Ключові слова: сім’я, стосунки, життєвий цикл, налагодження, взаємодія.

The problems of a family as a socio-psycological phenomenon are revealed in this article. The main entity aspects and the notion life cycle course are presented.

Key words: family, relationships, life cycle, establishing, interaction.

Роль сім’ї в суспільстві величезна. Вона непорівнянна за своєю силою з іншими соціальними інститутами.
Актуальність теми полягає в тому, що сім’я це базовий інститут відтворення людських поколінь, їх первинної соціалізації, який має великий вплив на становлення особистості, забезпечує якісне різноманіття форм спілкування, взаємодій людини в різних сферах життєдіяльності суспільства. Дезорганізація цього соціального інституту, особливо стійка і цілеспрямована, несе реальну загрозу майбуття того чи іншого суспільства, людської цивілізації в цілому [3].
Метою даної статті є викладення важливої інформації про особливості сім’ї, з якими стикається кожний громадянин тою чи іншою мірою. Унікальність сім’ї полягає в тому, що кілька людей самим тісним способом взаємодіють протягом тривалого часу, що нараховує десятки років, тобто протягом більшої частини людського життя. У такій системі інтенсивної взаємодії не можуть не виникати суперечки, конфлікти і кризи [1].
У роботах В. П. Дружиніна, С. В. Ковальова, Є. Г. Ейдемілера та інших учених підкреслюється, що сім’я прямо або опосередковано відображає всі зміни, що відбуваються в суспільстві, хоча і має відносну самостійність, стійкість [3; 5; 9].
Функції сім’ї та їх вплив на сімейну взаємодію розглянуто в дослідженнях А.І.Антонова, І.В. Гребенікова, Є.І. Ейдемілера, В.М. Медкова, А. Г. Харчева,В. В. Юстіцкіса. Аналіз літератури свідчить, що окремі аспекти типології сімейних конфліктів відображено в працях І. В. Ващенко, С. М. Ємельянова, С. Л. Маркова, В. О. Сисоєнко, С. Г. Шумана. Чимало досліджень присвячено висвітленню психотравмуючих наслідків сімейних конфліктів та ролі психологічного консультування і психотерапії при розв’язанні сімейних конфліктів (Л.Ф. Бурлачук, М. Пезешкіан, Б.І. Хасан, Б.Г. Херсонський та ін.) [2].
Із соціально-психологічного погляду сім’я є малою соціальною групою людей, що заснована на шлюбі або кровній спорідненості і функціонує на основі спільного побуту, матеріальної і моральної взаємодопомоги [6].
Тому сім’я як мала група має певні особливості:
 жорсткі нормативні установки сімейних стосунків, що зумовлюються існуванням у кожній культурі чітко окреслених уявлень про те, коли найдоцільніше створювати сім’ю, якими мають бути стосунки між подружжям, батьками і дітьми, як розподіляються обов’язки між членами сім’ї, які заохочення і санкції необхідно застосовувати до членів сім’ї в різних ситуаціях тощо; крім того, сім’я безпосередньо залежить від суспільних інститутів, що регулюють порядок взяття і розірвання шлюбу, особливих прав і привілеїв, застосування певних санкцій (наприклад, позбавлення батьківських прав) тощо;
 чітко окреслену гетерогенність складу сім’ї за статтю, віком, що зумовлює різні потреби, ціннісні орієнтації членів сім’ї тощо;
 закритий характер сімейної групи, що зумовлюється певною конфіденційністю стосунків, обмеженою можливістю і чіткою регламентацією порядку входження в сім’ю нових членів і виходу з неї, мало того, іноді неможливістю виходу із сім’ї (наприклад, неможливо припинити об’єктивно існуючу спорідненість);
 чітко визначену поліфункціональність сім’ї, що часто пов’язано з великою кількістю сімейних ролей, численними аспектами сімейного життя, які мають суперечливий характер;
 «історичність», тобто на життєдіяльність сім’ї впливають не тільки якісні етапи її розвитку (залицяння, народження дітей та ін.), а й безпосередній досвід сімейного життя дорослих членів сім’ї в їхніх батьківських сім’ях, коли вони самі були дітьми;
 чітко окреслену емоційність сімейних стосунків, які мають абсолютний характер, що зумовлює велику суб’єктивну важливість багатьох, навіть об’єктивно незначних аспектів життєдіяльності сім’ї і робить (з урахуванням впливу певних культурних стереотипів) успіх чи невдачу винятково значущими для людини, впливаючи на її світовідчуття, психічний і соматичний стан здоров’я [7].
Щодо огляду основних аспектів сім’ї також важливо згадати про її життєвий цикл, який іноді називають моделлю сім’ї або її моделлю розвитку, досліджується зазвичай на шкалі віку подружжя або віку сім’ї, під яким розуміють тривалість шлюбу, що утворює ядро сімейної системи. Нормальна послідовність фаз сімейного циклу може порушуватися внаслідок смерті кого-небудь з членів сім’ї, поділу або возз’єднання родичів або припинення шлюбу [5].
Досить багато цікавих доповнень до сутності сім’ї мають вітчизняні та зарубіжні вчені.
Такі дослідники даної сфери Картер і Мак Голдрінг виділяють шість стадій життєвого циклу сім’ї [8]:
1. Не сімейне положення: неодружені люди, що не створили своєї сім’ї.
2. Сім’я щойно одружених людей.
3. Сім’я з маленькими дітьми.
4. Сім’я з підлітками.
5. Вихід дітей, що подорослішали, з сім’ї.
6. Сім’я на пізній стадії розвитку.
Також Сисенко В.А. виділив такі стадії сімейного життя [6]:
1. Зовсім молоді шлюби  від 0 до 4 років сумісного життя.
2. Молоді шлюби  від 5 до 9 років.
3. Середні шлюби  від 10 до 19 років.
4. Немолоді шлюби  більше 20 років сумісного життя.
Та на думку Д. Леви, існують наступні типи змін в сім’ї, а саме:
 «вибування» (втрата членів сім’ї з різних причин);
 «приріст» (поповнення складу сім’ї у зв’язку з народженням, усиновленням, приїздом дідуся або бабусі, поверненням з військової служби);
 зміни під впливом соціальних подій (економічна криза, депресія, землетрус тощо);
 біологічні зміни (статева зрілість, клімактеричний період тощо);
 зміна стилю життя (самота, переїзд, безробіття тощо);
 «насильство» (крадіжка, зґвалтування, биття тощо) [2].
Після вище сказано слід зазначити, що психологічний клімат сім’ї впливає на міжособистісні стосунки її членів, на їхнє світовідчуття, самооцінку, саморегуляцію себе як особистості, на життєдіяльність і життєздатність сімейного колективу загалом. З огляду на викладене розрізняють сім’ї зі сприятливим і несприятливим психологічним кліматом [8].
Сім’ї зі сприятливим психологічним кліматом характеризуються згуртованістю, доброзичливістю і водночас високою вимогливістю подружжя один до одного, відповідальністю, почуттям захищеності й емоційної задоволеності в сім’ї. Важливий показник сприятливого сімейного психологічного клімату  прагнення до спільного розв’язання сімейних проблем, проведення дозвілля при одночасній відкритості сім’ї, її широких соціальних контактах [5].
Сім’ї з несприятливим психологічним кліматом визначаються насамперед напруженістю чи навіть конфліктністю міжособистісних стосунків, коли члени сім’ї негативно ставляться один до одного, їм властиве почуття незахищеності, емоційного дискомфорту від перебування в сім’ї [3].
Залежно від ступеня негараздів розрізняють сім’ї:
 конфліктні, в яких виникають суперечності між інтересами, потребами, бажаннями членів сім’ї, що породжує сильні і тривалі негативні емоції;
 кризові, де потреби та інтереси стикаються особливо різко, оскільки стосуються найважливіших сфер життєдіяльності сім’ї;
 проблемні, що потребують допомоги в конструктивному розв’язанні конфліктів, у подоланні об’єктивних складних життєвих ситуацій при збереженні загальної позитивної сімейної мотивації [1].
У найзагальнішому вигляді перед вирішенням питань, пов’язаних із сімейними відносинами необхідно досить чітко орієнтуватися в таких базових поняттях як здорова (функціональна) сім’я і конфліктна (дисфункціональна) сім’я [5].
Для здорової сім’ї характерна сильна батьківська позиція з ясними сімейними правилами; гнучкі, відкриті взаємини між молодшими і дорослими членами сім’ї з чіткими «зразками» відносин і поведінки; зберігання, емоційно теплих зв’язків між поколіннями, які складають основу «сімейної пам’яті». Друзі сім’ї  батьків і дітей  вільно входять у внутрішньо сімейний простір, приймаються в ньому без ризику «бути відкинутими». Основу сім’ї створюють взаємно солідарні батьки. Вони ж забезпечують і почуття безпеки для дітей.
Що стосується терміну «дисфункціональна сім’я», то він зазвичай застосовується в широкому контексті до сімейної системи, яка є джерелом неадаптивної поведінки одного або декількох своїх членів, не забезпечує необхідних умов для їх особистісного зростання.
Тобто, дисфункціональна сім`я – це система, що є джерелом неадаптивної, нездорової поведінки одного або декількох своїх членів [9].
Наведемо основні типи дисфункціональної сім`ї:
• роз`єднана сім`я (дуже погана чутливість членів сім`ї один до одного, нерідкі проблеми з алкоголем, наркотиками, злочинністю малолітніх);
• сім`я «заплутаний клубок» (сім`я з невключеними батьками, не підтримуються індивідуальні розбіжності і кордони між сімейними субсистемами, сімейні зв`язки переплетені і заплутані, окремі члени можуть діяти незалежно один від одного, у дітей можуть спостерігатися психосоматичні розлади, приступи паніки, тривожності.);
• сім`я з невключеними батьками.
Загальними характеристики дисфункціональної сім`ї є:
 існування будь-яких проблем у сім`ї заперечується;
 відчувається брак інтимності;
 почуття сорому використовується для мотивації індивідуальної поведінки;
 сімейні ролі є ригідними;
 індивідуальна ідентичність приноситься в жертву сімейній ідентичності;
 індивідуальні потреби приносяться в жертву потребам сім`ї в цілому;
 спілкування на дуже низькому рівні;
 кордони „я” погано окреслюються;
 сімейні міфи не відповідають реальності;
 гумор, ніжна турбота, оптимізм є рідкістю;
 конфлікти закриті;
 присутня хронічна ворожість одних членів сім`ї до інших [7].
Говорячи про дисфункціональність сім’ї, ми маємо на увазі низьку якість виконання нею сімейних функцій та стан психологічного дискомфорту (неблагополуччя, включаючи сюди ж незадоволеність шлюбом), нездатність до продуктивного вирішення важких життєвих ситуацій (проблемність) [4].
Як наслідок вище сказаного, розрізняють такі види подружніх стосунків:
 емоційно відчужені  взаємини в сім’ї холодні, стримані, відчужені, наголошується украй низька залученість членів сім’ї до особистого життя одне одного;
 напружено-дисоційовані  відрізняються деспотичним домінуванням одного з членів сім’ї і опозицією до нього інших. Надмірно формальна атмосфера в них поєднується з недоброзичливістю, постійними пошуками винних, приписуванням одне одному стандартних нега¬тивних ролей;
 симбіотичні  злиття членів сім’ї, що приводить до самоототожнення, до крайніх форм психологічної залежності, решті членів сім’ї відводиться другорядна, залежна роль. Основна ознака подібних сімей  емо¬ційна незрілість всіх членів родини, окрім оче¬видного лідера;
 псевдосолідарні  ригідність ролевої структури, висока взаємозалежність, члени сім’ї під¬штовхують одне одного до все нових досягнень без урахування реальних можливостей близьких;
 гіперпротективні  ригідні і хаотичні. Ригідним сім’ям властива жорстка фіксація ролей в ім’я постійно обмежуючого контролю  переважна гіперкомпенсація  або надмірної турботи і оберігання  опікаюча гіперкомпенсація. Хаотичні родини відрізняє непослідовність установок, ви¬мог, безсистемна суперечність поведінки домінуючого члена сім’ї [5].
Тобто, протягом свого життєвого циклу сім’я постійно зустрічається з різноманітними труднощами, несприятливими умовами, проблемами. Йдеться про досить широкий спектр обставин, особливості соціального середовища, умов життєдіяльності сім’ї, зміни в особистості одного з подружжя, які можуть ускладнити функціонування сім’ї. Всі численні проблеми, які виникають перед сім’єю можна умовно розподілити за силою і тривалістю їх впливу [3].
Особливе значення мають при цьому дві групи сімейних проблем. Прикладом перших може служити смерть одного з подружжя, звістка про подружню зраду, раптові зміни в житті і соціальному статусі (наприклад, раптове і серйозне захворювання). До другої групи проблем можна віднести надмірні фізичні і психічні навантаження в побуті, на виробництві, складність з вирішенням житлової проблеми, тривалий і стійкий конфлікт між членами сім’ї [2].
Сім’я, яка зустрілася з труднощами, певною мірою намагається протистояти їм, попередити негативні наслідки. Дослідження свідчать, що існують досить чіткі відмінності в тому, як різні сім’ї реагують на труднощі. В одних випадках труднощі здійснюють мобілізуючий, інтегруючий вплив; в інших  навпаки послаблюють сім’ю, приводять до зростання в ній протиріч. Причому, друге найбільш характерно саме для молодих сімей, які є і слабо підготовленими і не випробувальними у світі сімейних негараздів [7].
Отже, у данній статті нами проаналізовано психологічні літературні джерела та визначено наступне:
• Основні підходи, що визначають закономірності подружніх взаємин, базуються на засадах структурності, функціональності та адаптивності відносин.
• Фактором, що сприяє їх нівелюванню та виступає запорукою успішних подружніх взаємин є довірливе спілкування партнерів.

Список літератури:
1. Андрєєва Т. В. Сімейна психологія / Т. В. Андрєєва – СПб., 2004. – 436с.
2. Головнева І. В. Психологія сімейних відносин / І. В. Головньова. – Х., 2003. – 94 с.
3. Дружинін В. П. Психологія сім’ї. СПб.: Пітер, 2008. 176 с.
4. Карабанова О. А. Психологія сімейних відносин / О. А. Карабанова. М., 2004.
5. Ковальов С. В. Психологія сімейних стосунків / С. В. Ковальов – К.: Наука, 2001. – 184 с.
6. Крюкова Т., Сапоровская М., Куфтяк Є. Психологія сім’ї: життєві труднощі. СПб.: Мова, 2005. 240 с.
7. Обозів М.М. Як назвати наші відносини. М., 1986.
8. Сім’я очима психолога: Зб. методик / С. Ф. Спичак. М. Воронеж, 1995.
9. Ейдемілер Е.Г., Юстицкис В. Психологія та психотерапія родини. СПб.1999. – 656 с.

Ключові слова: психокорекція, тренінг, сім’я, взаємовідносини, дисфункціональність, налагодження, взаємодія.

This article analyzes the nature of family relationships and submits basics of psychological correction work with them. The basic aspects of personal experimental research are given.

Key words: psychological correction, training, family, relationships, dysfunction, establishing, interaction.

За останні роки зросли показники порушень у сімейних системах. Адже соціальні трансформації останнього десятиліття призвели до збідніння переважної частини сімей, збільшення робочої і побутової зайнятості дорослих членів сім’ї. Зростання безробіття об’єктивно обмежує матеріальні можливості сім’ї. Наслідком усього цього є падіння рівня життя сімей, тривожна атмосфера в домі, зростання конфліктності у взаємовідносинах, жорстокість стосовно дітей [10].
У сучасному суспільстві широко розповсюджена занепокоєність з приводу нестабільності шлюбу та родинних взаємин, розчарування у традиційних цінностях сім’ї. Ознаками цих явищ є все більша кількість альтернативних форм шлюбно-родинних стосунків [8].
Основні підходи, що визначають закономір¬ності подружніх взаємин, базуються на засадах структурності, функціональності та адаптивності відносин [2]. Так, згідно зі структурним підходом, подружні стосунки  це динамічна система від¬носин членства, функціональний підхід акцентує взаємозв’язок та умотивованість дій подружжя, адаптивний підхід виділяє індивідуальні особис¬ті сні якості, співвідношення яких визначає мож¬ливості взаємної адаптації [4].
Більшість психологів і соціологів, які досліджували сімейні взаємовідносини, підкреслюють важливість початкового періоду розвитку сім’ї (Антонюк Е.В., Гребенніков І.Ф., Дементьєва І.Ф., Дмитрієнко А.К., Зуськова О. В., Кратохвіл З., Кутсар Д.Я., Льовкович В.П., Лідерс А.Г., Мацковський М.С., Меньшутін В.П., Навайтіс Р., Рімашевська Н.М., Річардсон Р., Сисенко В.А., Трапезнікова Т.М., Олійник Ю.Н., Філіппова Г. Г., Харчев А.Г., Шнейдер Л.Б., Ейдеміллер Є.Г., Юстіцкіс В. В., та ін.). Саме у цей період відбувається подружня адаптація, формуються сімейні норми, здійснюється оволодіння рольовою поведінкою. Одночасно в цей період загострюються майже всі проблеми подружнього життя [8; 12].
Завданням статті є спроба дати оцінку важливості «здорових» сімейних взаємовідносин, а саме спробі їх налагодити за допомогою психологічної корекції.
Отже, насамперед необхідно розглянути поняття сім’ї.
Сім’я  це найдавніший інститут людської взаємодії, унікальне явище. Її унікальність полягає в тому, що кілька людей самим тісним способом взаємодіють протягом тривалого часу, що нараховує десятки років, тобто протягом більшої частини людського життя. У такій системі інтенсивної взаємодії не можуть не виникати суперечки, конфлікти і кризи [11].
Слід додати, що сім’я відіграє величезну роль у житті як окремої особистості, так і всього суспільства. Найважливішими характеристиками сім’ї є її функції, структура і динаміка [9]. Коротко розглянемо їх.
Основні функції сім’ї: виховна, господарсько-побутова, емоційна, духовного (культурного) спілкування, первинного соціального контролю, сексуально-еротична.
 Виховна функція сім’ї полягає в тому, щоб задовольняти індивідуальні потреби в батьківство і материнство, в контактах з дітьми та їх вихованні.
 Господарсько-побутова функція сім’ї полягає в задоволенні матеріальних потреб сім’ї (у їжі, даху і т.д.), у сприянні збереження їхнього здоров’я (забезпечується відновлення витрачених у праці фізичних сил).
 Емоційна функція сім’ї полягає в тому, щоб задовольняти потреби її членів у симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.
 Функція духовного (культурного) спілкування несе в собі задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємному духовному збагаченні.
 Функція первинного соціального контролю забезпечує виконання членами сім’ї соціальних норм.
 Сексуально-еротична функція полягає в задоволенні сексуально-еротичних потреб членів сім’ї [2].
Функції сім’ї з часом зазнають певних змін: одні втрачаються, інші з’являються відповідно до новими соціальними умовами, треті – змінюють своє положення в загальній структурі. Функції сім’ї можуть бути порушені. У цьому випадку її життєдіяльність порушується, утрудняється виконання функцій. Сприяти порушенням може широке коло факторів: особливості особистостей її членів і взаємин між ними, певні умови життя сім’ї і т. д [4].
Структуру сім’ї становить її складу, число членів, а також сукупність їх взаємин. Аналіз структури сім’ї дає можливість відповісти на питання, яким чином реалізуються функції сім’ї: хто в сім’ї здійснює керівництво і хто є виконавцем, як розподілені між членами сім’ї права та обов’язки.
Отже, люди, що створюють сім’ю, прагнуть задовольнити комплекс потреб  в любові, в дітях, в переживанні загальних радощів, в розумінні, спілкуванні. Проте становлення сім’ї  це не тільки реалізація ідеальних уявлень про шлюб, які склалися у майбутнього подружжя. Це реальне життя двох, а потім і декількох людей, у всій її складності і різноманітності; вона включає безперервні переговори, укладання угод, компроміси і, звичайно, подолання труднощів, вирішення конфліктів, які є в кожній сім’ї та можуть супроводжувати дисфункціональність стосунків [2].
На думку фахівців, причини, які викликають дисфункцію сімейних відносин, дуже різноманітні. Останнім часом з’явилися дослідження, в яких крім об’єктивних умов життєдіяльності сучасних українських родин досліджуються й інші, серед яких проблеми зради, ревнощів, розуміння розподілу домашніх справ, ставлення до виконання подружніх обов’язків, підходи до виховання дітей тощо. Все частіше дослідження шлюбних і сімейних відносин торкаються вивчення розподілу сімейних ролей, мотивів вибору шлюбного партнера, мотивів розлучень, сімейних конфліктів, проблем стосовно планування сім’ї тощо [9].
Основні аспекти відносин функціональних та дисфункціональних сімей наступні:
Здорова (функціональна) сім`я – це така, що характеризується гнучкою ієрархічною структурою влади, ясно сформульованими сімейними правилами, сильною батьківською коаліцією, неушкодженими між поколінними кордонами. Благополучна сім’я характеризується емоційним комфортом в сім’ї, в такій сім’ї існують взаєморозуміння, високий рівень координації, взаєморозуміння, позитивна моральна атмосфера, спільність поглядів, врахування у сімейному житті інтересів кожного, душевних переживань, психологічна взаємна підтримка, трудова співдружність, задоволення почуття власної гідності, своєї значущості, взаємна довіра, доброта чуйність.
Для конфліктної (дисфункціональної) сім’ї типові «заплутані відносини» між членами сім’ї. Дисфункціональні сім’ї мають наступні характеристики: існування будь-яких проблем у сім’ї заперечується, відчувається нестача в ступеня інтимності, почуття сорому використовуються для мотивації індивідуальної поведінки, сімейні ролі є жорсткими, індивідуальна ідентичність приноситься в жертву сімейної ідентичності, а індивідуальні потреби  потребам родини в цілому. В дисфункціональних сім`ях чинність закону гомеостазу сильніша, ніж чинність закону розвитку[6].
Виходячи з вище сказаного слід зазначити, що сімейні порушення являють собою складні утворення, що включають фактори, їх зумовлюють (труднощі, з якими зіткнулася сім’я), несприятливі наслідки для сім’ї та її реакції (зокрема, осмислення порушень членами сім’ї) [1]. Тому у вирішенні таких аспектів важливу роль відіграє психокорекція.
Розрізняють психокорекцію подружніх відносин і сімейну психокорекцію.
Подружня психокорекція може проводитися і як самостійний вид психологічної допомоги, і як один з етапів психокорекції сімейної.
Отже, психокорекція сімейних відносин  це особлива форма психологічного впливу, орієнтована на вирішення проблем у взаєминах, подолання сімейних конфліктів, побудову функціональних відносин, в основі яких лежить правильно організована ієрархічна система [11].
У сімейній психокорекції об’єктом психологічного впливу виступає сім’я, сприйнята як якесь єдине ціле, що включає в себе не тільки безпосередньо подружжя та їх родичів, але всіх значущих близьких [7].
Сім’я та сімейні проблеми існують, але розвиненої теорії та практики сімейної психокорекції поки немає.
Проте найбільш частими причинами проблем у подружніх стосунках вважають:
• різне уявлення подружжя про розподіл ролей в даному виді відносин;
• різне уявлення подружжя про спосіб вираження почуттів;
• невиправдані очікування в інтимно-особистісної сфері;
• невиправдані очікування на побутовому рівні (матеріальний добробут, соціальний статус, житлові умови).
Тому головне, що повинні досягти клієнти для нормалізації подружніх взаємин у процесі корекції, це:
• «побачити» себе;
• прийняти себе;
• «побачити» один одного;
• прийняти один одного;
• навчитися розмовляти один з одним, висловлюючи свої думки і почуття партнера зрозумілим для нього чином [3].
Крім того, при аналізі ситуації необхідно враховувати життєвий цикл сім’ї. Так як життєвий цикл сім’ї – це певні етапи розвитку сімейних відносин від початку до стабілізації або розпаду. Відповідно, позначивши стадію розвитку сімейних відносин, на якій знаходиться дана сім’я, фахівець може визначити і вогнище конфлікту, що сприятиме як встановленню психологічного діагнозу, так і плануванню заходів психокорекційного впливу [10].
Стосовно нашого емпіричного дослідження, то для його організації був підготований план роботи у відповідності з яким, був використаний наступний психодіагностичний інструментарій:
 методика «Спілкування в сім’ї»;
 тест подружніх стосунків;
 методика діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса в адаптації Н.В. Гришиної;
 методика «Характер взаємодії подружжя в конфліктних ситуаціях»
 тест-опитувальник задоволеності шлюбом (Г.П.Бутенко, В.В.Столін, Т.Л.Романова);
Для подолання розбіжностей у спілкуванні неблагополучних сімей ми пропонували для проведення тренінгову програму, основу якої склали три тематичні частини:
 Перша – залишаємо образи у минулому; пережите – це досвід, хоча і негативний, але ми тепер знаємо, як не треба вчиняти.
 Друга – сьогодні ми починаємо все з чистого листа; новий погляд на себе.
 Третя – вчимося спілкуватися по-новому; головне – знайти спільну мову.
Група, що приймає участь у тренінгу – неблагополучні сім’ї, виявлені під час проведення психодіагностичного дослідження. Вік – 20-30 років. Кількість осіб – 10 (5 сімей). Стаж сімейного життя – 1-5 років.
Результатом формувального експерименту є достовірна різниця між результатами вхідного та вихідного діагностування. Для проведення діагностики ми вибірково використовували ті ж методики, що й на констатувальному етапі.
Перевірка результативності проведеної роботи здійснювалась на основі порівняльного аналізу результатів членів дисфункціональних та функціональних сімей до та по завершенні тренінгу.
Найбільший відсоток серед досліджуваних пар (32%) становлять благополучні сім’ї, тоді як неблагополучні сім’ї становлять лише 8%. Скоріше неблагополучні сім’ї становлять 12%, а скоріше благополучні вдвічі більше –12,8%. Найменший відсоток сімейних пар виявили перехідну задоволеність шлюбом (4%).
Встановлено, що у благополучних сім’ях переважають такі типи поведінки як «співробітництво» та «компроміс», тоді як неблагополучні сім’ї віддають перевагу суперництву, пристосуванню та уникненню.
За результатами проведення методики «Спілкування в сім’ї» визначено, що за шкалою «Довіра в спілкуванні» оцінка, надана собі (64%) у благополучних сім’ях суттєво не відрізняється від оцінки, наданої своєму партнеру (59%) в сім’ї, тоді як відповідний показник у неблагополучних сім’ях вказує на неадекватно завищені оцінки, надані собі (84%) у порівнянні з низькими оцінками, наданими своїм партнерам в шлюбі (76%). За шкалою «Взаєморозуміння між подружжям» отримані результати підтверджують дані, отримані за першою шкалою.
Тест подружніх стосунків виявив, що 59% сімей мають високий рівень міри відвертості, що вказує на достатній рівень довіри в цих сім’ях. 41% досліджуваних становлять сім’ї, показники відвертості яких знаходяться на певні труднощі сімей, пов’язані із спілкуванням та рівнем довіри подружжя один до одного.
Отже, в результаті проведення тренінгу, спрямованого на подолання конфліктних взаємовідносин у виявлених в результаті нашого дослідження дисфункціональних сімей, ми бачимо яскраву позитивну динаміку способу реагування в конфліктних ситуаціях. Зокрема різке збільшення з 12% перед проведенням тренінгу до 48% після його завершення вибору типу реагування «співпраця», що виступає найбільш оптимальним способом вирішення конфліктів.
Як модель змін особистісних установок запропоновано тренінг, який підтвердив свою ефективність результатами вихідного діагностування.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Альошина Ю. Є. Сімейне та індивідуальне консультування / Ю. Є. Альошина, К. Є. Данілін, Є. М. Дубовська. М.: Вид-во МГУ, 1989.
2. Андрєєва Т. В. Сімейна психологія / Т. В. Андрєєва – СПб., 2004.
3. Гарбузов В.І. Практична психотерапія. СПб., 1994.
4. Дружинін В. П. Психологія сім’ї. – СПб.: Пітер, 2008.
5. Єлізаров А. І. Основи індивідуального та сімейного психологічного консультування / / А. І. Єлізаров. – М.: Ось-89, 2007.
6. Ковальов С. В. Психологія сімейних відносин. – М.: Педагогіка, 1987.
7. Кочюнас Р. Основи психологічного консультування. М., 1999.
8. Кратохвіл С. Основні типи сімейних проблем та їх вирішення. – М., 2001.
9. Осипова А.А. Загальна психокорекція. – М, 2000 ..
10. Сатир В. Психотерапія сім’ї. СПб., 2000.
11. Шнейдер А. Б. Психологія сімейних відносин: Курс лекцій. – М.: Квітень-Прес, 2000.
12. Едеймілер Е.Г., Юстицкис В. Психологія та психотерапія родини. – 3 е вид. – СПб, 2001.

The article analyzes the nature of hyperactivity and aggressiveness of the children. The theoretical and methodological framework that can examine the features of the psychotherapeutic correction of aggressive indications in the behavior of hyperactive children of primary school age have also been shown. The article pays attention to the basic aspects of self-reliant experimental research.

Постановка проблеми. За останні роки зросли показники порушень у емоційній сфері школярів. Багато дітей відзначаються емоційною неврівноваженістю, надмірною чутливістю, вразливістю та підвищеною нервозністю. Але найбільш непокоять батьків, педагогів, психологів, соціальних працівників такі прояви поведінкової активності дітей як агресивність та гіперактивність. Стрімке зростання рівня груп дітей з даними видами поведінки –  одна  з  найбільш  актуальних  проблем сьогодення.

Одними із таких обтяжуючих факторів є ознаки гіперактивності, які  притаманні дітям дошкільного та молодшого шкільного віку. Гіперактивність – стан, при якому активність і збудливість перевищує норму [7].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Опрацювавши психологічну літературу, ми визначили, що у більшості досліджень гіперактивність розглядається у вигляді ряду симптомів, серед яких найчастіше зустрічається різні варіанти поєднання трьох з них: надлишку рухової активності, дефіциту уваги та порушення емоційної поведінки.

Питанням вивчення особистості гіперактивних дітей та їх психічного розвитку займалися такі відомі вчені, як Г. Моніна [27], О. Гуріна [10], Л. Алексєєва, Н. Заваденко [14] та інші. Дослідники стверджують, що гіперактивність як особливий варіант поведінки виражається в характерних особливостях рухового розвитку і тісно пов’язана з порушенням уваги і емоційної сфери.

Мета дослідження – діагностика агресивної поведінки та зниження інтенсивності і частоти агресивних проявів у дітей молодшого шкільного віку з гіперактивністю засобами психокорекційного впливу.

На виконання мети дослідження спрямовані наступні завдання:

1. Проаналізувати наукову літературу на предмет причин і проявів гіперактивності та агресивної поведінки молодших школярів та в  ході теоретичного аналізу виявити фактори, які сприяють закріпленню даних проявів.

2. В процесі вивчення літературних джерел з’ясувати, які існують методи діагностики і алгоритми роботи з гіперактивними дітьми та визначити шляхи і способи психологічної корекції агресивної поведінки в молодших школярів.

3. Розробити програму з метою корекції агресивної поведінки гіперактивних дітей молодшого шкільного віку, апробувати її  та оцінити ефективність.

4. На основі здійсненого аналізу провести експериментальне дослідження щодо ефективності розробленої психокорекційної програми для гіперактивних дітей молодшого шкільного віку, у яких виражені прояви агресивної поведінки.

5. Проаналізувати одержані результати і зробити висновки щодо ефективності цілеспрямованого впливу на інтенсивність прояву агресивної поведінки у гіперактивних молодших школярів.

Деякі дослідники називають причинами гіперактивної поведінки особливості темпераменту, а також характер сімейного виховання. Вчені дослідили, що частина гіперактивних дітей – це діти із сімей ризику.

  В сім’ях високого соціального ризику дітям практично не приділяється увага, тому в них може спостерігатися ознаки емоційної депривації, внаслідок недостатньої батьківської ласки і нормального спілкування, відсутності емоційного контакту з батьками [7].

Основи організації життя гіперактивних дітей будуються з урахуванням того, що послаблені регуляторні механізми можуть працювати тільки за умов максимальної впорядкованості. Відповідно для гіперактивної дитини потрібен стійкий та організований мікросвіт.

Відомо, що гіперактивним дітям додаткове фізичне навантаження корисне. Систематичні заняття гімнастикою сприяють тому, що дитина стає спокійнішою. У неї виробляється правильна координація рухів, відновлюються поведінкові реакції, нормалізується сон, розвивається кістково-м’язова система. Крім того, гімнастика зміцнює увесь організм, що також надзвичайно важливо. Дані аспекти ми враховували при розробці психокорекційної програми [14].

Поняття «корекційна діяльність» відображає специфічні цілі роботи психолога. Вона зорієнтована на вирішення конкретних проблем навчання, поведінки. Завдяки корекційним заходам долаються перешкоди до повноцінного цілісного психічного розвитку дитини. Водночас успіх корекційних дій вимагає системного впливу, оскільки вирішення проблем у певній сфері психічного життя дитини (більшою або меншою мірою) завжди пов’язане з рештою аспектів розвитку особистості [18].

Корекційна робота має розгортатися як процес впливу на особистість дитини в цілому. Для цього виокремлюють основні принципи у корекційній діяльності [29].

Основними принципи корекційної роботи є:

1. Принцип ґрунтування на результатах психодіагностики.

2. Принцип «нормативності».

3. Принцип роботи в зоні найближчого розвитку дитини.

4. Принцип урахування індивідуально-психологічних та особистісних відмінностей дитини.

5. Принцип системності.

6. Принцип діяльності.

Зміст корекційної роботи визначається характером та структурою певної проблеми й компенсаторними можливостями дитини.

Особливий підхід до гіперактивних дітей ґрунтується на розумінні їх особливостей  [26]:

1) особливості гіперактивної дитини мають невротичну основу;

2) прояви гіперактивних станів залежать від стану соматичного здоров’я, розумових та фізичних навантажень;

3) у міру розвитку дитини відбуваються компенсаторні та поновлювальні процеси в нервовій системі.

Корекційна робота з гіперактивною дитиною повинна бути спрямована на рішення наступних задач:

•  Стабілізація середовища в оточенні дитини, взаємин з батьками й іншими дітьми.
• Формування в дитини навички самоорганізації, здатність планувати і доводити до кінця розпочаті справи; розвивати  почуття відповідальності за власні вчинки.
•  Правила поведінки, що пропонуються дитині, повинні бути простими, зрозумілими.
•  По можливості  ігнорувати зухвалі вчинки дитини і заохочувати гарну поведінку.
•  Потрібно працювати над підвищенням в дитини самооцінки, впевненості у власних силах за рахунок засвоєння нею нових навичок, досягнень, успіхів у навчанні і повсякденному житті [13].

Окрім гіперактивності існує проблема й агресивної поведінки дітей.

Відповідно до одного з визначень, запропонованим Бассом, агресія – це будь-яка поведінка, що містить загрозу або завдає шкоди іншим. Друге визначення, запропоноване, кількома відомими дослідниками, містить таке положення: щоб ті чи інші дії були кваліфіковані як агресія, вони повинні включати в себе намір образи, а не просто призводити до таких наслідків. І, нарешті, третя точка зору, висловлена ​​Зільманом, обмежує вживання терміну агресія як спробу нанесення іншим тілесних або фізичних ушкоджень [1].

Незважаючи на значні розбіжності, щодо визначень агресії, багато фахівців в області соціальних наук схиляються до прийняття визначення, близького до другого. У це визначення входить як категорія наміру, так і актуальне спричинення образи або шкоди іншим. Таким чином, в даний час більшістю приймається наступне визначення: агресія – це будь-яка форма поведінки, націлена на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, що не бажає подібного звернення.

З огляду на те, що прояви агресії у людей нескінченні і різноманітні, вельми корисним, виявляється обмежити вивчення подібної поведінки концептуальними рамками, запропонованими Бассом. На його думку, агресивні дії можна описати на підставі трьох шкал: фізична – вербальна, активна – пасивна і пряма – непряма. Їх комбінація дає вісім можливих категорій, під які підпадає більшість агресивних дій.

Прояв агресії дуже різноманітний. Структура запропонувана Заградовою І., Осинським А.К., Левітовим Н.Д. має п’ять основних типів агресивних проявів: [30].

1. За спрямованістю:

Агресія, спрямована зовні;

Аутоагресія – агресія, спрямована на себе.

2. За цілями:

Інтелектуальна агресія;

Ворожа агресія.

3. За методом вираження:

Фізична агресія;

Вербальна агресія.

4. За ступенем вираженості:

Пряма агресія;

Непряма агресія.

5. За наявності ініціативи:

Ініціативна агресія;

Оборонна агресія.

Молодший школяр, перебуваючи в групі однолітків  намагається стати в цьому середовищі популярним або авторитетним. Цим він задовольняє своє бажання бути визнаним і захищеним, користується увагою. Комунікативні навички в цьому віці зазвичай недостатньо розвинені, процеси збудження переважають над гальмуванням, а моральні норми ще не сформовані, тому маленький чоловічок часто намагається зайняти лідерські позиції за допомогою агресивних методів. Особливо легко і швидко агресія виникає у дітей, що мають органічні ураження головного мозку, соціально занедбаних, відкинутих батьками, розумово відсталих. До підвищеної агресивності мають безпосереднє відношенні деякі батьківські прийоми виховання, наприклад, коли батько наголошує дитині: “хочеш, щоб тебе поважали і боялися – бий всіх підряд” [19].

Існує безліч теоретичних обґрунтувань виникнення агресії, її природи і чинників, що впливають на її прояв. Але всі вони підпадають під наступні чотири категорії. Агресія відноситься до:

1. Вроджених спонукань і задатків;

2. Потреб, активізується зовнішніми стимулами;

3. Пізнавальних і емоційних процесів;

4. Актуальних соціальних умов у поєднанні з попереднім научінням.

Здійснення психологічної корекції агресивної поведінки дітей доцільно починати вже у молодшому шкільному віці. На думку багатьох відомих психологів (М.Й.Боришевський, Я.Л.Коломінський, Л.С.Славіна та ін.), молодший шкільний вік відіграє виключно важливу роль у формуванні та закріпленні основних тенденцій поведінки дітей, у тому числі й агресивних. Крім того, чим молодша дитина, тим легше на неї впливати і тим ефективніше буде як профілактична, так і корекційна робота [2].

Особливу роль у виникненні агресивних реакцій в молодших школярів відіграють: характер і система виховання; умови мікросередовища; вплив засобів масової інформації та комп´ютерних ігор; вікові та індивідуально-психологічні особливості дитини.       

Основними причинами агресивної поведінки серед дітей є [4]:

• Виражені емоційні порушення, які є наслідком різних проблем пренатального періоду;
•  Сімейне неблагополуччя, суворе виховання, постійні заборони або відмови  або навпаки –потурання будь-яким примхам.
• Стреси або будь-які зміни;
•  Прагнення привернути до себе увагу, отримати бажаний результат, бути головним;
•  Повторення стилю поведінки одного з батьків;
• Захист та помста.

Стосовно нашого експерименту, то  формуючи нашу вибірку, ми виходили з необхідності залучити до дослідження учнів молодшого шкільного віку. Експериментальне дослідження проводилось на базі Вакуленчуківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чуднівського району Житомирської області. В ньому прийняло участь 83 учні 2-го А, Б та 3-го А, Б класів, віком від 8 до 9 років.

На підготовчому етапі був здійснений відбір методик, а саме:

на виявлення гіперактивності:

• тест  П’єрона-Рузера на визначення рівня концентрації уваги;
• критерії визначення гіперактивності, за П.Бейкером і М.Алвордом;
• методика спостереження за гіперактивною дитиною, за описом Н.Заваденко в модифікації О.Гуріної;
• бесіда-інтерв’ю з батьками стосовно гіперактивної дитини, за описом О.Лютової, Г.Моніної у модифікації О.Гуріної.

для оцінки схильності дитини до агресивної поведінки застосовувались:

• опитувальник діагностики агресивних та ворожих реакцій Басса—Дарки;
• проективна методика «Рука» за Е. Вагнером;
• «Неіснуюча тварина».

Вибір даних методик був не простим, тому що серед такого різноманіття наявних в даний момент дослідних даних, ми маємо і велику кількість методик. У нашому випадку методики були підібрані для дослідження гіперактивності та агресивної поведінки молодших школярів. При виборі методу психологічної діагностики ми керувалися міркуваннями схожості методик між собою, і в той же час їх різної спрямованості, для освячення більшого ракурсу нашого дослідження, для того, щоб воно було багатовимірним.

З метою підвищення рівня достовірності результатів, враховуючи ефект соціальної бажаності, дослідження проводилось анонімно.  На діагностичному етапі були вивчені якісні характеристики агресивності учнів молодшого шкільного віку.

Отже, дане експериментальне дослідження проводилося в три етапи.

На першому етапі дослідження були охоплені всі 83 школярі. Основними задачами цього етапу було виявлення контингенту дітей, що мають гіперактивні тенденції.

Таким чином, в ході першого етапу констатуючого психодіагностичного дослідження одночасно були вирішено дві важливі задачі:

1) відбір і адаптація діагностично цінних тестів і проективних методик дослідження особливостей агресивності дітей;

2) виділення експериментальної і контрольної груп випробовуваних.

На другому етапі дослідження також розв’язувалися дві основні задачі:

• по-перше, робота була направлена ні виявлення особливостей всіх випробовуваних за допомогою спеціально підібраного нами комплексу психодіагностичних тестів і методик;
• по-друге, здійснювався порівняльний аналіз характеристик досліджуваних груп.

На третьому етапі дослідження нами з’ясовувався характер зв’язку між виявленими особовими характеристиками дітей і їх агресивністю.

Проаналізувавши, з урахуванням результатів проведеного психодіагностичного дослідження, основні рівні агресивних реакцій у дітей молодшого шкільного віку, ми розробили психокорекційну програму щодо зниження агресивної поведінки для учнів, які виявили високий рівень агресивної поведінки.

Розробляючи цю програму, ми керувалися такими основними принципами: принцип здійснення корекції в діяльності, у контексті соціальної взаємодії; принцип системності у розвитку психічної діяльності (відповідно і корекція агресивності дітей повинна здійснюватися системно); принцип врахування провідного виду діяльності (для молодших школярів це навчання, тому ігрові вправи, що використовувались, мали навчальний характер).

Основними завданнями психологічних занять стали: навчання дітей конструктивних форм поведінки, формування навичок самоконтролю та саморегуляції своїх емоційних станів, зняття надмірного напруження і тривожності, розширення спектру емоційного реагування та умінь конструктивної соціальної взаємодії.

Заняття будувалися на використанні активних (оволодіння техніками ауторелаксації і саморегуляції для стримання і зняття агресивних імпульсів, використання рухливих ігор і вправ), когнітивних (формування у дітей здатності до аналізу ситуації, своїх переживань, до логічного пошуку шляхів розв´язання конфліктів неагресивними методами) та поведінкових (рольове розігрування критичних життєвих ситуацій, навчання дітей конструктивних форм поведінки) способів корекції. Така побудова програми психологічної корекції рівня агресивних проявів у поведінці молодших школярів обумовила і вибір методів роботи: бесіди, етюди, рольове програвання моделей бажаної поведінки в різних життєвих ситуаціях, фізичні вправи та рухливі ігри, образотворча діяльність, техніки ауто релаксації.

ВИСНОВКИ

Провідними чинниками, що сприяють виникненню агресивних реакцій у дітей молодшого шкільного віку, є характеристики спрямованості і самосвідомості особистості (низький рівень сформованості моральних уявлень, неадекватні самооцінка і рівень домагань), індивідуально-психологічні (емоційна нестабільність, високий рівень особистісної тривожності, несформованість навичок самоконтролю поведінки та функцій прогнозування її наслідків) та соціально-психологічні (статус дитини у колективі однолітків, низький рівень соціальної адаптації, несприятливий емоційний мікроклімат в оточені) передумови функціонування особистості, які можна об´єднати у відповідний симптомокомплекс особливостей молодших школярів, схильних до агресивних реакцій.

Враховуючи основні підходи до проблеми агресії, ми підібрали психодіагностичний комплекс для вивчення особливостей агресивності та пов¢язаних з нею компонентів. Застосування цього комплексу дозволило дослідити і проаналізувати основні характеристики, властиві гіперактивним дітям з високим рівнем агресивності.

Теоретичний аналіз проблеми дав підстави припустити, що спеціально організована робота у рамках психокорекційної програми дозволить коригувати агресивну поведінку молодших школярів з  гіперактивністю.

З урахуванням особливостей гіперактивних молодших школярів та їх тенденцій до агресивної поведінки була розроблена дана психокорекційна програма. Основними її завданнями стали: навчання дітей конструктивним формам поведінки, формування в них навичок самоконтролю та саморегуляції своїх емоційних станів, зняття надмірного напруження і тривожності, розширення спектру емоційного реагування та умінь конструктивної соціальної взаємодії. Програма базувалася на використанні активних, когнітивних і поведінкових способів психологічної корекції. Знайшли застосування такі методи психокорекційної роботи, як бесіди, фізичні вправи і рухливі ігри, образотворча діяльність, техніки ауторелаксації.

Проведений експеримент в рамках даної роботи показав, що дієвим засобом зниження інтенсивності проявів агресивної поведінки у гіперактивних дітей молодшого шкільного віку є  психокорекція. Математична обробка і підтвердження результатів показало статистичну достовірність отриманих даних.

Список літератури:

1. Агрессия у детей и подростков: Учебное пособие / Под ред. Платоновой Н.М. – СПб. 2004. С. – 72 – 73.
2. Александров А.А. Психодіагностика та психокорекція / А.А. Александров. – СПб.: Пітер, 2008. С. – 84.
3. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. – СПб. 2001. С. – 64.
4. Брязгунов И.П., Касатикова Е.В. Непоседливый ребенок, или все о гиперактивных детях. – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2001. С. – 43.
5. Гуріна О.М. Робота з гіперактивними дітьми. Психологічна компетентність учителя // Психолог. – 2006. – №221. С. –  36.
6. Дубровина И.В. Психокоррекционная и развивающая работа с детьми. – М., 2001. С. – 60.
7. Заваденко Н.Н. Синдром дефицита внимания с гиперактивностью у детей. // Медицинский совет. – № 2, 2007. С. – 27.
8. Коробко С.Л., Коробко О. I. Робота психолога з молодшими школярами: Методичний посiбник. – К.: Лiтера ЛТД, 2006. С. 46.
9. Крейхи Б. Социальная психология агрессии. – СПб., 2003. С. – 74.

     10. Лютова Є.К., Монина Г.Б. Шпаргалка для дорослих: Психокорекційна робота з гіперактивними, агресивними, тривожними і аутичними дітьми / Є.К. Лютова, Г.Б. Монина. – М., 2000. С. –  30.

     11. Монина Г., Лютова Е. Работа с “особым” ребенком //  Первое  сентября. – 2000. – №10. С. – 34.

     12. Осипова А. А. Общая психокоррекция: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: ТЦ «Сфера», 2001. С. –  12.

     13. Павелків В.Р. Методологічні та теоретичні засади дослідження агресії й агресивної поведінки // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С.Д.Максименка – К., 2004. – Т. 4. – Вип. 4. – С. 22-25.