Ключові слова: органи прокуратури, прокурор, держава, закон, суспільство, розвиток, корупція, права та свободи, громадяни, влада.

The article is devoted to the research and education of the essence and problems of the work of the Institute of the Prosecutor’s Office in Ukraine, and the ways of their solution.

Key words: prosecutor’s office, prosecutor, state, law, society, development, corruption, rights and freedoms, citizens, authorities.

 Постановка проблеми. «Вдосконалюватись – означає змінюватись, а бути досконалим – означає змінюватись час»  (Вінстон Черчилль). Я недаремно обрала слова британського політичного діяча епіграфом своєї роботи, адже сьогодні Україна проходить чи не найважливіший період у своєму формуванні, становленні як демократичної, соціальної, правової держави – це період реформ. Наша країна обрала європейський напрямок розвитку, що вимагає докорінних змін, перш за все – державних органів та структур, адже саме від їхньої діяльності залежить загальний стан суспільства та держави. Не оминув цей процес і органи прокуратури.

Формування органів прокуратури в незалежній Україні розпочалося із прийняттям Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року  який проіснував до 14 жовтня 2014 року, коли Верховна Рада України прийняла новий закон «Про прокуратуру», що  набрав чинності 15 липня 2015 року. На сьогодні законодавчий орган України ухвалив нову редакцію закону, що набуде чинності 19 листопада 2017 року. Крім цього, діяльність органів прокуратури регулюється Конституцією України, Кримінальним процесуальним, Цивільним процесуальним кодексами, Кодексом адміністративного судочинства та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до чинного Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. До функцій прокуратури належить: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру,  пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Систему органів прокуратури України складають: Генеральна прокуратура України; регіональні прокуратури; місцеві прокуратури; військові прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Проаналізувавши національне законодавство та досвід інших країн, я зробила висновок, що органи прокуратури активно реформуються, проте для того, щоб забезпечити реальну дієвість такої важливої структури, домогтися, щоб ця система відповідала сьогоднішнім вимогам суспільства та стандартам Європейського Союзу, потрібно здійснити декілька важливих кроків, які стосуються: вимог до осіб, що призначаються на посади прокурорів, організації їх діяльності, призначення на посаду прокурорів місцевих рівнів.

Ст. 46 Закону України «Про прокуратуру» передбачає такі вимоги до осіб, які бажають зайняти посаду прокурорів як: громадянство України, вища юридична освіта, необхідні ділові та моральні якості, стажування до 1 року для осіб, які не мають практики роботи за спеціальністю, виконання вимог Закону України «Про запобігання корупції», а також на посади  призначаються особи, вік яких  не  молодше 30 років для прокурорів  Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та  прирівняних до них прокурорів і які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 7 років, а для  районних і міських прокурорів – вік не молодше 25  років  із  стажем  роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Проте, я вважаю, що ці вимоги є недосконалими, а тому пропоную наступне:1)збільшення стажу роботи прокурорів відповідного рівня на два роки; 2)збільшення віку, що передбачається вищезгаданими положеннями на 5 років; 3)встановити обмеження щодо перебування прокурора на посаді: 5 років для прокурора регіональної прокуратури, 4 роки – для місцевої, та заборонити обіймати посаду 2 строки поспіль не тільки для Генерального прокурора, а й для прокурорів інших рівнів; 4) вимога щодо знання однієї з офіційних мов Європейського Союзу. На мою думку, особа, яка має таку кількість повноважень і здійснює функції державної влади, повинна мати достатньо досвіду роботи у сфері права. Для того, щоб забезпечити такі принципи діяльності прокурора як законність, справедливість, неупередженість та об’єктивність і запобігти формуванню корупційних зв’язків з іншими гілками влади потрібно обмежити строк перебування прокурора на посаді. Євроінтеграція – це вибір Українського народу, тому посадова особа такого рівня повинна не тільки знати, а й володіти іноземною мовою, щоб гідно представляти Україну в іноземному співробітництві.

Наступні кроки щодо покращення роботи прокурорів стосуються організації їх діяльності. Ця ж стаття передбачає, що прокурори підлягають атестації один раз у  п’ять  років, але попри те, що кандидат у прокурори складає кваліфікаційний іспит, а також проходить підвищення кваліфікації, я вважаю, для того, щоб належним чином контролювати компетентність та відповідність займаній посаді потрібно 5) запровадити щорічне проходження атестації. Встановлення порядку проходження атестації залишити для Генерального прокурора. Щорічну перевірку керівники та заступники керівників відповідних прокуратур будуть проходити у Національній академії прокуратури, а завдання для них складатимуть провідні науковці у сфері права. Для того, щоб досягнути Європейських стандартів в організації діяльності прокурора потрібно переймати міжнародний позитивний досвід, тому наступним запропонованим мною кроком буде 6)проходження стажування прокурорів у закордонних прокуратура. Ця новація тісно пов’язана із знанням іноземної мови.

Останнім кроком, який,  на мою думку, сьогодні потрібен нашій країні є 7) виборність керівників місцевих прокуратур. Так, для нашої правової системи і складених уявлень це не є прийнятним, проте, я вважаю, що саме жителі певних адміністративно-територіальних одиниць здатні оцінити кандидатуру прокурора, який буде здійснювати представництво інтересів своїх громадян, та наглядати за дотриманням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство,  за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Я вважаю, що найоптимальнішою виборчою системою для цього є мажоритарна система відносної більшості. Це має бути цілком автономний від прокуратури вищого рівня орган. Керівник регіональної прокуратури лише буде слідкувати за тим, щоб місцевий прокурор здійснював свої повноваження відповідно до законодавства.

Висновок. Як доведено історією, в суспільстві неминучі такі етапи його розвитку, коли відбувається реформування або глибока, докорінна зміна усіх усталених сторін суспільного життя, коли замінюється весь комплекс суспільних відносин. Поступово ми відходимо від прокуратури радянського типу, цей орган оптимізується відповідно до потреб українців,  відновлює їх довіру і я переконана, що через декілька років, ми матимемо досконалу правоохоронну систему, яка слугуватиме прикладом для міжнародного товариства.

Список використаних джерел

1. Конституція України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
2. Закон України “Про прокуратуру” [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1697-18.
3. Закон України “Про запобігання корупції” [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.
4. Особливості організації і діяльності прокуратури в зарубіжних країнах [Електронний ресурс] // Підручники для студентів онлайн. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: http://stud.com.ua/30378/pravo/osoblivosti_organizatsiyi_diyalnosti_prokuraturi_zarubizhnih_krayinah.

Ключові слова: кримінальне право, злочин, склад злочину,  суб’єкт злочину, ознаки суб’єкта злочину, суб’єктивна сторона,  кримінальна відповідальність, покарання.

Article deals with investigation of the concept, the characteristic features subject of a crime according to the norms The Second Lithuanian Statute. Based on the 1566 of the Statute highlighted specific characteristics of the subjective elements of crime compared them with today’s standards. Analyzed sources relating to the coverage of this issue.

Keywords: criminal law, offense , an offense characteristics subject of a crime, the subjective side, criminal liability, punishment.

Постановка проблеми. Україна століттями перебувала під владою багатьох держав, одним з найважливіших періодів є період Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Саме в тоді почали на високому рівні формуватися галузі права, виділятися інститути, які рецепціювалися у сьогодення. Тоді ж було систематизовано норми права та з’явилися такі важливі акти як Литовські Статути. Тому на прикладі Литовського статуту потрібно проаналізувати розвиток кримінального права, а саме особи, яка вчиняє злочин, тобто суб’єкта злочину, адже ці нормативно-правові акти стали джерелом права у багатьох країнах.

Стан дослідження. Це питання досліджували великі вченні та науковці такі, як Іоаникій  Малиновський, Таїсія Довнар, Петро Музиченко, Ярослав Падох, Віктор Заруба, Володимир Іванов, Петро Захаренко, Іван  Терлюк, Василь Тацій, Анатолій Рогожин, Володимир Кістяківський. Лише у­ 80-ті рр. ХХ століття вивчення державного,  соціального, правового життя Великого князівства Литовського поступово звільнюється від ідеологічних обмежень.­ З’являються праці А.Хорошкевича, ­І.­Старостиної, Б.Флорі. У Литві активно працювала наукова школа С.­Лазутки, ­представлена такими вченими,­ як І.Валіконіте, В.Рауделюнас, С.Вансевічюс, А.Васіляускене, ­Ю. Юргиніс, М. Юкас та інші.

Метою моєї статті є з’ясування характерних ознак суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту.

Для з’ясування цієї мети було поставлено такі завдання:

• визначити поняття та основні ознаки, що характеризують суб’єкт злочину;
• визначити, хто не може бути суб’єктом злочину;
• визначити обставини, що виключають кримінальну відповідальність;
• порівняти суб’єкта злочину за нормами Статуту 1566р. та за чинним законодавством України.

Виклад основного матеріалу. Кримінальне право України — це система юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. З цього визначення можна зрозуміти, що основними ознаками цієї галузі права, тими , що відрізняють її від інших є злочин та покарання. Саме злочин є одним з найголовніших інститутів кримінального права, адже ч.1 ст. 2 говорить, що саме наявність ознак злочину у вчиненому суспільно-небезпечному діянні певної особи є чи не єдиною підставою кримінальної відповідальності [7, 139-151 с.] .

Злочин – це передбачене Кримінальним Кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Він має стадії: закінчений і незакінчений, а також класифікується в залежності від ступеня тяжкості: невеликої, середньої тяжкості, тяжкий та особливо тяжкий. В залежності від тяжкості злочину диференціюється показання за його вчинення: від покарання у вигляді позбавлення волі до 2 років до довічного позбавлення волі за винятком штрафу як основного покарання. З визначення злочину можна відокремити його певні ознаки. До прикладу,  це діяння є суспільно небезпечним, що означає, що воно завдає шкоду об’єктам, які охороняються чинним законодавством; винним – воно вчинене умисно або з необережності; це протиправне діяння – порушує певну правову норму; каране діяння, тобто залежно від виду за це діяння передбачене покарання, а також це діяння, що вчинене певним суб’єктом [5, 8-11 с.].

Особу не можна притягти до кримінальної відповідальності, якщо в її діянні відсутні ознаки складу злочину. Склад злочину – це сукупність встановлених у криміналь­ному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне . У кожному складі злочину виділяють його елементи, а саме: об’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину (їх сукуп­ність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону злочину (суб’єктивні ознаки складу). Саме сукупність всіх ознак у діянні особи означає те, що вона скоїла злочинне діяння [6, 88-98 с.].

Чи не найголовніший елемент складу злочину  – суб’єкт злочину, адже він  неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину. Згідно з Кримінальним Кодексом України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. У теорії кримінального права поряд з поняттям «суб’єкт злочину» виділяється поняття «особистість злочинця». У кримінально-правовому аспекті поняття «суб’єкт злочину» і «особистість злочинця» не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним. Якщо поняття суб’єкта злочину є важливим для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. Одночасно, у багатьох статтях Кримінального кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни:  «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчиненні злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо. На практиці поняття «суб’єкт злочину» широко застосовується в процесі аналізу по суті кожного скоєного злочину [9].

Литовські Статути  безумовно є великим надбанням для правової системи України, адже саме в цей період територія України перебувала під владою Речі Посполитої – об’єднаної Польщі та Литви, тому вони  є одним з головних джерел  права нашої держави, зокрема кримінального права як галузі та всіх його інститутів.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях,  приділяло визначенню злочинів і покарань. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його почали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою [4].

Останні 4 розділи Другого Литовського Статуту встановували правила кримінальної відповідальності. Зокрема 11 розділ називався «О кгвалтехъ и о головщызнахъ шлхецкихъ» – про насильство і злочини проти шляхти, і складався з 35 артикулів.  До прикладу, артикул перший «Хто бы на чіи домъ або на господу умысльнЂ наЂхалъ, хотечи его забити» говорить, що хто посягне на чийсь будинок або життя його господаря, хто когось поранив чи забив у цьому домі, тому загрожує смертна кара, а родичам його – головщина, але якщо злочинець нікого не вбив та не поранив, але наніс шкоду,  йому загрожує штраф 20 рублів. Розділ 12 «О головщызнахъ и навезкахъ людей посполитыхъ» – злочини проти простих людей, складається з 14 артикулів. Розділ 13 «О грабежахъ и навезкахъ» – про майнові злочини, складається з 14 артикулів. За крадіжку панського коня – штраф 8 коп грошей; за вола – 80 коп грошей, за корову – 50, за свиню – 20 (артикул 8); за пшеницю ціна 15 коп, жито – 20 коп грошей (артикул 11). Розділ 14 «О злодЂйст†вского стану» – всі інші злочини, складається з 30 артикулів. Зокрем,  артикул 4 цього розділу «О важности лица, за што злодЂй каранъ быти маеть» говорить про те, що, якщо злочинець вчинив шкоду особі, що коштує більше 50 коп грошей – підлягає смертнй карі, а якщо менше 50 коп – «маеть у столпа дубцы битъ быти, а лицо маеть вернути тому, чіе есть, а навезка на тое лицо зъ маетности его маеть быти плачона». [10]

За нормами Другого Литовського статуту відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. При вчиненні злочину кожен відповідав сам за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини за двома головними групами: проти публічного добра і суспільних інтересів; проти приватного добра та особистих інтересів. До першої групи належали злочини, за які передбачалася смертна кара.

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), грабіж, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство тощо.

За  Другим литовським статутом  деякі злочини шляхті передбачалось не тільки зменшувати покарання, а й була можливість звільнення від покарання. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Також з’явився інститут звільнення від відповідальності душевнохворих і від покарання за умови вчинення злочину в стані крайньої необхідності або необхідної оборони. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання [9].

Взагалі  суб’єктом злочину були як вільні так і феодально залежні особи. Литовський Статут визначав дію кримінального закону за колом осіб: кримінальній відповідальності підлягав будь-хто у державі, а також іноземці, a не несли кримінальну відповідальність неповнолітні особи, тобто особи до чотирнадцяти років.

За умисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася головщина, також інші  видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого годовщину[1].

Саме в цю добу в праві починає оформлюватись і діяти принцип «безпосередньої відповідальності особи за вчинений нею злочин». Так, якщо Судебник Казимира ще передбачав можливість притягувати до відповідальності близьких родичів (… «пак ли чего у раму не будет, а будет ли то жона з дытьми ушо взрослыми, ино жоною й детми за платити…» п. 1 Судебник князя Казимира 1468 року), то вже Литовський статут чітко закріплював «не мает нихто ни за кого терпети але кажды сам за себе…» (Арт. 7).

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ розглядалися такі стадії злочину, як: намір, підготовка й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов’язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів.  Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочин, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші – як виконавці, а треті – як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причиновому зв’язку зі злочинним результатом, але які знали про злочин, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову. Наприклад, майно членів сім’ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім’ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання залежно від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено ще у статуті 1529 р. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню [2, 96-107 с.].

Суб’єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину, так і передбачалось існування інституту колективної відповідальності. Тільки люди несли кримінальну відповідальність за шкоду, тварини не були суб’єктами злочину. Колективна відповідальність групи осіб (сім’я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання [3, 94-158 с.].

Вивченням цього питання займався також видатний науковець І.О. Малиновський. Іоникій Олексійович встановив, що в кожному злочині присутні наступні ознаки: суб’єкт, об’єкт та саме злочинне діяння. Поєднання цих ознак в науці кримінально права називається складом злочину.  Поняття злочину в Статутах ненадане, однак вчений встановив його зміст, виходячи із тексту артикулів Статутів. Також І.О. Малиновським були виділені всі терміни,­ які вживалися в значенні злочину. Дослідник вказав на панування договірних засад у сфері кримінальних відносин, підкресливши тісний зв’язок між кримінальними і цивільними наслідками правопорушення.­ ­ І. Малиновський вказав, що порушення цінностей, які охороняються нормами права, можливо і зі сторони природних сил, проте, вони не є суб’єктом злочину, вказавши, що злочин – це порушення благ та інтересів результатами діяльності саме людини.  Дослідник зауважив, що тварини також не є суб’єктами злочину, вони лише можуть завдавати шкоди, за яку буде нести відповідальність їх господар. В цьому випадку тварина є таким знаряддям злочину як ,до прикладу, шабля. Іоникій Олексійович також вказав, що не кожна людина, яка скоїла злочин є суб’єктом злочину, наприклад,  якщо вона неповнолітня. «Шальные»  тобто психічно хворі, також не несуть відповідальності за скояне – відповідальність несе той, хто змусив їх це вчинити «подстрекатель». Стан сп’яніння та стан афекту також не виключають злочинність діяння, напроти, злочин, скоєний в стані афекту вважається кваліфікованим. За такий злочин покаранням слугує смертна кара у формі четвертування.  Вперше в історіографії питання злочину в литовсько-руському праві­ XVI ст.­ дослідник встановив,­ що суб’єктом кримінального права за Статутами Великого князівства Литовського була держава,­ однак існували певні обмеження повноти верховенства держави у кримінальному праві, зумовлені існуванням звичаєвого права, волі потерпілого, ­судовими повноваженнями вотчинників [8, 18-22 с.].

Дослідивши питання суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту можна спостерігати наскільки норми Литовських Статутів повпливали на українську правову систему, зокрема на розвиток кримінального права України.

Отже, відповідно до  ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину може бути: 1) особа фізична; 2) особа осудна; 3) особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за вчинене нею суспільно небезпечне діяння. Ці три ознаки є обов’язковими для кожного випадку оцінки наявності суб’єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка вчинила злочин [1, 139-151].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єкт злочину – це перш за все особа чотирнадцяти років, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити [10].

У багатьох правових нормах як Загальної, так і Особливої частин КК України, вживаються щодо суб’єкта злочину, фізичної особи, спеціальні дефініції і різноманітна термінологія, яка відповідає змісту тієї норми, з якою закон пов’язує певні юридичні наслідки. Йдеться про вживання таких дефініцій і термінів: 1) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; 2) особа, яка вчинила умисний злочин; 3) особа, яка вчинила злочин з необережності; 4) особа, яка вчинила злочин у віці з 14 до 16 років; 5) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); 6)особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру (ст. 93 КК України); 7) особа, до якої застосовується примусове лікування (ст. 96 КК України); 8) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо. Тобто покарання диференціюється в залежності від того, чи здійснюється злочин вперше, вік, за яких обставин він вчинений,  має місце така обставина, як емоційний стан особи в момент вчинення злочину, а також залежить від посади, яку особа обіймає, чи здійснюється одноособово чи групою осіб [5].

У Статуті 1566 р. диференціюється відповідальність особи, тобто чи є особа суб’єктом за її статусом у суспільстві, до прикладу простолюдин чи шляхтич. Також існують такі інститути, як інститут колективної відповідальності, крайня необхідність та необхідна самооборона, що характерно для кримінального права України.

За нормами КК України суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.  Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб’єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб’єктами злочину (ч. 1 ст. 20). Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб’єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності. Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом [5].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єктом злочину також є лише особа, тобто не предмет, сили природи чи тварина, за неї як і передбачається в законодавстві України, відповідальність несе господар, а також суб’єктами є іноземці. Покарання за злочин диференціювалося відповідно до виду злочину. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки. Чинне законодавство України не передбачає смертну кару, найвищою мірою покарання є довічне ув’язнення, від якого звільняються вагітні жінки , та особи, яким виповнилось 65 років.

Можна спостерегти, що як і в литовському так і в українському кримінальному праві особа повинна усвідомлювати свою вину і свої дії. Поєднує ці системи права і те, що злочини поділялися на закінчені та незакінчені, здійснені одноособово чи за співучасті, здійснені умисно чи з необережності.

Висновок. Суб’єкт злочину за нормами Другого статуту Великого князівства Литовського – це як феодальнозалежна, так і вільна особа, яка усвідомлює вчинене нею, свою вину. Суб’єктом злочину не можуть бути тварини або сили природи, проте відповідальність несуть навіть іноземці.

Вже у XVI столітті виокремлювались суб’єктивні та об’єктивні обставни, які допомагали визначити чи є особа злочинцем і на яке покарання вона заслуговує. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець),  кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Кримінальне право України увібрало в себе норми права Литовської держави XVI століття, адже чинне законодавство містить дуже багато схожих ознак, які виявляються під час кваліфікації злочинця. Виділялися стадії виконання злочину та мала місце колективна відповідальність, яка діє і тепер.

Отже, аналіз історичних джерел є дуже важливим для вдосконалення норм чинного законодавства, особливо в юриспруденції,  коли від цього залежить дотримання основних прав та свобод людини і громадянина, закріплених у міжнародних та національних актах законодавства.

Список використаних джерел

1. Держава і право : [ Електронний ресурс] / Copyright.– http://uris.org.ua/istoriya–gosudarstva–i–prava–ukrainy/kriminalne–pravo–v–litovskiy–derzhavi.

2. Іванов. В. М. Історія держави і права України  : навч. посіб. / В. М. Іванов. – К. : Атіка, 2007. –   96-107 с.

3. Історія держави і права України : підручник / [А. С. Чайковський, В. ї. Батрименко, Л. О. Зайцев та ін.] ; за ред. А. С. Чайковського. – К. : Юрінком Інтер, – 94-158 с.

4. Історія та гуманітарні дисципліни : [ Електронний ресурс] / Copyright MyCorp.–  http://ukrhist.at.ua/publ/40–1–0–352.

5. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради – 2001 –  № 25-26 – 8-11 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник / [Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І.] за ред. М.І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова – К. : Право, 2005. –  88-98 с.
7. Кримінальне право України : Загальна частина : Підручник / [Баулін Ю. В., Борисов В. І., Кривоченко Л. М. та ін.] ; pа ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація– 4-е вид., перероб. і доповн. – К. : Право, 2010. – 139-151 с.
8. Малиновський І. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту / за ред. В О. Попелюшка. – Острог: Національний університет «Острозька академія», – 18-22 с .
9. Психологія особистості злочинця : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm http://pidruchniki.com/15941024/psihologiya/psihologiya_osobistosti_zlochintsya.

10. Статут Великого князівства Литовського 1566 року : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm .