У статті досліджено юридичну природу транснаціональних корпорацій. Проаналізовано сутність їх складових частин, характер зв’язків між ними, юридичне оформлення таких зв’язків та організаційно-правову форму ТНК загалом.

Annotation

The article deals with the legal nature of multinational corporations. In the scope of analysis are their component parts, character of connections between them, legal registration of such connections and legal form of multinational corporations in whole.

В юридичній літературі правову природу ТНК майже не досліджено: вітчизняні та зарубіжні науковці здебільшого описують різні аспекти даного феномена, не акцентуючи при цьому уваги на його юридичній природі загалом. Для вичерпного розуміння терміна ТНК слід з’ясувати юридичну природу ТНК, адже саме від цього і залежить застування норм окремих галузей міжнародного права для регулювання діяльності ТНК.

Юридичну природу ТНК варто досліджувати через сутність її складових частин, характер зв’язків між ними, юридичне оформлення таких зв’язків та організаційно-правову форму ТНК загалом ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)).

Перш за все необхідно з’ясувати характер відносин між структурними елементами транснаціональної корпорації.

Варто зауважити, що розглянута нижче структура ТНК є, все ж, досить приблизною, оскільки вона перебуває у постійному розвитку і адаптується до найменших коливань світового ринку. В зв’язку з цим, так само, погляди науковців стосовно структури ТНК значно варіюють. Наприклад, М.М. Богуславський, вбачає таку структуру ТНК: материнське підприємство як юридична особа та відособлені підрозділи без статусу юридичної особи, які є залежними від материнського підприємства на підставі установчих документів.

Л.А. Лунц стверджує, що з юридичної точки зору, ТНК – це конгломерат юридичних осіб різної національності, які не залежать від іноземних юридичних осіб.

Тобто можна стверджувати, що правову природу ТНК визначає характер зв’язків між її структурними підрозділами. Такі зв’язки можна поділити на дві групи:

–       Інституційні зв’язки (система участі);

–       Договірні зв’язки (договірні відносини) ((Фединяк Г.С. Правосуб’єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізацій них процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права). – К.: Атіка, 2007. –С.89-90)).

Традиційною структурою ТНК є так звана “пірамідальна система”. Вона містить головну компанію та інші підрозділи ТНК, що розташовані та функціонують у різних країнах світу, які у свою чергу можуть бути основними компаніями стосовно компаній наступного рівня – так званих “внучатих” компаній ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)).

Материнська компанія – головна холдинг-компанія, здійснює керівництво у світовому масштабі. Зазвичай, її організаційно-правовою формою є акціонерне товариство, яке створюється відповідно до законодавства країни, на території якого вони розташовані. Найважливіша її функція – управління грошовими потоками, яке передбачає використання переваг, наданих законодавством у певній країні для мінімізації податків, хеджування від валютних ризиків, доступу до унікальних чи дешевих виробничих ресурсів ((Транснаціональні корпорації: навчальний посібник / В.Рокоча, Т65 О.Плотніков, В.Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – 304с. (“Modus Vivendi”))). Вона розробляє загальну стратегію, відповідно до якої діють юридично відособлені підприємства, які розташовані на території інших держав, за законодавством яких діють такі підрозділи.

Звідси, країна, що є “рідною” для ТНК і в якій розміщується головний офіс ТНК, називається країною базування, а країна в якій розміщуються підконтрольні підприємства (філії), називається приймаючою країною ((Фомішин С.В., Шутак І.Д. Правові основи міжнародної економічної діяльності. – К.: Кондор, 2009. – С. 126-130)).

Самі підрозділи ТНК можуть мати найрізноманітніші правові форми відповідно до законодавства країни перебування ((Фомішин С.В., Шутак І.Д. Правові основи міжнародної економічної діяльності. – К.: Кондор, 2009. – С. 126-130)).

У деяких великих ТНК створюються так звані зональні центри (базові компанії). Такі центри функціонують під керівництвом і контролем відповідних регіональних центрів. Вони одночасно є і холдинговою компанією, і обслуговуючою компанією. Як холдингова, вона володіє акціями підрозділів ТНК, що функціонують у країнах даного регіону, а як обслуговуюча – координує діяльність місцевих компаній на всіх рівнях.

Зональний центр юридично оформляється у вигляді самостійної юридичної особи або у вигляді відокремленого підрозділу регіонального відділу. Зазвичай вони утворюються в країнах зі сприятливим податковим режимом ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)).

Найнижчою і найчисленнішою ланкою у структурі ТНК є дочірні компанії, спільні підприємства, що наділені статусом юридичних осіб,  а також філії і представництва, які не володіють таким статусом.

Дочірні компанії утворюються у договірному порядку. Їхня залежність від материнської компанії визначається тим, що остання має акції дочірньої компанії. Спільні підприємства мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталу.

Представництва і філії можуть відкриватися як материнською компанією, так і за її згоди дочірніми компаніями. Вони здійснюють свою діяльність від імені компанії, яка їх створила, що докорінно відрізняє їх від дочірніх компаній, які створюються материнською компанією як самостійні юридичні особи ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)).

У Західній Європі наразі поширюється специфічна структура ТНК – так звані “холдингові компанії-близнюки” (twin holding). Їх специфіка полягає в тому, що ТНК очолюють кілька холдингових компаній, які є материнськими щодо дочірніх компаній, заснованих в інших державах. Єдиний контроль забезпечується за допомогою спільної участі основних холдингових компаній у капіталі дочірніх компаній та формування єдиного складу органів управління компанії ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)).

На сьогодні у Європі створюються компанії іншого типу – Європейські товариства чи Європейські акціонерні товариства (Societas Europaea), які є формою міжнародного підприємництва. Правовий статус зазначених утворень визначають Постанова (ЄС) №2157/2001 Ради від 8 жовтня 2001 року про Статут Європейського товариства та Директива 2001/86/ЄС Ради про доповнення статуту Європейського товариства стосовно участі працівників в управлінні Європейського товариства від 8 жовтня 2001 року ((Council Regulation (EC) No 2157/2001 on the Statute for a European company (SE): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.eupora.eu/smartapi/cgi/sga_doc?smartapi!celexapi!prod!CELEXnumdoc&lgnumdoc=32001R2157&model=guichett .)).

Структура ТНК може мати певну специфіку, яка зумовлена країною їхнього походження. Приклад таких ТНК – спеціальні проміжні компанії, які створювались французькими ТНК у 90-ті роки XX століття. Вони передавалися підрядникам з інших країн частину своїх підприємницьких, насамперед, виробничих функцій. В результаті формується організаційна структура, в якій всі виробничі функції виконують субпідрядники, і їх діяльність координує проміжна компанія. При цьому головна компанія здійснює управління всім процесом – від розробки товару до його продажу кінцевому споживачу ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)).

Відомий французький юрист Ш. Лебен визначає зв’язки між материнською та дочірніми компаніями і філіями, а також зв’язки між всіма юридичними утвореннями, що входять до ТНК, як інституційні ((Фединяк Г.С. Правосуб’єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізацій них процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права). – К.: Атіка, 2007. –С.89-90)).

Проте, як зазначалося вище, існує й інший тип зв’язків між структурними частина ТНК – договірні зв’язки. У даному випадку одні підрозділи ТНК здійснюють вагомий вплив на інші підрозділи за допомогою укладених між ними договорів, положення яких не повинні суперечити антимонопольному законодавству держав. При наявності договірних зв’язків стає набагато важче визначити приналежність певної компанії до ТНК, ніж при інституційних зв’язках ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)). Крім того, структурі ТНК не завжди притаманний винятково один тип зв’язків між її підрозділами.

Форми, в яких реалізуються договірні зв’язки, можуть бути найрізноманітнішими. До них експерти Центру ООН і ТНК відносять: ліцензування, франчайзинг, управлінські контракти, надання технічних послуг та послуг із маркетингу, здавання підприємств “під ключ”, обмежені за часом договори про створення спільних підприємств, угоди про виконання окремих операцій та міжнародні субконтракти. Крім того, виділяють й інші форми договірних відносин ТНК: контракти на умовах “розподілу продукції” та “з реалізації” тощо ((Транснациональный монополистический капитал и Африка / [Отв. ред. Л.В. Гончаров]. – М.:Наука, 1989. –С. 117-124)).

Отже, проаналізувавши організаційно-правову структуру ТНК, можна дійти висновку, що ТНК – це ієрархічне утворення, єдність якого полягає в обов’язковості рішень центру управління даного утворення для всіх його структурних підрозділів. Саме головна компанія як центр управління всією корпорацією створює єдину внутрішню структуру ТНК, яка об’єднує формально самостійні юридичні частини ТНК в єдину одиницю на принципі підкорення всіх підрозділів центру прийняття рішень ((Юридична природа транснаціональних корпорацій./ Х. Кметик//Зовнішня торгівля: право і економіка: Науковий журнал/ Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – Київ, 2008. – №6. – С. 155-158)). Водночас, ТНК створюються та функціонують на основі укладених рішень між її підрозділами господарських чи цивільно-правових договорів.

Ключові слова: транснаціональна корпорація; юридична природа ТНК; материнська компанія; дочірня компанія; зональний центр; структура транснаціональної корпорації; тип зв’язків між структурними одиницями ТНК; організаційно-правова форма ТНК.

The article deals with the problem of definition the relevancy of absolute necessity and solving the problem of overrunning the harm in such state. In the scope of analysis are features of regulation absolute necessity in valid Criminal code of Ukraine and problem of criminal liability for overrunning the absolute necessity.

Кримінальному праву багатьох держав світу відомий інститут обставин, що виключають злочинність діяння. Під ними розуміють: 1) діяння, які за своїми зовнішніми рисами, особливо за заподіяною шкодою, схожі на злочини, проте насправді не є суспільно небезпечними і протиправними; 2) поведінку людей, яка зовнішньо схожа з об’єктивною стороною певних злочинів, але за підставами, вказаними в законі, фактично є суспільно корисною або суспільно прийнятною з позиції кримінального права, а отже, в усіх випадках правомірною, такою, що виключає кримінальну відповідальність особи за завдану шкоду.

Такі обставини дозволяють чітко розрізнити злочинний прояв від правомірного діяння, сприяють підвищенню правової активності та свідомості громадян, а також впливають на профілактику злочинів.

Вичерпний перелік обставин, що виключають злочинність діяння закріплений у VIII розділі Загальної частини Кримінального кодексу України. Зокрема до них відноситься крайня необхідність (ст.39 КК).

Крайня необхідність – це такий збіг обставин, за якого виникла небезпека для певного об’єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об’єктові ((Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / П. С. Матишевський – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 272 с.)). Інакше кажучи, правомірним вважається заподіяння (за наявності загальної небезпеки) шкоди одним цінностям, що охороняються правом, з метою відвернути шкоду більш значним цінностям, які теж охороняються правом.

Вже в чинному Кримінальному кодексі частина друга ст. 39 містить відносно нове для вітчизняного законодавства поняття. Вона говорить, що умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена є перевищенням меж крайньої необхідності ((Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 29.06.2001 – 2001 р., № 25, стаття 131)).

Тобто, щоб не було перевищення меж крайньої необхідності, потрібна правомірність вчинюваних дій для уникнення завдання шкоди. Багато науковців (зокрема, М. Й. Коржанський, П.С Матишевський, М.І. Бажанов) присвятили свої роботи визначенню ознак правомірності крайньої необхідності та намагались розібратись, як визначити ту саму межу, коли крайня необхідність стає кримінально караним злочином. Перелік таких ознак не є вичерпним. І його можна крім того, що розширювати, то ще й звести взагалі до одного – при стані крайньої необхідності небезпека повинна бути наявною, дійсною, невідворотною і загрожувати третім особам а завдана шкода повинна бути меншою за відвернену шкоду  і вчинена найбільш прийнятним способом.

Окремо виділені науковцями два принципи про найменшу шкоду і способи уникнення небезпеки можна подати таким чином «неможливість усунення наявної небезпеки іншим шляхом окрім заподіяння меншої шкоди».

Формулювання ознаки, що заподіяна шкода повинна бути меншою за відвернену не є досконалим. Варто додати сюди також і «або можливо відвернену». Адже в житті бувають ситуації, коли особа, виконуючи свій обов’язок або намагаючись допомогти, не розраховує свої можливості, або так складаються обставини, що задумане їй не вдається. Проте навіть в такому випадку, тобто коли особі не вдається відвернути небезпеку, вона все ж не несе кримінальної відповідальності, якщо заподіяна шкода менша за ту, яку вона намагалась відвернути.

Сюди можна віднести і той фактор, що людині властиві емоції, які часто негативно впливають на її можливість тверезо та розумно оцінити ситуацію. Це передбачив законодавець і в частині третій статті 39 КК закріпив, що навіть при перевищенні меж крайньої необхідності, особа не буде нести відповідальність, якщо таке перевищення було вчинене в стані сильного душевного хвилювання, яке було викликане небезпекою, що загрожувала ((Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 29.06.2001 – 2001 р., № 25, стаття 131)).

Але це все не звільняє особу, що діяла в стані крайньої необхідності від цивільно-правової відповідальності. Зазначу, що це передбачено в ЦКУ, зокрема в статті 445. В ній сказано, що особа, яка заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності, зобов’язана відшкодувати цю шкоду потерпілому ((Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 – 2003 р., № 40, стаття 356)). Звісно потрібно не забувати про елементарні етичні принципи міжособистісної поведінки, зокрема вдячність. Тому, враховуючи, всі обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна.

Існує також можливість того, що в певній ситуації уникнути небезпеки можна було декількома способами. Проте, як уже зазначалось, зазвичай особі важко чітко усвідомлювати проблему, а отже і знаходити найбільш правильне рішення останньої. В силу того, що події розвиваються стрімко, в особи реально не було часу аналізувати ситуацію, яка склалась і вона обрала спосіб уникнення небезпеки, який поніс за собою спричинення не найменшої шкоди. Наприклад, водій автобуса, щоб уникнути зіткнення з бензовозом виїжджає на тротуар, але не встигає вчасно загальмувати і розбиває вітрину магазину. Реально в цій ситуації водій міг звернути з проїжджої частини в іншу сторону, що потягло б за собою лише невелике зіткнення з автомобілем на стоянці, вартість пошкоджень, наприклад, крила останнього була б значно меншою за вартість розбитої вітрини. Це проста ситуація, адже в даному випадку оцінювати доведеться лише матеріальні речі. А якби на тротуарі були перехожі, а в автомобілі водій та пасажири? А якби в автобусі були діти? Ми говорили вже б не просто про врятування автобуса, вітрини чи автомобіля, а про спасіння людських життів. Неможливо оцінювати вартість життя. Хто важливіший? Чиє життя більш цінне? Крім того, потрібно врахувати, що на обдумування всіх можливих варіантів уникнення небезпеки є декілька секунд. Законодавець пише, що шкода повинна бути меншою за відвернену. Як в стресовій ситуації особа може співставити, наприклад життя своє і своєї дитини, і життя двох незнайомих перехожих. Життя є дуже складним і виникають ситуації, коли просто неможливо обрати правильне рішення. Це все індивідуально. Дехто не спроможний приймати важкі рішення навіть якщо вони правильні. Не можна говорити про крайню необхідність у таких випадках. Професор Коржанський говорить, що «у тих випадках, коли відвернена шкода рівна заподіяній, крайньої необхідності немає. Не правомірно рятувати своє життя за рахунок життя іншої людини. Але у випадку дилеми – загинути обом чи врятуватися одному – суспільна небезпечність дій відсутня, і складу злочину вони не мають, бо загибель одного вже неминуча» ((Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М. Й.- К.: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656 с.)). Він робить висновок з яким я повністю погоджуюсь – заподіяна шкода в стані крайньої необхідності не обов’язково повинна бути мінімально можливою. Треба, щоб вона була лише менш значною, ніж шкода відвернута, тобто взагалі меншою, а не найменш можливою.

Коли виникає стан крайньої необхідності вступають на арену і найбільш важливі цінності людського існування: починаючи від життя, здоров’я людини, волі, честі і гідності, а для декого і закінчуючи звичайними матеріальними благами. Тому судові справи пов’язані цим інститутом завжди будуть дуже складними і навколо них будуть точитись десятки дискусій. Скільки б праць не було присвячено встановленні межі крайньої необхідності та ознак її правомірності ніколи не буде можливо передбачити всі життєві ситуації та врахувати їх при визначенні кількох пунктів, так званих ознак, якими начебто має керуватись суд при встановлені винуватості особи.