Ключові слова: капітал, майнові відносини, джерела формування майна.

The article describes the features of  the procedure, the sources of property and management of public company

Keywords: capital, property relations, sources of property

Постановка проблеми. Акціонерне товариство як суб’єкт і об’єкт права власності (майновий комплекс) характеризується складною майновою та фінансовою структурою. В цілому, вирішальну роль в долі і діяльності акціонерного товариства відіграє його капітал, адже організаційно-правова форма акціонерного товариства застосовується саме з метою створення значного за розмірами капіталу шляхом об’єднання коштів і майна багатьох осіб для здійснення, як правило, значної за розмірами підприємницької діяльності. Однак навіть до поняття капіталу вчені підходять із різних сторін. Крім того, у теорії сучасного акціонерного права існує різні підходи до визначення джерел формування капіталу публічного акціонерного товариства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання щодо порядку, джерел формування та управлінням майном публічного акціонерного товариства досліджувалося такими науковцями як Вінник О. М., Луць В. В., Сегеда С., Харченко Н. В., Щербина В. С., Яськів Б. А. та ін.

Завдання дослідження полягає у створенні комплексного аналізу порядку, джерел формування та управлінням майном публічного акціонерного товариства.

Виклад основного матеріалу. Для успішного здійснення своєї діяльності публічне акціонерне товариство повинне володіти достатнім обсягом капіталу, який є базою створення і розвитку підприємництва та у процесі функціонування забезпечує інтереси власників [1;270]. Мобілізація великого за обсягом майна, як правило, значною кількістю окремих власників та його відокремлення для створення та існування самостійної майнової бази публічного акціонерного товариства – ключова засада створення та існування об’єднання капіталів [2;70]. В акціонерному товаристві, враховуючи те, що така господарська організація є класичною формою об’єднання капіталів, майнові відносини мають домінуюче значення, оскільки створюється воно на основі об’єднання майна засновників та учасників, та здійснює свою господарську діяльність з метою отримання прибутку [3;41].

Питання майнових відносин в акціонерних товариствах регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом, Законом України «Про акціонерні товариства» та низкою підзаконних нормативно-правових актів. Однак, перш ніж приступити до аналізу норм законодавства, що регулює питання правового режиму майна публічного акціонерного товариства, необхідно спочатку з’ясувати  сутність поняття правового режиму майна та, зокрема, правового режиму майна суб’єкта господарювання [4;194]. Взагалі, в теорії права під поняттям правового режиму розуміється порядок регулювання, який виражений в комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих між собою дозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань, які утворюють особливий напрямок регулювання [5;244]. Г. В. Пронська вважає, що поняття правового режиму майна підприємства охоплює встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його набуття, використання, і вибуття, а також звернення на нього стягнень кредиторів [6;83]. На думку В. С. Щербини, це визначення є вдалим, адже дозволяє з’ясувати: структуру (складові частини, види) майна, закріпленого за суб’єктом господарювання, що в свою чергу, створює можливість визначити особливості правового режиму окремих видів зазначеного майна; порядок (джерела, способи, процедуру) формування майнової бази та майнового стану (шляхом відображення його засобами бухгалтерського обліку) суб’єкта господарювання; порядок використання (експлуатації) різних видів майна в процесі здійснення господарської діяльності (в тому числі його амортизації, застосування норм і нормативів тощо); порядок вибуття майна з майнової сфери суб’єкта господарювання тощо [7;73].

Як вже наголошувалось вище, вирішальну роль в долі і діяльності акціонерного товариства відіграє його капітал, адже організаційно-правова форма акціонерного товариства застосовується саме з метою створення значного за розмірами капіталу шляхом об’єднання коштів і майна багатьох осіб для здійснення, як правило, значної за розмірами підприємницької діяльності. До  поняття капіталу вчені підходять з двох сторін. З однієї сторони, капітал товариства характеризує загальну вартість засобів у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, інвестованих у формування його активів [8;19]. При цьому наголошується на напрямку вкладення засобів. З іншого боку, якщо розглядати джерела фінансування, можна відзначити, що капітал – це сукупність форм мобілізації фінансових ресурсів для одержання прибутку [9;320].

Науковці виділяють такі види капіталу: статутний капітал – це сумарна номінальна вартість випущених акцій. Статутний капітал є номінальною і постійною (принаймні до його зміни в передбаченому законом порядку) величиною, зафіксованою в установчих документах товариства. Він зазвичай не відповідає фактичній майновій масі, що належить товариству на праві власності; фактичний капітал – вартість усіх активів товариства, і є перемінною величиною, оскільки змінюється в результаті фінансово-господарської діяльності, перевищуючи або не досягаючи розміру статутного капіталу [10;72].

В теорії сучасного акціонерного права існує думка, що джерелами формування капіталу акціонерного товариства є власні та позикові кошти. Специфікою власного капіталу публічного акціонерного товариства є те, що він першочергово формується із статутного фонду, величина якого залежить від кількості та номіналу випущених акцій [11;297]. Публічне акціонерне товариство також може залучати позиковий капітал, який має такі позитивні особливості: достатньо широкі можливості залучення, особливо за рахунок високого кредитного рейтингу підприємства, при наявності застави чи гарантії поручителя; забезпечення росту фінансового потенціалу підприємства при необхідності суттєвого розширення його активів і підвищення темпів росту обсягу його господарської діяльності; більш низькою вартістю порівняно із власним капіталом за рахунок забезпечення ефекту «податкового щита» (вилучення витрат щодо його обслуговування бази оподаткування, що обкладається при сплаті податку на прибуток); можливість генерувати приріст фінансової рентабельності [12;324].

У Законі України «Про акціонерні товариства» відведено окремий розділ «Капітал акціонерного товариства». У ст. 14 законодавець виділив статутний і власний капітал акціонерного товариства. Відповідно до положень коментованої статті мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного товариства. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Власний капітал (вартість чистих активів) товариства – різниця між сукупною вартістю активів товариства та вартістю його зобов’язань перед іншими особами. Також у ч. 5 даної статті зазначено, що безпосередньо статутом акціонерного товариства може бути передбачено створення спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями. Порядок формування та використання такого фонду встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку [13].

Наявність статутного капіталу та спосіб його формування є однією із суттєвих ознак акціонерного товариства, що відрізняє його від інших видів господарських товариств. Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості внесків акціонерів, зроблених унаслідок придбання ними акцій при їх розміщенні. Для формування статутного капіталу забороняється використовувати бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Акціонерне товариство не може надавати позику для придбання його акцій або поруку за позиками, наданими третьою особою для придбання його акцій [14;211].

Положеннями ст. 19 вказаного Закону регулюється питання резервного капіталу товариства. Зокрема, вказано, що резервний капітал формується у розмірі не менше ніж 15 відсотків статутного капіталу товариства шляхом щорічних відрахувань від чистого прибутку товариства або за рахунок нерозподіленого прибутку. До досягнення встановленого статутом розміру резервного капіталу розмір щорічних відрахувань не може бути меншим ніж 5 відсотків суми чистого прибутку товариства за рік. Резервний капітал створюється для покриття збитків товариства, а також для виплати дивідендів за привілейованими акціями. Законами можуть бути додатково передбачені також інші напрями використання резервного капіталу. Варто зазначити, що у порядку формування резервного капіталу важливу роль має те, які акції розміщує акціонерне товариство. Відповідно до ч. 3 і ч. 4 ст. 19 Закону «Про акціонерні товариства» акціонерне товариство, яке здійснює розміщення тільки простих акцій, має право формувати резервний капітал у порядку, який описано нами вище. Однак, товариство, яке здійснює розміщення простих та привілейованих акцій, зобов’язане формувати резервний капітал у такому порядку.

Виходячи із положень ст. 115 Цивільного кодексу України, публічне акціонерне товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів та іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного капіталу публічного акціонерного товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку [15].

У ч. 5 ст. 87 Господарського кодексу визначено, що прибуток товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені законом податки та інші обов’язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрями його використання відповідно до установчих документів товариства [16].

В процесі управління формування власних фінансових ресурсів вони класифікуються безпосередньо за джерелами цього формування. Відповідно джерела формування власного капіталу публічного акціонерного товариства поділяють на внутрішні та зовнішні [17;162]. У складі внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне місце належить прибутку, що залишається в розпорядженні товариства; він формує переважну частину його власних фінансових ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу, а відповідно і ріст ринкової вартості публічного акціонерного товариства [18;229]. Певну роль у складі внутрішніх джерел виконують також амортизаційні відрахування, особливо в товариствах із високою вартістю власних основних засобів і нематеріальних активів; проте суму власного капіталу акціонерного товариства вони не збільшують, а лише є засобом його реінвестування. Інші внутрішні джерела, зокрема, амортизаційні відрахування від основних засобів і нематеріальних активів, не грають помітної ролі у формуванні власних фінансових ресурсів товариства.

У складі зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне місце належить залученню товариством акціонерного (шляхом додаткової емісії та реалізації акцій) капіталу. Однак, існують і інші зовнішні джерела формування власних фінансових ресурсів.

Управлінський механізм публічного акціонерного товариства полягає у координації та погодженні діяльності щодо залучених до діяльності ресурсів підприємства, так званих інвестиційних ресурсів. У даному випадку під інвестиційними ресурсами підприємства варто розуміти всі можливі економічні ресурси, які використовуються у процесі діяльності підприємства чи можуть бути залучені за потреби та, у кінцевому результаті, приносять йому економічну вигоду. Важливо зазначити, що на практиці необхідно управляти усіма аспектами, що пов’язані з поняттям інвестиційних ресурсів підприємства. А саме: їх формуванням, залученням, використанням, структурою, ефективністю тощо. Управління інвестиційними ресурсами підприємства повинне здійснюватися у діалектичному зв’язку із загальним управлінським процесом, урахуванням його особливостей і цілей; забезпечувати досягнення загальновизначених завдань публічного акціонерного товариства у цілому [19;55]. У практичній діяльності сучасних публічних акціонерних товариств зазвичай управлінці працюють за визначеними загальною стратегією напрямами діяльності, одним із яких є інвестиційна діяльність. Метою інвестиційної діяльності будь-якого підприємства, у тому числі й публічного акціонерного товариства, є пошук можливих шляхів залучення нових інвестиційних ресурсів. У той же  час підприємство може акумулювати і власні інвестиційні ресурси для визначених потреб. Тож необхідно зрівноважити систему управління підприємством таким чином, щоб досягти максимально можливого ефекту [20;204].

У діяльності публічного акціонерного товариства може настати момент, коли виникає необхідність змінити розмір статутного капіталу. Така зміна може відбуватися як у бік збільшення статутного фонду, так і в бік його зменшення. Принагідно зазначимо, що зміна розміру статутного капіталу – це подія, яка безпосередньо впливає на кожного акціонера. Її наслідком може стати погіршення становища одних акціонерів і поліпшення інших. З огляду на це законодавство України встановлює вимоги до цієї процедури. Головним чином ці вимоги спрямовані на те, щоб забезпечити врахування інтересів усіх акціонерів товариства [21;57]. Відповідно до ст. 32 Закону «Про акціонерні товариства» прийняття рішення про зменшення та прийняття рішення про збільшення статутного капіталу товариства належить до виключної компетенції загальних зборів.

Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою, ніж розмір статутного капіталу, товариство зобов’язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку.  Статті 15 та 16 Закону «Про акціонерні товариства» вказали, що порядок збільшення або зменшення статутного капіталу акціонерного товариства встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Відповідно до положень ст. 16 статутний капітал акціонерного товариства зменшується шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом анулювання раніше викуплених товариством акцій та зменшення їх загальної кількості, якщо це передбачено статутом товариства. Важливим моментом є те, що після прийняття рішення про зменшення статутного капіталу акціонерного товариства виконавчий орган протягом 30 днів має письмово повідомити кожного кредитора, вимоги якого до акціонерного товариства не забезпечені заставою, гарантією чи порукою, про таке рішення.

Кредитор, вимоги якого до акціонерного товариства не забезпечені договорами застави чи поруки, протягом 30 днів після надходження йому зазначеного в частині другій цієї статті повідомлення може звернутися до товариства з письмовою вимогою про здійснення протягом 45 днів одного з таких заходів на вибір товариства: забезпечення виконання зобов’язань шляхом укладення договору застави чи поруки, дострокового припинення або виконання зобов’язань перед кредитором, якщо інше не передбачено договором між товариством та кредитором. У разі ж, якщо кредитор не звернувся у строк, передбачений цією частиною, до товариства з письмовою вимогою, вважається, що він не вимагає від товариства вчинення додаткових дій щодо зобов’язань перед ним. Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу нижче встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію товариства.

Порядок збільшення статутного капіталу публічного акціонерного товариства регулюється положеннями ст. 15 Закону України «Про акціонерні товариства». Відповідно до них статутний капітал збільшується шляхом підвищення номінальної вартості акцій або розміщення додаткових акцій існуючої номінальної вартості у порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Акціонерне товариство має право збільшувати статутний капітал після реєстрації звітів про результати розміщення всіх попередніх випусків акцій. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства із залученням додаткових внесків здійснюється шляхом розміщення додаткових акцій. Збільшення статутного капіталу товариства без залучення додаткових внесків здійснюється шляхом підвищення номінальної вартості акцій. Важливим є той момент, що акціонерне товариство не має права приймати рішення про збільшення статутного капіталу шляхом публічного розміщення акцій, якщо розмір власного капіталу є меншим, ніж розмір його статутного капіталу. Також збільшення статутного капіталу акціонерного товариства у разі наявності викуплених товариством акцій не допускається. За загальним правилом, збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків також не допускається (крім випадків, встановлених законом). Обов’язковою умовою збільшення статутного капіталу товариством є відповідність розміру статутного капіталу після його збільшення вище зазначеним вимогам, передбаченим частиною першою статті 14 Закону «Про акціонерні товариства», на дату реєстрації змін до статуту товариства.

Висновки. Таким чином, капітал публічного акціонерного товариства відіграє вирішальну роль у діяльності товариства. На законодавчому рівні питання майнових відносин, які є визначальними у процесі діяльності та функціонування публічного акціонерного товариства, регулюється положеннями різних нормативно-правових актів, однак відсутнє комплексне, повне та однозначне регулювання порядку, джерел формування та управління майном публічного акціонерного товариства. З метою заповнення своєрідних прогалин у законодавчому регулюванні вказаних питань існує сучасна теорія акціонерного права, однак навіть тут важко говорити про наявність уніфікованості думок окремих вчених.

ЛІТЕРАТУРА

1. Швець Ф. Д., Особливості перетворення акціонерних товариств у публічні та приватні: проблеми та перспективи розвитку / Ф. Д. Швець, І. А. Вовчук // Серія «Економіка». – Випуск 1 (53). – Рівне : Національний університет водного господарства та природокористування, 2011. – С. 270-277.

2. Яськів Б. А. Правовий режим майна акціонерного товариства / Б. А. Бойко // Юридична наука, «Господарське право». – 2011. – № 6. – С. 68-76.

3. Карпенко Г. В. Нормативно-правове забезпечення корпоративного управління: проблема залучення інвестицій на вітчизняні підприємства / Г. В. Карпенко, А. П. Данькевич // Фінанси  України. – 2009. – №7. – С. 39-46.

4. Пацурківський Ю. П. Правий режим майна суб’єктів підприємницької діяльності : монографія / Ю. П. Пацурківський  – Чернівці : Рута, 2001. – 248 с.

5. Алексеев С. С. Теория права / С. С. Алексеев. – М. : Издательство БЕК, 1995. – 377 с.

6. Побирченко И. Г. Советское хозяйственное право : учебник / И. Г. Побирченко. –  К. : Вища школа, 1985. – 410 с.

7. Щербина В. С. Поняття та зміст правового режиму майна суб’єктів господарювання / В. С. Щербина // Юридична Україна. – 2007. – № 1. – С. 71-79.

8. Білик М. Д. Фінансовий аналіз : Навч. посіб. / М. Д. Білик, О. В. Павловська, Н. М. Притуляк. – К. : КНЕУ, 2005. – 592 с.

9. Шелудько В. М. Фінансовий менеджмент / В. М. Шелудько. – К. : Знання, 2006. – 439 с.

10. Вінник О. М.  Акціонерне право: Навч. посібник / О. М.Вінник, В. С. Щербина; за ред. проф. В. С. Шербини. – К. : Атіка, 2000. – 544 с.

11. Луць В. В. Корпоративне право України / В. В. Луць. – К. : Юрінком Інтер, 2010 – 379 с.

12. Євтушевський В. А. Корпоративне управління / В. А. Євтушевський. – К. : Знання, 2008. – 406 с.

13. Про акціонерні товариства : Закон України від 17 вересня 2008 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/514-17

14. Дзера О. В. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2-х тт. / за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С.Кузнецової, В. В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – Т.2. – 832 с.

15. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15

16. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/436-15

17. Харченко Н. В. Джерела формування власного капіталу акціонерного товариства / Н. В. Харченко // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу. – 2011. – № 3. – С. 162-165.

18. Кірейцев Г. Г. Фінансовий менеджмент : Навч. посібник / Г. Г. Кірейцев – К. : ЦУЛ, 2002. – 496 с.

19. Леось О. Ю. Публічні акціонерні товариства: проблеми розвитку та управління / О. Ю. Леось, А. О. Хазах // Вісник ДонДУУ., 2010. – С. 53-58.

20. Битюцких В. Т. Міфи фінансового аналізу і управління вартістю компанії / В. Т. Битюцких. – М. : Олімп-бізнес, 2009. – 224 с.

21. Сегеда С. Що треба знати про акціонерні товариства / С. Сегеда, О. Татаревський. – К., 2007. – 86 с.

Ключові слова: споживач, виробник, продавець.

The article describes the range of persons obliged to reimburse the damages caused by the shortcomings of goods and services, and persons who have the right to claim such compensation.

Keywords: consumer, producer, seller

Постановка проблеми. Цивільний кодекс України, Закон України «Про захист прав споживачів» регулюють відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками, виконавцями, продавцями, надавачами послуг в умовах різних форм власності, а також визначають механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Однак наявна необхідність у чіткому з’ясуванні переліку осіб, що зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг, а також осіб, що мають право на таке відшкодування. Крім того, важливо на категорійному рівні розрізняти тотожні на перший погляд поняття, а також було б доречно доповнити наявні положення законодавства новими поняття для усунення колізій та правових прогалин у регулюванні суспільних відносин, що виникають у зв’язку із заподіянням та відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Коло осіб, зобов’язаних відшкодувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг, та суб’єкти права вимоги такого відшкодування досліджувалися такими науковцями як Бичкова С. С., Борисова В. І., Заіка Ю. О., Письменна О. П., Шишка Р. Б. та ін.

Завдання дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу осіб, зобов’язаних відшкодувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг, та суб’єктів права вимоги такого відшкодування.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, органи місцевого самоврядування [1]. Тож у цивільному законодавстві застосовано термін «учасники цивільних правовідносин», що в доктрині права є синонімічним до «суб’єктів цивільних правовідносин». Проте, у подальшому, як зазначив Шишка Р. Б., ці учасники цивільних правовідносин персоналізуються у спеціальних семантико-юридичних термінах, які відображають та конкретизують їхнє правове становище. Такий підхід видається дуже розумним і винахідливим [2;118].

Принагідно зазначимо, що на підставі викладеного варто доповнити статтю 1 Закону України «Про захист прав споживачів» таким пропонованим визначенням: «особа, що виконує функції продавця (виготовлювача товару) – це організація, створена продавцем (товаровиробником) для виконання його функцій при зверненні споживачів, а також особа (організація або приватний підприємець), який виконує функції продавця (виготовлювача) на підставі укладеного з ним договору та несе відповідальність перед споживачами в межах переданих йому функцій». Крім того, слід виключити вживання терміну «громадянин» як споживач, як це відбувається у статті 25 Закону України «Про захист прав споживачів», адже використовування лише терміна «фізична особа» усуне підстави для застосування подвійних стандартів охорони прав споживачів в залежності від їхнього правового стандарту [3;47].

Також на категорійному рівні доцільно розрізняти категорії «потенційний споживач» – особа, яка оглядає товар чи контактує з ним іншим чином, і потерпає від його шкідливих властивостей; та «похідний споживач» – особа, до якої на правомірній підставі переходять права споживача [3;211].

Також наперед зазначимо, що доцільним є поширити категорію «продавець» та «виготовлювач товару» і на осіб, які реалізують, із дотриманням встановлених Законом правил, продукцію підсобного селянського господарства чи продукцію, вироблену власноруч: народні промисли, витвори прикладного чи декоративного мистецтва, вироблену в інший спосіб.

Розглядаючи осіб, які зобов’язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт та послуг, звертаємось до Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції», стаття 7 якого присвячена розгляду осіб, які відповідають за шкоду. Відповідно до частини 1 цитованої статті за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції, відповідає її виробник. Частиною 2 та 3 передбачено, що будь-яка особа, яка ввезла на митну територію України продукцію з метою її продажу, передання в найм (оренду), лізинг або розповсюдження в будь-якій іншій формі в ході провадження господарської діяльності, відповідно до цього Закону несе відповідальність як виробник. У разі коли виробник продукції не може бути встановлений, кожний її постачальник (продавець) відповідно до вказаного Закону несе відповідальність як виробник, якщо він протягом 30 днів не повідомить потерпілому найменування та місцезнаходження виробника або особи, яка поставила йому цю продукцію.

Дія зазначеної норми поширюється також на продукцію, ввезену на митну територію України, якщо на ній не вказані найменування та місцезнаходження особи, що ввезла на митну територію України продукцію з метою її продажу, передання в найм (оренду), лізинг або розповсюдження в будь-якій іншій формі в ході провадження господарської діяльності, навіть якщо на цій продукції вказано найменування її виробника [4].

Відповідно до статті 1210 Цивільного кодексу України шкода, яка є завдана унаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, підлягає відшкодуванню виготовлювачем товару. Також шкода, що завдана внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію, підлягає відшкодуванню виготовлювачем товару або іншою особою, визначеною відповідно до закону. Відповідно особою, що зобов’язана відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків робіт та послуг, є їх виконавець.

Таким чином, Цивільний кодекс визначив суб’єктний склад осіб, на яких покладається обов’язок відшкодувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Якщо мова йдеться про завдання шкоди внаслідок недоліків товарів, потерпілому надається право вибору суб’єкта звернення: продавець або виготовлювач товару. При цьому потерпілий має саме зробити вибір. Висунути вимогу одночасно до продавця та до виготовлювача він не вправі [5]. Продавцем у даній ситуації слід вважати особу, у якої було придбано товар, що став причиною завдання шкоди. Скоріше за все, в даному випадку мова йдеться про кінцевого продавця товару. Дилерів, оптовиків та інших посередників у торгівлі притягнути до відповідальності за даною статтею не можна.

У свою чергу новелою законодавства було те, що потерпілим може бути визнаний не тільки споживач (тобто покупець, що придбає товар (послугу) для особистого, сімейного використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю), але і користувач, тобто фізична особа, яка замовляє, купує, використовує продукцію для здійснення підприємницької діяльності або виконання обов’язків найманого працівника, або юридична особа, яка купує, замовляє, використовує продукцію, якою внаслідок дефекту заподіяно шкоду. Слід наголосити знову, що дане положення застосовується лише в тих випадках, коли шкода завдається потерпілому внаслідок дефекту продукції, введеної в обіг в Україні. Введення в обіг означає будь-яку першу платну або безкоштовну поставку продукції для її розповсюдження, споживання (використання) на ринку України. Окрім того, звичайно, що потерпілий – третя особа для того, щоб звернутися до продавця товару, має отримати від безпосереднього покупця докази того, що товар був придбаний саме у цього продавця. Такими доказами є квитанції, касові чеки, сервісні книжки, гарантійні талони та інші документи, в яких можна знайти підтвердження того, що товар, внаслідок недоліків якого завдана шкода, був придбаний у конкретного продавця [3;49].

У тому разі, якщо виготовлювач товару є іноземною особою, але має представництво чи філію на території України, потерпілий може звернутися із вимогою до такого відокремленого підрозділу виготовлювача. Подібні правила діють і у випадку, якщо шкода завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, відповідальність за яку передбачена частиною 3 статті 1210 Цивільного кодексу. Незалежно від того, хто винен у ненаданні такої інформації, відшкодовувати шкоду буде продавець або виготовлювач товару за вибором потерпілого.

Однак, у подальшому особа, яка відшкодувала потерпілому шкоду, вправі звернутися з позовом до особи, винної у ненаданні інформації, за правилами загального делікту, що передбачено статтею 1166 Цивільного кодексу. Зокрема, статтею 8 Закону України «Про захист прав споживачів» також передбачено, що виробник зобов’язаний відшкодувати всі збитки продавця (підприємства, що задовольняє вимоги споживача, передбачених вказаним Законом у разі виявлення ним протягом встановленого гарантійного строку недоліків та істотних недоліків), який розглядає претензію споживача до придбаного товару [6].

Продавець (виробник) товарів зобов’язаний у місячний строк відшкодувати підприємству, що виконує його функції, збитки, яких воно зазнало у зв’язку із задоволенням зазначених вимог споживача. Крім того, у статті 8 Закону «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» міститься положення, відповідно до якого у разі коли відповідальність перед потерпілим за одну і ту саму шкоду може нести кілька осіб, потерпілий має право вимагати відшкодування шкоди як від усіх таких осіб, так і від будь-якої з них окремо. При цьому можуть бути застосовані положення цивільного законодавства про часткову відповідальність за шкоду та про право зворотної вимоги (регресу) до винної особи.

Як зрозуміло, якщо шкода завдана внаслідок недоліків робіт або послуг, вона підлягає відшкодуванню їх виконавцем. Однак Цивільний кодекс нічого не говорить про суб’єкта відповідальності за шкоду, завдану внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації про роботи або послуги. Але в даному випадку можна застосувати аналогію закону та покладати обов’язок відшкодування даної шкоди також на виконавця робіт (послуг).

Безсумнівно, уваги заслуговує положення статті 4 Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції», яким фактично передбачається презумпція вини виробника продукції: «відшкодування шкоди не залежить від вини виробника продукції, а також від того, чи перебував потерпілий з ним у договірних відносинах». Подібна норма міститься і в Цивільному кодексі України, де частина 1 статті 1209 передбачає, що відшкодування шкоди не залежить від вини виготовлювача товару, що є нерухомим майном, виконавця робіт (послуг), а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах. Але, на відміну від Закону «Про захист прав споживачів», потерпілому внаслідок дефекту продукції надано право звернення за компенсацією збитків тільки до виробника, тоді як, згідно із законодавством про захист прав споживачів, споживач має право на власний розсуд звернутися з претензією як до виробника, так і до продавця неякісного товару. Правда, виробником в очах даного Закону стали і ті особи, які ввезли на митну територію України продукцію з метою її продажу, здачі в найм (оренду), лізинг або розповсюдження у будь-якій іншій формі в ході здійснення господарської діяльності.

Тобто фактично вище ми з’ясували сторін правовідносин, які виникають у зв’язку із шкодою, заподіяною внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг. Відповідно суб’єктами права вимоги, тобто кредиторами є потерпілі – будь-які фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової та (або) моральної шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг. Кредиторами можуть виступати як безпосередні покупці товару, замовники робіт, послуг, так і особи, до яких товар чи результати виконання роботи, послуги перейшли на належних правових підставах, або сторонні особи, зокрема, члени сім’ї  потерпілого, сусіди тощо.

Принагідно зазначимо, що в разу смерті потерпілого його права та обов’язки передаються та покладаються на осіб, які відповідно до цивільного законодавства України мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого [7;147]. Другою стороною даних правовідносин є боржники, якими є: виготовлювач (виробник) товару у разі завдання шкоди внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном; виготовлювач товару або інша особа, визначена відповідно до закону, у разі завдання шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію; виконавець робіт, послуг у разі завдання шкоди внаслідок їх недоліків.

Вбачається доцільним дослідити дефініції понять вказаних боржників. Виробник – це суб’єкт господарювання, який: виробляє товар або заявляє про себе як про виробника товару чи про виготовлення такого товару на замовлення, розміщуючи на товарі та (або) на упаковці такого товару чи супровідних документах, що разом з товаром передаються споживачеві, своє ім’я (найменування), торговельну марку або інший елемент, який ідентифікує такого суб’єкта господарювання, або імпортує товар.

Тобто, таким чином, виробником товару, що є рухомим майном, може бути будь-який суб’єкт господарювання, зокрема, який виробляє одяг, консервовану продукцію, предмети домашнього вжитку, наприклад, праски, холодильники, телевізори тощо. У свою чергу яскравим прикладом виготовлювача товару, яке є нерухомим майном, є забудовник [8;98].

Так, Особа 1 звернувся до суду із позовом до будівельної компанії «Промбуд-5» про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, що була завдана внаслідок неякісного будівництва житлового будинку. В процесі розгляду даної справи було встановлено, що Особа 1 уклав договір будівельного підряду із зазначеною будівельною компанією з метою будівництва для нього житлового будинку. Відповідач під час будівництва допустив порушення будівельних норм та правил, внаслідок чого даний житловий будинок виявився непридатним для проживання і потребував перебудови. Експертним висновком було підтверджено, що усунення дефектів, що були допущені під час будівництва, є технічно неможливим, відповідно тому будинок Особи 1 підлягає розібранню. Оцінивши надані докази, суд ухвалив рішення про задоволення позову у повному обсязі [9].

Виконавцем є суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги. Продавцем є суб’єкт господарювання, який відповідно до договору реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації. У тому разі, коли відповідальність перед потерпілим за одну  і ту саму шкоду може нести кілька осіб, потерпілий має право вимагати відшкодування шкоди від усіх таких осіб, так і від будь-якої з них окремо [10;59]. При цьому, я про це згадувалося вище, можуть бути застосовані положення цивільного законодавства про часткову відповідальність за шкоду та право зворотної вимоги, тобто регресу, до винної особи, як це конкретно передбачено статтею 8 Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції».

Висновки. Таким чином, аналізуючи положення Закону України «Про захист прав споживачів», можна стверджувати, що особами, які зобов’язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг є виробники, виконавці, продавцями, надавачі послуг, а суб’єктами права вимоги такого відшкодування – споживачі товарів, робіт і послуг. Вважаємо, що доцільним є поширити категорію «продавець» та «виготовлювач товару» і на осіб, які реалізують, із дотриманням встановлених Законом правил, продукцію підсобного селянського господарства чи продукцію, вироблену власноруч: народні промисли, витвори прикладного чи декоративного мистецтва, вироблену в інший спосіб. Важливим є те, що потерпілим може бути визнаний не тільки споживач (тобто покупець, що придбає товар (послугу) для особистого, сімейного використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю), але і користувач, тобто фізична особа, яка замовляє, купує, використовує продукцію для здійснення підприємницької діяльності або виконання обов’язків найманого працівника, або юридична особа, яка купує, замовляє, використовує продукцію, яким внаслідок дефекту продукції заподіяно шкоду.

ЛІТЕРАТУРА

1.Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15

2. Шишка Р. Б. Цивільне право в Україні : курс лекцій / Р. Б. Шишка – К., 2004. – 417 с.

3. Письменна О. П. Правовідносини, що виникають у зв’язку з порушенням прав споживачів внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) : дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. : 12.00.03 / О. П. Письменна. – Одеса, 2007. – 200 с.

4. Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції : Закон України від 19 травня 2011 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3390-17

5. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / [І. О. Дзера, О. В. Дзера, Ю. В. Носік, Є. О. Рябоконь]; автор. колектив : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://legalexpert.in.ua/komkodeks/gk.html

6. Про захист прав споживачів : Закон України від 12 травня 1991 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1023-12

7. Заіка Ю. О. Українське цивільне право / Ю. О. Заіка – К.: Істина, 2005. – 312 с.

8. Бичкова С. С. Цивільне право України (договірні та не договірні зобов’язання) / С. С. Бичкова – К.: Юрінком Інтер, 2012. – 217 с.

9. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 березня 2012 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/22372954

10. Борисова В. І. Цивільне право України / В. І. Борисова, І. В. Спасибо-Фатєєва, В. Л. Яроцький – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 2. – 297 с.