У статті висвітлено практику канонізації святих в історії Російської православної церкви, а також показано підстави через які церква вдавалася до канонізації державних діячів.

Ключові слова: канонізація, Російська православна церква, святі.

The article highlights the practice of canonization of saints in the history of the Russian Orthodox Church, and shows the base through which the Church resorted to the canonization of government officials.

Keywords: canonization, Russian Orthodox Church, Saints.

Відповідно до свого вчення і традиції, що формувалася століттями, РПЦ  Святими називає тих людей, які, очистившись від гріха, пізнали Духа Святого, проявляли Його силу в нашому світі. До таких осіб спочатку відносилися апостоли, про обрання яких для вічного життя оголосив Сам Христос (Ів. 17 . 21-24 ). До них зараховувалися також старозавітні пророки і патріархи. Такими були і мученики, подвиг яких відкривав перед ними Царство Небесне. Святі – це наочне виявлення Промислу Божого про людину. Різноманітність же подвигів, що призводять до святості, свідчить про різноманіття Промислу, яким керуються люди до життя вічного і спасіння [11, 5].

За вченням Церкви, угодники Божі, складаючи лик святих, моляться перед Богом про живих побратимах по вірі, яким останні віддають молитовне вшанування.

Основними умовами зарахування людини до лику святих в усі періоди існування РПЦ:

1. Віра Церкви у святість прославлених подвижників як людей, що Богу догодили і які послужили пришестя на землю Сина Божого і проповіді святого Євангелія.

2. Мученицька за Христа смерть або катування за віру Христову.

3. Чудотворення, що здійснювалося святим за його молитвами, або від чесних його останків – мощей.

4. Високе церковне первосвятительське і святительське служіння .

5. Великі заслуги перед Церквою і народом Божим.

6. Цнотливе, праведне і святе життя, не завжди засвідчене чудотворениями.

7. Нерідко свідченням про святість праведника було велике шанування його народом , іноді ще за життя [8, 15].

Але чи завжди РПЦ дотримувалася цих правил? Чи дозволяла собі Церква канонізувати людей, що не відповідали жодному з вище перерахованих якостей? Нажаль в історії церкви, а особливо православної такі випадки є не рідкістю. Досить цікавими в цьому контексті є Собори 1547 і 1549 років. Результатом діяльності цих Соборів, що скликалися за ініціативи Івана Грозного і митрополита Макарія, стала канонізація 39 російських святих [3, 82].

Канонізація святих на цих соборах має пряме відношення до ідеї проголошення Москви – Третім Римом, яку підтримував Іван Грозний. За його задумом Москва мала зрівнятися з Римом за кількістю святих. При цьому порядок канонізації не дотримувався.

В другій половині XVI ст. і протягом XVIІ ст. РПЦ було канонізовано більше 150 святих для загально церковного і місцевого поклоніння. Більшу половину всіх канонізованих в цей період складають засновники монастирів та їхні послідовники. Зазвичай порядок їхньої канонізації був таким: «Братія монастиря наполегливо шанувала свого покійного першоігумена постійним Панахидним співом, яке поступово забарвлювалося молитовними зверненнями до цього угодника. Настоятель монастиря ставив перед церковною владою питання про молитовне шанування угодника Божого і отримував на те дозвіл і благословення. Благословляюча влада розглядала також представлені монастирем житіє і службу цього святого». При такому порядку канонізації акцент зміщувався з чудотворення на заслуги перед Церквою і на особисті подвиги [11, 13]

В синодальний період РПЦ (1700 – 1917 рр.) акт канонізації відбувається таким чином: «Святіший Синод, упевнившись в наявності підстав для зарахування подвижника до лику святих, підносить Царю всеподданнейший доповідь, в якій викладає саму справу і свою думку по ньому. Доповідь затверджується резолюцією Государя; при цьому іноді призначається і особливий день для церковного торжества, що з’єднується з відкриттям мощів угодника … свою дію і силу канонізаціонниі акт отримує тільки з моменту торжества» [12,28-29]

В часи радянської влади процес канонізації призупинився, адже Церкві тоді прийшлося боротися з революційною смутою і без судними вбивствами священнослужителів.

Нова епоха в історії канонізації Російської Православної церкви почалася зі святкування 1000-ліття Хрещення Русі. В цей Церква починає канонізувати всіх, хто на її думку, помер за віру в роки репресій і переслідувань радянською владою. В цьому контексті особливу складність і важливість набуло питання про канонізацію російського царя Миколи ІІ та членів його сім’ї. Це рішення церкви викликало не однозначну оцінку віруючих. Навіть апологети Романових, а їх у нинішній Московії більше, ніж достатньо, не можуть приховати, що з іменем Миколи ІІ пов’язане сумнозвісне «Кровавое воскресенье» 9 січня 1905 р. Тоді петербурзькі робітники, їхні жінки й діти, з іконами та корогвами пішли до царської резиденції – Зимового палацу, щоб передати свою петицію із проханнями та скаргами. Ця мирна процесія була розстріляна на площі перед Зимовим палацом. Досі точаться дискусії: десятки чи сотні людей загинуло тоді. Але скільки б там не було жертв, це були жертви невинні! Події 9 січня сколихнули тоді всю Російську імперію, стали приводом до численних протестів, страйків і демонстрацій, врешті до вибуху революції                1905-1907 рр., яка дійсно стала генеральною репетицією кривавої жовтневої революції 1917 р. За Миколою ІІ з того часу укріпилася зловісна характеристика – «Кривавий».

Апологети царя наполягають на тому, що Микола ІІ не віддавав наказу про розстріл. Знов пішли дискусії… Але навіть якщо цар і не віддавав персонально злочинного наказу, то чому ж він не прийняв представників маніфестантів ні до, ні після подій 9 січня, чому ж не покарав винуватців злочину? Розстріл 9 січня 1905 р. не був, на жаль, останнім. Досить згадати, що тільки внаслідок рострілу на Ленських копальнях загинуло бл. 400 робітників (чоловік і жінок), вся провина яких полягала в тому, що вони насмілилися протестувати проти нелюдських умов існування.  Канонізатори «забули» навіть врахувати той факт, що Микола ІІ відрікся від престолу, отже свідомо порушив Божу волю і тільки через одну цю обставину він ніяк не міг бути канонізованим.

Для чого це було потрібно робити церкві? В наш час спостерігається тенденція до самоусвідомлення себе як окремих незалежних націй, народами, що колись входили до складу Російської імперії, а згодом і до СРСР і це призводить до того, що Росія втрачає всій вплив на ці держави. А згадка про бідного розстріляного «царя-батюшку», допоможе легше загнати в колоніальне ярмо українців, білорусів та й інші народи колишньої імперії.
Також РПЦ канонізувала й адмірала Ушакова. Адмірал як адмірал… Він має свої заслуги перед Російською імперією, які не забуті (згадайте хоча б орден адмірала Ушакова). Але до чого тут святість? Просто Москві забракло певного ідеалу на флоті, особливо на Чорному, який тримає під прицілом незалежність України, тому у відповідь на політичне замовлення Кремля РПЦ тут же знайшла «адекватну» відповідь.

Отже, Російська Православна Церква дуже часто зверталася і досі звертається до практики канонізації з політичних міркувань нехтуючи канонами і правилами канонізації. Нерідко така практика набувала масового характеру.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 1.                    Белов А. Правда о православных «святых»./ Белов А.  – М.: Наука, 1988. – 356 с.

2.                    Емельянов К. Канонизация святых русской церкви как объект социологического исследования: дис. … канд. социол. Наук: 22.00.06/ Емельянов Кирилл Станиславович. – М., 2005. – 154 с.

3.                    Жилюк С. І. Канонізація святих і грішних /Жилюк С.І.//Наукові записки. Серія історичне релігієзнавство. Випуск 5 – Острог., 2013. – 75-78 с.

5.                    Кротов Я. Канонизация в Русской Церкви: прошлое, настоящее, будущее // ВРХД. 1992. № 166. С. 5-38.

6.                    Ольденбург С. С. Царствование императора Николая II. СПб., 1992. – 248 с.

7.                    Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 1. – М., 1984. – 369с.

8.                    Чистяков П. Почитание местных святынь в советское время: дис… кандидата исторических наук: 24.00.01/  Петр Чистяков. М., 2006. –  149 с.

9.               Хорошев А. С. Политическая история русской канонизации (XI-XVI вв.)./ Хорошев А. С. – М.: Изд-во МГУ, 1986. 211 с.

10.               Цыпин В. Канонизация святых в Русской церкви в XX в.: проблема святых и святости в истории Росии / В. Цыпин – М., 2006. – 311 с.

11.               Голубинский Ε. Ε, История канонизации святых в Русской Церкви. Изд. 2-е. М.,  1903.- 234 с.

12.               Темниковский Е. К вопросу о канонизации святых. Ярославль,  1993. – 129с.

13.               Тертышников Г. Критерии канонизации местопочтилых святых в Русской православной Церкви/ Григорий Тертышников// Альфа и Омега. – 1999. – № 3(21). – с. 12-15.

У цій статті висвітлено значення запровадження християнства Володимиром Великим для подальшого державотворчого процесу в Україні. Автор значення цього рішення князя для формування українців як нації, з самобутньою культурою і релігійними віруваннями.

Ключові слова: язичництво, двовір’я, пантеон, народовір’я.

This article highlights the importance the introduction of Christianity Vladimir the Great to further state building process in Ukraine. Importance of this decision by Prince to form the Ukrainian as a nation with a unique culture and religious beliefs.

Keywords: Paganism, dual faith, pantheon.

Сьогодні ми з вами є свідками бурхливого процесу духовного і національного відродження України, в контексті якого відбувається наше національно-релігійне самовизначення. Зараз спостерігається відновлення діяльності багатьох християнських конфесій, а також збільшується інтерес до давніх язичницьких вірувань. Все це призводить до намагань дати відповідь на одне з найважливіших питань нашої історії, яке значення для нашої держави, для нашої нації мало запровадження християнства як державної релігії у 988 році.

Перш за все слід зауважити, що з самих витоків свої державності язичницька Київська Русь була добре знайомою з християнством, а особливо з православ’ям, яке поширилося на наші терени з Візантії. Перші київські князі в більшості позитивно ставилися до християнства, і самі охоче христилися. Але їхні спроби зробити цю релігію державною не закінчилися успіхом через неготовність суспільства прийняти нову релігію, як власну. На той час язичництво не перешкоджало гармонійному розвитку нашої держави, але ситуація змінилася у Х ст., коли християнство стало панівною релігією в Європі і це призвело до виштовхування Русі на дипломатичну периферію. Ситуацію погіршував і той факт, що в нас не було єдиного пантеону богів. Таким чином наше віросповідання стало причиною гальмування нашого розвитку і взагалі збереженню нашої незалежності. Це прекрасно розумів Володимир Святославович. Прийшовши до влади Володимир спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язичництва. Це було необхідним для зміцнення держави і авторитету князя. Його релігійна реформа складалася з двох етапів. Перший етап припадає на 980 – 982 рр.. Суть цього етапу реформи полягає в тому, що Володимир вибрав з великої кількості язичницьких богів 5 основних і створив так званий пантеон богів [7; с. 25-30]. Сенс реформи, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., полягає в об’єднанні місцевих богів в єдиному пантеоні, тим самим ствердити політичну єдність Русі.

Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзеркалювала розклад політичних сил у середині країни, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно це сталося, тому що Володимир мав зважати на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади [8; с. 12].

Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу. Християнські європейські країни негативно ставилися до «варварських» країн, тому для зміцнення авторитету потрібно було діяти більш радикальніше. Запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю [11; с. 49].

Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка [3; с. 179]. І це зовсім не випадково. По-перше, дана релігія була добре знайомою для русинів. По-друге, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігією, що збільшувало вплив великого князя. По-третє, візантійське православ’я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що прискорювало і спрощувало процес поширення нової релігії [2; с. 171].

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 897 р.. За цим договором київський князь мав послати загін на придушення бунту полководця Варди Фоки. За це імператор обіцяв видати за Володимира свою молодшу сестру Анну. Князь виконав свою обіцянку, от візантійський імператор Василь ІІ відмовився виконувати обіцянку. Тоді розлючений Володимир після 6 місяців облоги захопив візантійське місто Херсонес (Корсунь). Імператор змушений був поступитися [7; с. 77]. Після хрещення восени 988 р. Володимир одружився з Анною, а згодом відбулося хрещення киян [1; с. 51 ].

З літописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки за бажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагало примусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсуня та Царграда [10; с. 73]. А напередодні Володимир попередив про наслідки непослуху: – «якщо хто не з’явиться уранці на річці, багатий чи бідний, то стане ворогом…» [1; с. 80].

Хрещення в регіонах Русі тривало упродовж кількох століть, оскільки населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi виявлялося у формi фiзичної розправи над ними [5; с. 76].

Отже які наслідки мало хрещення Русі – одна з чи не найбільш дискусійних тем у науковій літературі. Погляди дослідників коливаються від тверджень про «повну й безконфліктну асиміляцію християнством язичників-слов’ян» (М.Чубатий) до положень про язичницький (або «двовірський») характер Давньоруської держави у ХІ – ХІІІ ст. ст. (Б.Рибаков).

Беззаперечним є той факт, що поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для нашої країни суперечливі наслідки. Так по-перше, нова віра сприяла остаточному розпаду родового ладу [4; с. 277] та формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян.  Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти та всю феодальну систему, адже існування християнської небесної ієрархії було ніби відображенням ієрархії феодального суспільства [5; с. 52]. По-друге, православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. По-третє, прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави [9; с. 249]. По-четверте, з православ’ям до нас прийшла слов’янська абетка, створена проповідниками Кирилом і Мефодієм, що сприяло поширенню грамотності серед русичів [2; с. 127]. Це підтверджують письмові свідоцтва – берестяні грамоти, які говорять про те, що в Києві, Новгороді, Смоленську та в інших містах люди не тільки вміли писати, але й вважали це звичайною, буденною справою. Поряд з цими позитивними наслідками не слід і забувати, що прийняття християнства мало і негативні наслідки. Так насильне насадження нової віри призвело до сильного спротиву у віддалених регіонах з боку селянства. Дана реформа позбавила русичів змоги самим прийти до розуміння монотеїстичного бога. Християнство також вимагало в новонавернених людей раптово змінити свій світогляд, переконання і звичаї, що було дуже тяжко для населення і призвело до не сприйняття і не розуміння нової релігії.

Отже, прийняття християнства у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та сприйнятті русичів таємне язичництво брало гору над офіційною вірою досить довго. Також не слід забувати і про позитивні наслідки християнізації Русі. Східні слов’яни з прийняттям християнства постали не як варварське плем’я, що протистоїть навколишнім народам, а як особливий народ, який має рівні права з іншими державами і народами.

Результати  прийняття християнства східними слов’янами були досить багатими. Наслідком чого стало, по-перше, входження Київської Русі до Християнського Європейського світу; по-друге, відбулося піднесення рівня економічних, дипломатичних, технічних, архітектурних, освітніх, художньо-ремісничих знань; по-третє, змінилися морально-етичні засади, відбувся переворот у поглядах на життя, переоцінка цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність. Християнство мало не тільки релігійний, а й філософський зміст – відповідало одвічному прагненню людини осягнути закономірність і першопричину виникнення світу, розширювало її кругозір, примножувало знання.

Попри вище сказане боротьба між церквою й народними звичаями точилася довго і запекло. Старі поняття надто міцно трималися у народній гущі. Навіть новоспечені священнослужителі (русичі) не завжди дотримувалися положень християнства, часто не цураючись поганських звичаїв. Так підміняючи волхвів, церковники приймають призначені старим богам пожертви та ретельно відвідують народні пирування. Певна річ, що починається занепокоєння вищого духовенства, та двовірське життя встановлює свої закони [6; с. 269]. Звичай народовір’я підносити пожертву поступово допускається і в християнські обряди, люде «по-старому жертвують» новому богу, або «на храм божий».

Синкретизм язичництва та нашарованого на нього «згори» християнства утворив своєрідне явище, яке можна назвати київським православ’ям. Явище, глибоко національне за своєю суттю. «Весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими», – пише Галина Лозко. Співзвучну цій позицію висловлює і О.Шуба: «Історія свідчить, що для перехідного періоду між релігійним системами, що змінюють одна одну, характерне «двовір’я», бо залишки попередньої релігії ніколи швидко й непомітно не зникають. «Двовір’я – це внутрішній синтез нової та старої віри. Два світогляди, які виникли в результаті поєднання традиційного язичницького й нового християнського (Г.Булашев називає їх «церковним» і «народно-двовірським»), поступово змішуються, утворюючи єдиний, цілісний світогляд, більшою мірою православний, ніж язичницький. А. П. Голуб наголошує на тому, що двовір’я ні в якому разі не було паралельним співіснуванням християнства і язичництва, не було механічним поєднанням світоглядних систем, а зазначає, що провідну роль у сучасному світогляді українця відіграє християнство, для якого язичництво стало підґрунтям. Більше того, сенс християнської догматики, яка принципово не відрізнялася від язичницьких вірувань, зручно пов’язувався з ним і вкладався до загальної системи, – підкреслює І. Кривелев. У результаті, як пише І. Огієнко, двовір’я у нас перетворилося на національне вірування та національний звичай.

В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ’я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки – водяники, домовики, лісовики – перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування – на Різдво, освячені яйця – на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині. Таким чином, виникає двовір’я, до того ж – формальне, але глибоко вкорінене в свідомості народу.

Отже, синтез двох несумісних релігій на території Русі призвело до виникнення абсолютно нового християнства, яке знайшло своє вираження в неповторній культурі київської Русі. Адже українське християнство відрізнялося від християнства католицького і від християнства візантійського зразка. Воно запозичило з слов’янського язичництва окремі його елементи. Наприклад, поклоніння іконам, прохання «про дощ» та інші, культ багатьох святих (при сповіданні єдиного бога в трьох особах Святої Трійці): Миколи Угодника, Іллі Пророка, Параскеви П’ятниці та ін.. Можна сказати, що русичі до такої ступеня зблизили своє християнство з язичництвом, що важко сказати, що переважало в утворилася суміші: християнство чи, що прийняла в себе язичницьке початок, або язичництво, що поглинуло християнське віровчення.

Отже, запровадження християнства Володимиром Великим в 988 році сприяло збільшенню авторитету Київської держави на політичній арені, розвитку науки та мистецтв. Але найважливішим залишається той факт, що така релігійна політика князя сприяла формуванню українства як нації, з самобутньою культурою і релігійними віруваннями, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств.

Список використаної літератури

1.                 Повесть временных лет.– М. Л.: Изд-во АН СССР, – 1950. – 200 с.

2.                 Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. – К.: вид-во ім. О.Теліги, 2004. – 700 с.

3.                 Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К.: ТОВ УВПК “ЕксОб”, 2005. – 632 с.

4.                 Греков Б.Д. Киевская Русь. – М-Ленинград: изд.академии наук СССР, – 1944. – 348 с.

5.                 Котляр М.Ф. Русь язичницька: біля витоків східно-слов’янської цивілізації. – К.: Заповіт, 1995. – 288 с.

6.                 Крип’якевич І. Історія української культури. – К.: Либідь, 2002. – 656 с.

7.                 Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник. – К.: Глобус, 1996. – 224 с.

8.                 Носова Г.А. Язычество в православии. – М.: Наука, 1975. – 151 с.

9.                 Слово о полку Ігоревім: Збірник. – Л.: Совписатель, 1990. – 400 с.

10.            Толочко П.П. Древняя Русь.Очерки социально-политической истории. – К.: Наукова думка, 1987. – 245 с.

11.            Яковенко Н. Нарис історії України. – К.: Критика, 2006. – 582 с.

Ключові слова: чудо євхаристії.

This article reveals the essence of the miracle of the Eucharist, are documented facts of the phenomenon and analyzes the different views on this issue.

Keywords: miracle of the Eucharist.

Напевно найбільш містичною сферою людського життя було і залишається релігійне життя. Із самого зародження релігія в своїй основі має віру в надзвичайні події і явища, вищі сили, що керують цим світом, тощо. Ця тенденція збереглася і в сучасному християнстві. Одним з самих містичних див в наш час, на мою думку, є чудо євхаристії. Історія Церкви знає понад 150 чудес пов’язаних з євхаристією. Зазвичай вони відбувається, коли віруючі починають сумніватися щодо справжньої присутності Христа в Пресвятих Дарах, під час спроб профанації.

Перше таке чудо документально зафіксоване було у VIII ст в італійському монастирі в Ланчано, провінція К’єті, що розташувалася над Адріатичним морем. У тамтешньому монастирі отців-василіан одного зі священиків мучили сумніви щодо присутності Ісуса Христа під видами хліба й вина. Ці сумніви якось напали на нього безпосередньо під час Святої Меси, яку він саме відправляв: «Священник гнал от себя сомнения, но они назойливо возвращались вновь и вновь. «Почему я должен верить, что хлеб перестанет быть хлебом, а вино становится Кровью? Кто это докажет? Тем более что внешне они никак не изменяются и не изменялись никогда. Наверное, это всего лишь символы, просто воспоминание о Тайной вечере…»

«В ту ночь, когда Он был предан, Он взял хлеб… благословил, преломил и подал ученикам Своим, говоря: Примите, вкусите: сие есть Тело Мое, которое за вас преломляется во оставление грехов. Также и чашу, говоря: Пейте из нее все: сия есть Кровь Моя Нового Завета, за вас и за многих изливаемая во оставление грехов.»

Со страхом произносил священник святые слова Евхаристического канона, но сомнения продолжали мучить его. Да, Он жертвенный Агнец, мог Своей Божественной властью обратить вино в Кровь, а хлеб – в Плоть. Все мог Он, пришедший по воле Отца Небесного. Но Он ушел давно, оставив этот грешный мир и дав ему в утешение Свои святые слова и Свое благословение… и, может быть, Свои Плоть и Кровь? Но возможно ли это? Не ушло ли подлинное Таинство Причастия вместе с Ни в мир горний? Не стала ли Святая Евхаристия лишь обрядом – и не более того? Тщетно пытался священник восстановить в душе мир и веру.

Между тем, Пресуществление произошло. Со словами молитвы он преломил Евхаристический Хлеб, и тут крик изумления огласил небольшую церковь. Под пальцами священника преломленный Хлеб вдруг превратился во что-то другое – он не сразу понял, во что именно. Да и в чаше было уже не вино… – там была густая алая Жидкость, удивительно похожая на… Кровь. Ошеломленный священник смотрел на предмет, который был у него в руках: это был тонкий срез Плоти, напоминающий мышечную ткань человеческого тела. Монахи окружили священника, пораженные чудом, не в силах сдержать изумления. А он исповедал перед ними свои сомнения, разрешенные таким образом. Окончив святую Литургию, он молча упал на колени и погрузился в долгую молитву ¹.

Після цих подій було виготовлено спеціальний релікварій, у якому Тіло та Кров зберігаються донині. Кров за цей час перетворилася на шість грудочок, а Тіло залишилося незмінним. Цікавим є той факт, що кожна з цих грудочок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі шість разом. Це суперечить елементарним законам фізики, але це факт, пояснити який вчені не можуть досі. 1970 року було проведено ретельні дослідження чудесної Євхаристії. Дослідники ствердили, що Тіло є фрагментом, що походить із людського серцевого м’яза, без будь-яких слідів консервації, а Кров належить до першої групи (АВ). До неї ж відноситься і Кров, виявлену ​​на Туринській Плащаниці. Кров містить протеїни і мінерали в нормальних для людської крові процентних співвідношеннях. Вчені особливо підкреслили: що Кров, будучи приведена в рідкий стан, залишається придатною для переливання, володіючи всіма властивостями свіжої крові ². У ході повторних експериментів, що проводилися в 1981 році із застосуванням більш досконалої апаратури і з урахуванням нових досягнень науки в області анатомії і патології, ці результати знову були підтверджені.

За словами священнослужителів, чудеса видимої переміни ставалися, аби зміцнити віру в істинну присутність Христа під час консекрації. Відбувалися вони також і коли Пресвяті Дари було профановано. Одна жінка в Аугсбурзі вирішила мати Гостію у себе вдома; це було 1194 року. Вона прийняла Причастя, але не проковтнула його, а загорнула в хусточку й віднесла до дому. Минули роки, й замучена совістю жінка сказала священикові правду. Той же, відкривши саморобний релікварій, побачив, що Гостія стала шматочком Тіла.

Таке саме чудо сталося століттям пізніше в Італії, коли молода дівчина сховала Гостію, аби передати її ворожці, щоб та виготовила любовний напій. Ще одне чудо сталося, коли одна заміжня жінка збиралася виготовити з Гостії «ліки» проти невірності свого чоловіка ³.

Приклади таких див в історії Церкви зустрічалися досить часто. До найславетніших із них належать події в Трані (1000 р.), Феррарі (28 березня 1171), Алатрі (1228), Флоренції (30 грудня 1230 і 24 березня 1595), Больсені (1264), Оффіді (1283), Мацераті (25 квітня 1356), Турині (6 червня 1453), Асті (25 липня 1535 і 10 травня 1718), Сієні (14 серпня 1730) і Сан-П’єтро а Патьєрно (27 січня 1772).

Одна з останніх подій такого роду зафіксована 1984 року у Ватикані під час Євхаристії, коли блаж. Йоан Павло ІІ уділяв святе Причастя групі прочан з Азії. Коли одна кореянка приймала Причастя, гостія перетворилася на шматочок тіла. Святіший Отець у глибокому мовчанні благословив жінку і продовжив причащати присутніх.

Останнє євхаристійне чудо, визнане Церквою дійсним автентичним чудом, в Католицькій Церкві сталося 1996 року в Буенос-Айресі, в часі, коли теперішній Папа Франциск був Архипастирем у цьому місті. Освячена гостія перетворилася на Тіло і Кров.

18 серпня 1996 року близько 19 години о. Алесандро Пезет відправив Службу Божу. Після цього до нього підійшла парафіянка, яка повідомила, що на одному з бічних престолів на свічнику лежить гостія. Коли о. Пезет знайшов у вказаному місці гостію, то помітив, що вона була в такому стані, що спожити її було неможливо. Тому він поклав її в посудину з водою і поставив у кивот в каплиці Пресвятої Євхаристії.

Коли в понеділок він відкрив цей кивот, то із подивом помітив, що гостія перетворилася на м’язову тканину і кров. Про це священик повідомив кардинала Хорхе Бергольйо, який призначив офіційне церковне розслідування цього випадку.

Кілька років гостія зберігалася в одному з кивотів Архиєпархії у таємниці. За цей час вона не тільки не зіпсувалася, але й збільшилася в розмірі. Це вже само по собі було незвичайним феноменом. Тому 1999 року кардинал Бергольйо вирішив дати кусочок цієї гостії, яка перетворилася на тканину, для наукового дослідження.

5 жовтня 1999 року в присутності офіційних представників Архиєпархії вчені взяли фрагмент гостії на дослідження. Архиєпархія не надала науковцям жодної інформації, яка би могла вплинути на результати аналізів.

Дослідження у Нью-Йорку провадив відомий американський кардіолог і патологоанатом д-р Фредерік Цуґібе. Він підтвердив, що йдеться про частину м’язевої тканини серцевого м’яза стінки лівої серцевої комори. М’язева тканина є дійсно людською і має свою власну ДНК. На думку вченого, м’яз походить з організму, який перебуває у стані запального процесу, оскільки виявлено велику кількість білих кров’яних тілець, яка значно перевищує норму, що жахнуло вченого, оскільки такі показники свідчили, на його думку, про те, що м’язева тканина взята з живого людського серця. Щобільше, білі кров’яні тільця проникли в тканину м’язу. На думку вченого, це свідчить про те, що м’яз належить людині, яка терпіла страшні фізичні болі.

Щоб краще зрозуміти ситуацію представники Церкви запитали в американського спеціаліста, який провадив аналізи і презентував результати, як довго білі кров’яні тільця могли залишатися живими, якщо б м’язева тканина перебувала у воді. Доктор Ціґібе відповів, що кілька хвилин, не більше. Коли він отримав пояснення, що ця тканина кілька місяців зберігалася у дистильованій воді, то підтвердив, що немає наукового пояснення такому явищу. Коли ж науковцю повідомили, про що йдеться – що це частина гостії, яка перетворилася на м’язеву тканину, доктор Цуґібе відповів: «В який спосіб і з якої причини прісний хліб міг перетворитися на живий людський м’яз з живою кров’ю наука не може дати відповіді. Це є поза компетентністю науки».

Відповідно до офіційного церковного розслідування, компетентна церковна влада визнала цей випадок автентичним Євхаристійним чудом ⁴.

Слід також зазначити, що православна традиція поділяє погляди католиків на питання євхаристичних чудес. Яскравим прикладом є здійснення спільних служб біля у храмі м. Ланчано, де відбулося перше зафіксоване чудо євхаристії.

Що думає про ці явища медицини? На даний момент єдиної думки немає, але важливим є те, що у 1976 році медична комісія ВООЗ і ООН опублікувала витяги з свого звіту про виконану роботу, в якому, серед іншого, йдеться про те, що наука, усвідомлюючи свої межі, зупиняється перед неможливістю дати якесь пояснення про Ланчанське чудо. Останній параграф, зрозуміло, не є заявою про релігійну віру, але, принаймні, він є апологією смирення, яке повинен проявляти той, хто присвятив себе наукового пошуку.

Більшість людей з повагою ставляться до таких явищ, але завжди знайдеться людина яка буде сумніватися. Це саме відбувається і з євхаристій ними чудесами. Скептики і атеїсти досить часто закидають науковцям, що досліджували такі випадки необ’єктивність і релігійну за ангажованість. Яскравим прикладом є події, що відбуваються зараз в Польщі. Нещодавно під час меси в селі Сокола облатка, впала у воду, і за словами віруючих, перетворилася на тканину людського серця. Католицька церква почала розслідування по даному факту і звернулася до експертів і професор Марія Собанек – Лотоваска з Медичного університету міста Білосток підтвердила свідчення віруючих, що в свою чергу призвело до обурення її колегів-скептиків. В науковому співтоваристві вважають , що професор «побачила те, що хотіла побачити». За їхніми словами: «Вона дуже релігійна людина. Щоб усунути сумніви, необхідно провести молекулярний і генетичний аналізи» Зі свого боку провідний біолог Національного медичного інституту Павло Гржесовскій вважає, що це не більше, ніж «зростання бактерій яка впала у воду облатки» ⁵.

Деякі скептики пішли далі. Вони стверджують, що кров, яка появляється замість вина є нічим іншим як рукотворною речовиною, що за своїм складом нагадує кров. Їхнім аргументом є те, що виготовляти тиксотропну рідина-пасту, що нагадує за кольором нагадує кров, вченим вдалося ще в 1991 році, але тоді використали речовини, які неможливо було застосувати в раніше, проте останні дослідження показали, що створити таку речовини можна простіше. Італійські вчені запропонували такий рецепт: розітріть в порошок 10 грамів звичайної шкільної крейди,  25 грамів кристаллогидрата хлориду заліза розчиніть в 100 мілілітрах води. Висипте крейду в отриманий розчин – вийде рідина бурого кольору. Вилийте рідину в пробірку для діалізу. Помістіть пробірку в ємність з дистильованою водою на чотири дні. Воду міняти раз на добу. Додайте в розчин щіпку повареної солі і збовтайте. Рідина повинна загуснути і перетворитися на пасту. Якщо цього не відбувається, додайте ще солі. Якщо все зроблено правильно, ви стали власником унікальної речовини, що за своїм складом нагадуватиме кров. Залишити її спокої вона затвердіє, а добре струснувши стане рідкою ⁶.  Проте цю теорію поділяє меншість, адже люди все таки хочуть вірити в чудо і в те, що Бог поряд і піклується про них.

Що стосується мене, я вважаю, що людині завжди потрібна віра в чудо, в те, що вона не самотня, що можна покластися на вищу силу, яка завжди вислухає, допоможе і поверне віру в краще. Я не вважаю себе глибоко віруючою людиною, але я віру в ці чудеса, адже не можна все сприймати критично. Я свідомо обираю віру в Бога і тим самим я вірю в те, що він не покинув наш світ, Він тут поряд і коли ми починаємо сумніватися в Його присутності він дає про Себе знати саме за допомогою таких див.

Отже, коли атеїсти стверджують: «Наука поховала релігію, Церкву і вони застаріли», чудо в Ланчано рішуче спростовує все це. Наука з її сьогоднішніми можливостями доводить справжність дива! Воно призначене і для нашого часу невіри, бо, як говорить святий апостол Павло, чудеса відбуваються не для віруючих, а для невіруючих. У наш час, коли деякі християни сумніваються в істинному присутності Христа в Євхаристії, тільки наука, визнаючи духовну присутність Христа в душі причащається, доводить очевидність дива, яке триває вже понад дванадцять століть.

Використана література

1. Кровь Иисуса Христа, или Евхаристическое чудо. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bee-book.com/subs/goal/115.php

2. Євхаристійні чуда  [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/2012/11/blog-post_21.html

3. Чудеса підтверджують присутність Бога в Євхаристії. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.credo-ua.org/2011/10/52048

4. Євхаристійне чудо в Буенос-Айресі за часів кардинала Бергольйо. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://catholicnews.org.ua/yevkharistiine-chudo-v-buenos-airesi-za-chasiv-kardinala-ber

5. В Польше упавшая во время мессы облатка превратилась в ткань сердца, утверждают верующие. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.interfax-religion.ru/?act=news&div=32708

6. Главное чудо католиков оказалось мистификацией? [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ateism.ru/article.htm?no=1264

Ключові слова: свобода совісті та віросповідання, нетрадиційні релігії

This paper analyzes the dynamics and trends in the situation of non-Christian religions in the Volyn region over the past decade.

Keywords: freedom of conscience and religion, alternative religion

Сьогодні після періоду панування атеїзму і заборони вияву релігійності Конституція України гарантує всім громадянам свободу совісті та віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Таким чином законодавство України сприяє розвитку релігійних організацій і поширення нових, не типових для нашого регіону. Такими релігіями є нехристиянські релігії, що представлені іудаїзмом, ісламом, кришнаїзмом тощо.

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що вперше будуть проаналізовані динаміка та тенденції розвитку становища нехристиянських релігій у Волинській області протягом останніх десяти років.

Релігійна ситуація в нашій державі значною мірою залежить від наявності, стану та тенденцій розвитку мереж церковно-релігійних інституцій. У цій статті на підставі статистичних даних окреслюються головні характеристики та особливості релігійної мережі у Волинській області, а також підсумки її розвитку за останні 10 років – з 1 січня 2003р. по 1 січня 2013р. Насамперед розглядаються такі показники, як кількість і динаміка зростання церковно-релігійних осередків (організацій і громад), а також їх конфесійна належність.

Аналіз зазначених даних підтверджує висновок про завершення у Волинській області екстенсивного розвитку релігійної мережі, уповільнення темпів її розширення. Зберігаються також особливості та тенденції про переважання православних релігійних осередків у загальній релігійній мережі регіону, а також випереджаюче, порівняно з православ’ям, зростання кількості протестантських і харизматичних релігійних організацій.

Що стосується нехристиянських релігійних організацій то слід зазначити, що у Волинській області вони представленні громадами хасидів, прогресивного іудаїзму, Товариства Свідомості Крішни, РУН Віри та буддистів. Відповідно до статистичних даних станом на 2003 рік у регіоні налічувалося по 1 громаді об’єднання хасидів Хабад Любавич іудейських релігійних організацій України, релігійної організації прогресивного іудаїзму та релігійної організації Свідомості Крішни, а також 2 громади релігійно організації Рідної української національної віри.

До 2013 року ситуація в області практично не змінилася. Збільшилася кількість громад релігійно організації Рідної української національної віри з 2 до 3, а також була зареєстрована перша в області релігійна організація буддистів.

З вище наведених даних видно, що в релігійна ситуація в регіоні є сталою і мала змінилася за останні 10 років. Дані тенденції є відображенням загально державних процесів. На даний момент релігійне життя в нашій державі знаходиться на періоді зниження екстенсивного розвитку релігійної мережі та уповільнення темпів її розширення. Як ми бачимо на Волині дуже повільно поширюються не типові для регіону релігії. На нашу думку, це викликано сильними позиціями християнства в цьому регіоні, особливо протестантськими напрямами.

За наступні 10 років, ми думаємо, релігійна ситуація в регіоні істотно не зміниться. Ми прогнозуємо появу ще 1-2 релігійних організацій РУН Віри, оскільки саме представники цієї нехристиянської релігії змогли збільшити кількість своїх організацій на 50% за цих 10 років. Що стосується буддизму, то їх кількість релігійних організацій зможе досягнути 2-х. кількість громад всіх інших релігій не зміниться. Також ми пропускаємо появу в регіоні за наступні 10-15 років 1 громади мусульман, оскільки ця релігія стає дедалі популярнішою в західних регіонах нашої держави.

Отож з вище сказаного можна зробити висновок, що релігійне життя в регіоні є сталим. За останні десять років ситуація в регіоні практично не змінилася, що свідчить про зниження екстенсивного розвитку релігійної мережі та уповільнення темпів її розширення. Що стосується передбачення розвитку релігійного життя Волинської області, то слід сказати, що якихось кардинальних змін не передбачається.

 ДОДАТКИ

Об’єднання хасидів Хабад Любавич іудейських релігійних організацій України

Релігійні організації прогресивного іудаїзму

Релігійні організації Товариства Свідомості Крішни

Релігійні організації Рідної української національної віри

Релігійні організації буддистів

Література

1. Облік і динаміка розвитку релігійної мережі України – [Електроннний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.religion.in.ua/main/analitica/8960-analizuyuchi-tablici-oblik-i-dinamika-rozvitku-religijnoyi-merezhi-ukrayini.html
2. Інформаційний звіт Міністерства культури України про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні (за 2013 рік) –  [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1199%3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk
3. Інформаційний звіт Міністерства культури України про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні (за 2011 рік) –  [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1034%3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk
4. Інформаційний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні за 2009 рік» –  [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=603%3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk
5. ЗВІТ про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2009 року (Форма № 1) –  [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=126%3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk
6. Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2008 року (Форма № 1) –  [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=172%3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk
7. Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2003 року (Форма № 1) –  [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=category&id=51&layout=blog&Itemid=79&lang=uk
8. Інформаційний звіт Міністерства культури України «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні за 2012 рік» – [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1212%3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk