Ключові слова: Луцько-Рівненська операція, 1-й Український фронт, Червона армія, війна.

Проблематика Другої світової війни не втрачає своєї актуальності в усьому світі й, зокрема, в Україні, яка зробила значний внесок в перемогу. Актуальність обраної теми полягає у необхідності більш глибокого дослідження воєнних аспектів Луцько-Рівненської наступальної операції, чого не було до кінця зроблено у вітчизняній історіографії. Важливість операції полягає в тому, що її успішне здійснення, в подальшому, забезпечило радянським військам можливість утримати стратегічну ініціативу і розвинути наступ на захід, у напрямку державного кордону.

В кінці січня 1944 р. одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська правого крила 1-го Українського фронту почали наступ на противника в районі Рівне-Луцьк. В разі успішного проведення наступальної операції створювалися оперативні умови для наступу на Чернівці та Ковель [12, с. 94].

Мета Луцько-Рівненської операції полягала в тому, щоб звільнити райони Луцька та Рівного, зайняти вигідне положення для подальшого удару у фланг німецької групи армій «Південь», а також скувати ворога і не допустити перекидання німецьких військ з району Рівне, Шепетівка в район Корсунь-Шевченківського [9, с.133].

Для проведення операції були залучені 13-та і 60-та армія фронту. Основна роль в операції відводилася 13-й армії під командуванням генерал-лейтенанта М. Пухова. В її складі були 24, 28, 76 і 77 стрілецькі корпуси та 1-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси – всього 8 стрілецьких і 6 кавалерійських дивізій.

Головний удар армія наносила силами 76-го, 1-го і 60-го гвардійського кавалерійських корпусів з району Сарн із завданням оволодіти Луцьком і Рівнем з північного заходу. На лівому фланзі силами 24-го стрілецького корпусу армія повинна була нанести удар із району Гощи в обхід Рівного з півдня і південного заходу. Правофланговий 77-й стрілецький корпус мав завдання однією дивізією (397-ю стрілецькою) прикрити правий фланг армії в районі Століна, а іншою дивізією (143-ю стрілецькою) підійти до р. Горинь [12, с. 95].

60-та армія генерал-лейтенанта І. Черняхівського мала в своєму складі 23-й, 18-й гвардійський, 15-й і 30-й стрілецький, 4-й гвардійський і 25-й танковий корпус – всього 9 стрілецьких дивізій і 2 танкових корпуса. Армія наносила головний удар силами 18-го гвардійського стрілецького корпуса з завданням оволодіти Шепетівкою. 23-й стрілецький корпус повинен був оволодіти рубежем Острог, Славута [12, с. 96].

Під час підготовки наступальної операції було проаналізовано розвідувальні дані, Військова рада досить точно визначила найбільш слабке місце в обороні противника. Це була лісисто-болотиста ділянка на захід від Сарн, де німці не мали суцільного фронту оборони. Плануючи наступ на цій ділянці, командування враховували, що противник не зможе підкріпити своє рівненське угруповання резервами, так як значні сили його скуті під Корсунь-Шевченківським.

Напередодні і в ході проведення операції у погодженні з військовим командуванням фронту активізувалася діяльність партизанських груп на території Рівненської і Волинської областей. В районі проведення бойових діяло не менше 30 загонів і з’єднань загальною чисельність близько десяти тисяч бійців. Тут діяли загони і з’єднання С. Ковпака, В. Бегми, І. Федорова та ін.

Ще задовго до початку операції партизани активізували свою діяльність. Серед їхніх основних завдань було надання розвідувальних даних, руйнування комунікацій ворога, диверсійна робота на залізничному транспорті і автошляхах. Волинський дослідник В. Кудь стверджує, що близько 40% німецьких частин змушені були боротися з партизанами і не були використані на передовій [10, с. 149].

Так, групи Савчука, Гончаренка і Маслінікова, що входили до з’єднання Бегми протягом січня 1944 р. на дорогах Ковель – Рівне, Ковель – Холм і Ковель – Сарни [3, арк. 93], підривали ешелони противника з продовольством і технікою. В результаті диверсій було знищено 4 паровози і 44 вагони, вбито і поранено до 140 чоловік [2, арк. 94].

Завдяки активним діям партизанів були паралізовані автошляхи, залізничний транспорт. Також вони брали участь у звільненні ряду райцентрів. Під час наступу частин Червоної армії на території Рівненської області, партизанське з’єднання під командуванням І. Федорова приймало участь в спільних бойових операціях і допомагали їм в звільненні райцентрів Рафалівка, Володимирець [5, арк. 16]. На території Волинської області партизанські з’єднання зайняли райцентр Колки, а також сприяли звільненню райцентру Малевичі [6, арк. 34].

Важливе стратегічне значення операції обумовлювалося тим, що міста Рівне, Здолбунів, Луцьк були важливими вузлами шосейних і залізничних комунікацій. Звільнення Луцька та Рівного давало можливість зайняти вигідне положення для подальшого удару у фланг німецької групи армій «Південь», а також скувати ворога і не допустити перекидання німецьких військ з району Рівне, Шепетівка в район Корсунь-Шевченківського.

Значні труднощі для проведення операції складали погодні умови та складний ландшафт. Близько 70% територій де мали відбуватися бойові дії складали болота та великі лісові масиви. Додаткові труднощі створювало бездоріжжя посилене теплою погодою і рясними дощами [7, арк. 1].

Військам 13-ї та 60-ї армії в районі Луцьк – Рівне – Здолбунів протистояла 7-а танкова дивізія, 454-а охоронна дивізія і корпусна група СС, 1-а легка піхотна дивізія угорців, декілька окремих полків і батальйонів. Крім того німецьке командування могло використати для маневру корпусну поліцейську групу, що розміщувалася в Дубно [4, арк. 2].

Згідно з офіційною періодизацією, наступальна операція 13-ї армії проводилася із 27 січня по 11 лютого 1944 р., включно. Проте, окремі військові спеціалісти вважають, що фактично операція тривала до 13 лютого, тобто на два дні довше. Зокрема, військовий історик І. Бєлкін поділяє Луцько-Рівненську операцію на два періоди. Перший – з 27 січня по 2 лютого, коли відбувся тактичний прорив оборони ворога стрілецькими з’єднаннями на рівненському напрямку і обхідний маневр кавалерійських корпусів у тил рівненського угрупування. Другий період – від 3 по 13 лютого, коли головні сили 13-ї армії перейшли до оборони на рубежі р. Стир, а частина сил переслідувала залишки розгромленого угрупування ворога в напрямку м. Дубно [11, с. 92].

27 січня 1944 р. війська 13-ї і 60-ї армії 1-го Українського фронту розгорнули наступ із району південніше Сарн до Рівного і Луцька зі заходу [8, арк. 2]. Через низьку забезпеченість танками в операції масово була використана кавалерія. 1-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси вдалим маневром вийшли на тили угруповання ворога в райони Рівного й Луцька. До 11 лютого радянські війська вийшли на рубіж Луцьк – Шепетівка. [1, с. 114].

Загальними зусиллями 13-та армія зуміла зупинити німецький наступ і відкинути ворога від Луцька хоча бої неподалік міста тривали до 14 березня. У район Дубна противник підтягнув нові формування і станом на 13 лютого 1944 р. повністю домінував у військовій силі. Гітлерівці мали більш ніж троєкратну перевагу над радянськими військами. Тому у зв’язку із зміною співвідношення сил, а також виконанням військами 13-ї армії поставлених завдань, командуючий фронтом зранку 14 лютого наказав припинити подальший наступ на Дубно і перейти до оборони. Таким чином Луцько-Рівненська наступальна операція була завершена.

Наслідком Луцько-Рівненської наступальної операції стали значні втрати ворога у живій силі та техніці. Вони склали близько 20 тисяч солдат і офіцерів убитими і пораненими, 1830 полоненими. Було знищено 87 танків і штурмових гармат, 315 кулеметів, 800 автомашин, розгромлено сім піхотних та одну танкову дивізію противника, дев’ять піхотних і поліцейських полків, декілька частин спецпризначення [11, с. 94]. В ході операції звільнено понад 200 населених пунктів, серед них два обласних і шість районних центрів (Ківерці, Маневичі, Олика, Теремно, Цумань).

Вийшов на рубіж Луцьк, Млинів, Ізяслав, радянські війська зайняли краще положення по відношенню до групи армії «Південь», що дозволило в подальшому нанести удари на ковельсько-люблінському і ковельсько-брестському напрямках. Крім того, скувавши основні сили 4-ї танкової армії, радянські війська лишили командування групи армії «Південь» можливість перекинути сили зі складу цієї армії в район Корсунь-Шевченківського. Було

встановлено контроль над шосейними дорогами та залізничними вузлами, що збільшувало можливості швидкого маневру, покращення постачання частин.

Бої на території Волині показали, що навіть перевага в живій силі й техніці не гарантує успіху, а непродумані рішення призводять до непоправних втрат. У боях на території Ровенської області загинуло 14 000 червоноармійців і близько 300 партизанів і підпільників [13, с. 284]. Однак радянське командування не зробило належних висновків з цих уроків, яскравим прикладом цього є Поліська наступальна операція 2-го Білоруського фронту.

Джерела та література

1. Грицюк В. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України / В. Грицюк. – К., 2010. – 150 с.

2. Державний архів Рівненської області, ф. 1, оп. 1, спр. 2, 97 арк.

3. ДАРО, ф. 1, оп. 1, спр. 2, 97 арк.

4. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 96, 2 арк.

5. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 164, 99 арк.

6. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 164, 99 арк.

7. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 96, 2 арк.

8. ДАРО, ф. 4054, оп. 1, спр. 97, 2 арк.

9. Крайнюков К. Оружие особого рода / К. Крайнюков. – М., 1984. – 591 с.

10. Кудь В. Фронтові операції із визволення Волині у 1944 році / В. Кудь // Волинь у Другій світовій війні: збірник наукових та публіцистичних статей, присвячений 60-річчю визволення Волинської області від фашистських загарбників. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2004. – С. 140–179.

11. Ленартович О. Луцько-Ровенська наступальна операція (27 січня – 11 лютого 1944 р.) / О. Ленартович // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». – Острог, 2015. – Вип. – 24. – С. 91-95.

12. Мощанський И. Освобождение Правобережной Украины / И. Мощанський. – М.: Вече, 2011. – 320 с.

13. Україна в полум’ї війни 1941 – 1945 / П. Панченко, О. Уткін, В. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 560 с.

Ключові слова: морська десантна операція, матеріально-технічне забезпечення.

В статье анализируется подготовка, проведение и последствия Керченско-феодосийской десантной операции.

Ключевые слова: морская десантная операция, материально-техническое обеспечение.

The article is an analysis the preparation, conduct and consequences of Kerch-Theodosian offensive operation.

Keywords: marines operations, material technical supply.

Наприкінці 1941 року на півдні України склалася вкрай несприятлива для радянських військ воєнно-стратегічна обстановка. Німецьке командування усвідомлювало, що наявність пунктів базування авіації та військово-морських сил у Криму давала змогу контролювати морські шляхи, що проходили як вздовж західного та північно-західного, так і південного та північно-східного узбережжя Чорного моря, тим самим блокуючи морські перевезення діючої армії Радянського Союзу в цьому районі [1, с. 155].

У початковому плані «Барбаросса» про Севастополь чи Крим не згадувалося, так як передбачалося, що після знищення основних сил Червоної армії на захід від Дніпра, такі периферійні території, як Крим, будуть зайняті в ході подальших операцій. Також не очікувалося, що Севастополь і Чорноморський флот (ЧФ) матимуть який-небудь вплив на сухопутні операції на Україні.

Однак 13 липня 1941 р. шість бомбардувальників ДБ-3 авіації ЧФ атакували об’єкти нафтопереробки в районі Плоєшті (Румунія) в результаті чого згоріло 9 тис. тонн нафти. Через п’ять днів ще одна атака знищила більше 2 тис. тонн нафти. Хоча ці атаки не були масштабними, кількість знищеного палива вистачило б на п’ять заправок для кожної танкової дивізії вермахту на території СРСР. Розвиток такої ситуації на півдні України не зміг не викликати у Гітлера занепокоєння [2, с. 5].

Як реакцію на радянські повітряні рейди, 23 липня 1941 р. було випущено доповнення до директиви № 33 А. Гітлера, в якому Головне командування вермахту особливо обумовлювало, що «захоплення України, Криму і території Російської Федерації до річки Дон» є тепер «пріоритетним завданням». Головне завдання, яке мало виконати група армій «Південь», було «захоплення Криму, який є ворожою авіабазою, що представляє особливу небезпеку для нафтових родовищ Румунії», а також, що Крим буде використовуватися як трамплін для «стрибка» на Кавказ через Керченську протоку.

Безсумнівно, Гітлер не вважав, що Головне командування пішло досить далеко у своїх планах, і в директиві від 21 серпня 1941 році вказував, що «найбільш важливими завданнями до настання зими є захоплення Криму та промислових і вугільних районів на Дону…», а також, що «захоплення Кримського півострова має колосальне значення для захисту поставок нафти з Румунії». Таким чином, логічне обгрунтування захоплення Криму Німеччиною було спочатку засноване на необхідності захисту власного нафтопостачання та сприянні в просуванні вермахту в напрямку радянських джерел нафти на Кавказі [2, с. 5].

Радянське командування усвідомлювало прагнення противника і розуміло стратегічне значення утримання Криму. З радянського боку Крим обороняла сформована за рішенням Ставки Верховного головнокомандувача від 14 серпня 1941 року 51 Окрема армія, безпосередньо підпорядкована Ставці. На ЧФ покладалось завдання: «не допустити противника в Крим з суші, з моря і повітря; втримувати Кримський півострів до останнього бійця» [3, с. 125].

У Другій світовій війні висадка морських десантів з різними цілями застосовувалася досить широко. Величезний досвід у цьому накопичили радянські війська. Вони висадили на берег понад 100 морських десантів. Найбільша морська висадка була здійснена під час Керченсько-Феодосійської десантної операції. Вона відбувалася з 26 грудня 1941 р. до 2 січня 1942 р. на приморському напрямі, у значному віддаленні від лінії фронту та основних сил Червоної армії [4, с. 29].

Ставка ВГК ще 7 грудня затвердила поданий командуванням Закавказького фронту план десантної операції на Керченському півострові (директива №005471 від 7.12.1941 р.). Метою Керченсько-Феодосійської десантної операції визначалося оволодіння Керченським півостровом, відволікання сил противника від Севастополя і створення умов для проведення в подальшому операції зі звільнення Криму [6, с. 46].

За передвоєнними поглядами, десантна операція включала такі основні етапи: підготовка операції, посадка десанту, формування десантних загонів, перехід їх морем, бій за висадку, виконання десантом завдань на березі. Необхідно зазначити, що планування, організація та підготовка операції відбувались поспіхом. Не брались до уваги істотні чинники, що впливали на перебіг операції, що й призвело до низки помилок, які унеможливили повністю реалізувати замисел радянського командування [1, с. 156].

Керченсько-Феодосійська десантна операція здійснювалася силами 51-ї і 44-ї армій Закавказького фронту, ЧФ і Азовською військовою флотилією за підтримки авіації фронту і флоту. У період 26–31 грудня 1941 р. з кораблів і суден Чорноморського флоту й Азовської військової флотилії на північне та східне узбережжя Керченського півострова й у район Феодосії було висаджено понад 40 тис. чол., 1760 коней, 43 танки, 434 гармати і міномета, 330 автомашин, 18 тракторів, 170 візків і двоколок, 978 тонн боєприпасів, 181 тонна продовольства та фуражу і 250 тонн різних вантажів.

Хоча у ході операції радянським військам не вдалося оточити і знищити німецьке угруповання на Керченському півострові, на початок січня 1942 р. вони просунулися у західному напрямі на 100 – 110 км, зайнявши Керченський півострів з важливими містами і морськими портами Керч та Феодосія. Гітлерівське командування було змушене припинити другий наступ на Севастополь і перекинути звідти частину сил у район Феодосії, у зв’язку з чим становище військ, що обороняли Севастополь, поліпшилося. Радянське командування ще в період завершення Керченсько-Феодосійської десантної операції розраховувало продовжити наступ із метою повного звільнення Кримського півострова [6, с. 47].

Б. Ратніков у кандидатській дисертації «Морські десантні операції (1941 – 1943 рр.)» виділив чотири основних групи чинників, які найістотніше вплинули на хід і результат Керченсько-Феодосійської десантної операції: воєнно-стратегічна обстановка навколо Криму в листопаді – грудні 1941 року; воєнно-теоретичні засади підготовки та ведення морської десантної операції у зазначені роки; фізико-географічні умови ведення операції; організація їх матеріального та технічного забезпечення [5, с. 8].

На момент проведення операцій головна мета і їх замисел відповідав воєнно-стратегічній обстановці, що склалась у період їх підготовки. Керченсько-Феодосійську морську десантну операцію вперше у світовій практиці проводила сторона, що оборонялася. Таке нестандартне застосування сил стало несподіванкою для противника, німці не очікували десанту.

На час початку Другої світової війни теорія підготовки та ведення морських десантних операцій була достатньою мірою відпрацьована і викладена в діючих на той час настановах і статутах. Це, зокрема, тимчасовий Бойовий статут Морських сил РСЧА 1937 року та Настанова з ведення морських операцій 1940 року. У Статуті в найзагальніших рисах визначались мета десантних операції та основні етапи їх ведення. Проте через недостатній рівень підготовки командного складу, незадовільне забезпечення десантними засобами та озброєнням і військовою технікою вимоги керівних документів не виконувалися [5, с. 9].

Характерною особливістю цих десантів була значна невідповідність складу й озброєння десантів завданням, які перед ними ставилися. Завдання були дуже об’ємні, а десанти слабко озброєні. Озброєння десантів складалося лише з легкої піхотної зброї: рушниць, автоматів, ручних гранат і кулеметів. Помилково вважалося, що чим менше у десанту своєї техніки (танків, артилерії, автомашин, обозу) і важкого озброєння, тим він рухливіший. Прагнучи «полегшити» десант і зробити його рухливим, ні танків, ні артилерії, ні обозу (кінського й автомобільного) йому, зазвичай, не давали [7, с. 121].

Під час планування операції не враховано погодний чинник та готовність десантно-висадочних засобів. Через несприятливі метеорологічні умови, погану підготовку до переходу морем та висадки десанту, не було висаджено десант біля Ак-Монаю та у Казантипській затоці. Внаслідок цього не вдалося оточити угруповання противника на Керченському півострові. Угруповання німецьких військ отримало можливість організованого відходу та організації оборони на Парпачському перешийку. У цей період операції німецьке командування вважало за можливе не відволікати значні сили з-під Севастополя. За спогадами командувача 11-ї німецької армії фон Манштейна, командування армії направило в район Феодосії 4-ту румунську гірську бригаду, що стояла під Сімферополем і 8-му румунську кавалерійську бригаду, що забезпечувала охорону східного узбережжя Криму з завданням ліквідації можливих десантів противника на цій критичній ділянці фронту. Одночасно туди був скерований з-під Генічеська і Феодосії останній з полків 73 пд (посилений 213 пп), що виводився з Криму [8, с. 189].

Крім того, істотною помилкою під час планування десантної операції було визначення найближчого завдання військам 44-ї армії частиною сил наступати на Марфівку із завданням сприяти 51-й армії у знищенні керченського угруповання противника. Незадовільна організація розвідки та необізнаність командування не дали змогу своєчасно виявити відхід німецьких військ, і виконання зазначеного завдання виявилось даремною тратою ресурсів та часу [1, с. 156]. Цікавим є погляд фон Манштейна на вказані прорахунки: «Якби противник використав вигоду ситуації, що склалася, і швидко почав переслідувати 46 пд від Керчі, а також наніс рішучий удар по румунах, що відходили від Феодосії, то склалася б обстановка, безнадійна не тільки для цієї відновленої ділянки Східного фронту 11-ї армії. Вирішилася б доля всієї 11-ї армії. Більш рішучий противник міг би стрімким проривом на Джанкой паралізувати постачання армії. Відкликані з-під Севастополя війська – 170 пд, а після припинення наступу з півночі і 132 пд – могли прибути в район західніше чи північніше від Феодосії не раніше, ніж через 14 днів. Але противник не зумів використати сприятливий момент. Чи командування противника не зрозуміло своїх переваг у цій обстановці, чи воно не наважилось терміново їх використати» [8, с. 192].

Під час планування операції недостатньо уваги було приділено питанням організації переходу морем. Не врахована повна відсутність спеціальних десантних засобів та засобів висадки, яких не було у складі Чорноморського флоту до війни. Кораблі з великою посадкою не могли підійти близько до берега, особливо в Азовському морі. У складі Азовської флотилії до десантування були пристосовані 3 пароплави, 3 самохідні шаланди, землесос, 3 баржі з буксирами, 36 сейнерів і рибальські човни. Керченська військово-морська база могла використати для висадки десанту до 50 сейнерів і дрібних плавзасобів. Використання для переходу морем і висадки десантом пристосованих засобів негативно впливало на кількість особового складу, озброєння та матеріально-технічних засобів, що могли одночасно десантуватись. Крім того, при висадці на Азовське узбережжя Керченського півострова через погану організацію переходу морем та відсутністю стійкого управління десанти прибули до місць висадки неорганізовано і несвоєчасно, висадка почалась у світлий час доби, а бій за висадку здійснювався фактично без авіаційної, артилерійської підготовки та підтримки [1, с. 157].

У ході планування операцій були визначені такі місця висадки, які дозволяли виконати головне завдання десанту. Проте вибір часу початку операції і догматичне дотримання його без врахування різкого погіршення погодних умов призвели до того, що в обох операціях втрати через штормову погоди порівняно із втратами в ході безпосереднього ведення бойових дій десанту істотно підірвали морально-психологічний стан висаджених військ, знизили їх боєздатність.

Під час операції було неналежно організовано матеріально-технічне забезпечення. Основні труднощі в організації матеріального забезпечення полягали в диспропорції між зростаючими потребами десантів і сил висадки в матеріальних засобах для ведення напружених бойових дій і обмеженими можливостями транспортних засобів щодо їх доставки під час висадки десанту [5, с. 9].

Ще одним істотним недоліком є неефективна організація управління операцією. Повноваження управління в операції мали командувач Закавказьким фронтом, командувач ЧФ, командувачі 51-ю та 44-ю арміями. Тобто не було призначено єдиного командувача, який би мав весь комплекс необхідних повноважень і одночасно одноосібно відповідав за результат операції. Не були призначені і командири висадок. Цим можна пояснити і негнучкість управління, і відсутність необхідної координації між усіма силами і засобами, що брали участь в операції. Як наслідок, були випадки, коли командири загонів кораблів Азовської воєнної флотилії та Керченської військово-морської бази діяли на власний розсуд, а командири сил десанту навіть на переході морем не підпорядковувались морським начальникам, відмовлялись від висадки і вимагали спрямування кораблів в інші пункти [1, с. 157].

У цілому ж бойові дії радянських військ, що проводилися зимою 1941-1942 рр. з метою визволення Криму, за своєю значущістю, поза сумнівом, займали важливе місце серед інших операцій цього періоду війни. Швидке визволення півострова повинне було значно поліпшити загальну обстановку на південному крилі радянсько-німецького фронту. Воно могло усунути небезпеку висадки німецького десанту на Кавказькому узбережжі, забезпечити зняття блокади Севастополя і поліпшити загальну військову обстановку на Чорному морі. Проте в результаті серйозних промахів, допущених у десантній операції, війська Кавказького фронту не виконали повністю поставленого Ставкою ВГК завдання: керченське угруповання противника не було знищене і відійшло з півострова. Проте, оволодіння Керченським півостровом військами Кавказького фронту поліпшило становище військ Приморської армії, що обороняли Севастополь. Крім того, прорив наших військ через Ак-Монайський перешийок – найбільш вузьке місце Керченського півострова – створив вигідні передумови для розвитку подальших наступальних дій на самому Кримському півострові з метою розгрому угруповання противника, що діяло там, і звільнення Севастополя.

Список джерел та літератури

1. 1. Ратніков Б. Проблеми підготовки Керченсько-Феодосійської десантної операції у роки Другої світової війни / Б. Ратніков // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – 2010. – № 670. – С. 155 – 158.
2. 2. Форжик Р. Севастополь 1942: Триумф фон Манштейна / Р. Форжик. – Оксфорд, 2008. – 85 с.
3. Русский архив: Великая Отечественная война: Ставка ВГК: Документы и материалы. 1941 г. – М.: Терра. – 1996. – Т. 16(5 – 1). – 448 с.
4. Ланько О. Морський десант до Феодосії (1941 – 1942 рр.) / О. Ланько // Воєнна історія. – К., 2005. – № 3-4. – С. 26 – 32.
5. Ратніков Б. Морські десантні операції в Криму (1941 – 1943 рр.): Автореф. дис … канд. іст. наук: 20.02.22 / Б. Ратніков. – К., 2009 . – 19 с.
6. 6. Грицюк В. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України / В. Грицюк. – К., 2010. – 150 с.
7. Ратніков Б. Тенденції розвитку воєнного мистецтва за досвідом морських десантних операцій в Криму у 1941–1943 рр. / Б. Ратніков // Військово-науковий вісник. – К., 2009. – Вип. 12. – С. 120 – 131.
8. 8. Манштейн Э. Утерянные победи / Э. Манштейн – М., 1999. – 896 с.