In the article the military service is reviewed in the light of the Christian worldview. Derived from the quotations it results the protective view of churches for the military service and war. It deals with the importance of protecting the homeland and the importance of military chaplaincy service.
Key words: military chaplains, military powers, protection, Bible, war.

«Спільнота без релігії – це корабель без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв»[3], – так високо оцінював роль церкви і священиків у житті держави відомий французький імператор Наполеон Бонапарт. Церква Христова із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя. І в наші часи церкви в Україні не є замкненими структурами. Їхні священнослужителі намагаються охопити та позитивно вплинути на всі сфери життя нашої молодої держави. Однак, через багаторічну атеїстичну пропаганду та боротьбу із релігією ця діяльність представників церкви надто ускладнюється. Oсобливо складною є діяльність душпастирів у сучасному українському війську. Форма стосунків церкви і війська в Україні ще формується.
Після Всенародного Референдуму Верховна Рада України 12 грудня 1991 року прийняла Закон «Про альтернативну (невійськову) службу» [4]. Цим Законом передбачена можливість не брати до рук зброю тим громадянам, які з релігійних міркувань не бажають служити у війську. З однієї сторони, цей Закон ніби допомагає у всій повноті виконувати заповідь: «Не вбий». З іншої сторони, кожна тверезо мисляча людина повинна розуміти, до яких прикрих наслідків може призвести відсутність необхідних для функціонування держави силових структур і повноцінної реалізації їх потреб. Саме тому Православна церква у всі часи позитивно ставилася до військової служби та діяльності силових структур. Спробуємо подати християнський аналіз цього питання.
Антимілітаристи для захисту своїх поглядів в основному спираються на вчення Христа про непротивлення злу: «Ви чули, що сказано древнім: око за око, зуб за зуб, а Я кажу вам не противитися злу. Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і ліву» (Мф. 5, 38); [2, с. 5]. Супротивники діяльності силових структур наводять і інший приклад зі Святого Письма: коли воїни схопили Христа у Гефсиманському саду, деякі апостоли перелякалися і запитували, чи не вдарити мечем; а Петро, не дочекавшись відповіді, витяг меч і відсік праве вухо одному з архиєрейських слуг. Тоді Христос сказав йому: «Поверни меч свій на його місце, бо кожен, хто взяв меч, від меча і загине» (Мр. 14, 7); [2, c. 69].
Слід зазначити, що ці вірші з Святого Письма, використовуються в якості аргументів і трактуються ними буквально, без будь-якого зв’язку з іншими паралельними розповідями із Святого Писання. Крім того, повчанням Христа, які мають особистий характер, антимілітаристи намагаються надати рис суспільного характеру.
Як зазначено в Біблії, Христос, навчаючи не противитися злу, перетерпів знущання над Собою книжників, фарисеїв та озвірілого натовпу. Хоча Йому можна було лише подумати – і небесний вогонь спалив би і суддів, і виконавців. Він цього не зробив, надавши світу невимовний подвиг покори та милосердя. В той же час Христос із застосуванням фізичної сили вигнав із храму торговців. Все це можна пояснити лише одним: там, де йшлося про особистий подвиг, Христос не противився злу, а де йшлося про суспільне, загальне, Він обурювався та за допомогою доступних засобів захищав честь і релігійні переконання Своїх співвітчизників. Що стосується вчинку святого апостола Петра, то він спрямований виключно на захист Христа, як Учителя і не має в собі суспільного характеру [3].
У Святому Письмі, зокрема у Нового Завіту не зафіксовано прямих підтверджень Ісуса Христа чи апостолів про їх ставлення до військової служби, діяльності силових структур та війни. Однак, є чіткі свідчення про відсутність антимілітарних поглядів у Христа чи апостолів. Так, сам Христос похвально відгукнувся про велику віру сотника римського війська і зцілив хворого його слугу, але жодним словом не обмовився про шкідливість чи непотрібність військової служби (Лк. 7, 1-10); [2, с. 84-85]. A святий Іван Хреститель звертався до воїнів із таким повчанням: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задовольняйтесь платнею своєю» (Лк. 3, 14); [2, с. 77].
Супротивники функціонування силових структур та війська часто наголошують, що саме в такий спосіб вони намагаються припинити збройні конфлікти, війни та застосування зброї. Однак, це недовіра словам Христа, який на Оливній горі, говорячи апостолам про останні долі людства, сказав і про війни. Отже, доки існуватиме світ, доти точитимуться війни.
Прикладом підтримки та ставлення до силового способу вирішення тих чи інших питань є такі слова християн: «По-перше, християнство є релігією не лише любові, але й правди, синтез любові і правди: християнство проголошує не лише прощення, але й праведну відплату; по-друге, закони Христові дані для християнського релігійного суспільства віруючих у Ім’я Його-для Царства Божого, а не для держави-царства цього світу» [1].
Слід наголосити, що у сучасному суспільстві співіснують церква і держава: церква, як організація вища, духовна, яка перероджує душі, і держава – як мирська, нижча організація, яка утримує зло силою. Ці структури використовують різні методи і шляхи для вирішення однієї мети: примноженню добра і обмеженню зла.
Згідно християнських приписів, християнин є громадянином обох царств – «Царства Божого» і «Кесаревого», який несе зобов’язання по відношенню до одного й іншого. При цьому, обов’язок християнина-служити у війську, а обов’язок держави – не зловживати правом застосування сили. Позиція Православної церкви стосовно застосування зброї і війни аргументовано висвітлена у богословських працях святого Амвросія Медіоланського (339-397рр.) та Блаженного Августина (354-430рр.) [1].
Зокрема, святий Амвросій, як і інші отці церкви, засуджував насильство і людиновбивство. При цьому він виправдовував будь-які дії держави, спрямовані на самозбереження людства. Святитель виправдовував ту війну, яка відновлює порушену справедливість. Звертаючись до роздумів Цицерона, який стверджував, що є два способи здійснення несправедливості. Перший спосіб – самому чинити несправедливість, другий – допускати, щоб інші чинили несправедливість і залишалися непокараними, святий Амвросій прийшов до висновку, що і війни бувають такі, які було б несправедливо не вести.
Продовжувач вчення святого Амвросія, Августин Блаженний визначив критерії і межі розуміння війни, як суспільного явища. Він розробив власне трактування християнського ставлення до війни і надав певного завершеного розуміння ідеї війни, її вплетіння в канву історії, яка виступає Божим задумом. Головним у концепції Блаженного Августина є мета – Град Божий, а не війна, як один із засобів практичного втілення цієї мети. Він не піднімає глибоких питань і не робить розлогих міркувань щодо доцільності війни. Блаженний Августин, з однієї сторони, просто констатує, що війна повинна бути справедливою, а з іншої – категорично відкидає несправедливі війни. Єдиною справедливою, на його думку, може бути тільки та війна, яка має захисний характер [4].
І в сучасний період Православна церква проголошує своє ставлення до існування збройних формувань на основі Святого Письма та вчення Святих Отців. Церква не виправдовує насильство чи вбивство, вона лише благословляє збройні формування захищати інтереси держави та сприяти спокійному життю цивільного населення. Кожного військовослужбовця чи представника силових структур церква постійно закликає виконувати у всій повноті християнську заповідь про любов до ближнього, якій найвищу оцінку дав Сам Господь: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу (тобто життя своє) поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 13); [2, с. 142]. Зрозуміло, що справжні, щирі військовослужбовці та інші силовики постійно перебувають у стані готовності практично реалізувати дану заповідь. Циркви є активними як у волонтерських допомога та і у служінні військових капеланів. Коли труднощ спіткали Україну, церкви не стояли осторонь, а всіляко підтримували як «Майдан» так і бійців «АТО».
Військова служба для християнина є однією із можливостей його духовного удосконалення. Це пов’язано з тим, що військова дисципліна, суворі умови життя та численні випробування допомагають людині удосконалюватися не тільки фізично, а й духовно. Духовно-фізичне загартування допомагає юнаку стати не лише справжнім чоловіком, але і справжнім християнином. Таким чином, для духовного удосконалення військового вкрай необхідною є наявність сили волі, загартувати яку допомагає військова служба. Випробування, які переносить військовослужбовець, як ніщо інше, допомагають йому розкрити та реалізувати численні даровані Богом таланти.
Пастирська турбота церкви щодо військових пояснюється особливими умовами військового життя, яке випадає переважно молодим чоловікам, часто відірваним від своїх орієнтирів і від цивільного життя, і ця турбота церкви проявляється здавна. У всі часи військові священики проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили вбитих, заспокоювали людей, розвивали в собі і в людях довкола потребу у молитві, виявляли готовність присвятити себе справедливій справі і ніколи не брали до рук зброю, маючи своєю зброєю молитву і християнські чесноти.
З позиції християнства, труднощі, пов’язані із військовою службою, підсилюють віру людини в Бога та Його допомогу, ілюструють реальність людських можливостей. Воїн-християнин повинен істотно відрізнятися від тих воїнів, які далекі від християнського світосприйняття. Адже, він на свій службовий обов’язок дивиться із позицій вічності, для нього справжніми цінностями являються виключно ті, які мають вічний і духовний характер. Тому воїн-християнин мужній і самовідданий, перший у бою, але останній серед тих, хто прагне відзнаки чи нагороди. Християнська свідомість обумовлює милостиве ставлення до переможених ворогів, вміння співчувати та допомагати їм. Ідучи на смерть заради блага своїх ближніх, воїн-християнин керується не тільки обов’язком перед державою чи своїм народом, а в першу чергу християнською заповіддю про любов. Вартість свого життя він завжди порівнює із вартістю численних життів своїх співвітчизників та інших воїнів. Звичайно ж саме військові капелани допомагають воїнам витримати усі труднощі та підтримують їх у скрутну хвилину.
Капеланство – це окрема місія чи завдання церкви, до якого повинні бути покликані люди, які готові бути гнучкими та реагувати на потреби часу. Церква дбає про капеланів та підтримує їх у непростому служінні. До капеланства можна долучати парафіяльних священиків, які будуть час від часу допомагати у цьому душпастирстві, однак все-таки основний штат капеланів, які постійно виконують свою місію отримують підтримку зі сторони церковних структур. Oсновну увагу сучасний військовий священик повинен звертати на духовно-патріотичне виховання. Адже основна сутність релігії полягає у чіткому відмежуванні добра від зла. В Україні діють численні закони, які регламентують діяльність військовослужбовців. У них передбачені покарання за ті чи інші порушення. Oднак в цих законах зовсім не звернена увага на внутрішню моральну відповідальність. Виховання та розуміння моральної недопустимості злочинів також є обов’язком духовенства у війську.
Військовослужбовці постійно мають доступ до зброї. Духовний вплив повинен забезпечити обмежене застосування зброї і в мирний, і у воєнний час. Релігійне виховання воїнів сприяє пом’якшенню їх жорстокості, особливо під час воєнних дій [12, c. 23].
Практичне життя кожної людини дає чимало підтверджень того, що релігійне виховання стримує людину від морального падіння та допомагає їй виконувати свій обов’язок перед суспільством. Варто зазначити, що тільки військове, професійне виховання солдатів може обмежуватися виключно армією. В той же час духовне виховання повинно розпочинатися із сім’ї та школи. Aдже саме в дитячому, а ще більше – в юнацькому віці формується характер людини, її світобачення, у тому числі і релігійне. І за короткий термін військової служби істотно вплинути на людину майже неможливо, особливо в плані викорінення аморальних схильностей, які являються результатом неправильного духовного виховання, оскільки армія має справу уже з духовно сформованими особистостями.
Уповноважені за душпастирську опіку військовослужбовців від різних конфесій координують свою співпрацю через Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Військовий священнослужитель, призначений для здійснення душпастирської опіки військовослужбовців – віруючих своєї конфесії, є підзвітним за свою діяльність перед уповноваженим за душпастирську опіку військовослужбовців цієї конфесії, одночасно перебуваючи в ієрархічній підлеглості регіональному керівництву своєї конфесії. Військові священнослужителі допускаються до здійснення душпастирської опіки з дозволу командування відповідної військової частини (підрозділу) на підставі ініціативи військовослужбовців або працівників Збройних Сил України, які мають право порушити перед командуванням військових частин (підрозділів) чи гарнізонів питання про надання можливості отримати душпастирську опіку з боку військового священнослужителя їхньої конфесії. Клопотання уповноваженого за душпастирську опіку військовослужбовців кожної окремої конфесії про призначення відповідного військового священнослужителя для певної військової частини (підрозділу) чи гарнізону проводиться з метою здійснення душпастирської опіки віруючих військовослужбовців, які несуть службу на відповідній території.

Oтже, благословляючи представників Збройних Сил України на щире виконання своїх службових обов’язків, Православна церква не спонукає до насильства чи несправедливого застосування зброї: вона лише закликає захищати мирне життя цивільного населення аж до самопожертви, закликає любити всіх своїх ближніх і милостиво ставитися до переможених ворогів, закликає засуджувати несправедливі вчинки ініціаторів збройних конфліктів і одночасно пам’ятати про людські права їх учасників. І справжні християни повинні свято виконувати свій військовий обов’язок та службу у війську використовувати для свого духовного удосконалення. Впоратись з труднощами як психічними так і фізичними допомагають військові капелани, які завжди поруч.

Cписок використаних джерел та літератури:
1. Архієпископ Августин Маркевич. Православний погляд на війну і мир // Виступ на Міжнародній конференції «Православні цінності і сучасність». – Київ, 2006. – С. 65
2. Біблія. Книга Святого Письма Старого і Нового Завіту / переклад І. Огієнка. – К. : Біблійна ліга, 2008. – 1256 с.
3. Павлов А. В. Война. Армия. Религия /А. Павлов. – М., 1988. – 158 с.
4. The Military Chaplain. – N. Y.: S. n. – 2013. – 28 p.

Ключові слова: військові капелани, військовослужбовці, церква, державна підтримка.
The article reviews the prospects of military chaplains in the armed forces of Ukraine. Analyzed the service operation of military chaplains on providing moral and psychological training of soldiers.

Key words: military chaplains, military, Church, military powers .

Капеланство – це особливий вид діяльності, спрямований на допомогу людям, що перебувають та здійснюють свою трудову діяльність в особливих умовах, пов’язаних із ризиком для життя та здоров’я та зі значними фізичними та психологічними перевантаженнями шляхом надання їм допомоги за допомогою консультування, турботи та опіки. Реабілітація завдяки донесенню духовних істин, Божих заповідей священних писань, має цілковитий успіх та продукує кращі результати. Капелан – це особа, яка уповноважена здійснювати душпастирську (духовну) опіку віруючих та всіх тих, хто добровільно прийшов до нього: військовослужбовців, представників силових структур і держустанов та членів їхніх сімей, осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі та в лікувально-шпитальних закладах та людей, які потребують душпастирської опіки.
Слід констатувати, що в Україні, на відміну від таких держав, як Велика Британія, США, Південна Корея, Німеччина тощо де-юре – на рівні відповідних законодавчих документів адміністрації президента, уряду, парламенту, інституту військового капеланства досі не існує. Однак, тим не менш, в державі з 2011 року існує «Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України» Міністерства оборони України. Крім того, інституція душпастирства, практично, від початків незалежності, існує в державі де-факто на різних рівнях. Члени п’яти конфесій, зокрема українська Православна церква київського патріархату, українська Православна церква московського патріархату, українська Автокефальна православна церква, Римо-католицька церква та Греко-католицька церква та Євангельські церкви, інші духівники постійно і активно займаються душпастирською опікою військовиків, пенітенціарників, у шпиталях тощо[2].
Необхідно розглядати питання військового капеланства у виробленій спільній стратегії,що ґрунтуватиметься на узагальненні капеланського досвіду в Україні та світі, на основі чого душпастирство в Україні могло б поширюватися в майбутньому й мати більш налагоджені форми та дієвий вплив на тих, хто потребує допомоги капелана.
Неможливо зазначити яким саме шляхом розвиватиметься військове капеланство в Україні. Існує багато думок та суперечок щодо цього питання,адже, різноманіття релігійних конфесій не має спільної точки зору щодо вирішені проблем у становленні інституту військового капеланства в україні.Хоча, неодноразово зазначалося, що кожна релігійна громада всіляко підтримує служіння душ пастирства у військових формуваннях. Кандидат філософських наук Сергій Лисенко зазначає, що: «Перед Україною, зокрема в армії, стоїть на сьогоднішній день варіант вибору одного з двох найпоширеніших у світі варіантів душпастирства: польсько-американський або німецький» [4]. У першому випадку капелан є військовослужбовцем певної військової частини і, крім священика, підпорядкований бойовому командиру, у другому – капеланом є людина, яка здійснює свою службу з-за меж закритої установи чи військової частини. Полковник морської піхоти флоту Її Величності Королеви Великої Британії Джос Маккейб зазначає, що в Британії капелан має володіти всіма навичками бійців, в середовищі яких він несе службу. Британський капелан, історично, не має права притримуватися погляду на світ лише в рамках власних вірувань, він має бути готовий до пожертви собою заради інших: недаремно, три з чотирьох капеланів, які отримали найвищу відзнаку Об’єднаного Королівства, отримали її лише посмертно: капелан – завжди людина без бойової зброї, що перебуває в бойових умовах. Тобто, не можливо рухатися вперед у цьому питанні , не вирішивши як саме буде проводитися душпастирська опіка, адже, капелан повинен чітко знати на що він іде та чого йому очікувати не лише від своєї місіонерської діяльності, а й від військової частини.
Капелан з 28-річним стажем роботи на флоті США, викладач Київської богословської семінарії ЄХБ Дон Крамбліт вважає, що головне в роботі будь-якого капелана, це відповідальність за людей перед Богом, яка лежить на плечах душпастира як у війську, так і в будь-якій іншій царині чи то в шпиталях, чи в пенітенціарних закладах. Головне, на думку командира ВМС США у відставці полковника Крамбліта, не так модель дій, яку оберуть у своїй діяльності капелани в Україні, а наміри капелана, які мають вміщувати в собі всі ознаки Христової любові, готовність прийти на допомогу людині будь-якого віросповідання. «Так склалося, що нерідко священик приходить до солдата, маючи про нього певну думку, і вона далека від ідеалу. Не потрібно при цьому забувати, що й солдати мають певну думку про священика, який завітав у військову частину – і вона така ж негативна, як в опонента. Ми маємо вчитися розуміти інших. Це в роботі капелана – головне» [4], – наголосив Дон Крамбліт. Зазначимо, що в армії США служать представники приблизно 200 релігійних конфесій (в Україні – 55-ти віросповідань), а в одному військовому підрозділі зазвичай присутні представники до 30 конфесій.
У багатьох країнах питання міжконфесійної квоти служіння капеланів уже вирішене. В Польщі, приміром, воно пропорційне присутності конфесій у суспільстві. На флоті Великої Британії разом з протестантами та католиками присутні капелани-мусульмани та капелани-індуїсти. В Російській Федерації, як повідомив головний військовий російський капелан протоієрей Олександр Шостак, зазначає, що капеланська служба є віднедавна згідно з ініціативою президента РФ Володимира Путіна цілеспрямовано присутня, передусім, у МВС, адже капеланство в РФ, як і в Україні, лише на стадії формування.
В Україні, де згідно з останніми повідомленими на форумі даними статистики православ’я складає біля 52% громад вірян (19 тисяч 107 церков), ситуація міжконфесійного душпастирства є непростою. Кожна з традиційних церков має свою тривалу історію душпастирства в Україні. Проблему міжконфесійного діалогу в Україні довкола теми капеланства, зокрема в армії, озвучив отець Франциск (Ботвина), помічник Уповноваженого від Львівської митрополії Римо-католицької церкви за душпастирську опіку військовослужбовців Збройних сил та інших військових формувань України: «У мене виникає враження, що ми – священики – зазвичай весь час боїмося, щоб в армію не увійшов хтось першим, поперед нас. Ми чомусь розглядаємо армію та силові структури, як неоране поле місіонерської діяльності, часом роблячи все, аби не допустити туди представника іншого віросповідання. І при цьому, чинячи перепони одне одному, забуваємо про те, що там гинуть і страждають через недостатню морально-духовну опіку люди, які є нашими братами» [3], [4].
Звичайно, в інституті капеланства є не тільки позитивні сторони. Так, в арміях, де капелани мають офіцерські звання і підпорядковуються міністерству оборони, рядовий і сержантський склад ставиться до них швидше як до офіцерів, аніж як до душепастирів. Хоча це не є для них проблемою, адже, душ пастир залишається душ пастирем незалежно від звання у військовій частині. Проблема лише в тому, що військовослужбовці втрачають довіру до військового капелана, коли він є офіцером, якому вони підпорядковуються, а не духовним наставником. Але той позитивний вплив, який вони мають на дух армії, значно переважає наявні негативні моменти. Можна припустити, що з наростанням протиборства в інформаційній сфері роль капеланів у перспективі тільки зростатиме.
Стрімкі зміни військово-політичної ситуації у світі, а також розвиток засобів і способів збройної боротьби, повертають нас до тих часів, коли перемогу визначали в основному духовні й моральні сили військ. Очевидно, що без опори на одвічні християнські цінності вся система духовно-морального виховання військовослужбовців, у тому числі й офіцерських кадрів, може зазнати невдачі.
На жаль, проблеми, які виникають на шляху становлення інституту військового капеланства не лише пов’язані з прогалинами у організаційних моментах, а й з економічними та державними чинниками. У Словаччині держава на утримання одного військовослужбовця витрачає на рік 63 тисячі доларів, у Польщі – 56 тисяч, у Румунії – 48 тисяч, у Росії – 39 тис., то Україні лише 5, 5 тисячі доларів витрачається на всі потреби, включаючи сюди і потреби держави. І це – лише матеріальний бік питання, не кажучи про духовне, про душпастирсво 46% опитаних українських солдатів вважають себе свідомо віруючими, а 30% назвали себе «просто християнами» [4]. Це все одно, що, відповідаючи на запитання, до якого роду військ належить твоя військова частина, воєнний відповів би, що він вважає себе «просто солдатом» невідомо якого роду військ [1].
По-різному можна прогнозувати майбутнє капеланства в Україні. Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин (Маркевич), УПЦ МП як термін, за який капеланство стане неодмінно присутнє в основних сферах діяльності вказує десять років. Вадим Семенов, заступник командира з виховної роботи визначає термін не менше ніж сорок років, для становлення дієвого інституту військового капеланства. Керміт Е.Джонс – почесний військовий капелан США вважає, що справа капеланства в суспільстві є невідкладна, оскільки йдеться про моральне та духовне здоров’я військовослужбовців – тих, хто передовсім стоїть на захисті своєї країни, і питання щодо становлення військового капеланства залежить лише від бажання діяти: на скільки духівники готові до співпраці з військовослужбовцями та з державою в цілому. Спільна мета щодо становлення військового капеланства руйнує усі міжконфесійні непорозуміння та упередження. Підтримка людської гідності та вагомості життя людини церквою – має сильнішу довіру ніж до держави. Влада не готова приймати церкву як повноцінний дієвий орган. Події, які відбувалися у Києві, неодноразово підкреслили усю важливість військового капеланства, адже, саме священики стояли між силовиками та мітингувальниками і не дозволяли розпочатися бойовим діям. Саме декілька мужніх капеланів, хоч і на деякий час, змогли загасити полум’я ворожнечі [5].
Олег Сидоренко, підполковник міліції запасу, заступник голови «Червоного Хреста» м. Южний (Одещина), на одній із наукових конференцій присвячених питанню військового капеланства зазначив, що Україна не може залишити комуністичне минуле, яке руйнує усі відкриті перспективи для українського народу і з часом замість психолога та соціального працівника в армію та в силові структури мають прийти духівники-капелани. Вони мають підтримувати морально-психологічний стан військовослужбовців, а також виховувати патріотичний дух, який веде до перемог не лише військову частину, а й країну в цілому.
У зв’язку з інтеграцією країн навколо загальноєвропейських цінностей, цей процес в Україні також здійснюється. Хоча прощання з посткомуністичним минулим є доволі тривалим, проте незворотним. Аргумент «конфесійних протиріч» поступово поступається місцем аргументові «задоволення прав». Крім того, суспільні процеси в Україні та збройних силах, коли необхідність внутрішнього опертя, що дає активна віра, зростає, військове душпастирство як ніколи стає потрібним окремому військовослужбовцю та армії загалом.
Отож, говорячи про стан військового капеланства в Україні не можливо зазначити остаточний шлях розвитку та удосконалення, адже, влада не готова поступитися державними місцями психологів та соціальних працівників і розпочати більш дієвий та цінний проект по встановленню військового капеланства в Україні. Проблема становлення військового капеланства не вирішена й на сьогоднішній день, адже, навіщо державі фінансувати та підтримувати духівництво, якщо церкви роблять це самостійно. Це політичне бачення для заощадження бюджету та використовування духівництва у власних цілях одного дня все ж таки змусить українську владу на державному рівні визнати інститут військового капеланства. Принагідно зазначимо, що досягнення та напрацювання правової думки інших країн може застерегти від того, чого не слід робити, аніж дати готову модель розвитку військового капеланства в Україні. Адже, військове капеланство було впродовж поколінь у збройних силах та відігравало чи не найвизначнішу роль у вирішені політичних та суспільних питань країни. Саме капелани ведуть країну до кращого майбутнього, до психічно-стабільної нації та духовного розвитку країни.
Cписок використаних джерел та літератури:

1. Бiлiєнко Ю. Військові капелани / Ю. Білієнко.- К., 1999.- 46с.
2. Журавель А. В. Капелане та сьогодення/А. Журавель. – К., 2007. – 158 с.
3. Здiорук С.І. Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань / С. Здіорук. – К. : НІСД, 2001. – 52с.
4. Ярмусь С. Збройні Сили і феномен військового капеланства // Армія і духовність: свобода совісті та відродження. Матеріали міжнарод. науково –
практичної конференції / С. Ярмусь. – М. – 1999. – 110-112 с.
5. Mark Noilman. Chaplains. – Е.,12.07.2003.