The article is devoted problems which exist in judicial practice concerning confession of property of private enterprise by common compatible property of the married couples. Investigational concept private enterprise, corporate rights, market participant and property of enterprise. The analysis of two contradictory court decisions is conducted. It is indicated on the feature of application of award of Constitutional Court of Ukraine and injunction of Plenum of Supreme Court of Ukraine.

Ключові слова: спільна сумісна власність, подружжя, приватне підприємство, фізична особа-підприємець, судова практика, майно підприємства.

Key words: common compatible property, married couple, private enterprise, physical person-businessman, judicial opinion, corporate property.

Постановка проблеми: із появою в українському законодавстві такої юридичної особи, як приватне підприємство, виникло чимало проблем стосовно прав на його майно. Особливо дана проблема загострюється під час вирішення судами питання про визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю у зв’язку з наявною суперечливою практикою: Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 р. №17-рп/2012.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вивченням даної проблеми займається багато науковців, зокрема Спасибо-Фатєєва І.В., Гопанчук В.С., Багач Е.М., Костін К.М. та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні на основі наявної судової практики режиму майна підприємства, режиму спільної сумісної власності майна подружжя, їх співвідношення.  Це зумовлює виконання таких завдань: виявити основні характеристики приватного підприємства; визначити основні аспекти процесу розгляду судами справ про визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя.

Викладення основного матеріалу. Щороку суди розглядають велику кількість спорів про визнання майна одного з подружжя, який є засновником приватного підприємства, спільною сумісною власністю. У зв’язку з тим, що чинне законодавство, яке регулює діяльність приватних підприємств (далі – ПП) лише поверхово визначає статус його майна, існуючі прогалини було вирішено завдяки судовій практиці.

Верховний Суд України (далі – ВСУ) у постанові від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» в пункті 29 визначив, що відповідно до положень статей 57, 61 Сімейного кодексу України (далі – СК України), ст. 52 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Нині дане положення не втратило чинність [1].

Водночас рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ) від 19 вересня 2012 р. №17-рп/2012, прийняте за зверненням «ІКІО» про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 61 СК України, породило нове непорозуміння. КСУ встановив, що статутний капітал та майно приватних підприємств є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що якщо засновник ПП перебуває у шлюбі, то його жінка стає співвласницею статутного капіталу та активів підприємства. У разі розлучення, усе це майно підлягає розподілу між колишнім чоловіком та дружиною. Крім цього, усі договори щодо розпорядження таким спільним сумісним майном мають укладатися за згоди обох членів подружжя [2].

У ст. 113 Господарського кодексу України (далі – ГК України) законодавець дає визначення приватного підприємства, відповідно до якого це є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи [3].

Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [3].

У п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України законодавець встановлює перелік суб’єктів господарювання, якими зокрема є господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку [3].

Таким чином, у нас є два різних суб’єкта:

1) засновник (власник) ПП;

2) саме приватне підприємство.

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників, доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності та інші джерела, не заборонені законодавством України.

Водночас ГК України не містить норми чіткої норми про статус майна ПП. У ст. 62 ГК України лише визначено, що підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом [3]. Тому, можна зробити висновок, що ПП є власником майна, яке було створено чи придбано під час здійснення таким підприємством своєї діяльності. Однак, при розгляді судового спору потрібно буде ще довести, що під час отримання такого майна було використано засоби саме цього ПП.

Із моменту ухвалення КСУ рішення № 17-рп/2012 судова практика змінилася. Зокрема Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) застосовує дане рішення не лише щодо приватних підприємств, а й щодо фізичних осіб-підприємців (далі – ФОП).

Показовим у даному випадку є ухвала ВССУ від 13 лютого 2013 року, відповідно до якої касаційна інстанція погодилася з рішенням суду першої інстанції щодо визнання недійсним рішення засновника ПП про внесення до статутного капіталу нежитлових приміщень, договір іпотеки цих приміщень, укладений між ПП і банком, а також визнав ці приміщення спільною сумісною власністю подружжя [4]. Під час розгляду даної справи суд встановив, що у період шлюбу чоловік як ФОП (відповідач) придбав за згодою дружини (позивача) спірні нежитлові приміщення. Надалі чоловік набув статусу засновника ПП, статутний капітал якого був сформований за рахунок вказаного майна. Посилаючись на норми ч. 1 ст. 60 СК України та на рішення КСУ № 17-рп від 19 вересня 2012 року ВССУ дійшов наступного висновку: майно приватного підприємця, придбане за рахунок коштів подружжя має такий самий правовий статус, що й майно ПП, а наявність у ФОП права власності не спричиняє виникнення права власності підприємця на таке майно.

Однак існує й інша практика ВССУ, яка підтримує положення Постанови Пленуму ВСУ. Прикладом у даному випадку може бути ухвала ВССУ від 06 листопада 2012 року [5]. Під час розгляду даної справи суд касаційної інстанції погодився з рішенням апеляційної інстанції. Позивачка просила визнати за нею право власності на рухоме та нерухоме майно. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено було задоволено. Вирішуючи спір та частково задовольняючи вимоги позивачки, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності.

Однак апеляційною інстанцією рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позивачці було відмовлено у задоволенні позову. Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, виходячи із положень ст. ст. 57, 61 СК України та ст. 52 ГК України, зазначив, що майно фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Про таке застосування вимог закону звернуто увагу судів у п. 29 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Колегія суддів погодилася з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Отож, ми маємо дві думки касаційної інстанції, які суперечать одна одній. І в такій ситуації постає питання про те, яке право має другий із подружжя на єдиний майновий комплекс приватного підприємства?

Варто нагадати, що в Україні існує два види приватних підприємств – власників і невласників. Якщо ПП є власником, то подружжя не мають права власності на його майно, адже не може бути, щоб на одне й те саме майно були різні власники – і юридична особа (ПП), і його засновник та другий з подружжя. Якщо ж ПП не є власником, то є підстави для постановки питання про право другого з подружжя на єдиний майновий комплекс цього ПП, хоча б його засновником (а отже і власником) позначалось лише один з подружжя. І лише до таких випадків можливо застосовувати дане рішення Конституційного Суду України (№ 17-рп/2012).

Отже, не можна загалом розглядати питання про права подружжя на майно ПП. Слід розмежувати їх права на два випадки:

1) якщо ПП є власником, то це абсолютно виключає право спільної власності подружжя на майно підприємства;

2) якщо ПП власником не є, то можна виходити з наявності в подружжя права спільної власності на його єдиний майновий комплекс.

Якщо статутний капітал та майно приватного підприємства сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, то це напевно має тягнути за собою певні правові наслідки. Однак КСУ наголошує, що ними не може бути право спільної сумісної власності подружжя на статутний капітал та майно ПП.

Безумовно, слід погодитися з КСУ в тому, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку (доходу) (ст. 60 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними [2].

Уявімо, що подружжя, будучи власником майна, розпорядилось ним таким чином – передало його ПП, яке, відповідно, набуло на нього права. КСУ зазначив, що одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (ст. 320 ЦК України). У даній ситуації однин з подружжя є засновником ПП, а другий – не є суб’єктом у цих відносинах. І саме в цьому полягає складність проблеми – чи можна вважати того з подружжя, хто не є засновником ПП, співвласником майна останнього, якщо всі повноваження власника й одночасно органа управління ПП зосереджені в другого подружжя? Звичайно, що ні.

Отже, під час розгляду справ судам слід зважати на відмінність правових режимів спільного майна подружжя та майна ПП, хоча б друге й було сформоване за рахунок першого і наявною є їхня пов’язаність з одними і тими ж суб’єктами – подружжям.

Для усунення усіх непорозумінь та суперечностей законодавцям варто було б уточнити положення нормативних актів, що стосується майна приватних підприємств, Конституційному Суду України потрібно уточнити своє рішення від 19 вересня 2012 року, а Верховному Суду України – надати відповідні роз’яснення.

Список використаних джерел:

1. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/

2. Рішення   Конституційного Суду України  у справі  за конституційним  зверненням приватного підприємства «ІКІО»  щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України  від 19 вересня 2012 року N 17-рп/2012 (Справа N 1-8/2012) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=186951

3. Господарський кодекс України : за станом на 03 лютого 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

4. Рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі від 06 листопада 2012 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27362510

5. Рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі від 13 лютого 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29791182

In the article the present is examined positions of advocate of France in public life. The requirements of legislation, which touch the terms of acquisition of status by advocate, are pointed. Bases of self-government and legal forms of activity of French advocacy are considered. The question of payment of labour and bear is affected by them to responsibility. Statistical information over is brought in relation to the amount of practicing advocates.

Ключові слова: Франція, адвокат, адвокатура Франції, вимоги набуття статусу адвоката, колегії, гонорар, відповідальність, стан адвокатів.

Постановка проблеми. Конституція України в статті 59 проголосила, що найважливішою соціальною функцією адвокатури є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Проте, нинішня ситуація свідчить, що даний інститут права є недостатньо ефективним і тому виникає необхідність створити сильну і незалежну адвокатуру на прикладі адвокатури Франції. Сучасному періоду розвитку французької адвокатури з одного боку – притаманна поява її окремих інститутів, а з іншого – універсальність, вироблена протягом віків.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Тему французька адвокатура досліджували багато науковців, зокрема: Гловацький І.Ю.,  Горбачова Е., Деханов С.А., Молдован А.В., Попелюшко В.О. та ін.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні на основі доктринальних положень правової природи інституту адвокатури Франції, вивчення досвіду організації адвокатури та професійної етики адвокатів цієї держави. Це зумовлює виконання таких завдань: виявити основні характеристики сучасної французької адвокатури; визначити основні аспекти процесу набуття статусу адвоката у Франції; дослідити юридичну природу французької адвокатури.

Викладення основного матеріалу. Аристотель писав, що соромно не вміти захищати себе рукою, але іще більш соромно не вміти захищати себе словом. Виникає враження, що саме цим принципом керуються адвокати Франції протягом всього свого існування.

Сучасна французька адвокатура є яскравим прикладом злагодженої системи, що увібрала в себе лише найкращі традиції минулих віків. Від самого початку до наших днів цей інститут вирізняється високим рівнем самоорганізації, чіткою регламентацією їхньої професійної діяльності та професійною етикою.

На сучасному етапі адвокатура Франції зазнає реформування. Першого січня 1992 р набрали чинності поправки до Основного закону про статус адвокатів № 71-1130 від 31 грудня 1990 p., мета яких реформувати деякі судові та інші юридичні професії. Головна особливість реформи – створити нову професію, члени якої носитимуть звання адвоката [1, 264].

На законодавчому рівні закріплено основні вимоги до кандидата на посаду адвоката:

Обов’язкова наявність французького громадянства або громадянства держави-члена ЄС, або держави-сторони договору про європейський економічний простір, або громадянства держави чи територіальної одиниці, які хоч і не є членом ЄС чи стороною договору про європейський економічний простір, але які надали французам право здійснювати професійну діяльність на своїй території на таких самих умовах, на яких її громадяни можуть здійснювати професійну діяльність на території Франції з урахуванням рішень Ради ЄС, або ж мати статус біженця чи апатрида, що знаходяться під захистом Бюро Франції із захисту біженців та апатридів [2].

Наявність диплома магістра права 1 ступеня чи еквівалентний йому диплом.

Наявність Сертифіката про присвоєння статусу адвоката.

Для отримання Сертифіката особа, яка бажає здійснювати адвокатську діяльність, повинна скласти іспити на присвоєння такого статусу. Для цього обов’язково потрібно пройти курс спеціального навчання у регіональному центрі професійного навчання або у школі професійної освіти колегії адвокатів.

Увесь курс навчання складається з трьох етапів, кожен із яких триває 6 місяців. У процесі першого періоду вивчаються загальні питання діяльності адвокатів, а саме: статус, професійна етика, практичні аспекти адвокатської діяльності. Другий період присвячений індивідуальній програмі навчання у CRFPA (Місцевому центрі професійного навчання адвокатів) або в EFB (Професійній школі навчання колегії адвокатів), і виступає в якості професійного проекту, що дозволяє кандидату визначитися з конкретною сферою діяльності. Суть третього етапу складає стажування в адвоката. Після завершення навчання кандидат складає іспит, який складається з письмової та усної частин. Особа вважається такою, що успішно склала іспит, якщо у кінцевому результаті набрала 130 і більше балів. Після отримання Сертифіката про присвоєння статусу адвоката особа складає присягу перед апеляційним судом. Після цього молодий адвокат проходить ще дворічне стажування зі спеціальності і одержує посвідчення. Лише після цього його ім’я вноситься до списків ордену як повноправного члена [2; 3, 215].

Особа, що претендує на звання адвоката, не може бути засуджена за діяння, несумісні з гідністю і порядністю. Також вона не може мати серйозні дисциплінарні або адміністративні проступки.

Це пов’язано з тим, що адвокати Франції від початку своєї появи  вирізнялась високим рівнем професійної етики. Вони споконвіку дотримуються традицій своєї спільноти.  Гідністю приватної особи є особисте надбання; гідністю адвоката є надбання усього стану (цеху) адвокатів [4, 16].

Кандидат на посаду адвоката не може займатися й діяльністю, що є несумісною з професією адвоката (наприклад, бути підприємцем).

Така особа має не підпадати під процедуру банкрутства чи інші санкції, передбачені главою VI закону від 25.01.1985 р., що стосуються реорганізації та ліквідації в судовому порядку установи чи, відповідно до попередньої  редакції цього закону, санкції, яка передбачена главою ІІ закону від 13.07.1967 р. про судову процедуру, ліквідацію майна, неплатоспроможність і банкрутство [2].

Адвокати Франції об’єднуються у колегії по судових округах діяльності кожного трибуналу вищої інстанції. Очолює колегію адвокатів голова, що обирається таємним голосуванням строком на два роки. Він наділений дисцип­лінарними повноваженнями по нагляду за адвокатами, витупає арбітром у справах між адвокатами, стежить за про­фесійною підготовкою й перепідготовкою адвокатів і головує на засіданні ради колегії, яка обирається адвокатами строком на три роки [5, 25]. Нині у Франції нараховується близько 180 колегій, які об’єднують приблизно 49000 адвокатів. 179 колегій сформували Асоціацію голів колегій адвокатів Франції та заморських територій [2].

Традиційно найбільш поширеними є асоціації і цивільно-професійні товариства. Асоціація – це об’єднання адвокатів, кожний з яких персонально відповідає перед своїм клієнтом. Права члена асоціації мають особовий характер і не можуть передаватися. Члени асоціації повною мірою зберігають свою правосуб’єктність. Угода про їх створення укладається в письмовому вигляді і доводиться до відома Ради ордена адвокатів. Дуже поширеною формою групового об’єднання є цивільно-професійні товариства (ЦПТ). ЦПТ вносяться до списків об’єднань адвокатів і підлягають реєстрації як юридичні особи [3, 217]. Також адвокати можуть працювати особисто або ж працювати за трудовим договором в іншого адвоката. В останньому випадку адвокат не має права мати власну клієнтуру.

Питання оплати праці адвокатів завжди було досить проблематичним. Закон Французької Республіки «Про реформування деяких судових і юридичних професій»  № 71-1130 від 31 грудня 1971 р. визначив, що сума гонорару складається з двох частин: затрати адвоката та власне винагорода. Останній складовий момент залежить від складності справи, її об’ємності, майстерності самого адвоката та майнового стану клієнта.

Законодавством Франції передбачено обов’язок надання адвокатами безоплатної правової допомоги. У Парижі приблизно 27 тисяч жителів щороку одержує такі консультації. Виникає чимало проблем й у наданні безоплатної або пільгової правової допомоги. Так, число осіб, які користуються нею у цивільних справах, постійно зростає. Однак, винагорода в цих випадках є досить скромною і виплачується з чималим проміжком у часі. У деяких департаментах Франції, де допомога надається на пільгових засадах, вона складає 50% усіх цивільних справ. Сьогодні адвокати ставлять питання про перегляд ставок винагороди і створення таких механізмів, які виключали б затримку оплати і неузгодженість дій колегій та держави. Пропонується також створити спеціальний фонд оплати праці адвокатів, які допомагають тим, хто має право на пільги [5, 270].

На думку науковців, загальною підставою відповідальності адвоката при виконанні ним професійних обов’язків є порушення основних принципів. На  адвокатів  могли  бути  накладені  наступні  дисциплінарні  покарання: попередження,  догана,  заборона  практики  на  строк  до  одного  року  і виключення зі списку [6, 13].

У Законі про статус адвоката передбачається обов’язкове страхування його професійної цивільно-правової відповідальності. Мінімальний розмір страхової суми складає 2 мільйони франків на рік на одного адвоката. Сам

договір страхування укладається зі страховою організацією індивідуально адвокатом або групою адвокатів. У Франції існує ще один вид обов’язкового страхування адвокатів, який призначений для відшкодування грошових сум та цінних паперів, одержаних адвокатом для виконання професійної діяльності. Договір страхування адвокатів у цьому випадку укладається колегією, членами якої вони є. В цілому, страхова виплата постраждалому здійснюється тільки за рішенням суду. Отже, страхування професійної відповідальності адвокатів Франції передбачає колегіальне та індивідуальне страхування адвокатів [7, 26].

Незважаючи на не завжди сприятливі в історичному аспекті соціально-політичні умови суспільного життя Франції, стан адвокатів залишався завжди незалежним від політичного життя, стійким і згуртованим. Як приклад можна навести таку подію. У 1579 р. Генріх ІІІ видав наказ, згідно з яким адвокати і повірені зобов’язувались власноручно відмічати на документах суму отриманого гонорару. Адвокати обурились і як результат наказ не був виконаний, але вже у 1602 р. парламент поновив дію даного наказу. Після невдалих спроб відмінити його дію адвокати під час одного з зібрань вирішили припинити свою діяльність. Після такого випадку адвокати ще довгий час поверталися до своєї діяльності [8, 57].

Нові статистичні дані свідчать, що станом на 1 січня 2011 р. на території Франції було зареєстровано 53744 адвоката, що на 41% більше ніж десять років тому. У цій державі кількість адвокатів відповідно до кількості населення становить співвідношення 1 адвокат на 1200 чол., у той час як у Швейцарії цей показник становить 1 адвокат на 930 чол., у Німеччині – 1 адвокат на 530 чол., в Італії – 1 адвокат на 280 чол. Для сучасної адвокатури також характерний процес фемінізації професії. З 2009 р. кількість жінок-адвокатів перевищує кількість їхніх колег чоловіків [9].

Висновок. Отже, увесь шлях, пройдений французькою адвокатурою, забезпечив своїй спільноті високий рівень незалежності, повагу та довге існування.  Сучасна адвокатура зазнає «нове переродження» зі збереженням усіх найкращих традицій, ефективність яких підтвердилась часом. Розвиток адвокатури Франції може послугувати розвитку української адвокатури, посприяти її самоорганізації, яка, можливо, через багато років послужить зразком комусь іще.

Список використаних джерел:

1. Святоцький О.Д. Адвокатура: історія і сучасність / О.Д. Святоцький, В.В.  Медведчук – К.: Ін Юре. – 1997. – 320 с.

2. Кудрявцева Н. Адвокатская деятельность во Франции [Електронний ресурс]. / Н.Кудрявцева. // Журнал «Нижегородский адвокат». – 2011. – №9. – Режим доступу: http://apno.ru/

3. Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура Российской федерации. Издание 3-е исправленное и  дополненное / М.Б. Смоленский – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2004. –  256 с.

4. Молло  М.  Правила  адвокатской  профессии  во  Франции (1842  г.). Перевод с французского / М. Молло – М.: Издание Н.П. Шубинского, 1894. – 98 с.

5. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі / І.Ю. Гловацький – К.: Атіка, 2003. – 352 с. 

6. Попелюшко В.О. Виникнення та інституційне становлення адвокатури Франції / В.О. Попелюшко // Адвокат. – № 1(124). – 2011. – С. 9 – 13.

7. Обловацька Н.О. Страхування професійної відповідальності адвокатів в Україні [Електронний ресурс]. / Н.О. Обловацька. // Адвокат. – №9 (120). – 2010. – С. 25 – 28.

8. Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

9. Литвинский Д. За 10 лет французских юристов стало в 1,5 раза больше [Електронний ресурс]. / Д. Литвинский // Закон і Бізнес. – 2012. – №6. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru