід від жорсткого ієрархічно-галузевого контролю до пе¬реважання територіальних принципів керівництва галуззю.

Основними передумовами реформування галуззі був: перехід від виді¬лення установам охорони здоров’я коштів з бюджету за окре¬мими статтями видатків до фінансування їх на основі довго¬строкових стабільних нормативів, виконання робіт за догово¬рами з підприємствами, організаціями, установами на госпрозрахунковій основі, використання різних форм госпо¬дарювання, включаючи внутрішньо-системні орендні відносини, кооперативну індивідуальну трудову діяльність, вико¬ристання подушного фінансування первинної (амбулатор¬но-поліклінічної) ланки охорони здоров’я [2].

Після законодавчого введення деяких елементів ринкової економіки в колишньому Радянському Союзі (особливо з появою Закону “Про кооперацію” 1988 року почали створюватися перші страхові кооперативи. Їх частка в загальних обсягах страхування була незначною – не більш за 1%. Проте існування кооперативів протягом 1988 – 1989 років мало велике значення для набуття першого досвіду роботи в ринкових умовах, підвищення кваліфікації кадрів, страхового захисту “нетрадиційних” для Держстраху ризиків, зокрема вантажів, відповідальності за невиконання угод третіми особами тощо. З самого початку зародження страхового ринку альтернативні страховики звернули увагу на зміст страхових продуктів (послуг), що пропонуються в Західних країнах. Завдяки цьому в Україні почав зростати асортимент страхових послуг, виник інститут перестрахування.

Ставши суверенною державою, Україна на початку 90-х рр. почала створювати власну економіку. Зміни у відносинах власності, ліквідація державної монополії на засоби вироб¬ництва, розвиток підприємницької діяльності вплинули на формування страхового бізнесу України. На стан страхового ринку впливали відсутність належного законодавства та розвиток економіки в цілому [5].

У 1990 році законодавство було розширено у зв’язку з розвитком ринкових відносин. Почали створюватися перші комерційні страхові компанії. Зародження і розвиток страхового ринку України – процес, що має багато спільного з аналогічними процесами в інших постсоціалістичних країнах. Проте водночас нашій країні притаманні деякі специфічні риси.

Можна виокремити основні чинники, які сприяли розвитку на ринку повноцінних суб’єктів страхування. Отже, на процес масового виникнення страхових компаній у 1990 – 1993 pp. впливали такі чинники:

а) ініціатива науковців, фахівців, які запозичували досвід роботи страхового ринку в розвинених країнах;

б) засновницька робота профспілок, громадських організацій;

в) участь зарубіжних інвесторів. Такі компанії були, як правило, невеликі і створювалися здебільшого з метою розвідки ринку, але після встановлення 20 %-вої межі участі нерезидентів у статутному фонді страховика майже всі вони припинили існування.

Після виходу в травні 1993 року Декрету Кабінету міністрів України “Про страхування” (далі – Декрет) та створення восени 1993 року Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України. Було зареєстровано страхові компанії і видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. При цьому здійснювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які вказані в ліцензії. Було запроваджено обов’язкову звітність страховиків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов’язання і розмірами страхових резервів.

Діяльність страхового ринку в умовах, визначених Декретом, у період 1994 – 1995 pp. можна охарактеризувати наступним чином:

по-перше, це поглиблення спеціалізації роботи страховиків. Законодавчі обмеження за Декретом, а також ліцензійні та реєстраційні обмеження зумовили те, що страховики почали спеціалізуватися на певних видах ризиків, у певних галузях та сферах виробництва.

було зроблено перші кроки в медичному страхуванні. Водночас високий рівень інфляції зумовлював значне поширення так званого змішаного страхування життя з урахуванням інфляції. Оскільки цей вид страхування не мав достатньої законодавчої і методологічної бази, то численні страхові компанії збанкрутували і багато вкладників не отримали належних виплат.

по-третє, законодавче регулювання страхової діяльності значною мірою посилило фінансову дисципліну страховиків. Було запроваджено облік резервів, розроблено категорії активів, у межах яких ці резерви розміщувалися страховиками, упорядковано взаємовідносини страховика з його філіями і представництвами, встановлено необхідні форми спеціальної звітності [9].

Усі вищезазначені чинники сприяли зростанню обсягів страхового ринку і розширенню сфери діяльності страховиків. Проте Декрет не забезпечував необхідної правової бази для розвитку ринку, особливо стосовно гарантій платоспроможності страховиків.

Важливим кроком у вдосконаленні законодавчої бази став Закон України “Про страхування” 1996 року. Закон установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків і порядок розрахунку резервів; посилив норми, що регулюють нагляд за страховою діяльністю; упорядкував види обов’язкового страхування.

Основним джерелом формування ресурсів охорони здоров’я в новій системі фінансування запишалися бюджетні ресурси. Тому неприйнятними виявились для галузі моделі госпрозра¬хунку, які впроваджувалися в той час у народне господарство країни. З початку перетворень у межах нового господарського механізму все зупинилось на фазі споживання охороною здо¬ров’я внутрішніх ресурсів. У результаті новий господарський механізм не поліпшив ні матеріального, ні фінансового забез¬печення галузі, а головне — не підвищив якості й ефективності роботи. В Україні, як і в Росії, виявилась теоретична і практична неспроможність цього механізму.

Надалі на підставі поверхового вивчення досвіду країн Євро¬пи і Північної Америки розпочалося впровадження медичного страхування. В 1997 році в медичних закладах України було впроваджено платні медичні послуги. Згодом їх перелік розширився. Та в лікарнях ним не обмежились. Запровадження платних послуг позитивного ефекту не дало. Навпаки, воно стало гальмом для розвитку приватної медицини, тому що ви¬ховувало негативне ставлення до всієї медицини загалом і до лікарів зокрема.

Країни, у т. ч. й Україна, які намагалися вирішити проблеми дефіциту за рахунок надання платних послуг, зіткну¬лися з парадоксальними результатами. Запланованої економії бюджетних коштів, як правило, не досягалося, тому що керо¬ване переміщення ресурсів у сферу платної медицини призво¬дило до зростання частоти пізніх звернень до лікаря, збільшу¬валась частка запущених захворювань, які вимагали дорогого стаціонарного лікування. Врешті-решт, збільшувалась потре¬ба в нових ресурсах на розвиток охорони здоров’я, посилювався тиск на державний бюджет [3].

Висновки: Отже, з прийняттям незалежності Україна самостійно визначає власну політику розвитку економіки та забезпечує соціальні гарантії своїм громадянам. Майже всі держави колишнього СРСР створили умови для розвитку медичного страхування. Україна ж тільки нещодавно підійшла до цього питання, але підійшла зважено, маючи досвід роботи лікарняних закладів в умовах становлення ринку, створення і розвитку медичного страхування у добровільній формі завдяки страховим компаніям, лікарняним касам, благодійним організаціям і фондам, які проводять велику роботу.

Реформи в медичній галузі проводяться вже давно, але вони не мають системного характеру. Не було чітко поставлених цілей та послідовної політики. Протягом реформування системи охорони здоров’я вітчизняні фахівці користувалися передовсім міжнародним досвідом та досвідом накопиченим МОЗ України за роки незалежності.

Сучасний стан системи охорони здоров’я не дозволяє забезпечити право громадян на медичну допомогу на належному рівні, передбаченому міжнародними стандартами. Існуюча система фінансування закладів охорони здоров’я потребує змін. Саме тому на сьогодні одним з найважливіших питань є готовність страхових організацій забезпечити реально ефективну систему медичного страхування.

Список використаної літератури:

1. Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. – К.: Товариство “Знання”, КОО. – 1997.
2. Внукова Н. М., Кузьминчук Н. В. Соціальне страхування: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2006. — 352 с. (110—118)
3. Єрмілов В. С. Історичні паралелі медичного страхування минулого та сьогодення нашої країни // Охорона здоров’я України. — 2001. — № 2. — С. 48—50.
4. Клапків М. С. З історії зародження національного страхового ринку. // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 81-93.
5. Реверчук С. К., Сива Т. В. Історія страхування: Підручник. — К.: Знання, 2005. — 213 с. (128—133)
6. Рудень В. В. Виникнення та функціонування системи медичного страхування. // Фінанси України. – 2000. – № 1. С. 78-85.
7. Рудик В. К. Історичний аспект розвитку страхування. Економіка АПК. – 1997. – № 7. – С. 47-49.
8. Терешко Х. Я. Історико-правова регламентація медичного страхування в Україні: деякі аспекти. – Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції 19-20.04.2007, м. Львів.
9. www.uzlib.net – економіко-правова бібліотека

Науковий керівник : ст. викл. Топішко Наталія Петрівна

Економічний факультет

Сфера наукових досліджень: соціальні науки

Ключові слова: добровільне медичне страхування, медична допомога, страхова медицина, страхувальники, страховики, страхові компанії, страхові поліси, охорона здоров’я.

Annotation

The article described the main drawbacks to stimulate the development of voluntary medical insurance in Ukraine and found it the most important constraints. Also analyzed the market for voluntary health insurance – its status and development prospects. The article includes an increase of reliability insurance organizations that work in the system of voluntary health insurance, and improving legislation in this area.

Key words: voluntary medical insurance, medical care, medical insurance, insurers, the insurance company, insurance policies, health care.

Постановка проблеми: Добровільне медичне страхування, як правило, є доповненням до обов’язкового. Воно має на меті забезпечити застрахованому гарантії повної або часткової компенсації страховиком додаткових витрат, пов’язаних із зверненням до лікувально-профілактичної установи за послугою, яка не входить в програму обов’язкового медичного страхування. Кожна страхова компанія, яка займається таким видом страхування і має на це ліцензію, розробляє свої програми добровільного медичного страхування, які відрізняються між собою. Українці ж не поспішають купувати поліси добровільного медичного страхування, тому що, вони, як і раніше, залишаються досить дорогим задоволенням, незважаючи на те, що медичне страхування уже перестало бути ексклюзивною послугою. Крім того стримуючими факторами розвитку добровільного медичного страхування є відсутність механізму контролю за якістю наданих страхувальнику послуг та важелів впливу на поліпшення якості обслуговування саме в закладах охорони здоров’я державної і комунальної форм власності. У зв’язку з цим розвиткові добровільного медичного страхування суттєво перешкоджає проблемний державний медичний сектор і державна політика загалом.

Аналіз останніх досліджень та публікацій: Існує велика кількість літературних джерел, в яких досліджуються теоретичні та практичні проблеми функціонування страхового ринку. В Україні основні проблеми теорії та практики страхування (у т.ч. медичного страхування) в умовах ринкової економіки досліджували вчені Т. Артюх, К. Воблий, В. Базилевич, К. Базилевич, О. Гаманкова, О. Губар, М. Мних, С. Горянська, О. Губар, В. Єрмілов, О. Залєтов, С. Осадець, Т. Ротова, В. Рудень, С. Срібний, Р. Смоленюк, Я. Шумелда, В. Нонко, Н. Нагайчук, С. Юрій та інші. Серед зарубіжних науковців необхідно назвати Н. Адамчука, А. Аткінсона, Е. Берковіца, О. Гвозденка, Е. Кагаловську, К. Блека, Р. Болла, В. Глейзера, П. Коха, В. Крістофоліні, Е. Коломіна, А. Миронова, Л. Рейтмана, Т. Федорову, С. Ханта, В. Шахова та інших фахівців.

Мета дослідження: Виявити недоліки розвитку добровільного медичного страхування в Україні та визначити шляхи покращення існуючої ситуації.

Виклад основного матеріалу: Вибір форми медичного страхування у кожній країні залежить від конкретних економічних і культурно-історичних умов, від особливостей демографічних і соціальних показників, рівня захворюваності та інших факторів, які характеризують загальний стан здоров’я і рівень медичного обслуговування.

Медичне страхування як основу спеціалізації страхової компанії важко поєднати з іншими галузями страхової діяльності, оскільки страхування здоров’я громадян – дуже специфічний предмет діяльності. При проведенні медичного страхування страховикові необхідно мати справу з багатьма людьми, які страхуються, повсякденно вирішувати з клієнтами питання з приводу настання страхових випадків і виплати значних за обсягом страхових забезпечень.

Головне призначення страхової організації у медичному страхуванні полягає в контролі якості надання медичних послуг медичними закладами і їх відповідність медико-економічним стандартам. Тобто, виконання медичним персоналом професійних функцій, ефективне використання ресурсів, ступінь ризику внаслідок медичного втручання (небезпеку травми або побічне захворювання, тощо), задоволеність пацієнта медичним обслуговуванням. (( http://www.uzlib.net ))

Ринок добровільного медичного страхування в Україні стрімко розвивається. Приємною несподіванкою для страховиків у 2009 році стало те, що ДМС пройшло тест на стресостійкість і в нових економічних умовах стало більш стійким до кризових явищ. Падіння у сегменті добровільного медичного страхування вдалось уникнути — роботодавці платили внески іноді навіть за рахунок прибутку, адже здоров’я і лояльність персоналу — це запорука успішності установи особливо в кризовий час. У реаліях, що склались сьогодні, це єдиний корпоративний вид страхування, який показав позитивну динаміку. (( http://www.forinsure.com ))

Незважаючи на в цілому позитивні тенденції у розвитку добровільного медичного страхування, даний сегмент поки що є досить проблематичним. Насамперед, це стосується того, що самі страховики не надто бажають зв’язуватись з медициною, оскільки на їх переконання це невиправдано складно і невигідно, з точки зору страхових виплат, рівень яких нижче за 45-60% не опускається, зумовлюючи діяльність вітчизняних страховиків практично на межі рентабельності. У свою чергу, українці не поспішають купувати поліси добровільного медичного страхування, тому що вони залишаються досить дорогим задоволенням, незважаючи на те, що медичне страхування уже перестало бути ексклюзивною послугою.

Важливою проблемою, крім цінового фактора, є те, що на сьогодні ринок добровільного медичного страхування розвивається поки що основним чином за рахунок корпоративного напрямку, завдяки якому він зростає на 20-30% щорічно. Страхування ж фізичних осіб є для страховиків не вигідним, оскільки заплативши за медичну страховку, що є очевидним свідченням наявних або потенційних проблем зі здоров’м, клієнт прагне по максимуму використовувати поліс. Корпоративні ж клієнти прибутковіші, оскільки компанії страхують відразу 100-500 працівників (часто за найдорожчою програмою з великим набором послуг), багато хто з яких взагалі не ходить до лікарів.

Слідуючим стримуючим фактором розвитку добровільного медичного страхування, є те, що з точки зору економічного мотиву страхові компанії зацікавлені співпрацювати з державними лікувально-профілактичними установами з притаманною їм бідністю, дешевими і малоефективними ліками, відсутністю уваги персоналу. Але, зважаючи на ряд факторів, наступного разу клієнт страхового полісу в цього страховика не купить.

Не менш важливою проблемою є те, що сьогодні страхові компанії не мають реального механізму контролю за якістю наданих страхувальнику послуг та важелів впливу на поліпшення якості обслуговування саме в закладах охорони здоров’я державної і комунальної форм власності. У зв’язку з цим розвиткові добровільного медичного страхування суттєво перешкоджає проблемний державний медичний сектор. Тому останнім часом спостерігається тенденція до будівництва власних клінік страховиками. (( http://www.uzlib.net ))

Існують ще й загальнодержавні проблеми, що так чи інакше здійснюють свій коригуючий вплив на розвиток і умови функціонування даного виду страхування. Серед них політична та економічна нестабільність, низький рівень доходів населення, непослідовний підхід до реформування соціального сектора, відсутність оптимальної податкової політики, яка б стимулювала розвиток медичного страхування, недооцінка ролі недержавних фінансових інститутів тощо.

До найважливіших проблем у сфері медичного страхування відносять:

• забезпечення конкурентного середовища на ринку медичних послуг у разі прийняття законодавчих актів з питань обов’язкового медичного страхування;

• створення умов розвитку добровільного медичного страхування, яке б забезпечувало покриття витрат за надання медичної допомоги понад обсяг або в його межах і на рівні, визначених програмами обов’язкового медичного страхування, як ефективне доповнення до обов’язкового медичного страхування;

• здійснення оподаткування сукупного доходу громадян у разі отримання страхових виплат за договорами добровільного медичного страхування відповідно до бази та ставок, передбачених договорами обов’язкового медичного страхування;

• посилення зацікавленості роботодавців у збереженні здоров’я своїх працівників шляхом установлення економічних стимулів щодо коштів, що виділятимуться підприємствами на добровільне медичне страхування;

• законодавче врегулювання питання щодо можливості внесення юридичними особами (роботодавцями) до складу собівартості продукції витрат за договорами добровільного медичного страхування на сплату страхових платежів на страхування своїх працівників;

• підвищення надійності страхових організацій, що працюватимуть у системі добровільного медичного страхування, шляхом установлення вимог до їх ліцензування згідно з чітко встановленими критеріями;

• забезпечення надходження коштів до установ добровільного медичного страхування, підвищення зацікавленості медичних установ, роботодавців і громадян шляхом створення уніфікованої оптимальної системи класифікації та ціноутворення на медичні послуги;

• забезпечення контролю за використанням єдиних стандартів усіма медичними установами, що працюють у системі добровільного медичного страхування, незалежно від їх відомчої підпорядкованості та організаційно-правової форми. (( Окунський А. Р. Медичне страхування в Україні: проблеми і перспективи // Медичне право України: Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції. – 2007. – С. 45 – 54. ))

Нагальним на сьогодні є і вирішення питань щодо підвищення надійності страхових організацій, що працюватимуть у системі добровільного медичного страхування, шляхом встановлення вимог до їхнього ліцензування відповідно до чітко встановлених критеріїв; забезпечення надходження коштів у систему добровільного медичного страхування, підвищення зацікавленості медичних установ, роботодавців і громадян шляхом створення уніфікованої оптимальної системи класифікації та ціноутворення на медичні послуги; забезпечення контролю за використанням єдиних стандартів усіма медичними установами, що працюють у системі добровільного медичного страхування, незалежно від їхньої відомчої підпорядкованості та організаційно-правової форми.

Необхідно розвивати також і конкуренцію серед страховиків, що спеціалізуються на даному виді страхування, від чого має виграти, насамперед, вітчизняний споживач. Оскільки конкурентне середовище в перспективі створить умови для зниження ціни купівлі страхового полісу з добровільного медичного страхування, а також підвищення рівня якості медичних послуг, які пропонуватимуться страховиками страхувальникам.

Водночас розвиток добровільного медичного страхування вимагає значного удосконалення нормативно-методичної бази, зміни податкової політики, підвищення фінансової надійності страхових компаній, а також підвищення страхової культури населення, зокрема й медичних працівників. Така система заходів дозволить створити умови для найбільш повного задоволення потреб населення в одержанні доступної і високоякісної медичної допомоги, зменшить навантаження на державний та місцеві бюджети та долю тіньової медицини в системі медичного обслуговування, допоможе уникнути необґрунтованих витрат на надання зайвих медичних послуг з метою одержання додаткового прибутку, підвищить фінансовий стан працівників медичних установ. (( http://www.apteka.ua ))

В Україні крім системи охорони здоров’я, що знаходиться у віданні МОЗ, існує низка паралельних систем міністерств та відомств, які здебільшого дублюють функції територіальних медичних закладів і поглинають значну частину видатків з Державного бюджету на охорону здоров’я.

Для ліквідації дублювання і створення єдиного медичного простору передбачається:

 сконцентрувати всі кошти з Державного бюджету на рівні МОЗ, прийнявши відповідну державну програму;

 передати заклади, що знаходяться у відомчому підпорядкуванні, на територіальний рівень, за виключенням медичної служби Міністерства оборони, Служби безпеки України та структур промислової медицини.

Такі кроки ні в якому разі не повинні бути спрямовані на так звану “монополізацію влади” міністерством, а виключно на наведення ладу в галузі. (( http://www.moz.gov.ua ))

Для втілення у соціальну практику стратегії “Здоров’я для всіх” національна система охорони здоров’я має спиратися на основні принципи, запропоновані Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) – справедливість, солідарність, доступність. Метою політики та діяльності системи охорони здоров’я має бути “досягнення позитивного стану здоров’я”, а не зниження показників захворюваності, інвалідності та смертності.

Отже, для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування необхідними є:

o втілення у соціальну практику політики пріоритетного розвитку системи охорони здоров’я;

o чітке визначення правового статусу громадянина в системі охорони здоров’я;

o зміна принципів розподілу коштів – за нормативом на одного жителя;

o створення страхової системи фінансування охорони здоров’я;

o демонополізація державної системи охорони здоров’я та створення медичних закладів різних форм власності;

o функціонування системи медичної допомоги на засадах вільного вибору громадянином її форми та способів;

o забезпечення першочергової уваги до проблем організації первинної медико-санітарної допомоги населенню та охороні навколишнього середовища;

o установлення принципу залежності оплати праці медичних працівників від кількості та якості наданих медичних послуг; створення системи правового, економічною та громадського контролю за якістю медичної допомоги, а також введення відповідних санкцій за її неякісне надання. (( Мних М. В. Медичне страхування та необхідність запровадження в Україні. // Економіка та держава. – 2007. – №240. – С. 41. ))

Державна політика, спрямована на збереження та зміцнення суспільного здоров’я, повинна базуватися на новій парадигмі системи охорони здоров’я, в центрі якої перебуває не лікувальний заклад, а людина з її потребами щодо охорони здоров’я та медичної допомоги.

Наведена система заходів дасть змогу:

• створити умови для найповнішого задоволення потреб населення в отриманні доступної та високоякісної медичної допомоги;

• суттєво зменшити навантаження на державний та місцеві бюджети;

• зменшити частку “тіньової медицини” у системі медичного забезпечення;

• уникнути необґрунтованих витрат, спричинених наданням зайвих медичних послуг з метою одержання додаткового прибутку;

• поліпшити фінансовий стан працівників медичних установ. (( Окунський А. Р. Медичне страхування в Україні: проблеми і перспективи // Медичне право України: Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції. – 2007. – С. 45 – 54. ))

Висновки: Сучасний стан системи охорони здоров’я не дозволяє повною мірою забезпечити право громадян на медичну допомогу на рівні, передбаченому міжнародними стандартами та законодавством України, а існуюча система фінансування закладів охорони здоров’я потребує змін. Для покращення становища в галузі охорони здоров’я потрібні зміни в системі планування, фінансування, координація робіт усіх служб та закладів охорони здоров’я з іншими галузями діяльності.

Так як фінансувати з державного бюджету планується тільки ті медичні послуги, що передбачені Державною програмою медичного забезпечення, то існує необхідність розвивати систему добровільного медичного страхування. Безкоштовні медичні послуги за системою медстрахування надаватимуться лише в рамках Програми обов’язкового медичного страхування. Медичні ж послуги, що виходять за рамки цих програм, надаються за рахунок коштів добровільного медстрахування. Підвищення якості медичної допомоги забезпечує конкуренція – але не між страховиками, а між надавачами послуг в межах замовлення на їх надання чи то за кошти державного бюджету чи то за кошти фонду соціального медичного страхування. Полем діяльності недержаних страховиків є добровільне особисте медичне страхування видатків на медичні послуги, які не охоплюються програмою обов’язкової системи медичного страхування за державними гарантіями.