Ключові слова: місцеві бюджети, місцеві податки та збори, єдиний податок, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

В статье исследованы действующую в Украине систему местных налогов и сборов. Раскрыта сущность местных налогов и сборов и проанализированы их роль в формировании доходной части местных бюджетов. Выявлены недостатки в системе местного налогообложения и предложены пути их решения.

Ключевые слова: местные бюджеты, местные налоги и сборы, единый налог, налог на недвижимое имущество, отличное от земельного участка.

 In the article the operating system in Ukraine local taxes and fees. The essence of local taxes and analyzed their role in the formation of local budget revenues. Identified deficiencies in the system of local taxation and proposed solutions.

Keywords: local governments, local taxes, flat tax, tax on real property other than land.

Постановка проблеми. Формування доходної бази місцевих бюджетів на сьогодні для України є актуальною проблемою, оскільки обраний стратегічний курс нашою країною на євроінтеграцію потребує зростання питомої ваги власних джерел надходжень в структурі доходної бази місцевих бюджетів, проте разом з тим, проблеми у сфері державних фінансів зумовлюють посилення ролі саме місцевих податків та зборів у власних доходах місцевих бюджетів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми формування доходів місцевих бюджетів за рахунок місцевих податків та зборів досліджувались багатьма науковцями. Зокрема, саме цій проблематиці присвячені дослідження В. Федосова, С. Юрія, Й. Бескида, О. Василика, І. Лук’яненко, К. Павлюк, В. Прядка. Проте, проблеми формування доходів місцевих бюджетів за рахунок місцевого оподаткування є невирішеними і до сьогодні, та набули ще більшого загострення.

Метою даної статті є визначення недоліків та напрямів вдосконалення діючої системи місцевого оподаткування в Україні.

Виклад основного матеріалу. Економічна сутність системи місцевого оподаткування проявляється в тому, що вона забезпечує органи місцевої влади фінансовими ресурсами для здійснення їх функцій. Надходження від місцевих податків і зборів забезпечують проведення соціальної політики вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку територій.

Існування місцевих податків і зборів відповідає в першу чергу інтересам територіальних громад, від імені яких діють органи місцевого самоврядування, оскільки такі платежі є виключно їх фінансовою базою. Виходячи з цього, метою введення місцевих податків і зборів є забезпечення місцевих органів влади коштами, необхідними для здійснення їх завдань і функцій, що перебувають у їх самостійному розпорядженні і концентруються у відповідних бюджетах [4, c. 35].

Відповідно до Податкового кодексу України, місцеві податки і збори – це обов’язкові платежі, що встановлюються сільськими, селищними, міськими радами згідно законодавства, справляються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів [2].

Структура місцевих податків і зборів в Україні у 2011 році зазнала суттєвих змін, що було пов’язано саме з прийняттям Податкового кодексу. Так, відбулося скорочення місцевих податків та зборів з 14-ти до 5-ти, серед яких 2 місцевих податки і 3 місцевих збори: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки та єдиний податок, збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності; збір за місця для паркування транспортних засобів і туристичний збір.

Скорочення кількості місцевих податків і зборів, які існували в Україні до введення в дію Податкового кодексу було необхідним, оскільки більшість із них не виконували фіскальної функції і були економічно неефективними, тобто витрати на їх адміністрування досить часто переважали надходження від їх справляння.

Місцеві податки та збори є головним атрибутом місцевого самоврядування в розвинених країнах. Зокрема, місцеві податки утворюють близько 60% прибуткової бази місцевих органів влади в Німеччині, 48% – у Швейцарії, 38% – в Італії, 45% – в Австралії, 44% – в Норвегії. Згідно із законодавством Естонії, місцеві органи самоврядування оперують такими податковими дохідними джерелами: подушний податок, місцевий прибутковий податок, податок на продаж, податок на човни, податок з реклами, плата за користування дорогами, податок на вуличне обслуговування, податок з власників автомобілів, податок з власників тварин та податок на розважальні послуги [8].

Оскільки, основним призначення місцевих податків і зборів є створення необхідної фінансової основи для місцевого самоврядування, тому розглянемо  динаміку надходжень місцевих податків і зборів та визначимо, яку роль вони відіграють у формуванні доходної частини місцевих бюджетів України (табл. 1).

Таблиця 1

Динаміка та структура формування доходів місцевих бюджетів в Україні

за 2010-2012 роки

За даними таблиці 1, можна відзначити, що практика справляння місцевих податків і зборів в Україні свідчить про зростання із кожним роком надходжень від цих платежів. Так, у 2010 році місцеві податки і збори становили 819,45 млн. грн., проте вже у 2011 році їх абсолютна величина зросла на 1684,67 млн. грн. у порівнянні з попереднім роком. Така тенденція була зумовлена змінами в податковому законодавстві, що забезпечили збільшення ефективності від справляння місцевих податків та зборів (хоча у 2011 році діяло лише 4 з 5 місцеві податки та збори).

У 2012 році місцеві податки і збори становили 5455,03 млн. грн., а їх приріст дорівнював 117,85%. Якщо аналізувати дані за ІІІ квартали 2013 року, то абсолютна сума місцевих податків і зборів становила 5303,43 млн. грн., що на 1514,70 млн. грн. (або 39,80%) більше ніж за ІІІ квартали 2012 року.

Частка місцевих податків і зборів у структурі доходів місцевих бюджетів у 2011 році зросла і склала 2,89% (табл. 1). Причиною таких змін стало переведення єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва з категорії загальнодержавних до місцевих податків. Так, у 2011 р. надходження від нього склали майже 2 000 млн. грн., тобто близько 80% загального обсягу місцевих податків та зборів. У 2012 році частка місцевих податків і зборів у структурі доходів місцевих бюджетів становила 5,41%, тобто збільшилася на 2,52 відсоткових пункти. Взявши до уваги дані за ІІІ квартали 2013 року, слід відмітити що частка місцевих податків і зборів у загальній структурі доходів місцевих бюджетів за результатами даного періоду становила 6,94%, що на 1,73 відсоткових пункти більше аналогічного періоду 2012 року. Тобто, можна припустити, що на кінець 2013 року частка місцевих податків і зборів у загальних доходах місцевих бюджетів збільшиться до 8%.

Таким чином, хоча частка місцевих податків і зборів у формування доходів місцевих бюджетів протягом 2010-2012 років була низькою і свідчила про несамостійність місцевих бюджетів, проте, простежувалася позитивна тенденція до зростання їх питомої  ваги.

Якщо розглядати роль місцевих податків і зборів у структурі податкових надходжень місцевих бюджетів, то зможемо побачити, що в 2010 році місцеві податки та збори склали 1,21% у податкових надходженнях місцевих бюджетів. Ця ситуація змінилась в 2011 році – даний показник зріс до 3,49%, що пов’язано як уже зазначалось із віднесенням до складу місцевих податків і зборів єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва. У 2012 році питома вага місцевих податків і зборів у структурі податкових надходжень склала 6,35% (зросла на 2,93 відсоткових пункти).

Якщо розглядати структуру місцевих податків і зборів у розрізі кожного платежу (табл. 2), то варто відмітити, що протягом 2011-2012 років найбільшу частку як у податкових так і загальних доходах місцевих бюджетів займав єдиний податок.

Таблиця 2

Динаміка та структура місцевих податків та зборів в Україні

за 2011-2012 роки

Єдиний податок для суб’єктів підприємницької діяльності на сьогодні став реальним доходом для бюджету розвитку. Так, у 2011 р. він формував 2,29% доходів місцевих бюджетів, що, однак менше, ніж в усі попередні роки (наприклад, у 2006 р. – 3,4%,  у 2010 р. – 2,4%) [3]. Втім, цей вид надходжень ще не вичерпав свого потенціалу. Адже, зважаючи на постійну тенденцію переходу платників на спрощену систему, а також істотні макроекономічні зміни й інфляційні процеси в Україні, є підстави для збільшення верхньої межі ставки даного податку.

З 1 липня 2012 року планувалося введення в дію податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Проте, не всі органи місцевої влади були готові до його адміністрування вже у ІІ кварталі 2012 року, разом з тим, на той час і не всі органи Державної податкової служби визначили базу оподаткування для фізичних осіб, які є власниками житлової нерухомості на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому, введення податку на нерухоме майно було відтерміновано до 1 січня 2013 року. Хоча не викликає сумнівів важливість саме цього джерела наповнення місцевих бюджетів з метою підвищення їх самостійності.

За ІІІ квартали 2013 року сума надходжень від податку на нерухомість становила 17,24 млн. грн. Проте, даний податок поки що не виправдав сподівань, які на нього покладалися, адже за оцінками експертів Асоціації міст України приблизний розмір надходжень від нього прогнозувався в сумі 170 млн. грн. на рік [10].

Податок на нерухоме майно існує майже у 130 країнах світу. Так, наприклад у Франції, Німеччині, Австрії, Швейцарії, Англії і інших європейських державах ставки податку на нерухомість складають в середньому 1–2% від її вартості. Надходження від даного податку формують основну частину доходiв бюджетiв мiсцевих органiв влади. Наприклад, у деяких штатах Австралiї – понад 90% мiсцевого бюджету, в США – до 75%, Канадi – до 80%. Зазначений податок справляється і в Російській Федерації, де базою оподаткування є ринкова вартість будинків, квартир, гаражів, споруд. Надходження цього податку формують близько 9% бюджету Російської Федерації [6].

Причиною низьких надходжень від податку на нерухомість в Україні, насамперед, є значні площі житлової нерухомості, які є звільненими від оподаткування, а також недостатнє врегулювання законодавством цього податку. На нашу думку, неефективним та дискримінаційним є підхід до встановлення ставки даного податку, яка залежить від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством станом на 1 січня звітного року. В Податковому кодексі при визначенні об’єкта оподаткування та розміру ставки податку на нерухомість зовсім не враховується стан самої будівлі, її історична цінність, місце розташування та інші фактори, які могли б суттєво впливати на розмір оціночної вартості будівлі. Було б раціонально взяти до уваги зарубіжний досвід і внести зміни до Податкового кодексу України, в якому запровадити як базу оподаткування саме оціночну вартість будівлі. Тобто, запропонований на сьогодні механізм справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на території України потребує суттєвого вдосконалення.

Збір за місця для паркування транспортних засобів, туристичний збір та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності займають незначну частку як у структурі податкових надходжень, так і структурі загальних доходів місцевих бюджетів, яка навіть не наближається до 1 %.

Така тенденція на нашу думку спричинена тим, що дані збори є вибірковими для їх справляння (крім збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності). Тобто, місцевим радам надано право самостійно вирішувати питання щодо їхнього встановлення. Також проблема виникає в тому, що Податковий кодекс України значно ускладнив процедуру справляння збору за місця для паркування транспортних засобів. Місцеві ради не повністю використовують резерви від цього збору по причині відсутності дієвого контролю за наявністю договорів оренди на землю під парковки, меж і розміток місць для паркування, приборів фіксації в’їзду автотранспорту на парковку.

Виникають також сумніви стосовно формування доходної бази місцевих бюджетів за рахунок туристичного збору, оскільки цей податковий платіж може бути запровадженим виключно на туристичній місцевості, до якої неможливо віднести 4/5 територій місцевих громад України, що не користуються попитом серед туристів [9].

Невміння місцевих органів влади реалізовувати прихований податковий потенціал та ефективно регулювати економічну діяльність на місцях, непрозорість в адмініструванні окремих податків призводять до недовикористання наявних можливостей оподаткування. Внаслідок значного обсягу тіньової діяльності та зайнятості поза увагою фіскальних органів залишаються персональні доходи громадян, підприємницька діяльність незареєстрованих суб’єктів господарювання малого та середнього бізнесу. Зокрема, йдеться про втрати бюджету від недоотриманого збору за запровадження окремих видів підприємницької діяльності та єдиного податку; невикористання туристичного потенціалу, що знаходиться у тіньовому секторі економіки – туристичного збору [6].

Таким чином, досвід за­стосування місцевих податків і зборів в Україні засвідчує поки що незначну їх­ню роль у формуванні фінансів органів місцевого самоврядування. Адже, в Україні частка місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів значно менша розвинених країн і становить близько 7%. Місцеві органи влади мають дуже обмежений вплив на встановлення ставок податків, на які спираються їхні бюджети, – як «закріплених» доходів (перший кошик), так і «власних» (другий кошик). Тому, на нашу думку, доцільно розширити права органів місцевого самоврядування у сфері встановлення податків і збо­рів, а за центральними органами влади залишити контроль за рівнем загально­го податкового навантаження [7]. Тобто існує нагальна потреба реформування місцевих податків і зборів, щоб вони стали найвагомішим джерелом доходів у місцевих бюджетах, яким вони є у розвинених демократичних країнах.

Висновки. Результати проведеного дослідження показали, що місцеві податки та збори в Україні навіть з урахуванням останніх законодавчих змін (крім єдиного податку) суттєво не впливають на формування доходної бази місцевих бюджетів. Адже їх питома вага у структурі загальних доходів бюджетів муніципальних громад становить 5-7%, на противагу 40-60% як це у розвинених демократичних країнах.  Причиною такої тенденції в Україні є багато недоліків у системі місцевих податків і зборів, зокрема, найсуттєвішими з них є незначна фіскальна та регулююча роль місцевих податків та зборів, обмежене коло повноважень органів місцевого самоврядування у сфері встановлення місцевого оподаткування, незацікавленість місцевих органів влади у додатковому залученні коштів від справляння місцевих податків та зборів, а також недосконалий механізм справляння місцевих податків і зборів. Тому напрямами вдосконалення системи місцевих податків і зборів можна вважати: в першу чергу вдосконалення механізму адміністрування податку на нерухомість, розширення місцевої податкової бази за рахунок зменшення масштабів ухилення від оподаткування, здійснення оптимізації податкових пільг, оновлення правового регламентування справляння місцевих податків і зборів.

Важливим у реформуванні системи місцевого оподаткування в Україні є використання досвіду розвинених країн, де місцеві податки і збори є основним джерелом надходжень до місцевих бюджетів.

Література:

1. Бюджетний кодекс України вiд 08.07.2010  № 2456-VI // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2456-17
2. Податковий  кодекс  України  від 02.12.2010 р. № 2755-VІ // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2755-17.
3. Звіти Державної казначейської служби України про виконання  бюджетів  Автономної  Республіки  Крим,  областей, міст Києва та Севастополя за 2010-ІІІ квартали 2013 років // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://treasury.gov.ua/main/uk/doccatalog/list?currDir=146477.
4. Кириленко О.П. Фінансова незалежність місцевого самоврядування / О. П. Кириленко // Фінанси України. – 2001. – №1 – С. 34 – 39.
5. Кучерявенко М.П.  Податкове право: Навч. посіб. / М.П. Кучерявенко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 400 с.
6. Кучабський О., Гончаренко М. Розвиток системи місцевого оподаткування в Україні // [Електронний  ресурс]. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2012-3/doc/4/01.pdf.
7. Павлюк К. Формування доходів місцевих бюджетів // Фінанси України. – 2008.- №4, -С. 24-37.
8. Семенова К.О., Сидоренко О.О. Проблеми та перспективи формування місцевих бюджетів в Україні // [Електронний  ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/8_NMIW_2012/Economics/3_104510.doc.htm
9. Терлецький А.І. Механізм вдосконалення формування доходів місцевих бюджетів // [Електронний ресурс]. – Режим доступу // http://www.nbuv.gov.ua.
10. Шевченко О. В. Зміни бюджетно-податкового регулювання регіонального розвитку: перші підсумки / О.В. Шевченко // Аналітичні записки щодо проблем та подій суспільного розвитку, НІСД. – 2011. – Листопад. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/647.

Ключові слова: капітал підприємства, управління формуванням капіталу підприємства.

В статье раскрыта сущность капитала предприятия и определены основные направления совершенствования управления формированием капитала ЧАО «Искра».

Ключевые слова: капитал предприятия, управления формированием капитала предприятия.

This article deals with the essence of an entity’s capital and the main directions of improving the management of capital formation PrJSC «Iskra».

Keywords: capital of the company, managing the formation of capital.

 Постановка проблеми. З розвитком ринкових відносин в Україні процес управління капіталом підприємства та ефективність його використання набуває пріоритетного значення. Капітал, як джерело фінансування діяльності підприємства, стає однією з найважливіших цілей управління, адже успішність діяльності будь-якого підприємства головним чином визначається ефективністю формування капіталу, що полягає у оптимальному співвідношенні власних та залучених коштів та безпосередньо випливає на фінансовий стан і результати діяльності підприємства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В економічній літературі питанням фінансового менеджменту формування капіталу приділяється значна увага. Зокрема, до вчених, які досліджували дану проблематику належать: І.А. Бланк, Ф.Ф. Бутинець, Г.Г. Кірейцев, В.В.Ковалев, Е.С. Стоянова та інші. Значний внесок вчених у вивчення проблем фінансового менеджменту формування капіталу створює вагоме підґрунтя для здійснення подальших досліджень структури капіталу функціонуючих підприємств та вироблення практичних рекомендації по її удосконаленню.

Метою статті є визначення основних напрямів удосконалення управління формуванням капіталу ПрАТ «Іскра» на основі вивчення теоретичних та оцінки практичних аспектів даної проблематики.

Виклад основного матеріалу. Капітал є одним з фундаментальних понять економічної науки. Існують різноманітні визначення поняття «капітал». Бланк І.О. капітал підприємства характеризує як загальну вартість коштів у грошовій, матеріальній та нематеріальній формах, інвестованих у формування його активів [1].

Зятковський І.В. зазначає, що капітал – це вкладення в активи, які перебувають в розпорядженні підприємства і достатні для виконання господарської та фінансової діяльності та отримання прибутків [3].

Савицька Г.В. визначає капітал як «засоби, які є в розпорядженні суб’єкта господарювання для здійснення діяльності з метою одержання прибутку» [4].

Терещенко О.О. дає таке визначення капіталу: «капітал підприємства – це засвідчені в пасивній стороні балансу вимоги на майно, яке відображено в активах; демонструє джерела фінансування придбання активів підприємства» [5], тобто капіталом є кошти, авансовані в основні та оборотні засоби. Ван Хорн висловлюється таким чином, що «капітал – це частина фінансових ресурсів. Капітал – це гроші, що введені в оборот та приносять доход від цього обороту. Оборот грошей здійснюється шляхом вкладання їх у підприємництво, наданні в позику, передачі в оренду. Капітал – це гроші, призначені для отримання прибутку» [2].

Ми вважаємо, що капітал підприємства – це сума грошових коштів, ресурсів та засобів, що знаходяться в розпорядженні його власників та використовується в процесі виробничо-господарської діяльності для отримання прибутку, формування якого в економічній системі держави здійснюється на ринкових принципах і підходах.

Що стосується управління формуванням капіталу підприємства, то під цим поняттям будемо розуміти сукупність процесів підготовки і здійснення керуючих впливів, які направлені на досягнення оптимальної структури капіталу та обсягів оптимального співвідношення різних форм капіталу при прийнятному рівні ризиків [6].

Дослідимо процес та особливості управління формуванням капіталу підприємства на прикладі ПрАТ «Іскра», що знаходиться в м. Здолбунові і було засноване 20 січня 1994 року. ПрАТ «Iскра» спецiалiзується на виробництвi термозбiжної полiетиленової плiвки, виробiв з полiетилену, полiстиролу, полiпропiлену. Дане підприємство є найбільшим виробником пластмасових виробів у Рівненській області.

Аналіз структури капіталу ПрАТ «Іскра» в 2010-2012 роках необхідний для оцінки раціональності формування джерел фінансування діяльності підприємства (табл. 1).

Таблиця 1

 Динаміка складу і структури джерел формування капіталу

ПрАТ «Іскра» за 2010-2012 роки

За даними таблиці 1 прослідковується збільшення у 2011 році капіталу підприємства на 1926 тис. грн. (40,39%), що було зумовлено збільшенням власного капіталу на 584 тис. грн. (28,63%) та зростанням поточних зобов’язань – на 1342 тис. грн. (49,19%). У 2012 році валюта балансу знову зросла на 618 тис. грн. (9,23%), що було зумовлено зростанням власного капіталу на 639 тис. грн. (24,35%). Тобто, у 2010-2011 роках спостерігалося перевищення темпів зростання поточних зобов’язань над темпами зростання власного капіталу. Дана тенденція може вказувати на те, що підприємство ефективно використовувало позиковий капітал і ставки за кредити, які залучало підприємство були прийнятними. У 2011-2012 роках підприємство почало значно нарощувати власний капітал і зменшувати поточні зобов’язання, що може свідчити про подорожчання позикових коштів для підприємства.

Що стосується структури джерел формування капіталу підприємства, то можна зазначити, що з точки зору структури пасиву, підприємство є досить залежним від зовнішніх джерел фінансування, оскільки основним джерелом фінансування підприємства є позиковий капітал, розмір якого на кінець 2012 року складав майже 4049 тис. грн., що становить 55% вартості всього капіталу. Проте, використання позикового капіталу дозволяє суттєво збільшити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити ефективніше використання власного капіталу, прискорити формування різноманітних цільових фінансових коштів, а в кінцевому результаті – підвищити ринкову вартість підприємства.

Для того щоб з’ясувати практичні аспекти ефективності фінансового менеджменту формування капіталу ПрАТ «Іскра» проаналізуємо показники фінансової стійкості підприємства (табл. 2) та ефект фінансового левериджу.

Коефіцієнт автономії характеризує частку власності самого підприємства в загальній сумі коштів, інвестованих у його діяльність. Протягом усього аналізованого періоду коефіцієнт концентрації власного капіталу ПрАТ «Іскра» був меншим за 0,5. Таке значення коефіцієнта свідчить про те, що власники лише частково фінансують своє підприємство, а також про високий ризик і недоцільність залучення додаткових коштів. Коефіцієнт концентрації позикового капіталу протягом досліджуваного періоду був більшим за 0,5. Це означає що була досить значна частка залученого майна в активах підприємства, в результаті чого ступінь залежності від кредиторів також зростає.

У 2010-2012 роках коефіцієнт фінансової залежності був більшим за максимально рекомендоване значення, яке дорівнює 2. Дана тенденція означає, що підприємство з кожним роком залучає більше позикових коштів, на нашу думку така ситуація відбувається через те, що позиковий капітал є більш ефективним ніж власний.

Коефіцієнт маневреності власного капіталу в 2010-2012 роках (0,61; 0,56 та 0,63 відповідно при нормативному значенні 0,3-0,5) показував досить велику частку власного капіталу в такій формі, яка дозволяє вільно ним оперувати, збільшуючи закупівлю сировини, матеріалів, комплектувальних виробів, змінюючи номенклатуру товарів, купуючи додаткове устаткування, здійснюючи інвестиції в інші підприємства.

Таблиця 2

Динаміка показників фінансової стійкості ПрАТ «Іскра»

 за 2010-2012 роки

 Коефіцієнт забезпечення оборотних активів власними оборотними коштами (при його нормативному значенні більше 0,1) у 2010 році становив 0,31, у 2011 році – 0,27, а у 2012 році знову зріс і становив 0,34. Незважаючи на постійні зміни даного показника, все ж  потрібно відзначити, що оборотні активи були достатньо забезпечені власними оборотними коштами. Дана тенденція свідчить також про те, що на підприємстві присутня велика кількість власних оборотних коштів, які можна спрямувати на розширення його діяльності.

Коефіцієнт забезпечення запасів власним оборотним капіталом у 2010-2012 роках перевищував нормативне значення (0,5-0,8), оскільки становив 1,77; 1,62 та 1,39 відповідно. Така тенденція відбулась за рахунок збільшення оборотних активів, що є позитивним для підприємства і свідчить про збільшення доходів підприємства.

Тому, виходячи з аналізу відносних показників фінансової стійкості ПрАТ «Іскра», слід зазначити, що на кінець 2012 року всі показники фінансової стійкості суттєво знизилися. Підприємство для фінансування своєї діяльності широко використовує позикові кошти і це робить його залежним від зовнішніх кредиторів. Для підвищення фінансової стійкості підприємству доцільно збільшити розмір власного капіталу (наприклад, шляхом додаткової емісії акцій).

Наступним кроком нашого дослідження є ефект фінансового левериджу, який є одним з найважливіших інструментів при визначенні ефективності формування та використання позикового капіталу. Бланк І.О. визначає ефект фінансового левериджу як показник, що відображає рівень додатково генерованого прибутку власним капіталом за різної структури залучення позикового капіталу [1]. Тобто, ефект фінансового левериджу виникає у зв’язку з появою позикового капіталу в загальному обсязі капіталу, який використовується для фінансування діяльності підприємства, що разом з тим дозволяє збільшити прибутковість власного капіталу.

Ефект фінансового левериджу розраховується за наступною формулою:

ЕФЛ=(1-C _пп)(Р _ск – В ПК _срзв)ПК/ВК                                 (1)

де ЕФЛ – ефект фінансового левериджу; С _пп– ставка податку на прибуток; Р _ск – рентабельність сукупного капіталу, %; В_ПКсрзв – середньозважена вартість позикового капіталу, %;  ПК – розмір позикового капіталу; ВК – розмір власного капіталу [1].

Отже, розглянемо механізм формування ефекту фінансового левериджу на ПрАТ «Іскра» протягом 2010-2012 років (див. табл. 3).

Розрахувавши ефект фінансового левериджу для підприємства «Іскра» можемо зазначити, що збільшення позикового капіталу в структурі капіталу у 2011 році призвело до зниження прибутковості активів. Тобто залучення позикового капіталу сприяло лише незначному зростанню рівня ефекту фінансового левериджу,  тому таке запозичення коштів було не досить вигідним для ПрАТ «Іскра». Також у цьому випадку коефіцієнт фінансового левериджу становив 1,55, що свідчило про значну залежність підприємства від зовнішніх інвесторів і кредиторів. У 2012 році на підприємстві «Іскра» відбулося значне нарощення власного капіталу, та спостерігався незначний приріст позикового капіталу, що в свою чергу сприяло збільшенню рентабельності активів та позитивному збільшенню ефекту фінансового левериджу до 16,55% (у порівнянні з 12,67% у 2011 році). Разом з тим така тенденція сприяла підвищенню фінансової стійкості підприємства, адже коефіцієнт фінансового левериджу знизився до 1,24, що означало зниження ризику вкладення капіталу.

Таблиця 3

Розрахунок ефекту фінансового левериджу для ПрАТ «Іскра» за 2010-2012 роки

Тобто, в подальшому управління формуванням капіталу ПрАТ «Іскра» повинно бути спрямоване на залучення капіталу саме за рахунок власних джерел фінансування, що сприятиме підвищенню рентабельності активів підприємства та забезпечить його стійкий фінансовий стан.

Висновки. Здійснивши оцінку показників, які дозволяють визначити ефективність управління формуванням капіталу ПрАТ «Іскра» можна зазначити, що управління формуванням капіталу на підприємстві здійснюється з врахуванням кон’юнктури ринку та ризику. Зокрема, аналіз відносних показників фінансової стійкості свідчить про те, що на підприємстві «Іскра» протягом 2010-2012 років запаси та оборотні активи були добре забезпечені власними оборотними коштами, значна частка власного капіталу знаходилася в такій формі, яка дозволяє вільно ним оперувати. Тому для підприємства слід розширювати операційну діяльність, вкладати кошти у виробництво продукції. Але, поряд з позитивними моментами встановлено, що ПрАТ «Іскра» поступово втрачає економічну незалежність. Тобто, в подальшому, для покращення фінансової стійкості підприємство повинне орієнтуватися на формування капіталу за рахунок власних джерел. Адже, доказом цього є також розрахунок ефекту фінансового левериджу ПрАТ «Іскра» за 2010-2012 роки, в результаті якого було встановлено, що саме збільшення питомої ваги власного капіталу в загальній структурі у 2012 році призвело до зростання фінансової стійкості, рентабельності активів та підвищення рівня фінансового левериджу.

Застосування вищевикладених рекомендацій допоможе підприємству розробити ефективну стратегію та тактику покращення ефективності функціонування, що буде спрямована на поліпшення системи управління формуванням капіталу підприємства.

Література:

1. Бланк И.А. Финансовый менеджмент: учебный курс [Електронний ресурс]: / И. А. Бланк. – К.: Ника-Центр: Эльга, 1999. – Режим доступу: http://www.alleng.ru/d/econ-fin/econ-fin056.htm.
2. Ван Хорн, Джейли К. Основы финансового менеджмента [Електронний ресурс]: 11-е изд: Пер. с англ. – М.: Издательский дом «Вильяме», 2001. – Режим доступу: http://www.alleng.ru/d/econ-fin/econ-fin231.htm.
3. Зятковський І. В. Фінансове забезпечення діяльності підприємств: [Електронний ресурс] Монографія. – Тернопіль: Екон. думка, 2000. – Режим доступу: http://imanbooks.com/book_581_page_1.
4. Савицька Г. В. Економічний аналіз діяльності підприємства [Електронний ресурс]: навчальний посібник / Г. В. Савицька. – 3-тє вид., виправл. і доп. – К.: Знання, 2007. – 668 с. – (Вища освіта ХХI століття). – Режим доступу:  http://pidruchniki.ws/1584072041311/ekonomika/ekonomichniy_analiz_diyalnosti_pidpriyemstva_-_savitska_gv.
5. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання [Електронний ресурс]: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 554 с. – Режим доступу: http://ecolib.com.ua/book.php. 
6. Фінансовий менеджмент [Електронний ресурс]: Навчальний посібник: Г.Г. Кірейцев, Житомир: ЖІТІ, 2001. – Режим доступу: http://buklib.net/ books/21874/.

Ключові слова: валютне регулювання, валютні операції

В статье определена сущность валютного регулирования, особенности и проблемы регулирования валютных операций в Украине
Ключевые слова: валютное регулирование, валютные операции.

The article explains the purpose of exchange control, characteristics and problems of regulation of foreign exchange transactions in Ukraine.
Key words: currency regulation, currency transactions

У зв’язку з переходом економіки України до ринкових умов та поширенням економічних інтеграційних процесів роль валютного регулювання в процесі управління валютними операціями є значною. Проведення валютних операцій є складним і ризиковим видом діяльності, який супроводжується нестабільністю та неможливістю протидіяти цілеспрямованим валютним спекуляціям. Тому вивчення регулювання валютних процесів є доцільним та актуальним.
У вітчизняній та зарубіжній літературі існує низка наукових праць, присвячених вивченню проблемі валютного регулювання. Серед вітчизняних вчених слід відзначити таких авторів як В.Гейця, В.Ющенка, О.Дзюблюка, О.Барановського, О.Береславської, Ф.Журавки, В.Коваленко, В.Міщенка, Д.Полозенка, А.Сомик. Стосовно праць зарубіжних вчених з регулювання валютних відносин, то заслуговують на увагу роботи Г.Тосуняна, М.Артьомова, О.Козиріна, О.Ємеліна, В.Ебке.
Мета дослідження полягає у визначенні основних аспектів регулювання валютних операцій на основі теоретичних та практичних аспектів досліджуваної проблематики.
Входження України у світове економічне співтовариство та перехід до ринкових відносин істотно підвищують увагу до регулювання валютних операцій. Валютне регулювання це – діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію валютних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютними цінностями [1]. Об’єктом валютного регулювання в Україні є операції резидентів та нерезидентів, фізичних та юридичних осіб, що пов’язані з переміщенням валюти, зміною її власника, перерахуванням валюти закордон, отриманням валютних коштів за товари та послуги; а також зобов’язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України [2].
За допомогою валютного регулювання забезпечується необхідна взаємодія монетарних і фінансових процесів пов’язаних з міжнародними валютними й фондовими ринками. Специфікою валютного регулювання є також те, що за його допомогою внутрішня економіка знаходиться під впливом глобальної економіки, а національне виробництво орієнтуються на світові ціни, стандарти. Тому, регулювання валютних операцій повинне сприяти вирішенню проблем в середині країни, забезпечити конкурентоспроможність країни, а також забезпечити її економічну і фінансову безпеку.
Україна за допомогою валютного регулювання визначає порядок організації валютних відносин і контролює здійснення валютних операцій, надання іноземним юридичним і фізичним особам кредитів та позик, встановлює порядок ввезення, вивозу та переказу валюти за кордон і тим самим підтримує рівновагу платіжного балансу та стабільність національної валюти [2].
Регулювання валютних операцій може здійснюватися на рівні національної, регіональної чи світової валютних систем. На сучасному етапі розвитку економіки відбувається активна співпраця України з Міжнародним валютним фондом, Європейським валютним союзом, тому регулювання валютних операцій є важливим фактором участі України у світогосподарських зв’язках.
Регулювання валютних операцій в державі здійснюється за допомогою видання нормативних актів у сфері валютних відносин. Для успішного виконання валютної політики України створена відповідна система державних органів у сфері валютного регулювання і валютного контролю. Регулювання валютних операцій здійснюється насамперед Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України та низкою міністерств і відомств.
Одним з основних документів, який регулює операції з валютними цінностями, визначає статус валюти України як єдиного законного засобу розрахунків на всій території України, містить визначення понять, якими оперує валютне законодавство, встановлює загальні принципи валютного регулювання: обов’язкове ліцензування при здійсненні валютних операцій, а також обов’язкове декларування валютних коштів, функції державних органів та установ кредитно-фінансового характеру при регулюванні та здійсненні валютних операцій, права та обов’язки суб’єктів валютних відносин, відповідальність за порушення валютного законодавства є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року [3]. В ньому закріплені система та повноваження державних органів у сфері валютного регулювання, особливо це стосується функцій Кабінету Міністрів України і Національного банку України. Також регулювання валютних операцій в Україні здійснює Державна податкова служба України, Державна митна служба України, Міністерство транспорту та зв’язку України.
Також, важливе значення для регулювання валютного ринку України мало ухвалення в 1999 році Закону України “Про Національний банк України”, відповідно до якого Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль [4]. Він відповідальний за здійснення валютної політики, виходячи з принципів загальної економічної політики України, контролю дотримання ліміту зовнішнього державного боргу і визначення при необхідності лімітів заборгованості в іноземній валюті банками-нерезидентами. Національний банк контролює своєчасність надання звітів та документації про здійснення валютних операцій за встановленими ним єдиними формами і публікує звіти про власні операції уповноважених банків. НБУ також може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на Міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію НБУ, за винятком операцій, пов’язаних із строковими (ф’ючерсними) угодами [4].
До повноважень НБУ належить обов’язкове декларування в Національному банку валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України. Порядок і терміни декларування встановлюються НБУ; він гарантує таємницю інформації щодо декларування валютних цінностей.
Також слід зазначити, що 6 листопада 2012 року вступив в дію Закон України № 5480-VI «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо розширення інструментів впливу на грошово-кредитний ринок», згідно з яким НБУ надається право тимчасово (на термін до 6 місяців) запроваджувати (з подальшим скасуванням після стабілізації ситуації на внутрішньому валютному ринку і урівноваження платіжного балансу України) норми про обов’язковий продаж частини надходжень в іноземній валюті. Крім того, згідно даного закону, НБУ має право тимчасово змінювати терміни розрахунків за операціями експорту та імпорту товарів [5]. Даний законопроект сприятиме тому, що грошові кошти резидентів в період погіршення стану платіжного балансу зможуть сприяти покращенню вітчизняної економіки за рахунок скорочення термінів інвестування (кредитування) економіки інших держав.
Таким чином 19 листопада 2012 року вступили в дію дві постанови НБУ: від 16.11.2012 року № 475 «Про зміну строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів і запровадження обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті» [6], а також постанова № 479 «Про встановлення розміру обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті» [7]. Згідно постанови № 479 введено обов’язковий продаж 50% валютної виручки експортерів. “Надходження в іноземній валюті 1-ої групи класифікатора іноземних валют і банківських металів… і в російських рублях, на які розповсюджуються вимоги постанови №475, підлягають обов’язковому продажу на міжбанківському валютному ринку України у розмірі 50 відсотків”. Постановою №475 Нацбанк вирішив ввести обов’язковий продаж валютної виручки експортерів та скоротив термін повернення виручки з 180 до 90 днів.
Також Національний банк України зобов’язав фізичних осіб продавати закордонні валютні перекази, які перевищують 150 тис. грн. в місяць. Згідно з постановою, уповноважений банк повинен здійснювати продаж валютних надходжень без доручення клієнта не пізніше ніж на наступний робочий день після зарахування надходжень. Гривневий еквівалент повинен бути зарахований на поточний рахунок одержувача переказу не пізніше наступного робочого дня після здійснення обов’язкового продажу [6].
Проте, основним недоліком валютного регулювання в Україні, є те, що валюта України та номіновані в ній платіжні документи були зараховані до безумовних валютних цінностей без зазначення, що такими вони стають лише в момент перетину кордону. Прийняте формулювання автоматично поширює правила валютного контролю і на національну валюту, що на практиці просто ігнорується через явну невідповідність логіці [8].
Проблемою України є також достатньо гнучке ліберальне фінансове законодавство та спрощена процедура банківських операцій. Тому, останнім часом з’явилися нові офшорні фінансові центри, такі як Гонконг, Сінгапур, Бахрейн, Багамські Острови тощо, що пов’язано насамперед з економічною свободою та лібералізацією національних фінансових ринків. Ці ринки привабливі для багатьох учасників завдяки ліберальному фінансовому і валютному законодавству, конфіденційності (анонімності) банківських рахунків, відсутності валютних застережень та контролю за валютними операціями [9].
Цікавим практичним аспектом регулювання валютних операцій, який є досить актуальним на даний момент в Україні можна назвати проект закону про введення 15% податку на продаж валюти. Наразі Податковий кодекс виключає з розрахунку загального місячного оподатковуваного доходу фізичних осіб доходи від операцій з валютними цінностями (окрім цінних паперів), пов’язаних із переходом права власності на такі валютні цінності. Крім того, від оподаткування звільнено дохід від зміни курсу гривні до долара за випущеними в 2012 році дебютними валютними казначейськими зобов’язаннями.
Головною метою законопроекту є боротьба з валютними спекуляціями й стабілізація курсу гривні. До речі, у країнах ЄС поширена практика, відповідно до якої при продажі валюти потрібно платити значну комісію [10]. Експерти стверджують, що введення збору може привести до скорочення надходження валюти на ринок.
Крім того, новий збір буде стимулювати ріст обсягу «чорного» ринку. Фактично платити цей збір будуть тільки ті, хто продає валюту у випадку появи гострої потреби в гривні. І кредит готівкою на місяць обійдеться дешевше 15%. Постраждають іноземці, які приїдуть в Україну з валютою [10].
Ми вважаємо, що норма податку на продаж валюти у розмірі 15% є занадто великою. Вона може призвести до абсолютної «тінізації» валютного ринку, а також скорочення або й припинення експорту та імпорту. Банки намагатимуться різними способами ухилятися від сплати такого податку, адже вони навчилися «обходити» податок на безготівкові операції з валютою при ставці у 0,5%.
Отже, регулювання валютних операцій – це діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на підтримку рівноваги платіжного балансу та стабільності національної валюти за рахунок контролю за здійсненням валютних операцій. Проте, регулювання валютних операцій в Україні відзначається гнучким ліберальним фінансовим законодавством та спрощеною процедурою банківських операцій. Його недосконалість призводить до тінізації валютного ринку України, зокрема, зростання обсягу валютних спекуляцій та виведення валюти у офшорні фінансові центри. Тому, з метою боротьби з зростанням «чорного» ринку та покращенням стану платіжного балансу в Україні введено обов’язковий продаж 50% валютної виручки, а також планується введення 15% податку на продаж валюти.
Література:
1. Кравчина С.В. Экономические науки №3. // Финансовые отношения. Особливості правового регулювання валютних операцій в Україні.
2. Банківське право. Правове регулювання валютних операцій та здійснення валютного контролю. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.mgu.com.ua/docs/KPIDU/bankiske_pravo/Tema_6.pdf. – Назва з екрана.
3. Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 № 15-93// Урядовий кур’єр – 1999. – 1 липня.
4. Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 №29. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // zakon.rada.gov.ua/go/679-14.- Назва з екрана.
5. Закон України № 5480-VI «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо розширення інструментів впливу на грошово-кредитний ринок від 6.11.2012 року.
6. Постанова НБУ № 475 «Про зміну строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів і запровадження обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті» від 16.11.2012 року.
7. Постанова НБУ № 479 «Про встановлення розміру обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті» від 16.11.2012 року.
8. Ванзяк І. Правове регулювання валютних операцій в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення. Інститут КНТЕУ, м. Чернівці.- 2011 р.
9. Рогач Ф. Щодо цілей валютно-курсового регулювання в Україні // Економіст.-2008 р. №1. – С.25-28.
10. Українська правда. Податок на продаж валюти запрацює не раніше лютого. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2012/11/20/6977754/.- Назва з екрана.

В статье раскрыта сущность государственного кредита, указаны его виды, принципы, функции, определены правовые основы государственного кредита.
Ключевые слова: государственный кредит государственный заем, гарантирована ссуда, государственный внешний кредит.

The article explores the nature of public credit, stated his views, principles, functions, defined the legal basis of public credit.
Keywords: public credit, government loans, guaranteed loans, the state external loan

В умовах ринкової економіки державний кредит набуває все важливішого значення у складі фінансової системи країни. Це пов’язано з розвитком демократії та конкурентного середовища, появою нових форм залучення кредитних ресурсів, підвищенням ролі кредитних ринків та зростанням обсягу кредитних операцій, в яких бере участь держава. Україна є досить молодою незалежною державою, а відтак вона не може самостійно забезпечити свій економічний розвиток, тому держава має потребу як у зовнішніх запозиченнях, так і у внутрішніх додаткових коштах. Отже, існує необхідність визначення правових основ, якими регулюється державний кредит в Україні, а також і самої сутності державного кредиту.
Вагомий внесок у дослідження питань державного кредиту зробили такі вчені-економісти, як Р.Барро, Дж.Б’юкенен, А.Вагнер, Дж. Кейнс, А.Лернер, Р.Масгрейв, Д.Рікардо, Ж.-Б.Сей, А.Сміт та ін. Вітчизняні науковці, зокрема, В.Андрущенко, О.Горобець, О.Євтух, В.Козюк, І.Лютий, О.Рожко, В.Федосов, С.Юрій, розкривають у своїх працях окремі теоретичні та практичні аспекти організації та функціонування системи державного кредиту. Н.Лубкей у статті «Державний кредит як система кредитних відносин за участю держави» розкрила сутність державного кредиту, визначила особливості державного кредиту, запропонувала дефініцію державного кредиту, яка враховує його специфічні риси, а також подала характеристику складових систем державного кредиту.
Метою дослідження є визначення сутності державного кредиту та встановлення його правових основ.
Державний кредит являє є специфічною ланкою державних фінансів. Він не має окремого фонду фінансових ресурсів; кошти, що мобілізуються з його допомогою, проходять через бюджет. Лише в окремих випадках через кредит залучаються кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Також варто зазначити, що державний кредит є одним із видів кредиту, тому йому притаманні ознаки та принципи, що характеризують кредитні відносини загалом.
В сучасній науковій літературі зустрічається визначення державного кредиту з різних точок зору, які певним чином відрізняються одне від одного. Зокрема, як економічна категорія, державний кредит – це сукупність економічних відносин між державою в особі її органів влади та управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами – з іншого, при яких держава виступає в ролі позичальника, кредитора та гаранта [1]. В якості правової категорії державний кредит можна визначити як врегульований нормами права механізм залучення додаткових коштів державою або сукупність особливих фінансових правовідносин, передбачених нормативно-правовими актами, що обумовлюються політико-економічними прерогативами держави у процесі залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності, зворотності, платності і строковості [2]. Також державний кредит визначають як відносини вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту [3].
Економічним змістом державного кредиту виступає акумуляція державою фінансових ресурсів на підставі принципу зворотності для фінансування державних витрат. Державний кредит дозволяє державі як позичальнику використовувати додаткові кошти для покриття бюджетного дефіциту без здійснення з цією метою грошової емісії. Державний кредит має характерні риси: по-перше, у якості одного із суб’єктів кредитних правовідносин обов’язково виступає держава, поза залежністю від сфери розміщення своїх боргових зобов’язань (зовнішня або внутрішня), по-друге, такий спосіб залучення коштів здійснюється на принципах зворотності, терміновості, платності, забезпеченості і цільового характеру використання [4].
Принцип зворотності, терміновості і платності передбачає обов’язок позичальника повернути в точно встановлений термін суму основного боргу і виплатити відсотки у встановленій сумі за користування кредитом.
Принцип забезпеченості передбачає наявність у кредитора права захисту своїх інтересів, недопущення збитків через неплатоспроможність позичальника.
Принцип цільового характеру використання знаходить своє вираження у певному об’єкті кредитування – покриття дефіциту державного бюджету.
Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільчу, регулюючу, контрольну [2].
Через розподільну функцію державного кредиту здійснюється формування централізованих грошових фондів держави та їх використання на принципах терміновості, платності і зворотності. Виступаючи як позичальник, держава забезпечує додаткові ресурси для фінансування своїх витрат. Регулююча функція державного кредиту полягає в тому, що вступаючи у кредитні відносини, держава впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість. Контрольна функція державного кредиту пов’язана з визначенням та оцінкою стану централізованого фонду коштів, руху вартості в обидва боки [4].
Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім. Оскільки державні витрати головним чином здійснюються в національній валюті, тому переважний розвиток одержує внутрішній державний кредит. Однак широкий міжнародний розподіл праці, обмін технологіями і науковими ідеями, обумовлює і інтенсивний розвиток міжнародного державного кредиту.
Формами державного кредиту є: державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду, казначейські позики та гарантовані позики.
Однією з найпоширеніших форм державного кредиту є позики, які забезпечуються випуском цінних паперів двох видів – облігацій та казначейських зобов’язань. Позики дозволяють мобілізувати тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб для фінансування потреб держави за допомогою випуску та розповсюдження цінних паперів. Цінні папери випускаються урядом (Міністерством фінансів) та місцевими органами влади. Місцеві позики – це важлива складова фінансів регіонального самоврядування, що дозволяє мобілізувати тимчасом вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів [5].
Емітент облігацій місцевих позик зобов’язаний оголосити всю необхідну інформацію про свій економічний і фінансовий стан. На основі цієї інформації потенційні інвестори будуть приймати рішення стосовно ризику придбання цих облігацій.
Якщо головною доходною частиною бюджету відповідного регіону є відрахування, дотації, субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня, то обсяг випуску облігацій місцевих позик має погоджуватися з центральним фінансовим органом — Міністерством фінансів. Можуть вводитися й інші обмеження: лімітування граничної суми позики з точки зору консолідованого бюджету, звуження масштабів використання сугубо бюджетними процедурами тощо [5].
Залежно від місця розміщення державного кредиту розрізняють внутрішні державні позики (розміщуються в даній державі в національній валюті) і зовнішні позики (розміщуються за кордоном в іноземній валюті). Однак у процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну участь й нерезиденти. Лібералізація порядку інвестування коштів нерезидентів на ринок державних цінних паперів розширює його фінансові можливості [6].
Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов’язань виділяють: короткострокові позики (поточні, як правило, до 1 року), середньострокові позики (як правило, від 1 до 5 років) і довгострокові позики (як правило, понад 5 років) [6].
Другою формою державного кредиту є передавання ощадними установами частини або всієї суми коштів населення, які розміщені в ощадному банку чи в інших ощадних установах держави, для покриття своїх витрат. Таке передаван¬ня може здійснюватися шляхом випуску білетів державної скарбниці, сертифікатів або оформлення безоблігаційних позик [7].
Сьогодні поширеною формою державного кредиту є використання державою коштів позикового фонду. Через кредитні установи держава мобілізує кредитні ресурси на покриття своїх витрат. Проте, ця форма державного кредиту є економічно невиправданою і призводить до інфляційних процесів.
Казначейські позики є відносинами між органами державної влади і управління та підприємствами і організаціями з приводу надання фінансової допомоги за рахунок бюджетних коштів на умовах платності, терміновості і поворотності. Казначейські позики є засобом підтримання економічних структур, які є важливими для народного господарства, тому вони не мають комерційної цілі.
Гарантовані позики є умовним державним кредитом. Їх суть полягає в тому, що в окремих випадках уряд може гарантувати безумовне погашення позики, яка випущена окремими господарськими організаціями або органами влади й управління нижчого підпорядкування, а також виплату процентів по ній. Уряд несе відповідальність за гарантованими позиками лише у випадку неплатоспроможності платника. Гарантовані позики використовуються для залучення коштів і національних, і іноземних інвесторів.
Державний зовнішній кредит є сукупністю відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора [4]. Ці відносини набирають форми державних зовнішніх позик. Надання зовнішніх позик здійснюється, як правило, за рахунок бюджетних коштів чи спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди, республіканські і місцеві органи влади, кредиторами – уряди, фінансово-кредитні установи, юридичні особи іноземних держав, приватні особи, міжнародні фінансові організації. Державні зовнішні позики надаються в грошовій чи товарній формі і, як правило, бувають середньострокові чи довгострокові. Грошові позики можуть випускатись у валюті країни-кредитора, країни-одержувача коштів чи іншій валюті.
Відносини у сфері державного кредиту виступають на правовій основі. Участь законодавчих і виконавчих органів державної влади, в тому числі фінансових і кредитних органів у правовідносинах з державного кредиту та їх роль в них закріплені Конституцією України, Бюджетним Кодексом України та чинним законодавством України. Зокрема, в Конституції України в найзагальніших рисах визначена компетенція Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України і Національного банку України [6].
Конституція України визначає, що до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, затвердження державного бюджету України та внесення змін до нього. Отже, під час затвердження Верховною Радою державного бюджету, вона враховує в загальній сумі доходів і заплановані на певний рік надходження від здійснення позик [8]. Як правило, передбачаються надходження від позик у Законі про державний бюджет України відповідного року, затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.
Відповідно до ст. 92 Конституції України, виключно законами України встановлюється порядок утворення і погашення зовнішнього та внутрішнього боргів. Відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію фінансової політики, координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України [8].
Таким чином, у зовнішньоекономічній діяльності, зокрема при укладанні таких зовнішньоекономічних договорів, як кредитний договір, Україна має бути представлена Кабінетом Міністрів України. Таке положення відповідає ст. 113 Конституції України, яка містить загальне визначення повноважень Кабінету Міністрів України.
У ст. 15 Бюджетного кодексу України також підкреслюється, що Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, установлених законом про Державний бюджет України. Міністр фінансів України з метою економії коштів і ефективності їх використання має право вибрати кредитора, вид позики та валюту позики [9].
Право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх позик у межах та на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України (ст. 16 Бюджетного кодексу України). Суб’єктом правовідносин по державному кредиту є також Національний банк України, що готує пропозиції Кабінету Міністрів для політики в цій сфері, виконує операції з обслуговування, розміщення боргових зобов’язань, їх погашення і виплати доходів кредиторам [10].
Отже, державний кредит – це врегульований нормами права механізм залучення додаткових коштів державою або сукупність особливих фінансових правовідносин, передбачених нормативно-правовими актами, що обумовлюються політико-економічними прерогативами держави у процесі залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності, зворотності, платності і строковості. Участь законодавчих і виконавчих органів державної влади, а також фінансових і кредитних органів у правовідносинах з державного кредиту та їх ролі в цьому закріплені Конституцією України, Бюджетним Кодексом та чинним законодавством України. В Конституції України в найзагальніших рисах визначена компетенція Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України і Національного банку України.

Література:
1. Фінанси: Навч. посібник / О. П. Близнюк, Л. І. Лачкова, В. І. Оспіщев та ін. / За ред. В. І. Оспіщева. – К.: Знання, 2006. – 415 с.
2. Фінанси: Підручник / За ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова. – К.: Знання, 2008. – 611 с.
3. Романенко О. Р. Фінанси: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.
4. Правові основи державного кредиту [Електронний ресурс] : / Фінансове право – Режим доступу: http://adhdportal.com/book_1034_chapter.-Назва з екрана.
5. Ткачук Т. Ю. Децентралізована державна позика як пріоритетне джерело
фінансування потреб регіонів / Т. Ю. Ткачук // Вісник Національного банку України [Текст]. — 2004. — № 8. — С. 13.
6. Нормативно-правове забезпечення відносин у галузі державного кредиту [Електронний ресурс] : / Електронна бібліотека Князєва. – Режим доступу: http://ebk.net.ua/Book/FPravo/11-20/11203.htm.-Назва з екрана.
7. Короленко Т.В., Куньовська Л.Й., Лимар О.Ф. Державний кредит. Його суть та значення. КНТЕУ. [Електронний ресурс] — Режим доступу:
http://intkonf.org/korolenko-tv-kunovska-ly-limar-of-derzhavniy-kredit-yogo-sut-ta-znachennya/ – Назва з екрана.
8. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
9. Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. № 2456-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2456-17.- Назва з екрана.
10. Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 № 29 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.