Тенденції міжнародної інтеграції та розвитку співпраці країн зумовлюють процес зближення законодавства різних держав. Не завжди запозичені норми дають очікуваний ефект, оскільки запроваджуються без врахування національних особливостей правової системи, без визначеної концепції чи без докорінного реформування відповідної галузі, де це необхідно. З іншого боку, порівняння правових інститутів різних країн і навіть різних правових систем дозволяє краще пізнати сутність цих інститутів, виявити прогалини, визначити позитивні риси.

Прийняття наприкінці 2004 року “Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів” засвідчило, що одним із пріоритетів у кримінальному процесі України є захист прав потерпілого від злочину. Цікаво, на нашу думку, порівняти нормативне закріплення правового статусу потерпілого в законодавстві України, Російської Федерації та Польщі.

Згідно ст. 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Відповідно до КПК Російської Федерації (ст. 42) потерпілим є фізична особа, якій злочином спричинено фізичну, майнову, моральну шкоду, а також юридична особа, у випадку спричинення злочином шкоди її майну і діловій репутації. КПК Польщі визначає, що потерпілим є особа фізична або юридична, законні інтереси якої були безпосередньо порушені або поставлені під загрозу злочином (арт. 49). Таким чином, російське законодавство звертає увагу і диференціює види шкоди для фізичної і юридичної особи, що є достатньо обґрунтованим в світлі дискусії щодо неможливості заподіяння юридичній особі моральної шкоди (оскільки мораль властива лише фізичній особі). В кримінально-процесуальних нормах Польщі береться до уваги більш широка категорія — “законні інтереси”, а також допускається можливість визнання особи потерпілим, коли шкода реально не настала (зокрема, при готуванні до злочину чи замаху на злочин).

Невизнання в Україні юридичної особи потерпілим, очевидно, є тимчасовим явищем, оскільки в проекті КПК ця прогалина усувається. Також можна додати, що у Польщі потерпілим може бути визнана будь-яка державна, муніципальна або громадська установа, навіть якщо вона юридично не відокремлена. Крім того, потерпілим вважається заклад страхування, який покрив або зобов’язаний покрити шкоду, завдану злочином потерпілому. Зрозуміло, що коли потерпілим виступає юридична особа, її інтереси представляє уповноважений представник.

В Україні та Росії права, які має потерпілий, закріплені в одній статті, на відміну від Польщі, де права потерпілого виводяться зі змісту різних розділів: “Потерпілий”, “Приватний обвинувач”, “Допоміжний обвинувач”, “Цивільний позивач” тощо. З іншого боку, ст. 42 КПК РФ якісно відрізняється від ст. 49 КПК України — у нормі нашого кодексу зазначено 11 прав, а в наших сусідів — 22 права та 3 персональні процесуальні обов’язки потерпілого. Скажімо, в нормі КПК Росії додатково передбачені право знати про обвинувачення, яке пред’явлене обвинуваченому, право не свідчити проти себе, подружжя чи інших близьких родичів, право безкоштовно користуватися послугами перекладача, право отримувати копії визначених процесуальних рішень тощо. Все ж, на нашу думку, більше значення має не кількість закріплених прав (хоч і це є важливим показником рівня законодавства), а реальні механізми їх здійснення.

Основними обов’язками потерпілого в Російській Федерації є обов’язок з’являтися на виклик дізнавача, слідчого, прокурора та до суду, обов’язок давати показання (які до того ж мають бути правдивими) і обов’язок не розголошувати дані попереднього слідства (якщо він був попередньо попереджений в порядку, встановленому ст. 161 КПК РФ). На відміну від Росії, в Україні потерпілий несе кримінальну відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань, а давати чи не давати показання — це його не обов’язок, а право. В Польщі ж потерпілий не звільнений від обов’язку давати показання, якщо він став свідком злочину.

Практично одностайно в законодавстві визнається, що у справах, наслідком яких стала смерть потерпілого, його права переходять до одного з близьких родичів. В КПК Польщі, щоправда, не акцентується увага на родичах, а вживається поняття “найближчі особи”, що допускає наявність не лише родинних стосунків особи-представника і потерпілого. На нашу думку, таке розширення кола осіб, які можуть бути допущені до кримінального процесу, має достатнє обґрунтування. У випадку відсутності найближчих осіб, чи їх невиявлення, права потерпілого реалізує прокурор під час публічної діяльності.

Одним з найбільш важливих прав потерпілого є право на заявлення цивільного позову. Право подати цивільний позов за кримінально-процесуальним законодавством Польщі має як потерпілий, так і прокурор. Цим правом вони можуть скористатись до закінчення першого допиту потерпілого на основному розгляді справи в суді. Якщо потерпілим є малолітній або недієздатний (повністю або частково), його права виконує законний представник або особа, під постійною опікою якої перебуває потерпілий.

Вітчизняне законодавство передбачає право пред’явити цивільний позов лише для особи, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину (це може бути як юридична, так і фізична особа). КПК Росії (ст. 44) подібно до польського законодавства передбачає право прокурора пред’явити цивільний позов, але це повноваження поширюється лише на випадки необхідності захисту інтересів недієздатних, обмежено дієздатних чи осіб, які з інших причин не можуть самостійно захистити свої права та законні інтереси.

В кримінальному процесі Польщі у справах про злочини з публічного обвинувачення потерпілий може діяти як допоміжний обвинувач поряд із обвинувачем публічним або замість нього. Інститут допоміжного обвинувача не відомий в кримінальному процесі України чи Росії. Він не виключає приватне обвинувачення з боку потерпілого, яке так само як в нас (рівно як і в Росії) здійснюється у визначених категоріях справ.

За кримінально-процесуальним законодавством Польщі потерпілий (у випадках пред’явлення публічного обвинувачення) може до початку судового розгляду подати заяву, що він буде діяти в якості допоміжного обвинувача. Відмова публічного обвинувача від обвинувачення не позбавляє потерпілого повноважень допоміжного обвинувача.

У випадку повторного винесення прокурором постанови про відмову порушення справи або про закриття провадження, потерпілий в місячний строк після вручення йому повідомлення згідно КПК Польщі може внести акт обвинувачення до суду, долучивши по одній копії для кожного обвинуваченого, а також для прокурорa. Такий акт обвинувачення повинен бути підготовлений i підписаний адвокатом (для юридичних осіб акт обвинувачення може підготувати також юрисконсульт). Варто також додати, що суд може обмежити число допоміжних обвинувачів.

У випадку відмови допоміжного обвинувача від обвинувачення він не може повторно приєднатись до процесу. Про відмову допоміжного обвинувача від обвинувачення в справі, в якій публічний обвинувач не бере участі, суд повідомляє прокурорa. Якщо той не вступає до процесу в 14-денний строк, це спричиняє закриття процесу. Після смерті допоміжного обвинувача найближчі особи можуть приступити до процесу в якості допоміжного обвинувача на будь-якій стадії. Тож наявність інституту допоміжного обвинувача дозволяє говорити про достатньо самостійний статус потерпілого в кримінальному процесі Польщі.

Відмінності правового статусу потерпілого в різних країнах проявляються також під час його процесуальної діяльності. Різниця зумовлена особливостями правових систем і детальний порівняльний аналіз цих питань вимагає окремого дослідження.

Опубліковано: Проблеми державотворення і захисту прав людини : матеріали XIII регіональної науково-практичної конференції (Львів, 8-9 лютого 2007 року). — Львів: Юридичний факультет ЛНУ ім. Івана Франка, 2007.— С. 591-592.

Право потерпілого вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення є дієвою гарантією прав особи, що зазнала шкоди від злочину. Проте на практиці реалізація цього права супроводжується рядом проблем, що викликані браком належного правового регулювання. В юридичній літературі піднімаються також і окремі пов’язані з цим теоретичні проблеми. Зміна обвинувачення прокурором та його відмова від обвинувачення в суді не повинні перешкоджати захисту прав потерпілої від злочину особи. Тому згадані процесуальні інститути потребують детального аналізу з позицій забезпечення прав та законних інтересів потерпілого.

Аналіз останніх досліджень. Інститут відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, зокрема, досліджували О. Зеленко та В. Гутник [1], В. Маляренко та І. Вернидубов запропонували вирішення окремих теоретичних та практичних проблем, пов’язаних зі зміною прокурором обвинувачення [2], а Т. Матієк і В. Трофименко виокремили питання, що стосуються активності потерпілого на стадії судового розгляду [3]. Обвинувальна діяльність потерпілого в кримінальному процесі знаходиться також в колі уваги російських вчених [4]. Можна продовжувати перелік праць, в яких досліджуються тією чи іншою мірою зазначені інститути, але варто також зважати, що вони є досить новими для вітчизняного права, а тому ще не повною мірою розкриті.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми та формулювання цілей статті. В науці кримінального процесу не достатньо чітко визначена природа обвинувальної діяльності потерпілого після зміни обвинувачення прокурором та його відмови від обвинувачення в суді. Тривають також дискусії щодо назви такого обвинувачення. Окремі практичні проблеми у досліджуваній сфері потребують нормативного вирішення з одночасним забезпеченням прав та законних інтересів потерпілого. На вирішення цих прогалин і спрямована дана стаття.

Виклад основного матеріалу дослідження. В теорії кримінального процесу поняття “обвинувачення” розглядають в двох значеннях — матеріальному та процесуальному. В матеріальному розумінні обвинувачення — це обвинувальна теза, твердження про винуватість особи у вчиненні злочину, що міститься в процесуальному акті [5]. Обвинувачення в кримінальному процесі формується і здійснюється з врахуванням норм кримінального права.

В кримінально-процесуальному сенсі обвинувачення — це регламентоване законом спрямування діяльності суб’єктів обвинувачення (слідчого, прокурора, потерпілого та цивільного позивача, їх представників), що здійснюється шляхом твердження винуватості конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосування до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом [6]. Оскільки це окремий напрямок діяльності суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, то в цьому контексті виділяють функцію обвинувачення.

Обвинувачення є основною функцією кримінального процесу, яка призводить до виникнення інших функцій, визначає загалом їх зміст та спрямованість. Лише обвинувачення спонукає рух кримінального процесу, припинення обвинувачення зумовлює і припинення кримінального процесу.

Держава визначає для себе функцію обвинувачення обов’язковою і тому вона є такою для прокурора, слідчого та особи, яка проводить дізнання (відповідно до статті 22 КПК). Щодо потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників проявляються диспозитивні начала і обвинувальна діяльність є їх правом і здійснюється у визначеному законом порядку та у передбачених КПК випадках.

Відповідно до статті 264 КПК державне обвинувачення підтримує прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням. Фактично, він виходить з публічно-правового інтересу і представляє державу.

В колі інтересів держави знаходиться, безумовно, і прагнення поновити права та законні інтереси потерпілого. Проте все ж на першому місці у діяльності прокурора в суді є не пред’явлення чи підтримання заявленого цивільного позову або захист прав потерпілого, а обґрунтування обвинувачення, доведеності вини та необхідності призначення покарання. Тому часто потерпілому доводиться обмежуватись моральною сатисфакцією того, що винна особа понесла певне покарання. Матеріальне ж відшкодування за перенесену шкоду навіть у випадках, коли воно призначається, нерідко не відповідає справедливому розміру шкоди і не виплачується.

Захист прав потерпілого стає ще більш актуальним у випадку, коли прокурор відмовляється від державного обвинувачення. Стаття 264 КПК у випадку, коли прокурор в результаті судового розгляду прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, говорить про обов’язок прокурора відмовитися від обвинувачення. Мотиви такої відмови прокурор повинен викласти у своїй постанові.

Під відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в літературі розуміють особливий процесуальний інститут, який регламентує зупинення прокурором відповідної активної діяльності в напрямі обвинувачення, розпочатої на стадії досудового слідства [7]. Відмова від обвинувачення спричиняє припинення функції обвинувачення.

Також прокурор може скористатись правом, передбаченим у статті 277 КПК, і змінити пред’явлене особі обвинувачення під час судового розгляду до закінчення судового слідства. Якщо при цьому він ставить в своїй постанові питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи про зменшення обсягу обвинувачення, то можна також говорити про повну чи часткову відмову прокурора від обвинувачення (попередньо заявленого) і формулювання обвинувачення в новому обсязі.

І в першому, і в другому випадках право підтримувати обвинувачення у попередньому обсязі отримує потерпілий та його представник.

Ставлення наукових кіл до права потерпілого чи його представника підтримувати обвинувачення в разі його зміни чи відмови від нього прокурора є неоднозначним. Скажімо, в Російській Федерації отримала перевагу позиція, за якою відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою припинення кримінальної справи, аналогічно зміна обвинувачення зумовлює припинення провадження у відповідній частині (ч.7 ст. 246 КПК РФ) [8]. Вважаємо, що з такою позицією не можна погодитись, оскільки таке припинення провадження є безумовним і не залежить від позиції потерпілої сторони, і вже цим порушує права потерпілого на захист власних інтересів. Навіть передбачене право потерпілого звернутись в порядку цивільного судочинства з цивільним позовом про відшкодування завданих збитків не є рівнозначною заміною розгляду справи в порядку кримінального судочинства.

Невирішеною є природа подібного обвинувачення потерпілого в суді. Однозначно можна сказати, що воно є специфічним обвинуваченням і вже не є державним (публічним). Державне обвинувачення означає процесуальну і публічну діяльність прокурора у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. Потерпілий не є представником держави і публічних (суспільних) інтересів, він здійснює підтримання пред’явленого раніше обвинувачення виключно з власних (приватних) інтересів.

Також не можна називати таке обвинувачення приватним, оскільки справа порушується не судом і здебільшого не за заявою потерпілого (є визначене коло справ, що віднесені до справ приватного обвинувачення), а обвинувачення в цих справах пред’являється органами досудового слідства, у чітко визначеному порядку публічного характеру. До того ж потерпілий не може змінювати матеріальний зміст обвинувачення, що було сформульоване як публічне.

Не зовсім коректно називати таке провадження публічно-приватним. До зміни (чи відмови від нього) обвинувачення є публічним, але після підтримання його потерпілим, обвинувачення не набуває ознак приватного. Матеріальний зміст обвинувачення залишається тим же, що був раніше сформульований чи затверджений в обвинувальному висновку прокурором. В процесуальному сенсі змінюється лише суб’єктний склад — особа, яка продовжує обвинувальну діяльність. Потерпілий, в силу його процесуального статусу, не має повноважень, наданих кримінально-процесуальним законом прокурору і тому не може повноцінно замінити прокурора в підтриманні обвинувачення.

В науковій літературі для виокремлення обвинувачення зі змішаною природою було запропоноване поняття субсидіарного обвинувачення. Розуміння цього терміну не є однозначним. Н. Петрова визначає субсидіарне (додаткове) обвинуваченням як підтримання потерпілим на досудовому слідстві і протягом судового розгляду обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку [9]. При цьому незалежно від ставлення до обвинувачення потерпілого, його позиція не має впливу на рух кримінальної справи до моменту відмови прокурором від обвинувачення. Потерпілий не може висувати додаткове обвинувачення і при відмові прокурора він не формулює своє обвинувачення, а підтримує раніше затверджене прокурором.

А. Александров вважає, що субсидіарне обвинувачення виникає тоді, коли за відмови прокурора від обвинувачення потерпілий продовжує викривати підсудного у вчиненні злочину, не виходячи за межі обвинувачення, від якого відмовився прокурор [10]. Вважаємо таку позицію обґрунтованою. Не можна в зв’язку з цим погодитись з аргументом В.Т. Маляренка, про те що якщо немає основного (державного) обвинувачення, то не може бути субсидіарного обвинувачення [11]. Субсидіарне обвинувачення (як діяльність потерпілого та його представника) настає після неспроможності основного (до чого дійшов прокурор) і доповнює його. Одночасно з державним воно здійснюватись не може, але припинення державного не означає припинення обвинувачення взагалі, якщо потерпілий, скориставшись наданими йому диспозитивними засадами, вирішить підтримати обвинувачення.

Т.В. Матієк та В.М. Трофименко визнають потерпілого, який реалізує надане йому право підтримання обвинувачення, самостійним суб’єктом обвинувачення, від волевиявлення якого у зазначених випадках залежить обсяг обвинувачення і доля кримінальної справи [12]. Субсидіарним суб’єктом обвинувачення, на їх думку, потерпілий був лише до внесення змін до КПК. Вважаємо, що це твердження не відповідає сучасному стану речей, адже самостійність обвинувальної діяльності потерпілого та його представника ще потребує нормативного закріплення.

Виходячи з вищезазначеного аналізу різних понять найбільш точною, на нашу думку, назвою досліджуваного обвинувачення має стати “обвинувачення, підтримане потерпілим після зміни його прокурором” та “обвинувачення, підтримане потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення”, оскільки воно має особливу природу.

Роз’яснення потерпілому та його представнику права вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення покладається на суд. Тому при наявності у справі потерпілого, його участь в судовому розгляді, коли прокурор вирішує відмовитись від обвинувачення, є обов’язковою. При відсутності потерпілого чи його уповноваженого представника суд, на нашу думку, не може прийняти рішення про припинення провадження.

В таких випадках суд зобов’язаний прийняти рішення про вжиття заходів для забезпечення його явки. Як мінімум – це повідомлення про час судового засідання, про відмову прокурора від обвинувачення і що потерпілий та його представник викликаються для з’ясування позиції щодо підтримки обвинувачення. Представник має виражати волю самого потерпілого без явки останнього до суду, коли вираження волі є можливим, але з’явитись потерпілий не має змоги (наприклад, перебуває в лікарні).

Такі ж гарантії активності потерпілого та його представника повинні бути забезпеченні і при зміні обвинувачення. Крім цього, потерпілий і його представник повинні як мінімум ознайомитись з текстом постанов прокурора. Це є важливим хоча б тому, що в постанові прокурора викладаються мотиви прийнятого рішення (з якими вони можуть погодитись чи не погодитись). При зміні обвинувачення прокурор вручає копії з викладеним новим обвинуваченням та мотивами зміни учасникам процесу, в тому числі потерпілому і його представнику (при відмові від обвинувачення цього взагалі не передбачено). Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 року “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” визначила в такому випадку обов’язок суду відкласти розгляд справи, надіслати потерпілому копію постанови прокурора та роз’яснити право відповідно підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі чи вимагати продовження розгляду справи і самому підтримувати обвинувачення [13]. Вважаємо, що потрібно піти далі — і передбачити в нормах КПК у випадку відсутності в судовому засіданні потерпілого і його представника надсилання постанов та відкладення судового засідання для з’ясування позицій цих учасників.

Підтримання потерпілим і його представником обвинувачення обмежене раніше пред’явленим обвинуваченням. Під “раніше пред’явленим обвинуваченням” має розумітись те, з яким обвинувачений був відданий до суду (а не те, яке було, наприклад, пред’явлене на досудовому слідстві і було потім змінене). Певною проблемою є ситуація, коли прокурор дійшов до думки про необхідність зміни обвинувачення, але це потягнуло повернення справи на додаткове розслідування. В такому випадку потерпілий фактично втрачає право підтримати обвинувачення, яке фігурувало в попередньому судовому розгляді. З цим, очевидно, можна погодитись, оскільки судовий розгляд справи має бути цілісним, неперервним, в межах пред’явленого обвинувачення, з яким справа передається до суду.

На практиці може виникнути (і подекуди вже виникає) ряд проблем, пов’язаний з відсутністю достатнього правового регулювання підтримання обвинувачення потерпілим. На потерпілого в кримінальному процесі прямо не покладається обов’язок підтримувати обвинувачення. З тексту статті 267 КПК України випливає, що у разі відмови прокурора від обвинувачення таке обвинувачення (якщо заявляє вимогу продовження розгляду справи) підтримує потерпілий. Зміст даної норми можна тлумачити двояко.

По-перше, можна розуміти підтримання обвинувачення потерпілим як внутрішнє ставлення особи до пред’явленого обвинувачення, як бажання засудження винної особи саме за таким формулюванням. В свою чергу само по собі це не зобов’язує потерпілого до активної діяльності по доказуванню цього обвинувачення. Потерпілий, наприклад, може заявити, що він підтримує заявлене обвинувачення, проте на наступні судові засідання не з’являтись, оскільки немає визначеного законодавством порядку підтримання такого обвинувачення. Для доведення справи до кінця суд буде змушений взяти функцію обвинувачення на себе, що є неприпустимим з точки зору розподілу функцій у кримінальному процесі. З іншого боку, закриття справи призведе до ігнорування волевиявлення потерпілого і порушення його прав.

По-друге, зміст згаданої норми можна зрозуміти як перенесення на потерпілого обов’язку прокурора з підтримання обвинувачення (в тому числі доведення його справедливості). Але і в цій ситуації відсутній механізм впливу суду на потерпілого, який (з будь-яких причин) припинить виконувати цей обов’язок. Крім того, не тільки залишається невизначеною доля процесу, а й опиняються незахищеними права підсудного. В чинному КПК відсутня норма, яка б регулювала дії суду, коли від обвинувачення, яке підтримував потерпілий після відмови від нього прокурора, відмовиться сам потерпілий. На нашу думку, відсутність активності потерпілого чи його представника по підтримці обвинувачення (зокрема, відсутність його без поважних причин) має розцінюватись судом як відповідне волевиявлення особи — фактичне небажання підтримувати обвинувачення, тобто диспозитивне розпорядження своїм правом на відмову підтримки обвинувачення. Формальною підставою закриття справи має бути ч.2 ст. 282 КПК.

Якщо у справі є кілька потерпілих, то вони можуть мати різні позиції щодо підтримання обвинувачення (хтось буде повністю підтримувати, хтось частково, дехто може заперечувати проти провадження у справі). В такому випадку, продовження провадження має здійснюватись з врахуванням позицій усіх потерпілих (зі збереженням єдності процесу) — кожен буде підтримувати ту частину провадження, яку вважатиме за потрібне. Остаточне рішення у справі так чи інакше залишатиметься за судом, в межах сукупного обвинувачення.

Невирішеним також залишається питання захисту прав потерпілого, якщо, наприклад, потерпілий не має змоги з’явитися до суду (для підтримання обвинувачення) з причини тяжкої хвороби, коли він перебуває за межами країни чи взагалі не відомо місце його перебування.

На думку В.Т. Маляренка та І.В. Вернидубова, якщо явка потерпілого в судове засідання неможлива, “прокурор, усвідомлюючи безвихідність цієї ситуації, не повинен виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а має під час судових дебатів порушити питання про виправдання підсудного, оскільки за таких обставин позиція потерпілого за чинним законом правового значення не має” [14]. Проте, на нашу думку, така пропозиція вирішує згадану проблему лише частково. Таким способом можна лише уникнути порушення законності, обійти ситуацію, яка може бути розцінена вищестоящим судом як “істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону”. Інтереси ж потерпілого в даному випадку не враховані. Точніше, їх захист тепер залежить лише від розсуду суду.

Вважаємо за можливе запровадити в КПК норму, згідно якої прокурор, якщо від потерпілого надходить відповідна письмова заява, зобов’язаний продовжувати підтримувати обвинувачення і не може відмовитися від цього.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Найбільш точною назвою досліджуваного обвинувачення має стати “обвинувачення, підтримане потерпілим після зміни його прокурором” та “обвинувачення, підтримане потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення”, оскільки інші поняття не повною мірою відображають його особливу природу.

Для забезпечення захисту прав та з’ясування позиції потерпілого, його участь в судовому розгляді є обов’язковою (при заявленні прокурором зміни обвинувачення чи відмови від нього). В окремих випадках заявити позицію потерпілого може його представник.

На потерпілого в кримінальному процесі прямо не покладається обов’язок підтримувати обвинувачення. Відсутність активності потерпілого чи його представника по підтримці обвинувачення (зокрема, без поважних причин) може призвести до невизначеності долі процесу та незахищеності прав підсудного, а тому має розцінюватись судом як фактичне небажання підтримувати обвинувачення. Справа має бути закрита на підставі ч.2 ст. 282 КПК.

Для захисту прав потерпілого, якщо він не має змоги з’явитись до суду, в КПК України має бути запроваджена норма, згідно якої прокурор (за наявності відповідної письмової заяви потерпілого) зобов’язаний продовжувати підтримувати обвинувачення і не може відмовитися від нього.

Наступні дослідження можуть бути спрямовані на розвиток правових механізмів забезпечення активності і самостійності обвинувальної діяльності потерпілого та його представника на стадії судового розгляду.

Список використаних джерел:

1. Зеленко О., Гутник В. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення // Юридичний вісник України. — 2006. — №11. — С. 8.

2. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: стан та перспективи розвитку. Вибрані наукові праці. — К.: “Ін Юре”, 2004. — С.318.

3. Матієк Т.В., Трофименко В.М. Проблемні питання участі потерпілого під час доказування в стадії судового розгляду кримінальної справи // Адвокат. — 2004. — №12. — С.7.

4. Див., наприклад: Петрова Н.Е. Частное и субсидиарное обвинение: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Самара, 1999. — С. 14-15; Александров А.С. Субсидиарный уголовный иск // Государство и право. — 2000. — № 3. — С. 78.

5. Див.: Давыдов П.М. Обвинение в советском уголовном процессе. — Свердловск, 1974. — С. 3-29.

6. Рогатюк І.В. Обвинувачення у кримінальному процесі України. — К.: Атіка, 2006. — С. 10.

7. Зеленко О., Гутник В. Вказ. праця. — С. 8.

8. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18 декабря 2001 года // СЗ РФ. — 2001. — № 52. — Ст. 4921.

9. Петрова Н.Е. Указ. соч. — С. 14-15.

10. Александров А.С. Указ. соч. — С. 78.

11. Див.: Маляренко В.Г. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України. — 2004. — № 5. — С. 12.

12. Матієк Т.В., Трофименко В.М. Вказ. праця. — С.7.

13. Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 р. // Юридичний вісник України.— 2004. — № 42.— 16-22 жовтня. — С. 8.

14. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: стан та перспективи розвитку. Вибрані наукові праці. — К.: “Ін Юре”, 2004. — С.318.

Annotation

O. Herasymchuk. Protection of the victim’s rights after refusing of keeping or change the accusation by the prosecutor.

This article is devoted to the questions of victim’s and his/her representative’s activity after refusing of the prosecutor to keep the accusation or change of the charge during the court proceedings. Theoretical questions about nature and term of the charge, sustained by the victim, as well as some of practical problems of realization of the mentioned right of the victim and his/her representative are analyzed.

У вітчизняній юридичній науці питання про статус близьких родичів загиблого потерпілого в кримінальному процесі є одним з найбільш дискусійних з-поміж тих, що стосуються потерпілого.

За останні півстоліття сформувалося кілька позицій, кожна з яких має свої аргументи, але так і не вирішує повністю вказану проблему. Власне, дана стаття також не претендує на остаточність її розв’язання. В ній автор лише аналізує існуючі позиції та висловлює своє бачення щодо усунення нормативних і теоретичних неузгодженостей.

Найбільш поширена точка зору була сформульована ще за радянського періоду і полягає вона в тому, що близькі родичі потерпілого після його смерті повинні визнаватись потерпілими. Зокрема, саме так вважали Р.Д. Рахунов, Г.М. Міньковський, Л.М. Карнєєва, М.О. Чельцов, Л.Д. Кокорєв та інші, виходячи з того, що цим особам злочином спричиняється шкода.

Іншу позицію займав Савицький В.М., який вважав логічним визнавати близьких родичів загиблого потерпілого його представниками [1].

На думку М.С. Строговича, близькі родичі загиблих потерпілих беруть участь у кримінальному процесі в якості потерпілих і представників одночасно [2].

На противагу йому В.П. Бож’єв свого часу висловився про те, що “близькі родичі потерпілого, який загинув, не можуть бути визнані ні потерпілими, ні представниками потерпілих” [3].

Основна причина такого різноманіття думок — неоднозначне розуміння матеріально-правових ознак потерпілого, які використовуються при кримінально-процесуальному визначенні даного поняття.

Найперше зауважимо, що близькі родичі загиблого потерпілого не можуть визнаватися представниками потерпілого (за винятком випадків, коли вони були допущені як такі за життя потерпілого і за його згоди). Інститут представництва безумовно пов’язаний з волевиявленням особи, інтереси якої представляють, хоч не завжди таке волевиявлення впливає на прийняття рішення щодо представництва. Винятки стосуються тих випадків, коли особа не має повної процесуальної дієздатності через вік, стан здоров’я тощо. У випадках, де волевиявлення особи щодо представництва не є вирішальним, у кримінальному процесі з’являється інститут обов’язкового представництва (захисту), але й тоді за особою залишається право заміни особи, яка захищатиме її інтереси. Часто представництво передбачає укладення відповідної угоди між сторонами, що теж визначає вольовий характер такого юридичного акту. Загиблий потерпілий вже не може висловити свою волю щодо представництва інтересів, які йому належали.

Прокурор, який представляє інтереси потерпілого (коли той перебуває в безпорадному стані, залежності від обвинуваченого чи з інших причин не може захищати свої законні інтереси), не визнається його представником, а залишається самостійним процесуальним учасником. Компетенція прокурора полягає у захисті державних та суспільних інтересів, і тому представництво інтересів потерпілого може здійснюватись виключно в межах його функцій, визначених Конституцією України.

Варто додати, що допущені в кримінальний процес близькі родичі загиблого потерпілого завжди обстоюють інтереси, які належали потерпілому, але так само бувають випадки, коли вони також захищають і власні інтереси. Для представника особи в межах процесу така ситуація не властива (не варто тут аналізувати позапроцесуальні інтереси — отримання винагороди за представництво абощо). Тому статус близьких родичів загиблого потерпілого є відмінним від статусу представника особи.

У науковців, які обґрунтовували статус близьких родичів загиблого потерпілого як потерпілих, не було єдності щодо підстав визнання їх такими. Одні з них (М.Я. Калашникова, Л.М. Карнєєва, В.В. Коротенко) не відносили близьких родичів потерпілих до тих осіб, яким заподіюється безпосередня шкода, але вважали, що це не позбавляє можливості визнавати їх потерпілими. Інші (наприклад, Р.Д. Рахунов, М.Ю Рагінський, Г.М. Міньковський, О.Д. Семеньков) вважали, що близьким родичам в цьому випадку злочином заподіюється безпосередня шкода [4].

Звичайно, смерть близької людини завдає їм значної моральної, а іноді навіть матеріальної (у випадку загибелі годувальника) шкоди. На це ж вказує і Л.Д. Кокорєв, підтримуючи думку М.О. Чельцова, Р.Д. Рахунова та інших [5]. Проте з тим, що близьким родичам за загальним правилом заподіюється злочином безпосередня шкода погодитись не можна.

Так, шкода все ж заподіюється близьким родичам, але не безпосередньо суспільно-небезпечним діянням, а опосередковано — через його наслідки. В.П. Бож’єв справедливо підкреслив, що законодавець, кажучи про те, що потерпілим визнається особа, якій злочином завдано моральну, фізичну чи майнову шкоду, мав на увазі не шкоду взагалі, а таку шкоду, спричинення якої викликає кримінально-правові наслідки [6]. Дійсно, якими б великими не були моральні страждання близьких родичів загиблого, не вони спричиняють встановлення кримінальної відповідальності за вбивство, а смерть особи. Інакше, якщо зайняти протилежну позицію, то неможливо тоді пояснити кримінальну відповідальність за вбивство людини, особу якої так і не вдалося встановити, або людини, яка жила самотньо, не маючи близьких чи навіть далеких родичів?

Наведене твердження про опосередкований характер шкоди випливає з аналізу поняття потерпілого в матеріальному сенсі. Процесуальне поняття потерпілого має як спільні так і відмінні риси з матеріально-правовим, але є все ж похідним, вторинним щодо останнього, як і кримінальний процес є формою реалізації кримінального права. В зв’язку з цим, матеріально-правові ознаки потерпілого, які використовуються в кримінальному процесі (ознаки заподіяння шкоди), мають відповідати положенням кримінального права. Наприклад, смерть принцеси Діани спричинила моральні страждання мільйонам її прихильників, але при розслідуванні обставин її загибелі ніхто з них не визнавався учасником кримінального процесу — потерпілим. Насильницька смерть (вбивство) сусіда зумовлює шок особи, яка проживала неподалік, можливі розлади нервового здоров’я, порушення нормальних життєвих зв’язків, переживання за власне життя, переобладнання системи охорони будинку, а це нібито є підставами для визнання моральної та матеріальної шкоди. Проте в кримінальному процесі ніхто не визнаватиме таку особу потерпілим, при наявності до того підстав — хіба що свідком. Тому лише безпосередня шкода може бути підставою для визнання особи потерпілим в процесуальному сенсі.

Аналіз змісту кримінально-процесуальних норм також не підтверджує того, що близькі родичі можуть визнаватись потерпілими. Частина 5 статті 49 КПК передбачає, що у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого права, передбачені даною статтею, мають його близькі родичі. Таким чином, кримінально-процесуальний закон визначає, що близькі родичі наділяються правами потерпілого, а не стають потерпілими. Статус потерпілого відрізняється від статусу його близького родича, який бере участь у кримінальному судочинстві, тому ці особи в КПК України не ототожнюються. Згідно п. 11 статті 32 КПК до близьких родичів відносяться батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки. В зв’язку з цим формально неправильним буде винесення постанови чи ухвали щодо таких осіб про визнання їх потерпілими. Близькі родичі, відповідно до норм КПК України лише отримують можливість користуватися правами потерпілого, тобто на них поширюється лише одна складова статусу потерпілого, який є набагато ширшим.

Ю.О. Іванов у своїй праці запитує: “Що ж це за учасник процесу, якого наділено всіма правами потерпілого”? І тут же відповідає: “Певна річ, це і є потерпілий” [7]. Але з таким обґрунтуванням аж ніяк не можна погодитися. Правами потерпілого наділяється також його представник (крім права давати показання — ст. 49 КПК)

При вирішенні даного питання слід виходити з об’єктивної оцінки теорії та практики одночасно. Закон не називає близьких родичів потерпілого потерпілими, вказуючи лише, що до них переходять права потерпілого. Разом з тим, в нормах кримінального процесу ніде не фігурує такий учасник процесу, як “особа, до якої перейшли права потерпілого”. Яка у слідчого, судді тощо буде підстава допуску такої особи до кримінального судочинства? Дивною в такому випадку здаватиметься постанова, наприклад, “Про визнання особи такою, до якої перейшли права потерпілого”. І навіть не в назві постанови суть, а в тому, що в кримінальному процесі відсутній механізм реалізації статусу такої особи (не кажучи вже про те, що нормативно відсутній сам статус). Це з формальної сторони пояснює, чому практичні працівники здебільшого визнають близьких родичів потерпілого саме потерпілими. Але таке визнання не завжди можна вважати виправданим Воно лише свідчить про необхідність нормативного врегулювання даного питання.

З іншого боку, в житті дійсно можливі ситуації, коли злочином близьким родичам заподіюється матеріальна чи нематеріальна шкода безпосередньо. Це, на нашу думку, ще одна з причин існування багатьох точок зору у вирішенні проблеми, що аналізується.

Наприклад, умисне вбивство з особливою жорстокістю вважається таким, якщо воно вчинене в присутності близьких потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими діями спричиняє їм особливі страждання (тобто близьким особам безпосередньо злочином спричиняється моральна шкода). Або під час вчинення розбійного нападу вбито чоловіка і нападник заволодів грошима, що належали подружжю на праві спільної сумісної власності. Дружині в цьому випадку безпосередньо злочином спричинено матеріальну шкоду. В зазначених прикладах у близьких осіб є підстави бути визнаними потерпілими від злочину і тоді це виправдовує практику винесення процесуальних рішень про визнання близьких родичів потерпілими. Часто кримінальні норми враховують в межах складу злочину цю обставину як таку, що обтяжує відповідальність. В інших випадках (коли шкода не є безпосередньою) близькі родичі не можуть визнаватися потерпілими в кримінально-процесуальному сенсі цього поняття.

В літературі була висловлена думка про застосування терміну “правонаступники”[8; 9]. Її слід підтримати, оскільки дані термін та поняття найбільш точно відображають перехід прав потерпілого до інших осіб (як це визначено в КПК — до близьких родичів).

Інститут правонаступництва відомий цивільному процесу України. В ст. 37 Цивільного процесуального кодексу України передбачено: “У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив”.

В проекті КПК Російської Федерації також передбавалося запровадження процесуального правонаступництва загиблого потерпілого, але ця ідея реалізована не була. В проекті КПК України інституту правонаступництва взагалі не передбачено, і лише зазначено, що у справах про злочини або суспільно небезпечні діяння, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, потерпілими визнаються його близькі родичі або за домовленістю між ними один із них.

Процесуальне правонаступництво не тотожне з матеріально-правовим наступництвом в правах і обов’язках (спадкуванням). Проте матеріально-правове наступництво має бути враховане при юридичному оформленні інституту процесуального наступництва в кримінальному процесі, оскільки якщо в результаті судового розгляду справи буде прийняте рішення про відшкодування, такі особи матимуть право на нього згідно цивільного законодавства. Таким чином будуть забезпечені інтереси особи ще на стадіях досудового розслідування та судового розгляду справи. Згаданий інтерес також спонукатиме особу до активної участі в кримінальному процесі.

Особи, які можуть бути правонаступниками померлого потерпілого можна запропонувати згрупувати на кілька черг:

батьки, опікуни (піклувальники), діти (в тому числі усиновлені), утриманці, інше з подружжя, онуки;

брати, сестри, дід, баба;

рідні дядько і тітка загиблого потерпілого;

особи, які спільно проживали із загиблим однією сім’єю не менш як впродовж останніх п’яти років;

інші родичі, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого в кримінальному судочинстві.

Таким чином, в порівнянні з чергами спадкоємців, визначеними Цивільним кодексом пропонується не обмежувати інших родичів, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого, шостим ступенем споріднення, а поширити право правонаступництва у кримінальному процесі на всіх родичів. Згадка про онуків необхідна тому, що вони спадкують в цивільному праві за правом представлення, після своїх батьків (дітей померлого), в кримінальному процесі ж вони можуть мати і власні інтереси. Крім того, це розширює коло осіб, до яких можуть переходити права загиблого потерпілого у порівнянні з поняттям “близькі родичі”, яке визначене у п. 11 ст. 32 КПК.

Особи з наступної черги можуть бути правонаступниками померлого потерпілого лише за умови відсутності осіб з попередньої черги або їх відмови від участі в кримінальному процесі в якості правонаступників. На досудовому розслідуванні має бути встановлено коло осіб, що входять до тієї чи іншої черги, яка має право на правонаступництво, і їх бажання вступити до процесу. Відсутніх осіб з переліку правонаступників пропонується розшукувати через засоби масової інформації або оперативно-розшуковими заходами.

Виникає питання, чи потрібно враховувати бажання особи щодо участі в кримінальному процесі як правонаступника загиблого потерпілого? З одного боку, потерпілим особа визнається незважаючи на її волевиявлення і перехід прав правонаступнику мав би означати перехід і цієї складової статусу потерпілого особі, яка заміняє потерпілого в кримінальному процесі. Проте з іншого боку, правонаступник не є учасником події злочину, безпосередньо йому шкода не заподіюється, найчастіше він не є навіть свідком злочину, що робить в принципі не обов’язковою його участь у досудовому розслідування та судовому розгляді. До того ж інститут правонаступництва привносить в кримінальний процес певні елементи диспозитивності і тому небажання особи представляти інтереси потерпілого, реалізуючи його права, має бути враховане при винесенні відповідних процесуальних рішень.

Набувати прав потерпілого близькі родичі повинні лише після висловлення ними (чи одним з них, за їх спільною згодою) такого бажання. Гарантією реалізації права близьких осіб на правонаступництво мав би бути обов’язок особи, яка провадить досудове розслідування справи чи судді повідомити їх про це право, роз’яснити це право та зафіксувати таку процесуальну дію у відповідному протоколі. З іншого боку, близькі родичі загиблого потерпілого повинні мати право звертатися з клопотанням до органів досудового слідства, прокурора чи суду про визнання за ними статусу учасників кримінального судочинства.

Питання доступу до кримінального судочинства кількох близьких осіб загиблого потерпілого також співвідноситься з диспозитивними засадами, які присутні в кримінальному процесі. Тертишник В.М. зазначає, що до участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один із них, про що виноситься відповідна постанова чи ухвала [10]. На нашу думку, якщо одночасно кілька осіб виявлять бажання бути правонаступниками померлого потерпілого, їх не варто обмежувати в участі у кримінальному процесі, за відсутності в тому об’єктивних перешкод. Даєв В.Г. писав, що питання про те, хто з близьких родичів братиме участь у кримінальному судочинстві “вирішується сімейною угодою” [11]. При цьому винесення відповідної постанови чи ухвали, продовжує він, відбудеться незалежно від наявності заяви близьких родичів, що наразі не узгоджується з поширенням застосування засади диспозитивності у кримінальному процесі.

Зрозуміло, що особи, які притягнені в процес в якості підозрюваних, обвинувачених, підсудних (рівно як і засуджених), не можуть бути визнані представниками потерпілих, якщо є підозра, що вони причетні до загибелі потерпілого.

Вважаємо, якщо в одній особі збігаються ознаки безпосереднього потерпілого від злочину і правонаступника загиблого потерпілого, доречно буде визнати статус лише потерпілого, оскільки це спрощуватиме процес і не зашкодить реалізації прав загиблого потерпілого.

Якщо за життя потерпілий залишив розпорядження (наприклад, уклав угоду про представництво), то таке представництво має здійснюватись поряд або замість правонаступництва (якщо правонаступники відмовляються від участі в кримінальному процесі).

Немає підстав стверджувати, що у випадку, якщо близькі родичі померлого будуть брати участь у кримінальному процесі як правонаступники, то вони будуть позбавлені можливості мати в процесі своїх представників, що негативно позначиться на захисті їх інтересів. В чинному КПК України прямо не передбачено право потерпілого на представника, проте зазначено (в ст. 49 КПК), що він і його представник мають певні права, зокрема, право заявляти клопотання, право особисто чи через свого представника підтримувати обвинувачення під час судового розгляду (у випадках, передбачених в КПК). Цими правами у випадку смерті потерпілого наділяються його близькі родичі і вони, ставши правонаступниками, можуть відповідно укласти договір з особою, яка представлятиме їх інтереси, і клопотати перед особою, що провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом про допуск свого представника до участі у справі.

Таким чином, розглядувана тут проблема має два вирішення: визнання близьких родичів загиблого потерпілого його правонаступниками або ж залишення існуючого порядку, коли вони визнаються потерпілими. Як видно із наведених обґрунтувань, другий варіант може мати місце не в усіх випадках, або ж викликає суттєві теоретичні неузгодження. Перший же хоча й більш-менш повно узгоджує теоретичні та практичні нюанси, проте ще не є достатньо науково досліджений. Вважаємо за доцільне впровадити в кримінальний процес інституту правонаступництва загиблого потерпілого, але за умови його попереднього широкого вивчення і обґрунтування, досконалого нормативного закріплення в кримінальному процесі України.

Використана література:

1. Савицький В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усиление процесуальных гарантий // Сов. государство и право. — 1986. — № 5. — С. 80.

2. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. — М.: Наука, 1968. — Т. 1. — С. 258.

3. Божьев В.П. Предпосылки усиления защиты прав и интересов потерпевшего в уголовно-процесуальной деятельности // Проблемы повышения качества уголовно-процесуальной деятельности в условиях перестройки. — Ижевск, 1989. — С. 63.

4. Цит. за: Божьев В.П. Потерпевший в советском уголовном процессе. — Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. — М.: Всесоюзный ин-т юридических наук, 1963. — С. 6-7.

5. Кокорев Л.Д. Участие потерпевшего в советском уголовном судопроизводстве: Автореф. дисс. … к.ю.н. — Воронеж: Воронежский государственный университет, 1964. — С. 5.

6. Божьев В.П. Потерпевший в советском уголовном процессе. — Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. — М.: Всесоюзный ин-т юридических наук, 1963. — С. 7.

7. Иванов Ю.А. Процессуальное положение потерпевшего // Вопросы теории и практики уголовного судопроизводства. — М., 1984. — С. 150.

8. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному судочинстві України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 56.

9. Жеребятьев И.В. Процессуально-правовое положение личности потерпевшего в современном уголовном судопроизводстве России: Дис. … канд. юрид. наук.— Оренбург, 2004. — С. 49.

10. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. — К.: АСК, 2003. — С. 164.

11. Советский уголовный процесс / Под. ред. Н.С. Алексеева, В.З. Лукашевича. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. — С. 104.

У статті розглядаються проблеми, пов’язані зі статусом близьких родичів загиблого потерпілого у кримінальному процесі. Аналізується доцільність і обґрунтованість запровадження інституту правонаступництва, порядок та процесуальне оформлення переходу процесуальних прав потерпілого до близьких осіб після його смерті.

The article touches upon problems, concerning with status of close relatives of the dead victim in criminal procedure. In the scope of analysis are such problems as necessity and validity of the implementation of the institution of legal successor, procedure and official registration transferring of the procedure victims’ rights to close relatives after his death.