У статті розглянуті особливості концепцій вдосконалення закону про кримінальному відповідальність в частині криміналізації терористичного акту. Зокрема, наголошено на рисах, які об’єднують існуючі підходи та висловлені власні пропозиції щодо удосконалення чинного КК України.

Ключові слова: терористичний акт, злочин, вдосконалення.

The article describes the features of concepts of law on criminal liability improvement concerning terrorist act criminalization. In particular, common features of existing approaches were highlighted as well as own propositions on improvement of current CC of Ukraine.

Keywords: terrorist act, crime, improvement.

Постановка проблеми. На сьогодні всі дослідники-криміналісти погоджуються з недосконалістю формулювання статті 258 Кримінального кодексу України (надалі – КК України), яка встановлює відповідальність за вчинення терористичного акту. Проте, на нашу думку, такий стан речей є абсолютно неприпустимим в умовах сучасних українських реалій. Зважаючи на це, питання щодо вдосконалення закону про кримінальну відповідальність в частині встановлення відповідальності за чинення терористичного акту на сьогодні є одним з найактуальніших серед проблем кримінально-правової науки та практики.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемо відповідальності за терористичний акт за КК України займалися багато вітчизняних науковців, зокрема В. П. Ємельяков, А. Е. Ізетов, В. Н. Кубальський, В. С. Зеленецький, В. Я. Настюк та ін. Проте загальною проблемою вищевказаних досліджень є суперечливі підходи до реформування кримінального законодавства. Які, з одного боку, не забезпечують вимоги правозастосовної практики, а з іншого, є нереальними для втілення у короткостроковій перспективі.

Завдання дослідження полягає у детальній характеристиці існуючих концепцій вдосконалення чинного КК України в частині встановлення відповідальності за вчинення терористичного акту та висловлення на цій основі власних пропозицій.

Виклад основного матеріалу. Незважаючи на відносно незначну кількість наукових робіт, що присвячені проблематиці тероризму та його кримінально-правовій оцінці, на сьогодні в науковій літературі існує дві масштабні концепції удосконалення закону про кримінальну відповідальність за терористичний акт. Проте, вказані концепції, незважаючи на спільні засади та мотиви їх нововведень, є, по-суті, взаємовиключними.

Першою слід виділити концепцію, автором якої є вже згаданий нами визначний український дослідник у сфері проблематики тероризму, – В. П. Ємельянов. На думку дослідника, законодавче формулювання, так би мовити, основного терористичного злочину – терористичного акту – є громіздким і перевантаженим зайвою інформацією [6, c. 29-32]. Крім того, воно не враховує те, що міжнародне визначення терористичного акту включає ознаки вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загально небезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості [4].

У зв’язку з цим В. П. Ємельянов пропонує таке визначення передбачити у складі злочину терористичного акту, тобто розширити ознаки цього складу до ознак видового складу злочинів терористичної спрямованості і викласти диспозицію цього складу злочину у такій редакції: “Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу, захоплення заручників, транспортного засобу, підприємства чи установи або інших суспільно небезпечних діянь, що створюють небезпеку для життя чи здоров’я людини або загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямовані на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами” [4]. На думку автора, це дозволить усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за цим складом злочину, а не за різними статтями КК України, за якими можуть кваліфікуватися як ті злочини, котрі мають терористичний характер, так і ті, котрі не мають ніякого відношення до терористичної спрямованості.

Проте, автор на цьому не зупиняється, і відзначає вже аналізовану нами ідею про те, що громадська безпека у разі вчинення терористичних злочинів взагалі і злочинів терористичної спрямованості зокрема, хоча завжди і є об’єктом посягання, але, фактично, не основним, а додатковим. Відтак, основним об’єктом таких складних злочинів як терористичні виступають різноманітні сфери життєдіяльності людей, національні та наднаціональні інститути, посягання на які зумовлюють цілі терористів. Саме тому, на думку науковця, з урахуванням багатооб’єктності терористичних злочинів доцільним буде передбачити їх у новому окремому розділі Особливої частини КК України [6, c. 33-35].

Автор вважає, що це дозволить, по-перше, чітко визначити коло завдань і повноважень органів, які здійснюють боротьбу з тероризмом, по-друге, усунути наявні в чинному КК України недоліки, коли злочини терористичної спрямованості повинні кваліфікуватися за статтями КК України, які передбачають відповідальність не тільки за такі злочини і містяться у різних розділах Особливої частини КК України, по-третє, чітко окреслити межі інших складових антитерористичного законодавства, які охоплюються іншими галузями законодавства [4]. З урахуванням викладеного автор вважає за доцільне склади терористичних злочинів (ст. 258 – 258-5 КК України) вилучити з розділу IX “Злочини проти громадської безпеки” і передбачити їх у новому розділі XXI “Терористичні злочини”.

В той же час, В. П. Ємельянов здійснивши ґрунтовний аналіз термінологічних підходів до закріплення злочинів терористичної спрямованості у міжнародному законодавстві, пропонує замінити термін “терористичний акт”, який використовується у статтях 258-1 – 258-5 КК України, на термін “терористичний злочин”, пояснюючи це тим, що у Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму поряд з поняттям “терористична діяльність” вживається поняття “терористичні злочини”, що, відповідно до положень Конвенції, є тією ж терористичною діяльністю, яка піддана криміналізації. Тому, на думку науковця, в нових статтях закону про кримінальну відповідальність, які встановлюють відповідальність за ті чи інші форми та види терористичних злочинів, не слід використовувати вузьке для українського законодавства поняття “терористичний акт”, оскільки це, по-перше, не відповідає термінології, яка має місце в Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, а по-друге, неминуче породжує додаткові проблеми у кваліфікації злочинів цієї категорії [1].

Друга концепція, яка вже частково нами розглядалася і автором якої є В. Н. Кубальський, полягає у пропозиції виключення з КК України спеціальних складів терористичних злочинів (ст. 258 – 258-5 КК України). Своє обґрунтування ця позиція будує на тому, що цілий ряд дослідників погоджується з тим, що тероризм неможливо співвідносити з будь-яким окремим злочином, а тому викликає сумнів сама доцільність наявності в КК України окремого складу злочину, що передбачає відповідальність за терористичний акт. Крім того, автор підкреслює, що навряд чи викликає сумніви твердження про те, що визначення терористичного акту, яке міститься у частині 1 статті 258 КК України, є далеко не повним, не вичерпує усього спектру терористичних діянь, відображаючи лише спеціальний склад злочину. Відтак, на думку автора, сам по собі терористичний акт може і не супроводжуватися вибухами, підпалами чи іншими подібними діями, і, звичайно, не вичерпується ними [1]

Відтак, на основі дослідження антитерористичного законодавства різних держав у частині, що встановлює, які діяння відносять до терористичних, автор аргументовано визначає, що основним критерієм відмежування терористичних злочинних діянь від нетерористичних виступає наявність терористичних цілей. На думку дослідника, характерним є підхід, за якого вже криміналізоване в законі про кримінальну відповідальність зарубіжних держав діяння кваліфікується як терористичне, якщо воно вчинене з метою досягнення терористичних цілей. Відтак, терористичними можуть кваліфікуватися злочини що передбачені у різних розділах (главах) закону про кримінальну відповідальність зарубіжних держав [5, c. 159].

Зважаючи на вищевикладене, В. Н. Кубальський наголошує на тому, що у цьому плані законодавство України вимагає доопрацювання, а саме визначення категорії терористичних злочинів, тобто таких, що вчиняються в процесі терористичної діяльності. При визначенні змісту такої категорії автор пропонує спиратися на поняття терористичної діяльності, що міститься у статті 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом”.

Крім того, дослідник вважає, що практичний інтерес для вітчизняного законодавця мають також ті положення кримінального законодавства зарубіжних держав, згідно з якими за вчинення загальнокримінальних злочинних діянь, що кваліфікуються як терористичні, передбачаються підвищені розміри санкцій і широко використовується система майнових покарань і обмежень деяких прав [5, c. 159].

Ще однією важливою думкою дослідника, є те, що норми законодавчих актів, які стосуються протидії терористичним злочинам, прийняті зарубіжними державами з огляду на дотримання вимог, пов’язаних із приєднанням цих держав до антитерористичних конвенцій на міжнародному та регіональному рівні. Це відбувається на тлі процесів уніфікації антитерористичного законодавства держав, що означає побудову національного законодавства на основі типових міжнародно-правових норм у цій сфері [5, c. 159].

Відтак, аналізований нами автор та інші прихильники цієї концепції пропонують виділити в КК України певне коло злочинів, які, у разі їх вчинення з терористичною метою, визнаються терористичними злочинами. Під терористичною метою, при такому підході та виходячи з положень ратифікованих Україною міжнародних договорів в антитерористичній сфері, слід розуміти серйозне залякування населення або незаконне спонукання уряду чи міжнародної організації здійснити якусь дію чи утриматися від здійснення її або серйозно дестабілізувати чи зруйнувати основні політичні, конституційні, економічні або соціальні структури країни чи міжнародної організації [1].

Незважаючи на те, що, як вже зазначалося, вказані концепції реформування кримінально-правової відповідальності за вчинення терористичного акту за КК України є, фактично, взаємовиключними, на нашу думку, відповідні зміни до законодавства можна провести враховуючи позитивні ідей обох вищевказаних концепцій. Адже безапеляційне їх введення у такому варіанті, які пропонуються їхніми авторами неминуче призведе до негативних наслідків, що будуть зумовлені ефектом від недоліків таких концепцій загалом.

Зокрема, на нашу думку, значним недоліком останньої названої концепції є те, що вона вносить в закон про кримінальну відповідальність фактично новий інститут кримінального права, і така імплементація навряд буде оцінена позитивно правозастосовувачами. Адже притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчинення терористичного акту буде тягнути за собою ряд проблем та нехарактерних для українського кримінального закону технік оскільки чинний КК України чітко передбачає відповідальність лише за діяння, що прямо передбачені статтями Особливої частини цього кодексу.

З іншого боку, на нашу думку, проблемою першої з аналізованих концепцій є її однобокість та вузький підхід до вирішення проблеми. Адже термінологічна перестановка понять “терористичного акт” на “терористичний злочин” та виділення ряду таких злочинів в окремий розділ Особливої частини КК України не вирішить ряду питань, що виникають при розмежуванні цього злочину із суміжними суспільно небезпечними діяннями. Крім того, при викладенні нової редакції злочину “терористичний акт” В. П. Ємельяновим не було враховано ґрунтовних зауважень О. О. Дудорова та Д. О. Калмикова про те, що вбачається невиправданим встановлення однакового покарання як за власне терористичний акт, так і за погрозу його вчинення [2, c. 181].

Таким чином, вбачається можливим знайти щось середнє між двома вищезазначеними концепціями. Підтверджується це і детальним аналізом їх першоджерел. Відтак, як відзначає В. П. Ємельянов у своєму дисертаційноум дослідженні на цю тему, враховуючи те, що терористичний характер можуть мати багато діянь, а в конкретних складах злочинів власне терористичні ознаки, як правило, не виділені, вбачається за можливе в статті Загальної частині закону про кримінальну відповідальність яка передбачає перелік обставин, що обтяжують відповідальність за вчинення злочину, визнати таким ще й вчинення злочину з терористичним спрямуванням [3].

Вищевикладене дає можливість зробити висновок про те, що терористична мета, або ж терористичне спрямування, може бути притаманне ряду злочинів, які не охоплюються статтями 258 – 258-5 КК України. Проте, радикальні підходи щодо безоглядної імплементації інституційно нових та необґрунтованих на доктринальному рівні української парадигми праворозуміння реформ чинного КК України не зможе вирішити проблему з кваліфікацією терористичних злочинів хоча б з огляду на те, що аналізуючи досвід українського законотворення, реформи такого характеру проводяться протягом багатьох років. А проблема злочинів терористичного спрямування та неможливості їх кваліфікації відповідно до їх реальної суспільної небезпечності є однією з найнагальніших.

З іншого ж боку, виділення терористичних злочинів, у такому вигляді в якому вони наразі існують з незначними термінологічними змінами може вирішити лише загальнотеоретичні проблеми віднесення терористичних злочинів до злочинів проти громадської безпеки. Проте, таке покращення не стосуватиметься практичного застосування даних статей закону про кримінальну відповідальність. А таке реформування необхідне з огляду на два ключових фактори. Перший – це постійне (і часто помилкове, тобто таке, що не відповідає фактичній кваліфікації скоєного з погляду кримінального права) визначення засобами масової інформації та пересічними громадянами протиправної діяльності, що здійснюється в рамках бойових дій представниками, так званих, Донецької та Луганської Народних Республік, терористичними актами. Другий – це фактична відсутність судових рішень, які б кваліфікували вищевказані дії саме за статтею 258 КК України.

Висновки. Зважаючи на вищевикладене, вважаємо, що реальні зміни у КК України у короткостроковій перспективі потрібно проводити у напрямку закріплення в ст. 67 КК України (“Обставини які обтяжують покарання”) пункту 14 наступного змісту: “вчинення злочину спрямованого на залякування невизначеного кола осіб з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій фізичними чи юридичними особами, державою чи міжнародною організацією”.

Частину 2 вказаної статті необхідно викласти у наступній редакції: “Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, 14 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку”.

Крім того, необхідно змінити диспозицію частини 1 статті 258 КК України та викласти її у такій редакції: “Умисне вчинення діяння, що створює небезпеку для життя чи здоров’я людини або загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямоване на залякування невизначеного кола осіб з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій фізичними чи юридичними особами, державою чи міжнародною організацією”. Частини 2, 3 та 4 статті 258 КК України перейменувати на частини 3, 4 та 5 відповідно. Доповнити вказану статтю частиною 2 у наступній редакції: “Погроза вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті”.

Крім того, потрібно доповнити вказану статтю Приміткою 1 наступного змісту: “Значною майновою шкодою у частині 3 цієї статті визнається розмір суми грошей, вартість майна чи вигод майнового характеру, що перевищує тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”. Також, вбачаємо за доцільне з тексту частини 2 статті 22 КК України виключити слова “терористичний акт (стаття 258)”, таким чином встановивши загальний вік кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину.

Список використаних джерел:

1. Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації: збірник матеріалів “круглого столу” / за ред. М. Г. Гуцало. – К.: НІСД, 2011. – 120 с.
2. Дудоров О. О. Злочини про громадської безпеки, безпеки виробництва, безпеки руху та експлуатації транспорту: особливості кваліфікації / О. О. Дудоров // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2014. – № 1. – С. 176-189.
3. Емельянов В. П. Уголовная ответственность за терроризм и преступления с признаками терроризирования : автореф. дис. на соискание уч. степени докт. юрид. наук : спец. 12.00.08 / В. П. Емельянов. – М., 2001. – 36 с.
4. Ємельянов В. П. Антитерористичне законодавство України: стан та шляхи вдосконалення / В. П. Ємельянов // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkhnuvs/2011_53/53/18.pdf.
5. Кубальський В. Н. Протидія терористичним злочинам за законодавством інших держав / В. Н. Кубальський // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 3. – С. 154-160.
6. Проблеми систематизації та комплексного розвитку антитерористичного законодавства України: монографія / [В. С. Зеленецький, В. П. Ємельянов, В. Я. Настюк та ін.] ; за ред. В. С. Зеленецького, В. П. Ємельянова. – Х.: Право, 2008. – 180 с.

Ключові слова: засади, цивільне право, справедливість, добросовісність.

The article describes the features of principles of justice and conscientiousness for the law enforcement. Besides, the question of doctrinal definition of principles of justice and conscientiousness was researched.

Keywords: principles, civil law, justice, conscientiousness.

 Постановка проблеми. Відповідно до ч. 2 ст. 8 ЦК України, у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Вказане положення зумовлює необхідність визначення вказаних принципів (засад). Зокрема, згідно з ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є:

• неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
• неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом;
• свобода договору;
• свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
• судовий захист цивільного права та інтересу;
• справедливість, добросовісність та розумність.

Особливий науково-практичний інтерес становить остання група принципів, адже ці категорії все частіше зустрічаються в чинному законодавстві України. Вони мають суттєве значення для забезпечення належного судового захисту порушених прав, однак, недостатня визначеність на законодавчому рівні справедливості, добросовісності та розумності, дають підстави для системного аналізу цих дефініцій.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання ролі засад справедливості та добросовісності досліджувалося такими науковцями як Бакалінська О. О., Бурлаков С. Ю., Демінська А. А., Карпечкін П. Ф., Бойко А. О. та ін. Проте і досі не було зроблене комплексне дослідження проблеми закріплення визначення категорій справедливості та добросовісності на законодавчому рівні.

Завдання дослідження. Завданням цього дослідження є виокремлення тих рис категорій справедливості та добросовісності як загальних засад цивільного законодавства, які б дали змогу для їх подальшого законодавчого закріплення.

Виклад основного матеріалу. Серед науковців існують різні погляди щодо визначення такого поняття як принципи права. Наприклад, О.Ф. Скакун зазначає, що принципи права – це об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку [6, С. 2011]

Таким чином, важливо також зазначити, що цивільне законодавство не надає визначення категорії “справедливість”, що дозволяє відносити це поняття до оціночних категорій, які отримують своє змістовне оформлення виходячи із конкретних обставин справи. У літературі зазначається, що в силу абстрактного характеру цього принципу розкрити його зміст досить важко, і пропонується включати в нього такі елементи, як рівність суб’єктів права, свобода договору, необхідність урахування всіх істотних обставин конкретної справи [3, C. 121]

Діалектичний зв’язок понять “право”, “справедливість” та “законність” надзвичайно яскраво проявляється у процесі формування правового суспільства та держави із соціально орієнтованою економікою. Не може не привертати уваги той факт, що на сьогодні проблема співвідношення понять “право” та “справедливість” має дискусійний характер. Зокрема, це пов’язано як з виданням державою норм, які можуть порушувати права та інтереси окремих осіб, так і з несправедливим застосуванням чинних норм права.

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, хоча і досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилежним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотворчості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме критерій справедливості дозволяє відокремити рівноправні договори від нерівноправних. При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як i законів у національному праві, справедливість полягає в обміркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкретного випадку на відміну від правових принципів і норм [5, C. 4].

Загалом слід визнати, що законодавство містить “перестрахувальні” диспозитивні норми з вимогою справедливості на випадок невизначеної моделі поведінки. У випадках ж, коли результат дії, на приклад якість товару, що надається продавцем, чітко зафіксована, то у використанні критерію справедливості немає необхідності

Що стосується засади добросовісності, то вона є концепцією, яка поєднує як правові, так і етичні, світоглядні елементи, а тому вона є філософсько-правовою категорією [3, C. 11]. Як вже було відзначено, законодавче визначення добросовісності відсутнє, а тому для окреслення меж цієї категорії слід звернутися до доктринальних тлумачень. Зважаючи на це, слід підтримати думку дослідників, що добросовісність означає прагнення сумлінної реалізації права, його захисту та забезпечення виконання обов’язків. Невідповідність дій особи нормам права свідчить про недобросовісність дій особи, проте така недобросовісність має бути встановлена судом, що випливає із презумпції добросовісності дій суб’єкта цивільних правовідносин, закріпленої в ЦК України. Зважаючи на це, добросовісність і недобросовісність – це характеристика дії, яка властива поведінці суб’єктів цивільного права. Саме тому добросовісність і справедливість розрізняються за спрямованістю їх положень відповідним суб’єктам цивільного права [6, C. 172].

Поняття добросовісності досить широко використовується в українському законодавстві. Зокрема, важливе значення має аналізоване поняття в договірних відносинах та відносин власності щодо визначення титульного власника (добросовісного набувача), який володіє певним майном на законних підставах. Крім того, у випадку наявності недобросовісного набувача, може бути застосований, так-званий “віндикаційний” позов, тобто позов власника, що не володіє своїми майном, до незаконно вододіючого цим майном (недобросовісного) володільця, з метою відновлення порушеного права шляхом вилучення її у натурі. Важливе значення принцип добросовісності у цивільному праві України має і зважаючи на те, він що формує відповідну правову презумпцію.

Висновки. Зважаючи на вищевикладене стає зрозумілим, що закріплення у вітчизняному цивільному законодавстві таких фундаментальних засад як справедливість та добросовісність не може вважатися випадковістю а є наслідком складних процесів розвитку як системи українського права зокрема, так і юридичної науки загалом. Основою та однією з причин такого закріплення принципів добросовісності та справедливості є їхній активний вжиток у європейській правовій системі.

 ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко А. О. Категорія справедливості у цивільному процесі України / А. О. Бойко // Молодіжний науковий вісник. – 2012. – № 2. – С. 47-50.
2. Отраданова О. О. Реалізація принципу справедливості у цивільно-правових зобов’язаннях із завдання недоговірної шкоди / О. О. Отраданова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2007. – № 74. – С. 120-123.
3. Павленко Д. Г. Принцип добросовісності в договірних зобов’язаннях: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / Д. Г. Павленко. – К., 2009. – 20 с.
4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун. – Х.: Консум. – 2001. – 656 с.
5. Терещенко О. В. Принцип справедливості при вирішенні міжнародних судових спорів / О. В. Терещенко // Часопис Академії адвокатури України. – 2013. – № 19. – С. 1-6.
6. Чубоха Н. Ф. Принцип добросовісності у цивільному праві України / Н. П. Чубоха // Порівняльно-аналітичне право. – 2013. – № 2. – С. 171-174.

Ключові слова: засади, справедливість, добросовісність, розумність.

The article describes the features of principles of justice, reasonableness and conscientiousness application in the judicial practice of the domestic courts. Besides, the positions of the Supreme Court of Ukraine concerning this issue were described.

Keywords: principles, justice, reasonableness, conscientiousness.

 Постановка проблеми. Незважаючи на досить скупе законодавче визначення принципів справедливості, добросовісності та розумності, що, проте, спричинене їхньою морально-етичною сутністю та неможливістю повного формального закріплення, вказані принципи цивільного права відіграють колосальну роль у процесі вирішення конкретних справ судами України та формуванні судової практики загалом. Важливість цих принципів підкріплена і тим, що вказані категорії є одними з визначальних засад цивільно-правового регулювання суспільних відносин і вживаються в багатьох положеннях ЦК України [3]. Все це говорить про те, що судами України такі засади мають бути враховані на найвищому рівні, що включає як посилання на них поряд з іншими нормами права, так і самостійне значення аналізованих принципів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема застосування засад справедливості та добросовісності у практиці вітчизняних судів досліджувалося такими науковцями як Бакалінська О. О., Бурлаков С. Ю., Демінська А. А., Карпечкін П. Ф., Бойко А. О. та ін. Проте і досі не було зроблене комплексне дослідження цієї проблеми в контексті уніфікації судової практики Верховним Судом України (надалі – ВСУ).

Завдання дослідження полягає у створенні комплексного аналізу практики застосування аналізованих принципів вітчизняними судами всіх інстанцій в контексті позиції Верховного Суду України.

Виклад основного матеріалу. На рівні українського законодавства принципи справедливості, добросовісності та розумності є не лише галузевими принципами цивільного права. Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України (надалі – КСУ) від 1 грудня 2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), було, зокрема, вирішено, що “охоронюваний законом інтерес”, треба розуміти як простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам [1]. Таким чином КСУ, фактично, прирівняв принципи справедливості, добросовісності та розумності до решти загальоноправових принципів. Проте, крім того що законодавець визначає багато різних підходів до застосування аналізованих принципів при створенні певних нормативно-правових актів, цікаві приклади містить і судова практика застосування принципів справедливості, добросовісності та розумності.

Першим аспектом важливості аналізованих принципів для формування судової практики є їх колосальна роль при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди, що зумовлене насамперед імперативними вимогами ЦК України, про які йтиметься в наступному підрозділі. Для прикладу можна навести рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 червня 2007 р. у цивільній справі № 2-1128/20076. У вказаному рішенні суд частково задовольняючи позов зазначив, що, враховуючи характер і тривалість порушень права працівника на оплату праці, глибину моральних страждань, з урахуванням вимог розумності і справедливості позивачці належить відшкодувати 300,00 грн. моральної шкоди [8].

У іншій схожій справі, № 2-770/20087, задовольняючи позов, Бердянський міськрайонний суд у мотивувальній частині судового рішення від 29 січня 2008 р. зазначив, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Судом встановлена вина відповідачів у навмисному позбавленні життя батька позивачки, внаслідок чого вона зазнала значних душевних страждань, які призвели до погіршення її здоров’я. Суд вважає, що сума відшкодування є розумною і справедливою, оскільки йдеться про людське життя, яке є безцінним [7].

Ще одним яскравим прикладом важливості засад справедливості добросовісності та розумності при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди є рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області у справі № 22ц‑-2431/078 від 11 квітня 2007 р. у мотивувальній частині якого суд відзначив, що судом першої інстанції розмір моральної шкоди судом визначено без урахування характеру та конкретних обставин по справі, а тому, виходячи із засад розумності, виваженості, справедливості та проценту втрати професійної працездатності позивача, колегія суддів вважає за необхідне рішення суду першої інстанції змінити, знизити його суму до 16.000,00 грн. та ухвалити нове рішення про стягнення її з відповідача [4].

Крім вимог самого ЦК України про врахування засад справедливості та розумності при визначенні моральної (немайнової) шкоди, суди також використовуються у своїй практиці роз’яснення вищих судових інстанцій. Так, у мотивувальній частині судового рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 березня 2007 р. у справі № 22ц-341/079 відзначалося, що визначаючи до стягнення 500,00 грн. моральної шкоди, суд першої інстанції не в повному обсязі врахував роз’яснення, викладені в п. 9 постанови Пленуму ВСУ від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” про те, що розмір відшкодування зазначеної шкоди суд повинен визначати залежно від характеру й обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат і з урахуванням інших обставин, при цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Проте місцевий суд не врахував зазначені вище роз’яснення Пленуму, а також те, що джерело душевних страждань позивача ліквідоване, оскільки пошкоджені електроприлади протягом місяця були відремонтовані. Тому стягнення моральної шкоди в указаному розмірі буде надмірним. Таким чином, судова колегія вважає, що з урахуванням характеру й обсягу моральних страждань а також виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, на його користь має бути стягнено 200,00 грн. моральної шкоди [5].

Другим аспектом фундаментальності принципів справедливості, добросовісності та розумності для судової практики є те, що вони виступають своєрідною призмою за допомогою якої визначається чи відповідали правовідносини загальноправовим засадам чи порушували їх. У цьому контексті цікавим та важливим для формування судової практики є рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 14 лютого 2014 року у справі № 732/1793/13-ц, де суд зазначив, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. КСУ виходив з того, що вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки, із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов’язання, неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором [6].

Відображенням української судової практики застосування принципів справедливості та розумності в цілому та прецедентної практики Верховного Суду України зокрема є Рішення ВСУ від 18 листопада 2009 року у справі № 6‑12041св09. Так, під час розгляду вказаної справи судом було встановлено, що задовольняючи частково позовні вимоги та стягуючи на користь позивача 200.000,00 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач зазнав моральних втрат унаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності та незаконного перебування під вартою 26 місяців 5 днів. Проте судова колегія ВСУ вирішила не погодитися з висновка попередніх судів. Мотивовано це було тим, що визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами рівності, поміркованості, розумності, справедливості. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення. ВСУ вказав, що судом повно досліджено обставини справи, проте не наведено переконливих обставин щодо визначення розміру відшкодування. За таких обставин, виходячи із засад розумності, поміркованості і справедливості, ураховуючи характер та обсяг моральних страждань, які зазнав позивач у зв’язку з незаконним порушенням кримінальної справи, незаконним затриманням та обранням міри запобіжного заходу, розмір відшкодування моральної шкоди унаслідок незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, було визначено у розмірі 50.000,00 грн. [2]. При цьому, ВСУ не дає обґрунтування, що стосувалося б самої суті справи, а тому, на нашу думку, вказане рішення є суперечливим, що проте не змінює його обов’язковість.

Висновки. Таким чином, принцип справедливості, добросовісності та розумності у практиці вітчизняних судів мають колосальний вплив на формування судової практики. Проте судами по-різному тлумачиться “дух” цих загально правових засад що призводить до суперечностей. Крім того, напрямок, заданий вищезгаданим прецедентом ВСУ для формування судової практики судами нижчих інстанцій суперечить світовим аналога, де засади справедливості, розумності та добросовісності тлумачяться більшою мірою на користь постраждалої сторони.

 ЛІТЕРАТУРА

1. Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 № 18 рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) // Вісник Конституційного Суду України. – № 6. – 2006. – С. 15.
2. Рішення Верховного Суду України від 18 листопада 2009 року у справі № 6 12041св09 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/6931487.
3. Бурлаков С. Ю. Застосування категорій справедливість, добросовісність і розумність у цивільному праві: питання теорії та практики / С. Ю. Бурлаков : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.journal.yurpayintel.com.ua/2011/2/article04/.
4. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2007 р. у справі № 22ц -2431/078 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2093234.
5. Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 березня 2007 р. у справі № 22ц-341/07 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1062211.
6. Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 14 лютого 2014 року у справі № 732/1793/13-ц : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37142599.
7. Рішення Бердянського міськрайонного суду від 29 січня 2008 р. у справі № 2-770/20087 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4615022.
8. Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 червня 2007 р. у справі № 2-1128/20076 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2595191.

Ключові слова: тероризм, терористичний акт, визначення.

The article describes the issue of complex approach to the terrorism and terrorist act definition. Besides, peculiarities of such definitions on the international level were researched

Keywords: terrorism, terrorist act, definition.

Постановка проблеми. При визначенні такого складного та багатогранного поняття, як тероризм, слід звернути увагу на те, що цією проблемою займалося багато вітчизняних та закордонних вчених різних часів, проте і досі не знайдено єдиного загальноприйнятого вирішення. Особлива актуальність такого визначення спричинена нещодавніми подіями у самому серці нашої держави. Адже завдяки вказаним переламним моментам новітньої історії української державності, наочними стали нормативні проблеми у регулюванні боротьби проти тероризму. Це, зокрема, дозволило на досвіді власної правової системи відчути всю жахливість наслідків неправильного та розширювального тлумачення як самого поняття тероризму так і терористичної діяльності загалом. Викладене зумовлює неабияку актуальність теми проведеного у статті дослідження для створення досконалої системи боротьби з терористичною діяльністю, яка неможлива без розуміння таких основоположних понять як тероризм та терористичний акт.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми універсалізації визначень таких складних понять як тероризм та терористичний акт досліджувалася такими науковцями як Севдімалієв Р. М., Ємельянов В. П., Литвиненко В. І., Хоффман Б, Прабга К. та ін. Проте і досі не було здійснено комплексного дослідження питання визначення вказаних понять на національному та міжнародному рівнях.

Завдання дослідження є розкриття змісту поняття “тероризм” та “терористичний акт”, проблеми універсалізації їх визначень та нормативного закріплення;

Виклад основного матеріалу. Розробка поняття тероризму – це одна з найскладніших проблем світової науки та практики боротьби зі злочинністю. Це обумовлено як складністю самого явища, яким є тероризм, так і факторами суб’єктивного характеру, що існують як на міжнародному так і внутрішньодержавних рівнях. Проте це не означає, що всі спроби створити загальне поняття тероризму приречені на поразку. Навпаки, можливість вироблення дефініції тероризму збільшується, що підтверджується досвідом прийняття на міжнародному рівні визначень таких не менш складних понять як геноцид та агресія [8, C. 17].

Хоча до сьогодні на міжнародно-правовій арені на сьогодні і не існує єдиного загальнообов’язкового визначення поняття тероризму, проте в ряді конвенцій, нормативно-правових актів окремих держав та численних працях науковців на цю тематику присутня величезна кількість визначень даного поняття. Але загальною проблемою вказаних визначень є те, що вони крім того що суперечать один одному, є ще й або занадто обмеженими та вузькими, орієнтованими в кінцевому рахунку на конкретні терористичні акти і виключають їх багатостороннє тлумачення, або загальними та широкими, щоб не виключити будь-якого можливого тлумачення тероризму [10, C. 408]. Тому, для комплексного дослідження цього поняття є необхідним аналіз різних його визначень та підходів до його тлумачення, щоб в кінцевому результаті виокремити ті ознаки тероризму, що є спільним для всіх цих визначень. Проте спершу слід звернутися до етимології поняття тероризму.

Слово “тероризм” походить від французького слова “terrorisme”, яке означає насамперед режим якобінців під час Великої французької революції (мова йде про так званий “режим терору”). Слід відмітити, що на відміну від його теперішнього застосування, в той час це поняття мало виключно позитивну конотацію. Згаданий режим був створений для того, щоб укріпити демократію, як би парадоксально це сьогодні і не звучало. Проте на сьогодні вказане визначення тероризму, яке і досі застосовується у ряді словників, є нічим іншим, як непридатним для будь-якого застосування анахронізмом [4].

Коренем цього слова є латинське слово “terror”, що означає страх, жах. Користуючись цим, тероризм можна пов’язати з будь-якими діями, що використовують залякування як спосіб досягнення мети. І в цьому полягає головна проблема визначення даного поняття, – занадто широке коло застосування. Адже як і у повсякденному житті, так і у виступах відомих політиків можна знайти сотні значень цього терміну. До того ж, визначенням тероризму переважно займались не тільки і не стільки юристи, як люди інших спеціальностей, що і спровокувало не юридичне, а побутове його трактування в літературі [9].

Ще однією проблемою є те, що той, хто для одних є терористом, для інших – борець за свободу. Яскравим прикладом на підтвердження даної тези може бути боротьба учасників “ОУН” на території міжвоєнної Польщі та бійців “Правого сектору” під час революційних події січня-лютого 2014 року у м. Києві. Крім того, цей термін є емоційно забарвленим, що також додає певної складності до його правового визначення. До того ж, каменем спотикання у цій сфері є геополітичні інтереси ряду держав в різних куточках світу та методи їх реалізації [10, C. 404]

Ось чому на міжнародному рівні і досі існує дуже велика кількість визначень поняття тероризму, проте жодне з них не є загальнообов’язковим. Експерти у цій галузі виділяють більше ста визначень поняття “тероризм”, проте спільними між ними є тільки те, що така діяльність передбачає застосування або погрозу застосування насильства [5, P. 5-6]. Проте такою ознакою, звичайно, не охоплюється тільки тероризм, тому вона не може бути визначальним критерієм для цієї категорії.

Для прикладу, можна виділити визначення, дане Генеральною Асамблеєю ООН у своєму звіті від 2004 року. Згідно з ним, тероризм – це діяльність, спрямована на позбавлення життя або спричинення серйозних тілесних ушкоджень цивільному населенню чи некомбатантам з метою залякування населення або примушення державних органів чи міжнародних організацій вчинити певну дію або утриматися від її вчинення [7]. Проте, хоча це визначення і дає певне уявлення про тероризм, ним не охоплюються, наприклад, випадки знищення певних культурних пам’яток чи іншого майна з метою залякування та сама погроза вчинення вказаних вище дій.

Дещо досконалішим є визначення, дане в пп. б п. 1 ст. 1 Шанхайської конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом від 15 червня 2001 року, згідно з яким тероризмом визнається будь-яке діяння, спрямоване на позбавлення життя будь-якої цивільної особи, яка не бере участі у воєнних діях в ситуації воєнного конфлікту, або на нанесення такій особі тяжких тілесних ушкоджень, або значне пошкодження певного матеріального об’єкту, а також організація, планування такого діяння, пособництво з його вчинення, підбурювання до його вчинення, коли метою такого діяння, судячи з його характеру чи контексту, є залякування населення, порушення громадської безпеки, чи примушення органів влади або міжнародної організації вчинити певну дію або утриматись від її вчинення, і яке передбачене кримінальним законодавством Сторін [6].

Проте загалом, можна сказати, що сучасна міжнародно-правова практика виходить з того, що відповідальність за вчинення діянь, котрі мають ознаки тероризму, встановлюється правилом ad hoc і закріплюється шляхом визнання злочинів, передбачених рядом міжнародних договорів, кримінально-караними терористичними злочинами. Так, згідно з ч. 1 ст. 1 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму від 16 травня 2005 року, для цілей цієї Конвенції термін “терористичний злочин” означає будь-який із злочинів, викладених і визначених в одному з договорів, перелік яких наведено в Додатку [2]. Такими ж є положення ст. 1 Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом від 27 січня 1977 року [1] та пп. а п. 1 ст. 1 вищезгаданої Шанхайської конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Проте сучасні конвенційні механізми по боротьбі з тероризмом та використовувані в них визначення тероризму шляхом викладу переліку конкретних діянь, в яких він може виявлятися, навряд можна вважати перспективними. Адже з розвитком науки і техніки будуть з’являтися все нові види та форми тероризму які на певному етапі випадуть із сфери дії вказаних “предметних” Конвенцій [10, C. 403].

Визначення поняття тероризму також присутнє у Законі України “Про боротьбу із тероризмом”. Згідно із абз. 2 ст. 1 цього Закону, тероризм – це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей [3]. Проте, вказане визначення є досить непослідовним в його формулюванні, адже воно складається із переліку деяких конкретних діянь, та жодним чином не пов’язаних між собою альтернативних ознак, що водночас включає будь-які насильницькі дії чи погрозу ними, тобто і злочини не терористичного характеру, і виключає багато інших видів терористичної діяльності, такі як вербування, озброєння і т. д., тобто суперечить її визначенню, наведеній у цій же статті Закону.

Застосовуючи доктринальне тлумачення цього терміну, слід відзначити, на нашу думку, найточніше визначення тероризму, дане В. П. Ємельяновим, згідно з яким, тероризмом є публічна суспільно-небезпечна діяльність або погроза такої діяльності, яка спрямована на залякування населення чи окремих соціальних груп з метою прямого чи непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах терористів [8, C. 38].

Відповідно до вказаного визначення, ознаками тероризму є:

• створення стану загальної небезпеки (реальної небезпеки життю невизначеного кола осіб або іншим охоронюваним благам);
• публічний характер виконання дій;
• цілеспрямоване створення на соціальному рівні стану страху;
• здійснення впливу на певних осіб для задоволення своїх вимог.

Що стосується точки зору західних науковців, то загальної рисою всіх цих визначень є те, що тероризм пов’язують із досягненням певної політичної мети. Так, за словами вченого Брюса Хоффмана, “тероризм прагне змінити систему, що, звичайно, не притаманно іншим видам злочинності. Таким чином, можна дати визначення тероризму, як навмисному створенні стану страху за допомогою насильства або погрози його застосування та використання такого стану для досягнення певних політичних змін” [4]. Проте, на нашу думку, таке визначення тероризму, хоча й має під собою певне історичне підґрунтя (адже всі найбільш широковідомі згадки цього терміну є принципово і по своїй суті політичними та стосуються влади) проте це не може впливати на кримінально-правову кваліфікацію терористичних злочинів.

У цьому контексті слід погодитися із думкою В. П. Ємельянова, що для успішної боротьби з цим явищем необхідно зняти політичний ореол з терористичної діяльності. Адже той факт, що багато терористичних злочинів вчиняються з політичних мотивів не перетворює їх на політичну акцію. Не змінює нічого і те, що тероризм часто набуває міжнародного характеру, адже у зв’язку з бурхливими інтеграційними процесами, на сьогодні будь-який злочин може стати міжнародним [8, C. 264]. Тому, вбачається закономірним, що, як зазначається у вищезгаданій Конвенції Ради Європи, терористичні злочини, незалежно від того, хто їх учинив, за жодних обставин не є виправданими міркуваннями політичного, філософського або іншого подібного характеру [2].

Зважаючи на вищевикладене, слід зазначити, що спільним між всіма визначеннями тероризму є насамперед те, що це діяльність, яка пов’язана з використанням насильства або погрозою його використання. До цього слід додати, що така діяльність має бути публічною, створювати стан страху у певних соціальних груп та бути спрямованою на досягнення певних цілей, які вигідні терористам.

Щодо терористичного акту (або теракту, як його часто йменують у ЗМІ), як одиничного прояву тероризму, то ним є насамперед дія, що привертає увагу державних органів та громадськості до конкретної проблеми або ситуацій. Його безпосереднім завданням є захоплення заручників, викрадення політичних діячів або їх убивство, одержання грошей, спеціальних матеріалів, транспортних засобів або зброї, звільнення політичних в’язнів, поширення загального стану страху та паніки.

У цьому контексті не можна погодитися з думкою В. П. Ємельянова про те, що терористичний акт є генетично близьким, але не співпадає з поняттям тероризму, оскільки для теракту є обов’язковими всі ознаки тероризму крім суспільної небезпечності. І тому при графічному зображенні тероризму і теракту вони будуть утворювати собою систему двох кіл, що перетинаються [8, C. 41]. Така думка, незважаючи на її історичне обґрунтування, не має нічого спільного з поняттям терористичного акту в законі про кримінальну відповідальність. Адже оскільки терористичний акт є злочином, то ключовою його ознакою є суспільна небезпечність. А тому, при графічному зображенні понять тероризму та теракту, на нашу думку, вони будуть співвідноситися як частина і ціле.

Висновки. Як стає зрозумілим з вищевикладеного, поняття тероризму та терористичного акту є складними та багатогранними, чим і пояснюється проблема універсалізації їх визначення на міжнародній арені. Проте, це є необхідним для ефективної боротьби з терористичною загрозою та запобігання розширювального тлумачення поняття тероризму, адже у світлі останніх подій ця проблема є досить гострою.

Тому, при визначенні поняття тероризму слід враховувати певні загальні ознаки, напрацьовані дослідниками у цій сфері та міжнародно-правовою практикою. Таким чином, слід виходити з того, що тероризмом насамперед є публічна суспільно-небезпечна діяльність, яка пов’язана з використанням насильства або погрозою його використання та полягає у створенні стану страху у певних соціальних груп з метою досягнення цілей, які вигідні терористам.

Крім того, слід мати на увазі, що для коректної кваліфікації тероризму загалом та одиничних терактів зокрема слід відсунути на задній план політичне (релігійне, філософська та ін.) підґрунтя, на якому він був вчинений і розглядати його саме як суспільно-небезпечне діяння в контексті цілей, на досягнення яких воно було спрямоване, та засобів, якими вони досягалися.

 ЛІТЕРАТУРА

1. Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом // Офіційний вісник України. – 2006. – № 14. – Ст. 1055.
2. Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму // Офіційний вісник України. – 2007. – № 65. – Ст. 2536.
3. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20 березня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 25. – Ст. 180.
4. Hoffman B. Inside terrorism / B. Hoffman // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nytimes.com/books/first/h/hoffman-terrorism.html.
5. Laqueur W. The New Terrorism / W. Laqueur. – New York: Oxford University Press, 1999. – 317 p.
6. Shanghai Convention on Combating Terrorism, Separatism and Extremism : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unhcr.org/refworld/publisher,ASIA,,,49f5d9f92,0.html.
7. UN Report of the Secretary‑General : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org/largerfreedom/chap3.htm.
8. Емельянов В П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование / В. П. Емельянов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 291 с.
9. Комиссаров В. С. Террор, терроризм, государственный терроризм: понятие и соотношение / В. С. Комиссаров // : [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://sartraccc.ru/print.php?print_file=Pub/kom_el(15-11-05).htm.
10. Севдималиев Р. М. Международный терроризм и политико-правовые проблемы борьбы с ним / Р. М. Севдималиев. – Баку: Indigo, 2011. – 504 с.

Ключові слова: суб’єктивна сторона, терористичний акт, мотив.

The article describes the problems of the elements of subjective aspect of the terrorist act definition. Besides, optional features of this crime, namely – motive and emotions, were described.

Keywords: subjective aspect, terrorist act, motive.

Постановка проблеми. Будь-який злочин – це цілий процес поведінки суб’єкта, який обумовлений об’єктивними умовами часу і простору та суб’єктивними умовами внутрішнього фізіологічного та психологічного стану людини, адже “об’єктивні ознаки злочину завжди виступають в єдності з його суб’єктивними ознаками. Діалектичне розуміння єдності об’єктивного і суб’єктивного в поведінці людей слугує основою правильного розуміння складу злочину” [7, C. 11]. Своє особливе вираження це має при вчиненні такого злочину як терористичний акт, адже у терориста (або терористичної групи) виникає “особливий” тип правосвідомості, яка сконцентрована не на правових, а на деструктивних методах вирішення існуючих протиріч (адже у вузькому розумінні тероризм є одним із радикальних способів розв’язання соціального конфлікту). Це може свідчити про те, що терорист (як особа, яка незадоволена своїм соціально‑економічним становищем) є носієм деструктивної правосвідомості [6, C. 160].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання що стосуються суб’єктивної сторони складу злочину терористичного акту зокрема вивчали такі науковці як Ємельянов В. П., Канцір В. С., Беседа С. М., Антонян Ю. М. та ін. Проте і досі не було зроблено комплексного аналізу всіх можливих елементів суб’єктивної сторони складу цього злочину, включаючи емоції та мотиви терориста.

Завдання дослідження полягає у детальному дослідженні проблемних моментів у визначенні суб’єктивної сторони складу злочину терористичного акту.

Виклад основного матеріалу. Суб’єктивна сторона складу злочину, як відомо, може складатися з чотирьох елементів: вини, мотиву, мети та емоцій. При чому з усіх цих складових частин лише вина є обов’язковою суб’єктивною ознакою при кваліфікації будь-якого злочину, а інші три елементи можуть бути включені до обов’язкових ознак складу злочину, або ні. Щодо терористичного акту законодавцем було встановлено дві обов’язкові ознаки суб’єктивної сторони для складу цього злочину, що є необхідними для кваліфікації вчиненого суспільно-небезпечного діяння саме за ст. 258 КК України: це вина та мета.

Виною є психічне відношення особи до скоєного нею суспільно-небезпечного та кримінально-неправомірного діяння, виражене у визначених законом формах, що розкривають зв’язок інтелектуальних, вольових та чуттєвих процесів психіки особи з діянням та виступають основою для кваліфікації скоєного і визначення меж кримінальної відповідальності [8, C. 122]. Людина несе кримінальну відповідальність за свої вчинки лише в тому разі, якщо вона здійснює їх з власної волі і усвідомлює наслідки своїх дій. Адже саме той факт, що особа адекватно сприймає прямий зв’язок між своїми діями чи бездіяльністю та суспільно небезпечними наслідками і є головною характеристикою вини суб’єкта злочину. Крім того, про винуватість особи можна говорити лише тоді, коли вина виражається у будь-якій формі у скоєному суспільно небезпечному діянні. Щодо терористичного акту, то його вчинення може характеризуватися лише умисною формою вини, а саме – прямим умислом.

Згідно з ч. 2 ст. 24 КК України, умисел є прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Така форма вини включає два основні елементи: інтелектуальний (усвідомлення суспільної небезпечності вчинюваного діяння та передбачення факту настання його суспільно-небезпечних наслідків) та вольовий (позитивне відношення до факту настання суспільно-небезпечних наслідків вчинюваного нею діяння).

Терористичний акт, передбачений ст. 258 КК України, також характеризується наявністю спеціальної мети, тобто ідеальним прообразом бажаного результату, до якого прагне злочинець при скоєнні суспільно небезпечного діяння. Проте цілі, які притаманні терористичному акту, насправді мають свою особливу ієрархічність та можуть бути поділені на проміжні та кінцеві. Таким чином, проміжними цілями при вчиненні терористичного акту є виникнення або створення небезпеки виникнення стану страху, напруженості в результаті інформаційного впливу на невизначену кількість людей. Тоді як кінцевими цілями виступають здійснення впливу на держави, міжнародні організації, фізичні чи юридичні особи для вчинення ними певних дій або відмови від їх вчинення в інтересах терористів [5, C. 211]. Зважаючи на це, складно погодитися з думкою законодавця про те, що залякування населення при вчиненні злочину, передбаченого ст. 258 КК України є однією з альтернативних цілей терориста, а не проміжною метою та, по суті, засобом досягнення кінцевої мети.

Хоча й мотив та емоції не є обов’язковими ознаками складу злочину, передбаченого в ст. 258 КК України, проте варто дещо про них сказати, адже вони теж, як і мета, відзначаються певними характерними, притаманними тільки цьому злочинові, особливостями. У цьому контексті, цікавою є думка В. С. Канцір, яка зазначає, що “найчастіше терористичними діями володіє почуття безвихідності ситуації (у яку потрапила певна меншість), психологічного дискомфорту, що підштовхує її оцінювати свій стан як драматичний. Це може бути національна меншість (як, скажімо, баски, корсиканці, бретонці, ірландці) або меншість, що поєднана за ідеологічними переконаннями або релігійними мотивами. В усіх випадках мотивація подібна: наш народ/культура/мова/віра знаходяться на межі зникнення, а оскільки ці аргументи ніхто не бере до уваги, нам залишається лише насильство” [6, C. 167].

Така позиція є точкою зору психолога, тому відсутнє чітке розмежування емоцій та мотиву, та відмінності мотиву від мотивації, як кримінально-правових категорій. Проте оскільки ці поняття мають первинно психологічне значення (адже будь-яка людська діяльність виходить із певних мотивів [3, C. 108], характеризується певними емоціями), безперечно заслуговує на увагу. Таким чином можна виокремити два види мотивації сучасної терористичної діяльності, як форми прояву деструктивної правосвідомості терориста: ідеологічна та релігійна. Проте така класифікація не є вичерпною, адже існує також і політична мотивація, яка і переважає у більшості випадків. А крім цього, навіть у випадках суто політичної спрямованості (ускладнення міжнародних відносин, вплив на внутрішню і зовнішню політику держав) внутрішня мотивація учасників може бути найрізноманітнішою: від фундаменталістського, сектантського, націоналістичного фанатизму до прагнення самоствердитись, прославитись, помститись [4, C. 258].

Висновки. Суб’єктивна сторона терористичного акту відрізняється своєю неоднозначністю законодавчого закріплення та унікальністю суті . Відтак, складно погодитися з думкою законодавця про те, що залякування населення при вчиненні цього злочину є однією з альтернативних кінцевих цілей терориста, а не проміжною метою на шляху до досягнення головної. Розвиваючи цю думку, слід зазначити, що такими проміжними цілями при вчиненні терористичного акту також є виникнення або створення небезпеки виникнення стану страху, напруженості в результаті інформаційного впливу на невизначену кількість людей. Що ж стосується кінцевих цілей терористичного акту, то ними прийнято вважати здійснення впливу на держави, міжнародні організації тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Hoffman B. Inside terrorism / B. Hoffman // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nytimes.com/books/first/h/hoffman-terrorism.html.
2. Антонян Ю. М. Мотивация тероризма / Ю. М. Антонян // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://psyfactor.org/lib/terror14.htm.
3. Бедь В. В. Юридична психологія: навч. посіб. / В. В. Бедь. – К.: МАУП, 2004. – 436 c.
4. Беседа С. М. Типологія мотивації, методів та засобів сучасного тероризму / С. М. Беседа, М. Коссек. // Наукові праці МАУП. – № 24. – С. 258-264.
5. Емельянов В П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование / В. П. Емельянов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 291 с.
6. Канцір В. С. Міжнародний тероризм як прояв деструктивної правосвідомості / В. С. Канцір // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 1. – С. 159-168.
7. Мирошниченко Н. А. Состав преступления. Текст лекций / Н. А. Мирошниченко. – Одесса: Юридична література, 2003. – 80 с.
8. Якушин В. А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве / В. А. Якушкин. – Тольятти: ТолПИ, 1998. – 296 с.

It is also important to emphasise, that the value of the crime purpose is aggravated under the enhanced judicial practice, which is formed by the application of the new Criminal Procedure Code of Ukraine (hereinafter, CPC). Indeed, according to its rules, the purpose of the crime is one of the circumstances to be proved in every criminal proceeding.

Last scientific researches and publications analysis. The issues of the motive role and crime purpose were researched by such prominent scientists as N. Miroshnichenko, V. Yakushkin, P. Dahel, V. Kotov, V. Tagantsev and others. Thus, considerable attention was paid to review exactly where the goal stands as mandatory feature of the subjective aspect of the crime.

Concerning cases when the crime purpose is an optional feature of the subjective aspect of its composition, this issue requires further in-depth analysis.

Formulation of the article’s purpose. The task, which was set before this study, is whether crime purpose is optional feature of its subjective aspect analysis.

The statement of basic material of research. The concept of the crime motive is closely connected with its purpose, as a motive, in itself, does not turn into criminal behavior. Transitional phase of this is the transformation of crime motive into its purpose. That serves as perfect prototype of the desired result which offender seeks while committing a socially dangerous act.

The purpose of the crime, as well as its motive, is a sign that is typical for any conscious human behavior. Moreover, one of the major social and psychological characteristics of any person stands the level of activity in achieving its goals [1, P. 14]. A great value of the optional features of the crime subjective aspect in general and of purpose in particular is clear: without their definition is difficult to distinguish one crime from another crime. In addition, court practice analysis shows that the majority of cancelled verdicts are due to improper crime motive and purpose qualification.

The crime purpose occurs being based on a criminal motive, forming together form the basis, on which a specific intellectual and volitional activity of crime subject appears and is directly related to the commission of a socially dangerous act. In terms of criminal law, socially dangerous consequences of crime, covered by the motives and purposes, could only exist within the framework of an intentional crime, as in the case of unintentional crime purpose, as far as motive, does exist at all. However, it should be noted that according to some scholars, in the case of presence of criminal arrogance, as a form of negligence, yet there are reason and purpose. Nevertheless, they are characterized by the fact that they are multidimensional, branched and are due to self-confident expectation of preventing negative consequences, personal by nature and are an expression of one’s will. The situation is similar in the case of guilt in a form of criminal negligence, where there are also a unique motives and goals [2].

The concept of goal is closely linked to the needs, interests and values, as the appearance of a specific goal is always due to objective reality. Concerning the purpose origin definition, it must be emphasised, that the result of the selection is usually proportional to the available personal capabilities and achievements. Thus, purpose objective evidence could be seen as it lies in definition by the environment that surrounds the crime subject. Subjectively, it is a sign that the purpose is a deliberate creation of human reason and bears the imprint of its subjectivity. The purpose of the crime has different meanings in determining the limits of criminal liability. For some elements of the crime, it may be mandatory feature of the subjective aspect, while for the other it goes beyond.

However, it is vital to understand that the crime purpose definition, in cases where it was not legislatively assigned neither to the number of crime aggravating nor mitigating circumstances, yet has its significance for the court at sentencing. The provisions of criminal procedure law, namely Section 2, Part 1 of the Art. 91 of the CPC confirm this statement. In accordance with them, the defendant’s guilt, a form of guilt, crime motive and purpose are to be proved in criminal proceeding. The specified position, however, should not be interpreted as a need for crime purpose or motive as mandatory features of any crime. Thus, for the meaning of qualifications they are generally optional. Though, they must be taken into account while determining of the crime and criminal’s public danger and while giving a court sentence [3, P. 256].

The purpose may determine not only the direction, but also the phases of human activity. In this regard, it appears to be system-start. It can provide a system of human nature, involving specific sequence of operations (actions, behavior) [4, P. 200]. Thus, using such feature as certainty purpose, the division of the crime as an integral process at certain stages of its commission could be made. However, it should be noted that while the commission of the crime a person may not seek for a criminal purpose, but the means, by which this is achieved, could be criminal, e.g. citizen K. was found guilty of pawnshop robbery commission in order to obtain the material means to repay the loan. In this case, the ultimate goal was to repay the loan, while robbery is just one of the steps to achieve the goal. That is the why the crimes’ purpose by itself was not malicious, but those were the means of its achieving. Thus, by their content, purposes could be both socially dangerous and socially neutral. In the latter case, the purpose does not require condemnation of the state as negative rating will apply only to socially dangerous way to its achievement. That is why the purpose, as the basis of the subjective aspect of the crime, is not fully included in the concept of guilt.

The motive and purpose of the crime are separate psychological features of the subjective aspect of the crime, but they are interdependent, interrelated and only in its unity can give a complete picture of the behavior orientation (e.g., self-serving motive and selfish purpose in such crimes as theft, robbery, fraud).

The purpose of the crime, as far as crime motive, may be different by nature: e.g. the purpose of illicit enrichment, another crime concealment, violent change of the constitutional order, sale of counterfeit securities etc. Various classification for allocation of crime purposes for different types could be made. Taking into account the criterion of certainty, purposes can be divided into certain and uncertain. By the criterion of approachability there are real and abstract purposes. In terms of time-base there are close, distant and future purposes as the most distant in time from the moment of conception. Based on correlation of purposes with intelligent moments of mind, direct and indirect targets can distinguished. By the importance for a criminal, purposes could be divided for paramount and secondary [4, P. 190].

In general, any purpose setting in the criminal’s actions has effect on the type of the person’s fault, since the purpose is inextricably linked with a strong element of the intent. The purpose of the crime is also the result, which is directly covered by this will. It follows that if the crime purpose belongs to the mandatory features of a crime, such crime may be committed only with the direct intent. However, certain purposes, as it was outlined earlier, are present even in the case of careless crime commission. In this case, such purposes are outside the crime scope and do not have any influence on the type of the guilt. Furthermore, proper crime motive and purpose determination helps to find out the actual degree of guilt, as a quantitative description of its social nature. That is determined by a combination of the guilt type and content, with all the features of the criminal’s mental attitude to the objective circumstances of the crime and its subjective, psychological reasons [2].

Conclusion. The concept of crime purpose, as well as the goal of all human behavior, is an essential feature of the act of the criminal. However, the allegations of the presence of purpose in the unintentional crime involves reservations about them to be qualitatively different by meaning, nature, and interpretation of psychological mechanisms of influence on behavior from those intentional crimes.

 REFERENCES

1. Гришко А. Я. Уровень субъективного контроля осужденных, больных наркоманией // Прикладная юридическая психология. – 2007. – №1. – С. 14 – 19.
2. Фугарова Н. С. Установление вины в преступлениях совершенных по неосторожности [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.online.rae.ru/617
3. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський та ін. // за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – X.: Право, 2012. – 768 с.
4. Якушкин В. А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве. – Тольятти: ТолПи, 1998. – 296 с.

 У статті розглянуті особливості та значення мети злочину як факультативної ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. Зокрема, досліджено значення мети злочину при індивідуалізації покарання.

Ключові слова: злочин, мета, суб’єктивна сторона.

The article describes the features and the importance of crime purpose as optional sign of the subjective side of the crime. In particular, significance of the crime purpose for individualization of punishment was investigated.

Keywords: crime, purpose, subjective side.

Furthermore, on the current stage of the criminal-law science development, psychological characteristic of the crime and offender becomes particularly essential. That is contemporary requirement, since, as modern researches in the field of criminal law clearly show, none of aims of the criminal procedure could be achieved without criminal motive and purpose investigation. Moreover, this fact has its impact on the jurisprudence, and that is why enhancing of importance of motive and purpose of the crime in the criminal investigation is observed, notwithstanding their optionality in process of qualification of the offense.

Last scientific researches and publications analysis. The issue of the role of motive and purpose of the crime was researched by such prominent scientists as B. Volkov, N. Miroshnichenko, V. Yakushkin, P. Dagel, D. Kotov, A. Savchenko and others. However, the necessity of complex research of the motive of the crime was not reasoned yet.

Formulation of the article’s purpose. The purpose of this article is the theoretical grounding of the complex approach to the issue of investigation of such criminal-law categories as motive and purpose of the crime. Therefore, the task of this research is investigation of the role of the motive and purpose of the crime on the current stage of criminal-law science development.

The statement of basic material of research. The subjective aspect of the crime, except for guilt, is characterized by purpose, motive and emotions. In contrast to the guilt, these features are optional (supplementary) features of the subjective side of the crime, except for those cases, when the Law on Criminal Liability directly states their obligation or this is evident from the content of disposition of the criminal law. However, the grounds of the substantive criminal law, mentioned above, seem to be controversial in regard to the criminal procedure law provisions, as they stipulate the crucial substantive and procedural role of motive of the crime and require it to be investigated and proved in every crime [5, P. 16].

In general, it must be taken into consideration that the concept of the motive of the crime is too subjective for its regulatory consolidation. , researching this criminal-law category, we need to refer to the attainments of psychology. This seems to be necessary in the light of the fact that the definition of the motive could be correctly formed only from that point of view. The term “motive” etymologically derives from Latin term “motum”, which means “to guide”. This could be considered the best reflection of the psychological essence of the motive as it is deemed to be driving force of the crime. Therefore, crime is just the form of expression and embodiment of subject’s motive [5, P. 19].

The psychology stipulates that all of human acts are conditioned by particular motives and aimed at some specific purposes. Consequently, any correct human behavior evaluation cannot be done, excluding the motives and purposes and its special impact on the illegal human behavior. First of all, motive is one of the key psychological terms, by the means of which the inner essence of human behavior is revealed. Motive is considered as the most important component of such comportment and its driving force. Motive is that condition that induces human activities and their aims. Any kind of activity derives from some particular motives, like, for example, interest, appeal, emotions, etc. [1, P. 108].

Regarding legal psychology, two stages of the commission of a crime could be identified: the first stage is motivational one (preparatory) and it includes the nascence of the need and transition of needs into motive and goal-directed behavior; the second stage is behavioral (in fact, a criminal act) and it involves objective (criminal situation) and subjective (criminal motivation) aspects of offense. Due to the general rule, this kind of division could not be applied to the so-called “motiveless” crimes, since motivational stage in of them is almost absent. However, this do not exclude the possibility of the motivation state existence in the actions of person (commonly it occurs in reaction crimes, i.e. those which arose as a response to a particular situation) [4, P. 119].

In the context of mentioned above, we should be admit that, characterizing psychology of the social element, special attention should be paid to impulsive and willful actions. Willful action is a specific form of human actions, which is purposeful, consciously regulated and with man as an object. In turn, impulsiveness is a feature of an action that takes place, when person loses ability of self-control and self-examination and acts on impulse [2, P. 100]. In most cases, such action is a kind of affective way to relieve after certain anxiety. People do not usually think about consequences of such actions and analyze the motives that prompt them to commit offenses. However, it does not indicate absence of motivation, but only shows that these motives are hidden deeply in the person’s mind. Moreover, often after being in such condition, person does not remember or cannot explain them. In the case of willful actions, determination of motives is much simpler.

Obviously, criminal offenses should be regarded as individual social activity, but such of the most dangerous for the society. However, due to psychologists’ thesis, it follows that unmotivated, as well as senseless activities, do not exist. Thus, we understand that motive and purpose are present in every criminal act, as well as in any human act in general. Following that, we may consider that motive is a conscious prompting that is caused by the desire to achieve some specific goals [3, P. 9]. Without a doubt, this feature does not wholly represent essence of the motive in general, but it emphasizes its primary function in the mechanism of human behavior in general and illegal one in particular.

The motive in any particular crime, as in any human behavior in general, fulfills dynamical functions, because it stimulates human actions. Therefore, motive is a source of any activity. Considering the stages of commission of crime mentioned above, motive is the first stage of willful process, and it serves as a motivational force in any crime.

For sure, in each case of criminal offenses, we will deal with specific motives. However, to understand profoundly their nature, we can divide motives into six groups, according to their content: ideological, political, religious, and nationalist types. According to the time of detection, there are motives of continuous detection, long-term motives and short detection motives. Taking to consideration expression and directness of expression, the classification can be expanded by strong, moderate and weak and correspondingly real or actual and potential motives [5, P. 31]. The classification above reflects the diversity and complexity of the crime motives.

Conclusion. Summarizing all above-mentioned, it should be marked that the motive, as a feature of any human behavior in general and illegal in particular, is an integral part of individual social activity. In this respect, it should be appreciated that, when a crime appears to be “motiveless”, it is necessary to deepen into criminals motives, hidden in the mind, and to make much more efforts for their identification.

In addition, we should emphasize on the value of the motive that is important primarily because, firstly, it can act as a mandatory element of specific crime, and, secondly, the motive may be included by the legislator in the Law on Criminal Liability as aggravating circumstances of crime. Finally, motive, being an optional feature of the subjective aspect of the crime, might be taken into account by court as a mitigating circumstance in individualization of punishment. This is deemed necessary considering the fact that the primary purpose of criminal liability is criminal’s re-education, and motive may be the key to understanding of the flaws in the system of his social values.

REFERENCES

1. Бедь В. В. Юридична психологія: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – 436 с.
2. Бочелюк В. Й. Юридична психологія: навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 336 с.
3. Волков Б. С. Мотивы преступлений. – Издательство Казанского университета, 1982. – 453 с.
4. Петруня О. Э. Юридическая психология: Учебное пособие. – М.: Изд. центр ЕАОИ, 2007. – 171 с.
5. Савченко А. В. Мотив і мотивація злочину. Монографія. – К.: Атіка, 2002. – 144 c.

У статті розглянуті особливості значення мотиву злочину як факультативної ознаки суб’єктивної сторони його складу. Також відзначені психологічні витоки поняття та наведена класифікація мотивів.

Ключові слова: злочин, суб’єктивна сторона, мотив.

The article describes the role of motive of crime as optional feature of the subjective aspect of crime. In addition, psychological sources of the conception of motives and their classifications were marked.

Keywords: crime, subjective aspect, motive.

This law was the third and finally successful attempt to establish criminal liability for legal persons: the first was a suggestion made back in 1993 – 1997 in one of two projects of the Criminal Code of Ukraine (hereinafter called the CCU), and the second was supposed to be implemented in 2010 – 2011 along with a package of new anti-corruption laws. In early 2013, the Verkhovna Rada of Ukraine was filed by a similar bill, which was rejected in April, and then on May 14^th, 2013, deputies of different parliamentary factions introduced compromissory bill that was consequently adopted by the parliament.

Law on Liability of Legal Entities will come in force on September 1^st, 2014, and therefore the problem of criminal liability of legal persons in general is particularly topical. Furthermore, of a special interest is the application of measures of criminal law for committing of crimes, stipulated in Art. 258 – 258-5 of the CCU (hereinafter called the terrorist crimes).

Last scientific researches and publications analysis. Such prominent Ukrainian and Russian scientists researched the issue of bringing legal person to criminal liability: Tagantsev N., Emelyanov V., Kraynyk G., Poznyshev S. and others. However, has not been done comprehensive research of measures of criminal law aimed at legal entities for commission of terrorism offences in the context of changes in the Ukrainian criminal law.

Formulation of the article’s purpose. The task of this research is to provide a detailed analysis of the appropriateness of criminal liability of legal entities in general and evaluation of innovations in Ukrainian criminal law concerning the liability of legal entities particularly.

The statement of basic material of investigation. As it is known, according to the current CCU, criminal, notably of the terrorist crimes, can only be a sane person who committed the crime at the age when he can face criminal responsibility due to the law (Art. 18 of the CCU). For a long period of time Ukrainian legal paradigm of understanding of criminal liability did not recognize legal entities as criminals, since this would be a contradiction to the principle of personal responsibility [6, P. 212]. On the contrary, the vast majority of states have long been successfully applying institution of criminal liability of legal entities for committing different crimes. Moreover, these states belong both to the Anglo-Saxon system of law
(the USA, Canada, the UK) [7], and to the Romance-Germanic (Denmark, Lithuania, France, the Netherlands etc.) [8].

Among European countries only Bulgaria, Italy, Germany, Ukraine and Russia are using administrative sanctions against legal entities. However, Bulgaria is currently in the process of drafting new legislation that will provide the criminal liability of corporations [8]. Significant changes, the contents of which are discussed below, are also expected in Ukrainian criminal legislature.

Russian scientists in the field of criminal law characterize legal persons as impossible to apply the appropriate criminal penalties to. They reckon that the reason for that is the legal nature of legal entities: they are intrinsically fictitious, and thus they lack the will, an integral part of the guilt – to commit an action in general, and socially dangerous one in particular. Considering this, it is impossible to prove the guilt – a mandatory feature of the subjective side of the each crime – of the legal entity. They also states that such measures of criminal coercion can hide the real criminals who are guilty of committing crimes that the legal entity will face criminal liability for [6, P. 213 – 215].

However, such statements seem to be doubtful and hopelessly outdated. Solution for these problems has been found long ago: supporters of the criminal liability of legal entities indicate that the objectification of the will can only be found in purposeful action (inaction), the act of both physical and legal person, and that is the only form in which will can be expressed. In addition, it is claimed that the principle of individualization of punishment creates the problem of a technical nature only, namely the problem of burden-sharing of criminal responsibility, since the liability of legal persons does not exclude the criminal liability of individuals [8]. All represented above has influenced principles of the Law on the Liability of Legal Entities, which this article is devoted to.

Mentioned law amends the General Part of the CCU, which is supplemented by Section XIV-1 Measures of criminal law aimed at legal entities. Thus, according to p. 1 of the Art. 96-3 of this Section, the grounds for the application of measures of criminal law to legal entities are:

• commission of any of the crimes specified in Art. 209, 306, first and second parts of Art. 368-3, first and second parts of Art. 368-4, Art. 369, 369-2 of the CCU on behalf of and in interest of the legal entity;
• commission of any of the crimes specified in Art. 258 – 258-5 of the CCU by an authorized person on behalf of the legal entity [6].

The object of research of this paper is analysis of the last point, namely grounds of liability of legal persons on whose behalf terrorist crimes are committed. Furthermore, the p. 1 of the Art. 96-9 of this Law envisages the types of measures of criminal law for committing terrorist crimes: the basic one is elimination and additional is confiscation of property.

Thus, it is believed that the adoption of the discussed law is ​​a significant step forward in the process of fighting against crimes in general and terrorist crimes in particular. Moreover, these innovations cannot be regarded as groundless since international treaties, ratified by the Verkhovna Rada of Ukraine, and national legislation, determined its foundation.

Proof of this is that pursuant to Art. 10 of the Council of Europe Convention on the Prevention of Terrorism, each Party shall adopt such measures as may be necessary, in accordance with its legal principles, to establish the liability of legal entities for participation in the offences set forth in Articles 5 to 7 and 9 of this Convention. Additionally, it is noted that such liability shall be without prejudice to the criminal liability of the natural persons who have committed the offences [1]. The latter statement is reflected in amendments to the Criminal Procedure Code of Ukraine, caused by adoption of the Law on Liability of Legal Entities. These changes, complemented by the p. 8 of the Art. 214 imply that information about the legal entity, whom the measures of criminal law can be applied against, is registered in the Unified register of pre-trial investigation by the investigator or prosecutor immediately after person has received notice of being suspected for commission of any of the crimes above on behalf or in interest of the legal person. A legal proceeding against the person is done simultaneously with the criminal proceedings in which the person is informed about suspicion [6].

Furthermore, according to Art. 24 of the Law of Ukraine “On Combating Terrorism”, the organization, that is responsible for the commission of the terrorist act and declared a terrorist by the court, must be eliminated and its property be confiscated [3]. Currently, there is no legislation that explains, how to implement the procedures, described in those legislative provisions. However, it is obvious that the elucidation of the facts and circumstances of the committing of actions, which constitute the objective side of the crime, should occur in criminal proceedings. Ukraine is moving along the path that has already been passed by most of the world by recognizing the possibility of prosecution of legal entities in accordance with the principles of criminal law [8].

It should, however, be taken into consideration, that the Law on Liability of Legal Entities establishes not criminal, but quasi-criminal liability of legal persons, eliminating the necessity to amend the provisions of the CCU on questions of the perpetrator, the grounds of liability and subjective side of the crime. Therefore, under the provisions of the law mentioned above, measures of criminal law, but not a punishment, are applied to legal entities. This approach is not unique Ukrainian experience, since similar solutions of the problem is practiced by Sweden, Poland, Slovakia and Azerbaijan [8].

Conclusion. Innovation in Ukrainian criminal law on the liability of legal persons is a step forward in the theory and practice of combating crimes in general and terrorist crimes in particular.

REFERENCES

1. Конвенція Ради Європи // Офіційний вісник України. – 2007. – № 65. – Ст. 2536.
2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
3. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20 березня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 25. – Ст. 180.
4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб : Закон України від 23 травня 2013 р. // Офіційний вісник України. – 2013. – № 47. – Ст. 1686.
5. Ukraine: Criminal Responsibility for Legal Entities Introduced : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.loc.gov/lawweb/servlet/lloc_news?disp3_l205403620_text
6. Емельянов В. П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 291 с.
7. Крайник Г. С. Теоретичний і практичний аспект визнання юридичної особи суб’єктом злочину / Г. С. Крайник / : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nauka.jur‑academy.kharkov.ua/download/el_zbirnik/1.2013/Krainik.pdf
8. Рябошапка Р. Г. Закон про відповідальність юридичних осіб / Р. Г. Рябошапка / Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2013. – № 11. : [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://tiukraine.org/system/files/docs/news/quo_vadis.pdf

У статті розглянуті особливості змін українського кримінального законодавства стосовно відповідальності юридичних осіб. Зокрема, досліджено питання застосування до них заходів кримінально-правового характеру.

Ключові слова: юридична особа, суб’єкт злочину, заходи кримінально-правового характеру.

The article describes the features of changes in Ukrainian criminal legislation concerning liability of legal entities. In particular, the questions about application of measures of the criminal law to legal persons were researched.

Key words: legal entity, subject of crime, measures of the criminal law.