The article is dedicated to the approaches of investigation of Executive Committees effective activity.

Організація та діяльність виконавчих органів місцевих рад є складовою системи місцевого самоврядування в Україні. Ефективність їх діяльності потребує наукового переосмислення, яка зумовлена тим, що виконавчі органи сучасних місцевих рад стали наступниками органів державного управління місцевого рівня часів радянської влади, які не були органами місцевого самоврядування, і мали інші структурні зв’язки, не характерні для сучасної системи публічної влади. Практика організації та діяльності виконавчих органів місцевих рад сьогодення багато в чому свідчить про невідповідність існуючих відносин тій ідеї місцевого самоврядування, яка закріплена в Конституції України 1996 року.

Проблема дослідження ефективності функціонування виконавчих комітетів міських рад в Україні є суспільнозначимою, і водночас важкою для дослідження, оскільки немає розробленої чіткої методології, однозначних критеріїв за якими можна було б оцінювати діяльність виконавчих комітетів. Становлення та розвиток інституту виконавчої влади в Україні був предметом дослідження багатьох вчених. На особливу увагу заслуговують напрацювання К. Ващенка, Р. Павленка, В. Токовенка, В. Шаповала та ін. Теорія та практика аналізу урядової (державної) політики знайшла ґрунтовне відображення у працях О. Дем’янчука, Ю. Кальниша, О. Кілієвича С. Телешуна, В. Тертички та багатьох інших.

Мета статті – висвітлити можливі підходи до аналізу ефективності діяльності виконавчих комітетів міських рад в Україні.

І в першу чергу, нам необхідно з’ясувати суть поняття „ефективність”. Зазначимо, що воно має багато визначень.

Ефективність (рос. „эффективность”, англ. „efficiency”; „performance”):

1) результат, наслідок будь-яких причин, сил, дій;

Ефективність економічна — показник економії суспільної праці в результаті застосування певних заходів;

Ефективність технологічна — ступінь віддачі виробництва, машин, апаратів.

2) властивість певного процесу, яка зумовлена його якістю та кількістю засобів, що беруть участь у процесі, а також конкретною ситуацією; Ефективність уможливлює виконання певної задачі; характеризується певним співвідношенням між отримуваним сумарним ефектом та сумарними витратами на створення і використання засобів, що беруть участь у процесі, його організацію та здійснення.

3) у системах обробки інформації — швидкість обробки одиниці інформації, питомі витрати на обробки одиниці інформації.

4) (від лат. еffectivus – діяльний, творчий) – відносний ефект, результативність процесу, операції, проекту, що визначається як відношення результату до затрат, які зумовили його одержання ((Білецький В.С. Мала гірнича енциклопедія [Текст] : у 3-х т. — Донецьк: «Донбас», 2004. ISBN 966-7804-14-3)).

Як бачимо це категорія, яка використовується в економічній та технічній сферах. Однак, в сучасному світі ефективність діяльності все частіше стає основним критерієм, який застосовується при оцінці функціонування держави та її органів. Загалом, ефективною вважають діяльність, яка результатом якої є досягнення встановлених цілей діяльності з мінімумом затрат. Хоча, діяльність публічної влади не завжди можна оцінити лише з точки зору економічних здобутків чи втрат зведених до фінансових показників  ((Система государственного управления. Политический анализ. Проблема эффективности государственной политики [Електронний ресурс] Режим доступу: <http://www.espi.ru/Content/StartsevBook/table.htm>. – 25.02.2008. Назва з екрану.)).

Саме тому для нашого дослідження важливим є чітко визначити сутність та сладові таких понять, „як ефективність політики” та „ефективність влади”.

Ефективність політики – (від лат. еffectus – виконання, дія ) – властивість політичних дій, рішень та поведінки, що відображає міру того, наскільки ці дії, рішення та поведінка приводять до бажаних наслідків. Оцінка тих чи інших дій, рішень або навіть усієї політики як ефективних залежить у першу чергу від критеріїв оцінювання.

Так, наприклад, політика того, хто стоїть на чолі держави (президента, прем’єр – міністра тощо), може бути дуже корисною для держави і тому ефективною з позицій державних інтересів. Але якщо виборці цього не розуміють і проголосують проти цього державного діяча на виборах, то його політика (та ж сама) буде неефективною з погляду його особистих інтересів. Відтак ефективність політики – це насамперед результативність здійснення політичної влади, ступінь всебічного виконання нею своїх функцій у політичній системі та в суспільстві, реалізації експектації окремих громадян і елітних груп як найвпливовіших у суспільстві.  ((Політологічний енциклопедичний словник [Текст]: [Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка]; за ред. Ю. С. Шемшученка – 2 –е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736с.))

Ефективність влади – важливий показник практичної результативності діяльності влади, її корисного впливу на співгромадян, на поліпшення економічного, соціального, культурного, духовного розвитку суспільства. Ефективність влади – це орієнтир, мета, певний ідеал як для влади, так і для громадян, населення  ((Халипов В. Ф. Політологічний енциклопедичний словник [Текст] : Навч. посіб. – К., 1997.))

Ефективність – це рівень відповідності результатів будь-якої діяльності поставленим завданням.

Відтак, до уваги ми будемо брати саме ефективність „влади”.

Як бачимо, у всіх наведених визначеннях основним словосполученням є «результат діяльності». Отож, відповідно до умовної першої схеми дослідження ефективності діяльності виконавчих комітетів міських рад слід визначити якими повноваженнями наділений виконавчий комітет міської ради, як саме він їх реалізовує та якими є результати. Схема дослідження виглядала б наступним чином:

сфера (тобто, обираємо сферу в якій існують певні проблеми, котрі потребують вирішення) → проблема (яка існувала чи існує) → реагування на проблему (проведення засідання, введення рішень, проведення певних заходів тощо) → результат (була вирішена чи просто переглянута) → оцінка результату ( тобто, наскільки серйозно поставився виконком до поставленої проблеми та які реальні заходи були зроблені стосовно вирішення).

Для дослідження ефективності діяльності виконкомів можна також співставити плани, за якими він працює ( вони складаються щоквартально) та звіти про виконання чи не виконання тих питань (проблем), що в плані зазначені.

Дослідник в галузі конституційного права В. Шаповал до двох найважливіших функцій виконавчих структур відносить виконавчу і розпорядчу. Виконавча діяльність – здійснення рішень, прийнятих представницькими органами. Розпорядча діяльність – здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій. Він також пропонує від державного управління відмежувати функцію політичного керівництва, яка здійснюється вищою ланкою в системі органів виконавчої влади – урядом щодо інших виконавчих структур  ((Шаповал В. Виконавча влада в розвинутих країнах (конституційно-правовий аспект) [Текст] . – К.: УАДУ, 1996. – 59 с., cт.3)). Відтак, предметом оцінки (ефективності), в рамках інституту, повинно бути, у першу чергу, виконання вище вказаних функцій. Отож, звідси ми маємо ще одну схему для дослідження ефективності діяльності виконавчих комітетів міських рад, яка матиме такий вигляд: проблема → рішення → здійснення рішення.

Російськими вченими напрацьована методика оцінки якості процесів державного управління, яка безпосередньо пов’язана з діяльністю інституту виконавчої влади. Вони пропонують проводити оцінювання у трьох напрямках:

• орієнтованості системи управління на результат – якість організації процесів та комплексність цілепокладання, планування, бюджетування (планування регіонального розвитку, планування діяльності підвідомчих організацій, управління регіональними програмами, управління відомчими цільовими програмами, оцінка ефективності бюджетних видатків);
• внутрішня організація діяльності – впорядкованість виконання функцій і повноважень, (аналіз функцій органів виконавчої влади, регламентація діяльності органів виконавчої влади, протидія корупції, управління кадрами та оплата праці службовців);
• взаємодія з споживачами державних послуг – інформаційна відкритість, технологічна і процедурна оптимізація, спрямована на ефективну взаємодію з громадянами (формування реєстру державних послуг, запровадження технологій «єдиного вікна», відкритість органів виконавчої влади, використання інформаційних технологій для надання державних послуг)  ((Алескеров Ф.Т. Оценки качества государственного управления [Текст] : Алескеров Ф.Т., Головщинский К.И., Клименко А.В. – М.: ГУ ВШЭ, 2006. – 36 с., 3-6. ISBN 351/354:303.442)). На нашу думку, всі ці функції є притаманними у тому числі й виконавчим комітетам міських рад.

Вітчизняний науковець А. Гошко для оцінки ефективності роботи місцевої влади пропонує такий підхід:

факторно-критеріальна модель вимірювання рівня забезпеченості потреб населення опитуванням громадян, на основі якої визначають ефективність роботи органів місцевого самоврядування Запропоновано оцінювати діяльність органів місцевого самоврядування за допомогою механізму оцінки рівня досягнення кінцевої мети діяльності персоналу місцевих органів самоврядування, який ґрунтується на виявленні ступеня задоволеності потреб населення, що проживає на підвідомчій території. В основу моделі покладено загальний показник розвитку країн – індекс людського розвитку (ІЛР), розроблений в межах програми розвитку ООН. Автор розбиває потреби на складові елементи, які об’єднуються у три напрями: здоров’я, освіти та матеріального добробуту населення). Процес виявлення потреб ґрунтується на аналізі звернень громадян до місцевих органів влади та соціологічному опитуванні населення. Експертами визначаються порівняльна важливість (вагомість) кожного фактора у балах (десятибальна система). А ступінь забезпечення потреб визначається жителями з чотирьох позицій: повністю забезпечений (1), більше забезпечений, ніж не забезпечений (0,7), більше незабезпечений, ніж забезпечений (0,4), повністю незабезпечений (0). Отже, за основу розрахунків автор взяв два показники: важливість та значимість факторів. А сума добутків їх критеріїв і складала оціночний показник кожної потреби. В кінцевому результаті визначався інтегрований показник рівня життя населення як сума оціночних показників, поділена на їх кількість, який і вказував на рівень забезпеченості потреб населення і, своєю чергою, на ефективність роботи органів місцевого самоврядування;  ((Гошко А. Оцінка діяльності місцевих органів самоврядування [Текст] – К.: УАДУ – Видавничий Дім “Соборна Україна”, 1998.))

Такий дослідник як Р. Білик зазначає, що одним із основних критеріїв ефективності діяльності виконкомів міських рад) є дотримання правової бази, яка передбачає, що:

• органи влади, посадові особи та громадяни мають дотримуватися Конституції, законів України, міжнародних норм;
• державні службовці виконують функції тільки в межах компетенції органу, де вони працюють, і в межах прав закріплених за посадою;
• усі державні органи та посадові особи належним чином, а не для задоволення власних потреб, реалізують права людини;
• державні службовці віддані державі, а громадяни довіряють службовцям  ((Вісник Української Академії державного управління [Текст]. Р.Білик Критерії ефективності діяльності районної державної адміністрації. – № 2, 2001. ч.1))

Отож, як ми бачимо із вищевикладеного матеріалу критеріїв для дослідження ефективності діяльності виконкомів є достатньо. Майже всі вони є дотичними та дуже схожими, саме тому ми пропонуємо їх об’єднати в одну схему. Вона має такий вигляд: компетентність та спеціальна професійна підготовка керівника і державних службовців → дотримання ними правової бази (КУ, ЗУ та т.п.)(ці дві позиції потрібні для того, щоб визначити чи компетентним є державний службовець у проблемах які відносяться до певної сфери, та чи дотримується закону у своїх діях) → сфера → проблема → реагування на проблему → рішення (тобто, чи було прийнято якесь рішення стосовно певної проблеми чи було просто розглянуте і не взяте до уваги) → здійснення рішення (чи прийняте рішення виконується, чи існує лише формально і ніхто не турбується про його виконання) → результат (тобто, чи була вирішена проблема, яким саме шляхом, а якщо ні, то чому) → оцінка результату.

Актуальність дослідження. Проблема формування середнього класу в Україні останнім часом активно обговорюється фахівцями та експертами. З точки зору профспілок його формування мало б стати пріоритетною державною політикою і локомотивом в реальній розбудові національної економіки.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції»— це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система). Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим.

Ми країна перехідного типу і тому соціальна структура не є сталою, постійно змінюється і потребує дослідження. Тому важливим буде для нас дослідити соціальну структуру України, зокрема звернути увагу на середній клас, який є основою демократичного суспільства.

Предмет дослідження: середній клас у соціальній структурі України.

Метою даної статті є :

визначити місце середнього класу в соціальній структурі України;

прослідкувати тенденцію самоідентифікації населення з середнім класом за останні декілька років.

З утворенням незалежної України поняття “середній клас” почало поступово потрапляти у центр уваги вітчизняних дослідників. Почалися активні дискусії з різноманітних питань, що стосувалися проблем: чи існує середній клас в українському суспільстві? Які критерії для визначення його кількості потрібно застосовувати? І звичайно, найголовніше питання чи може середній клас відігравати самостійну роль у політиці уряду та інших органів державної влади? Держави, що утворились на теренах колишнього «соцтабору», стали зацікавлені у створенні ефективних економічних моделей суспільства. Тоді, коли політологи й економісти вели активні дискусії з проблем «перехідного суспільства» та його можливих основних цінностей, ідея формування середнього класу вважалась ще передчасним і навіть делікатним питанням [2]. Потрібно зазначити, що ступінь розробки концепції середнього класу у вітчизняній та спеціальній літературі є досить невисоким. В Україні дослідженням різноманітних аспектів середнього класу займаються такі вітчизняні науковці, як Є. Головаха, О. Куценко, Е. Лібанова, С. Макєєв, Л. Шангіна, В. Полохало, О. Якуба, В. Каспрук, І. Медведенко та деякі інші.

Утвердження України як демократичного, соціально відповідального й солідарного суспільства з усією гостротою ставить проблему формування та зміцнення позицій середнього класу – класу дрібних і середніх власників майна, землі, акцій, грошей тощо. Сьогодні стабільні західні демократії спираються саме на середні верстви, які становлять у розвинутих країнах від 60 до 70% решти соціальних формувань, причому у кількісному відношенні вони постійно зростають.

Займаючи проміжне становище в суспільній ієрархії між багатою і надбагатою частинами населення та тими прошарками, що відіграють роль аутсайдерів, середні верстви урівноважують тим самим протистояння між ними. У межах середнього класу виконуються умови диверсифікації суспільства за соціальними групами. Своїми вищими шарами середній клас змикається з класом підприємців, бізнесменів та інших представників вищого класу, а нижніми – з нижчим класом, що має достаток на межі забезпечення. Крім того, в силу ряду об’єктивних факторів, а також культурного контексту, із середнім класом асоціюють себе і верстви, які посідають більш низькі позиції.

Отож, середній клас – це складне соціальне утворення, що з’являється в результаті соціального добору за умов ринку, найбільш активна в економічному відношенні частина населення, яка вирізняється насамперед такими ознаками, як характер прибутку, освіта, спосіб життя, тип мислення, соціальний престиж тощо. Він є найбільш гетерогенним соціальним утворенням щодо соціально-економічних і соціально-політичних позицій його складових елементів, характеризується надзвичайно високим рівнем соціальної мобільності й взаємообмінами.

Як неодмінний елемент соціальної структури демократичного суспільства, середній клас надає їй необхідної гнучкості й динамічності, нейтралізує небезпечні для суспільної стабільності спроби інновацій, сумнівних соціальних експериментів. Існування середніх верств означає, що стабільно відтворюються стандарти та зразки поведінки, адекватні ціннісно-нормативним структурам демократичного суспільства, становищу груп у системі відносин власності й влади, суспільного поділу праці та господарювання. Володіючи високими професійними знаннями, розвиненими вольовими і творчими якостями та демократичним світоглядом, вони активно впливають на суспільство, його економіку і особливо політику, духовну сферу життя.

Основою соціальної стабільності в сучасному світі є потужний і численний середній клас. У всьому цивілізованому світі середній клас виступає основним внутрішнім інвестором держави, піклуючись про майбутнє процвітання своєї країни і подальших поколінь. Підтримка фінансового ринку інвестиціями в державні цінні папери, страхові, пенсійні, інвестиційні і взаємовигідні фонди забезпечують його представникам певний рівень доходу. Через накопичення і участь в різних системах страхування середній клас забезпечує інвестиційний потенціал країни. Середній клас виконує функцію найпотужнішого економічного «донора» шляхом сплати податків, формування фінансової основи діяльності державної і місцевої влади. Як основний платник податків він формує державний та місцеві бюджети, фінансує необхідні соціальні трансферти, створює можливості розширення фінансування науки, освіти, охорони здоров’я, культури. Сплачуючи податки, середній клас здатний підтримувати соціально пасивне населення і тим самим виступати гарантом реалізації державних соціальних програм. Маючи певні матеріальні можливості, середній клас створює масовий попит на споживчі товари і послуги. Високий платоспроможний попит, що пред’являється представниками середнього класу, сприяє формуванню масштабного внутрішнього ринку. Масовий попит створює базу для масового виробництва, що сприяє економічному зростанню, створенню нових робочих місць і підвищенню добробуту населення .

Під час розгляду соціальної структури українського суспільства варто зосередити увагу на середній клас, який є необхідною умовою стабільності в будь-якій країні. За даними соціологічного дослідження, що проводилося Центром соціологічних досліджень ім. Разумкова в 2009 року, кількість українців, які самоідентифікували себе з «середнім класом» становила 50,7%. Попри те, що 50,7% громадян України вважають себе представниками даного класу, за додатковими психологічними та майновими ознаками дослідники визначили, що лише 17,6% жителів України можна вважати представниками середнього класу. Якщо ж вважати середній клас не лише економічною категорією, а й основним рушієм демократичних перетворень в країні, що передбачає його залучення до громадської діяльності, тоді до середнього класу в Україні можна зарахувати лише 2,6% громадян.[1]

За результатами маркетингової кампанії TNS-Україна, які були оприлюдненні на круглому столі «Середній клас – 2009», експерти-економісти заявили, що коректніше говорити про те, що в ньому потрібно виокремлювати кілька шарів: «вище середнього», «середній», «нижче середнього». У третьому кварталі 2009 р., за даними TNS, до середнього класу потрапили 24% українців, до «нижче середнього» – 18%. У четвертому кварталі 2009 ці показники погіршилися: частка середнього шару зменшилася до 20%, а «нижче середнього» зросла до 23%.[8]

Тобто, ми спостерігаємо, що частина населення, яка самоідентифікувала себе з середнім класом зменшилася. Це пояснюється, як і зменшенням прибутків українців, підвищенням цін, так і падінням власної самооцінки населення.

Дослідження проблем середнього класу неможливо здійснювати без аналізу самовизначення або віднесення себе самими громадянами до цієї соціальної спільноти, оскільки, по-перше, таке самовизначення є одним із визнаних критеріїв належності до середнього класу, по-друге  в перехідних суспільствах, до яких належить і українське, самовизначення є особливо важливим через складність застосування певних об’єктивних критеріїв належності до середнього класу (рівень доходу, власність).

Водночас, аналізуючи результати соціологічних досліджень у частині самовизначення, слід мати на увазі кілька застережень. По-перше, «середній клас» описується в засобах масової інформації та багатьох політичних програмних документах переважно як провідна, «прогресивно-перетворююча» соціальна спільнота. Тому природним є бажання респондентів під час спілкування з інтерв’юером віднести себе саме до цієї спільноти, яка для багатьох набула рис референтної групи. По-друге, віднесення себе респондентом до середнього класу під час соціологічних опитувань часто відбувається через небажання визнавати свою належність до нижчих суспільних прошарків.

Крім того, порівнюючи соціальні характеристики «суб’єктивних» середнього і нижчого класів українського суспільства, слід зважати на те, що їх відмінності значною мірою зумовлені впливом вікового чинника, адже частка літніх людей серед тих, хто відносить себе до нижчого класу, є більш ніж у два з половиною рази вищою, ніж серед тих, хто називає себе представником середнього класу.

М. Міщенко у своїй статті «Середній клас: самовизначення в соціальній структурі суспільства» застосовує нові терміни: «ядро» середнього класу (тобто це та частина населення, яка прямо відповідала на питання дослідження і яка реально за всіма результатами наближенна до «середнього класу») і «суб’єктивний середній клас» (застосовується для позначення людей, які ідентифікують себе з цим соціальним прошарком, незалежно від того, чи відповідають вони об’єктивним критеріям належності до нього). Відповідно, було дослідженно соціальний статус респондентів, і результати показали, що якщо серед представників «ядра» середнього класу, порівняно з представниками «суб’єктивного середнього класу», сукупна частка підприємців (великих, середніх, дрібних і фермерів) статистично значимо не відрізняється (відповідно 12,4% і 8,9%), то частка менеджерів вищої (на рівні підприємства, установи) середньої (на рівні підрозділу підприємства чи установи) ланок є значимо більшою (відповідно 8,7% і 4,2%). Ще більш помітною є різниця в сукупній частці фахівців виробничої і невиробничої сфер (відповідно 27,8% і 16,1%), проте менша частка кваліфікованих робітників (відповідно 10,0% і 18,4%) і пенсіонерів (відповідно 8,3% і 16,1%). Отже, в «ядрі» українського середнього класу модальною (тобто найбільш представленою групою) є фахівці (сфери науки, освіти, охорони здоров’я, засобів масової інформації), тоді як загалом серед тих, хто відніс себе до середнього класу, явно вираженої однієї модальної групи немає – тут переважають відразу кілька груп: кваліфіковані робітники, фахівці та пенсіонери [3]. Також найчастіше представники «суб’єктивного середнього класу» та його «ядра» відносять себе до категорії найманих працівників, досить великою серед них є частка непрацюючих і самозайнятих, незначною (близько 5%) – роботодавців і працюючих співвласників підприємств.

Нижче у статті наводяться результати дослідження самоідентифікації громадян як представників середнього класу, а також робиться спроба виокремити соціальну групу, яка, крім стійкої самоідентифікації, відповідає певним об’єктивним ознакам середнього класу, зокрема – має високий рівень освіти та порівняно високий рівень добробуту. Однією з головних проблем дослідження середнього класу як соціальної спільноти є певна умовність його меж і несформованість усвідомлення себе як класу. Разом з тим, можна погодитися з тією точкою зору, що соціальна спільнота існує як цілісний діяльний суб’єкт лише тоді, коли певна частина суспільства сприймає себе як членів цієї спільноти. Однак, для виявлення такого сприйняття (належності до спільноти) шляхом соціологічних опитувань виникає проблема вибору його критеріїв. Так чи інакше, усвідомлення себе (або намагання уявити себе) представником середнього класу, навіть якщо для цього немає достатніх об’єктивних підстав, є однією з характеристик соціального самовизначення індивіда (яка відбувається під впливом суспільної свідомості) і заслуговує на те, щоб бути предметом дослідження. Одним із завдань цього дослідження було виявлення чинників, що впливають на самовизначення українських громадян (точніше, їх частини) як представників середнього класу, їх віднесення себе до «суб’єктивного середнього класу». Це можна зробити, зокрема, шляхом аналізу результатів самовизначення респондентів у випадках різного формулювання питань і варіантів відповіді стосовно такої належності.

В грудні 2003 року до середнього класу відносили себе 56,2% респондентів, а в серпні 2004 року – 58% [5]. Та вже у 2005 році 62% опитаних віднесли себе до середнього прошарку [6]. У 2006 році ця кількість зменшилась до 57%, у 2007 – 56%, а у 2008 почався різкий спад – 53,2% [7]. Результати останнього з досліджень, що проводилося Центром Разумкова у червні 2009 року, показали, що 50,7% респондентів ідентифікують себе з «середнім класом». Порівнюючи ці дані з дослідженням попередніх років, ми можемо спостерігати, що до 2005 року, було виявлено, що картина істотно почала змінюватися у напрямку збільшення кількості респондентів, які ідентифікують себе з середнім класом.

Причиною, на наш погляд такого піднесення у 2005 році, були саме події помаранчевої революції, зміна державної політики, режиму, висока громадська активність тощо. Сьогодні ж ми спостерігаємо, що частина населення, яка віднесла себе до середнього класу зменшилася. Це пояснюється, як і зменшенням прибутків українців, підвищенням цін, так і падінням власної самооцінки населення.

У квітні 2008 р. Інститутом проблем управління було проведено соціологічне дослідження процесів, що характеризують становлення середнього класу в Україні. До середнього класу суб’єктивно відносять себе 33,6% (2006 р. – 29,4%) респондентів. За даними дослідження, більшість представників середнього класу проживає в обласних центрах та великих містах Сходу, Південного Сходу, в Криму та в м. Києві [4]. Також результати соціологічного дослідження у червні 2009 року уявлень громадян України про середній клас та реальних ознак українського середнього класу (за самовизначенням) дозволяють констатувати наступне. На час дослідження (червень 2009р.) до середнього класу віднесли себе майже 51% громадян. Ця група була позначена як суб’єктивний «середній клас». З цієї групи за трьома критеріями (стійке самовизначення, наявність середньої спеціальної або вищої освіти та середній і високий рівень добробуту родини) була виокремлена група респондентів, позначена як умовне «ядро» середнього класу (17,6%). Представники «суб’єктивного середнього класу»,які не відповідали трьом зазначеним критеріям, і не ввійшли до його «ядра», позначені як «периферія середнього класу», і їх число склало 33,1% опитаних.[3]

Порівняльний аналіз характеристик виокремлених груп дозволяє побачити, що представники «ядра» середнього класу найбільшою мірою відрізняються від представників його «периферії» самооцінкою власного матеріального становища та характеру своєї роботи. За самооцінкою особистісних якостей, ці дві групи відрізняються меншою мірою.

Отож, попри те, що 50,7% громадян України вважають себе представниками даного класу, за додатковими психологічними та майновими ознаками дослідники визначили, що лише 17,6% респондентів можна вважати представниками середнього класу. Якщо ж вважати середній клас не лише економічною категорією, а й основним рушієм демократичних перетворень в країні, що передбачає його залучення до громадської діяльності, тоді до середнього класу в Україні можна зарахувати лише 2,6% громадян.

Загалом на основі викладеного можна констатувати наступне. Однією з необхідних умов існування соціальної спільноти як суб’єкта суспільного життя є визначення себе (самовизначення, самоідентифікація) частиною членів суспільства саме як членів цієї спільноти. Це зумовлює важливість досліджень соціальної самоідентифікації, у т.ч. самоідентифікації громадян як представників середнього класу. Разом з тим, потрібно враховувати, що віднесення себе респондентом до середнього класу під час соціологічних опитувань часто відбувається як прояв небажання називати себе представником нижчого класу, а також під впливом тієї обставини, що в ситуації, коли середній клас подається в засобах масової інформації як «прогресивно перетворююча» соціальна спільнота, цілком природним є бажання частини респондентів під час спілкування з інтерв’юером також віднести себе до неї. Порівняно з 2003р. в Україні стало менше тих, хто відносить себе до соціальних груп, які в соціальній стратифікації посідають позиції нижче середнього класу (прошарку), і зросла частка тих, хто відносить себе до середнього прошарку. Це можна пояснити об’єктивними причинами, насамперед – зростанням рівня добробуту.

Поняття «середній клас» навіть на сьогодні розглядається як неоднозначне і не має єдиних підходів до його визначення в світовій і вітчизняній практиці. Його характерні ознаки та критерії ідентифікації, оцінки реальної і потенційної чисельності середнього класу поступово змінюються та диференціюються.

Українське суспільство переживає період трансформації, саме тому соціальна структура суспільства не є сталою і постійно змінюється. Отже, можна зробити висновок, що починаючи з 2003 року кількість середнього класу в Україні почала поступово зростати, а з 2006 року кількість середнього класу почала різко знижуватися, і у 2009 році лише половина населення нашої країни самоідентифікувала себе з середнім класом, що свідчить про низький розвиток країни, оскільки саме середній клас перебирає на себе відповідальність за стабільний розвиток суспільства та зміцнення основних принципів демократії.

Середній клас завдяки домінуванню в громадських і політичних організаціях визначає моральні стандарти суспільства, через участь у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод. Саме його наявність є передумовою й чинником як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської активності. Отже, розвиток економіки, демократії, становлення громадянського суспільства і формування середнього класу – це паралельні процеси, які є надзвичайно важливими для нашої держави.

Список використаних джерел та літератури

1. Інститут соціологічних досліджень ім. Разумкова //http://www.uceps.

2. Кіянка І. Ідея середнього класу як гаранта стабільного розвитку // Політичний менеджмент. – 2006. – № 1 (16). – C.37-43.

3. Міщенко М. Середній клас: самовизначення в соціальній структурі суспільства // Національна безпека і оборона. − 2008. − № 7. – С.5-11.

4. Чунаєв О. Формування середнього класу в Україні // http://politikan.com.ua/2/0/1/2983.htm

5. Шангіна Л. Відкладене життя, або середній клас в українському виконанні // Дзеркало тижня.− 2004. − 9 листопада.

6. Шангіна Л. Середній клас в Україні як суб’єкт громадської активності // Дзеркало тижня. −2005. − №10 (34), жовтень.

7. Шангіна Л. Услід пройдешньому, або помаранчева мить між минулим і майбутнім // Дзеркало тижня. – 2008 − 30 грудня.

8. Центр Социальных Исследований // http://www.sofia.com.ua.