The article observed the problem of terminological expression of gerunds in modern linguistics. It showed the different selection ways of this class of words by different scientific views.
Key words: part of speech, form of the verb, gerunds

Проблема визначення і термінологічного вираження дієприслівника є об’єктом дослідження українського мовознавства в останні півстоліття. У семантиці дієприслівника, його морфологічних ознаках і синтаксичній функції виявляються такі риси, які викликають різні тлумачення, що і показує актуальність нашого дослідження. Одні мовознавці розглядають його як форму дієслова (О.Т. Волох), інші – як прислівник (І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська), ще інші – як окрему частину мови (С. І. Дорошенко).
Мета статті: проаналізувати різні погляди та з’ясувати основні відмінності у принципах виокремлення дієприслівника різними мовознавцями.
Вчення про дієприкметник та дієприслівник розглядалось ще в старослов’янських граматиках [16, с. 86]. Уперше в україністиці поняття дієприслівника до наукового обігу запровадив М. Смотрицький [12, с. 360-376], позначивши його терміном дѣєпричастие, виникнення якого пов’язував з усіченою формою активних дієприкметників середнього роду та виділив його в окрему категорію слів у системі діслова [12, с. 261]. Як і в дієприкметниках, учений виявляв у ньому всі форми чисел, осіб, станів і часів, за винятком не властивої йому категорії відмінка [7, с. 123-124].
Випрацюване в східнослов’янських граматиках учення про дієприкметник і дієприслівник українські граматисти використовували впродовж наступних періодів розвитку граматичної думки в Україні. Однак уже наприкінці XIXст., коли розпочалося свідоме випрацювання української наукової термінології на живомовній народній основі, у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера (1893 р.) Уперше зафіксовано сучасні назви – дієприкметник і дієприслівник та кваліфіковано їх як «форми дієслів, що мають вдачу імен або прислівників» [10, ст. 76, 92]. Ці терміни почали активно використовувати й інші граматисти початку XX ст. – П. Залозний [5, с. 39], Г. Шерстюк [15, с. 41 – 44], В. Сімович [11, с. 200] та ін.
Термін дієприслівник рекомендовано до використання як нормативний в «Українському правописі» 1933 р. І з цього часу його почали використовувати в шкільних підручниках та в науковій літературі . Проте і в наступні періоди спостерігаємо розбіжності в поглядах науковців на кваліфікацію досліджуваних класів слів щодо їхнього статусу в частиномовній системі української мови та термінологічного вираження. Так, В. Ільїн, автор розділу «Морфологія» в «Курсі сучасної української літературної мови» за ред. Л. А. Булаховського (1951 р.), визначав дієприслівник як «незмінну дієслівну форму, споріднену з прислівником незмінною формою і синтаксичною функцією» [6, с. 329 – 331].
У сучасному мовознавстві дієприслівник найчастіше визначають як невідмінювану форму дієслова та неособові дієслівні форми [9, с. 244].
На погляд Г. Р. Передрій, дієприслівником є „…особлива незмінювана форма дієслова, що означає додаткову дію або стан і має граматичні ознаки дієслова та прислівника: звітуючи, вимовивши” [8, c. 53]. Такої думки дотримується і
М. Я. Плющ. „Дієприслівник – це незмінювана дієслівна форма, яка, вказуючи на додаткову дію, пояснює в реченні основне дієслово (присудок)” [13, c. 293]. Дослідниця вважає, що дієприслівники можуть адвербіалізуватися й перетворюватися на прислівники. Такими прислівниками стають ті дієприслівники, які втрачають здатність підпорядковувати собі залежні слова.
К. Г. Городенська стверджує, що дієприслівник уже є адвербіалізованою формою дієслова, і називає його (дієприслівник) віддієслівним прислівником. Дослідниця поділяє дієприслівники на дві групи: 1) дієприслівники з морфологічним ступенем адвербіалізації; 2) дієприслівники з семантичним ступенем адвербіалізації. Дієприслівники – це віддієслівні прислівники двох ступенів адвербіалізації: морфологічного та семантичного. Основний тип становлять дієприслівники морфологічного ступеня адвербіалізації. Вони являють собою невідмінювані одиниці, оформлені за допомогою специфічного словотворчого суфікса, який, замінивши закінчення адвербіалізованого в детермінантній позиції дієслова, нейтралізував майже всі морфологічні дієслівні категорії, надавши адвербіалізованому дієприслівникові морфологічної прислівникової безкатегорійності. Дієприслівники семантичного ступеня адвербіалізації не типові для сучасної української мови [2, c. 324 – 325]. До них належать прислівники мовчки, пошепки, навпомацки, стоячки, сидячки, сидьма, лежма та ін.
У монографії І. Р. Вихованця «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» дієприслівник визначено як синтаксичний і морфологічний прислівник, якому не властиві дієслівні категорії часу, способу, особи, числа, роду, а категорія виду не є для нього визначальною, оскільки її можна виявити навіть у віддієслівних іменниках [3, с. 207–211].
В. М. Русанівський кваліфікує дієприслівник дещо по-іншому. Дієприслівником він називає дієслівне утворення, що має морфологічні ознаки дієслова (суфікс основи, здатність виражати категорії виду і часу), і, пояснюючи інші дієслівні утворення, виконує роль другорядного присудка або обставини” [14, c. 419]. На його думку, якщо речення з дієприслівником можна перетворити на речення з однорідними дієслівними присудками, тоді такий дієприслівник слід уважати другорядним присудком (Тварина сиділа в кущах, тремтячи від страху. Тварина сиділа в кущах, тремтіла від стаху). Коли ж між діями, позначуваними дієприслівником і дієслівним присудком наявна часова, умовна, допустова чи якась інша зумовленість, тоді такий дієприслівник треба кваліфікувати як обставину [14, c. 422].
В. О. Горпинич подає своє визначення досліджуваної частини мови: „Дієприслівник – вербоїдна невідмінювана форма дієслова, яка означає додаткову дію як обставину протікання головної”. Він зазначає, що, прилягаючи до дієслова-присудка, який виражає основну дію, дієприслівник означає дію, додаткову до неї. На його думку, дієприслівник може виконувати і функцію другорядного присудка, і функцію обставини [4, c. 220 – 221].
В. В. Виноградов кваліфікував дієприслівник як гібридну прислівниково-дієслівну категорію, що має ознаки прислівника й дієслова. Під час цього дієприслівник проходить морфологічну й синтаксичну стацію адвербіалізації, які до кінця не реалізуються. Дієприслівник – це адвербіалізована форма дієслова з дієслівним ступенем адвербіальності, яка може функціонувати обставиною, що означає дію або стан, співвідносні в часі здійснення з дією, вираженою дієслівним присудком. Часова ж парадигма дієприслівника, на відміну від парадигми дієслова, складається всього з двох форм: минулого і теперішнього часів, але дієприслівникові форми теперішнього часу можуть означати дії, які відбувалися, відбуваються чи будуть відбуватися [1, с. 266]. Дієприслівники не переходять у прислівники, за винятком деяких дієприслівників, які можуть виконувати функції прислівників (лежачи → лежачки, сидячи → сидячки, стоячи → стоячки та ін.).
Дієприслівник не слід називати віддієслівним прислівником. Річ у тім, що адвербіалізовані форми дієслів поділяють на дві групи: форми з дієслівним ступенем адвербіальності (мають слабкий вияв процесу адвербіалізації дієслова) і форми з прислівниковим ступенем адвербіальності. Віддієслівні прислівники проходять три стадії адвербіалізації: морфологічну, синтаксичну й семантичну – і мають прислівниковий ступінь адвербіальності. Віддієслівні прислівники, на відміну від дієприслівників, можуть функціонувати обставиною, яка означає спосіб дії, напр.: шепотіти → пошепки, Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитьсь (І. Нечуй-Левицький) (почав молитись (як?) пошепки); мовчати → мовчки, Мовчки предки наші в полі, Мовчки спочивають (П. Куліш) (спочивають (як?) мовчки)
[1, с. 268].
Отже, протилежні погляди щодо поняттєво-термінологічної кваліфікації дієприслівника в сучасній українській літературній мові зумовлені різними підходами до його вивчення, виокремленням різних ознак та розумінням їх
по-різному, споріднюючи дієприслівник з іншими частинами мови: дієсловом та прислівником.

Література:
1. Божко Ю. О. Особливості дієприслівника в сучасній українській мові // Збірник наукових праць. Серія «Лінгвістика». – Луганськ: Видавництво ЛНУ ім. Тараса Шевченка, 2010. – Вип. 2. – С. 263 – 270.
2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Р. Вихованець,
К. Г. Городенська; [за ред. І. Р. Вихованця]. – К. : Пульсари, 2004. – 400 с.
3. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті / І.Р. Вихованець – К. : Наук. думка, 1988. – 256 с.
4. Горпинич В. О. Морфологія української мови / В. О. Горпинич. – К. : Академія, 2004. – 335 с.
5. Залозний П. Коротка граматика української мови. – Ч. 1. – Полтава, 1906. – 63 с.
6. Ільїн В. С. Морфологія / В. С. Ільїн. // Курс сучасної української літературної мови. – К. : Радянська шк., 1951. – Т. 1. – 519 с.
7. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XVI – XVII ст. / В. В. Німчук – К. : Наук. думка, 1985. – 222 с.
8. Передрій Г. Р. Рідна мова : підручник для 7 класу / Передрій Г. Р., Скуратівський Л. В., Шелехова Г. П., Остаф Я. І. – К. : Освіта, 2004. – 270 с.
9. Русанівський В. М. Дієслово / В. М. Русанівськи й // Сучасна українська літературна мова – К. : Наук. думка, 1969. –
583 с.
10. С. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер «Руска граматыка». Л., 1893. – 180 с.; 2-е вид. – Відень, 1913; 3-е вид. – Л.-Відень, 1914. – 200 с.
11. Сімович В. Практична граматика української мови. – Раштат, 1918. – 242 с.
12. Смотрицький М. Граматика / Підгот. Факс. Вид. та дослідження пам’ятки
В. В. Німчука. – К. : Наук. думка, 1979. – 502 с.
13. Сучасна українська літературна мова за ред. М. Я. Плющ. – К. : Вища шк., 2005. – 430 с.
14. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / за заг. ред.
І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – 583 с.
15. Шерстюк Г. П. Коротка граматика для школи. – Полтава, 1907. – 54 с.
16. Ярошевич І. Дієприкметник і дієприслівник в українській мові: поняттєво-термінологічний аспект / Ірина Ярошевич // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології» – 2010. – № 676. – С. 86–89.