Статья является результатом анализа особенностей, противоречий и перспектив нетарифного государственного регулирования миротворческой деятельности Украины на территории бывшей Югославии.

This paper is the result of analysis features, differences and perspectives of non-tariff regulation of public peacemaking activity of Ukraine on the territory of former Yugoslavia.

XXI ст. визначає участь в миротворчій діяльності як важливу складову зовнішньої політики будь-якої демократичної держави. Не є цьому виключенням й Україна, яка розглядає участь в миротворчих операціях не тільки як вклад у справу розбудови миру, а й як один із показових чинників авторитету держави на міжнародній арені. Однак, авторитетність є поняттям не стабільним, оскільки залежить від послідовності та неупередженості зовнішньої політики держави, відданості принципам демократії й верховенства вітчизняного та міжнародного права. В юрисдикції вищезазначених факторів авторитетності лежить нетарифне державне регулювання, що насамкінець повинно втілюватися в завдання національного масштабу зовнішньої політики України шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства згідно із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.

Тоді як стабільність ситуації на території колишньої Югославії й досі має велике значення для безпеки України. Остання ж, не будучи суб’єктом, що формує геополітичний простір навколо себе, а швидше за все об’єктом великої політики і масштабних процесів, що розгорталися у новій Європі, не була вільною у визначенні власного ставлення до процесів, що відбувалися на Балканах. Адже, Україна сама переживала процес визнання і становлення. До того ж курс на дезінтеграцію Союзної Федеративної Республіки Югославія співпав з курсом на розвал імперського СРСР. Відтак, протягом 1991 р. – періоду кульмінації кризи в Югославії та початку її розпаду – Україна не втручалася в розвиток подій на Балканах.

Наразі в миротворчому стажі України – 20 років. Однак вона й досі залишається об’єктом великої політики. Простір колишньої Союзної Федеративної Республіки Югославія був першим серйозним і тривалим досвідом участі України в миротворчих місіях. Досвід якого показав, що в України є чимало прогалин, які на законодавчому, так і виконавчому рівнях, які слід заповнити чи доопрацювати. До вирішення останніх слід підходити комплексно. І одним із важливих складових цього комплексу повинна стати реалізація конструктивної, послідовної й виваженої регуляторної політики в сфері миротворчої участі України в справі розбудови миру, якій наразі надають не достатньо уваги. У цьому власне й полягає актуальність проблеми дослідження. Адже для того, аби удосконалити регуляторну політику, слід для початку визначити місця, які потребують реформування шляхом аналітичного опрацювання. Здійснювати такий аналіз доцільно на основі конкретної миротворчої участі, у нашому випадку – це буде участь українських миротворців в справі розбудови миру на території колишньої Югославії.

Метою дослідження буде аналітичне опрацювання стану нетарифного державного регулювання миротворчої діяльності України на території колишньої Югославії задля, в перспективі, визначення точок не доопрацювання, реформування яких вимагає процес перетворення інтеграції України як в міжнародну миротворчу спільноту зокрема, так і в євроінтеграцію загалом. Оскільки політика органів державної влади щодо оптимізації державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів має потенціал для його вдосконалення завдяки застосуванню комплексу науково обґрунтованих механізмів, напрямів, методів, форм, прийомів, організаційно-штатної структури та інструментів державно-управлінської діяльності. Реалізація висновків дослідження може сприяти підвищенню ефективності функціонування системи міжнародного військового співробітництва.

Представленість досліджень щодо державного управління миротворчою діяльністю України на території колишньої Югославії характеризується передусім оглядовим характером. Зокрема, Мельник О.М. розглядав державне регулювання діяльності українських миротворчих контингентів через дослідження генезису та його тенденцій розвитку. У свою чергу Мельник О.М. зазначає, що питанням вибору та використання важелів державного управління у забезпеченні національної безпеки України в контексті миротворчої діяльності займались: В.Д.Бакуменко, В.Ю.Богданович, В.М.Князєа, В.І.Луговий, С.В.Майборода, В.П.Мегедя, Н.Р.Нижник, Я.Ф.Радиша, В.М.Рижих, Г.П.Ситниа, В.О.Шамрай, які підкреслюють, що ХХІ ст. має стати епохою наукового державного управління.

Новизна дослідження полягає у розробці наукових положень та отриманні нових висновків у галузі державного управління та міжнародних відносин не через оглядовий аналіз державного регулювання миротворчості України загалом, а внаслідок аналітичного опрацювання нетарифного державного регулювання миротворчої участі України на основі критичного огляду участі в розв’язанні конкретного конфлікту зокрема: на території колишньої Югославії.

Методологічне і загальнонаукове значення дослідження полягає у тому, що його інформаційний вміст може стати однією з підстав для успішної реалізації нетарифного державного управління шляхом забезпечення регуляторної політики у сфері миро творчості, що може слугувати одним із факторів запоруки успіху вдалого позиціонування Україна як країни-миротворця на міжнародній арені.

Для розкриття суті державного регулювання миротворчої діяльності України на території колишньої Югославії слід спочатку з’ясувати дефініцію базових понять, які згодом дозволять нам розкрити суть дослідження, оцінивши атрибути регуляторної політики участі України в миротворчих операціях на території колишньої Союзної Федеративної Республіки Югославія.

Отож, під поняттям нетарифного державного управління розуміють процес діяльності органів державної влади, який спрямований на регулювання суспільних відносин, шляхом зовнішнього і матеріального впливу на них через захист життя, здоров’я, майна, охорону довкілля шляхом виконання контрольних та наглядових функцій державного управління [3].

Під миротворчими операціями на території колишньої Югославії вважатимемо міжнародні дії або заходи, які здійснюються за рішеннями РБ ООН відповідно до Статуту ООН, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з положеннями глави VIII Статуту ООН, так само дії і заходи багатонаціональних сил, що створюються за згодою РБ ООН з метою запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів; врегулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх конфліктів за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням РБ ООН, що може включати, зокрема, спостереження і контроль за додержанням угод про припинення вогню та інших ворожих дій, роз’єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і розформування їх підрозділів, виконання інженерних та інших робіт;  подання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок міждержавних або внутрішніх конфліктів; виконання міліцейських (поліцейських) функцій по забезпеченню безпеки і додержання прав людини;  подання допомоги у подоланні наслідків конфліктів; усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії; пов’язані з розпадом СФРЮ на самостійні держави: федерацію Сербії і Чорногорії, Боснію і Герцеговину, Словенію, Хорватію і Македонію. [5].

Хронологічними рамками державного управління участі України у справі розв’язання конфлікту на території колишньої Югославії буде часовий проміжок 1992-2004 рр.. Адже саме за цей період в контексті миротворчої діяльності на території колишньої Югославії було реалізовано наступних 8 миротворчих місій:

1. Миротворчі операції Сили ООН з охорони (UNPROFOR) (липень 1992 р. – 1995 р.) у Боснії
2. Операція ООН з встановлення довіри в Хорватії (ОООНВД) – березень 1995 – січень 1996 рр..
3. Сили превентивного розгортання ООН в колишній югославській республіці Македонія (СПРООН) – березень 1995 – лютий 1999 рр..
4. Місія ООН в Боснії і Герцеговині (МООНБГ) – грудень 1995 –2002 рр..
5. Тимчасова адміністрація ООН для Східної Славонії, Бараньї і Західного Срема в Хорватії (ТФООНСС) – січень 1996 – грудень 1998 рр..
6. Місія спостерігача ООН на Превлакському півострові в Хорватії (МСООНПП) – січень 1996 – грудень 2002 рр..
7. Група ООН з підтримки громадянської поліції (ГППООН) в Хорватії (Придунайський район) – січень 1998 – жовтень 1998 рр..
8. Місія ООН зі справ тимчасової адміністрації в Косово (Югославия) – червень 1999 р. – до цього часу [8].

Численною є кількість й інших міжнародних миротворчих операцій, в яких і до сьогодні беруть участь українські військові підрозділи, а отже, висока ймовірність їх подальшого активного використання потребують наукового обґрунтування системи державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів.

Законодавчими і нормативно-правовими актами, що регламентують міжнародне співробітництво Збройних Сил України, регулюють питання підготовки, направлення та проходження служби особами офіцерського складу, прапорщиків і мічманів у складі миротворчих контингентів та миротворчого персоналу за кордоном, є: Конституція України; закони України: «Про національну безпеку України», «Про Збройні Сили України», «Про оборону України», «Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про розвідувальні органи України»; «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях», відповідні укази Президента України, накази Міністра оборони України та міжнародні угоди і домовленості. Безпосередньо проведення операцій з підтримання миру регулюється правом міжнародної безпеки, яке є окремою галуззю міжна­родного права.

Системно-аналітичне опрацювання офіційних документів та інших літературних джерел, в яких розглядаються питання участі України в міжнародних місіях, дає підстави стверджувати, що значна увага в міжнародному військовому співробітництві приділяється встановленню та розвитку стабільних відносин у рамках особливого партнерства НАТО й України. Однією з причин чого є ключова роль Північноатлантичного Альянсу у системі євроатлантичної безпеки. Від часу підписання у липні 1997 році у Мадридської Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО відносини між ними вийшли на якісно новий рівень. Логічним кроком на шляху подальшого розвитку відносин стало затвердження в 1998 році. Державної програми співробітництва України з НАТО на період до 2001 р.. Відповідно до переліку визначених у ній низки заходів на Збройні Сили України їх припадає понад 60%. Це безпосередньо сприяло зміцненню зовнішніх гарантій національної безпеки України, створенню умов для активного входження нашої держави в міжнародні структури безпеки.

На думку Мельника О.М., відповідно до проведеного ним аналізу, виявлено, що для досягнення максимально ефективного рівня національної безпеки Україна дотримується принципу використання механізмів міжнародної колективної безпеки. Більшість українських науковців, що займаються дослідженням цієї проблеми висловлюють думку, що єдиною правомірною альтернативою застосування сили в рамках існуючого міжнародного правопорядку можуть бути лише заходи, санкціоновані Радою Безпеки ООН [4, с.9].

Тим не менш, представники західної доктрини міжнародного права виступають за те, щоб резолюції Генеральної Асамблеї ООН прирівнювались до резолюцій Ради Безпеки ООН у плані наявності права висувати пропозицій щодо організації колективних заходів, включаючи використання Збройних Сил, з питань, які не були вирішені Радою Безпеки через незгоду її постійних членів.

Особливо активно підтримує цю пропозицію США, пояснюючи це тим, що відповідальність за підтримання миру повинні нести не тільки великі держави, а й освічена громадськість світу в особі Генеральної Асамблеї ООН.

Такий би хід справ значно розширив можливості впливати на формування геополітичного простору України, наряду з іншими малозначимими на світовій арені державами. Разом з цим, Мельник О.М. визнав, що в ідеї розширення повноважень Генеральної Асамблеї в процесі прийняття рішень Радою Безпеки щодо проведення миротворчих операцій ООН, безумовно, є раціональне зерно, оскільки в таких надзвичайно важливих рішеннях необхідно враховувати думку всіх держав – членів ООН. Але в будь-якому разі в сучасних умовах реалізувати цю ідею можна лише за наявності згоди Ради Безпеки, а не шляхом прийняття резолюції Генеральної Асамблеї [4, с.10].

Виходячи з примату міжнародного права в міжнародних відносинах та у відповідь на резолюції РБ ООН 1993 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанови, якими зобов’язав міністерства та відомства України, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, підприємства, об’єднання, організації та установи, що здійснюють водні та повітряні сполучення, інженерно-технічне обслуговування суден і літальних апаратів, включаючи послуги щодо страхування, а також спортивні, науково-технічні та культурні зв’язки з Союзної Федеративної Республіки Югославія, забезпечити виконання положень цих резолюцій. За час виконання останніх Україна завдала значних збитків своїй економіці (понад 5 млрд. доларів США), звела до небезпечного мінімуму рівень вантажно-транспортних перевезень на одній з найпотужніших транспортних артерій Європа-Дунай, що загрожувало закриттям таких провідних судноплавних компаній України [1, с. 36] до прийняття ООН пропозиції України щодо припинення дії деяких статей резолюції 820 РБ ООН. Остання на практиці майже не впливали на систему ембарго, але завдавали значної шкоди країнам-контролерам. Надалі питання про санкції щодо СРЮ, поряд з проблемою поділу Боснії, стає ключовим питанням української дипломатії на Балканах.

Активізація української дипломатії знайшла вияв і у порушенні питання на Середньостроковій оглядовій конференції з виконання Мирної угоди по Боснії та Герцеговині, яка проходила 13-14 червня 1996 р. у Флоренції, про необхідність відновлення прав представників української громади, що мешкає на території Боснії і Герцеговини. Україна однією з перших вітала прийняття РБ ООН резолюції №1074 про повне скасування санкцій проти СРЮ ще й тому, що для України кожен день сумлінного дотримання цих санкцій збільшував і без того величезні економічні збитки. У заяві МЗС України з цього приводу від 5 жовтня 1996 р. зазначалося, що «ухвалене рішення стало можливим завдяки досягнутим успіхам у процесі нормалізації ситуації в регіоні, послідовному виконанню положень Дейтонської мирної угоди, проведенню перших післявоєнних виборів у Боснії та Герцеговині». Скасування санкцій відкрило можливість для повноправної участі СРЮ у житті світового співтовариства і надало нового імпульсу процесові мирного врегулювання на Балканах. Україна підтвердила свою готовність розвивати всебічні відносини з СРЮ та іншими країнами колишньої Югославії, а також взяти участь у процесі відродження та постконфліктної відбудови регіону [7].

Дії українського миротворчого контингенту в Косові, започатковані у 1999 р., є не тільки новою сторінкою зовнішньополітичної (в тому числі силової) активності України. Формування і використання КФОР за участю Києва — додаткова можливість коригування військової могутності держави у відповідності із останніми акцентами європейської геополітики [7], та дипломатичної позиції України як держави-миротворця на території колишньої СФРЮ, яка в апріорі повинна бути самодостатньою.

Справа у тому, що пропозицію Заходу в особі прем’єр-міністра Канади Ж.-Л.Кретьєна щодо надання Києву можливості зіграти одну з посередницьких ролей у процесі врегулювання югославсько-натівського конфлікту Президент України Л.Кучма оцінив надто буквально, сприйнявши пропозицію як факт міжнародного визнання України в сфері миротворчості. Є підстави вважати, що канадський прем’єр діяв не з власної ініціативи, а за згодою Вашингтону і керівництвом країн, що приймали активну участь в бомбардуванні Югославії.

Можна припустити, що пропонуючи Україні мобілізувати свої дипломатичні можливості, представники НАТО переслідували дві цілі. Перша полягала в наступному. Росія виявилася надто односторонньо заангажованою, а тому її зусилля схилити С.Мілошевича до підписання мирних договорів не принесли результатів. Потрібно було знайти нейтральну країну зі свіжими дипломатичними силами, яка завдяки своїй неупередженості могла б зсунути переговорний процес з мертвої точки в регіоні військових дій. Такою країною виявилась Україна, що до цього часу позиціонувала себе як нейтрального миротворця. Можливо, є доля правди в думках тих політологів, які вважають, що конфлікт на території колишньої Югославії підтримувався країнами-членами НАТО заради виправдання власного самобутнього існування, а не функціонування як засобу ООН як передбачалося створенням НАТО в апріорі. Другою причиною було бажання НАТО розбити союз країн (до якого входила, крім Росії та Білорусії й Україна), які висловили протест проти військових дій НАТО на території колишньої СФРЮ, що були вчинені без рішення РБ ООН. Пропозиція стати посередником, нейтралізувала Київ. З точки зору відповідальності за виконання завдання Київ нічого б не втратив: перед впертістю С.Мілошевича діставали фіаско значно досвідченіші від українських дипломати (американські, французькі, російські, британські), а досягнення найменших компромісів світова спільнота всіляко вітала. До того ж НАТО потрібно було створювати видимість переговорного процесу [6].

Проте не менш значним і резонансним фрагментом політичної реакції України на події в СРЮ стала позиція українського парламенту. 24 березня ВРУ 278 голосами прийняла узгоджений варіант заяви щодо агресивних дій альянсу. ВРУ «розцінює ці дії НАТО як агресію проти суверенної держави, що можуть призвести до ескалації великомасштабного військового конфлікту». український парламент закликав всі сторони конфлікту вжити максимальних заходів до продовження миротворчого процесу, а також поставив вимогу перед керівництвом НАТО і США відмовитися від використання військової сили для розв’язання проблеми Косово, що є внутрішньою справою СРЮ. В цей же день 241 народний депутат України проголосував за постанову парламенту, що запропонувала Кабінетові міністрів України внести на розгляд ВРУ законопроект про скасування рішень та денонсацію зобов’язань України щодо її статусу як без’ядерної держави. При обговоренні заяви та постанови представники лівих партій (насамперед, комуністи і прогресивні соціалісти) наполягали на розірванні дипломатичних й економічних відносин з США та, в разі потреби, у наданні СРЮ військову допомогу.

26 березня Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк, виступаючи з трибуни ВРУ, вкотре підтвердив, що Україна не ставить за мету приєднання до НАТО, але «нині найбільш політично виваженим для нашої держави рішенням є співробітництво з альянсом, приєднання України до організації «Партнерство заради миру» та підписання документа про особливе партнерство з НАТО». Аналогічну позицію на цьому ж засіданні парламенту обстоювали Міністр оборони України О.Кузьмук та Секретар Ради національної безпеки і оборони при Президентові України В.Горбулін. Протилежність суджень і взаємовиключеність позицій представників верхнього ешелону влади України щодо ставлення до НАТО в умовах війни на Балканах не могли не зафіксувати національні мас-медіа, що в умовах функціонування глобальних інформаційних систем негативно впливає на міжнародний авторитет Української держави: «…Ніщо не змогло б так сконсолідувати ліве крило українського парламенту, як це зробили непродумані, поспішні дії США і НАТО. Прихильники розвитку співробітництва з цим потужним альянсом опинились у невиправдано принизливому становищі. Депутати … вимагали відставки міністрів закордонних справ і оборони, секретаря Ради національної безпеки та оборони, відкликання послів, припинення будь-яких навчань за участю НАТО на території України, закликали Президента відмінити державну програму співробітництва з альянсом і навіть відмовитися від без’ядерного статус». Розвиваючи агітаційно-пропагандистські традиції минулого, ліві видання України, окрім загального осуду антисербських дій НАТО, запропонували читацькому загалу нове розшифрування абревіатури альянсу, яке вони запозичили у найновішій публіцистиці США: НАТО – Нова Американська Терористична Організація (New American Terrorist Organization) [6].

Відтак, не важко прослідкувати деяку хаотичність та неоднозначність позиції України як країни-миротворця під час реалізації справи побудови миру на території колишньої Югославії. Вітчизняні дослідники у своїх працях неодноразово наголошували на тому, що досягнення найбільш значущих результатів у міжнародному військовому співробітництві можливе лише за умови виваженого, чіткого та послідовного впровадження системи відповідних заходів. А отже, необхідними є розробка методологічної та методичної основи досліджень системи міжнародного військового співробітництва та обґрунтованість комплексу державних заходів щодо реалізації ефективного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів.

Достатньо часто прийняті міжнародним миротворчими спільнотами рішення завдавали значного збитку економіці країни та загрожували її національним інтересам. Судячи з умов участі України в миротворчих операціях на території колишньої Югославії, перспективи миротворчої діяльності для країни не будуть втішними, якщо подібна тенденція зберігатиметься.

Ефективність дотримання норм і принципів міжнародного права залежить від того, наскільки ці питання забезпечені механізмами правового регулювання, серед яких важливе місце посідають питання юридичної відповідальності. Виняткова важливість проблеми відповідальності як у міжнародному, так і в національному праві зумовлена, передусім, активною участю ООН, відповідних регіональних організацій, і перш за все НАТО, ЄС, ОБСЄ, окремих держав у вирішенні актуальних питань міжнародної безпеки, боротьби із міжнародними злочинами, у тому числі серйозними порушеннями Міжнародного гуманітарного права або права збройних конфліктів, вважає Мельник О.М..

Особливості медичного забезпечення українських миротворців регламентується Положенням про організацію медичного забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України, які беруть участь у міжнародних миротворчих операціях, затвердженим наказом Міністра оборони України від 13 грудня 2004 р. № 611. Це Положення потребує доповнення щодо конкретизації заходів з медичної реабілітації військовослужбовців Збройних Сил України – учасників міжнародних миротворчих контингентів на базі військових лікувально-профілактичних закладів [4, с. 14].

З метою вирішення існуючих на сьогодні проблем щодо соціального забезпечення учасників міжнародних миротворчих операцій та приведення у відповідність із стандартами міжнародного гуманітарного права діяльності медичного персоналу українських миротворчих контингентів, пропонується:

–         запровадити у Збройних Силах України дієві форми медичного страхування;

–         переглянути підстави щодо участі українських військовослужбовців у проведенні міжнародних миротворчих операцій та внести зміни до статті 8 Закону України «Про участь в міжнародних миротворчих операціях», виклавши її зміст так: «Соціальний захист та реабілітаційні заходи учасників міжнародних миротворчих операцій і членів їх сімей забезпечуються згідно із законами України»;

–          внести зміни до статті 1 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», додавши пункт «Проведення реабілітаційних заходів у період після виконання завдань»;

–         вирішити питання щодо взяття військовослужбовців – учасників між­на­родних миротворчих операцій, які звільняються в запас, на диспан­серний облік відповідними відділеннями Головного військового клінічного госпіталю Міністерства Оборони України та центральних військових клінічних госпіталів Оперативних Командувань Збройних Сил України.

–         забезпечити відповідно до норм міжнародного гуманітарного права всіх військовослужбовців медичної служби у складі українських миротворчих контингентів посвідченнями особи, що належить до медичного персоналу Збройних Сил України [4, с. 15].

Отож, досвід участі України в миротворчій діяльності на території колишньої Союзної Федеративної Республіки Югославія та миротворчих місіях, які відбулись після конфліктів на Балканах, дає змогу стверджувати, що досі на державному рівні не були прийняті законодавчі акти, які б захищали національні інтереси України в сфері миротворчості. Якщо хтось й робив спроби вирішити досліджувану проблему, то зараз результати його діяльності існують у кращому випадку у вигляді законопроектів, так як в науковій сері це питання викликає до себе не особливий інтерес.

Список використаних джерел та літератури

1. 1.    Боевые действия в Югославии [текст]: аналит. обзор. – ИНФО–ТАСС, АЕОНТИ. – 2001. – 78 с.
2. 2.    Головні аспекти югославської політики України [електронний ресурс]: Поточний архів МЗС України. Управління Європи та Америки. – Режим доступу :http://vuzlib.com/content/view/1253/52/. – Загол. з екрану.
3. 3.    Державне регулювання [електронний ресурс]: Вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Державне_регулювання. – Загол. з екрану.
4. 4.    Мельник, О.М. Державне регулювання діяльності українських миротворчих контингентів: генезис та тенденції розвитку [текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр. : спец. 25.00.01 «Теорія та історія державного управління» / Я.Ф. Радиш; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – К., 2006. – 18 с.
5. 5.    Миротворча операція [електронний ресурс]: Вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Миротворча_операція. – Загол. з екрану.
6. 6.    Пройти по лезвию Балканского ножа [електронний ресурс]: Зеркало недели. – Режим доступа: http://zn.ua/ARCHIVE/proyti_po_lezviyu_balkanskogo_nozha-15379.html. – Заглав. с экрана.
7. 7.    Позиціювання України в світових конфліктах крізь призму миротворчої діяльності: досвід 1992 – 2001рр. (політико-правовий аналіз) [електронний ресурс]: Україна на зламі часів: позиціювання в багатополюсному світі. – Режим доступу: http://ukraine-ir.narod.ru/experts/groups/conflicts/peace_operations.htm. – Загол. з екрану.
8. 8.    Про миротворчий центр [електронний ресурс]: Спеціальний миротворчий центр. – Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/tslc/smc/pro_smz.htm. – Загол. з екрану.
9. 9.    Хронология операций [электронний ресурс]: Операции ООН по поддержанию мира – Режим доступа: http://www.un.org/ru/peacekeeping/resources/chronology.shtml. – Заглав. с экрана.

Стаття буде корисною для студентів факультетів журналістики, викладачів, безпосередньо журналістів, фахівців з видавничої справи та аматорів.

In the article the phenomenon of south Korean Іnternet-рublishing «Ohmynews» is examined as an example of civil mean of mass communication and distribution of information. Alternativeness on-line resource consists in possibility of every citizen of Sonth Korea to become the correspondent of «Ohmynews». The specific of previous foundation and current activity of Іnternet Publishing opens up.

The article will be useful to the students of faculties of journalism, teachers, directly journalists, specialists in publishing business and amateurs.

Усе частіше порушується проблема повязана з особливостями формування громадянської журналістики в межах багатьох держав. Особливо у разі практичної відсутності даних щодо конкретно існуючих прикладів функціонування громадянських мас-медіа. Усе більше науковців вбачають у громадянській журналістиці майбутнє. Вищевказані факти визначають теоретичну й прикладну актуальність дослідження феномену громадянської журналістики в контексті південнокорейського Інтернет-видання «OhmyNews». Тим більше, що громадянська журналістика в багатьох країнах поступово та упевнено відвойовує собі життєвий простір безпосередньої журналістики. Новизна даної статті полягає у розгляді феномену громадянської журналістики, в контексті «OhmyNews», як результату розвитку та діяльності мережевої журналістики. При великій кількості Інтернет-посилань, присвячених конкретно-прикладним аспектам громадянської журналістики, практично немає сайтів, що давали б конкретну дефініцію поняттю «громадянська журналістика» чи проводили б аналіз її особливостей.

Метою дослідження є розкриття суті громадянського Інтернет-видання «OhmyNews» як майбутньої альтернативи професійним засобам масової комунікації.

Відповідно завданнями, які стоять перед статтею, є необхідність розкриття специфіки діяльності новітнього громадянського мас-медіа, властивостей, які характерні його організаційній структурі, а також репрезентація місця «OhmyNews» на сучасному медіа просторі.

Комусь може здатися, що Південна Корея не найкращий приклад для наслідування, особливо в плані Інтернету. Азія – простір, де все інакше. Однак мало кому відомо, що саме ця країна є однією з онлайнових на земній кулі. Південну Корею досить часто називають «світовим вебократичним лідером», адже близько 70% її населення має доступ до всесвітньої павутини. Мережева журналістика розвивається з великою швидкістю, а Інтернет генерував її новий вид – громадянську Інтернет-журналістику.

«Я заснував «OhmyNews» 22 лютого 2000 року о 2:22 ночі. Це було моїм прощанням з журналістикою ХХ століття, через яку люди дивилися на світ очима домінуючих тенденцій, політичних сил та консервативних засобів масової інформації. Тепер будуть лише інтерактивні засоби масової комунікації. Можна подумати, що річ іде про блог, але це далеко не так», − розповів журналу Wired головний редактор і засновник видання «OhmyNews» О Йон Хо.

До заснування «OhmyNews» О Йон Хо працював у різних виданнях Південної Кореї. Однак становище звичайного корейського журналіста дуже схоже до українського. Рядового кореспондента хвилювало кілька речей. По-перше, помітний застій консервативної преси в країні. По-друге, пряма залежність цінності інформації від бренду видання: якщо сюжет висвітлює велика відома газета − це одразу ж стає об’єктом уваги та схвальних відгуків, якщо ж аналогічна інформація з’являється у маловідомому виданні − залишається непоміченою. О Йон Хо пересвідчився у цьому, коли взявся за висвітлення історії з американськими солдатами, які збили автомобілем корейську дівчину. Його сюжет залишився мало поміченим, однак коли за тему взялися журналісти Assosiated Press, вони отримали Пуліцерівську премію (премія, якою відзначаються найвищі досягнення в журналістиці). Після цього О Йон Хо вирішує створити власне видання, де цінність інформації залежала б не від рішення, яке приймають редактори, а від того наскільки вона цікава читачам.

Так з’явилось «OhmyNews». Коли проект стартував, в штаті працівників було лише 4 журналісти-репортери. Засновник видання поставив перед собою ціль змусити читача після, прочитання новин на його сайті, вигукнути «О, мій Боже!». Як аналог виникла назва Інтернет-газети «OhmyNews», що означає «О, мої новини!». Фінансування сайту здійснювалося не її засновником, і по сумісництву головним редактором, а простими аматорами-журналістами, які зацікавилися цією ідеєю.

Головний девіз «OhmyNews» – «Кожен громадянин може стати репортером». В унікальному експерименті справді може взяти участь кожен з відвідувачів сайту і стати оплачуваним репортером. Для цього потрібно зареєструватися на сайті OhmyNews International і надіслати статтю з поміткою «для публікації» на електронну адресу бюро MediaGuardian editor@mediaguardian.co.uk або зв’язатися за телефоном 020-3353-3857. За детальною інформацією звертатися в головний розподільний щит Гардіану 020-3353-2000.

Кількість працівників Інтернет-видання, якому нещодавно виповнилось 10 років, зросла з 4-ох до 42 тисяч. Сьогодні така кількість репортерів під керівництвом 40 редакторів і журналістів-професіоналів продукують близько 200 матеріалів в день. 80% складу яких створюють громадяни-дописувачі, 20% − штат редакції. Сьогодні ж «OhmyNews» є одним з найбільш впливових ЗМК країни з щоденною аудиторією в 2 мільйони читачів. Отож, небезпідставно ресурс був названий «найпотужнішим в світі сайтом новин всередині однієї країни».

«OhmyNews» як новинний он-лайн ресурс організований за принципом Інтернет-енциклопедії Wikipedia, з тією різницею лиш у тому, що орієнтується на новини. Інтернет-видання «OhmyNews» висвітлює традиційні теми друкованої преси: від спорту до міжнародної політики. Робота всередині редакційного колективу багато в чому нагадує газету. Єдиною відмінністю є те, що вона проходить в он-лайн режимі. Комунікація всередині редакції відбувається в зручній для всіх Інтернет-формі. Репортери в форумах обговорюють з колегами та редакторами ідеї та теми майбутніх статей. Матеріали, які надходять опрацьовуються он-лайн в порядку «живої» черги. Домінуючою мовою «OhmyNews» є корейська, міжнародною − англійська. Це дозволяє розглядати до друку статті, написані користувачами з різних частин земної кулі.

«OhmyNews» не є блогом адже ті, хто займається поширенням інформації в блогах не несуть за неї безпосередньої відповідальності на відміну від громадянського ресурсу «OhmyNews». Останній спрямовує свою діяльність на якомога більшу аудиторію читачів, тоді як блог орієнтується на невелику групу людей, які можуть бути знайомі з автором або цікавляться його думками та коментарями щодо подій у світі, фахової діяльності тощо. Для блогів характерні короткі записи тимчасової значущості. Для «OhmyNews» – матеріали, до яких неодноразово можна повернутися з точки зору актуальності, аналітичності та плюралізму. У блогах неформальне спілкування, ніхто нікого не навчає, як писати з користю для суспільства, ефективніше й ефектніше, як доносити свої думки, викликаючи широкий резонанс, як писати з урахуванням професійних правил журналістської етики. Інша справа – «OhmyNews», адже професійні кореспонденти, що працюють в громадянських ЗМК всіляко сприяють підвищенню професійних журналістських та етичних навичок дописувачів-громадян. До того ж, незважаючи на практично вільну тематику журналістських матеріалів, вони обмежуються правилами та формою подачі.

Головним критерієм, за яким повинні працювати будь-які ЗМК є об’єктивність висвітлення подій та подачі інформації. В Інтернет-виданні «OhmyNews» цей принцип діє, та досягається дещо новим для ЗМК шляхом. Читачу даної газети пропонується певна кількість матеріалів, написана репортерами-представниками різних верств населення. Безперечно, вони не позбавлені певних суб’єктивних та емоційних оцінок, які, до речі, йдуть на користь газеті. Плюралізм думок дає можливість читачам оцінити ситуацію з різних точок зору та сформувати власне ставлення щодо неї. Таким чином досягається об’єктивність Інтернет-матеріалів «OhmyNews». «Усі без винятку кореспонденти нашого сайту повинні погодитись дотримуватися кодексу етики і відмовитися від расизму та порнографії. Журналісти-громадяни пишуть статті, щоб змінити світ, а не заробити грошей. Тож повертаймось тепер на наші робочі місця робити світ кращим, а заодно і самих себе», зазначає О Йон Хо.

Громадянським журналістам корейці платять небагато. Їх гонорари складають до 20-ти доларів. Найбільший заробіток в 10 тисяч доларів отримав професор за резонансну статтю на політичну тему. У редакції «OhmyNews» є можливість переказувати гроші з рахунку на рахунок. Таким чином зацікавлені журналісти-громадяни переказували на рахунок професору по кілька доларів доти, доки назбиралась чимала сума. Однак вцілому, люди публікуються на «OhmyNews» не через гроші. Такі статті дають корейцям відчуття причетності до розвитку Кореї, її суспільства, відчуття участі в обговоренні популярних тем і належності до певної спільноти. Кожна публікація має посилання на сторінку коментарів, на якій читачі можуть залишити власні або прочитати коментарі інших користувачів та проголосувати за те схвалюють чи ні відповідну статтю.

Розмір гонорару дописувачів залежить від оцінки матеріалу редакторами за трьома категоріями: основна або «basic»; преміальна чи «bonus» та спеціальна або «special».

Зрозуміло, що не всі статті громадянських журналістів «OhmyNews», потрапляють на головну сторінку видання. В Інтернет-редакції «OhmyNews» Усі без виключення матеріали проходять попереднє редагування редакторами відділів, і лише тоді оприлюднюються на Інтернет-сторінках видання. Потім редакція «OhmyNews» обирає кращі матеріали, перевіряє наведені громадянським журналістом факти, виправляє граматичні помилки, шліфує стиль автора для кращого сприйняття читачами, додає фото та вступний текст, і тільки після цього публікує найбільш яскраві та актуальні статті на головній сторінці. Перевірка журналістських-матеріалів обов’язкова, адже система не ідеальна і досить часто бувають випадки брехні, містифікації чи прихованої реклами. Інколи репортери-громадяни потрапляють в неприємні ситуації, довіряючи неперевіреним свідченням, типу смерті Білла Гейтса. Серйозна журналістська робота штатних працівників «OhmyNews» полягає і в суттєвому доопрацюванні матеріалів журналістів-громадян. Окрім цього, редакційні кореспонденти займаються журналістськими розслідуваннями та безпосереднім висвітленням поточних подій.

Єдиною вимогою, яка висувається до кожного з дописувачів «OhmyNews» є надання реального імені кожного з репортерів. Оскільки автори разом із власником сайту поділяють авторське право та несуть відповідальність за зміст публікацій. У всьому іншому їм надається вільний вибір в розумних межах.

Успіх видання приголомшуючий. У 2002 році «OhmyNews» відіграло одну з ключових ролей в обранні ліберально налаштованого президента Ро Му Хена. «OhmyNews» став тим медіамайданчиком, навколо якого перед виборами згуртувалась корейська молодь і люди з ліберальними поглядами (так звана «Українська правда» по-корейськи). Після обрання Ро Му Хена президентом, своє перше інтерв’ю він дав саме «OhmyNews», засвідчивши таким чином свою повагу до електорату, до громадянських журналістів і корейського суспільства в цілому. Цей випадок не лише утвердив рівень Інтернет-видання в медіапросторі, а й сприяв виведенню роботи «OhmyNews» на якісно новий, практично-професійний рівень громадянської журналістики. Не дивно, що «OhmyNews» став одним із найбільш впливових ЗМІ країни. Судження про ЗМК як про четверту владу у цьому випадку є істинним.

Головний редактор «OhmyNews» не зупиняється на досягнутому. Для того, аби підвищити якість написання статей журналістами-громадянами, 24 листопада 2007 року з його ініціативи була створена «Громадянська школа журналістики». Колективний центр занять в класах з фото- та безпосередньої журналістики. Тоді як кількаденні тренінги для всіх охочих стати дописувачами в «OhmyNews» проводяться давно. Через те, що для написання статті автор повинен бути максимально справедливим та об’єктивним, чітко та логічно аргументувати свої думки і, як мінімум, знати правила орфографії та пунктуації. За поточної ситуації, «OhmyNews» виражає потребу в більш кваліфікованих кореспондентах на сайті. Таким чином редакція Інтернет-видання має на меті не лише задовольняти інформаційні запити користувачів свого сайту, а й навчити людей правильно втілювати свої думки в усну та письмову форму.

«OhmyNews» як і будь-яке видання не застраховане від банкрутства в період економічної кризи. За словами власника Інтернет-ресурсу, для ЗМК, щоб залишатися «здоровим» потрібно одержувати 50% своїх прибутків від продажу контенту чи платної підписки. О Йон Хо запропонував користувачам сайту приєднатися до добровільної системи підписки, адже незважаючи на всі зусилля з боку співробітників, «OhmyNews» і далі 70% прибутків отримує від рекламодавців. Для громадянського ЗМК – це неприпустимо.

Південнокорейський феномен громадянської Інтернет-журналістики тепер відомий всьому світові. Перейняти подібний досвід намагалось багато держав, та, на жаль, поки що безрезультатно. Однією з таких бажаючих була Японія, що мала на меті змінити культуру анонімності в японському суспільстві. 22 лютого 2006 року «OhmyNews» та японська фірма «Softbank» підписала інвестиційний контракт на суму 11 мільйонів доларів. В серпні того ж року під керівництвом відомого японського журналіста, 10 штатних журналістів та 22 дописувачів стартував японський аналог «OhmyNews». Проект громадянської Інтернет-журналістики не знайшов поширення та розуміння серед японського суспільства, а продуковані ним статті стали різким об’єктом критики. Згодом «OhmyNews» визнав, що в Японії задум потерпів поразку. І вже в червні 2008 року всіх працівників було звільнено. Повторити досягнення «OhmyNews» буде не легко. Для того, щоб в країні укоренився подібний тип мас-медіа потрібно, що у нього було міцне підґрунтя – сформоване громадянське суспільство. У період створення «OhmyNews» медіапростір у країні лишався дуже закостенілим, простору для вільних дискусій було мало. Поява Інтернет-видання, де можна вільно публікувати інформацію, спілкуватися з людьми з різних куточків Кореї, читати статті й сюжети, які, як правило, не потрапляють на сторінки традиційних медіа. Корейцям така альтернатива друкованим ЗМК сподобалась, адже останні вже тоді користувалися глибокою недовірою в молодих корейців, які як правило, були консервативним засобом впливу політичних сил на свідомість людей.

International Herald Tribune (IHT) уклала договір с південнокорейським Інтернет-сайтом OhmyNews International. Корейські фахівці розцінили це як свідчення росту авторитету громадянської журналістики. Наразі сайт є одним із найвпливовіших Інтернет-видань, тому ігнорувати його публікації не можуть дозволити собі південнокорейські політики. Тепер на сайті міжнародної газети IHT можна буде прочитати статті професійних журналістів та звичайних користувачів. Однією з особливостей «OhmyNews» є дотримання чіткої дистанції між журналістами-аматорами та професійними журналістами інших видань. Конеспонденти-громадяни горді бути громадянськими журналістами і до професіоналів ставляться з деякою прохолодою.

Станом на 2010 рік «OhmyNews» провів вже три форуми. Останній об’єднав велику кількість людей, яким цікава громадянська журналістика. В Сеул, столицю Південної Кореї, з’їхались представники США, Австралії, Індії, Пакистану, Афганістану, Росії, Китаю, Бразилії, Канади, Японії, Естонії, Індонезії, ПАР, Польщі й інших країн. Частина з них − громадянські журналісти OhmyNews International, деякі − засновники чи редактори соціальних медіа у своїх країнах.

«OhmyNews» бере курс на розвиток громадянської журналістики в усьому світі, не лише в Кореї. Проводить прес-конференції. Остання конференція тривала два дні у вигляді 8 тематичних секцій, по 4 секції кожного дня. Проходила вона у Korean Press House − хмарочосі, у якому розташовані офіси різноманітних газет, телеканалів, міжнародних медіа-корпорацій. Відкрив конференцію відеозверненням президент Кореї Ро Му Хен. Корейський лідер відзначив вагому роль «OhmyNews» у розвитку громадянського суспільства та демократії в Кореї. Далі виступав Ден Гілмор, автор книги «We the media». Професійно займаючись вивченням соціальних медіа в усьому світі, він звернув увагу на кілька фактів. На думку Гілмора, соціальні медіа здобувають дедалі більше визнання й отримують все більшу вагу у медіапросторі. Звичайні люди завдяки Інтернету, цифровим фотоапаратам, мобільним телефонам публікують в мережі дедалі більше інформації й відтягують увагу аудиторії від традиційних медіа.

Судячи з умов за яких формувалась і здобула поширення громадянська Інтернет-журналістика в Південній Кореї, вона має під собою міцне підґрунтя. На даний час в Україні його ще немає. До того ж тут його теж розумiють по-різному. Мирослав Попович стверджує, що треба розрiзняти спiльноту i суспiльство. На його думку, «суспiльство − сукупнiсть органiзацiй та iнституцiй; спiльнота − невловима цiлiснiсть, що характеризується такими туманними рисами, як «ментальнiсть», «культурно-полiтична традицiя» тощо. Громадянське суспільство − безпосереднє суспiльство, а не окреслена спiльнота».

Розмови про необхiднiсть його побудови тiльки починають циркулювати серед органів державної влади, представників ЗМІ та суспільства зокрема. З одного боку є розуміння того, що для побудови громадянського суспiльства потрiбно певним чином формувати громадську думку. ЗМК у цьому мають брати найактивнiшу участь (особливо, якщо це стосується пiднесення рiвня правової та полiтичної культури населення). З iншого боку, щоб формувати громадську думку (навiть з найблагороднішою метою), ЗМК повиннi обмежити себе в деяких свободах. Тобто має бути розуміння, що певне питання треба висвiтлювати так, а не інакше. Це дуже болісний та складний процес для мас-медіа. Бо нема гарантiї того, чи витримають вони планку, падіння якої може перетворити ЗМК у засоби масової пропаганди. Якби й була здійснена спроба повторити південнокорейський феномен громадянської Інтернет-журналістики, вона б закінчилася невдачею. Хоча позитивною стороною є те, що Україна в цьому плані не відстає від загальносвітових, а й подекуди їх випереджає. Адже у нашій державі існують подібні деякими елементами проекти, типу «ХайВей» та «Хайблоггер».

Сьогодні у світі існують кілька десятків проектів, в основі яких лежить ідея громадянської журналістики. Однак «OhmyNews» були першими і залишаються одними з найбільш успішних. Цьому йому допомагають кілька факторів. Корейське суспільство дуже відкрите, корейці люблять спілкуватися і висловлювати свою точку зору, роблять це коректно та толерантно. Більша частина корейського населення має швидкісний доступ до мережі Інтернет. Розвиткові громадянської журналістики сприяє і єдина мова, корейська, а також порівняно невелика територія держави. Інформаційний порядок денний, сюжети, які цікаві людям, загалом співпадають у різних куточках країни – все це й сприяє розвиткові та подальшому вдосконаленню громадянської Інтернет-журналістики.

Список використаних джерел та літератури:

1. Громадянське суспільство: від етики громадянина до соціального капіталу та правової держави [Електронний ресурс]: журн. «Громадянське суспільство» / О.С. Вінніков, М.Н. Лациба.– К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2010. – Мережа розвитку європейського права: http://www.ucipr.kiev.ua. – Громадянське суспільство

2. Журналістика [Електронний ресурс] / К.Т. Тимчишин .– К., 2007. – Громадянська журналістика: http://referat.atlant.ws. – Журналістика для тебе OhmyNews [Electronic resource]. – http://english.ohmynews.com International Korea. – 2010