Стан дослідження. Дослідження інститутів кримінального процесуального права є поширеним явищем серед науковців. Проблемам інституту засудженого приділили увагу такі вчені, як С.А. Альберт, Т.В. Варфоломієва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорєв, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.О. Попелюшко, В.Н. Случевський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, І.Я. Фойницький та інші. У 2004 році Маляренком В. Т. була видана праця «Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика”. В 2010 році Попелюшком В. О. було видана праця «Функція захисту в кримінальному судочинстві України». Однак з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України питання законодавчої коректності поняття засудженого залишається відкритим.
Насьогодні залишається проблемою питання коректності поняття засудженого. З точки зору законодавчого визначення даного поняття здавалось б все просто. Згідно ст. 43 чинного КПК визначається, що засудженим визнається обвинувачений стосовно якого обвинувальний вирок суду набрав законної сили [ 3, ст. 42 ] .
Також у відповідності із статтею 532 КПК України вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Проголошення судового рішення є важливою процесуальною дією, яка обумовлює настання певних юридичних наслідків [ 4, с. 489 ]. Саме проголошення є відправною стадією для подальшого набуття статусу засудженого, якщо йде мова про обвинувальний вирок суду.
Провівши паралель між поняттям засудженого та законодавчим визначенням моменту набрання виром законної сили можна зробити висновок, що засуджений, як учасник кримінальних процесуальних відносин з’являється на стадії касаційного розгляду або після пропуску строку на апеляційне оскарження вироку суду першої інстанції. Згідно чинного кримінального процесуального законодавства для оскарження вироків такий строк становить тридцять днів з моменту їх проголошення.
Звідси випливає, що засуджений на стадії апеляційного провадження та й одразу після проголошення вироку суду першої інстанції не фігурує. На даному етапі фігурує інший суб’єкт – обвинувачений.
На нашу думку, визначення обвинуваченого, а не засудженого як суб’єкта, що існує на стадії апеляції є дещо некоректним. Можна, наприклад, навести наступне положення ЗУ «Про застосування амністії в Україні»: «Установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання [ 6, ст. 3 ]».
Далі, як приклад, також можна навести положення ч. 1 ст. 75 Кримінального кодексу України: «Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням» [ 1, ст. 75 ]. Відповідно до ч. З ст. 75 КК встановлення у вироку іспитового строку є невід’ємною ознакою звільнення від відбування покарання з випробуван¬ням [ 2, с. 285 ].
Як бачимо, тут виникає певна номінальна колізія, коли вживається термін засуджений до терміна обвинувачений, якщо проводити паралель між вищенаведеними нормативно-правовими актами та чинним КПК України, адже засуджений, як було з’ясовано вище, з’являється лише на стадії касаційного розгляду або після закінчення строку на апеляційне оскарження вироку суду. Звичайно, контраргументом може служити мотивація того, що чинний КПК вступив в силу відносно недавно, а багато нормативно-правових актів не приведені у відповідність із його положеннями про визначення таких суб’єктів, як обвинувачений та засуджений.
Однак вище наведена проблема полягає не у вищезгаданій номінальній колізії, а у тому як законодавець підійшов до визначення самого поняття засудженого у чинному КПК.
На нашу думку, неправильним є підхід законодавця у плані віднесення поняття обвинуваченого до стадії апеляції, а не поняття засудженого. В даному випадку було б правильніше вживати термін засуджений після проголошення вироку суду в суді першої інстанції.
Така позиція базується на тому, що законодавець пішов темпоральним шляхом визначаючи поняття засудженого, тобто прив’язав набуття його статусу до певних строків. Такий підхід у визначенні процесуального поняття засудженого є неправильним змістовно. Замість того щоб започаткувати статус засудженого на стадії апеляції він продовжив зберігання за особою статусу обвинуваченого, чого не повинно бути в принципі.
На нашу думку, обвинувачений не може по суті фігурувати під час апеляційного розгляду, адже він тоді по факту вже є засудженим вироком суду першої інстанції і це повинно бути відправною точкою для набуття статусу засудженого. Вирок суду є рішенням про винуватість чи невинуватість особи. Саме в ньому обриваються процесуальні перипетії змагальності між сторонами захисту і обвинувачення та приймається рішення на користь однієї з них.
Обвинувачений ж є особа, обвинувальний акт щодо якої направлено до суду [ 3, ст. 42 ]. Обвинувачення – твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку передбаченому кодексом [ 3, ст. 3 ]. Підтримання державного обвинувачення в суді згідно ст. 5 ЗУ «Про прокуратуру» покладається на прокурора [ 7, ст. 5 ]. У справах приватного обвинувачення обвинувачення здійснюється потерпілим.
Як випливає із вищенаведеного, набуття статусу обвинуваченого розпочинається із направленням обвинувального акта до суду, а сам статус функціонує протягом здійснення обвинувачення під час судового розгляду. Сам статус обвинуваченого по факту припиняється постановленням вироку, де констатується факт засудження або виправданням особи, а тому обвинувачений далі, як процесуальна фігура не може існувати апріорі, адже припиняється саме обвинувачення, яке нерозривно пов’язане із останнім.
Після проголошення обвинувального вироку згідно чинного кримінально-процесуального законодавства «обвинуваченому» надається тридцять днів на оскарження вироку. В даному випадку право особи на апеляційне оскарження не є продовження захисту від обвинувачення, а є гарантією оспорювання юридично та фактично встановленого факту засудження в обвинувальному вироку суду, оскільки саме обвинувачення вже закінчилось.
Обвинувальний вирок ж є наслідком суперництва обвинувачення і захисту, як елементів процесу доказування. Метою ж доказування є досягнення істини в кримінальній справі [ 5, с. 401 ]. Тобто прийняте у вироку рішення на користь сторони обвинувачення є істиною, а не продовженням обвинувачення. Констатована у вироку винуватість якраз і підтверджує наявність статусу засудженого. Звідси випливає, що особа в кримінальному процесі в цій ситуації фактично є засудженим, а не обвинуваченим, що суперечить чинному формально-юридичному формулюванню даних понять.
Крім того одним із випадків трансформації процесуального статусу обвинуваченого в процесуальний статус засудженого є так званий збіг строків на апеляційне оскарження. Як вище зазначалось, одним із випадків появлення у процесі особи засудженого є набуття вироком суду першої інстанції законної сили, що відбувається після закінчення строку на подання апеляційної скарги. В даному конкретному випадку статус засудженого ставиться в темпоральну залежність від бездіяльності чи правового нігілізму обвинуваченого у вигляді неподання апеляційної скарги.
На наш погляд, така позиція законодавця у започаткуванні статусу засудженого є абсурдною, а тому ми пропонуємо, щоб статус засудженого набувався після винесення судом обвинувального вироку суду, де констатується винуватість останнього.
Слід також зазначити, що зміст КПК 1960 року суперечив змісту чинного КПК України в плані можливості наявності особи обвинуваченого на стадії апеляційного розгляду, хоча перший теж далеко недосконало регламентував інститут засудженого, не визначаючи навіть самого поняття особи засудженого. Так в п. 1 ч. 1 ст. 348 КПК 1960 року передбачалось право саме засудженому подати апеляцію, а не обвинуваченому. Така позиція законодавця була правильною, оскільки, як зазначалось, у вироку суду першої інстанції констатується винуватість особи, яка повинна відігравати визначальну роль при виникненні у особи процесуального статусу засудженого.
Що стосується стадії апеляції, то в ній особа теж є по суті засудженим. Хоча контраргументом виступає наступне положення КПК: «Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого» [ 3, ст. 404 ]. Звідси випливає, що щодо особи теж в апеляції здійснюється обвинувачення, а тому вона є обвинуваченим, оскільки в апеляції теж здійснюється дослідження фактичних обставин. Однак, насправді, в апеляції особа по факту перебуває в статусі засудженого, оскільки в кінцевому результаті оспорюється встановлений факт винуватості судом першої інстанції, який є безумовним атрибутом особи засудженого, а не особи обвинуваченого. Апеляційним судом по суті здійснюється перевірка правомірності чи неправомірності набуття статусу «засудженого», а не продовження обвинувачення.
За таких умов принцип «iudicio non errabit» («суд не помиляється») стосовно суду першої інстанції не діє, а діє інший принцип «суд помиляється», оскільки із змісту чинного кримінального процесуального законодавства випливає, що статус засудженого не може започатковуватись ним, якщо подано апеляційну скаргу. В такій ситуації виникає риторичне іронічне запитання, чому не зберегти статус обвинуваченого аж до Верховного суду України, адже всі нижче стоячі суди можуть прийняти незаконне судове рішення.
Як бачимо, із всього вище наведеного законодавець змістовно неправильно визначив поняття особи засудженого у Кримінальному процесуальному кодексі України, а питання законодавчої коректності поняття засудженого є відкритим, оскільки в основу формування даної процесуальної фігури ставиться збіг строків на апеляційне оскарження або набрання вироком законної сили, якщо мова йде про апеляційну інстанцію. За таких умов набуття особою статусу засудженого ставиться в темпоральну залежність від пасивної поведінки обвинуваченого стосовно подання апеляційної скарги та повністю ігнорується змістовна сторона поняття засудженого, коли з’являться фактичний засуджений в кримінальному процесуальному аспекті через постановлення обвинувального вироку судом першої інстанції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 75
2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Видавничий дім, – 2003. – 1196 с
3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 4651-VI – Ст. 3, Ст. 42, Ст. 43, Ст. 404
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Харків. Право. – 2012. – 1324 с
5. Нор В. Т. Істина у кримінальному судочинстві: ідея, догма права, реалізація / В. Т. Нор. – Часопис Національного університету “Острозька академія”. Серія “Право”. – 2010. – №2 – С. 389- 401
6. Про застосування амністії в Україні: Закон України від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48 – Ст. 3
7. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53 – Ст. 5

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінально-процесуальний кодекс Української радянської республіки, затверджений 13 вересня 1922 р.: Видавництво Наркомюста. – Харків. – 1922 р. – Ст. 94, Ст. 346, Ст. 407
2. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1927 року: Прийнятий 2-ю сесією ВУ ЦВК X скликання, 1927 р., № 58-59, – Ст. 86, Ст. 315, Ст. 368
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – Ст. 93, Ст. 327, Ст. 348.
4. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. / Л. М. Лобойко — К.: Істина, 2007. — 456 с.
5. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А. С. К., 2004. – 1015 с.
6. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2011 р. N 14, Ст. 1
7. Ширшов М. Пределы действия запрета преобразования к худшему / М. Ширшов, Я. Мотовиловкер // Советская юстиция. – 1974. – № 14. – С. 7-8.

The questions of masmedia way of violation of the presumption of innocence are described in the article.
Ключові слова: презумпція невинуватості, принцип, кримінальний процес, злочин, журналісти.

Key words: presumption of innocence, principle, criminal action, delict, journalists.

Постановка проблеми та короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Принцип презумпції невинуватості один з ключових принципів кримінального процесу. Питанням вивчення принципу презумпції невинуватості займалась велика кількість вчених. В 1982 р. Професором А. М. Ларіним була опублікована праця «Презумпція невинуватості». З такою ж назвою професором В. М. Савицьким в 1997 році була видана праця по презумпції невинуватості. Проте, питання масмедіального способу порушення принципу презумпції невинуватості залишається актуальним і сьогодні.
Викладення основного матеріалу. Сьогодні доволі важливим залишається питання масмедіального способу порушення презумпції невинуватості. Зокрема, дане питання стосується журналістів, оскільки презумпція невинуватості може порушуватись не тільки учасниками процесу, а й іншими особами. Деякі дослідники вважають, що презумпція невинуватості може бути порушена лише представниками держави – суддею, прокурором, чиновником тощо. Проте слід сказати, що презумпцію невинуватості можуть порушити і інші особи, адже сама презумпція невинуватості це не лише кримінально-процесуальне, але і соціально-правове явище, тобто передбачає невинуватість особи з боку суспільства. На підтвердження цього можна навести формулювання загального правила презумпції невинуватості, передбаченого ч. 1 ст. 62 КУ України: «особа вважається невинуватою, доки її вина не буде доведена в установленому законом порядку і встановлена вироком суду [ 2 ]. Як бачимо, невинуватість особи є універсальною, а лише різним може бути об’єкт посягання при порушенні принципу презумпції невинуватості. Якщо порушення здійснюється суб’єктами кримінального процесу, то центральним об’єктом посягання завжди залишається право на свободу, – в усіх інших випадках честь і гідність останньої. Відповідно і наслідки порушення принципу презумпції невинуватості є різними: в першому випадку це може бути застосування інститут відводу, притягнення за постановлення завідомо неправосудного вироку ( ст. 375 КК України ) тощо, в іншому випадку – відшкодування моральної шкоди за розповсюдження недостовірної інформації, яке здійснюється в приватно-позовному порядку, а також рідше притягнення до кримінальної відповідальності за завідомо правдиве повідомлення про злочин ( ст. 383 КК України).
Доволі дискусійним було і залишається питання про те, чи можуть саме журналісти, в принципі, порушити презумпцію невинуватості особи. Більш впевнено можна сказати, що можуть, адже діє правило відповідно до якого: «до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитися як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах твердити, що дана особа є злочинцем» [ 7, с. 54 ]. Разом з тим, презумпція невинуватості є частиною більш широкого права – права особи на справедливий судовий розгляд. Вважається, що поширення інформації у ЗМІ може підірвати право особи на справедливий суд, оскільки преса може підштовхувати суддів, а особливо суд присяжних чи присяжних засідателів до певного рішення. З іншого боку, преса може налаштувати суспільство на рішення про винуватість особи, і в такій ситуації виправдальний вирок суду може серйозно підірвати авторитет і довіру до правосуддя. Саме тому Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № (2003) 13 «Про надання інформації щодо кримінального судочинства через засоби масової інформації» містить окремий принцип № 2 «Презумпція невинуватості» такого змісту: «Повага до принципу презумпції невинуватості є невід’ємною частиною права на справедливий суд. Згідно з цим, погляди та інформація стосовно судових процесів, що відбуваються, мають передаватися або розповсюджуватися через засоби масової інформації тоді, коли це не зашкоджує презумпції невинуватості підозрюваного, обвинуваченого або підсудного» [ 6 ].
Крім того, журналісти, коли порушують принцип презумпції невинуватості посягають не лише на честь і гідність особи, розповсюджуючи недостовірну і передчасну інформацію, а й на свободу останньої. Тим самим створюються через інформаційний вплив на суб’єктів кримінального процесу своєрідний ореол винуватості особи. Формування зневаги до презумпції невинуватості лежить в основному на слідчих та дізнавачах, в провадженні яких перебуває справа. Однак їм вторять в цьому чимало журналістів чи не усіх видів засобів масової інформації, але уже, здебільшого стосовно осіб, нижчих за рангом та пересічних громадян [ 4, с. 80 ].
З точки зору всього вище сказаного можна зробити декілька висновків. По-перше, оскільки презумпція невинуватості є частиною права на справедливий суд, то преса не може порушити презумпція невинуватості, якщо щодо особи не порушувалося кримінальної справи. У цьому випадку мова буде йти виключно про можливу дифамаційність твердження. Якщо проти особи вже порушена кримінальна справа, яка перебуває на стадії розслідування чи у суді, журналісти повинні більш обережно ставитися до поширення інформації. Журналісти у такій ситуації не повинні публікувати стверджувальні висловлювання, а вкладати слова в уста інших осіб. Правильним є використання фраз: «як стверджує прокурор», «слідство встановило що», «свідок стверджує».
Також одним з недоліків законодавства, що спричиняє масмедіальне порушення презумпції невинуватості є такий привід для порушення кримінальної справи, як повідомлення опубліковані у пресі [ 3 ]. При використанні повідомлень, опублікованих в пресі, як приводів для порушення кримінальної справи, слід мати на увазі, що в них, як правило, називаються конкретні особи і докладно описуються діяння, містять ознаки злочину. У даному випадку керівництво вимогами презумпції невинуватості забезпечує критичне ставлення прокурора, слідчого, суду до викладених подій, у зв’язку з чим ухвалюється рішення про порушення кримінальної справи з даного приводу є можливим лише після всебічної, повної й об’єктивної перевірки й оцінки інформації, що міститься в публікації [ 1, с. 120 ]. Проте, незважаючи навіть на неупередженість учасників кримінального процесу, все ж відбувається позапроцесуальне порушення презумпції невинуватості. По-друге, чи не посилює таке повідомлення в пресі обвинувальну спрямованість діяльності слідчого, прокурора, які перш за все повинні з’ясовувати об’єктивну істину.
Існує думка, що такий привід, як повідомлення, опубліковані в пресі не є порушенням презумпції невинуватості, так як закон передбачає спеціальні вимоги до преси. Відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію [ 5 ]. Звідси випливає, що такі повідомлення про злочин, які підпадають під привід для порушення кримінальної справи можуть бути опубліковані в пресі, що характеризується періодичністю видання та здійснюється на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Виникає питання чи є це гарантією презумпції невинуватості? Відповідь є наступною – дані вимоги не є гарантією презумпції невинуватості, а лише вказують на монополію в здійсненні повідомлень про вчинений злочин. Таким чином повідомлення здійснені в пресі можуть бути порушенням ч. 1 ст. 62 Конституції України, відповідно до якого особа є апріорі невинуватою доти, доки це твердження не буде спростовано в обвинувальному вироку суду, що набрав законної сили. Відповідно всі заяви про особу, як про злочинця є порушенням презумпції невинуватості.
Таким чином, з метою вдосконалення реалізації особою принципу презумпції невинуватості було б доцільно виключити п. 4 ч. 1 ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України про повідомлення, опубліковані в пресі з переліку приводів для порушення кримінальної справи, оскільки останній спричиняє порушення презумпції невинуватості.
Висновки. Слід також сказати, що проект нового кримінально-процесуального кодексу не містить розділу «порушення кримінальної справи». Однак чи зменшить це масмедіальне порушення принципу презумпції невинуватості чи призведе до анархії при порушенні кримінальної справи невідомо.

Список використаних джере
1. Гуліна С. Проблеми реалізації презумпції невинуватості в кримінальному процесі / С. Гуліна //Кримінальний процес. – 2005, – № 1. с. 138 – 141
2. Конституція України //Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 62
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – п. 4 ч. ст. 94
4. Попелюшко В. О. Презумпція невинуватості за законом, на грані законом та поза його межами / В. О. Попелюшко // Часопис академії адвокатури України. – 2008. – № 1. – С. 78 – 82
5. Про друковані засоби масової інформації: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1
6. Рекомендація Rec (2003)13 Щодо надання інформації через засоби масової інформації стосовно кримінального судочинства від 10 липня червня 2003 р. : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://www.medialaw.kiev.ua/laws/laws_international/51/
7. Удалова Л. Д. Кримінальний процес України: Загальна частина: Підручник. / Л. Д. Удалова — К. Кондор, 2005. — 152 c.

The basic provisions and the question of realization of the presumption of innocence in Roman law and process are described in the article .
Ключові слова: презумпція невинуватості, принцип, римське право, кримінальний процес, вина, змагальний процес, інквізиційний процес, суд, гарантії презумпції невинуватості, римські громадяни, злочин, правопорушення, юрисдикція, доказ, свідок, цивільний, вирок, позов, присяжні.
Key words: presumption of innocence, principle, Roman law, criminal action, guilt, adversary proceeding, judicial inquisition, court, guaranties of presumption innocence, citizen of Rome, crime, delict, jurisdiction, proof, witness, civil, finding, claim, jury.

Постановка проблеми та короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Без римського права не існувало б того Європейського права, яке ми маємо сьогодні. Питанням дослідження римського права займалась велика кількість вчених. В 1997 році О. А. Підопригорою була опублікована праця «Римське приватне право». В 1982 р. Професором А. М. Ларіним була опублікована праця «Презумпція невинуватості». З такою ж назвою професором В. М. Савицьким в 1997 році була видана праця по презумпції невинуватості. Проте, нажаль питання презумпції невинуватості в римському праві та процесі досліджувалось побічно та поверхнево.
Викладення основного матеріалу. Традиційно прийнято вважати, що прототипом презумпції невинуватості (praesumptio innocentiae) виступає встановлене давньоримськими юристами правило “praesumptio boni viri» (учасник судового позову вважається таким, що діє сумлінно, поки інше не доведено) [ 4, с. 12 ]. Деякі радянські дослідники, зокрема, А. М. Ларін, висловлюють сумніви щодо давньоримського походження презумпції невинуватості, мотивуючи тим, що зазначені положення застосовувалися лише в розгляді майнових спорів і не поширювалися на кримінальні справи. Однак з таким підходом можна не погодитись, так як в давньоримському праві презумпція невинуватості була закріплена саме як універсальний принцип, хоча в класичний період дія цього принципу поширювалося тільки на майнові спори. Дану точку зору підтверджує і аналіз текстів Законів XII Таблиць, в яких містились норми, що закріплюють окремі положення презумпції невинуватості (у той період – презумпції добропорядності) [ 10, с. 136 ]. Крім того сфера регулювання цивільного права була набагато ширшою ніж та, що регулюється цивільним правом сьогодні. Так, поняття цивільний (civilis ) охоплювало питання взаємовідносин між римськими громадянами, навіть значна частина кримінального права поглиналась jus civile. Так крадіжка, тілесні ушкодження, не зважаючи на кримінально-правову природу відносились до предмету регулювання цивільного права. Саме ж кримінальне право не існувало самостійно, а як складова частина приватного ( в даному випадку jus civile ) та публічного права. В останньому випадку публічного права стосувались найтяжчі злочини проти особи, зокрема і вбивство, а також злочини versus rei publicae. Таким чином можна сказати, що presumptio boni viri було першим в світі універсальним правилом про невинуватість особи і прототипом сучасного принципу презумпції невинуватості.
Спочатку presumptio boni viri поширювалось тільки на громадян Риму та його колоній, які визначались за етнічною приналежністю, тобто за національним принципом. Пізніше jus civile почало діяти на всій територій Італії і стосовно всіх її жителів, які були урівнені в правах з римлянами. В 212 р. н. е. імператор Каракала надав права римських громадян всім жителям імперії. Це означало розширення дії jus cіvile і як наслідок presumptio boni viri. Як бачимо принцип презумпції невинуватості на даному періоді був універсальним як на законодавчому рівні, так і з точки зору географії, хоча презумпція невинуватості далеко не завжди застосовувалась, оскільки діяли жорстокі норми jus gentium.
Окрім зазначеного універсального правила презумпції невинуватості – presumptio boni viri римлянами були сформульовані і інші важливі положення презумпції невинуватості. Так було сформульовано положення: Ei incumbit probatio qui dicit, non qui negat – тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує [ 11 ]. Дане положення є чи не найважливішим положення презумпції невинуватості в плані її фактичної життєздатності, адже в противному разі при наявності обов’язку доводити свою невинуватість про презумпцію невинуватості взагалі не можна говорити, оскільки тоді особа є апріорі винуватою.
Наступним важливим правилом презумпції невинуватості в римському праві було правило in dubio pro reo [ 6, с. 16 ] – сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Дане положення було сформульовано видатним римським юристом Юлієм Павлом, який згідно Законом про цитування 426 р. н. е. ввійшов до п’ятірки найкращих юристів ( Папініан, Гай, Павел, Модестин та Ульпіан ) імперії. Згідно цього закону праці вище згаданих юристів мали обов’язкове застосування в суді. Звідси слідує, що in dubio pro reo було не формальним правилом, а обов’язково застосовувалось на практиці.
Що стосується існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму, то специфіка презумпції невинуватості визначалась рядом особливостей. По-перше, в римській державі з моменту її заснування 753 р. н. е. до її падіння існувало 3 з 4 форм кримінального процесу: ранній обвинувальний, змагальний та інквізиційний. По-друге, існували специфічні форми цивільного процесу в рамках якого розглядалися кримінальні справи: легісакційний, формулярний, екстраординарний. Також існували специфічні види кримінального процесу за структурою та суб’єктами здійснення судочинства. Так кримінальне судочинство здійснювалось одноосібно магістратом, магістратом з народними зборами при розгляді справи в апеляції, присяжними та розгляд справ в порядку цивільного судочинства у трьох вище зазначених формах. Наявність таких специфікацій і визначало особливість існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму.
Період з 753 р. до н. е. до 509 р. н. е. в історії Риму прийнято називати епохою царського Риму. В цей період діяв ранній обвинувальний процес. Діяння, що обурюють суспільне відчуття всього народу, викликає неорганізовану розправу, «самосуд» юрби над винуватцем; діяння, направлені проти тих чи інших окремих осіб, викликає помсту самого потерпілого чи його близьких. Пізніше розвивається інститут викупу, матеріальної компенсації, про що вже говорять норми Законів XII таблиць. Державна влада при цьому в ніщо не втручається [ 8, с. 56]. Лише злочини, що зачіпають інтереси всього суспільства ( delicta publica ) підлягають суду державної влади, тобто рекса ( царя ). Проте і в цьому випадку принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі не діє. Наявність участі держави в окремих категоріях справи вказує на наявність інквізиційного процесу, а не презумпції невинуватості.
В період республіки почало практикуватись здійснення правосуддя магістратом. Про те і тут питання існування принципу презумпції невинуватості залишається проблемним. Розгляд справ здійснюється, як правило, магістратом стосовно окремих осіб: військових, жінок, рабів. Наявність таких специфікацій та спеціалізації вказує на обвинувальний характер процесу і ігнорування принципу презумпції невинуватості. Проте гарантією презумпції невинуватості була можливість перегляду презумпції невинуватості в апеляції магістратом разом з народними зборами при призначенні покарання у вигляді смертної кари. Винесення вироку здійснювалось шляхом голосування. Згодом виникають так звані судові комісії для окремих видів злочинів. Першою була комісія quaestio de repetundis, комісія у справах про хабарництво і вимагання службових осіб, сформована законом Кальпурнія ( 149 р. до н. е. ) [ 8, с. 170] . Кожна комісія складалась із 100-200 суддів, що робило гуманнішим і справедливішим сам процес.
Більшого розвитку презумпція невинуватості знайшла при розгляді справ, що розглядались колегією присяжних. Процес проводився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату ( як правило претору ). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу» [ 7, с. 263]. Цей процес застосовувався для розгляду справ, які виникали із звинувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськими громадянами, тощо. Присяжні виносили голосуванням ( dixerunt ) вирок у одному з таких формулювань: «виправданий» ( A. – absolve ), «засуджений» ( C. – condemno ), «істина не встановлена» ( N. L. – non liquet ). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків плюс 1 голос присяжних. Гарантією презумпції невинуватості було також те, що при рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували.
Суттєву особливість судового виробництва стосовно презумпції невинуватості складало також те, що ініціатива обвинувачення належить тільки окремим громадянам – приватним громадянам за винятком злочинів versus rei publicae. Це так званий принцип приватного обвинувачення ( accusatio ). Жоден магістрат не мав право здійснювати кримінальне переслідування. Якщо не знаходилось приватних осіб, взятих на себе обвинувачення, злочин залишався безкарним. Таке дублювання цивільного процесу при початку провадження у кримінальних справах було не тільки гарантією презумпції невинуватості, але й спричиняло надмірну безкарність в суспільстві. Лише у 81 р. до н. е. за lex Cornelia de injuriis найбільш тяжкі правопорушення проти особи почали розглядатися, як злочини і переслідувались за judicia publica [ 2, с. 558].
В провадженні з приватних деліктів специфіка існування презумпції невинуватості визначалась видами цивільного процесу, а саме: легісакційним, формулярним та екстраординарним процесом. Найдавнішою формою цивільного процесу був легісакційний. Особливістю легісакційного процесу була надмірна формалізованість. Наприклад, найменше відхилення від форми звертання призводило до втрати права на позов – процес припинявся. Як бачимо, в такий спосіб забезпечувалась презумпція невинуватості, хоча і іноді порушення судового церемоніалу часто залишало злочинців непокараними. Інша характерна риса легісакційного процесу – забезпечення явки відповідача і претора до суду. Це не було обов’язком державних органів, а покладалося на позивача. У разі неявки відповідача до претора розгляд справи не починався [ 7, с. 119 ]. В такому випадку особа залишалась невинуватою, але другою стороною медалі залишалась вищезгадана безкарність, тому питання презумпції невинуватості було спірним і залежало від конкретної ситуації. Питання про презумпції невинуватості у такому разі було виправданим лише при відсутності фактичного злочинця, коли справа не доходила до суду.
Законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія ( час прийняття невідомий ) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, що фактично створило новий вид процесу формулярний. Його особливістю була деформалізація процесу та скасування церемоніальних дій, які перешкоджали судочинству та захисту своїх прав кожною із сторін. Крім того позивач звільнявся від обов’язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Їх формулював претор у «формулі» ( спеціальній записці до суду ). Формула обов’язково включала інтенцію – виклад вимог позивача, кондемнацію – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції. Щоб звинуватити особу самої інтенції було недостатньо, якщо мова йшла про певний злочин і розгляд кримінальної справи. Обов’язково додавалась демонстрація чи проскрипція. Демонстрація являла собою частину формули, де стисло викладались факти і обставини, а також докази, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Також гарантією презумпції невинуватості було правило testimus unus – tesimus nullus ( один свідок – не свідок ) [ 9, с. 98 ]. Крім того відповідачу на захист свого права дозволялось подавати ексцепцію – заперечення відповідача проти вимог відповідача.
Антидемократизація процесу почалась із веденням екстраординарного процесу у період домінанту, який започаткувався в кінці III ст. н. е. Назва домінант походить від слова dominus ( пан ) [ 1, с. 503 ]. Сама вже назва ставить під сумнів наявність презумпції невинуватості в процесі та вказує на наявність диктатури, оскільки імператор володів необмеженою владою на відміну від доби принципату, де імператор розглядався не як владика, самодержець, а «перший громадянин» ( princeps civitas ) і контролювався з боку народу та сенату.
Імператори закономірно вбачали у преторських повноваженнях загрозу своєму авторитету в системі державного управління. Влада також не довіряла виборним суддям. Поступово набула практика розгляду справ магістратами, що часто призводило до повного нівелювання та ігнорування принципу презумпції невинуватості. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столицях – Римі і Константинополі – praefectum orbi – начальник міської провінції У випадку неявки однієї зі сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання [ 5, с. 109 ]. Суд втратив публічний характер, почали вестися протоколи судового засідання. Як бачимо всі вище наведені риси процесу вказують на наявність світського інквізиційного процесу. А після Нікейського собору 325 р. н. е., де християнство стало державною релігією почав зароджуватись релігійний інквізиційний процес. Як бачимо, прогресивні елементи кримінального та цивільного процесу стосовно принципу презумпції невинуватості були ліквідовані в період домінанату і замінені беззаконністю інквізиційного процесу.
Висновки. Не зважаючи на подальший занепад демократичного державного та правового устрою Стародавнього Риму, слід сказати, що презумпція невинуватості знайшла значного розвитку в римському праві та процесі. Крім того положення римського права про презумпцію невинуватості були рецепійовані в міжнародне та національне законодавство, чим підтверджується колосальна значимість останнього.

Список використаних джерел
1. Балух В. О. Історія Стародавнього Риму / Балух В. О., Коцур В. П. : Курс лекцій. – Чернівці: Книги XXI, 2005. – 680 с
2. Дождев Д. В. Римское частное право / Дождев Д. В. – М. : Издательская група ИНФРА М – НОРМА, 1996. – 704 с
3. Закони XII таблиць : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://law-students.net/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=92
4. Ларин А. М. Презумпция невиновности / Ларин А. М. – М. : Наука, 1982. – 380 с
5. Макарчук В. С. Основи римського приватного права / Макарчук В. С. Навчальний посібник., – К. : Атака, 2003. – 256 с
6. Молдаван А. В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія, США / Молдаван А. В. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 352 c
7. Підопригора О. А. Римське право : підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. – 2-ге вид. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 528 с
8. Покровський И. А. История римського права / Покровський И. А. – СПб. : Издательско-торговий дом «Летний Сад», 1998. – 560 с
9. Трофанчук Г. І. Римське приватне право / Трофанчук Г. І. Навчальний посібник. – К. : Атіка, 2006. – 248 с
10. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и Средние века) / сост. д. ю. н., проф. В. А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – 651 с
11. Iustiniani Digesta : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://webu2.upmf-grenoble.fr/Haiti/Cours/Ak/Corpus/d-01.htm#1