У статті проаналізовано функціональне призначення виборчого бар’єру, а також його здатність здійснювати вплив на результати виборів.
Ключові слова: виборчий бар’єр,вибори, виборча система, пропорційна виборча система.

В статье проанализировано функциональное назначение избирательного барьера, а также его способность оказывать влияние на результаты выборов.
Ключевые слова: избирательный барьер, выборы, избирательная система, пропорциональная избирательная система.

The article analyzes the functional role of electoral threshold, and its influence on the result of elections
Keywords: electoral threshold, elections, electoral system, proportional representation system.

Вибори є способом формування вищих органів державної влади в демократичних державах. Для забезпечення прозорості їх проведення на законодавчому рівні встановлюються електоральні правила, які визначають тип виборчої системи, величину електорального порогу, межі виборчих округів,  правила підрахунку голосів тощо. В залежності від правил проведення виборів однаковий розподіл голосів може призвести до різного складу уряду.

Одна з головних переваг застосування пропорційної системи полягає в тому, що вона забезпечує представництво широкого кола політичних вподобань виборців, що виражаються через політичні партії. Під час виборів за пропорційною системою, як правило, бере участь велика кількість політичних партій. Результатом цього є проходження до представницького органу влади багатьох партій, що призводить до неможливості сформувати конституційну більшість, необхідну для прийняття ефективних рішень. Особливе місце в цьому випадку займає виборчий бар’єр, що дає можливість обмежити кількість партій задля уникнення надмірної політичної фрагментації представницького органу влади за рахунок дрібних політичних сил, що користуються незначною підтримкою в населення.

Широке коло питань, пов’язаних із встановленням виборчого бар’єру, висвітлили у своїх працях такі вітчизняні і зарубіжні науковці, як Афанасьєва М, Шведа Ю., Ключковський Ю., Пономарьова Г., Сабаєва С.  та інші. Однак, незважаючи на сталий інтерес до цієї проблеми, безліч її аспектів  лишається недостатньо висвітленими та потребує подальшого опрацювання.

Метою статті є з’ясувати, як електоральний бар’єр може впливати на результати виборів. Реалізація мети потребує вирішення таких  завдань: розкрити зміст поняття виборчого бар’єру та його функціональне призначення; визначити особливості впливу величини електорального порогу на парламентських виборах.

Виборчий бар’єр належить до основних методів виборчої інженерії, оскільки від його величини безпосередньо залежить, скільки політичних партій буде представлятись в парламенті. Процедура зміни виборчого бар’єру є відносно досить легкою, тому законодавці часто вдаються до маніпуляції бар’єром. Так, в Україні бар’єр за період незалежності змінювався тричі. Спочатку його виборчий бар’єр був на рівні 4%, пізніше був знижений до 3%, зараз його величина становить 5%.

Виборчий бар’єр (або загороджувальний поріг, відсотковий бар’єр) означає  фіксований відсоток голосів виборців, що політична партія (або блок партій) повинні набрати на виборах для проходження в парламент. Виборчі бар’єри застосовуються для кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність в ньому значної кількості дрібних політичних партій, які були б представлені одним або кількома депутатами.

Існують два способи обмеження потрапляння в парламент великої кількості дрібних політичних партій: природний та легальний бар’єри. Зокрема, природний бар’єр (або прихований, або ефективний, або неофіційний)  застосовується у відносно невеликих виборчих округах, де партії з відносно невеликою підтримкою не одержують мандатів. Згідно з визначенням Венеціанської Комісії, «природний бар’єр – це відсоток голосів, необхідних для отримання одного місця на рівні округу, і в основному він залежить від середніх розмірів округу (середня кількість членів законодавчого органу, що обираються в окрузі)» [5].

Природний бар’єр  присутній у всіх виборчих системах незалежно від того, чи присутній у цій системі законодавчо закріплений виборчий поріг. Це  зумовлено тим, що він виражається у відсотку голосів, які необхідні кандидату або політичній партії для отримання одного мандату на рівні округу. Він в основному залежить від середньої кількості вибраних представників в виборчому окрузі. Іншими словами, природний бар’єр є побічним математичним продуктом особливих характеристик виборчої системи (розміру округів, виборчої формули, кількості політичних партій, кількісного складу представницького органу) [1]. Природний поріг  відіграє більш значиму роль на місцевих виборах, оскільки в цьому випадку розподіляється менша кількість мандатів. На загальнодержавних виборах вплив природного порогу не прослідковується, або є незначним.

Не зважаючи на те, що  не існує універсальної формули, що дозволила б з точністю оцінити природний бар’єр у кожній виборчій системі, все ж це можливо зробити, знаючи кількість мандатів по виборчому округу. Рівень природного бар’єра значно залежить від способу розподілу отриманих партією голосів, розміром і кількістю округів, а також числом законодавців, обраних в кожному округу. В загальному, в окрузі з невеликою кількістю мандатів необхідний відносно високий процент голосів по округу для обрання представника. І навпаки, чим більше мандатів розподіляється в окрузі, тим нижчим буде природний бар’єр.

Важливо зазначити, що природній бар’єр не є методом виборчої інженерії, оскільки він є присутнім у будь-яких виборчих системах, не залежно від його законодавчого закріплення. Він є об’єктивним аспектом будь-яких виборів, тому його величину неможливо змінити. Відповідно, природній бар’єр не є об’єктом даного дослідження. Тому у науковій роботі буде акцентуватись увага головним чином на легальному бар’єрі, що зумовлено можливістю змінювати його величину і здійснювати маніпуляції під час виборчих кампаній.

Отже, величина легального виборчого бар’єру встановлюється нормою закону, згідно з якою політична партія або список кандидатів допускається до участі у розподілі мандатів. Важливо зазначити, що такий бар’єр може встановлюватися на рівні держави (загальнонаціонального виборчого округу) або на рівні окремого виборчого округу; в останньому випадку він вступає у взаємодію з природним бар’єром, спричиненим магнітудою округу. Зокрема, в Іспанії легальний бар’єр становить в округах  3%; водночас природний бар’єр в округах, породжений магнітудою округу, оцінюється у 9,7% [2]. Таким чином, у цьому випадку легальний бар’єр є формальним і не несе особливого функціонального навантаження.

Таким чином, виборчий бар’єр являє собою мінімальну частку голосів виборців, які повинна подолати політична партія, щоб претендувати на представництво. Величина виборчого округу є однією з найбільш дискусійних у наукових колах. Електоральний бар’єр у 4-5% змушує невеликі партії шукати об’єднання з більш вагомими організаціями чи блокуватись одна з одною, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті та формуванню більш працездатного уряду. З іншої ж сторони, застосування високого виборчого бар’єру може суттєво викривити результати виборів. Той, хто віддає перевагу партії, яка не має жодних шансів потрапити до парламенту, може змінити своє рішення й вибрати іншу партію з більшими шансами на перемогу. Для дрібних партій така поведінка виборців часто має відчутні негативні наслідки, аж до того, що деякі з них взагалі зникають з політичної сцени. Більші партії, навпаки, дістають додаткову підтримку. Шведа Ю. стверджує, що все це може привести до замороження структури партій і зниження інтересу населення до політики [7]. Таким чином, для держави необхідним є встановити такий бар’єр, який належним чином відображає інтереси виборців

Вперше виборчий бар’єр запровадили у ФРН в 1963 р. Він становив 5%, що було обумовлено конкретними історичними чинниками в Німеччині, а саме – політичною ситуацією, яка склалась в повоєнні часи. Головною причиною застосування загороджувального порогу було обмежити прихід у парламент екстремістських груп та неонацистів, які б своїми радикальними політичними рішеннями стримували демократичний розвиток країни. Позитивний досвід застосування виборчого бар’єру у ФРН сприяв його значній популярності та подальшого застосування країнами з пропорційними виборчими системами. При цьому в демократичних країнах величина бар’єра зазвичай є невисокою: в Ізраїлі 1%, в Данії 2%, у Швеції 4%, у Німеччині 5%. З європейських держав найвищий бар’єр (8%) встановлений в Ліхтенштейні.

У наукових колах немає однозначної думки щодо використання  виборчого порогу. Одні науковці схвально відносяться до практики застосування виборчого бар’єру, вважаючи його необхідним для політичної структуризації парламенту та його дієздатності, оскільки він унеможливлює представництво великого числа дрібних партій у парламенті. Інша група вчених вважають, що виборчий бар’єр є однією з головних маніпуляцій під час виборчого процесу, оскільки його висота зазвичай визначається не з правової точки зору, а виключно з точки зору політичної доцільності, тому його використання стає недоречним в умовах демократичного режиму.

Четверіков А. вказує на неоднозначність використання електорального порогу в пропорційній системі. З одного боку, вводиться принцип пропорційного представництва політичних партій для забезпечення відповідності розподілу мандатів до  електоральної підтримки. З іншого боку, цей принцип не застосовується по відношенню до малих партій, що унеможливлює їх проходження до представницького органу. Дослідник заперечує твердження про те, що загороджувальний поріг здатний створити умови  для ефективної роботи парламенту. На його погляд, введення порогу не обов’язково сприяє консолідації представницького органу для кращого ухвалення політичних рішень [6].

Основний недолік використання виборчого бар’єру полягає в довільності визначення його висоти. Оскільки несправедливим є той факт, що партія, яка отримала 3,1% голосів буде представленою в парламенті, а партія з 2.9% голосів – ні. Важливо зазначити що, неможливо заздалегідь визначити, яке значення обмеження буде правильним, тому що його адекватність залежить від конкретних умов у кожній політичній системі.

Очевидно, що будь-який загороджувальний бар’єр є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів та тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. Досвід демонструє, що завжди частина виборців неминуче голосує за партії, котрі не долають встановленого бар’єра. Таким чином, їх голоси втрачаються. Тому, негативним наслідком використання феномену загороджувального порогу є автоматичний перехід голосів, відданих за партії, що не подолали його, до партій-переможців, які часто дотримуються протилежної ідеології. Фактично при використанні бар’єру  можлива ситуація, коли голоси, віддані за переможену партію з правою ідеологією віддаються її опоненту – партії з лівими політичними поглядами, що звичайно призводить до викривлення результатів виборів. Зокрема, в Україні розподіл голосів у мандати в парламенті відбувається за квотою Томаса Хейра, відповідно до якої партії, що мають найбільший залишок, отримують додаткові мандати за рахунок тих політичних сил, які не подолали бар’єр.

Таким чином, загороджувальний бар’єр порушує головний принцип пропорційної виборчої системи – спотворює пропорційність представництва. Як наслідок, електорат, що віддав свої голоси за партії, що не подолали бар’єр, по суті, взагалі не представлений у парламенті. Зокрема, на виборах 1998 р. до Верховної Ради України пропали голоси близько 30 відсотків виборців, котрі проголосували за партії, що не набрали чотирьох відсотків голосів[4]. Внаслідок цього відбувається не зміна політичних симпатій виборців, а їхнє розчарування в самому процесі виборів, що неминуче призводить до явища абсентеїзму, тобто неучасті їх у виборчому процесі.

Пономарьова Г. вважає, що основна функція загороджувального порогу полягає у так званому фільтрі, що пропускає в парламент лише ті політичні сили, які «мають вагу» в суспільстві, а також він покликаний вирішити протиріччя між справедливістю і доцільністю законодавчого органу влади[4]. Довільно встановлений розмір загороджувального бар’єру може захищати інтереси політичних сил, за які проголосувала велика частина електорату, посилюючи ще більше позиції в представницькому органі, в той час коли дрібні політичні гравці не мають права на представлення своїх політичних ідей. Тому необхідний пошук оптимального варіанту загороджувального бар’єру.

Любарєв А. на основі аналізу виборів до парламенту в Росії вважає, що встановлення загороджувального бар’єру в Росії на рівні 2% не порушує прав виборців. Проте, підвищення бар’єру понад 2% уже створює певні обмеження для досить великих груп електорату, і тому таке підвищення має бути серйозно обґрунтованим на законодавчо-правовому рівні. Вчений вказує основні причини введення загороджувального бар’єру, серед яких:

• не допустити в парламент екстремістські партії;
• унеможливити потрапляння в парламент партій, які отримують підтримку виборців на рівні «шуму»;
• не допустити надмірного впливу малих партій на прийняття парламентом рішень, у тому числі на формування уряду;
• уникнути надмірного фракційного дроблення депутатського корпусу;
• створити працездатні фракції у парламенті [3].

Загороджувальний поріг здійснює вагомий вплив на політико-правовий результат виборів, тому його законодавче проектування повинне розглядатись не стільки як питання математичних розрахунків та політичної доцільності, а передусім як  засіб забезпечення реалізації конституційних принципів демократичних виборів. Однак, при використанні загороджувального порогу часто вдаються до зловживання його величиною, що ставить під сумнів представницький характер органу публічної влади.

Прохідний бар’єр як один з методів виборчої інженерії є ефективним механізмом викривлення результатів виборів. Він може сприяти або заважати приходу до влади певних політичних сил. Зміна величини бар’єру  зазвичай носить політичний характер і пов’язана з інтересами домінуючих партій.

Отже, з правової точки зору загороджувальний бар’єр є істотним обмеженням прав громадян, оскільки обмежує право громадян на представництво в законодавчому органі держави. Однак виходячи з принципу розумної достатності, допустимим є такий розмір бар’єру, при якому він виконував би своє конституційно-правове призначення. Іншими словами, виборчий бар’єр не повинен порушувати основного призначення пропорційної виборчої системи – пропорційно представляти всі політичні сили, що користуються підтримкою у населення, а також не допускати викривлення результатів волевиявлення виборців.

Список використаних джерел та літератури:

1. Афанасьєва М. В. Роль прохідного бар’єра в технології пропорційного розподілу представницьких мандатів / М. В. Афанасьєва. // Наукові праці НУ ОЮА. – 2012. – С. 180–193.

2. Ключковський Ю. Виборчі системи та українське виборче законодавство / Ю. Ключковський. – Київ: Час друку, 2011. – 132 с.

3. Любарев А. Системная взаимосвязь основных параметров пропорциональной избирательной системы / А. Любарев. // Право и политика, №10. – 2011.

4. Пономарьова Г. Правова оцінка застосування загороджувального бар’єра в пропорційній виборчій системі / Г. Пономарьова. // Вісник ЦВК, №2(2). – 2005. – С. 53–57.

5. Сабаева С. Заградительный барьер в пропорциональной избирательной системе / С. Сабаева. // Журнал о выборах, №2. – 2013. – С. 30–39.

6. Четвериков А. Избирательные системы государств – членов ЕС [Електронний ресурс] / А. Четвериков – Режим доступу: http://eulaw.edu.ru/documents/articles/izbir_sistem.htm.

7. Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Шведа. – Львів, 2010. – 462 с.

Ключові слова: вибори, виборча інженерія, політичний маркетинг, політичний ринок, виборча кампанія.

Тематика статьи раскрывает суть избирательной инженерии как составляющую системы политического маркетинга, а также ее влияние на политический рынок. Также в статье определены основные методы избирательной инженерии.

Ключевые слова: выборы, избирательная инженерия, политический маркетинг, политический рынок, избирательная кампания.

The theme of the article reveals the essence of electoral engineering as a means of political marketing and its impact on politics. The main methods of electoral engineering are defined in the article.

Key words: elections, electoral engineering, political marketing, political market, image campaign.

Вибори є однією з форм реалізації ідей представницької демократії та способом формування вищих органів державної влади. В той час, коли для ранніх форм державної організації суспільства було характерною передача влади у спадок, вибори стали сучасною, цивілізованою, правовою формою отримання й оновлення влади. Вибори належать до основних індикаторів, що вказують на ефективне функціонування демократичного режиму в державі.

Практика показує,  що вибори залежно від умов їх проведення можуть бути конкурентними та неконкурентними. Конкурентні вибори є характерною рисою демократії і одним із показників, що відрізняє демократію від інших форм правління. Авторитарний режим характеризується нерівними умовами  та неконкурентним середовищем для суб’єктів виборчого процесу. Вибори у авторитарних системах організовуються для того, щоб підтвердити політичне становище влади [6]. Як наслідок, вибори за таких умов не виконують одну з головних функцій – рекрутування, «циркуляцію» та обмін політичних еліт. Виборчий процес при цьому перетворюється на джерело маніпуляцій для завоювання влади, де особливе місце займає виборча або електоральна інженерія.

Організація та проведення виборчих кампаній свідчить про те, що до головних чинників, які впливають на результати виборів, належать умови проведення виборчої кампанії та закони, що регламентують виборчий процес. Вище названі чинники належать до сфери виборчої інженерії, яка на формальному рівні забезпечує певні переваги для відповідних суб’єктів виборів.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій свідчить про наявність інтересу представників різних наук до проблеми маніпулювання електоральними правилами. Широке коло питань, пов’язаних із виборами та виборчою інженерією висвітлили у своїх працях такі науковці, як Морозова Е., Голосов Г., Шведа Ю., Шинкаренко О. та інші. Однак, незважаючи на сталий інтерес до цієї проблеми, проблема маніпуляції електоральною формулою задля максимізації електорального успіху, залишається недостатньо висвітленою та потребує подальшого опрацювання.

Метою статті є з’ясувати сутність виборчої інженерії та її роль у системі політичного маркетингу. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні дослідницькі завдання: розкрити зміст поняття виборчої інженерії; виокремити основні методи виборчої інженерії.

Електоральна інженерія – відносно нове явище у політичній практиці. Проблема дизайну електоральних систем та його реформ починають займати важливе місце на порядку денному багатьох країн лише в середині XX ст. На цьому етапі пожвавлюється інтерес до вивчення електорального процесу,  до традиційних політологічних аспектів вивчення виборів та виборчих систем додалися такі виміри, як соціологічний, географічний, психологічний тощо. Нова хвиля зацікавленості виборами й їх наслідками була спричинена розпадом СРСР та політичними процесами, що відбувалися після цього у країнах, які до нього входили або перебували під його впливом. Таким чином, на сьогодні напрацьовано велику кількість досліджень, присвячених проблемах виборів, ефективної виборчої системи, виборчих технологій та інженерії.

Незважаючи на сталий інтерес науковців до питання виборів та виборчої інженерії, в політичній науці не було розроблено понятійно-категоріальний апарат, який й би достовірно розкривав природу виборчої інженерії. Одні вчені відносять виборчу інженерію до складової частини соціальної психології, оскільки вона орієнтована на цілеспрямовану зміну організаційних структур, що визначають людську поведінку і забезпечують контроль над нею. Інші вчені схильні до твердження, що виборча інженерія являється предметом вивчення прикладної політології, а особливо – політичного маркетингу. Електоральна інженерія у цьому сенсі виступає як сукупність методів впливу на виборців з метою отримання їхніх голосів на виборах.

Для визначення поняття «електоральна інженерія» будемо виходити з того, що вона є складовою частиною політичного маркетингу. Маркетинг – це соціальний та управлінський процес, спрямований на задоволення потреб суб’єктів ринку. Маркетинг – заснована на вивченні ринку система цінового, товарного та інформаційного впливу на нього, з метою збільшення ефективності діяльності фірми. Термін запозичений з управлінських наук. Англійське слово «market» в перекладі означає ринок та пов’язане з ринком товарів, послуг в економіко-управлінської діяльності.

У випадку з політичним маркетингом в якості «фірми» виступає партія, а в якості товару виступає кандидат, якого треба «загорнути в потрібну обгортку» (одяг, манери, публічні дії, політична, економічна та інші програми) і «успішно подати»  виборцям (тобто отримати необхідну для перемоги кількість голосів) [2].

Політичний маркетинг, за визначенням Морозової Е., являє собою  діяльність, спрямовану  на створення, підтримку або зміну поведінки людей щодо певних політичних ідей, явищ, подій, організацій, лідерів.  Маркетинг як управлінська концепція трактується як соціальний процес, за допомогою якого прогнозується, розширюється і задовольняється попит на товари та послуги. Політичний маркетинг займається вивченням політичного ринку, на основі чого створюється маркетингова кампанія[5]. Основна мета політичного маркетингу – допомогти політичним партіям і кандидатам розробити концепцію ефективної виборчої кампанії та здійснити її.  На сучасному етапі політичний маркетинг розглядається, насамперед, як спосіб раціоналізації виборчих кампаній, їх економного проведення з метою отримання найкращого співвідношення витрат і прибутку.

Як стверджує один з найвідоміших спеціалістів США Джо Наполітано, правильно організована виборча кампанія – це зовсім не те місце, де панують принципи демократії і гуманізму: тут все нагадує військову операцію, в якій останнє слово залишається за менеджером-головнокомандуючим, відповідальним за результат бою [5]. Таким чином, кандидати повинні ретельно конструювати стратегію виборчої кампанії,  продумувати тактичні ходи. Найбільший вплив на перебіг виборчої кампанії при цьому зосереджений в руках провладних політичних акторів, які мають можливість формально закріпити вигідні для них виборчі процедури, тобто використати електоральну інженерію.

Політичний маркетинг, як і економічний маркетинг, є технологією регулювання відносин на ринку. В даному випадку ми говоримо про політичний ринок. На твердженням класика маркетингу  Ф. Котлера,  політичний ринок являє собою сукупність існуючих і потенційних виборців [3]. Попит на такому ринку – це бажання виборця «придбати» лідера певної якості. Попит проявляється у формі електоральних очікувань. Пропозицію представляє спектр представлених політичних партій та кандидатів, їх політичні ідеї, програми, гасла. Таким чином, політичний ринок складає систему створення і розподілу політичних товарів і послуг (ідей, програм, іміджу лідера), що забезпечують узгодження значного числа інтересів конкуруючих між собою продавців (політичних партій, їх лідерів) та покупців ( виборців, громадян) [8].

Виборча інженерія за таких умов повинна зважати на особливості політичного ринку. Щоб затвердити ефективні електоральні правила для певних кандидатів чи політичних партій, необхідно передусім дослідити особливості політичного ринку: отримати надійну та достовірну інформацію про стан та перспективи розвитку попиту та пропозиції, тенденції ринкової кон’юктури, ступінь задоволення попиту, дії конкурентів та інші характеристики.

Таким чином, виборча інженерія є складовою політичного маркетингу і головним чином визначає процес пристосування виборчих процедур для досягнення інтересів правлячої політичної еліти. Важливо зазначити те, що при вживанні терміну «виборча інженерія» ніколи не розуміється протиправне втручання у виборчий процес, а йдеться мова лише про зміну правил виборчої боротьби офіційним шляхом.

Виборча інженерія розглядається з двох боків: як визначення загальнодержавних виборчих правил та як засіб маніпуляції. Макаренко А.С. стверджує, що для характеристики феномену електоральної інженерії  визначальним є виокремлення межі, де конструювання електоральних правил працює на загальнодержавні інтереси, а де стає засобом забезпечення інтересів окремих груп. Для того, щоб електоральна інженерія не стала засобом маніпуляції, обговорення виборчих правил має відбуватись за участю всіх сторін, інтереси яких зачіпаються. Серед них можна назвати такі: президент, парламент, політичні партії (в тому числі позапарламентські), прем’єр-міністр, виборча комісія, суди, громадські організації, медіа-сектор та громадськість в цілому. У засобах масової інформації мають висвітлюватись основні правила виборчого процесу з метою забезпечення його відкритості та прозорості. Лише комплекс подібних заходів може забезпечити реалізацію в електоральному реформуванні загальних інтересів, а не маніпулятивних програм окремих зацікавлених сил [4].

Отже, виборча інженерія – це не лише продукт законодавчої діяльності, метою якого є прийняття та вдосконалення електоральних правил, це більшою мірою  їх підтасування до умов політичного ринку задля забезпечення вигідних умов участі одних учасників виборчого процесу та перешкоджання інших. Виборча інженерія є законодавчо обґрунтованою та політично доцільною діяльністю по вдосконаленню виборчого законодавства для кращого представлення інтересів в органах державної влади зацікавлених сторін.

Заславська О., виходячи з точки зору системного підходу, називає виборчу інженерію однією з елементів виборчої кампанії в демократичному суспільстві. Процес організації виборчої кампанії, на думку науковця,  представлений у вигляді застосування ряду технологій, де організація виборчої інженерії  являється етапом, що не завжди має місце. Виборча інженерія за даних умов розуміється як адаптація найважливіших виборчих процедур для ефективної реалізації інтересів тих або інших кандидатів або політичних еліт, що беруть участь у виборах. Таким чином, застосування виборчої інженерії стає неможливим для одних кандидатів, оскільки не всі кандидати можуть реально використати процедури виборчої інженерії, тоді як для інших це являється основним джерелом здобуття та утримання політичної влади [1].

Електоральна інженерія не належить до виборчих технологій, оскільки вона покликана змінювати електоральні правила, тоді як технології виходять вже з тих умов та обмежень, які «закладені» у прийняту та затверджену на певний час виборчу систему і правила організації виборів.

Шинкаренко О. застосовує маркетинговий підхід для характеристики феномену виборчої інженерії в політичній науці. Вчений стверджує, що головними передумовами використання виборчої інженерії в процесі підготовки та проведення виборчих кампаній виступають маркетингові потреби кандидатів, які прагнуть вирішувати певні проблеми, пов’язані із корекцією результатів виборів на свою користь. Тому науковець виділяє наступні напрями виборчої інженерії:

• внесення змін до виборчого законодавства або прийняття нових виборчих законів, які спрямовані на забезпечення перемоги політиків чи політичних партій;
• джеррімендерінг або маніпуляції з кордонами виборчих округів з метою забезпечення підтримки тих чи інших кандидатів або політичних партій;
• відбір лояльних до тих чи інших політичних сил, кандидатів членів виборчих комісій;
• зміна термінів проведення виборів з метою використання сприятливих для того чи іншого кандидата, партії умов;
• переміщення в період виборчих кампаній виборців з одних територій, округів у інші [7].

Отже, виборча інженерія являє собою пристосування певних виборчих процедур з метою більш ефективної реалізації тими чи іншими політичними елітами та політичними силами своїх цілей щодо отримання, збереження та використання політичної влади в державі. Виборча інженерія є складовою політичного маркетингу і головним чином визначає процес пристосування виборчих процедур для досягнення інтересів правлячої політичної еліти. Важливо зазначити те, що при вживанні терміну «виборча інженерія» ніколи не розуміється протиправне втручання у виборчий процес, а йдеться мова лише про зміну електоральних правил офіційним шляхом.

Виборча інженерія є законодавчо обґрунтованою та політично доцільною діяльністю по вдосконаленню виборчого законодавства для кращого представлення інтересів в органах державної влади зацікавлених сторін. Виборча інженерія – це не лише продукт законодавчої діяльності, метою якого є прийняття та вдосконалення електоральних правил, це більшою мірою  їх підтасування до умов політичного ринку задля забезпечення вигідних умов участі одних учасників виборчого процесу та перешкоджання інших.

Список використаних джерел і літератури:

1. Заславська О. Політичний маркетинг як основа організації виборчої кампанії / О. Заславська // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. – 2007. – С. 48–52.

2. Ильясов Ф. Политический маркетинг. Искусство и наука побеждать на выборах /  Ф.Н. Ильясов. – М.: ИМА-пресс.- 2000. – 200 с.

3. Котлер Ф. Основы маркетинга / Ф. Котлер. – Москва: Прогресс. – пер.з англ. В. Боброва.- – 654 с.

4. Макаренко А. С. Становлення електоральних правил:поняття виборчої інженерії / А. С. Макаренко // Вісник. Серія “Політологія”, №1132. – 2014. – С. 77–81.

5. Морозова Е. Политический рынок и политический маркетинг: концепции, модели, технологии / Е. Морозова // Российская политическая энциклопедия. – 1999. – С. 247.

6. Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Шведа. – Львів, 2010. – 462 с.

7. Шинкаренко О. Електоральний маркетинг та проблеми виборчої інженерії / О. Шинкаренко // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2014. – С. 43–47.

8. Щеглова Д. Политический рынок: проблема агрегирования предпочтений акторов при принятии решений / Д. Щеглова // Вестник ВГУ. Серия: история, политология, история. – 2010. – С. 1–22.