Серед вищих навчальних закладів України Національний університет «Острозька академія» посідає особливе місце. Унікальність цього вузу в тому, що він одночасно є наймолодшим і найстарішим – відродженим в 1994 р. спадкоємцем першої школи вищого типу східнослов’янських народів – Острозької слов’яно-греко-латинської академії (1576–1636), яка відігравала значну роль в українській освіті і культурі XVI–XVII ст. Після закриття в 1636р. академія припинила існування на 360 років. Лише із здобуттям Україною незалежності стало можливим відродження цього закладу в Острозі згідно з указом президента Л.М.Кравчука від 12 квітня 1994 року. Визначну роль у відновленні академії відіграло краєзнавче товариство «Спадщина» на чолі з П.З.Андруховим, а також підтримка цього починання ректором Києво-Могилянської академії В.Брюховецьким, державними посадовцями Р.Василишиним, В.Бабаком, В.Руденком. Історичне коріння академії гарантувало їй постійну увагу і підтримку з боку уряду. Завдяки указам президентів 1996, 2000 та 2004 рр., Острозька академія підняла свій статус від середнього навчального закладу – колегіуму до національного університету, що нині широко відомий за межами нашої держави і відзначений міжнародними нагородами. Феномен Острозької академії, яка за короткий період досягла значних успіхів, гідних здивувати світ, можна пояснити не тільки підтримкою держави і закордонних меценатів, але й, насамперед, титанічною працею керівництва, викладачів та працівників цього закладу, що сумісними зусиллями в роки складного становлення держави всупереч всім труднощам, зуміли створити диво – підняти академію на рівень провідних вузів України.
Історія відродженої академії ще не дочекалась грунтовної монографії, отож наше дослідження написане на основі вивчення документального матеріалу, а також статей П.З. Андрухова, М.П.Ковальського, І.Д. Пасічника, С.В.Грищука та багатьох інших авторів, які висвітлювали процес заснування і розвитку академії у періодичних виданнях.
Відродження академії. Ідея відродження академії вперше була висловлена в 1930-ті рр. діячами українського національного руху, зокрема Іваном Огієнком. Об’єктивно її подальшому розвитку сприяли наукові пошуки Миколи Павловича Ковальського (1929–2006), Ярослава Дмитровича Ісаєвича, Ігоря Зинов’ївича Мицька та інших дослідників, що вивчали історію та інтелектуальну спадщину Острозької академії, однак втілити цю ідею в життя в часи, коли Україна не була незалежною державою, було неможливо. У 1989 р. на хвилі національного піднесення в Україні, місцевою інтелігенцією Острога було створено краєзнавче товариство «Спадщина», яке очолив Петро Зотович Андрухов (1924–1996). Метою товариства було відродження культурної спадщини міста. За підтримки голови міськради Миколи Володимировича Грищука та доктора історичних наук Миколи Павловича Ковальського, який працював тоді на посаді зав. Кафедрою джерелознавства Дніпропетровського університету, у 1990 р. товариство започаткувало проведення наукових конференцій «Острог на порозі 900-річчя», виступило з ініціативою відродження Острозької академії. Після здобуття Україною незалежності ця ідея не видавалась фантастичною. Значним поштовхом для активізації роботи з питань відродження академії було видання розпорядження Голови Верховної Ради України Л.М. Кравчука від 19 вересня 1991 р. «Про відродження Києво-Могилянської академії». У вересні 1993 р. з ініціативи М.В.Грищука та П.З.Андрухова відбувся І з’їзд острожна, на якому було прийнято рішення про відродження ОА і створений організаційний комітет для здійснення цієї мети. 13 жовтня 1993 р. відбулися збори інтелігенції міста Острога, на яких знову розглядалося питання про відродження Острозької академії. Постанова зборів стала основою для звернення до Президента України. 18 січня 1994р. Острозька міська рада прийняла рішення подати клопотання до Президента України щодо вирішення питання про відновлення в Острозі державного університету «Острозька академія», після чого був надісланий відповідний лист. З подібним листом Міська рада звернулася до Обласної ради народних депутатів, а остання, у свою чергу надіслала лист до Президента України. У цей же час організаційним комітетом у справі відродження ОА був надісланий лист до ректора Києво-Могилянської академії В. Брюховецького з проханням сприяти справі відродження академії в Острозі. В.Брюховецький щиро підтримав починання острожна, про що повідомив у листі до Президента України від 24 березня 1994 року. Особиста підтримка ідеї відродження академії В. Брюховецьким, прем’єр-міністром М.Г.Жулинським, представником Президента в Рівненській області, головою Обласної ради народних депутатів Р.Василишиним, заступником міністра освіти В.Бабаком, радником президента з питань територій В.Руденком прискорила процес підписання Президентом указу. 12 квітня 1994 р. Л.М.Кравчук затвердив указ № 156 «Про утворення Острозького колегіуму».
Ректором був призначений доктор психології декан педагогічного факультету Рівненського педагогічного інституту Ігор Демидович Пасічник, який очолює академію і донині, користуючись серед викладачів і студентів заслуженим авторитетом вченого та доброї, чесної і порядної у вищій ступені людини. На його долю випала історична і складна місія – очолити навчальний заклад, який потрібно було ще створити у невеликому районному центрі, в час, коли держава ледве спиналася на ноги. Це було дуже нелегкою справою, і Ігор Демидович з честю виконав її. За короткий період було вирішено питання функціонування Острозького вищого колегіуму спочатку в комплексі з Національним університетом «Києво-Могилянська академія», створена належна матеріальна база для навчання – відреставровано комплекс приміщень колишнього капуцинського монастиря XVIII ст. та жіночого училища графині Антоніни Дмитрівни Блудової др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст, у яких розмістилась академія, започатковано формування книжкового фонду наукової бібліотеки, для чого чимало зусиль приложили її перші директори Михайло Володимирович Поток та Леонід Андронікович Гошовський; встановлено контакти з вузами, науковими установами України, закордону, з українською діаспорою, і головне, сформовано основу науково-педагогічного складу академії. За ініціативою І.Д.Пасічника діяльність Острозької Академії була побудована на традиціях Острозької слов’яно-греко-латинської академії XVI-XVII ст., на принципах чесності, справедливості, демократизму, глибокої поваги та вимогливості до кожного працівника. Із самого початку в Острозькій академії була введена 100-бальна рейтингова система навчання. Найголовнішим принципом виховання студентів, як це було і за часів князя К.-В.Острозького, став принцип духовності. Девіз ОА, автором якого є І.Д.Пасічник – «Глибокі знання та висока духовність».
Зачну роль у відродженні та становленні академії поряд з І.Д.Пасічником відіграли проректори з адміністративно-господарської частини Ігор Володимирович Грицюк, який обіймав цю посаду в 1994 – 1998 рр., та Микола Володимирович Грищук, що очолює АГЧ з 1998 р. і донині, – кандидат політології, доцент кафедри політології, магістр права, заслужений працівник освіти України/
Проректором з навчально-виховної роботи був призначений Василь Миколайович Жуковський – лінгвіст, доктор педагогічних наук, який фактично створив новий напрямок у сучасній українській педагогіці – виховання молоді на засадах християнської моралі, став ініціатором проведення щорічних міжнародних конференцій під гаслом «Виховання молоді на засадах християнської моралі в процесі духовного відродження України», творцем факультету релігієзнавства, настоятелем академічного храму св. Федора Острозького.
Посаду проректора з наукової роботи обійняв Микола Павлович Ковальський – видатний український джерелознавець, фундатор і лідер Дніпропетровської джерелознавчої школи, створювач нової острозької школи істориків. Неможливо перебільшити вагомість внеску цього вченого у розвиток джерелознавства з історії України. Він розробив структуру джерельної бази з історії України XVI–XVII ст., відпрацював методи дослідження джерел різних видів, апробував методику архівної евристики, визначив її стадії, найбільш інформативні комплекси джерел, їх теоретичну модальність, розшукав та систематизував такий джерельний масив, який вражає своїм обсягом: обстежив архіви, музеї та бібліотеки Москви, Санкт-Петербургу, Львова, Києва, Харкова, Чернівців, Ужгорода, Варшави, Кракова, Познані, Вроцлава, Любліна, Пшемисла та ін. Величезна заслуга вченого у підготовці істориків-джерелознавців дає підстави аргументовано стверджувати, що він створив власну школу джерелознавства – школу Ковальського. З його ініціативи студенти історичних факультетів Дніпропетровського університету, а згодом Острозької академії щорічно відбували практику в ЦДІАК України. Для багатьох з них архів ставав справжньою науковою лабораторією, а тематика курсових робіт переростала в кандидатські, а згодом докторські дисертації, джерелом яких були архівні документи.
Під керівництвом М.П.Ковальського було захищено 25 дисертацій, зокрема: Мицика Ю.А. (Джерела з історії визвольної війни 1648–1654 рр.), Атаманенко В.Б. (Джерела Луцького гродського суду як джерело історії селянства Волині), Кулаковського П.М. (Волинська метрика як джерело до історії Київського та Брацлавського воєводства), Журби О.І. (Діяльність Київської археографічної комісії), Репана О.А. (Українське козацтво в російсько-турецькій війні 1735–1739 рр.) та багато інших . У Острозькій академії почалася нова сторінка біографії вченого, він очолив кафедру історії, яка завдячуючи йому була сформована в академії найпершою із його учнів Петра Михайловича Кулаковського, Віктора Борисовича та Алли Євгеніївни Атаманенків; наукова творчість вченого досягла свого апогею в роботі як головного редактора над енциклопедичним виданням «Острозька академія XVI–XVII ст.», над книгами «Етюди з історії Острога», «Острозькі просвітники XCVI–XX ст.», численними науковими статтями. З 2005 р. – часу хвороби М.П.Ковальського, посаду ректора з наукової роботи обійняв доктор філософії, визначний спеціаліст в галузі історії філософії України та релігієзнавства Петро Михайлович Кралюк. Завдяки самовідданій праці керівництва академії, її викладачів та працівників, поступово долаючи невіру скептиків, Острозька академія з року в рік невпинно набирала нових обертів у навчальній і науковій діяльності, розширювала свою матеріальну базу, набуваючи все більшого авторитету серед вітчизняних та закордонних вузів та наукових установ.
Етапи становлення академії. Між юридичним оформленням закладу освіти та початком його фактичного існування пройшло півроку.
7 грудня 1994 р. в Острозькому вищому колегіумі почали навчання 100 перших студентів підготовчого відділення. 1 вересня 1995 р. розпочались заняття на економічному та гуманітарному факультетах.
Однією з самих нагальних проблем, що постала перед керівництвом академії в перші роки її діяльності було повернення академії її історичної назви та виведення її на третій рівень акредитації вищого закладу освіти. На підставі документальних джерел, у яких згадується про Острозьку академію як про вищий навчальний заклад, який існував з 1576 до 1636 pp. (зокрема заповіту Ельжбети-Гальшки княжни Острозької), 5 червня 1996 р. був оприлюднений указ президента Л.Д. Кучми № 403 «Про перейменування Острозького колегіуму в академію». 22 січня 2000 р. вийшов указ Президента «Про перейменування Острозької академії в університет «Острозька академія».
30 жовтня 2000 р. – указ «Про надання університету «Острозька академія» статусу національного і надалі іменувати його Національний університет «Острозька академія».
У 2001 році до 425-річчя академії було збудовано професорське містечко – 14 комфортабельних котеджів для професури, створений великий спортивний комплекс, що включає реконструйований за сучасними вимогами стадіон, спортивний зал площею 200 м кв., тренажерний зал, спортивні площадки, тенісні корти, на базі яких проводяться міжнародні тенісні змагання серед юніорів «Кубок Острога». 23 серпня 2003 р. був прийнятий указ Президента України про те, що НаУОА перебуває під патронатом Президента України та Кабінету Міністрів України; було передбачене фінансування академії через державне управління справами, дозволена підготовка фахівців на основі експериментальних навчальних програм. 28 квітня 2007 р. вийшов урядовий указ №366 у зв’язку з відзначенням 430-річчя визначного культурного діяча М. Смотрицького.
НаУОА – один з провідних вищих навчальних закладів України. Станом на 1 вересня 2008 р. в університеті навчається 2046 студентів на стаціонарі, 977 – на заочному відділенні. У штаті академії 153 викладача, (за сумісництвом – 223), докторів наук – 36, з них зав. кафедрами – 5, доцентів кандидатів наук – 61, з них зав. кафедрами – 14. Структура НаУОА включає 6 факультетів. Економічний факультет створений 22 серпня 1995 р., об’єднує кафедри: 1.фінансів (1995), 2.економічної теорії (2002), 3.математичного моделювання та інформаційних технологій в економіці (2007). Гуманітарний факультет створений в 1995 р., включає кафедри: 1.культурології та філософії (1996), 2.української філології (1996), 3.релігієзнавства (2001). 4.богослов’я (2006). Правничий факультет створений 1 січня 1999 р. (спеціальність» Правознавство» з 1996 р. при гуманітарному факультеті), включає кафедри: 1.державно-правових дисциплін (1999), 2.правосуддя та кримінально-правових дисциплін (2005), 3.цивільно-правових дисциплін (2005). Факультет романо-германської філології, створений 2 січня 2000 р., включає кафедри: 1.англійської мови та літератури, 2.лінгвістики, 3.індоєвропейських мов, 4.практики англійської мови. Факультет політико-інформаційного менеджменту, створений 8 квітня 2005 р., включає кафедри: 1.документознавства та інформаційної діяльності (1998), 2.психолого-педегогічних дисциплін (1998), 3.політології (2001). Факультет міжнародних відносин створений 2 вересня 2008 р., включає кафедри: 1.історії (1996), 2.міжнародних відносин та країнознавства, 3.міжнародної мовної комунікації. Всі факультети акредитовані за найвищим четвертим рівнем акредитації. Університет надає освіту за трьома освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, спеціаліст, магістр, діють магістерські програми з історії, культури. фінансів та права, з 2000 р. – стаціонарна аспірантура зі спеціальності 07.00.01 – Історія України, разові – зі спеціальностей 09.00.01 – Релігієзнавство, 19.00.07 – Педагогічна та вікова психологія.
Створена потужна матеріально-технічни база навчання, працюють найсучасніші ком’ютерні класи, під’єднані до міжнародної системи «Інтернет», лінгафонні кабінети, оснащені сучасною цифровою мультимедійною апаратурою. Матеріально-технічна база університету та рівень навчальних послуг були відзначені в Парижі XXVII міжнародним призом «За якість» (1999 р.). Світова маркетингова Організація нагородила Національний університет «Острозька академія» міжнародною премією «Золота зірка за заслуги в управлінні» (1999).
У 2006 р. було завершено будівництво нової віртуальної наукової бібліотеки, книжкові фонди якої нараховують понад 375 000 книг, читальна зала розрахована на 400 місць, ком’ютерна – на 100 місць. Крім книжкового фонду бібліотека забезпечує безкоштовний доступ до ресурсів провідних європейських бібліотек, університетів та видавництв (більше 65 тисяч електронних видань).
Ресурсний центр вивчення іноземних мов має бібліотеку 15 000 книг, отримує більше 25 періодичних видань з країн, мови яких вивчаються в академії (журнали «Economist», «National Geographik», «Foreing Affairs» та ін.). Студенти і викладачі мають можливість переглядати канали супутникового телебачення, користуватись фонотекою, що налічує 400 аудіо-касет до мовних комплексів; в їх розпорядженні 150 навчальних відеофільмів та відео-додатків до навчальних комплексів, наукова, художня та методична література. В академії працює Інститут довузівського, заочного та дистанційного навчання.
Наукова діяльність. НаУОА стає помітним науковим осередком. Тут працюють Центр вивчення спадщини Острозької академії, Інститут соціальних досліджень, Острозький осередок Інституту досліджень української діаспори, Острозький осередок Українського Історичного Товариства, Острозький осередок Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського, Інститут права та правосуддя імені Оникія Малиновського.
В університеті відбуваються численні міжнародні, всеукраїнські та регіональні наукові конференції, проблематика яких досить широка. Традиційним стало проведення щорічних міжнародних конференцій: «Проблема державотворення та захист прав людини», «Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України».
Редакційно-видавничий відділ університету включено до Міжнародного каталогу кращих видавництв України. Енциклопедія «Острозька академія XVI–XVII ст.» була визнана переможницею у номінації «Краща книга на рубежі нового тисячоліття на міжнародній виставці-ярмарку «Книжковий сад – 2001»; планується доповнене видання енциклопедії у 2009 р. Книга доктора історичних наук, зав кафедрою міжнародних відносин П.М. Кулаковського «Канцелярія руська Волинської метрики 1569–1673 рр.» була удостоєна диплома ІІ ступеня конкурсу «Кращі видавництва нової доби» у номінації «Обрії рідного краю» на 2-й Міжнародній спеціалізованій виставці-ярмарку «Книжковий сад – 2002». Результатом спільної праці науковців академії стала збірка «Острозькі просвітники XVI – XX ст.» (2000). Серед монографій, виданих університетом праці І.Д. Пасічника «Психологія поетапного формування операційних структур систематизації», В.В. Глускіна «У глибинах мудрості», В.О. Попелюшка «Предмет доказування у кримінальному процесі», П.М. Кралюка «Білі плями в історії української філософії», «Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження XVI–пол. XVII ст.», «Імена твої Україно», «Таємниця святого Арсенія» та ін. Під грифом Міністерства освіти і науки вийшов підручник Я.Д.Пасічник «Математика» (лекції для студентів економістів), монографія Н.В. Ломінської «Мовна політика в галузі освіти в Україні та національна свідомість: історичний аналіз», методичні посібники М.П. Ковальського «Основи науково-дослідної та самостійної роботи студентів», В.В. Вербця «Методологія та методика соціальних досліджень», М.В. Грищука «Нариси місцевого самоврядування України», В.М. Жуковського «Морально-етичне виховання в історії американської школи». Щорічно виходять збірники наукових праць викладачів та студентів університету «Наукові записки», серед яких серії «Педагогіка та психологія», «Економіка», «Філологія», затверджені ВАК України. Плідною є видавнича діяльність Острозького осередку Українського історичного товариства. Зокрема здійснено видання збірника наукових статей П.М.Ковальського «Осягнення історії» (Острог – Нью-Йорк, 1999, 1999), книг «Олександр Оглоблин: дослідження та матеріали (до 100-ліття від дня народження історика)» (Нью-Йорк–Острог–Київ–Торонто, 2000), монографії О. Мезько-Оглоблин «Люди старої України та інші праці» (Острог, 2000), О.Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (Острог–Київ–Париж–Торонто, 2001).
Студентські організації. У академії працює Братство спудеїв (орган студентського самоврядування), студентське наукове товариство «Академік». На факультетах університету діють також Наукове товариство студентів та аспірантів гуманітарного факультету ім. Олександра Оглоблина, клуб «Економіст», «English spiking club», майстер-клас із маркетингових комунікацій, круглі столи із інформаційно-комунікативних проблем сучасності, благодійний фонд «Правничі ініціативи», юридична клініка «Pro Bono», школа політичної аналітики «Поліс», майстерня практичного психолога. тощо. Новини студентського життя висвітлює газета «Острозька академія», публікуються збірники студентських розвідок «Студентські наукові записки», значна кількість статей у наукових та науково-популярних виданнях, періодиці. Студенти беруть участь у регіональних, всеукраїнських та міжнародних наукових програмах, конференціях, семінарах, конкурсах наукових робіт.
Музейні експозиції. Особливістю НаУОА є наявність музейних експозицій, створених Центром вивчення спадщини Острозької академії.
Це насамперед музей Острозької академії, присвячений діяльності слов’яно-греко-латинської академії XVI–XVII ст. та її сучасному спадкоємцю – Національному університету «Острозька академія». Кімната пам’яті про колишніх господарів архітектурного комплексу академії розповідає про діяльність капуцинського монастиря (1750–1832), першого на Волині жіночого училища графині А.Д. Блудової (1865–1823), наступних учбових закладів, що розміщувалися в будівлях, які нині належать академії. «Підземелля капуцинського монастиря» з похованнями монахів зберегли свій первісний вигляд XVIII ст. Художня галерея, у якій представлені твори сучасних українських живописців, служить одночасно і музеєм, і аудиторією для лекцій з образотворчого мистецтва.
Виставка стародруків нараховує понад 50 книг XVII –XVIII ст., найціннішими з них є Євангеліє, видане у Вільно в 1599 р., рукописний Апостол, переписаний на поч. XVII ст. в одному з волинських монастирів з друкованого Апостола Івана Федорова 1574 року, Апостол відомого львівського друкаря Михайла Сльозки 1639 р., а також латинський фоліант «Anales Ecclestiastiki», виданий в Кьольні 1624 року. На кошти, передані Дарією Ярушевич, в 1998 р. був придбаний унікальний документ – грамота 1594 р., підписана власною рукою засновника Острозької академії князя К.-В. Острозького.
Академічну церкву св. Федора Острозького, що розміщується в колишньому костелі капуцинів XVIII ст., прикрашають волинські ікони XVII–XIX ст., подаровані меценатами, гостями та випускниками академії. Є традиція дарувати ікону від кожного випуску студентів. Найціннішими творами цієї збірки є ікони Острозької майстерні XVIII ст.: «Пророки Ієзикиїл та Сафонія», «Св. Миколай» та ікона, що має унікальну історію «Христос Пантократор та Святий Стефан».
Велика увага приділяється в університеті естетичному вихованню молоді. Культурно-мистецький центр академії об’єднує аматорський театр, академічний хор, ансамбль скрипалів, хореографічну студію та дитячу школу мистецтв.
Міжнародна співпраця. Академія налагодила тісні міжнародні зв’язки з представниками української діаспори та більш як 30-ма закордонними науковими та освітніми закладами – у США, Канаді, Польщі, Великобританії, Німеччині, Шотландії, Бельгії, Швеції. Це, зокрема, Українське історичне товариство (США), Товариство української мови ім. Т. Шевченка (США), Канадська фундація українських студій, Світова федерація українських жіночих організацій (США–Канада), Наукове товариство ім. Т. Шевченка (Канада), Українська вільна академія наук (США), Союз українок Америки (США), Американська рада міжнародних досліджень (IRES), Німецька програма академічних обмінів (DAAD), Австрійська служба академічних обмінів (OEAD), Фундація розвитку села (Польща), Фундація соціально-економічних ініціатив (Польща)
НаУОА представляє Україну в міжнародних обмінних програмах, які координує організація «Канада – Світ – Молодь», що існує вже понад 27 років і має налагоджені зв’язки більше ніж з 50 країнами. Реалізація двостороннього молодіжного проекту «Канада – Україна» (CORE) та трьохстороннього 7- місячного проекту «Канада – Польща – Україна» дає можливість студентам, перебуваючи протягом кількох місяців у Польщі та Канаді, опановувати досвід цих країн в економічній, соціальній, управлінській, освітній та інших сферах, ознайомитись з особливостями їх культури, удосконалювати знання іноземних мов. Міжнародна програма «НетКор» (NetCorps) дає можливість покращити свої професійні навички в галузі інформаційних технологій. Реалізація Канадсько-української парламентської програми (CUPP) має на меті ознайомити студентів університету з досвітом канадського законодавчого органу, надаючи можливість працювати референтами депутатів парламенту. Налагоджена програма культурологічного обміну з Білостокським університетом (Польща). Вже протягом 5 років студенти академії мають можливість брати участь в курсах вивчення польської мови в Польщі (м.Варшава, Краків, Жешув) – так званих Studi Tours to Poiand. Острозька академія залучена до проектів Європейського Союзу TEMPUS, спрямованих на входження навчальних закладів в світову інформаційну мережу і пристосування до норм Болонського процесу.
Більше десятка грантів закордонних стипендійних фондів призначається щорічно кращим студентам університету за досягнення в навчанні, активну громадську діяльність. Це фонд учнів колишньої Рівненської гімназії та фонди імені: Олександри Копач, Данила Закидальського, Володимира Кузя, Левка Собчука, Леоніда та Оксани Мостовичів, Бориса Мрищука, Петра Яцика, родин Винарів-Кузьмичів, Даниленків та ін.
Післямова. Відроджена в 1994 році, Острозька академія пройшла переможний шлях розвитку від Вищого колегіуму до Національного університету, що став одним з провідних вузів України. У рекордно короткі терміни була створена матеріально-технічна база навчання, яка була відзначена міжнародними нагородами, укомплектовано педагогічно-викладацький склад Вузу, особливістю якого є переважна кількість молодих викладачів, що отримали наукові ступені в роки незалежної України. До викладання запрошуються відомі професори з інших українських та закордонних університетів. Однією з головних причин стрімкого злету відродженої академії є суттєва її підтримка з боку держави й меценатів України та зарубіжжя, представників української діаспори. Значним кроком в розвитку матеріально-технічної бази академії є розпочате в 2007 р. будівництво архітектурного комплексу гуманітарного факультету.
Острозька академія – стає одним з провідних наукових осередків України, Дослідження викладачів в галузі історії, філософії, релігієзнавства, психології, педагогіки, права та економіки стали вагомим внеском в розвиток цих галузей науки, кращі з них були відзначені державою. У досягнутих успіхах важко переоцінити роль незмінного ректора Острозької академії І.Д.Пасічника, проректорів М.В.Грищука, П.М.Кралюка, С.І.Жилюка, провідних професорів та викладачів академії В.Б.Атаманенко, А.ЄАтаманенко, П.М.Кулаковського, М.О.Зайцева, В.І.Маключенко, Л.В.Квасюк, С.В.Новосилецької, В.М.Жуковського, Л.В.Козак та багатьох інших, які працюють над удосконаленням структур і змісту системи вищої освіти на принципах доступності, підвищення якості, інтеграції в європейський освітній простір. У 2006 р. академію відзначено Дипломами Міністерства освіти і науки України за інноваційний розвиток освіти і педагогічні технології, та за досягнення в організації студентської науково-дослідної роботи. У 2008 р. в рейтингу МОН Національний університет «Острозька академія» посів 6 місце серед 24 найкращих державних класичних університетів України. За результатом Інтернет-голосування в рамках Всеукраїнської акції «7 чудес України» НаУОА та Острозький замковий комплекс увійшли в десятку об’єктів-номінантів. 21 серпня 2008 р. у «Софії Київській» академія була нагороджений призом за номінацією «Визначна пам’ятка духовної України».
Як і 400 років тому, так і нині, Острозька академія є символом української культури, нашої держави, справжнім осереддям просвіти нашого народу. Тут формується національна еліта України, озброєна не тільки відмінними знаннями, а й високою духовністю і шляхетністю.
Список використаних джерел:
Пасічник І.Д., Ковальський М.П. Острозька академія: минуле і сучасне // Острозька академія XVI–XVII ст. Енциклопедичне видання. – Острог, 1997. – С. 9–17. Андрухов П.З. Український Кембридж. До 420-річчя Острозької академії // Волинь (Рівне).–1996.–9 серпня. Апанович О. Острозька академія // Урядовий кур’єр.–1994.–15 вересня, передрук під тією ж назвою // Життя і слово (Острог).–1994.–20 вересня. Банацька Н.Л.Перша сходинка до висот науки. Закінчився навчальний рік на підготовчому відділенні Острозького Вищого Колегіуму // Життя і слово (Острог).–1995.–1 липня. Бондарчук Я.В. Відродження Острозької академії // Острозька академія (Орган «Братства спудеїв»і студентського наукового товариства «Академік»).– 1998.–квітень.–число ЗО. – С. 1,7. Василенко А. Як паросток старого древа відродилася Острозька академія // Місто (Острог).–1996.–1 лист. Віват Академія! // Голос України.–1996.–3 верес. В гостях американці //Місто (Острог).–1997.–6 черв. В сторону духовного відродження. Міжнародна конференція «Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України», Остріг, 19–21 травня 1995 р. // Волання з Волині. Релігійно-суспільне видання Римо-католицької луцької дієцезії (Острог).–1995.–лип.-серп.–С.10–12, 19–22. Грищук М.В., Шекера І. Відродити Острозьку академію // Життя і слово.–1993.–6 жовт. Грищук М.В. Бути Острозькій академії // Життя і слово.–1994.–5 лют. Грищук М.В. Повертається славне минуле // Життя і слово.–1994.–20 квіт. Грищук М.В. Ще раз про Острозький колегіум // Життя і слово.–1994.–28 трав. Грищук М.В. «Волинським Афінам відроджуватись» // Життя і слово.–1995.–22 квіт. Дякова Т. Віват відродженій Академії! // Місто (Острог).–1996.–6 верес. Єхануров Ю. Враження про відвідини ОА та зустріч із спудеями // Бесіду записав В.Княжанський // День.–1997.–22 лют. Жуковський В.М. Острозька академія: міст через океан // Життя і слово (Острог).–1996.–2 жовт. Квасюк Л.В. Створено студентське наукове товариство // Життя і слово (Острог).–1996.–24 січ. Кидрук І. Древній Острог: історію продовжує колегіум // Вісті Рівненщини.–1995.–28 серп. Ковальський М.П. Волинські Афіни або Острог знову стає академічним центром // Вільне слово (Рівне).–1995.–12 січ. Ковальський М.П. В Острозі створений осередок Національної Академії наук України. Для нашого краю це визначна подія // Життя і слово (Острог).–1994.–24 груд. Ковальський М.П. Наукове життя академії // Місто (Острог).– 1996.–25 жовт. Ковальський М.П. Острог знову стає науковим центром // Волинь.–1995.–10 лют. Ковальський М.П. Острозький колегіум: традиція продовжується // Вісті Дубенщини (Рівненська обл..).–1994. –24 верес. Луцкова С. Дорога, що веде до світла // Життя і слово (Острог).– 1996.–30 жовт. Олійник Г. Студентське товариство «Академік» // Місто (Острог).–1996.–25 жовт. Омелянчук В. Академія великої Волині: від науки – до релігії // Віче.–1997.–1 трав. Пасічник І.Д. Академія в Острозі. 17 листопада Міжнародний день студентів // Вільне слово (Рівне).–1996.–16 лист. Пасічник І.Д. Віват Академіє! // Нова педагогічна думка.–Рівне.–1996.–№4.–С. 5–8. Пасічник І.Д. Острозький колегіум: традиція продовжується (бесіду вів В.Ковальчук) // Життя і слово (Острог).–1994.–27 лип. Пасічник І.Д. Острозький колегіум: традиція продовжується (Бесіду вів В.Ковальчук) // Вільне слово (Рівне).–1994.–19 серпня. Пасічник І.Д. Світоч науки і просвітництва // Місто (Острог).–1996.–25 жовт. Позіховська С.В. З пам’яттю про минулу славу Волинських Афін // Сім днів (Рівне).–1995.–22-29 серп. Симчин М. Під зорею Острозької Академії // Українське слово (Париж, Київ).–1996.–27 черв. Сокіл В. академія в Острозі? А чому б ні… // Життя і слово (Острог).–1992.–7 жовт. Степ Т. Відродити славу Острога. Із зборів інтелігенції міста // Життя і слово (Острог).–1993.–23 жовт. Степаненко Т. Перша студентська конференція // Життя і слово (Острог).–1996.– 20 квіт. Супрун А. Біблійні читання // Життя і слово (Острог).–1996.–20 січ. Ткач І. Від колегії до Академії // Життя і слово (Острог).–1996.–21 серп. Ткачук С. Відроджувати духовні цінності // Життя і слово (Острог).–1996.–22 берез. Трофімчук Г. Відкривається спецфакультет // Життя і слово (Острог).–1996.–12 черв. Ханенко В.В. В дар колегіуму // Життя і слово (Острог).–1996.–10 лют. Чергейко В. «Воскресла академія» // Сім днів (Рівне).– 1997.–28 черв. Якимчук О. І знову засвічується зоря славетної Острозької Академії // Волинь (Рівне).–1995.–1 верес.

Спокійні періоди в житті християн змінювались періодами гонінь, які були особливо тяжкими за правління імператорів Нерона та Діоклетіана. Єдикт Діоклетіана 303 р. скерований проти християн, наказував руйнувати їхні церкви. Тоді був знищений знаменитий Нікомедійський храм. Рятуючись від переслідувань, послідовники Христа були змушені переносити свої храми під землю, у катакомби, які  являли собою цілу систему коридорів та приміщень, що утворились природно і штучно у м’якій породі туфа – ціле підземне місто, що оточувало Рим. Ці підземні приміщення використовувались християнами для богослужінь та поховань одновірців. Як місця поховання, катакомби за законами Римської імперії, де завжди шанували померлих будь-якої віри, були недоторканими. Могильщики-фоссори проривали у стінах коридорів заглиблення-локулі, куди клали тіла християнських мучеників, загорнуті у савани, отвори закривали прямокутними плитами, на яких писали християнські девізи: «Христос – Бог» чи іншим. Крім того християн ховали у маленьких кімнатах – криптах.  А для богослужінь робились більші приміщення – капели, які і були катакомбними храмами. Вівтарем у капелах служив саркофаг з тілом померлого мученика. Він закривався кам’яною плитою – менсою, на якій приносилась бескровна жертва. Звідси походить традиція класти на престол антимінс – плат, у якому зашиті частинки мучеників. Стіни катакомбних храмів розписувались християнськими символами. Корабель був символом церкви, якір – символом спасіння, вінок – символом мучеництва, голуб – символом Святого Духа. Найбільш поширеним символом був фенікс, що символізував вічне життя (його зображували і на могилах християн). Ісуса Христа також зображували через символи. Особливим символом Христа була риба, оскільки грецькою мовою слово «риба» – «іхоус» розшифровувалось християнами як «Ісус Христос Божий Син Спаситель», (іноді замість хрестиків вони носили зображення маленьких рибок). Христа зображували також у вигляді Орфея, який граючи на арфі, умиротворює звірів, або у вигляді Дорого пастиря з ягнятком на плечах (символом врятованої душі). Згодом на стінах катакомбних храмів з’явились зображення Богородиці з Христом на руках, Розп’яття, Християни любили зображувати мучеників, адже  самі були мучениками, а також Воскресіння Христа, бо чекали, що Христос скоро прийде вдруге.

Коли в 313 році римський імператор Костянтин Великий легалізував Християнську церкву, вже не було потреби ховатися в катакомбах. Костянтин віддав Церкві деякі громадські будови, які називались базиліками, (тому що в них проводив свої засідання суд басилей), та збудував нові храми на зразок базилік. Християни не хотіли, щоб їхні церкви були ззовні подібними до язичницьких храмів, і тому в основу архітектури свого храму взяли громадську будову – базиліку.  Вона являла собою простий будинки, розділений всередині поздовж колонами на 3 частини (нефа). Ділення внутрішнього простору храму на три частини було пов’язано із символікою Святої Трійці. Відразу архітектура християнського храму набували значення християнських символів, втілювала істини християнства. В цілому ж ззовні базиліка нагадувала за своєю формою корабель. Корабель був також одним з перших християнських символів. Життя людини порівнювалось з морем: то людина підіймається на хвилі успіху і щастя, то падає у безодню горя, а Церква, неначе корабель, везе віруючих по бурхливих хвилях житейського моря до Божого Царства; спасіння без Церкви для християнина  неможливе. Найбільшими базиліками в Римі були храми святих апостолів Петра і Павла. Такий тип храму  зберігся у Західній Європі до ХІ  століття, а у Візантії до VІ століття, доки не був витіснений хрестово-купольним храмом.

У 395 році Римська імперія розділилась на західну і східну частину –  Візантію. У VI ст. за правління імператора Юстиніана Візантія досягла найбільшої могутності, а мистецтво – свого першого розквіту. У цей час візантійські архітектори навчились над прямокутною базилікою зводити величезні куполи. У одному Константинополі тоді було зведено 30 церков, багато оздоблених золотом, сріблом і різнокольоровими мармурами. Самою гарною серед них була «Свята Софія», побудована за проектом двох геніальних архітекторів з Малої Азії – Анфімія із Трал та Ісидора із Мілету. П’ять років щоденно на будівництві цього храму працювало 10 000 чоловік. Церкву освятили 26 грудня 1537 року. За словами письменника Прокопія, цей храм царював над містом, як корабель над хвилями моря. Кожний, хто входив туди відчував, що це «не творіння людської могутності і мистецтва, але скоріше справа самого Божества» і душа його відчувала, що «Бог тут, близько від неї, що Йому подобається цей дім, який він обрав для себе». Висота храму – 50 м, довжина – 70 м, діаметр куполу – 31,5 м. Цей величезний купол, який приводив всіх у благоговійний трепет, був прорізаний в нижній частині 40 вікнами. Вони заливали храм світлом так, що здавалось, що не сонце освітлює його, а сама церква випромінює сяйво. Проміжки між вікнами були невеликими, отже в очах людей, які стояли внизу храму, вони зливались воєдино, і людям здавалося, що купол не покоїться на товстих стінах храму, а висить в повітрі і ангели небесні тримають його на невидимих цепах. Дослідник візантійського мистецтва Н.П.Кондаков писав, що «Свята Софія» зробила для Візантії більше ніж всі війни, і не одні посли Київського князя Володимира, споглядаючи величну красу храму, відчували себе на небесах.

Згодом у Візантії з’явилися храми з кількома куполами, три куполи символізували собою Святу Трійцю, п’ять куполів – Христа та четверо євангелістів. 5 куполів утворювали собою хрест. Внутрішній простір храму також сприймається у вигляді хреста. Так візантійськими майстрами був створений новий тип хрестово-купольного храму. Згодом з’явилися й інші пити церков: хрестоподібні церкви, або храми круглої форми, що символізувало вічне існування Церкви (коло – символ вічності), але найбільш поширеним залишився хрестово-купольний храм.  Із Візантії він перейшов у Київську Русь. «Свята Софія» в Києві, зведена в 1037 р. має аж тринадцять куполів, що символізує Христа та 12 євангелістів. В українських церквах XV ст. куполи розміщували, зазвичай, не на кінцях, а в міжрукав’ях просторового хреста, що бачимо, наприклад, у острозькому Богоявленському соборі, або в Свято-Троїцькій церкві в с. Межирічі, які є одними з найбільших храмів України XV століття. Вони були зведені князями Василем Федоровичем та Іваном Васильовичем Острозькими в традиціях православної архітектури в часи поширення католицизму на наших землях; це підтверджувало релігійну орієнтацію князів Острозьких як великих поборників Православної віри.

Зовнішній і внутрішній вигляд православної церкви пов’язаний із християнсько символікою. Розглянемо її на прикладі острозького Богоявленського собору. Над нижньою частиною храму, що являє собою масивний майже кубічний паралелепіпед, урочисто підносяться на струнких барабанах п’ять куполів. Нижня частина храму – образ земної тверді, подібної до Ноєвого ковчега, завершується банями – символами небесного склепіння. Золоті куполи церкви також нагадують палаючі свічі і є символом нашого молитовного горіння до Господа. Отже храм, це образ «неба на землі», у якому, за словами Максима Сповідника, «живе і перебуває предвічний Бог». Як модель світобудови церква поєднує земний і небесний рівні буття і прилучає віруючого до горнього світу, до самого Бога. Колись Богоявленський собор, як і багато інших церков, мав ніжний небесно-голубий колір, що також мав символічне значення. В основу внутрішньої побудови храму  покладена християнська символіка. План церкви являє собою квадрат із вписаним в нього рівнораменним грецьким хрестом  – символом Православної віри. Хрест у християнському мистецтві є символом мучеництва і спасіння, символом самого Іісуса Христа. Дві його осі, що перетинаються між собою, символізують подвійну природу Спасителя: горизонтальна вісь – його земну сутність, а вертикальна –божественну. Вікна храму розміщені завжди високо над землею, що підсилює відчуття повного відречення від земної суєти і скеровує думки до Господа. Архітектор Альберті писав: «Отвори вікон повинні бути розміщені високо, звідки не можна бачити нічого, крім неба, для того. щоб ті, хто молиться, нічим не відволікалися від молитви».

За образом Святої Трійці храм має тридільну структуру. Перша частина –нартекс – місце для «оглашених», що прийняли віру з голосу, центральна частина – наос – корабель, який везе вірних по бурхливих хвилях житейського моря; третя частина – вівтар – «святая святих», де служиться найбільш важлива частина літургії. Слово «вівтар» походить від латинських слів «алтус» та «ара», що означають «високий», «підвищення». Здавна вівтарі у всіх народів були місцями жертвоприношень, які будувались на підвищеннях – у цьому втілювалось прагнення принести жертву не на самій землі, а над нею, стати під час служіння Богу ближчим до неба. У Православній церкві вівтар – це східна підвищена частина храму, відділена від решти храму іконостасом. Згідно вчення церкви, вівтар символізує собою «горній мир» – небесний світ, де панує Бог, а також  те місце, звідки Христос йшов на проповідь, де постраждав, претерпів хресну смерть і де було його воскресіння і вознесіння на небеса. Тому над вівтарем зображують Розп’яття Христа. У вівтарі знаходиться престол для звершення таїнства євхаристії, жертовник на якому приносяться Святі Дари (проскомідія), кафедра для владики, місця для пресвітерів, ризниця. За престолом, біля східної стіни храму влаштовують горнє місце. Воно підвищується на кілька сходинок над підлогою вівтаря. На нього сходить і перебуває у певний час літургії – архієрей. Ще це місце називають архієрейським троном або кафедрою. Звичай встановлювати особливе місце для архієрея йде ще з апостольських часів. Перший єпископ Єрусалиму Іаков, брат Господній, а також єпископ Олександрії євангеліст Марк мали такі особливі місця. Згодом горнє місце набуло символічного значення небесного трону або кафедри вічного Первосвященика – Ісуса Христа. Тому на стіні, над горнім місцем малюють зображення Ісуса Христа у архієрейському одязі.  З давніх часів по обидві сторони від архієрейського місця влаштовують сидіння для пресвітерів, яке беруть участь у богослужінні. Григорій богослов називає їх другими престолами. Вівтарна частина завершується трьома півкруглими виступами – апсидами, центральна з них є символом Віфлеємської печери, у якій народився Христос.

Вівтар відділяється від середньої частини храму іконостасом. Перед ним є підвищення – солея. На солеї колись приймали причастя всі вірні церкви, яким був заборонений вхід у вівтар. Півкруглий виступ посередині солеї, де диякон читає Євангеліє, виголошує ектенії, а священик – проповіді, називається амвоном. З грецької «амвон» – підвищення. Здавна амвон був півкруглим підвищенням, призначеним для читання Святого Писання, псалмів та проповідей. Є також ще архієрейський амвон – підвищене на дві сходинкі місце посеред храму, на якому облачається архієрей і стоїть до малого входу на літургію, а також звершує деякі служби: молебни, панахиди.  На архієрейському амвоні ставиться крісло (сєдаліщє), яке називається ще кафедрою. По боках солеї влаштовують криласи, на котрих стоять читці і співаки.

Зображення Христа, Богородиці та святих розміщуються у храмі по визначений схемі.  У головному куполі часто малювали образ Христа Вседержителя, тому що купол символізував собою небесну сферу, що все завершує і де панує Бог. Він окреслював містичний простір, перебуваючи в якому людина ніби знаходилась в центрі творіння, на одній вертикальній осі з Господом. Між чотирма арками розміщували зображення чотирьох євангелістів, які повинні рознести вчення Христа по чотирьом сторонам світу. У Богоявленські церкві, як і в багатьох інших храмах, купол не має зображення Христа Вседержителя. У такому випадку Господь не виступає у вигляді візуально сприйнятої істоти на крайньому кордоні неба, а незримо присутній у всьому храмі частинкою свого нескінченного існуючого у світовому просторі єства, розсіюється, наповнюючи всі речі чуттєвого світу. Він «всюди є і все наповнює» – «іже вєздє сий і вся ісполняяй». Стіни храму покривають розписи на біблійні сюжети. Зазвичай, у верхній ярусах стін зображують сцени з життя Ісуса Христа, а в нижніх  – сцени із Старого Завіту та різних святих. У центральній апсиді храму, яка символізує собою Віфлеємську печеру, зазвичай зображують Богородицю з Христом на рукавах. Твори мистецтво в храмі на повну силу славить Господа, вони оточені духовним простором такої широти, що можуть підняти дух людини до безмежних висот і збагатити її глибинними сильними неземними почуттями. Кожна людина має можливість нескінченного духовного зростання. Її «малість» розуміється не як привід для приниження, а як передумова для розвитку. Церква розвиває душу людини, підіймає її над буденною реальністю до неземного, дає людині душевний спокій, мету і впевненість у житті, точку опори, відчуття себе ланкою одного цілого натхненного пориву людства до Господа.

Інші записи:

Не знайдено

Велике значення у висвітленні ролі К.-В. Острозького як культурно-освітнього діяча мала монографія І.З. Мицька “Острозька слов’яно-греко-латинська академія” [29], а також низка статей та документів про Острозький культурно-освітній осередок, опублікованих у збірнику “Острозька давнина” під редакцією того ж науковця [32]. З середини 1990-х років з’являється ряд статей про К.-В. Острозького в різних журналах, збірниках та альманахах. Це дослідження О.Журко [15;52-58], Н.М.Яковенко [50;119-128], М.П.Ковальського [25;129-130], І.Д.Пасічника [34;5-16], П.Ю.Сауха [40]. Найбільш фундаментальною працею, що синтезувала значною мірою попередні дослідження науковців, стала монографія професора Торунського університету Т.Кемпи [21], у якій особливо докладно простежена біографія князя, його політична, військова та господарська діяльність. Окреме дослідження Т.Кемпа присвятив відношенню князів Острозьких до польсько-литовської унії XVI ст. [22;12-23]. Не можна не згадати і останню монографію П.А.Ричкова та В.Д.Луця “Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких [38],  яка розкриває маловідому сторінку діяльності К.-В. Острозького як мецената мистецтва.

 Узагальнюючи огляд літератури про князя Острозького, можна зробити висновок, що протягом століть його постать не зникала з поля уваги українських, російських та польських істориків і краєзнавців. У численних дослідженнях висвітлювались різноманітні аспекти його багатогранної діяльності. Наразі в осягненні постаті К.-В. Острозького настав час перейти  від аналізу тієї чи іншої сторони його життя до синтезування накопиченого раніше джерельного матеріалу, розпорошеного по різних монографіях науковців, що було вже розпочато в працях І.І. Огієнка та Т. Кемпи. Дана праця – ще один крок у цьому напрямку.

Перехід від аналізу до узагальнення в осягненні особистості передбачає виокремлення найбільш суттєвої її риси, найголовнішої сфери  її діяльності. Чимало істориків підкреслювали, що в розвитку української культури князь К.-В. Острозький посідає особливе місце, що головною історичною його заслугою була боротьба за православну віру  та вітчизняну духовну спадщину. Цілком погоджуючись із цією думкою, необхідно зауважити, що це була лише одна сторона його культурно-освітніх змагань. Заслуга К.-В. Острозького полягає і в тому, що його освітня та меценатська діяльність об’єктивно сприяли поєднанню національних культурних традицій з досягненнями західноєвропейського Відродження. Ця одна з найцікавіших граней його особистості поки що не мала повного висвітлення в науковій літературі. Отже, завданням даної праці є розкриття ролі князя в поширенні в Україні західноєвропейської ренесансно-реформаційної культури, у спрямуванні вітчизняної культури на засвоєння прогресивних досягнень Заходу, без чого був би неможливим  її якісний стрибок, переоцінка вартостей та подальший розвиток.

Походження та генеалогія роду князів Острозьких

Стосовно походження роду князів Острозьких від Великих князів Литовських Гедиміновичів, чи від правителів Київської Русі – Рюриковичів точилась довготривала наукова дискусія. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від галицько-волинської гілки Рюриковичів. У 30-ті роки XX ст. львівський історик Ю. Пузина, розвиваючи концепції М. Максимовича та Ю. Вольфа, висунув гіпотезу про походження князів Острозьких від литовських князів Гедеміновичів. На  думку Ю. Пузини, генеалогічні перекази про походження князів Острозьких від Данила Галицького відбивали не так історичні реалії, як особливості свідомості тієї доби, коли вирішальну роль у генеалогічних реконструкціях відігравало протегування того чи іншого роду православній церкві, що автоматично асоціювалося з руським корінням – від Рюриковичів.

На його  думку, “Данило з Острога” (пра-пра-прадід Костянтина-Василя) був онуком князя Наримунта Гедиміновича, який у 1316-1317 рр. володів Пінськом і Туровом. Гіпотезу Ю. Пузини підтримала відомий історик Н.М.Яковенко [49;89]. Натомість львівський дослідник Левко Войтович знайшов у версії Ю. Пузини ряд сумнівних місць. У своїй монографії “Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів у XII – XVI ст. (історико-генеалогічні дослідження)” він пише, що твердження Ю. Пузини про те, що “князь Данило отримав між 1366-1376 рр. від короля Казиміра ІІІ Холмське князівство і помер у 1376 р., не підтверджується ніякими джерелами” [9;123]. Непереконуючою є також спроба Ю. Пузини пояснити, що Острозькі намагались пов’язати свій рід з Рюриковичами через те, що “в очах руських князів XIV-XVI ст., за плечима яких стояла 400-літня державна традиція, Гедиміновичі були людьми без минулого, онуками простолюдина-конюха та узурпатора законної влади” [49;88]. “Ці умовиводи, – пише Л. Войтович, – не мають ніяких джерельних підстав. Спекуляції щодо некнязівського походження Гедиміна мали місце якраз у Польщі і Московській державі – політичних суперниках Великого князівства Литовського. В українських та білоруських землях Гедиміновичі займали елітарне становище. Князі Вишневецькі, Сангушки, Корецькі та Збаразькі теж належали до української політичної еліти, але вони ніколи не пробували доводити своє походження від Рюриковичів. Наївними виглядають і міркування щодо того, ніби через відсутність документів у княжих архівах у XVI ст. в Острозі вже “не пам’ятали” походження князів Острозьких. Окрім шляхетських родин, які хотіли пов’язати себе з княжими родами, кожна княжа родина добре знала свого родоначальника. Жодному з дослідників не вдалося документально довести помилковість родовідної традиції родини, князівське походження якої не викликає сумнівів” [9;123].

 Над міркуваннями дослідників, що не спираються на документи, Левко Войтович надав перевагу родинній традиції Острозьких і знайшов документальні докази спорідненості між останніми князями Галицькими і першим документально зафіксованим Острозьким князем –Данилом, переконливо довівши, що рід князів Острозьких походить від галицької гілки Рюриковичів. На підставі аналізу документів XII-XIV ст. він дійшов висновку, що “благочестива Анна з дому Острозьких”, яка згадується у Холмському пом’янику, була дружиною Наримунта Гедиміновича. Отже, Острозькі не могли бути його нащадками, Анну не могли видати заміж за свого родича. З великою долею вірогідності можна припустити, що Анна була старшою сестрою князя Данила Острозького і дочкою першого Острозького князя Василька Романовича (біля 1250/1260- поч. XІV ст.), який після втрати Слонимського князівства міг отримати від короля Юрія на поч. XIV ст. невеликий уділ з центром в Острозі. Згаданий у 1340 р. Данило з Острога вже володів Острозьким уділом, який дістався йому в спадок від батька [9;126]. На нашу думку, з усіх версій щодо генеалогічного коріння Острозьких версія Л. Войтовича є найбільш обґрунтованою і переконливою.

Данило Острозький – вперше згадується на сторінках Густинського літопису в 1340 році, коли він разом із перемишльським старостою Дашком розбив на землях Волині війська Казиміра Великого, вразивши на смерть самого королівського гетьмана Войцеха Целія. У середині XIV ст. збудував на Замковій горі Вежу Муровану – замок князів Острозьких, який нині є унікальною пам’яткою архітектури – єдиним замком XIV ст. на території України, що майже повністю зберігся до наших днів. Данило дбав про розвиток церков, надаючи їм щедрі фундації. Про одну з його фундацій – надання земель «Чапель» (урочище біля с. Плоски) Миколаївській церкві в Острозі зберігся запис у Євангелії церкви та у Луцьких гродських книгах. Між 1366 та 1367 рр. одержав від князь Данило Казиміра ІІІ місто Холм. Помер у 1376 році.

            Данило мав дочку Анастасію, що стала дружиною князя Івана Олександровича Глинського, та 5 синів: Михайло і Дмитро загинули у битві князя Вітовта з татарами на річці Ворсклі в 1399 році, Юрій (згадується в 1376 р) став державцею м. Холма, Олександр (згадується в 1388 р.) став засновником династії князів Четвертинських. Рід князів Острозький продовжив старший син Данила – Федір.

Федір Данилович Острозький вперше згадується у 1385 р. як шваґер Бродовського боярина Чурила, який у посагу за своєю сестрою Агафією віддав Федору Бродівську волость. У 1386 р. князь Владислав підтвердив права Федора на Острог. Вперше в цій грамоті Острог згадується як спадкове володіння князя та його предків. Між 1386 та 1387 роками Федір був намісником Луцька. У 1410 р. брав участь у історичній битві під Грюнвальдом у якій об’єднаними силами поляків, литовців та русинів були розбиті німецькі лицарі Тевтонського ордену та припинено їх подальше просування на слов’янські землі. У кінці життя Федір Острозький постригся в ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Феодосій, «Преобрази леси земного княжения славу во иночества облик смиренный и вместо врагов видимих на невидимых ополчился еси». Він зрозумів, що головні вороги оточують його не назовні, вони в ньому самому, в його душі. Ці вороги – прагнення слави і багатства. Князь покинув славу і багатство сього світу, щоб отримати скарб значно більший – пізнати радість служіння Господу. Монахинею стала і його дружина Агафія. Після смерті Федір Острозький був причислений Православною Церквою до лику святих.

Що до дітей Федора Острозького, в монографіях науковців існують деякі розбіжності. У монографії Н. М. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII  ст.. (волинь, Центральна Україна) (Київ,1993) написано, що у Федора Острозького було 2 дочки та 4 сина. Анастасія Федорівна стала дружиною князя Івана Семеновича Путятина-Друцького. Феодора-Анна вийшла заміж за Яська Спитковича Андрушко Федорович Острозький Мельштинського. Дашко Федорович Острозький згадується у 1420 році. (Андрушко з Коропця) помер близько 1438 року. Федько (Фрідерік) Острозький  під іменем «князя руського» брав участь у гуситських війнах 1422 –1434 років в Чехії, оженився там і прийнявши звичаї чеські, очевидно додому не повернувся. Помер близько 1438 року. Митько з Кураша, Пукова і Коропця був одружений на княжні Федьці N. Помер близько 1442 року. Продовжувачем династії став Василь Федорович Острозький. Був одружений на княжні Ганці (Агафії) дочці князя Івана Ямонтовича Підберезь. У монографії Левка Войновича «Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів XII–XVI ст. (Львів, 1996) немає свідчень про Анну-Феодору та синів Федора – Андрушка та Митька, зате є відомості про синів Семена, який помер в 1378 році, та Івана, який помер 12 серпня 1399 року.

Василь Федорович (Красний) правив в Острозі біля 1440 –1450 років. Був молодшим сином Федора Даниловича. Вперше згадується в 1428 році, коли Великий князь литовський Вітовт оженив його на своїй родичці княгині Ганці (Агафії), надавши у посаг ряд сіл Волині. Прославився як дипломат при бранні в 1430 р. Свидригайла князем литовським. У 1447 р. вимагав, щоб Казимір відрікся від польської корони. Коли ж Казимір все ж став королем Польщі, на коронаційному сеймі Василь Федорович Острозький домагався, щоб Польща визнала Русь і Литву непідвласними Ії і повернула.

захоплені нею землі. Василій Федорович збудував в Острозі Богоявленський собор та церкву Св. Василія, заснував Свято-Троїцький монастир в Дермані та Свято-Преображенський монастир в Дубно. З його ім’ям пов’язується будівництво кам’яних оборонних стін навколо Острога, Дубно, Заслава. У Василя Федоровича (Красного) було троє дітей. Дочка Агрипина (Катерина) Василівна тричі виходила заміж за Івана Гойцевича, Михайла Нацовича, Войтеха Яновича. Померла на початку 1502 року. Юрій Васильович Острозький заснував династію князів Заславських. Був князем в Заславі біля 1450 –1500 років. Помер біля 1500 року. Продовжувачем династії став Іван Васильович Острозький.

 Іван Васильович Острозький (дата народження невідома  – пом. між 1466 та 1474 рр.) княжив в Острозі біля 1450 –1465 років. прославився своїми перемогами над татарами. Найбільшою з них була перемога під Теребовлею 1454 року, коли на чолі свого війська князь розгромив татарське військо і взяв в полон 9 000 ворогів.

Іван Васильович заснував Свято-Троїцький межиріцький монастир, продовжив розпочате батьком оборонне будівництво. Був одружений на княжні N Іванівні Бєльській (ім’я невідомо). Мав 3 дітей. Дочка Марія Іванівна згадується в 1516 р. Була дружиною князя Андрія Олександровича Сангушко. Син Михайло Іванович (пом. 1501 р.) був старостою луцьким та маршалком Волинської землі (1500 –1501). Продовжувачем династії став Костянтин Іванович Острозький.

Костянтин Іванович Острозький (1460 – 1530) найбільше прославився своїми перемогами над татарами. З кінця XV ст. очолював оборону прикордонних земель України від татарських набігів. За заслуги в боротьбі з татарами в 1498 р. отримав найвищу військову посаду в Литві – Великого гетьмана Литовського. За мужність та знання військової справи його називали «Руським Сципіоном» та «Литовським Ганнібалом», порівнюючи з великими полководцями античного світу. Костянтину Івановичу приписувалось 63 перемоги над татарами, як було написано на його надгробку. Найбільш значні з них відбулись в 1507 р. під Луцьком, в 1512 р. – під Вишневцем, в 1527 р. – під Кам’янцем. 8 вересня 1514 р. К.І.Острозький розгромив московське військо в битві під Оршею. За цю історичну перемогу король Зигмунт І удостоїв князя тріумфально в’їзду до Кракова та Вільно. В знак глибокої пошани до нього король надав Острозькому право ставити свої печатки на червоному воску. Таке право крім короля мали найвизначніші магнати. Які боронили свої землі від загарбників.

Костянтин Іванович був одним з найбагатших магнатів Литовсько-Руської держави, у володіннях якого налічувалось 6 000 підданих, а також одним з найбільш впливовіших політичних діячів, який посідав важливі держані посади: гетьмана Великого князівства Литовського (1497–1500, 1507–1530), брацлавського та вінницького намісника (1497–1500, 1507–15161518–1530, луцького старости і маршалка Волинської землі (1507–1522), віленського каштеляна (1511–1522), троїцького воєводи (1522–1530).

Костянтин Іванович Острозький був одним з найбільших меценатів культури і мистецтва, опікуном Православної Церкви. Збудував Троїцьку та Миколаївську церкви у Вільно, сприяв відкриттю у Вільно друкарні Франциска скорини на початку 1520-ж років. Ще раніше в кінці XV ст. сприяв друкареві Швайтполю Філю, який першим надрукував книги церковно-слов’янською мовою. Князь острозький надав Швайтполю Філю під друкарню свій власний будинок у Кракові. Папський легат Пізо в листі до папи Льва Х 1514 р. характеризував князя К.І. Острозького такими словами: «У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступається Ромулу. Єдине, чого бракує йому до інших дарів духу та видатних чеснот, то це, що він схизматик. І якби його вдалося навернути до лона святої матері Церкви, то за ним би потяглось нескінченне число люду, настільки багато серед своїх важать його ім’я та авторитет.

Костянтин Іванович був двічі одружений. Від пер ольшанської він мав сина Іллю (1510–1539). Ілля був брацлавським і вінницьким шої жінки Тетяни Семенівни Г намісником (1530–1539), помер у 29 років через півроку після свого одруження з позашлюбною дочкою короля Зигмунта І – Беатою Костелецькою (1515–1576). Від їхнього шлюбу народилась славнозвісна красуня Ельжбета-Гальшка княжна Острозька – перша фундаторка Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Від другої дружини Олександри Семенівни Слуцької у Костянтина Івановича було двоє дітей: дочка Софія, яка померла ще маленькою в 1531 році, та син Василь-Костянтин.

Костянтин Іванович помер у 1530 р. і спочатку був похований у родовій усипальниці князів Острозьких – Богоявленському соборі. У 1579 р. Василь-Костянтин переніс його поховання в Успенську церкву Києво-Печерської лаври, і над могилою батька поставив величний пам’ятник.

Дитинство на юність Костянтина-Василя Острозького

Точна дата його народження невідома. Л.Коланковський пише, що на підставі спеціального королівського привілею Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім не у 18 років, як було прийнято в Польсько-Литовській державі за Першим статутом, а у 16 років, у лютому 1541 року [21;22]. Це дає підставу стверджувати, що Костянтин-Василь народився на початку 1525 р., або у другій половині 1524 р.  Дата народження 1524 р. збігається із ствердженням Острозького літописця про те, що в момент смерті (13 лютого 1608 р.) князю було 84 роки [4;126]. Свої дитячі роки Костянтин-Василь провів у Турові, біля матері. Він підростав у атмосфері слави свого батька.

Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, К.-В.Острозький отримав добру освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов’янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї [50;120]. Велике значення на прикордонних землях України мало знання військової справи. Костянтин-Василь на практиці засвоював цю складну науку, беручи спорадичну участь у боях з татарами на прикордонні. Одна з перших згадок про бій молодого князя Острозького з татарами належить до 1547 року [21;29].

 Залишившись єдиним нащадком славетного батька після смерті свого старшого брата Іллі (пом. 1539 р.), княжич після досягнення повноліття, з середини 1540-х років, до свого хресного імені Василь почав додавати «княже» батькове ім’я – Костянтин, називаючи себе Костянтин-Василь Острозький. Слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього, значно посилювали авторитет молодого князя. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар’єри. Через Миколу Радзівіла “Чорного”, з яким був у дружніх стосунках, він намагався наблизитися до Ради Великого князя Литовського, що практично управляла країною. Позиція  Острозького в колі литовсько-руської еліти вже в кінці 1540-х років була дуже значною. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської, Це був значний аванс. Посада володимирського старости – одна з найважливіших адміністративних посад – передбачала вирішення господарських та судових справ, збирання податків, давала чималі доходи та реальну владу. Посада маршалка волинського була найвища на Волині.  Князь стояв на чолі шляхетського ополчення, керував старостами та з’їздами Волинської землі, відігравав значну роль в урядовій структурі Великого князівства Литовського. У 1551 р. К.-В. Острозький знову захищав українські землі від орди, командуючи тисячним військом, а також на чолі 4 000 війська брав активну участь в обороні Брацлавського замку, що був одним з головних пунктів захисту від татар.

1553 рік був особливо щасливим в особистому житті князя. У лютому цього року він одружився з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського, одного з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, який знаходився в опозиції до короля Зигмунта Августа і шукав собі вірного союзника в антикоролівській боротьбі. Побравшись з Софією, князь ставав зятем одного з найбільших магнатів у Короні, що мав широкі контакти і впливи далеко за межами Польщі та Литви.

Укладений з політичних розрахунків шлюб виявився надзвичайно щасливим для князя в особистому плані. Молода, гарна та розумна дружина добре розуміла свого чоловіка. Проводжаючи його на сейми, вона радила йому, приймаючи рішення, “цінувати обов’язки та звання своє князівське, не зважати на те, що вона  за ним є полька, але керуватися власним сумлінням” [21;45]. Софія Тарновська, за словами сучасників, була ідеально сумлінною жінкою, у якій гармонійно поєднались зовнішня та душевна краса, доброта та інтелект. Вона народила князю п’ятеро дітей: Івана (Януша), Костянтина, Катерину, Єлизавету, Олександра. Її життя не було довгим. Вона померла в 36 років невдовзі після народження  Олександра у липні 1570 року. Князь поховав дружину в тарновському кафедральному костелі біля батька та брата, а на надгробку написав слова, сповнені ніжності і любові: “Найпрекрасніша душею та обличчям, а насамперед. величчю духу, мудрістю, шляхетністю, ласкавістю, любов’ю до Бога та милосердям до людей” [33;73].

Князь К.-В. Острозький – політик та оборонець земель руських

У 1550-і роки К.-В.Острозький не тільки обороняв землі України від татарських набігів, але й брав участь у військових сутичках Литви з Московією. У травні 1555 р., коли значно погіршились стосунки цими державами, Костянтин-Василь разом з іншими волинськими магнатами стояв із своїми військами під Києвом, у вересні 1557 р. брав участь у збройній демонстрації проти Інфляндії, що змусило  Вільгельма 1 Фюрстенберга перейти на бік Литви і Польщі. У лютому 1558 р. князь Острозький був членом литовської делегації при переговорах з московськими послами у Вільно. Це свідчило про зміцнення його позицій серед політичної еліти Литви.

15 грудня 1559 р. К.-В. Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України [50;120].  Контролював збір податків, стежив за скарбом, організовував будівництво важливих військово-стратегічних об’єктів, займався мобілізацією на випадок війни, керував збройними силами та ополченням, здійснював правосуддя на Східних кресах. Він єдиний, хто володів в Україні титулом князя-державці і ніс повну відповідальність за справи на цих землях перед Короною і сеймом, був довіреним сенатором Речі Посполитої. Спокій, політична та економічна стабільність в краї, його захист від зовнішньої експансії залежали від нього.

Гетьман Литви К.І.Острозький

Князь Острозький старанно виконував обов’язки Київського воєводи. Не раз звертався до короля за допомогою у справах фінансування на укріплення київського замку, у якому знаходилося 500 піхотинців та 200 кіннотників. Після підписання у 1560 р. польсько-литовсько-татарського союзу став на чолі об’єднаного литовсько-татарського війська, яке у 1564 р. у відповідь на захоплення Іваном Грозним Полоцька отримало дві значні перемоги в битвах на річці Улі та під Оршею. У 1565 р. у відповідь на московські наїзди на землі Литви К.-В. Острозький разом з Філоном Кмітою захопив Чернігів, виявивши при цьому чималу ініціативу [22;41]. 1560-ті роки були особливо тяжкими для Литви в її стосунках з Москвою. Наростаюча загроза московського завоювання підштовхувала Литву на підписання нового акту унії з Польщею. Костянтин-Василь Острозький одним з перших з волинських магнатів присягнув на вірність короні та 1 липня 1569 р. підписав акт унії [22;12-23.49]. Належність до Польщі, чи до Литви була для нього справою другорядною. Набагато важливішим було для князя збереження прав православної церкви, а також привілеїв, пов’язаних з князівським титулом, які в певній мірі сприяли незалежності князя від королівської влади. Запевнення Зигмунта ІІ та сенаторів зберегти княжі привілеї та права ортодоксів остаточно переконали його. Він зайняв почесне місце в сенаті Речі Посполитої як чотирнадцятий серед сенаторів світських.

У кінці 1560-х років економічна та політична могутність К.-В. Острозького досягла свого апогею. У цей час він брав участь у всіх сеймах, що відбувалися в Литві та Польщі. Посли європейських держав у своїх листах до монархів ставили його на одне з перших місць як людину з політичним впливом, з якою, без сумніву, треба рахуватися. Коли в 1573 р. помер король Зигмунт Август, одним з кандидатів на корону Речі Посполитої став князь Костянтин-Василь Острозький. Під час перебування  послів Речі Посполитої у Константинополі в 1573 р. візир Мехмед Соколі висловлювався за вибрання К.-В. Острозького королем Польщі [21;66]. Але на заваді стало руське коріння князя. Як і багато інших магнатів Волині, Острозький насамперед відчував себе саме

русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем.  Він намагався зберегти традиції своїх предків. І хоча прийняв деякі звичаї польські, не був позбавлений амбітності та самолюбства, до кінця життя в глибині душі залишався русином, великим патріотом своєї землі, і завжди вболівав за долю “вітчизни своєї Русі” [21;44]. Рішення та дії князя далеко не завжди були узгоджені з політикою королів польських. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Його ім’я було символом “окремішності” України-Руси, надійним гарантом її національної, політичної та культурної самостійності. Проте у складний період безкоролів’я, після смерті Зигмунта-Августа, коли внутрішній неспокій в країні посилювався загрозою нападу Туреччини, а литовські магнати сподівались повернути свої землі, приєднані до Польщі, князь намагався  “остудити” гарячу атмосферу, примирити ворогуючі сторони. 27 березня 1574 р. він урочисто виголосив на сеймі промову, у якій рішуче засудив партикуляризм литвинів і висловився за підпорядкування руських земель Короні.  Нащадок великих руських князів, він був і взірцевим громадянином Корони Польської – своєї “політичної” батьківщини, мудрим державцею, супротивником усіляких авантюр і завжди виступав проти справ, які дестабілізували обстановку в країні.

            Тогочасні джерела неодноразово підкреслювали розважливість та поміркованість князя, а також “сумирність” його вигляду. На відміну від свого войовничого батька, Костянтин-Василь ніколи не прагнув військової слави. Проте постійні набіги татар на прикордонні землі України, що почастішали з початку 1570-х років, затягували його у вир боротьби, неодноразово він давав відсіч таарам, не раз відчули вони на собі його тверду руку. Про це свідчить низка його перемог. У вересні 1574 року К.-В. Острозький виступив із своїм військом проти 70-тисячної армії хана Бахая, яка безчинствувала на землях Поділля, але через непорозуміння з коронним гетьманом Єжи Язловецьким наздогнав її тільки під Акерманом, де йому вдалось розбити частину орди [21;72].. У 1575 р., після смерті Єжи Язловецького, він очолив оборону прикордонних земель України, виявляючи в цій справі значні військові та дипломатичні здібності та залучаючи до неї ще тоді розрізнені та мало організовані козацькі загони. Коли у вересні 1575 р. татари знову вступили на землі України, розділившись на три великих потоки, один з них був вщент розбитий військами Острозького та Мелецького під Острополем та Старокостянтиновом [21;74]. У першій половині літа 1577 року, коли загони армії Махмета (Мегмета) Гірея намагались захопити Дубно і здобути для викупу дочку К.-В. Острозького – Катерину, на допомогу їй київський воєвода надіслав військовий загін на чолі із своїм старшим сином Янушем, який не лише витримав облогу замку і відбив ворожий наступ, але й, влаштувавши на ординців засаду, «розбив вороже військо, женучи до села Редька», як свідчить напис на меморіальній таблиці, вставленій в стіну Свято-Троїцького монастиря в с. Межирічі під Острогом.  У лютому 1578 р. сильні підрозділи військ хана взяли в облогу князя в його родинному Острозі. Маючи під рукою лише невелике військо, Костянтин-Василь змушений був піти на примирення. Йому вдалося домогтися відступу татар, пообіцявши їм великий викуп [21;79].

У наступному 1579 р. Костянтин-Василь разом із своїм старшим сином Янушем взяв участь у війні Польщі з Московією під час Полоцької кампанії Стефана Баторія. Невдовзі після початку війни, у серпні 1579 р. за наказом короля його військо разом із військом Михайла Вишневецького – старости черкаського та Павла Сапіги – каштеляна київського спустошило околиці Чернігова. У листі до свого зятя Кшиштофа Радзивіла К.-В. Острозький писав, що їх війська заглибились на 40 миль Чернігово-Сіверської землі, дійшовши до Стародуба, Радогощі, Почепова [21,81-82]. Вояки захопили кілька тисяч полонених, спалили сотні сіл, що сприймалося тоді як велика «військова удача». Проте Острозький не був палким прихильником війни з Москвою, про що не раз висловлювався в листах до Кшиштофа Радзивіла. Набагато важливішим, на його думку, було спільно виступити об’єднаними силами проти “бусурман». Весною 1581 р. К.-В. Острозький разом з Михайлом Вишневецьким знову розбив військо хана, дав рішучу відсіч татарам і на початку 1583 року [21;82].

Після несподіваної смерті Стефана Баторія у 1586 р. К.-В. Острозький відіграв значну роль у виборі нового короля. Під час елекційного сейму, що розпочався 30 червня 1586 року, він намагався примирити дві опозиційні партії: Замойського, що підтримувала кандидатуру шведського королевича Зигмунта ІІІ, та Зборовського, що підтримувала кандидатуру Максиміліана Габсбурга (брата австрійського цезаря Рудольфа ІІ). Князь Острозький з’явився на сейм разом з синами Янушем і Костянтином 7 липня у супроводі 3-тисячного війська, з огляду на те, що під час виборів короля може дійти до збройної сутички між ворогуючими сторонами. Острозькі розташували своє військо поруч із загонами Замойського, за півмилі від Варшави та близько від елекційного кола [21,194]. Ця відверта демонстрація сили мала охолодити бойовий запал партії Зборовського. У таборі Замойського, крім кандидатури “Пястів”, висувалася і кандидатура Костянтина-Василя Острозького. Секретар папського нунція – Горацій Спаноцці визначив можливість його вибрання такими словами: “Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна – що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга – що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна – що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша – що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів” [21;195]. Князь Острозький підтримав кандидатуру Зигмунта ІІІ Вази і доклав чимало зусиль для його перемоги на виборах, за що згодом король віддячив Острозькому наданням нових земель.

Економічна розбудова своїх володінь була однією з найважливіших ланок діяльності К.-В. Острозького. Поступово, відсудивши батьківські маєтки від Беати Костелецької (дружини брата Іллі), придбавши землі її дочки Єльжбети-Гальшки згідно з її заповітом, заволодівши величезною вотчиною князів Тарновських після смерті своєї дружини Софії, вигідно укладаючи шлюби дітей і внуків, Костянтин –Василь збудував найбільшу в Речі Посполитій “маєткову імперію”. Традиційно вважають, що у ній нараховувалось 80 міст та 2760 сіл, 60 000 підданих [49;91,93]. Ці величезні латифундії приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. златих в рік [49;92]. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство К.-В. Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій. Для управління нею князь використовував методи, які існували в Польсько-Литовській державі. Призначав у своїх маєтках вправних старост, встановлював мита та обов’язки міщан, надавав привілеї. К.-В. Острозький виступав провідником прогресивних ідей в економіці свого краю. На його фольварках замість примусової праці використовували найманих за гроші робітників. Він активно розвивав всілякі промисли та торгівлю, торгував лісом, попелом, пшеницею, утримував торговельні контрактові доми в Ярославі, Гданську, Львові, сприяв ярмаркам у Дубні, Турові, Звягелі, Полонному, Острозі, Тарнові. Брав активну участь в економічному житті Варшави та Вільна, контролював торговельні шляхи Волині та за її межами. Мудра господарська політика князя сприяла економічному розквіту його володінь.

Коли на початку 1590-х років почалася колонізація українських наддніпрянських степів, і згідно з постановою сейму 1590 р. король надавав величезні ділянки на вічне володіння шляхтичам, які прислужилися Речі Посполитій, серед магнатів, що дістали найкращі землі, були Костянтин-Василь Острозький та його син Януш. Князі Острозькі швидко опанували нові володіння, на яких будували “фортеці на шляхах від поган з великим коштом і великою користю для Речі Посполитої” [21;207], заснували близько десяти нових сіл і два міста: Василів та Обухів. Зведені при сприянні Острозького замки в Білій Церкві, Переяславі, Богуславі та інших містах стали безсумнівним внеском у піднесенні обороноздатності порубіжних зі степом теренів України. Вони  стояли могутніми форпостами над Диким полем, а сам князь Костянтин та його сини стали спадковими намісниками новоколонізованих замкових округ і надійно захищали їх. Письменники та літописці неодноразово прославляли князя за його заслуги в обороні прикордонних земель. Зокрема, О. Гвагнін писав, що К.-В. Острозький  “був віку свого великий захисник від поган руських та подольських країн” [21;81]. Г. Смотрицький у віршах на герб К.-В. Острозького, надрукованих в Біблії, відзначав, що князь “кріпко побіждав разлічних супостат полки і розганяв с корони драпіжния волки” [41;2]. Захарія Копистенській у своїй “Палінодії” назвав  Острозького “первый межи княжаты Роскими, великій заступъ и похЂха всего народу роского, мур залізний на українах, страх і трепет татарам ”,  “слава  и свЂча ясносвЂтлая кролевства Полского” [26;1135-1136].

Проте утвердження  князів Острозьких на наддніпрянських землях ставало все більше не на руку козакам, які до цього почувалися на Дніпрі повноправними господарями. У такій ситуації вистачало однієї іскри, щоб розгорілася велика пожежа. Цією іскрою став конфлікт старшого сина К.-В. Острозького – Януша із запорізьким ватажком Кшиштофом Косинським, який розпочався в кінці 1591 р. і призвів до козацько-селянського повстання. 29 грудня 1591 р. козаки пограбували маєток Острозьких у Білій Церкві.[21;208]. Легко відчувши себе переможцями, почали грабувати інші маєтки та володіння князя, спустошили Піков, Бялогруду, Переяслав, околиці Острополя, Костянтинів, Чуднів. У листі до Миколи Кшиштофа «Серітки» К.-В. Острозький писав, що козаки «маєтки знищують, староства і замки захоплюють, містечка спустошують. Вже кілька їх в ніщо перетворили» [21,209]. Тому на сеймі 1592 р. К.-В. Острозький домігся порушення справи проти низовців. У другій половині 1592 р. Косинський з кількома тисячами козаків знову пограбував володіння Острозького на Волині, зокрема, зайняв одне з найважливіших міст – Острополь. Тоді Костянтин-Василь мобілізував усе своє військо та загони синів. До них приєдналися старости прикордонних міст. Перед наближенням з’єднаних сил магнатів Косинський залишив Остропіль і повів своє військо на схід. Під містечком П’ятка, біля Чуднова, що належав Янушу Острозькому, 2 лютого 1593 р. відбулася вирішальна битва, у якій військо  Януша вщент розбило козаків. У них відібрали хоругви та 26 гармат. Придворний поет К.-В. Острозького – випускник Краківської академії Шимон Пекалід присвятив війні князя з низовцями латиномовну поему „De bello Ostrogiano…” (написана 1593, опублікована.1600 р.), у якій наслідуючи поему Вергілія “Енеїда”, порівняв війну Острозьких з козаками із війною греків (синів світла) з троянцями (синами темряви). У натхнених віршах Пекалід висловив думку багатьох своїх сучасників, в очах яких Острозькі були рятівниками вітчизни, світлоносними переможцями порушників сталого світопорядку – “Мужів з-за Порогів”. За перемогу під П’яткою старший син Костянтина-Василя Острозького – Януш отримав від Зигмунта ІІІ найвищу світську посаду в Речі Посполитій – каштеляна краківського [22,40].

К.-В. Острозький – захисник Православної Церкви та меценат вітчизняної культури та мистецтва

Найбільше прославили князя його опіка над православною церквою та меценатство вітчизняної культури та мистецтва. Необхідно зазначити, що в Україні XVI ст. церква виступала носієм вітчизняних культурних традицій, сприяла зростанню національної свідомості, національної ідеї. Одна з перших форм національного самовизначення в Україні XVI ст. була релігійно-конфесійна [30;3]. Із розуміння відмінності віри та обряду католицької та православної церкви народжувалося усвідомлення культурних та історичних причин різниці цих вір та їх суспільного становища, поставало характерне протиставлення: “руська віра – лядська віра”. Утворювався міцний вузол, який зв’язував в одне національний та релігійний інтерес і організовував українство до вирішальної боротьби за свої права. Отже, відстоювання прав Православної Цервки було для князя Острозького своєрідною формою боротьби за вітчизня­ну культуру. Сам він відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких.

Наталія Яковенко пише, що в очах сучасників князі Острозькі були носіями особливої Божої харизми, вони “не тільки володіли відповідним потенціалом майна і престижу, але носили на собі печатку Божих обранців”, у той час коли інші можновладці, наприклад Радзівіли, „в реальному вимірі влади не поступалися волинським князям, але харизматичної аури не набули” [51;235,243]. Очевидно причина тут в різних підходах до особистості. Західноєвропейська культура вимірювала значення людини її розвитком у земному просторі та часі (політичною кар’єрою, економічною могутністю, військовими перемогами). Натомість, основою оцінки особистості в українській культурі XVI-XVII століття, виплеканій на засадах греко-візантійської духовності, був внутрішній духовний розвиток людини, ступінь наближення її до Бога. Крім реального, особистість оцінювалася в над реальному вимірі. Проголошення князів Острозьких носіями Божої благодаті, оточення їх імен містичним ореолом, було не стільки грою на публіку, політичним спектаклем влади, скільки оцінкою князів у вищій вічній системі координат. Релігія в житті К.-В. Острозького мала виключно важливе значення.  Його ім’я сприймали в ірраціональному ореолі містичної божественності, називаючи “з Божої ласки князем на Волині”. Багато часу він приділяв молитвам у своїй замковій Богоявленській церкві. А коли починався Великий піст князь, відложивши всі справи, їхав до улюбленого Дерманського монастиря, де, одягнувши власницю, проводив час в суворому пості і молитві.

Польський хроніст XVII ст. Рафаїл Янчинський у своїй праці, в якій використав записки сучасників князя, писав: “В народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою побожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах і сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви” [47;76].

Неодноразово К.-В. Острозький захищав православних  від сваволі урядовців на сеймах. Завдяки йому королі за­тверджували привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586 р. Стефан Баторій на прохання К.-В. Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5.X. 1592 p. – Зигмунт ІІІ затвердив привілеї Онуфріївського монастиря у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії [21;95]. На землях К.-В. Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманськнй, Дубенський, Степанський – стали значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, яких у той час було сім: Богоявленська, Василіївська, Миколаївська, Успенська, Параскево-П’ятницька, Борисоглібська та Онуфрієвська. У 1585 p. він заснував в Острозі  монастир Св.Трійці, а при ньому – шпиталь “для людей добрих, по­божного життя, хворобами і нестатками знедолених”. Він був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенське для побудови кам’яної церкви віленського братства, у 1605 p. відновив київсь­кий монастир Св.Кирила [21;97]. Щедрі фундації храмам давали право К.-В. Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади в них. У 1592 p. Зигмунт III обіцяв видати на прохання К.-В. Острозького винятковий для нього привілей, у якому зобов’язувався не призначати ні на які церковні посади православних, не порадившись із князем [6;103]. Публікація цього документу в “Апокрисисі” – книжці, розрахованій на широке коло читачів, яка мала потрапити до рук короля та його найближчих дорадників, свідчить про те, що цей документ дійсно існував. Костянтин-Василь був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог [29;108]. Меценатство К.-В. Острозького, його політичне заступництво та видавнича діяльність допомогли українському православ’ю вистояти і зміцніти у тяжкі часи підготовки та проведення Берестейської унії.

Князь Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності вищого рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з’являлися протестантські школи та єзуїтські колегіуми. Не було нічого дивного в гому, що більшість православних магнатів і шляхтичів посилали своїх дітей на­вчатись за кордон до протестантів та єзуїтів. Шлях виходу з цього глухого кута був у створенні шкіл. Вони виникали головним чином при цер­квах і монастирях. Костянтин-Василь намагався сприяти цьому рухові. Перше відоме починання князя в галузі культури відноситься до 1572 року, коли в Турові, місті, де він народився і провів дитинство, Острозький надав землі дякові Дмитрові Митуричу, за що той зобов’язувався “школи держати і уставником бути». Можливо, що аналогічні фундації були зроблені і в Дубні, де до 1574 р. перебувала офіційна резиденція К.-В. Острозького і яке до останніх днів залишилось його найулюбленішим містом [29;24]. Згодом з ініціативи князя повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі  Проте створення звичайних церковних шкіл не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя було заснування православної школи вищого типу, подібної до західноєвропейських академій та університетів.

У кінці 1576 р., після отримання від Стефана Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Костянтин почав будувати біля свого замку академію “з великою побожністю та з королівським розмахом” [21;101]. Він дбав про те, щоб у його навчальному закладі ви­кладали найосвіченіші педагоги. Домогтися цього було надзвичайно важ­ко через кризу, що переживала православна церква не тільки в Речі Посполитій. Вельямин Рутський, який навчався в Афанасіївському колегіумі в Римі, писав до Миколи Криштофа Радзивіла: “Пан воєвода київський якісь академії на Волині фундувати хоче, розіслав [листи] по всій Греції, шукаючи професорів, але там нині зі свічою їх не знайде” [21;105].  У листі до Папи Римського Григорія XIII від 8 липня 1583 p. князь Острозький звертався з проханням прислати кілька вчених зі створеного ним грецького Афанасіївського колегіуму. З подібним проханням надіслати вчителів звертався він і до Львівського братства в листі від 1.12.1592 pоку, і до патріарха [20;.250].

Зокрема, у одному з полемічних творів початку XVII ст. “Пересто­рога” зазначено, що князь “напервЂй старался у свят. патріарха, абы ся здЂ дидаскалов ко размноженію наук вЂрЂ православной послал; а онъ на то маетностями своими ратовати готовъ и доложенья ихъ на то не жалуеть, яко южъ збудовалъ школу, шпиталь и маетностями их надарилъ, а такожъ Славенскую и Грецкую у Острогу заложил друкарню…” [46;179-180]. Незважаючи на певні труднощі, Острозькому вдалось зосередити в академії цілу плеяду культурних діячів, серед яких були визначні письменники Герасим та Мелетій Смотрицькі, Василь Суразький, Мартин Броневський, Тимофій Михайлович, відомі церковні діячі Кирило Лукаріс, Парасхес-Кантакузен Никофор, Діонісій Раллі Палеолог, Мосхопуло Еммануїл, Євстахій Татаніель, Даміан Наливайко, доктор медицини і філософії Ян Лятош, першодрукар Іван Федоров, поет Андрій Римша та ін.

Князь дбав про матеріальне забезпечення академії. У 1579 р. його племінниця Ельжбета-Гальшка княжна Острозька підтвердила у своєму заповіті надання на  академію, а також на монастир Св. Спаса  та на с. Доросиню  6000 коп грошей лічби литовської. На сеймі 25 лютого 1585 р. Стефан Баторій затвердив фундацію К.-В. Острозького на шпиталь та монастир Св.Трійці, що складалась із доходів містечка Сураж та 7 навколишніх сіл Суразької волості в розмірі 360 золотих в рік і фактично призначалась для академії [29;21]. Діячів академії князь щедро обдаровував, надаючи їм маєтки та призначаючи на доходні посади. Ректорові академії Г.Д.Смотрицькому він подарував села Баклаївка та Борисівка, крім того, з 1576 р. Г.Д. Смотрицький згадується як князівський підскарбій. Іван Федоров був державцею одного з найбагатіших монастирів України – Дерманського, ним він залишався і тоді, коли переїхав до Острога і керував друкарнею. Діонісій Раллі був архімандритом Дорогобузького монастиря, якому в грудні 1572 р. князь записав три села. Полеміст і видавець Василь Малюшицький був старостою Суразької волості. Ян Лятос володів в Острозі селянами [29;28].

Князь турбувався і про забезпечення учнів, оскільки в академію приймали дітей не тільки багатих, а й бідних, незалежно від їх стану. У цьому плані зберігся цікавий документ першої чв. XVII ст. “Postanovienie na akademie ostrogska”, у якому йдеться про фундацію князя на “школу острозьку” 1000 польських злотих та вказуються конкретні маєтності, які надавались академії (с.Завидів, фільвакр Більмаж під Острогом, землі під Степанем, сади Пустівські). У документі зазначається також, що на оплату вчителів щоквартально витрачається 50 золотих, на одяг учнів (взуття, хутра, шапки, кожухи) –10 золотих, а на харчування – 100 золотих. “На стіл готовий” давалися кури, м’ясо, риба, збіжжя, масло, сири, солонина, пшоно, просо, горох, овочі, солод до пива, тощо” [28;120]. Отже, в історії Острозької академії князь виступав не тільки як її засновник, будівничий та організатор, але й як головний її фундатор, що забезпечував надійний матеріальний фундамент її існування.

Заснування К.-В. Острозьким слов’яно-греко-латинської академії мало виняткове значення в справі розвитку вітчизняної культури. Протягом 60-річної діяльності (1576-1636) цей заклад закінчило не менше як 500 учнів, серед яких було чимало видатних особистостей: відомі письменники-полемісти: Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Клірик Острозький, Лаврентій Зизаній Тутстановський, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, церковні діячі Іов Борецький, Іов Княгиницький, керівник друкарні Києво-Печерського монастиря та ректор київської братської школи Тарас Земка та ін.

Найважливішою заслугою князя К-В.Острозького в справі просвіти народу було заснування друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. Із 1576 до 1581 року її очолював Іван Федоров, запрошений князем із Львова. У 1578 р. для потреб Острозької школи тут був надрукований “Буквар”, а також перша в Україні “Грецько-руська церковно-слов’янська книжка для читання”, призначена для вивчення грецької мови, у 1580 р. перша в Україні “Книга Новаго ЗавЂта, в неиже на прєди псалмы”, призначена не тільки для церкви, але й для домашнього вжитку та школи. У кінці 1580 р. до Нового Завіту був виданий алфавітно-предметний покажчик – “Книжка Събраніе вещей нужнЂйших…”, складена вчителем академії Ти­мофієм Михайловичем. Ця книга стала першим довідково-інформативним твором в українській літературі, першим виданням, у якому відомий індивідуальний автор, і, фактично, – першим збірником крилатих слів та афоризмів. 5 травня 1581р. в Острозі був надрукований перший в Україні поетичний релігійний календар під назвою “Ко­торого ся мЂсяца, што за старых вЂков дЂело короткое опісаніе”, автором якого був відомий білоруський поет Андрій Римша. Головним доробком острозької друкарні стало видання першої у світовому друкарстві кириличної Біблії 12 серпня 1581 року.

Видання православної Біблії було одним з головних завдань, поставленим князем перед острозькими інтелектуалами, насущною потребою тогочасної ідеологічної боротьби. Після виходу в світ католицької Біблії Леополіти Шарфенберга (1561), кальвіністської Берестейської Біблії (1563) та антитринітарської Несвіжської Біблії Симона Будного (1572) потреба у православному виданні Біблії постала з особливою гостротою. Покладаючись на вчених академії, К.-В. Острозький задумав здійснити цю грандіозну справу – видати Біблію церковнослов’янською мовою і тим самим утвердити її рівноцінність із загальновизнаними сакральними мовами – грецькою та латинською. На той час не існувало ще повного церковнослов’янського перекладу Біблії.

На церковнослов’янську мову були перекладені лише окремі книги Старого та Нового Завітів, які ще йшли від першовчителів слов’янства – Кирила та Мефодія.  Ці переклади зберігалися в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов’янського світу, рясніли допущеними перекладачами та переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювало тлумачення Святого Письма. Багато важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх ще треба було перекласти з грецької з урахуванням латинських текстів.  Князь енергійно взявся за організацію видання Біблії. Щоб придбати тексти, він розіслав своїх посланців до Риму Константинополя, грецьких, сербських та волоських монастирів.  Вони провадили пошуки біблійних грецьких текстів “… много стран далеких вселенныя проходя…много монастырей грецких, сербских и болгарских, даже и до самого … пречестного Іеремія Архиєпископа Константина града, доидох, требуя с тщанієм и моленієм прилєжных тако людій, наказаних в писаніях святых єллинских и словенських, якоже изводов добрЂ исправленых” [43;203].

Ще раніше, у 1573 р. писар Великого князівства Литовського Михайло Гарабурда привіз Острозькому від Іоанна IV Біблію, єдиного відносно повного на той час слов’янського списку, виконаного у Новгороді в 1499 р. в правління єпископа Геннадія. Випускник римської Афанасіївської колегії Діонісій Раллі (Палеолог) у 1578-79 рр. доставив до Острога від папи Григорія XIII “Септуагінту” – повне зібрання книг Старого Завіту, перекладених 72 перекладача­ми з давньоєврейської на грецьку мову в ІІІ ст. до н.е. в Александрії за часів царя Птоломея Філадельфа. Над перекладанням привезених Біблій, узгодженням їх з православною теологією та з першоджерелами працював гурток учених академії на чолі з ректором Герасимом Смотрицьким. Це припущення підтверджує той факт, що саме Г. Смотрицький написав до Біблії дві передмови та вірш на герб К.-В.Острозького. Найбільшу роль у текстологічній підготовці відіграли великі знавці теологічної літератури Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Діонісій Раллі Палеолог, а також вчені греки Євстахій Натаніель Еммануїл Мосхлпуло з Криту. Що до текстів, які б стали основою для надрукування православної Біблії, князь багато радився із книжниками. Одностайно було вирішено “неизмЂнно” іти за традиційним перекладом 72 “богомудрых преводников” книг Старого Завіту – “Септуагінтою”, яка була найближча до першоджерел. Тексти Нового Завіту готувалися на основі Геннадієвського списку 1499 р. та інших привезених Біблій. Ті книги, які перекладалися з латинської Вульгати, були значно виправлені на основі Септуагінти. 12 серпня 1581 р. величезна праця вчених та друкаря була завершена. Тираж Біблії на той час був досить великим, він становив біля півтори тисячі екземплярів. Примірники книги почали швидко розходитись українсько-білоруськими землями Речі Посполитої, потрапляли до Московського царства, до болгарів і сербів, що перебували  під владою Туреччини. За умов польсько-католицького утиску та невтішного стану православ’я загалом після загибелі Візантії Острозька Біблія відіграла роль великої духовної сили, що єднала всіх сповідників православної віри, стала символом національної культури, довела всьому світові, що церковнослов’янська мова  поряд із латинською та грецькою також є мовою світової культури.

Важливу роль Костянтина-Василя у виданні першої у світі кириличної Біблії високо оцінили сучасники. У вірші, яким закінчується друга передмова до книги,  ректор академії Г.Д.Смотрицький порівнює К-В.Острозького з великими князями Київської Русі – Володимиром і Ярославом, що назавжди залишилися в пам’яті народу як великі просвітники та меценати вітчизняної культури та могутня опора Православної Церкви.

Владимир бо свой народ крещенієм просвЂтил

Константин же благоразумія писанім освЂтил…

Ярослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Константин же єдіну соборну церков писанім возвыси [42;200].

Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі – Володимира та Ярослава, ставлячи князів Острозьких “у безперервну канву володарів України” [51;284], острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалась з пошуків державних та культурних витоків нації. Держава усвідомлювалась інтелектуалами XVI-XVII ст. як династичний простір, під яким розуміли територію, що контролюється однією династією князів Острозьких. Окрім просторового (територіального) у колі Острозьких книжників починалось усвідомлення держави в часовому просторі як безперервного поєднання (спадковості) представників династії Рюриковичів. У панегіричних віршах князю Костянтину вперше прозвучала ідея безперервної тяглості руської історії від київських князів до Острозьких. За словами Н. М. Яковенко, сам факт існування законних спадкоємців перших “княжат руських” – Дому Острозьких, під контролем яких знаходилась майже вся територія України, стало основою для “сприйняття Руси-України як суцільного (від Києва по Львів) віртуального простору влади, котра має легітимну тяглість” [51;256]. Політична форма національного самоусвідомлення тісно взаємодіяла з релігійною. Історичний фундамент окремішності “руського народу” інтелектуали православного церковного кола Острозької академії, крім спадкоємності княжої влади, вбачали передовсім у його апостольській (започаткованій апостолом Андрієм) церкві, яку споконвічно підтримували сильні світу сього – князі Володимир, Ярослав, а також продовжувач їх справи – Костянтин-Василь Острозький. У триєдності національних сил – князі, народ, церква – остання завжди залишалась духовним лідером нації. У сучасній історіографії побутує думка, що створення української національної ідеології розпочалось в 1620-ті рр. зусиллями київських інтелектуалів [50;122]. Цілком погоджуючись із нею, необхідно відзначити, що перші кроки в цьому напрямку все ж були зроблені в Острозькому культурно-освітньому осередку останньої чв. XVI ст. завдяки патріотичній діяльності К.-В. Острозького. Саме в Острозі з’явились ті “спорадичні зблиски думок про минуле і сучасне України”, які у творах письменників 1620-х років: З. Копистянського, І. Борецького, М. Смотрицького та ін. стали основою для сформування цілісної ідеї про спільність батьківщини “для князя, для купця, для ремісника і для козака…” [51;306]. Заслуги князя на теренах культури та освіти острозькі книжники оцінювали як ланку в довготривалому поступу національної культури від часів Київської Русі. Для острозьких інтелектуалів князь був зразком ідеального правителя, мудрого державного діяча та політичного поводиря свого народу. Його політична діяльність, скерована на автономію України, захист рідної віри, традицій, щедра фінансова підтримка вітчизняної культури, освіти, друкарства та мистецтва були тим благодатним життєвим матеріалом, на основі якого зусиллями острозької духовної еліти поставала система думок, що формували національну свідомість русинів-українців. Існування руського народу уявлялось невіддільним від діяльності князя Острозького, який з гордістю говорив: “Я – русин і вітчизна моя Русь”.

Боротьба К.-В.Острозького з Берестейською унією 1596 року

Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період  боротьби православної церкви з Берестейською унією.

У 1559 р. Московська церква була визнана Константинопольським патріархом, здобувала статус Автокефальної Помісної одиниці та стала Патріархатом. В зв’язку з посиленням впливу Московського патріархату на землях України, у католицьких колах знову актуальною стає ідея унії – об’єднання Київської митрополії з католицькою церквою. Якби католикам пощастило переконати князя прийняти ідею унії, за ним потяглось би нескінченне число люду. Починаючи з кінця 1560-х рр.  католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Бологнетті (Болоньєтті), Антоніо Поссевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб прихилити князя на бік унії. Перші кроки в цій справі були зроблені єзуїтом Петром Скаргою. Вже в 1567 р. на похороні Яна Кшиштофа Тарновського (брата дружини К.-В.Острозького – Софії) Петро Скарга проголосив промову, у якій намовляв князя до унії з Римом. У такому ж плані виступав Скарга і на похороні дочки Острозького – Катерини в 1579 році. У 1574 р. Петро Скарга написав книгу «Про єдність церкви Божої». Перше видання книги, що побачила світ 7 лютого 1577 року, Скарга присвятив Костянтину-Василю Острозькому, як першому серед православних магнатів Речі Посполитої – «першому в тім законі грецькім», визнаному авторитетному захиснику та поборнику православної віри. У своєму трактаті Петро Скарга з великою повагою говорив про Православну Церкву, про те, що всі біди католицької та православної церков походять від того, що церкви роз’єднані. Він палко відстоював ідею унії церков, щиро вважаючи, що це посилить їх в боротьбі проти єресей.  Значним кроком у зближенні Костянтина-Василя з Римом стало подарування йому Римським папою Григорієм ХІІІ Біблії «Септуагінти», яка була використана при надрукуванні Острозької Біблії. Септуагінту привіз митрополит Кизікійський Діонісій Раллі Палеолог – активний прихильник унії. На початку 1580-х років він був найбільш авторитетним радником князя у справах релігії. Крім того в найближчому оточенні князя знаходились ще два греки проунійних поглядів – Еммануїл Мосхопуло та Євстахій Натаніель з Криту. У 1583 р. під час перебування у Кракові на урочистостях, пов’язаних з шлюбом Яна Замойського та Грізельди Баторівни, Острозький на прохання своїх синів зустрівся з папським нунцієм Альберто Бологнетті та єзуїтом Антоніо Поссевіно. Після цієї зустрічі Бологненні та Поссевіно писали в Рим з надією, що Острозький схиляється до унії. Сам Костянтин-Василь написав лист до Григорія ХІІІ, у якому запевняв папу, що за з’эднання християнства готовий віддати життя.  Отже з кінця 1570-х років під впливом католицьких проповідників К.-В.Острозький замислюється над унійними планами. Проте контакти Острозького князя з Ватиканом не були тривалі і не дали ніяких позитивних результатів. У середині 1580-х років князь повернувся до своєї справи по реформуванню церкви в речі Посполитій, особливо Київської митрополії. Брав активну участь у підготовці візитів до Речі Посполитої Антіохійського патріарха Іоакима (1585-1586) та Константинопольського патріарха Ієремії ІІ (1588-1589), який відвідав Москву і висвятив Московського патріарха Іова [21,134]. Ця подія підштовхнула проведення унії. У Римі добре розуміли, що тепер патріархи пред’являтимуть претензії на главенство в Православній Церкві Польщі, Литви та України. Ієремія ІІ провів деякі реформи в Київській митрополії. Найперше усунув з посади митрополита онисифора Дєвочку і віддав митрополичий престол Михайлу Рогозі, затвердив ставропігію Львівського та Віленського братств, домігся підпорядкування деяких монастирів безпосередньо патріархові, що образило місцевих церковних ієрархів і прискорило навернення їх до унії. У квітні 1590 р. на з’їзді в Белзі чотири єпископи висловили прагнення до підпорядкування Риму. У червні 1590 р. на синоді в Бресті була прийнята офіційна декларація унії, яку підтримав Зигмунт ІІ та папа Григорій ХІІІ. На початку 1590-х років розмови з князем про унію проводив випускник Грецького колегіуму в Римі Петро Аркудіус. У листі до Іпатія Потія, написаному в червні 1593 р. Костянтин-Василь висловився за прийняття унії католиків з православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. У цьому листі Острозький підкреслив також необхідність заснування нових шкіл, щоб ліквідувати “велике грубіянство наших духовних осіб” [21;134-135]. Можливо, князь втратив віру в проведення реформи церкви власними силами. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом  на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Єпископ Володимирський і Берестейській Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. Іпатій Потей і Кирило Терлецький – єпископ Луцький і Острозький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, але й священиків було повною несподіванкою. Унійний запал князя ще більше охолодив лист Александрійського патріарха Мелетія Пігаса від 8 березня 1594 р., у якому було пристрасне прохання не підтримувати з’єднання церков [21;135]. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. 11–12 червня 1595 р. на синоді в Бресті були прийняті остаточні умови унії. [21,137]. І хоча Іпатій Потей намагався запевнити його, що “без синоду и вЂдомости всеи братьи нашей молодшей, ровныхъ слугъ въ церкви божей, и иншого христіанства, а звлаща в. м. пановъ христианскихъ” об’єднання церков неможливе, і що згода на унію тільки самих Владик без згоди всіх вірних “толко порожня праца а огида наша была у овечокъ нашихъ” [10;582], Острозький не дав обдурити себе тими побожними фразами. Він дуже гнівно відреагував на пародію своєї ідеї і такий інтриганський спосіб проведення унії владиками, які, за його словами, “як христопродавець Юда з жидами, змовивши ся потайки, задумали всіх тутешніх благочестивих Християн без їх відомости кинути в погибель” [10;582]. Коли, при зустрічі з князем, що відбулась в Любліні в кінці червня 1595 р., Іпатій Потій з плачем припадав до його ніг, благаючи, щоб він сам взявся за справу унії та віддавав йому до рук унійні акти, які віз до короля, полишаючи на волю князя змінити їх чи знищити, Острозький не був настільки наївним, щоб сприймати всю цю сцену серйозно і, бачачи перед собою готові акти унії, підписані всіма владиками, розумів, що вже ні він, ні Потей не зможуть змінити їх на власну руку. Однак, залишаючись вірним своїм поглядам, поставив Потею ультиматум – умови з’єднання церков мусять бути погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти [10;583]. Потей пообіцяв домогтися в короля скликання собору, але не виконав свого слова. Король не дав згоди на зібрання православного собору. І, очевидно, Терлецький та Потей самі не наполягали на цьому, розуміючи, що такий собор послужить лише для опозиції унії, а не для її проведення. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власти і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть” [10;591]. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства  гнівне “Обвіщеня”, що було видане  в острозькій друкарні  24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів – “вовків в овечій шкурі”, які зреклися Східної Церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, – гнівно запитував він – як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, сьвятійших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних” [10;593]. Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо [50;125]. Якби прийшлося “на квалтъ”, – іронічно зауважував Острозький, – то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок” [10;591]. Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки [10;591]. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Він намагався використати вагання Михайла Рогози, обіцяю­чи йому подарувати 25 сіл за неприйняття унії. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об’єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією. Йому вдалося переконати виступити проти унії владику Львівського і Кам’янецького Гедеона Балабана, а також Перемишльського владику Михайла Копистенського. Князь прагнув створити сильний блок різних християнських вірувань, що з’явились на  ґрунті ре­формації з православними, який міг би протистояти політичній гегемонії католиків у Речі Посполитій. Про свої плани він проінформував Александрійського патріарха Мелетія Пігаса, який його цілковито підтримав.

Особливого значення у період боротьби з унією набув Острозький осередок культурних діячів, який був найактивнішим серед східних та південних слов’ян. Тут готувалися відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста),  були написані шедеври полемічної літератури: “Ключ царства нєбєсного” Г.Д. Смотрицького (1587), книга “О единой истинной православной вћрћ” В. Суразького (1588), перекладені з грецької на церковно-слов’янську та українську мову книги та послання відомих церковних діячів: Александрійського патріарха Мелетія Пігаса та Філадельфійського митрополита Гавриїла Севера. У 1594 р. знову, після 14-річної перерви, розпочала роботу друкарня. Для потреб друкарні в 1595 р. князь заснував папірняну мануфактуру. Крім Острозької, він підтримував друкарні і в інших містах. У 1592 р. при його сприянні була відкрита друкарня у львівському братстві. У ситуації кризи православ’я і масового відходу від нього маг­натських та шляхетських родів вони  значною мірою допомагали відроджен­ню православної церкви та української культури.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596 року, а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркудіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів” [10;611]. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності. Посилення релігійного гніту викликало могутній протест з боку різних верств українського суспільства. Розпочався великий бій за власне духовне обличчя. “Ніколи така інтенсивна боротьба не велася в такій драматичній обстановці. Навколо падали матеріальні фортеці, на які можна було досі спирати свою віру в перемогу над обставинами, денаціоналізувалися цілі суспільні верстви, які несли до того часу прапор ідеї, падали разом із тим матеріальні засоби ведення боротьби, зменшувався гурт невігнутих під натиском сильнішого ворога, але прапор рідної культури, що мав вести націю, підносився над тим гуртом непідкупних оборонців, підтриманий все новими руками. Він плив через час і яснів все новими барвами духовних знайдень” [17;280]. Острозький культурно-освітній осередок під протекторатом князя стояв в авангарді цієї боротьби.

Винятково важливе значення для боротьби православних з унією мала опозиційна діяльність Костянтина-Василя та острозьких просвітників після Берестейського синоду 1596 року. У тому ж році з їх середовища вийшов опис Берестейського собору – “Ектезис”. Коли Петро Скарга видав трактат “Берестейський синод та його оборона”, в Острозі був опублікований твір Мартина Броневського “Апокрисис албо отповћдь на книжкы о сборћ Берестейском” (1598). Тоді ж у полеміку з єпископом Іпатієм Потеєм вступив анонімний учень острозької академії – Клірик Острозький, написавши в 1598 р. “Отпис на лист… Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа”. У тому ж році в Острозі був надрукований ще один визначний збірник полемічної літератури – “Книжица” (у десяти розділах), до якої було включено послання “Благочестивому господару Василию княжати Острозскому и православным христианом Малое России…” полум’яного Івана Вишенського.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. За його посеред­ництвом в Острозі була підписана угода між Гедеоном Балабаном і Львівським братством. Острозький зобов’язав Балабана порушувати пи­тання захисту грецької релігії на сеймиках у Вишні, Галичі, Кам’янці-Подільському, а також домагатися записів у сеймикових інструкціях, присвя­чених обороні православ’я. Згідно з домовленістю К.-В.Острозького з його зятем Криштофом Радзивілом такі ж самі пункти про оборону грецької віри з’явились в інструкціях синодів литовських протестантів. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові [21;148-149]. На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині. На сеймі 1605 р. під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і правослані священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам [21;168]. У 1606 р. К.-В Острозький вдало використав для боротьби за права православної церкви рокош Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються православної церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано  вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року повернути свої посади тим духовним особам, які займали кілька посад [21;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя.

Роль-Костянтина-Василя Острозького в засвоєнні надбань західно-європейської культури

Матеріальна та політична підтримка К.-В. Острозьким православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні унії та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Князь добре розумів, що інша сторонротьбиствердження української культури тісно пов’язана з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягає у  засвоєнні надбань “латинського” Заходу, оскільки негативне ставлення до прогресивної західноєвропейської культури  об’єктивно послаблює сили українського суспільства в його захисті національних інтересів. Отже, говорити про княз Острозькоготільки як про захисника православної церкви та культури, означає розкрити лише одну сторону його діяльності і свідомо обмежити усвідомлення його значення в розвитку національної культури. Більшість ортодоксів непримиренно ставилися до західної культури, підсвідомо переносячи на неї своє негативне ставлення до католицизму, щиро вважаючи, що “лакомство на

латинскую мудрость простоту и премудрость Божию бесчестит”, що необхідно “отклонить православных от черпанія воды от чужих ученій и предоставить им для питія воду от своих студениц и источников”, тому що “от чужого источника пиюще, смертоносна яда западныя схизмы упившиеся, ко мрачнотемным рымлянам уклоняются” [14;15-16]. Проте, якщо в релігії збереження догматів і традицій православного обряду спонукало до повного заперечення догматів і традицій латинського віросповідання, які не збігалися з твердженнями ортодоксальних ієрархів, то інші галузі духовного виробництва (філософія, література, мистецтво), навпаки, прагнули не до протистояння та заперечення, а до взаємодії та синтезування. Отже, боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала для К-В.Острозького боротьби з “латинською” ренесансною культурою. Князь був активним прихильником взаємодії української культури із західноєвропейською.

У контексті  напрямку синтезування вітчизняних традицій з надбаннями Заходу винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя та його меценатська діяльність, спрямована на перетворення Острога у визначний центр ренесансної культури. Будучи опікуном і захисником православної церкви,  К.Острозький з повагою ставився до інших релігій. Його толерантність була наслідком

багатьох факторів. На позицію князя вплинула політична ситуація в Європі, найперше – загроза турецького завоювання, яка викликала у європейсь­ких народів прагнення єдності. Велике значення мало і його виховання в дитячі та молоді роки. Період правління Зигмунта І та Зигмунта II Августа  був часом релігійної толерантності у Речі Посполитій, яку називали “державою без кострів” та “гніздом не однієї, а всіх єресей”. Ще з дитинства Острозький бачив мирне співіснування людей різних вір. Це стало основою його толерантного ставлення до всіх конфесій. Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією князь не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти він відреставрував острозький костел та запросив сюди ксьондза В. Бежановського з Варшави. В Острозі, крім православних церков, діяли католицький костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища  школа тлумачників Талмуду – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе).

При костелі працювала латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської акадамії, під опіку руських педагогів. Поети католицької та протестантсь­кої віри, як і православні письмен­ники, прославляли у своїх творах князя Острозького. Євангелісти складали на його честь хвалебні пісні. Кальвіністський письменник, що приховав своє ім’я під псевдонімом Клемент Полюс, присвятив київському воєводі книжку: ”Historia confederationis Polonicae…” (“Історія польської конфедерації”) (Вільно, 1596) [21;116]. Аріанин Еразм Отвіновський  у 1599 р. присвятив Острозькому свої “Przypowiesci Pana Naszego Jezusa Chrustusa z Xciag Nowego Testamentu krotko zebrane i teras nowo wydane” (“Притчі Пана Нашого Ісуса Христа з книг Нового Завіту коротко зібрані та нині ново видані” [21;116]. За словами Казимира Тишковського, Костянтин-Василь був “у кож­ному дюймі сином гуманізму і реформації і разом вільним громадянином шляхетської Речі Посполитої” [21;116].

Плідна патріотична праця князя на благо вітчизняної культури та позитивне ставлення до західноєвропейської культури, прагнення використати її досягнення в шкіль­ництві, просвіті та книгодрукуванні сприяли перетворенню Острога на процвітаючий центр освіти, друкарства та мистецтва. Острозька академія не тільки протидіяла  впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, але й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, у якій поєднання вітчизняної культури, виплеканої на основі візантійської духовності, та латинської культури отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ П’ястом, якого особисто знав К.-В. Острозький [29;24]. В академії тісно співпрацювали викладачі як греко-візантійської, так і латинської орієнтації, прихильники містико-аскетичного напрямку (Іван Вишенський, Іов Княгиницький), які  виступали проти засвоєння латинської науки, і представники просвітницького напрямку  (Даміан Наливайко, Євстафій Натаніель, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Діонісій Раллі (Палеолог), Лаврентій-Зизаній Тустановський,  Мелетій Смотрицький), що використовували у своїй творчості ідеї західноєвропейських просвітників доби Відродження. Програма навчання в академії була дуже близькою до програм зах­ідноєвропейських вищих шкіл. Тут викладалися предмети класичного тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які становили на той час середній рівень освіти. Крім того, існують посередні свідчення про викладання в Ост­розькій академії вищих наук: філософії та богослів’я. “Нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української шкільної освіти, стало паралельне вивчення граматики трьох мов – грецької, латинської та церковнослов’янської” [50;127]. У трактаті “Про єдність церкви Божої…” Петро Скарга радив князю відмовитись від викладання в Острозькій академії  церковно-слов’янською мовою. На його думку, “…не було ще на світі і ніколи не буде жодного університету та академії, у яких би проводилось навчання на іншій мові, крім грецької та латинської. А з слов’янської мови ніхто ще розумним (вченим) не був” [19;56-58]. Проте князь Острозький свідомо не погодився із П.Скаргою. З першого класу в академії поряд з грецькою вивчали церковно-слов’янську мову, а надрукування цією мовою Біблії довело всьому світові, що слов’янська мова, поряд з грецькою та латинською, також є мовою світової культури. Назва “слов’яно-греко-латинська” “відображала не так мови навчання, як загальну культурну орієнтацію академії, прагнення до синтезу слов’янської (кирило-мефодіївської та специфічно української) спадщини зі спадщиною візантійської та поствізантійської культури і зі здобутками культури латинської (католицько-протестантського світу)” [19;56-57]. Формування школи слов’яно-греко-латинського типу стало справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи “візантійський Схід” із “латинським Заходом” [50;127].

При дворі К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й греко, – латино – та польськомовна література. У 1595 році тут була написана лицарська поема “Rozprawa przygod starego zolnierza” (“Розповідь пригод старого солдата”), у якій домінує мотив слави та щирий патріотичний пафос. Від імені старого воїна невідомий автор поеми захоплююче розповідає про бойові подвиги Костянтина Івановича Острозького,  який був шляхетним, сміливим, справним і до того ж “сердечним” лицарем і, неодноразово перемагаючи в битвах з татарами та Москвою, домігся безсмертної слави, що “миліша понад усе” [37;67]. Після придушення повстання К. Косинського 1593 р. придворний поет князя К.-В. Острозького – Шимон Пекалід,  бакалавр краківського університету, написав першу латиномовну поему “De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor” (“Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями”), видану в Кракові у 1600 році. Поява та контекст поеми були пов’язані не з призвичаєною до латини Галицькою Руссю, а з Волинню, де латинська вченість щойно спиналася на ноги” [51;157]. 15 грудня 1607 р. грек Георгій Михайлович Паламід, перебуваючи при дворі князя Острозького написав грекомовну поему про господаря Волощини Міхая Хороброго Вітезула [29,106].

Численні приклади співробітництва із Західною Європою бачимо в діяльності Острозької друкарні, що становила єдиний культурний комплекс із академією. До 1581 р. її очолив Іван Федоров, який добре орієнтувався у досягненнях західноєвропейського друкарства і використовував їх у острозьких стародруках. Наприклад, титул для “Книги Новаго ЗавЂта” (1580 р.) Іван Федоров запозичив з лютерівських перекладів «Книги повчань Страхових» (1533р.) та «Книги притч Соломонових» (1535 р.), виданих у друкарні Георга Рау в Вітенберзі. У процесі підготовки до друку “Книжки Събраніе вещей нужнЂйших…” –  першої в Україні книги для довідок, її автор Тимофій Михайлович користувався алфавітно-предметними покажчиками «конкордаціями» до кальвіністської Берестейської Біблії 1573 р. та до перекладу Нового Завіту 1577 р., здійсненого антитринітарієм Мартином Чеховичем. Титульна сторінка уславленої Острозької Біблії 1581 р. була взята Федоровим з нюрнберзького видання Біблії 1524 року (з гравюри Едгарда Шена). У Івана Федорова був навіть намір проілюструвати Біблію 150 гравюрами, надрукованими з мідних дошок, які повинен був виконати вроцлавський гравер Блазіуш Ебіш. Про це свідчить заява гравера від 6 червня 1578 р.[18;101]. І хоча  Федоров згодом відмовився від цієї угоди, оскільки прикрашена сюжетними ілюстраціями Біблія була б надто відмінною від рукописних східнослов’янських Біблій і острозьким видавцям не легко було б санкціонувати таке нововведення, і надрукування гравюр, для яких був потрібен окремий верстат глибокого друку, затягнуло б видання та підняло б його ціну книги, це ще один факт взаємозв’язків вітчизняних просвітників із західноєвропейськими майстрами. Добре знання І.Федоровим друкарської справи в Західній Європі відобразилось і в загальній композиції сторінок Острозької Біблії, у наборі тексту в два стовпчики, у розміщенні колонтитулів та колонцифр, характері ініціалів.

Діяльність В.-К. Острозького сприяла осягненню надбань західноєвропейської архітектури в Україні. Князь запрошував чимало іноземних будівничих, які відігравали провідну роль у розбудові його міст. Особливе місце серед  цієї когорти архітекторів  належить П’єтро  Сперендіо, який вперше згадується як громадянин Острога в грамоті 1591 року [1;60]. У документах XVI – поч. XVII ст. було виявлено чимало й інших імен острозьких зодчих: в акті 1603 р. розподілу володінь князів Острозьких згадуються муляри: Павло, Петро, Яков та Ян,  у списку парафіан острозького костьолу 1622 р. – Шимон, Давид, Войцех, Ярош, Андрис, у записах 1630 р. виявлено згадку про архітектора Себастіана [1;61,62]. Виховані на засадах західноєвропейської культури, ці майстри сприймали українську культуру, що стала їм рідною, як невід’ємну частинку свого духовного світу, та успішно переносили надбання ренесансного зодчества на місцевий ґрунт. Завдяки їм Острог відігравав роль своєрідного центру будівельної справи, який забезпечував потрібними фахівцями не лише свої найближчі околиці, але й чимало міст Волині. Саме в Острозі втілювались оригінальні вирішення просторових конструкцій, застосовувались передові технології будівельних матеріалів, створювались справжні шедеври, які визначали рівень розвитку архітектури того часу та її характерні особливості, обумовлені    взаємодією  місцевих традицій із досягненнями західноєвропейського ренесансного зодчества.

 Острог був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок, так званих “пляців”, чому сприяло надання Острогу в 1585р. магдебурзького права. Свою резиденцію – Вежу Муровану, зведену в середині XIV ст. першими Острозькими князями, Костянтин-Василь перебудував у ренесансному стилі. Про те, що в к. XVI ст. в замку велись оздоблювальні роботи, свідчить лист князя від 2 липня 1599 р. до бецького каштеляна Севастіана Любомирського, у якому йдеться про мармур “до муру острозького”, що добували у Спізькому старостві. У листі К.-В. Острозький просив дозволити його мулярові Миколаю “виламати і витесати тих штук (каменю), яких він буде розмірів” [1;61]. У результаті перебудови сувора готична архітектура замку збагатилася новим ренесансним декором. Ренесансне архітектурне обличчя Острога підтверджувало статус культури міста, його широких зв’язків, було втіленням ідейної програми магната-мецената, не позбавленої прагнення надати рідному Острогу вигляду гуманістичної твердині, чого саме бракувало Луцьку і навіть Львову. У володіннях К.-В. Острозького – Дубні, Острозі, Старокостянтинові – сформувалась своя архітектурна школа з характерними особливостями, що не зустрічаються ніде, крім Волині.

Широке будівництво оборонних башт, замків, монастирів та церков, що велося у володіннях К.-В. Острозького, значно сприяло розвитку різноманітних художніх ремесел. Вітчизняні та іноземні муляри, різьбярі, гончарі, гаптарі та ремісники інших професій брали участь у оздобленні інтер’єрів церков та князівських замків, прикрашаючи їх кам’яними порталами, кахляними  камінами та печами, декоруючи стіни гаптованими тканинами. До сьогодні збереглося кілька високохудожніх творів, виконаних на замовлення К.-В. Острозького іноземними фахівцями. Серед них  два масивні латунні свічники, відлиті в 1576 р. гданським майстром Лукою Фріделянтом, які нині знаходяться в острозькому та в дубенському замках князя [12;33]. Очевидно меблі для замків виконувалися також іноземними майстрами, у яких набували досвіду місцеві ремісники.

Особливо цінною є золота медаль з високохудожнім реалістичним портретом В.-К. Острозького, що нині зберігається в Ермітажі. Майстерність, з якою виконаний портрет князя на аверсі медалі, та герб Острозького на її реверсі свідчать про високий професіоналізм художника. У Т.Кемпи є згадка про те, що старший син Острозького – Януш, після смерті батька завжди возив із  собою його “золоту посмертну маску” [21;92]. Скоріш за все, Януш возив не маску князя, а саме цю медаль, як слушно зауважено про це в монографії П.А.Ричкова та В.Д.Луця [38;143]. Яскрава індивідуальність рис обличчя князя, переданих без нівелюючої ідеалізації, із збереженням характерних особливостей, дозволяють припустити, що, можливо, портрет був виконаний на основі посмертної маски князя.

Костянтин-Василь сприяв розвитку музичної культури міста, яка з другої пол. XVI ст. набирала загальноєвропейських рис. Сам він виявляв велику любов і шану до музики і церковного співу, мав гарний голос, знав багато церковних псалмів та наспівів, дбав про церковні хори. За сприянням князя, окрім церковної, в Острозі розвивалась і світська музика. На одній з гравюр XVIII ст. автора К. Яблоновського зображений К.Острозький. який задумливо слухає гру лютняра [47;76]. У документах 1583 р. є згадка про придворного “музику світлого володаря Костянтина князя Острозького” – Лаврентія [29;21]. Очевидно при князівському дворі була музична капела, інструментальна чи вокально-інструментальна, як це велося при великих магнатських дворах. Коли до Острога приїжджали гості, їх аудієнції у князя супроводжувалися грою капели, до репертуару якої входила церемоніальна музика, популярні пісні й танці, що виконувалися під час свят на велелюдному дворі князя. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти. Про це свідчить заява острозького бурмістра Ониська Романовича, зроблена ним 24 жовтня 1635 р в Луцькому гродському суді, про розміри податків, які збиралися з ремісників Острога [29;21]. Музика культивувалась в Острозькій академії. Спудеї академії становили ядро хору кафедрального Богоявленського собору [47;77]. Старанне плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва призвело до створення своєрідного “Острозького наспіву” молитв, що виник у храмах міста в др. пол. XVI ст. і поєднував у собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу. Після київського наспіву він став найпопулярнішим місцевим варіантом,  який  в XVII ст. був широко відомий у всій Україні, Білорусі, зафіксований  в Росії.

Підтримка К.-В. Острозьким православної церкви, щедрі фундації православним монастирям та храмам сприяли розвиткові іконописного мистецтва. У другій пол. XVI – на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір. Очевидно, що всі вони були іконописці з широким полем діяльності. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: “Юрій Змієборець”, “Богородиця Одигітрія”, “Різдво Богородиці” та ін. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що греки Євстахій Натаніель, Еммануїл Мосхопуло, Діонісій Раллі (Палеолог), і особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що були в Україні протосинкелами (представниками) Олександрійського та Константинопольського патріархів, привезли з собою ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона “Благовіщення” венеціанської школи XV ст., яка за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузеном, колишнім проповідником собору Святого Марка у Венеції.  З ім’ям К.-В. Острозького пов’язують створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких індивідуальна характеристика особистості переважала над соціальною, а шляхетність і гідність портретованого вимірювались не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Доказом цього може бути факт наявності багатьох портретів у францисканському монастирі в с. Межирічі до його касації 1868 року. Між іншими портретами там був і портрет легендарного ненажери секретаря К.-В. Острозького – Яна-Богдана Сусли [20;38-39]. Правдоподібно, що в Острозі діяв деякий час навіть цех малярів, що підтверджує реєстр віддавання цехами воску до парафіяльного костьолу 1624 року [1;64-65].

Позитивний вплив на розвиток портретного малярства мали твори іноземних майстрів, виконані на замовлення К.-В. Острозького. Про це свідчать, на жаль, нині вже втрачені парні портрети князя та його дружини Софії Тарновської, створені, очевидно, між 1553 та 1570 рр. західноєвропейським майстром школи Луки Кранах Молодшого, які були виявлені в 1883 р. в замку с. Новомалин, під Острогом дослідником П.А.Кітіциним [23;527-528. 24;714-716], а також портрет дружини Іллі Острозького – Беати Костелецької, також написаний у стилі  Луки Кранах Молодшого, який працював у середині XVI ст. при краківському королівському дворі. На сьогодні відомо декілька портретів Костянтина-Василя, а також зображеня інших членів його родини: батька – К.І.Острозького, синів -–Януша та Олександра, онучки – Анни-Алоїзи Ходкевич. І хоча більшість з них являють собою копії XVII-XIX ст., їх цінність як документа історії та явища культури, що віддзеркалював певну добу, важко переоцінити.

Замовлення К.–В.Острозького сприяли розвиткові в Україні такого характерного для доби Відродження виду меморіальної пластики, як скульптурні надгробки. Тісні контакти із скульпторами, що працювали в галузі меморіальної пластики, розпочались у князя з 1569 р., коли він замовив скульптурні пам’ятники  над похованнями свого тестя Яна Тарновського та його сина Яна Кшиштофа у кафедральному костьолі в Тарнуві. У 1570 р. був споруджений надгробок над похованням дружини князя Софії Тарновської, яка померла 1 липня 1570 р. невдовзі після народження свого сина Олександра. 7 серпня 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври над похованням свого батька Костянтина Івановича князь поставив величний монумент, рівного якому не було в той час в Україні. Це був характерний ренесансний надгробок з постаттю лицаря, що підіймається спершись на руку. Саркофаг з постаттю розміщався в тріумфальній арці, обрамленій знаменами, гарматами, мечами, списами та іншими атрибутами, які розповідали про військову славу гетьмана.

У грудні 1603 р. несподівано помер молодший син князя – Олександр. За легендою, він загинув від рук єзуїтів, що піднесли йому чашу з отруєним вином у Старокостянтинівському замку, коли молодий князь подорожував по Волині. Смерть свого наймолодшого сина К.-В. Острозький пережив особливо тяжко. З п’яти його дітей лише Олександр не перейшов у католицтво і брав активну участь у боротьбі проти католицької експансії в Україні. Активно допомагав своєму батькові відстоювати права Православної Церкви. Разом з ним очолював світське коло антиуніатського Берестейського собору 1596 р., виступав на ряді сеймів як поборник православних. З ним пристарілий князь пов’язував найбільші надії, сподіваючись, що син очолить після його смерті антикатолицький табір православних магнатів Речі Посполитої. Але Олександрові не судилося пережити батька. Він загинув у розквіті сил  “велий плач і жалость отцу же и чадом остави, найпаче же христианам, все бо бяху чающе помощь темъ получити въ бедах и гонениях, одержащих Христову церковь” [4;107]. Смерть князя Олександра була трагедією для всього народу, але найтяжчим особистим горем вона стала для старого князя. Над могилою улюбленого сина в Богоявленському соборі він збудував “чудовий пам’ятник з мармуру”, у якому представив Олександра у вигляді спочиваючого лицаря. “Гроб божий убраний коштовно на кілька тисяч, що і самі єзуїти дивувалися стоя на склепі, где княжата лежал” [4;138].                                        Олександр Острозький (1570–1603)

Олександр Острозький був одружений на католичці Анні Костчанці. Мав восьмеро дітей: 3 дочки і 5 синів. За звичаєм того часу, якщо шлюб був мішаний, хлопчики охрещувалися у віру батька, а дівчата – у віру матері. Отже дочки Олександра були охрещені за католицьким обрядом. Старша дочка Софія була замужем за Станіславом Любомирським, померла в 1622 році, середня дочка Катерина була замужем за Томашем Заморським, померла в 1643 році. Молодша дочка Анна-Алоїза була замужем за  гетьманом Каролем Ходкевичем, померла в 1654 році. Сини Олександра спочатку були охрещені за православним обрядом, доки був живий князь Олександр їх виховував православний священик Лаврентій Зизаній Тустановський. Але після смерті Олександра його дружина вирішила перехрестити синів у католицьку віру, хоча старці попереджали її, щоб вона не робила цього, оскільки згасне рід князів Острозьких. Анна не послухалась їхньої поради, і сталося так, що всі сини її померли один за одним дітьми або юнаками: Кшиштоф – у 1606 році, Олександр – у 1607 році, Василь – у 1615 році, Адам-Костянтин – у 1618 році, Павло-Януш – у 1619 році.

Останні роки життя К.-В.Острозького

Від глибокого потрясіння смертю Олександра, на початку 1604 р. старого князя розбив параліч, що віщувало його швидку смерть. У цей час, коли здоров’я К.-В.Острозького значно погіршилось і він лежав прикутий до ліжка, головним помічником і виконавцем волі старого князя став його старший син Януш.

Острозький, наскільки міг, спрямовував його діяльність на боротьбу з татарами, які в другій половині 1604 та протягом 1605 рр. неодноразово нападали на землі України, скориставшись перебуванням козаків у Московії в поході з Дмитрієм Самозванцем. У справі самозванця Григорія Отреп’єва, який, видавши себе за чудом врятованого сина Івана IV – Дмитра, намагався захопити московський трон, Костянтин-Василь та Януш зайняли вкрай ворожу до лжецаревича позицію. Вони завжди виступав проти різних політичних авантюр і не були зацікавлені у війні з Москвою: анархія на польсько-московському кордоні негативно позначилась би на економічному становищі їх київських земель. Дії, скеровані Острозькими проти Дмитра, були також реакцією на посольство Московського патріарха Іова, що прибуло до князя на початку 1604 року. Через посла Афанасія Пальчикова патріарх, виступаючи від імені всього Московського собору, просив не вірити і не підтримувати Дмитра, як єретика і

  Януш Острозький (1554–1620)

самозванця. Іов звертався до князя з проханням спіймати Отреп’єва і відправити до Москви [6;229]. Але у цей час “царевич” вже покинув землі Острозьких і перейшов спочатку в Гощу – до Габріеля Гойського, а потім – до Адама Вишневецького та Юрія Мнішека і разом з цими магнатами отримав майже благословення Зигмунта ІІІ на похід до Москви. Коли Острозький довідався про підтримку королем походу Лжедмитрія, у листах до Зигмунта, написаних 12 січня та 2 березня 1604 року, він спробував переконати короля, що претендент на московський трон є звичайним монахом, якого він знав як ченця ще під час його перебування в Дерманському монастирі, писав, що при Дмитрові знаходяться люди свавільні, які шукають у поході на Москву лише задоволення власних амбіцій [6;229]. Він жадав від Зигмунта, щоб той “загрозив бандитам і всім, хто приєднується до нього”, намагався переконувати польських магнатів не підтримувати “царевича”. Проте справа зайшла вже занадто далеко. Острозькі, як і інші противники “дмитріади”, вже не могли змінити збігу обставин: у листопаді 1604 р. “Дмитро” розпочав свій похід. Острозькі не змінили свого ставлення до нього навіть і тоді, коли  20 червня 1605 р. Дмитро сів на троні. На сеймі 1605 р. Януш виступив з різкою критикою політики короля щодо підтримки “царевича”, виявляючи  стійкість своїх переконань та політичну прозорливість, яку невдовзі підтвердили події безславного закінчення “дмитріади” та загибель самого Г.Отреп’єва  17 травня 1606 року.

Старого князя найбільше цікавили справи православної церкви та її боротьби з унією. Права православних захищав тепер на сеймах Януш. Перебуваючи в молоді роки при дворі австрійського цезаря Максиміліана Габсбурга, під впливом єзуїтів він прийняв католицизм, змінивши своє ім’я з Івана на Януша. Старший син Острозького посідав важливі державні посади: був волинським воєводою (1585–1593), каштеляном краківським (1593–1620), старостою білоцерківським, богуславським, переяславським, канівським, черкаським. Януш був тричі одружений. Від першої дружини він мав двох дочок. Старша Елеонора була замужем за Грирогієм Язловецьким та Яном Радзівілом, померла 1616 року. Молодша Єфросинія була замужем за Олександром Заславським, померла 1628 року. Друга жінка Януша – Катерина Любомирська дітей не мала. Від третьої жінки Теофіли Тарлувни Януш мав сина Яна-Володимира (1617-1618), який помер в три місяці.

Хоча Януш був ревним католиком, проте допомагав православним, виконуючи волю батька та свій синівський обов’язок. У родині Острозьких завжди велику роль  відігравала традиція, послушенство і покірність навіть дорослих дітей старому батькові. Від батька князь Януш успадкував толерантне ставлення до різних віросповідань. Допомога сина православним дуже тішили князя. Про це він написав у листі до Януша від 14 вересня 1606 р. : “Звеселяєш старість мою та загоюєш неміч мою, захищаючи серед цілості інших народних прав і цілість старожитної релігії шляхетного народу, від якого славу і пам’ять предків наших черпаємо” [21;114].

Останні місяці свого життя Костянтин-Василь Острозький присвятив примиренню свого сина Януша з вдовою князя Олександра – Анною з Костків, між якими точилися конфлікти за маєтки. Князь помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 13 лютого (23 лютого за Юліанським календарем) 1608 р. [4;131]. До похорон, що відбулися 27 квітня  1608 р. у замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик – “Плач землі” за своїм вірним сином, віднайдений Н.М.Яковенко. “Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер! ридало все, тужили села й гори….Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна…” [51;253-254]. “Упокоївся в Бозі великий князь України, останній князь її…”[31; 8].

Його історична місія була завершена. Українська культура йшла своїм самобутнім шляхом, не розчиняючись у культурі Речі Посполитої і не ізолюючи себе від прогресивних надбань Заходу. У переламний момент історії, на рубежі XVI-XVII ст., коли перед нею постала загроза розчинитись у більш розвинутій культурі Західної Європи, князь Острозький виступив палким захисником її самобутності і разом з тим прихильником засвоєння здобутків латинського Заходу. Він розумів, що розвиток  духовного потенціалу народу неможливий без взаємодії з культурами інших країн. Щедра підтримка князем вітчизняних та іноземних митців, які плідно працювали в галузі освіти, друкарства, літератури, малярства, скульптури, архітектури, музики, декоративно-ужиткового мистецтва, проривала павутину ізоляції, сприяла синтезуванню слов’янської та візантійської спадщини з надбаннями Ренесансу та реформації. Тим самим відбувалось самоствердження української культури, її внутрішній творчий потенціал відкривався назустріч світові і зважувався на порівняння. Це викликало її могутній злет, що був би неможливим у тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечень, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Західної Європи. Цей напрямок культурного розвитку був продовжений у діяльності І.Борецького, І.Плетенецького, З. Копистянського, П. Могили та багатьох інших діячів київського осередку, до якого у 20-х роках XVII ст. перейшла з Острога естафета культурного поступу України

Список використаних джерел

Александрович В.С. Мистецьке середовище Острога епохи академії. // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів: Інститут українознавства ім.І. Крип’якевича НАН України, 1995. С. 59-68.

Балабушевич В.О. О дне смерти князя К.-В.Острожского. // Киевская старина, 1882- Т.4. – С.175-177.

Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. Под ред. и изд. П.Н.Батюшкова. – СПб, 1888.

Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – 2-ге вид. – Київ: Наукова думка, 1971. –199с.

Быков Н. П. Князья Острожские и Волынь. – Петроград, 1915. – 191с.

Broniewski M. Apokrisis abo odpowiedz na ksiazki о synodzie brzeskim 1596 r. –      Wroclaw: Wyd. J, Bylinski, J.Dlugosz,  1994.

Вишенський І. Твори. Пер. В.Шевчука. – Львів: Каменяр, 1980. – 247с.

Власьев Г.А. Князья Острожские и Слуцкие. // Известия русского археологического общества. – СПб, 1911, т. IV.

Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів у XII –XVI ст.(історико-генеалогічне дослідження). – Львів, б/в, 1996. – 256 с. – С.123- 126.

 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1905. – 704 с. Перевидання – Київ:Наукова думка, 1994. – Т.5.

 Дитерихс М.К. Острог и Острожское княжество. // Военно-исторический вестник. –1911. – Кн..7-8, 1912. – Кн. 1.

. Домбровский В.О. Острожская старина. // Киевлянин, 1840. – Кн. 1.

 Жолтовський П.М. Художнє лиття на Україні. – Київ:Наукова думка, 1973. – 131с.

 Жолтовський П.М. Український живопис XVII-XVIII ст.- К: Наукова думка, 1978. – 326с.

 Журко О. Князь Острозький: з історії життя та боротьби. // Дивокрай. Науково-краєзнавчий альманах. Південно-Східна Волинь. Вип.1.- Хмельницький, 1995. – С.52-58.

 Заєць А. Економічний розвиток Острога в XVI-першій пол. XVII ст.// Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. С.32-37.

 Зілинський О. Духова генеза першого українського Відродження. // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1993. –  С.276-300.

18. Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів: видавництво при Львівському Державному університеті видавничого об’єднання “Вища школа”, 1983. – 155с.

19. Ісаєвич Я.Д. Острозька академія як слов’яно-греко-латинський заклад. // Матеріали IV науково-практичної конференції “Острог на порозі 900-річчя”. – Острог: Науково-краєзнавче товариство “Спадщина” ім. князів Острозьких. – 1993. -С.56-58.

 20. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Geberthner i Wolff, Krakow: G.Geberthner і spolka,1903. – 290s. – S. 28-41.

      21. Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i   marszalek ziemi wolynskiej. – Torun: Wydawnictwo Universytetu M. Kopernika, 1997. – 228s.

 22. Kempa T. Kniaziowie Ostrogscy wobiec idei wnii polsko-litewskiej w XVI wieku. // Острогіана в Україні та Європі. Матеріали міжнародного наукового симпозіуму (Велика Волинь. Т.23). – Старокостянтинів: Товариство дослідників Волині, Хмельницька обласна рада, Хмельницький інститут бізнесу. Старокостянтинівська районна рада і райдержадміністрація, Старокостянтинівська міська рада, 2001. – С. 12-23.

23.Китицын П.А. К портрету князя Константина Острожского.// Киевская старина. –  1883. – № 11. – С.527-528.

24. Китицин П. А. К портрету Софии Острожской. // Киевская старина. – 1883. – №11. – С.714-716.

25 (1527)-1608). // Острозька академія XVI-XVII ст. Енциклопедичне видання. – Острог: Острозька а. Ковальський М.П. Острозький кн. Василь-Костянтин Костянтинович (1526кадемія, 1997. – С.129-130.

26. Копистенский З. Палинодия. // Русская историческая библиотека. – СПб, 1878. – Т. 4. СПб. 1135-1136.

27. Максимович М. Письма о князях Острожских к графине А.Д.Блудовой. – К,1886.

28. Мицик Ю. “Postanowienie na akademiе ostrogska. // Острозька давнина. –Львів: Інститут українознавства ім.. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – С.120-121.

29. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К.: Наукова думка, 1990. –192с.

30. Нестеренко В.Г. Діяльність Острозького культурно-освітнього центру в контексті методологічних проблем історії української культури. // Філософська думка Острозького літературно-освітнього центру та її роль в духовному відродженні України (тези наукової конференції). – Рівне, 1993. – С.3-4.

31.Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький та його культурна праця. – Тенора: Українська православна громада, 1958. – 216 с.

32. Острозька давнина. Дослідження та матеріали. (гол.ред. Мицько І.З.). – Львів: Інститут українознавства ім.. І. Крип’якевича НАН України, 1995. –155с.

33. Paprocki S. Herby rycerstwa polskiego. – Krakow, 1858.- 486s.

34. Пасічник І.Д. Князь Василь-Костянтин Острозький (біля 1524/1525-1608). // Острозькі просвітники XVI-XX ст. – Острог: Університет “Острозька академія”, Українське історичне товариство, 2000. – С.5-16.

35. Перлштейн А. Несколько слов о княжестве Острожком. //Временник императорского московского общества истории и древностей российских. М.,1852. – Кн.14.

36. Предтеченский Н. Значение князя К. К. Острожского в истории западоруской церкви и народности. – Вильно, 1913.

37. Radyszewskyj Rostyslaw. Polskojezyczna poezija ukrainska od konca XVI do poczatku XVIII wieku. – Krakow: Wydawnictwo oddzialu Polskiej akademii nauk, 1996. – 282s.

38. Ричков П.А., Луц В.Д. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких. – Київ:Техніка, 2002. – 168 с.

39. Романовский Л.М. О Константине Константиновиче Острожском. //Труды третьего археологического съезда в России. – К., 1878. – Т2.

40. Саух Ю.П. Князь Василь-Костянтин Острозький. –Рівне: Волинські обереги, 2002. –244с.

41. Смотрицький Г.Д. Зри сия знамення княжати славного…// Библия сречъ книги ветхого и нового завета. Фототипическое переиздание текста с издания 1581 года. – Москва-Ленинград: Слово-Арт, 1988. – С.2.

42. Смотрицький Г.Д. Всякого чина православний читателю.// Українська література XIV-XVI ст. Бібліотека української літератури. Дожовтневий період.(гл.ред.Микитась В.Л.) – К.: Наукова думка, 1988. –462с.

43. Смотрицький Г.Д. Перша передмова до Острозької Біблії.// Українська література XIV-XVI ст. Бібліотека української літератури. Дожовтневий період.(гл.ред. Микитась В.Л.) – К.:Наукова думка, 1988. –462с.

44.Теодорович Н.И. Острожский уезд. // Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев:типография Почаево-Успенской лавры, 1889. – 1118. – С.642-648.

45. Уманец Ф. М. Князь К.-В. Острожский. // Русский архив, 1904. – Т.4.

46. Харлампович К. Острожская православная школа (Историко-критический очерк). //  Киевская старина. – 1987. – май. Т.57. – С.179-180.

47. Цалай-Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога. //Острозька давнина, Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. – С.74-88.

48.Четиркин В.Ф. Князь Константин Константинович Острожский. // Странник, 1882 – ноябрь-декабрь.

49. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ:Наукова думка, 1993. – 414с.- С.87-94.

50. Яковенко Н.М. Василь (Костянтин) Острозький. // Історія України в особах. Польсько-литовська доба.- Київ: Видавництво “Україна”, 1997. – С.119-128.

51. Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К: Критика, 2002. – 416 с.

Інші записи:

Не знайдено

Відомий український історик І.І.Огієнко відзначав, що усі українські магнати, усі разом, не зробили для української культури стільки, скільки зробив один Василь-Костянтин Острозький. Культурно-освітня діяльність князя привертала увагу багатьох дослідників як минулого, так і сучасності.Найбільш вагомими працями в цьому плані є монографії І.І.Огієнка “Князь Костянтин Острозький та його культурна праця”[13], Т.Кемпи „T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej”[9], П.А.Ричкова та В.Д.Луца “Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких”[15]. Підкреслюючи особливе місце князя в розвитку української культури, більшість дослідників акцентувала увагу на його боротьбі за православну віру та вітчизняну духовну спадщину. Цілком погоджуючись із цією думкою, зауважимо, що це була лише одна сторона його культурно-освітніх змагань. Заслуга К.-В. Острозького полягає і в тому, що його освітня та меценатська діяльність об’єктивно сприяли поєднанню національних культурних традицій з досягненнями західноєвропейського Відродження. Ця одна з найцікавіших граней діяльності князя поки що не мала повного висвітлення в науковій літературі. Отже, завданням даної праці є розкриття ролі князя в поширенні в Україні надбань ренесансного Заходу, які об’єктивно сприяли переходу вітчизняної культури на нову систему ренесансних цінностей.

До середини XVI ст. більшість ортодоксів ставилася до західної культури вороже, підсвідомо переносячи на неї своє негативне ставлення до католицизму, щиро вважаючи, що “лакомство на латинскую мудрость простоту и премудрость Божию бесчестит”, що необхідно “отклонить православных от черпанія воды от чужих ученій и предоставить им для питія воду от своих студениц и источников”, тому що “от чужого источника пиюще, смертоносна яда западныя схизмы упившиеся, ко мрачнотемным рымлянам уклоняются” [4,15-16]. Проте якщо в релігії збереження догматів і традицій православного обряду спонукало до повного заперечення догматів і традицій латинського віросповідання, які не збігалися з твердженнями Східної церкви, то інші галузі духовного виробництва (філософія, література, мистецтво), навпаки, прагнули не до протистояння та заперечення, а до взаємодії та синтезування. Отже, боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала для К-В.Острозького боротьби з “латинською” ренесансною культурою. Навпаки, князь був активним прихильником взаємодії української культури із західноєвропейською, розуміючи, що розвиток самобутності духовного потенціалу народу неможливий без взаємодії з культурами інших країн, що єдино правильним шляхом, який виведе вітчизняну культуру із її згубної однобічності, є шлях подолання консерватизму і монополії православної церкви в усіх ланках духовного виробництва та осягнення прогресивних надбань ренесансного Заходу.

У контексті напрямку синтезування вітчизняних традицій з культурними здобутками Західної Європи винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя. Будучи вірним захисником православної церкви, К.В.Острозький з повагою ставився до інших релігій. Ще з дитинства він бачив мирне співіснування людей різних релігійних конфесій і успадкував повагу до різних поглядів і віровизнань, адже період правління Зигмунта І та Зигмунта II Августа був часом релігійної толерантності у Речі Посполитій, яку називали “державою без вогнищ” та “гніздом не однієї, а всіх єресей”[16,102]. У релігії К.-В.Остроззький найбільше цінував моральність, дисципліну та культуру, не надаючи великого значення догмам. Це стало основою його толерантного ставлення до всіх конфесій. Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією він не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти відреставрував острозький костел та запросив служити в ньому ксьондза В.Бежановського з Варшави. За часів князя в Острозі діяло сім православних церков, костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа тлумачників Талмуду – “Ієшибот”, у якій викладав один з найвідоміших вчених Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Особливо князь піклувався про православні церкви. На землях К.-В.Острозького знаходилося понад 600 церков та 20 монастирів. Деякі з них: дерманський, дубенський, степанський – були значними осередками культури. У 1585 р. князь заснував в Острозі монастир Св. Трійці, а при ньому – шпиталь “для людей добрих, побожного життя, які були хворобами та нестатками знедолені”[9,97]. Фундація монастиря була пов’язана із заснуванням слов’яно-греко-латинської академії. На їх утримання князь фундував містечко Сураж та 7 навколишніх сіл. Костянтин-Василь був фундатором багатьох церков, які знаходилися не тільки на його землях. У 1560 р. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 р. надав кошти на ремонт монастиря Святого Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенсько для побудови кам’яної церкви віленського братства, у 1605 р. відновив київський монастир Святого Кирила [9,97-98]. Поети католицької та протестантсь­кої віри, як і православні письменники, прославляли у своїх творах князя Острозького. Один з кальвіністських письменників, що приховав своє ім’я під псевдонімом Клемент Полюс, присвятив київському воєводі книгу: ”Historia confederationis Polonicae…” (“Історія польської конфедерації”) (Вільно, 1596) [9,116]. Аріанин Еразм Отвіновський у 1599 р. присвятив Острозькому свої “Przypowieści Pana Naszego Jezusa Chrustusa z Xciąng Nowego Testamentu krótko zebrane i teras nowo wydane” (“Притчі Пана Нашого Ісуса Христа з книг Нового Завіту коротко зібрані та нині ново видані” [9,116]. За словами Казимира Тишковського, Костянтин-Василь був “у кож­ному дюймі сином гуманізму і реформації і разом вільним громадянином шляхетської Речі Посполитої” [9,116].

Позитивне ставлення до західноєвропейської культури, прагнення використати її досягнення в шкіль­ництві та просвіті позначились на діяльності Острозької слов’яно-греко-латинської акдемії, заснованої князем наприкінці 1576 року. Академія була створена на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи. Тут викладалися предмети класичного тривіуму (граматика, риторика, діалектика), квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які становили на той час середній рівень освіти, та вищі науки: філософія і богослів’я. “Революційним нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української шкільної освіти, стало паралельне вивчення граматики трьох мов – церковнослов’янської, грецької та латинської” [18,127]. Я.Д. Ісаєвич пише, що назва академії – “слов’яно-греко-латинська” “відображала не так мови навчання, як її загальну культурну орієнтацію, прагнення до синтезу слов’янської (кирило-мефодіївської та специфічно української) спадщини зі спадщиною візантійської та поствізантійської культури і зі здобутками культури латинської (католицько-протестантського світу)” [6,56-57]. Таким чином академія стала першим вищим навчальним закладом Європи, у якому поєднання візантійської “грецької“ та західноєвропейської “латинської” духовності отримало інституційну базу. За словами Н.М. Яковенко, формування школи слов’яно-греко-латинського типу стало справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи “візантійський Схід” із “латинським Заходом” [18,127]. Якщо раніше взаємодія і взаємопроникнення “східних” і “західних”, “грецьких” та “латинських” чинників в Україні відбувалося стихійно (“латинське” потроху засвоювалося, але не інтегрувалося до сердцевинної культури, яку в основному репрезентувала традиційна релігія), то із заснуванням академії як слов’яно-греко-латинського закладу відбувся перехід до нового етапу духовного синтезу вітчизняної та західноєропейської культури – усвідомленного систематичного засвоєння духовних надбань Центральної і Західної Європи [7,11]. В академії тісно співпрацювали викладачі як греко-візантійської, так і латинської орієнтації, прихильники як містико-аскетичного напрямку (Еммануїл Мосхопулос, Іван Вишенський, Іов Княгиницький, Василь Суразький), які виступали проти засвоєння латинської науки, так і представники просвітницького напрямку (Даміан Наливайко, Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі (Палеолог), Лаврентій-Зизаній Тустановський, Мелетій Смотрицький), що обстоювали співробітництво із Заходом і активно використовували у своїй творчості ідеї західноєвропейських гуманістів доби Відродження. У науково-літературному гуртку острозьких книжників за часів К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й греко -, латино – та польськомовна поезія. У 1593 році, після придушення повстання К. Косинського, придворний поет князя К.-В. Острозького – Шимон Пекалід, колишній бакалавр краківського університету, написав першу латиномовну поему Острозького осередку “De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor” (“Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями”), видану в Кракові в 1600 році, у 1595-1601 рр. при дворі К.-В.Острозького Георгієм Паламідом була складена грекомовна поема “Про господаря Волощини Михайла Хороброго”, у 1595 році – польськомовна лицарська поема “Rozprawa przygod starego zolnierza” (“Розповідь пригод старого солдата”), у якій домінував ренесансний топос слави та щирий патріотичний пафос. Від імені старого воїна невідомий автор поеми захоплено розповідав про бойові подвиги Костянтина Івановича Острозького (батька Костянтина-Василя), який був шляхетним, сміливим та до того ж “сердечним” лицарем і, неодноразово перемагаючи в битвах з татарами та Москвою, домігся безсмертної слави, що, на думку автора, “миліша понад усе” [14,67].

К.-В.Острозький відіграв позитивну роль у розвитку ренесансної архітектури міста. Князь запрошував до Острога чимало італійських будівничих, що відігравали провідну роль у розбудові міста. Особливе місце серед цієї когорти зодчих належить П’єтро Сперендіо, який вперше згадується як громадянин Острога в грамоті 1591 року [1,60]. У документах XVI – поч. XVII ст. було виявлено чимало інших імен острозьких архітекторів. В акті 1603 р. згадуються муляри: Павло, Петро, Яків та Ян, у списку парафіан острозького костьолу 1622 р. – Шимон, Давид, Войцех, Ярош, Андрис, у записах 1630 р. виявлено згадку про архітектора Себастіана [1,61,62]. Виховані на засадах західноєвропейської культури, ці майстри сприймали українську культуру, що стала їм рідною, як невід’ємну частинку свого духовного світу, та успішно переносили надбання ренесансного зодчества на місцевий ґрунт. Під їх керівництвом в Острозі втілювались оригінальні вирішення просторових конструкцій, застосовувались передові технології будівельних матеріалів, створювались справжні шедеври, які визначали рівень розвитку архітектури того часу. Завдяки цим зодчим Острог стояв у авангарді українського зодчества, відігравав роль своєрідного центру будівельної справи, який забезпечував потрібними фахівцями не лише свої найближчі околиці, але й чимало міст Волині. У володіннях К.-В. Острозького – Дубні, Острозі, Старокостянтинові – сформувалась своя архітектурна школа з характерними особливостями, що не зустрічаються ніде, крім Волині. За своєю архітектурою Острог XVI ст. був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок, так званих “пляців”, чому сприяло надання Острогу в 1585р. магдебурзького права. У ренесансному стилі були зведені оборонні стіни та башти – Кругла, Луцька, Татарська, а також численні церкви та Острозька синагога. В останній чверті XVI ст. К.-В. Острозький перебудував у ренесансному стилі свій замок – Вежу Муровану, зведену його предками ще в середині XIV століття. Про те, що в к. XVI ст. в замку велись оздоблювальні роботи, свідчить лист князя від 2 липня 1599 р. до бецького каштеляна Севастіана Любомирського, у якому йдеться про добування мармуру “до муру острозького”, що діставали у Спіжському старостві. У листі К.-В. Острозький просив дозволити його мулярові Миколаю “виламати і витесати тих штук (каменю), яких він буде розмірів” [1,61]. У результаті перебудови сувора готична архітектура замку збагатилася новим ренесансним декором. Ренесансне архітектурне обличчя Острога підтверджувало статус культури міста, його широких зв’язків, було втіленням ідейної програми князя-мецената, не позбавленої прагнення надати своєму “стольному граду” вигляду гуманістичної твердині, чого саме бракувало Луцьку і навіть Львову.

Широке будівництво оборонних башт, замків, монастирів та церков, що велося у володіннях В.-К. Острозького, значно сприяло розвитку різноманітних художніх ремесел. У др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів гончарства, ковальства, зброярства, золотарства. Про значний ремісничий розвиток Острога свідчать документальні джерела, ґрунтовно опрацьовані в наукових працях П. М. Жолтовського [3], А.Заяця, [5], В.О. Александровича [1]. Згідно з поборовим реєстром 1576 р. в Острозі працювало 129 ремісників 24-х спеціальностей. В акті 1603 р. розподілу володінь Острозьких є відомості про 190 ремісників 50-ти спеціальностей. У присязі, що склав Луцькому гродському суду острозький бурмистр Онисько Романович 24 жовтня 1635 р., йдеться про 551 ремісника 36-ти спеціальностей[5,32,37]. Відомо, що в 1624 р. в Острозі існувало 16 ремісничих цехів: ковалів, кравців, шевців, пекарів, гончарів, різників, кушнірів, римарів, шаповалів, теслярів, скрипкарів, оліферів, сідлярів, мулярів, золотарів [5,34]. Острозькі та іноземні муляри, різьбярі, гончарі, гаптарі та ремісники інших професій брали участь в оздобленні інтер’єрів церков та князівських замків, прикрашаючи їх кам’яними порталами, кахляними камінами та печами, декоруючи стіни гаптованими тканинами. До сьогодні збереглося кілька високохудожніх творів, виконаних, очевидно, на замовлення К.-В. Острозького іноземними фахівцями. Серед них два масивні латунні свічники, відлиті в 1576 р. гданським майстром Лукою Фріделянтом, які нині знаходяться в острозькому та в дубенському замках князя [3,33]. Очевидно, меблі для замків були зроблені також іноземними майстрами, у яких набували досвіду місцеві ремісники. Нині в Ермітажі зберігається золота медаль з високохудожнім реалістичним портретом К.-В.Острозького. Майстерність, з якою виконаний портрет князя на аверсі медалі, та герб Острозького на реверсі свідчать про високий професіоналізм художника. У Т.Кемпи є згадка про те, що старший син К.-В.Острозького – Януш після смерті батька завжди возив із собою його “золоту посмертну маску” [9,92]. Очевидно, що Януш возив не маску князя, а саме цю медаль, як слушно зауважено про це в монографії П.А.Ричкова та В.Д.Луца [15,143]. Яскрава індивідуальність рис обличчя князя, переданих без нівелюючої ідеалізації, із збереженням характерних особливостей, дозволяють припустити, що портрет міг бути виконаний на основі посмертної маски князя.

Щедра фундаторська діяльність К.-В.Острозького, скерована на підтримку храмів та монастирів, сприяла розвиткові іконописного малярства. У другій пол. XVI – на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір [1,65]. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: “Юрій Змієборець”, “Різдво Богородиці” та чудотворна родова ікона князів Острозьких – “Богородиця Одигітрія”, що нині зберігається у монастирі Св. Трійці в с. Межирічі. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що Євстахій Нафанаїл з Криту, Еммануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі (Палеолог), який приїхав з Риму, а особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що прибули в Україну з Падуї як протосинкели (представники) Олександрійського та Константинопольського патріархів, могли привезти з собою італійські ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона “Благовіщення” венеціанської школи XV ст., яка за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузином, колишнім проповідником собору Св. Марка у Венеції.

З ім’ям К.-В. Острозького пов’язують створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких індивідуальна характеристика особистості переважала над соціальною, а шляхетність і гідність портретованого вимірювалась не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Доказом цього може бути факт наявності багатьох портретів у францисканському монастирі в с. Межирічі до його закриття в 1868 році. Між іншими портретами там був навіть портрет секретаря К.-В. Острозького – Яна-Богдана Сусли [8,38-39]. Правдоподібно, що в Острозі діяв деякий час цех малярів, що підтверджує реєстр віддавання цехами воску до парафіяльного костьолу 1624 р. [1,64-65]. Позитивний вплив на розвиток портретного малярства в Острозі мали твори іноземних майстрів. Очевидно на замовлення К.-В.Острозького невідомим західноєвропейським майстром школи Луки Кранах Молодшого були намальовані парні портрети самого князя та його дружини Софії Тарнавської, які були виявлені в 1883 р. в замку с. Новомалин, під Острогом дослідником П.А.Кітіциним [10,527-528. 11,714-716] і нині, на жаль, втрачені. У Острозькому краєзнавчому музеї знаходиться портрет дружини Іллі Острозького – Беати Костелецької, також написаний у стилі Луки Кранах Молодшого, який працював при краківському королівському дворі в останній чверті XVI століття. На сьогодні відомо ще декілька портретів Костянтина-Василя Острозького, а також зображення інших членів його родини: батька – Костянтина Івановича, синів – Януша та Олександра, онучки – Анни-Алоїзи Ходкевич. Хоча більшість з цих портретів являють собою копії XVII-XIX ст., їх цінність як документа історії та явища культури, що віддзеркалювали певну добу, важко переоцінити.

Замовлення К.-В.Острозького сприяли розвиткові в Україні такого характерного для доби Відродження виду меморіальної пластики, як скульптурні надгробки. Тісні контакти із скульпторами, що працювали в галузі меморіальної пластики, розпочались у князя з 1567 року, коли він замовив Яну Марії Падовано пам’ятник над похованнями свого тестя Яна Тарновського та його сина Яна Кшиштофа у кафедральному костьолі м. Тарнува [16,281-282]. У 1570 р. був споруджений надгробок над похованням дружини князя Софії Тарновської [16,282], яка померла 1 липня 1570 року [9,91]. невдовзі після народження свого сина Олександра. У 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври над похованням свого батька Костянтина Івановича князь спорудив величний монумент, рівного якому не було в той час в Україні [16,282]. Це був характерний ренесансний надгробок з постаттю лицаря, що підіймається, спершись на руку. Саркофаг з постаттю розміщався в тріумфальній арці, обрамленій знаменами, гарматами, мечами, списами та іншими атрибутами, які розповідали про військову славу гетьмана. У грудні 1603 року, коли помер молодший син князя – Олександр, який активно допомагав своєму батькові відстоювати права православної церкви, над могилою улюбленого сина в Богоявленському соборі К.-В.Острозький збудував “чудовий пам’ятник з мармуру”, у якому представив Олександра у вигляді спочиваючого лицаря. “Гроб божий убраний коштовно на кілька тисяч, що і самі єзуїти дивувалися стоя на склепі, где княжата лежал” [2,138].

Костянтин-Василь сприяв розвитку музичної культури міста, яка з другої пол. XVI ст. набирала загальноєвропейських рис. Сам він виявляв велику любов і шану до музики і церковного співу, мав гарний голос, знав багато церковних псалмів та наспівів, дбав про церковні хори. Музика культивувалася в Острозькій академії. Спудеї становили ядро хору кафедрального Богоявленського собору [17,77]. Поєднання традицій вітчизняного та західноєвропейського хорового мистецтва призвело до створення в храмах міста в др. пол. XVI ст. своєрідного “Острозького наспіву” молитв, який після київського наспіву став найпопулярнішим місцевим варіантом, був широко відомий у всій Україні, Білорусі, навіть зафіксований у Росії. За сприянням князя, окрім церковної, в Острозі розвивалась і світська музика. На одній з гравюр XVIII століття, виконаній К. Яблоновським, зображений К.-В.Острозький, який задумливо слухає гру лютняра [17,76]. У документах 1583 р. є згадка про придворного “музику світлого володаря Костянтина князя Острозького” – Лаврентія [12,21]. Очевидно при князівському дворі була музична капела, інструментальна або вокально-інструментальна, як це велося при великих магнатських дворах. Коли до Острога приїжджали гості, їх аудієнції супроводжувалися грою капели, до репертуару якої входила церемоніальна музика, популярні пісні й танці, що виконувалися під час свят на велелюдному дворі князя. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти [12,21].

Зібрані матеріали щодо ролі К.-В. Острозького у поширенні прогресивних культурних досягнень Заходу розкривають ще один вагомий аспект його діяльності на теренах української культури. У переломний момент історії, на рубежі XVI-XVII століття, коли перед нею постала загроза розчинитись у більш розвинутій культурі Західної Європи, князь Острозький виступив палким захисником її самобутності і разом з тим прихильником засвоєння здобутків “латинського” Заходу. Його щедра підтримка вітчизняних та іноземних митців, які плідно працювали в галузі освіти, друкарства, літератури, малярства, скульптури, архітектури, музики, декоративно-ужиткового мистецтва, проривала ту павутину ізоляції, якою обгорнула українську культуру консервативна православна церква, скеровували її на синтезування слов’янської та візантійської спадщини з надбаннями Ренесансу та реформації. Тим самим відбувалось самоствердження української культури, її внутрішній творчий потенціал відкривався назустріч світові і зважувався на порівняння. Це викликало її могутній злет, що був би неможливим у тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечень, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Заходу. Цей напрямок культурного розвитку був продовжений у діяльності І.Борецького, Є.Плетенецького, З.Копистянського, П. Могили та багатьох інших діячів київського осередку, до якого у 20-х роках XVII ст. перейшла з Острога естафета культурного поступу України.

Список використаних джерел

1. Александрович В.С. Мистецьке середовище Острога епохи академії // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Т. І. – С. 59-68.
2. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. С кройники – К., 1971.
3. Жолтовський П.М. Художнє лиття на Україні. – К., 1973.
4. Жолтовський П.М. Український живопис XVII-XVIII ст.- К, 1978.
5. Заєць А. Економічний розвиток Острога в XVI- першій пол. XVII ст // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Т. І. – С.32-37.
6. Ісаєвич Я.Д. Острозька академія як слов’яно-греко-латинський заклад // Матеріали IV науково-практичної конференції “Острог на порозі 900-річчя”. – Острог, 1993. – С.56-58.
7. Ісаєвич Я.Д. “Lyceum trilingve”: концепція тримовної школи у Європі в XVI ст. // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. Т.І. – С. 8-12.
8. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa-Kraków,1903.
9. Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wolynskiej. – Toru, 1997.
10. Китицын П.А. К портрету князя Константина Острожского // Киевская старина. – 1883. – № 11. – С.527-528.
11. Китицин П. А. К портрету Софии Острожской // Киевская старина. – 1883. – №11. – С.714-716.
12. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К., 1990.
13. Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький та його культурна праця. – Kенора, 1958.
14. Radyszewskyj R. Polskoezyczna poezija ukrainska od konca XVI do początku XVIII wieku. – Kraków, 1996.
15. Ричков П.А., Луц В.Д. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких. – К., 2002.
16. Сидор – Габелінда О. Надгробок князя Костянтина Острозького в Успенському соборі Києво-Печерської лаври // Записки наукового товариства імені Шевченка. Том CCXXXVI. Праці комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. – Львів, 1998. – С. 279-293.
17. Тананаева Л.И.. Сарматский портрет.- М,1979.
18. Цалай-Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога //Острозька давнина. Дослідження та матеріали. – Львів, 1995. – С.74-88.
19. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993.

Інші записи:

„Тим більше буде майбуття,

чим більше поле Твого доброчестя”

С. Слєшковський

Вагома роль роду князів Острозьких у збереженні праволавної віри та підтримці Східної церкви не викликає ні найменших сумнівів і неодноразово підкреслювалась у історичній літературі. Відокремлено стоїть лише постать останнього представника цієї славної династії – князя Януша (1554-1620), стосунки якого з православною церквою є найбільш заплутаною та суперечливою сторінкою його біографії. У роботах істориків та краєзнавців XIX-поч.XX століття, зокрема М.Н.Теодоровича та І.Н. Батюшкова, Януш представлений як доведений єзуїтами до крайнього фанатизму ненависник Східної церкви, який “був проти всього православного, що зробив його батько” [11;78] і “…завдав величезної шкоди православній церкві” [1;122]. Проте відомо чимало фактів, що свідчать про діяльність Януша на користь Східної церкви. Історики здебільшого пояснюють їх політичними розрахунками князя.ФУ своїй статті “Князь Януш Острозький і поунійна релігійна боротьба” П.М. Кулаковський пише, що допомагати православним князя Януша спонукало прагнення “стати лідером волинської шляхти, в основній масі своїй православної” [7;325]. На думку автора, “Підтримка православних була одним з моментів складної політичної гри краківського каштеляна, а не щирим бажанням продовжити справу Київського воєводи… Лише у підтримці католицтва краківський каштелян вбачав духовний, а не політичний зміст” [7;328]. На нашу думку, князь Януш, не позбавлений власних амбіцій, гонору і слави, безумовно використовував релігію для досягнення політичних цілей, але не тільки політика спонукала його допомагати православній церкві. Вважаючи себе нащадком великих руських князів, які завжди були активними поборниками православної віри, він не міг залишатися зовсім байдужим та непричетним до неї. Понад власними амбіціями, гонором та бажанням слави в кожній особистості доби Відродження все ж стояла віра в Бога, яка була стрижнем її душі і не дозволяла використовувати релігію тільки як інструмент для політичної кар’єри. Спробуємо розглянути благодійну діяльність князя Януша стосовно правосланих саме з цих позицій, що дадуть змогу судити про нього більш об’єктивно. Мета цієї статті полягає не тільки в тому, щоб зібрати факти доброчинності князя стосовно церкви, але й розкрити Януша як духовну особистість, для якої головніше за все були понадземні орієнтири, прагнення дійти світу Божого, одним із шляхів до якого була допомога церкві.

Релігійність княжого роду Острозьких мала давні традиції. Пра-пра-прадід Януша, князь Федір Данилович Острозький, наприкінці життя став ченцем Києво-Печерського монастиря, де й помер, і згодом був причислений до лику святих. Дід Януша – князь Костянтин Іванович, за свідченням сучасників-іновірців, був „настільки набожним у своїй грецькій секті, що русини вважали його святим” [14;237]. Особливою релігійністю відзначався батько Януша – Костянтин-Василь Острозький, на землях якого знаходилося близько 600 церков та 20 монастирів. За свідченням польського хроніста XVII ст. Рафаїла Янчинського, „…в народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою набожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни церковні, у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах та сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви” [12;76]. К.-В.Острозький підтримував тісні зв’язки з Олександрійським патріархом Мелетієм Пігасом та з Константинопольським патріархом Ієремією ІІ, з якими радився з багатьох питань релігійного життя. Ієремія ІІ називав князя „стражником святої церкви”. Н.М.Яковенко пише, що в очах сучасників князі Острозькі були носіями особливої Божої харизми, вони “не тільки володіли відповідним потенціалом майна і престижу, але носили на собі печатку Божого обранництва”, у той час коли інші можновладці, наприклад Радзівіли, „в реальному вимірі влади не поступалися волинським князям, але харизматичної аури не набули” [14;235,243]. Очевидно причина тут в різних підходах до особистості. Західноєвропейська культура вимірювала значення людини її розвитком у земному просторі та часі (політичною кар’єрою, економічною могутністю, військовими перемогами). Натомість, основою оцінки особистості в українській культурі XVI-XVII століття, що була виплекана на засадах греко-візантійської духовності, був внутрішній духовний розвиток людини, ступінь наближення її до Бога. Крім реального, особистість оцінювалася в надреальному вимірі. Проголошення князів Острозьких носіями Божої благодаті, оточення їх імен містичним ореолом, було не стільки грою на публіку, політичним спектаклем влади, скільки оцінкою князів у вищій вічній системі координат. Як і його предки, Януш усвідомлював себе особливим носієм Божої харизми. Отже, його життя розвивалося в двох напрямках: реальному земному – що мав вираз в дипломатичній, політичній, економічній діяльності, та в духовному містичному – який виявлявся в релігійності та служінні Богові через благодійність для церкви.

Старший син православного князя Костянтина-Василя Острозького та католички Софії Тарновської був охрещений за православним обрядом. У своїй монографії „Паралельний світ” Н.М.Яковенко пише, що за звичаєм того часу в мішаних за віросповіданням сім’ях дівчат найчастіше хрестили в материну віру, а хлопчиків – в батькову [14;22]. Отже, при хрещенні князь отримав православне ім’я Іоан, а Янушем він був названий юнаком, коли перейшов від православ’я до католицизму [11;445]. Вагому роль в цьму відіграло те, що великий вплив на нього в ще в дитинстві мала мати. Його вихователем був католицький священик Каспер Ціхоцький. Коли в 1568-1573 рр. Януш перебував при дворі Максиміліана ІІ Габсбурга у Відні, єзуїти завершили навернення юного князя до католицизму. Януш став першим католиком з роду Острозьких. Коли він повернувся з Відня, по Україні пішла тяжка поголоска, що сам батько винен в окатоличенні свого сина, бо належно не навчав його, не дав йому доброго православного виховання. Згодом Захарія Копистенський у своїй “Палінодії” писав, що “…князь Януш Острозький частократЂ мовляв: “Гди бим, мовить, пред тим в молодих літах о релігії Грецкой и о церкві Всходней відал то, што тепер в том своім віку вижу і знаю, теди нікогда бим не бил сполечником Костела Заходнего” [9;77-78].

М.І.Теодорович та С. Кардашевич, спираючись на Несецького, розповідають, що старий князь настільки розгнівався на Януша за зраду православній вірі, що ув’язнив сина в Дубенському замку і навіть хотів убити його. Та коли розгніваний батько вихопив меч і підняв його над головою сина, той впав перед ним на коліна і вигукнув: “Батьку! Не збезчещуй свого благородного меча. Якщо хочеш вбити мене, візьми мій!” [11;645]. Н.М.Яковенко ставить під сумнів цей факт, описуючи стосунки у так званих мішаних за віросповіданням сім’ях [14;21]. Релігійні конверсії були звичним явищем серед магнатів та шляхти в др. пол. XVI століття. Проте Костянтин-Василь Острозький, хоча і був одружений з католичкою, залишався ревним православним і перехід сина до католицизму тяжко пережив, як особисту трагедію.

Повернувшись в Україну, Януш опинився в складному становищі. Релігійну відданість католицькій вірі він мусив сполучати з покірністю волі батька, що був офіційним опікуном православної церкви і “не допускав і тіні можливості робити на власну руку якесь зближення до латинства” [2.548]. Коли у 1582 р. король Зигмунт ІІІ включив Януша до складу посольської делегації до Римського папи, яка мала від імені короля офіційно висловити йому свою шану і отримати благословення святішого престолу на царювання, під впливом батька Януш відмовився від цієї місії [5;151]. Проте залишився ревним католиком, у житті якого релігія займала дуже важливе місце. Про це свідчать листи Римського папи, а також інших католицьких ієрархів, у яких вони хвалять його за набожність та благочестя. У 1583 р. Януш отримав від Римського папи дозвіл на володіння переносним вівтарем, завдяки якому міг навіть і під час подорожі брати участь у службі Божій [5;151]. У 1589 р. він був вдруге включений у посольство до Папи і знову під впливом К.-В. Острозького відмовився від цієї місії [5;139,151].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Особливо вагоме значення мала діяльність князя щодо захисту прав православної церкви після смерті князя Олександра, що сталася 2 грудня 1603 року. Хоча перед тим на сеймі 1603 р. Януш надав якусь підтримку уніатам, що відзначав у листі до нього папа Климент XVIIІ, смерть брата кардинально змінила його відношення до православних у поунійній боротьбі [7;325]. Василь-Костянтин настільки тяжко переживав втрату свого молодшого сина, що рік був прикутий паралічем до ліжка. У цей час Януш став головним помічником батька у справі захисту православної церкви на сеймах, вбачаючи в цьому свій синівський обов’язок і відповідальність за долю народу.

Зокрема, Януш відіграв важливу роль у тому, щоб архімандритом Києво-Печерської лаври був затверджений кандидат від православних Єлисей Плетенецький. Суперечка за Києво-Печерську лавру, яка була найвизначнішою духовною святинею та найбагатшим монастирем України, точилася між православними та уніатами вже кілька років. Король готовий був віддати монастир Іпатію Потію, який обіймав тоді посаду Київського митрополита, але під впливом протесту православних, протестантів і навіть частини католиків відкладав розв’язання цієї справи до сейму 1603 року. Врешті-решт дав згоду на традиційний вибір архімандрита самими монахами, які, як і можна було сподіватись, у січні 1604 р. вибрали кандидата від православних – Єлисея Плетенецького. Правда, польська сторона намагалася довести, що цей вибір був нав’язаний гайдуками князя Острозького, а Іпатій Потій стверджував, ніби король погодився на цей вибір лише через те, що сподівався на швидку смерть К.-В. Острозького, який був у надзвичайно тяжкому стані після похорону Олександра. Проте старий князь, за словами того ж І. Потія, “як орел, омолодився і не перестає мене нищити” [4;167]. 27 січня 1604 року К.-В.Острозький написав лист до папського нунція Рангоні з проханням, щоб католики не чинили опору і дозволили Єлисею Плетенецькому без перешкод обійняти посаду архімандрита Києво-Печерської лаври. Прохання батька підтримав Януш у листі до Рангоні від 28 січня 1604 р. [4;163]. Проте сейм 1604 р. погодився лише на те, щоб лавру не отримав Іпатій Потій, але залишив її за уніатами. Остаточно король погодився передати монастир Єлисею Плетенецькому на сеймі 1605 року [4;168]. Чимало зусиль доклав до того Януш. Під час сейму він настояв на вимозі затвердження на посаді архімандрита Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецького, що викликало широкий позитивний резонанс серед православного населення Речі Посполитої. Януш виступив яскравим оборонцем грецької віри і вимагав від Зигмунта ІІІ толерантного ставлення до неї, вважаючи, що релігійні незгоди будуть головною причиною зростаючої внутрішньої кризи в державі [5;145]. На цьому ж сеймі з’явилася інспірована коронним канцлером Яном Замойським опозиційна королю інструкція белзького сеймику, яка вимагала заспокоєння релігійних справ і була підтримана великим загалом різноконфесійної шляхти. Під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігія грецька, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам [4;168]. Це, безсумнівно, був великий успіх православних, але до повного визнання грецької віри було ще далеко.

Наступний крок у бортьбі православних за свої права був зроблений під час рокошу шляхти під проводом Зебжидовського 1606-1608 років. У цей час Януш виступав активним захисником православних, часто порушуючи справи православної церкви під час приватних розмов з королем. Це дуже тішило старого князя. У листі до сина від 14 вересня 1606 р. він писав: “Звеселяєш старість мою та загоюєш неміч мою, захищаючи серед цілості інших народних прав і цілість старожитної релігії шляхетного народу, від якого славу і пам’ять предків наших черпаємо” [4;114]. Не беручи сам участі в рокоші Зебжидовського, К.-В.Острозький намагався використати його для відстоювання прав православної церкви. З цією метою на з’їзд рокошан у Сандомирі, що відбувся в серпні 1606 року, він послав Єлисея Плетенецького, про що свідчить його лист до Януша Радзівіла від 4 серпня 1606 року [4;231]. Крім князя Острозького, своїх представників на з’їзд рокошан під Сандомиром вислали православний перемишльський владика Михаїл Копистянський, жидачівський архімандрит та віленське братство. Вони домоглися, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються грецької віри. Враховуючи ситуацію великого невдоволення в країні, король погодився на реалізацію частини цих вимог. У прийнятій на травневому сеймі 1607 р. конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року зректися своїх посад тим духовним особам, які займали їх кілька [4;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань Костянтина-Василя та Януша Острозьких.

Після смерті Костянтина-Василя, яка сталася 13 лютого 1608 року, православні кола сподівалися, що Януш стане надійним спадкоємцем батька в справі захисту грецької віри на сеймах та публічних зібраннях Речі Посполитої. Зокрема, на його підтримку у Сенаті розраховували члени Віленського братства у своєму протистоянні з Іпатієм Потієм та шляхта Перемишльської землі у боротьбі з уніатським єпископом А. Крупецьким. Недаремно Віленське братство присвятило твір Мелетія Смотрицького “Антиграфи”, що вийшов 6 червня 1608 р. у Вільно, саме Янушу. У присвяті зазначалося, що померлий Київський воєвода залишив православну структуру (церкви, монастирі, школи) “ въ дозорћ, опєку и милостивую ώборону” краківського каштеляна, який вже не раз надавав допомогу православній церкві [7;326]. М. Смотрицький возвеличив князя натхненним віршем:

“O zacny ksiezіu! Torem przodków twoich postepując,

W poboznych trwaj pomysłah swoich.

Ojczyste nabożeństwo nieh se maje patrona,

W nagrodzie słavy wiecznej nieżwiedla korona!”[13; 242].

Януш не розчарував прибічників грецької віри, активно допомагаючи їм, як і раніше, у їх віросповідних змаганнях. Не підтримував на своїх землях унії, практично залишив православним усі їх церкви та монастирі.

Численним фактам підтримки православних суперечить тільки один випадок, коли в 1608 р. Януш віддав православну церкву Святої Трійці в с. Межиріч монахам католицького ордену францисканців, на якому варто зупинитися більш докладно. Тихе село Межиріч, розташоване за 3 км від Острога, здавна приваблювало Януша, оскільки давало можливість відпочинку, духовного зосередження та містичного самозаглиблення, що було особливо важливо для набожного князя. У 1603 р. Межиріч перейшов до Януша згідно з актом розподілу володінь князів Острозьких між Янушем та його братом Олександром. Важливим пунктом цієї угоди було те, що брати обіцяли дотримуватися толерантних принципів віротерпимості що до православних та католиків. Обидві сторони гарантували, що збережуть привілеї святинь обох віросповідань на своїх землях та будуть опікуватися ними. 18 лютого 1605 р. Януш домігся від короля Зигмунта ІІІ надання Межирічу магдебургського права, тобто статусу міста, і проведення в ньому двох ярмарків на рік: на свята Св.Петра і Павла та Архангела Михаїла згідно з православним календарем [3;206]. У 1606 р. Януш розпочав будівництво нових корпусів монастиря, симетрично прибудувавши їх до церкви Св. Трійці, яку ще в середині XV ст. звів його прадід князь Іван Васильович Острозький. Серед інших монастирів, обдарованих князем, Саято-Троїцький монастир в с. Межиріч мав для нього особливе значення. Це була його улюблена святиня, тому Януш не шкодував коштів на її розбудову, усвідомлюючи, що зводить собі духовний пам’ятник, який завжди буде нагадувати про нього наступним поколінням.

Очевидно, у 1608 р. монастир був переданий францисканцям. Збереглася легенда, згідно з якою Януш довгий час не міг вирішити, якому саме монашеському ордену віддати монастир. Тому на освячення монастиря запросив з Литви, Польщі та Русі по два монахи з кожного ордену. Після освячення храму та трапези, коли вже всі запрошені гості роз’їхалися, а ченці пішли в келії, глибокою ніччю князь прийшов ще раз порадитися з монахами. Він підходив до кожної келії, але всі вони були зачинені. Тільки в останній келії не спали. Януш відчинив двері і побачив там двох монахів-францисканців, які, стоячи на колінах перед Розп’яттям, гаряче молилися. Вражений князь впав на коліна і вигукнув: “Воля Божа мені об’явлена. Ті, що хвалять Бога, коли інші спочивають, повинні залишитися в цьому монастирі для слави Божої та спасіння людей!” [3;210].

В пам’ять про передачу монастиря францисканцям у вівтарну стіну Троїцької церкви в день Архангела Михаїла 1608 р. була встановлена пам’ятна мармурова дошка, на якій був вирізьблений напис про те, що монастир утримується князем Янушем “Во хвалу і славу Господа всемогутнього, єдиного в Святій Трійці”. Напевно, одночасно, крім цієї таблиці, у північну та південну стіни храму були вмонтовані ще чотири мармурових дошки, написи яких розповідали про головні перемоги князя у битвах з татарами під Дубно та Острогом у 1577 – 1578 роках, на річці Соб – у 1581 році, а також про перемогу над козаками Косинського в битві під м. П’ятка в 1593 році. Цими таблицями Януш намагався назавжди увіковічнити своє ім’я в пам’яті нащадків. Він подбав про зведення надійних фортифікаційних укріплень навколо монастиря, оточивши його оборонними стінами з баштами, земляними валами та ровом. Гвардіан монастиря був зобов’заний керувати збройним загоном (залогою), який знаходився тут завжди, а також давати притулок навколишнім мешканцям в разі наступу неприятеля [3;206].

Передача межиріцького монастиря католикам була першим значнним ударом по православних, що похитнув їх віру в Януша. До цього додалось зближення князя з королівським двором після смерті Костянтина-Василя Острозького. У першій половині 1609 р. Януш став хрещеним батьком королевича Яна Казимира [7;327]. Свідченням недовіри до Януша стало те, що видання найвизначнішого полемічного твору “Треносу…” М. Смотрицького в 1610 р. братство присвятило не краківському каштелянові, а овруцькому старості Михайлові Вишневецькому. Серед втрачених для православної церкви родів автор “Треносу” назвав і Острозьких: “Де тепер той безцінний камінець-карбункул, як світильник світячий, що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила – дім княжат Острозьких, що блиском світлості старої віри своєї над усі інші світив” [10.140].

У 1610-ті роки Януш проявив себе як щедрий фундатор костелів та монастирів різних католицьких орденів. Не любив тільки єзуїтів і не дозволяв їм проводити пастирську діяльність на своїх землях [5;152]. Одну з перших та найбільших фундацій він надав Межиріцькому монастирю 28 червня 1612 року. Це було 3 волоки землі над річкою Вілія, вище Межиріча, сад на пасіку та два городи (один за греблею, між Острогом та Межирічем, по правій стороні над річкою Татаровкою, а інший – над річкою Вілія, по лівій стороні, біля фільварку, при дорозі до Кременця), а також сад над ставом, за валом позаду монастиря. Крім того, князь надавав монастирю десятину врожаю зерна озимих та ярих культур із семи своїх фільварків: Більмажа, Гульчі, Мізоча, Здовбиці, Глинська, Здолбунова і Бродова. У тому ж році монастир був переданий єпископу Казиміру Піскорському [3;207]. За межиріцькою фундацією Януш зробив ряд фундацій іншим католицьким монастирям та костелам: у 1612 р. – парафіяльному костелу в Костянтинові, у 1613 р. – монастирю домініканців у тому ж місті, у 1614 р. – монастирю бернардинів у Дубно, а також костелам у Степані, Бережниці, Деражно, у 1615 р. – костелу в Літовижу біля Володимира-Волинського [1;122]. Особливо щедро князь обдарував кафедральний костьол у Тарнові, де поставив собі й своїй першій дружині Зузанні Середі величний надгробок роботи знаменитого різьбяра Яна Пфістера [5;152].

Проте було б несправедливо розглядати князя Януша виключно як фундатора та захисника католицьких святинь. Януш не знехтував остаточно православною церквою. Очевидно, в глибині душі він все ж відчував свою причетність до віри своїх великих предків і не міг бути байдужим до православ’я. Православні не переставали вбачати в ньому свого захисника. Про це, зокрема, свідчать написані до князя листи від православного віленського братства (30 грудня 1608 р.) та від православної шляхти з Перемишльщини (3 грудня 1612 р.) з проханням допомогти в конкретних справах [5;152]. Януш старався опікуватися православними святинями, що знаходилися на його землях, зокрема Дерманським монастирем. Згідно з волею батька залишив тут на посаді архімандрита Ісаю Балабана. Острог за правління Януша залишався значним культурно-освітнім центром. Тут постійно або тимчасово проживали відомі культурні діячі: Д. Наливайко, І. Старушич, С. Фляка, М. Смотрицький, П. Люткович, С. Грабович, Д. Красовський. В академії та Дерманському монастирі тривала робота з перекладів на церковнослов’янську мову грецьких релігійних авторів. 8 лютого 1610 р. ієромонах Кіпріан переклав “Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань апостола Павла” (надруковано в Києво-Печерській лаврі в 1621-1628 рр.). 8 лютого 1610 р.та 9 лютого 1611р. в монастирі були переписані Бесіди Макарія Єгипетського, перекладені на церковнослов’янську мову Кипріаном 8 лютого 1598 р. 21 березня 1611 р. один із спудеїв училища Острозького переклав “Книгу блаженного Федора, нарицаємого Авукара, епископа Карійского противу различных еретиковъ іудей же и срацынъ ново отъ еллинского языка на словенскій”, грецький список якої був привезений ним з Аравії [8;81].

До 1612 р. завдяки Янушу в Острозі діяла православна друкарня, у якій в тому ж році “повеленієм пресвітлого і богохранимого княжаті Януша Острозького каштеляна краковського” вийшов “Часослов”. Очевидно, у 1613 р. князь подарував друкарню Київо-Печерській лаврі [5;152]. Януш Острозький неодноразово підтверджував дотаційні акти свого батька на користь православних церков, монастирів, інституцій та окремих православних діячів [7;327].

Щедрі пожертви монастирям та костелам, толерантне ставлення до різних віросповідань та активне відстоювання прав православної церкви на сеймах принесли Янушу широку популярність. Ім’я князя не раз возвеличувало чимало письменників різних конфесій: Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Якуб Островський, Станіслав Негошевський, Шимон Пекалід, Анджей Збилітовський, Себастян Слєшковський, Олександр Мельхіорович, Георгій Сковоротка [14;159-160]. Вони не шкодували красномовних епітетів та порівнянь. У своїй вітальній промові князю на честь його відвідин 7 жовтня 1612 р. Краківської академії професор Себастян Слєшковський обіцяв Янушеві за його доброчинність вічну славу: „…тим більше буде майбуття, чим більше поле Твого доброчестя” [14;234]. Бакалавр Краківської академії Олександр Мельхіорович у промові, виголошеній з нагоди відвідин Янушем академії в 1613 р., назвав князя „найщедрішим меценатом” [14;260]. Для автора „Дніпрових камен” (1620) Януш – „Воїн, напоєний музами”, „вихованець істинної чесноти”, „носій віщого розуму і красномовної мудрості” [14;286]. Позитивно оцінив діяльність Януша і Захарія Копистенській у своїй “Палінодії”, яка була надрукована в 1621-1622 рр. Те, що книга вийшла вже після смерті Януша, звільняло письменника від обов’язку догоджати та лестити в сподіваннях на майбутню підтримку князя. Тим не менше, він дав Янушеві позитивну оцінку, “бовем народ свой Росскій любил, Православную Віру отцев своїх величал… Тестамент пресвітлого родителя своєго сохранил, Віру Благочестія нашего побожне поважаючи, во вшеляком покоі заховивал до смерти” [6; 132]. Князівська гордість сполучалася в його душі із щирою релігійністю, яка спонукала любити свій народ і нести відповідальність за нього. Отже, в оцінці доброчинності Януша стосовно церкви не варто застосовувати виключно соціальний підхід, оскільки в добу Відродження загальнолюдські духовні цінності все ж значно переважали над соціальними та матеріальними, а християнська набожність перемагала прагнення успіху та багатства. Буття людини в реальному світі та її погляди на владу, політику, народ, шлюб, тобто „образ реальності у свідомості людини”, визначались її духовністю, а саме її зв’язком з надреальним світом, з Богом. Вихований на основах ренесансної культури, як істинний син гуманізму, Януш вимірював свою вартість не тільки високим соціальним становищем, багатством та славою, але й особистими людськими якостями, виявленими в служінні Богові та людям.

Список використаних джерел:

1. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. Выдана в министерстве внутренних дел И.Н. Батюшковым.- С-Петербург, 1888.

2. Грушевський М.М. Історія України – Руси. – Т.5. – Львів: Наукове Товариство імені Шевченка, 1905. Перевидання: Київ: Наукова думка, 1994. – 637 с.

3. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Gebethner i Wolff. Kraków: G. Geberthner i spółka, 1913 -290 s.

4. Kempa T. Konstanty Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej. Torun: Wydawnictwo Uniwersytetu Nikołaja Kopernika, 1997. – 288 s.

5. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. – Torun: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2002. -194 s.

6. Копистенський З. Палінодія. // Русская историческая библиотека. Т. IV –Петербург, 1882.- С.1139..

7. Кулаковський П.М. Князь Януш Острозький і поунійна релігійна боротьба. // Осягнення історії. (Збірник наукових праць на пошану проіесора М.П.Ковальського з нагоди 70-річчя). – Острог – Нью-Йорк: Острозька академія, Українське історичне товариство, 1999. – С.324-332.

8. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. К.: Наукова думка, 1990. – 192с.

9 Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. – Кенора: Українська православна громада, 1958. – Перевидання: Київ: Світязь, 1992 – 216 с.

. 10. Смотрицький М.Г. Тренос, тобто плач єдиноі вселенськоі апостольської східної церкви. // Українська література XVII ст. К. : Накова думка\. 1987. – С.136-141

11. Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев: типография Почаево-Успенсой лавры, 1889. – 1120 с.

12. Цалай Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога. // Острозька давнина, Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – С. 74-89.

13. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна) – Київ: Наукова думка, 1993. – 414 с.

14. Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII століття. -Київ: Критика, 2001. – 416 с.

Інші записи:

Література:

Александрович В.Г. Один із будівничих Острога // Жовтень. – 1985. – №3. – С.134. Александрович В.Г. Мистецьке середовище Острога епохи академії (1576–1636) // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – С. 59–68. Бондарчук Я.В. Острозький Богоявленський собор XV–XVI ст. Синтезування світоглядних засад греко-візантійської та західноєвропейської культури доби середньовіччя та Відродження // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині. Матеріали VIII міжнародної конференції. – Луцьк: Надсрир’я, 2001. – С.113–115. Бондарчук Я.В. Взаємодія світоглядних засад середньовічної греко-візантійської та західноєвропейської ренесансної духовності в пам’ятках оборонного зодчества Острозького осередку др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Рівне: РДГУ, 2001. – Випуск 6. – С.16–20. Годованок Е.М. Надвратные башни городских укреплений в Остроге и Дубно // Строительство и архитектура. – К.,1969. – С.33–36. Годованюк Е.М. Замок в Остроге. Автореферат на соискание ученой степени кандидата архитектуры. – Ленинград, 1970. – С.1–16. Годованюк Е.М. Два храма Волыни XV века // Архитектурное наследство. – 1979. – С.80–85. Годованюк О.М. Пам’ятки будівельної діяльності князів Острозьких в Острозі // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – С.40–57. Логвин Г.Н. Архітектура XIV п. пол. XVI ст. // Історія українського мистецтва. К.,1967. – Т.ІІ. – С. 44–45. Логвин Г.Н. По Україні. – К.,1967. – С.190–193. Могитич І., Вуйцик Є. Пам’ятка архітектури XVI ст. Татарська башта в Острозі Рівненської обл. Комплексні пошуки. Історична довідка. – Львів, 1985. – С.5. Нариси історії архітектури української РСР. – К.,1957. – С. 87–88, 90–91. Нельговський Ю.П. Архітектура др. пол.. XVI–п. пол. XVII ст.// Історія українського мистецтва. – К.,1967. – Т.ІІ. – С.73. Нельговський Ю.П. Скульптура та різьблення др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. // Історія українського мистецтва. – К.,1967. – Т.ІІ. – С.131, 138–139. Нельговський Ю.П. Ренесанс в архітектурі України XVI – п. пол. XVII ст. // Українське мистецтво в міжнародних зв’язках. – К.,1983. – С.42–53. Овсійчук В.А. Українське мистецтво XIV – п. пол. XVII століття. – К.: Мистецтво, 1985. – С.29–33, 80–81. Овсійчук В.А. Українське мистецтво др. пол. XVI – п. пол. XVII століття. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 34–35. Пам’ятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К.,1980. – С. 117–123. Присяжний К.В., Майорчук М.Г. Пам’ятка архітектури собор Богоявлення в Острозі. Пояснювальна записка до паспорту упорядкування фасадів. – Львів, 1983. – С.1-4. Ричков П.А. Католицькі храми і монастирі Острога // Матеріали І–ІІІ науково-краєзнавчої конференції «Острог на порозі 900-річчя». – Сокаль, 1992. – Ч.ІІ. – С. 16–21. Ричков П.А., Луц В.Д. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких. – К.: Техніка, 2005. 166с. – С. 77. Халецький О.В. Вежа Мурована Острозького замку XIV–XVI ст. як «симптом» культурно-історичної ситуації 1368 р. // Матеріали VII–IX науково-краєзнавчих конференцій «Острог на порозі 90-річчя» – Сокаль, 2000. – С.247–248. Luszkiewicz W. Ruina Bohojawlenskiej cerkwi w zamku Ostrogskim na Wolyniu // Sprawozdania komisyi do badania historyi sztuki w Polsce. – Krakow, 1886. – T.III. – Z.III. – S. 67–92. Gebarowicz. Studia renesansowe nad dziejami kultury artystycznej pozniego Renesansu w Polsce. – Torun,1962. –S.156–157.

Ярослава Бондарчук

Інші записи:

Старший син Костянтина-Василя Острозького та Софії Тарновської народився в 1554 році. М. Теодорович пише, що при хрещенні він отримав ім’я Іоан, а Янушем був названий, коли перейшов від православ’я до католицизму [13;445]. Свої дитячі роки князь провів головним чином у волинській резиденції батька – Дубні та в замку свого діда по матері – гетьмана Яна Тарновського в м. Тарнові. Великий вплив на його виховання, безперечно, мала мати. Завдяки їй він пізнав основи західноєвропейської ренесансної культури. Свою освіту княжич продовжив при дворі Габсбургів у Відні, де перебував у 1568-1573 рр. Тут, набравшись магнатського блиску та засвоївши західноєвропейські звичаї, він, проте, втратив православну віру і першим з чоловіків роду Острозьких став католиком.

Після повернення з Відня Януш впевнено розпочав свою політичну кар’єру. На початку 1573 р. взяв участь у елекційному сеймі при виборі нового короля Польщі – Генріха Валуа. У лютому 1574 р. разом із батьком та молодшим братом Костянтином був присутнім на коронації новообраного монарха, але невдовзі король покинув Польщу. Наступною кандидатурою на польський престол став Стефан Баторій, якого активно підтримував К-В. Острозький. У січні 1576 р. він послав Януша на з’їзд прихильників Стефана до Єнджийова [6;75]. Тут відбувся перший публічний виступ молодого князя. У своїй промові він засудив внутрішні заколоти в країні, а також домагався посилення охорони київського замку. У квітні 1576 р. стараннями свого батька Януш став “справцею”, або підвоєводою київським [7;135].

Януш швидко зарекомендував себе як здібний воєначальник. У березні 1577 р. він отримав першу перемогу над татарами під Дубно. Використавши зосередження військ Речі Посполитої під Гданськом, на Волинь напала 140-тисячна татарська армія під проводом хана Махмета (Мегмета) Гірея. “Квартяне” військо на кордоні, що нараховувало 2850 чоловік та артилерію, не могло протистояти багатотисячній армії татар. Головною метою “бусурманів” було захопити замок у Дубні та взяти в заложниці дочку князя К.-В.Острозького – Катерину, щоб отримати за неї великий викуп. На допомогу дочці Київський воєвода послав загін на чолі з Янушем, який витримав облогу замку та відбив ворожий наступ. Як свідчить напис на меморіальній таблиці, встановленій за наказом Януша на пам’ять про свою першу перемогу над татарами в стіну Свято-Троїцького монастиря в с. Межирічі*, 5 березня 1577 р. Януш, “пройшовши через натовпи ворогів на допомогу сестрі Катерині, княжні на Острозі, яку в Дубні оточив і облягав великою силою 140-тисячного війська великий хан татар Мегмет Гірей, не лише хоробро відбив ворожий натиск, але й врятував замок та місто й розбив вороже військо, женучи до села Редька” [3;220]. Останні слова “розбив вороже військо …” дещо перебільшують успіх Януша. Головні сили татар мав розбити К.-В.Острозький, але він зустрівся тільки з одним з відділів війська хана під селом Сковородки біля Константинова. Інша частина татарського війська завдала на Волині страшних спустошень. Шість міст, які належали Острозьким: Дубне, Базалія, Костянтинів, Сулжинці, Красилів, Кузьмін, а також 243 села були пограбовані або спалені. Втрати від набігу татар були такими великими, що в 1577-78 рр. ці землі були звільнені від плати податків [6;78].

Наступну перемогу над татарами, згідно з написом на меморіальній таблиці в Межирицькому монастирі, Януш здобув у лютому 1578 року, коли “бусурмани”, щоб помститися козакам за допомогу, надану Іванові Підкові у його намаганнях заволодіти молдавським престолом, зробили черговий наїзд на землі Поділля та Волині і взяли в облогу самого К.-В. Острозького в його родинному місті Острозі. Як свідчить напис, Мегмет Гірей “вступив у землі Польського королівства з сильним 200-тисячним військом, узяв в облогу Острог і всіма силами намагався його здобути…Але завдяки мужності та воєнному досвіду Януша князя на Острозі, який приніс батькові допомогу через загони варварів, [хан] обманувся у своїх сподіваннях і, лютуючи на перешкоди, відступив, знищуючи все підряд вогнем і мечем” [3;219]. Острозький літописець описав цю подію дещо інакше: князь К.-В.Острозький, який в момент облоги володів тільки своїм приватним замковим військом, був змушений підписати з татарами угоду та відкупитися від них. Автор Острозького літопису записав, що після підписання угоди з татарами князь запросив їх у замок і “частував в замку, і разом з людьми татарськими їли і пили” [1;129].

У наступному 1579 р. Януш Острозький разом із своїм надвірним військом, що нараховувало 800 чоловік, взяв участь у війні Польщі з Московією під час Полоцької кампанії Стефана Баторія. Невдовзі після початку війни, у серпні 1579 року, за наказом короля Януш разом з Михайлом Вишневецьким – старостою черкаським та Павлом Сапігою – каштеляном київським спустошив околиці Чернігова У листі до свого зятя Кшиштофа Радзівіла К.-В. Острозький писав, що їх війська заглибилися на 40 миль Чернігово-Сіверської землі, дійшовши до Стародуба, Радогощі, Почепова [6;81-82]. Вояки захопили кілька тисяч полонених, спалили сотні сел, що сприймалось тоді як велика „військова удача” [15;195]. Проте К.-В.Отрозький не був палким прихильником війни з Москвою. Набагато важливішим, на його думку, було спільно виступити об’єднаними силами проти “бусурманів”.

У наступних московських кампаніях С. Баторія 1580-го та 1581-го рр. Януш, очевидно, не брав особистої участі, залишаючись як підвоєвода київський на сторожі земель руських і забезпечуючи надійну охорону південних кордонів Речі Посполитої. У цей час він здобув ще одну значну перемогу над татарами біля річки Соб (нині Вінницька обл.) [5;49]. Про неї залишився напис на одній з меморіальних таблиць у церкві Межиріцького Свято-Троїцького монастиря. Згідно напису, “Року Божого 1581, на четвертий день після свята Вознесіння Богорівної Діви, коли С.Баторій, польський король, облягав і здобував у Московії місто й фортецю Псков, Януш, князь на Острозі, граф на Тарнуві малою силою щасливо розігнав і піддав знищенню біля р. Соб 7 тисяч татарського війська, яке рушило на грабунки і здобич…”[3;221].

У 1582 р. Януш уперше став на весільний рушничок. Його обраницею була 16-річна Зузанна Середі, дочка одного з наймогутніших угорських магнатів – Єжия Середі та онука старости угорського та губернатора семиградського – Каспера Середі [7;136]. При дворі Стефана Баторія, який сам мав угорське походження, шлюб на Зузанні значно зміцнив авторитет Януша. Завдяки протекції короля на початку 1585 р. Януш був обраний сенатором, а в січні того ж року отримав на сеймі найпочесніше звання на руських землях – маршалка волинського [7;136]. Це був важливий аванс у його стрімкій політичній кар’єрі.

Після несподіваної смерті Стефана Баторія у 1586 р. Януш відіграв значну роль у виборі нового короля. Під час елекційного (виборчого) сейму, що розпочався 30 червня 1586 року, він намагався примирити опозиційні партії: Замойського, що підтримувала кандидатуру шведського королевича Зигмунта ІІІ, та Зборовського, що підтримувала кандидатуру Максиміліана Габсбурга (брата цезаря Рудольфа ІІ).

У таборі “замойщиків”, крім кандидатури “Пястів”, висувалися і кандидатури Костянтина-Василя та Януша Острозьких, але у порівнянні з батьком шанси Януша були незначними. Секретар папського нунція – Горацій Спаноцці визначив можливість вибрання батька і сина такими словами: “Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна – що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга – що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна – що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша – що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів” [6;195]. Що стосується Януша, за словами Спаноцці, “не можна сподіватися, щоб за життя батька Річ Посполита хотіла вибрати його за короля” [6; 195].

Проте Януш був дуже бажаним союзником для обох головних претендентів на корону Речі Посполитої. Збереглися листи до нього цезаря Рудольфа ІІ та Зигмунта ІІІ Вази з проханням надання військової підтримки. Особливе значення могла б мати допомога Януша цезарю Максиміліану, коли він, з’єднавшись з військами Зборовських, С. Стадницького та С. Гурки, намагався оволодіти місцем коронації – Краковом, що був у руках прихильників Зигмунта ІІІ. Проте Януш із своїм загоном не прийшов йому на допомогу. Зигмунт ІІІ розцінив це як підтримку своєї кандидатури. І, хоча Януш не був присутнім на його коронації 27 грудня 1586 року, (родину Острозьких представляв його молодший брат Костянтин, який отримав за це звання чашника литовського), це не зіпсувало добрих стосунків між Янушем та королем [6;198]. Молодий князь ставав одним з головних провідників антиканцлерівського табору і здобував у короля все більше уваги та прихильності.

Коли на початку 1590-х років почалася колонізація українських наддніпрянських степів і згідно з постановою сейму 1590 р. король надавав величезні ділянки на вічне володіння шляхтичам, які прислужилися йому та Речі Посполитій, серед магнатів, що дістали найкращі землі, були також Костянтин-Василь та Януш Острозькі. У 1590 р., крім земель, Януш отримав звання богуславського та білоцерківського старости, що певною мірою забезпечувало йому контролювання ситуації на українських кордонах [7;141]. Князі Острозькі швидко опановували нові володіння, на яких будували “фортеці на шляхах від поган з великим коштом і великою користю для Речі Посполитої” [6;207]. Януш заснував близько десяти нових сіл і два міста: Василів та Обухів [7;151].

Плани Острозьких ставали все більше не на руку козакам, які до цього почувалися на Дніпрі повноправними господарями. У такій ситуації вистачало однієї іскри, щоб розгорілася велика пожежа. Цією іскрою став конфлікт Януша із запорізьким ватажком Кшиштофом Косинським, який розпочався в кінці 1591 р. і призвів до козацько-селянського повстання. Як пише С. Кардашевич, Кшиштоф Косинський був польським шляхтичем з Підляшшя, служив при дворі князя Костянтина, але на початку 1590-го р. втік до запорожців [5;40]. Косинський також мав чимось прислужитися Речі Посполитій, за що Зигмунт ІІІ за посередництвом Яна Замойського надав йому маєток Рокитно. Саме цей маєток і став яблуком розбрату між Косинським та Янушем. За словами Януша, Косинський продав маєток Олександрові Вишневецькому, від якого відкупив його Януш [6;207]. Дійшло до приниження Косинського васалом К.-В. Острозького – Дмитром Курцевичем Билиною – підстаростою білоцерківським. Це спровокувало наїзд козаків під приводом Косинського на будинок Билини в Білій Церкві 29 грудня 1591 року [6;208]. Пограбувавши будинок, забравши коштовності, гроші та права Януша на староство білоцерківське, козаки від’їхали, але, так легко відчувши себе переможцями, почали грабувати інші маєтки та володіння Острозьких. Спустошили Піков, Бялогруду, Переяслав, околиці Острополя, Костянтинів, Чуднів. Тому на сеймі 1592 р. К.-В. Острозький домагався порушення справи проти низовців. У другій половині 1592 р. Косинський з кількома тисячами козаків знову пограбував володіння Острозького на Волині, зокрема, зайняв одне з найважливіших міст – Острополь. Василь – Костянтин мобілізував усе своє військо та загони синів. До них приєдналися старости прикордонних міст. Перед наближенням з’єднаних сил магнатів Косинський залишив Остропіль і повів своє військо на схід. Під містечком П’ятка, біля Чуднова, що належав Янушу Острозькому, 2 лютого 1593 р. відбулася вирішальна битва, у якій військо Януша вщент розбило козаків. У них відібрали хоругви та 26 гармат. Перемозі під П’яткою Януш надавав особливого значення. Напис про неї був вирізьблений на одній з мармурових таблиць, встановлених у Троїцькому межирицькому монастирі. Придворний поет К.-В.Острозького Шимон Пекалід присвятив війні князя з низовцями латиномовну поему „De bello Ostrogiano…” (1593, опубл.1600р.), у якій наслідуючи поему Вергілія “Енеїда”, порівняв війну Острозьких з козаками із війною греків з троянцями. У натхнених віршах Пекалід висловив думку багатьох своїх сучасників-поляків, в очах яких Януш був рятівником вітчизни, світоносним переможцем порушників сталого світопорядку – “Мужів з-за Порогів”. Повстання під приводом К.Косинського було першим значним виступом козаків і селян проти польської магнатерії. Король добре усвідомлював, яку велику послугу надав Януш Речі Посполитій, розгромивши низовців, тому не поскупився на нагороди. 25 лютого 1593 р. за перемогу під П’яткою князь отримав від Зигмунта ІІІ найвищу світську посаду в Речі Посполитій -каштеляна краківського [7;140]. Це мало велике значення для посилення авторитету та могутності не тільки роду князів Острозьких, але й усіх руських родів у Речі Посполитій. Проте краківська шляхта була цим дуже незадоволена, висловивши свою неприязнь через неприсутність на урочистому в’їзді Януша до Кракова 6 квітня 1593 року [7;140]. Нового каштеляна вітали лише урядовці, а також духівники з краківського капітулу та двір кардинала Єжия Радзівіла. Протягом декількох років Янушові довелося перемагати недовіру польської шляхти, чого він врешті-решт домігся. Крім посади каштеляна краківського, Зигмунт ІІІ відзначив Януша наданням йому кількох староств не дуже дохідних, але стратегічно важливих міст. Крім староств богуславського та білоцерківського, отриманих ще в 1590 році, у 1596 р. Януш отримав староство канівське та черкаське. Згодом, у 1603 р. від батька йому перейшло староство володимирське і в 1615 р. – староство переяславське [6;178].

Окрилений своїми бойовими та політичними успіхами, Януш прагнув перемоги значно вищого порядку. Він палко підтримував ідею Габсбургів щодо створення антитурецької коаліції європейських християнських держав, сумісними зусиллями яких можна було б зупинити агресивні наміри Туреччини. На сеймах 1595-97 рр. активно виступав за участь Речі Посполитої у війні проти Порти, хоча К.-В.Острозький, Ян Замойський, король та більшість сенаторів ставились до цієї справи більш скептично. Януш зобов’язався зайнятися вербуванням козаків на службу австрійському цесарю і робив це поза плечима влади [7;141]. Разом з посланцем цесаря Ериком Ляссотою він завербував близько 3 000 низовців. Козаки, які ще недавно були супротивниками князя, ставали його союзниками у боротьбі з Туреччиною. Питання створення антитурецької ліги порушував у цей час і Ватикан. У квітні 1594 р. папський секретар Олександр Комуловиць зустрівся з Янушем Острозьким та Миколаєм Язловецьким. Під час переговорів було визначено, що Януш повинен був напасти на землі турецьких васалів – Молдавію та Валахію, а Язловецький – на Крим [6;212]. Але цього не довелось зробити. Самостійні дії Януша у царині закордонної політики не подобалися Яну Замойському. Тому він доніс про плани Януша королю і попрохав заборонити Острозькому всілякі самовільні дії, що король і зробив, вважаючи, що Корона ще не готова до війни з Туреччиною. Отже, Янушові так і не вдалося домогтися співпраці Речі Посполитої з Габсбургами в справі створення антитурецької коаліції, і його політична діяльність у цьому напрямку зазнала повної поразки.

На початку XVII століття найголовнішою проблемою зовнішньої політики Речі Посполитої стає московське питання. У справі самозванця Григорія Отреп’єва, який, видавши себе за чудом врятованого сина Івана IV – Дмитра, намагався захопити московський трон, Януш, як і його батько, зайняв вкрай ворожу до лжецаревича позицію. У цей час, коли після смерті Олександра, що помер 2 грудня 1603 р., здоров’я старого князя значно погіршилося і він, тяжко переживаючи втрату свого улюбленого сина, лежав прикутий до ліжка паралічем, Януш став головним помічником і виконавцем волі свого батька. Як і К.-В.Острозький, він завжди виступав проти різних політичних авантюр і не був зацікавлений у війні з Москвою: анархія на польсько-московському кордоні негативно позначилась би на економічному становищі його київських земель. Дії, скеровані Острозьким проти Дмитра, були також реакцією на посольство Московського патріарха Іова, що прибуло на початку 1604 року. Через посла Афанасія Пальчикова патріарх, виступаючи від імені всього Московського собору, просив не вірити і не підтримувати Дмитра, як єретика і самозванця. Іов звертався до князя з проханням спіймати Отреп’єва і відправити до Москви [6;229]. Але у цей час “царевич” вже покинув землі Острозьких і перейшов спочатку в Гощу – до Габріеля Гойського, а потім – до Адама Вишневецького та Юрія Мнішека і разом з цими магнатами отримав майже благословення Зигмунта ІІІ на похід до Москви. Коли Януш Острозький довідався про підтримку королем походу Лжедмитрія, у листах до Зигмунта, написаних 12 січня та 2 березня 1604 року, він спробував переконати короля, що претендент на московський трон є звичайним монахом, якого він знав як ченця ще під час його перебування в Дерманському монастирі, писав, що при Дмитрові знаходяться люди свавільні, які шукають у поході на Москву лише задоволення власних амбіцій [6;229]. Януш жадав від Зигмунта, щоб той “загрозив бандитам і всім, хто приєднується до нього”, намагався переконувати польських магнатів не підтримувати “царевича”. Проте справа зайшла вже занадто далеко. Острозькі, як і інші противники “дмитріади”, вже не могли змінити збігу обставин: у листопаді 1604 р. “Дмитро” розпочав свій похід. Януш не змінив свого ставлення до нього навіть і тоді, коли 20 червня 1605 р. Дмитро сів на троні. На сеймі 1605 р. Януш виступив з різкою критикою політики короля щодо підтримки “царевича”, виявляючи стійкість своїх переконань та політичну прозорливість, яку невдовзі підтвердили події безславного закінчення “дмитріади” та загибель самого Г.Отреп’єва 17 травня 1606 року.

У 1605-1607 рр. Януш активно виступав на сеймах, захищаючи права православних. Хоча сам був ревним католиком, робив це, виконуючи волю старого батька. Зокрема, він відіграв важливу роль у тому, щоб на сеймі 1605 р. архімандритом Києво-Печерської лаври був затверджений кандидат від православних Єлисей Плетенецький і була прийнята конституція Релігія грецька, згідно з якою жодна церква або монастир не могли бути відібрані від православної церкви [6;168]. Януш активно підтримував православних і під час рокошу під приводом Зебжидовського 1606-1607 років, на якому він виконував роль посередника між Зигмунтом ІІІ та шляхтою. Представник К.-В.Острозького – Єлисей Плетенецький та інші православні владики домоглися, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються грецької віри. Враховуючи ситуцію великого невдоволення в країні, король погодився на їх реалізацію, У прийнятій на травневому сеймі 1607 р. конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року зректися своїх посад тим духовним особам, які займали їх кілька [6;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань Костянтина-Василя та Януша Острозьких.

Однією з найбільш болючих політичних проблем, що хвилювала Януша в 1610-ті роки, була проблема оборони земель України від наїздів татар. Користуючись тим, що з початком війни Речі Посполитої з Москвою (1609 р.) більшість коронних військ була в Росії, татари нападали все частіше. У рік траплялося кілька більших і менших нападів татар. У листі від 3 липня 1610 р. Януш доносив королеві: “ворог Христа” татарин так сильно зачастив на землі Вашої Королівської Милості, що майже кожний тиждень шаблею та вогнем не перестає працювати” [7;148]. В інших листах до короля, написаних князем 21 вересня 1610 року з Острога, 1 березня 1611 року із Степані, 2 квітня 1611 року із Володимира, також повідомлялось про часті татарські набіги. Боротьба з татарами була головним обов’язком Януша як старости багатьох міст та володаря величезних земель. Якщо у першій пол. 1609 року, швидко зблизившись з королівською сім’єю після смерті батька, він обіцяв Зигмунту ІІІ виставити тисячний почет для участі в московській експедиції [9;327], то на сеймі 1611 р. він не шкодував сил, щоб переконати короля закінчити війну з Москвою, що звільнило б значні сили для оборони держави від татар [7;148]. Чи не найважливішу роль в обороні українських земель від татар князь надавав козакам і докладав чимало зусиль, щоб долучити їх до цієї справи. У листопаді 1614 р. Януш, як експерт по козацьких справах, разом з С.Жолкевським та Я.Заславським брав участь у переговорах з козаками в Житомирі, які привели до порозуміння. Запорозці погодилися на умови, представлені їм комісарами, зобов’язувалися охороняти кордони Речі Посполитої від татар і турків, не пускати їх за Дніпро, а взамін отримували 10 000 злотих щорічно [7;149].. У 1617 р. Януш на чолі своїх надвірних загонів брав участь у поході гетьмана Станіслава Жолкевського проти турецької армії Іскандера Баши, у вересні 1618 р. командував своїми загонами в битві з кримськими татарами під Ориніним [7;153]. У листопаді 1619 р. брав участь у чергових переговорах з козаками. Урядова комісія, членом якої він був, погодилася розширити козацький реєстр до 3 000 і регулярно виплачувати їм жалування, сума якого була збільшена до 40 000 злотих [7;154]. Козаки цікавили Януша до кінця життя. Він розумів, що у боротьбі з Туреччиною польській армії не обійтися без їх допомоги. Чимало уваги приділяв він фортифікації своїх міст та замків, особливо розбудував укріплення в Дубні та в Межирічі.

На початку XVII ст. Януш став одним з найбагатших магнатів Речі Посполитої. Крім значних маєтків, які він отримав до того часу в спадок від матері, а також у посагу від першої дружини Зузанни Середі, та величезних земель, подарованих королем на Наддніпрянщині, у березні 1603 року, після розподілу батьківської спадщини між ним та братом Олександром, Янушові дісталась половина Острога з Межирічем, а також Дубно, Степань, Базалія, Константинів, Красилів, Кузьмин, Сулжинці, П’ятка, Янушполь, частина Тамова, Чуднів з Романовим, Краснополь, Давидівці та давні руські землі Тарновських. Якими величезними землями він володів, свідчить складений згодом після його смерті опис його нерухомого та рухомого майна, у якому значилось 80 міст, 2700 сіл, 600000 золотих, 400 000 талерів, 30 бочок ламаного срібла, 700 їздових коней, 4 000 звичайних коней [6;189]. Янушові належали значні території у Краківському, Сандомирському, Волинському, Київському воєводствах. Його стараннями була завершена справа життя трьох поколінь князів Острозьких – створена найбільша в історії Речі Посполитої маєткова імперія. Однак у князя не було нащадка, якому б він міг передати свою величезну спадщину. З дружиною Зузанною Середі він мав дві дочки – Елеонору, видану заміж за Ієроніма Язловецького, воєводу подільського, а після його смерті – за Яна Єжия Радзівіла, каштеляна троїцького, а також – Евфрузину, видану заміж за Олександра Заславського, воєводу київського. Після втрати Зузанни Середі, що померла в 1596 році, в листопаді 1597 р. Януш одружився з 15-тирічною Катериною Любомирською, дочкою тодішнього каштеляна Малопольського, але із другою дружиною дітей не мав [7;143]. Отже, щоб не розпорошити свої володіння, ще за життя батька він почав справу щодо створення ординації (нероздільних земель). У 1605 р. сейм дав на неї згоду, а в 1609р. – офіційне підтвердження сеймовою конституцією [7;150].

У листопаді 1612 р. 59-літній Януш несподівано втретє одружився з 18-літньою дочкою сяноцького хорунжого Теофілею Тарлувною [7;149]. Спочатку цю дівчину полюбив молодий С.Конєцпольський, який перебував тоді на службі у Януша, і звернувся до князя з проханням допомогти йому укласти шлюб. Але, коли Януш поїхав до батьків Теофілії Тарлувни, щоб посватати її, то сам так закохався у неї, що вирішив одружитися, домовившись з Конєцпольським, що допоможе йому підшукати нову шлюбну партію. Януш прагнув мати сина, який би став спадкоємцем його величезних володінь. Нарешті 23 квітня 1618 р. народився довгоочікуваний нащадок – Януш -Володимир. Проте батько тішився ним недовго. Вже перед червнем 1618 р. малюк помер [7;149].

Протягом 1613-1618 рр. Януш кілька разів змінював ординацію, сподіваючись, що власником земель стане все ж його син. Після втрати нащадка, в червні 1618 р., остаточна редакція ординації була вписана в акт люблінського трибуналу [7;150]. Отже, всі свої володіння Януш розділив на дві частини: „дідичну” (спадкову), що підлягала розподілу між членами родини, і ординацьку, яка була нероздільною. Вона охопила меншу частину володінь князя, до неї увійшло 24 міста та 592 села, зокрема: половина Острога з Межирічем, Дубно, Степань, Костянтинів, Базалія, Сулжинці, Чуднів, П’ятка, Янушполь, Чартория, Санополь, Мирополь, Немілка, Забожиця, Красилів, Кузьмин, Саків, Дєтковичі, Сміловичі [6;188]. Після великих вагань Януш вирішив віддати ординацію своєму онукові Владиславу-Домініку, народженому від дочки Евфрузини з князем Олександром Заславським.

12 вересня 1620 року, напередодні сумної поразки Речі Посполитої під Цецорою, Януш помер. 3 листопада 1620 року його поховали в тарнівському костелі біля його першої дружини Зузанни Середзянки [7;154]. Після смерті Януша ординацію разом з титулом князя Острозького успадкував малолітній Владислав-Домінік Заславський, який на той час перебував під опікою батька [5;54]. Дідичну частину успадкував коронний канцлер Томаш Замойський (чоловік середньої дочки Олександра Острозького – Катерини), а в 1622 р. 6 січня (в день Трьох Королів) ці володіння були розділені поміж трьома дочками Олександра: Софією, Катериною та Анною і через них перейшли до князів Любомирських, Замойських, Ходкевичів [7;150].

Із смертю Януша славна династія князів Острозьких припинила своє існування. Згасання роду Острозьких, як і інших великих князівських родів, було знаком часу, збігалося і було обумовлено початком занепаду Речі Посполитої. Сумна доба політичної, культурної та духовної кризи Польщі, внутрішніх негараздів, загострення національних та релігійних конфліктів, згасання ренесансної культури не могла породити великих особистостей, як це було в період розквіту держави. Януш займав найвищу світську посаду в Речі Посполитій і був найбагатшим магнатом свого часу. Але історична роль не визначається посадами та багатством. Порівняно з найвизначнішими представниками роду Острозьких – великим полководцем – гетьманом литовським Костянтином Івановичем та великим меценатом рідної культури Костянтином-Василем історія призначила Янушу значно скромніше, проте гідне та почесне місце. У пам’яті нащадків він залишився, насамперед, як вірний захисник вітчизни, який неодноразово рішуче боронив рідні землі від набігів татар, як талановитий дипломат, що міг вдало використати політичну ситуацію для вирішення як суспільних, так і власних проблем, та як ревний християнин, проте релігійна політика князя є темою окремого дослідження. У своїх діях він керувався не лише власними інтересами, прагненням слави та багатства. Шляхетська гордість і заповзятість поєднувалася в його душі з істинною любов’ю до Бога та до свого народу, відповідальністю за долю вітчизни. Це усвідомлювали його сучасники. Саме з таких позицій оцінив роль князя Захарія Копистенський у своїй знаменитій “Палінодії”, що була видана вже після смерті Януша в 1621-1622 рр. “Заїсте, не годить ми ся ту мимо ити и пресвитлого кнежати Іоанна Острозького, каштеляна Кракевського, которого нехай будет имя на всі сторони світа славно, бовем народ свой роский любив, віру отцев своїх величав, и за то на нем отцовское одпочило благословение” [8;102]. Такими словами Україна прощалась з останнім князем Острозьким.

Список використаних джерел:

1. Бевзо О.А. Львівський літопис і острозький літописець. Київ, 1971. – С.129.

2. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. Выдана в министерстве внутренних дел И.Н. Батюшковым.- С-Петербург, 1888.

3. Голубев С. Межирицкая церковь. // Труды Киевской духовной академии. – 1876. -№4. – С.215-227.

4. Грушевський М.М. Історія України – Руси. – Т.5. – Львів: Наукове Товариство імені Шевченка, 1905. Перевидання: Київ: Наукова думка, 1994. – 637 с.

5. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Gebethner i Wolff. Kraków: G. Geberthner i spółka, 1913 -290 s.

6. Kempa T. Konstanty Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej. Torun: Wydawnictwo Uniwersytetu Nikołaja Kopernika, 1997. – 288 s.

7. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. – Torun: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2002. – 194 s.

8. Копистенський З. Палінодія. // Українська література XVII ст.- Київ,1987.-c.102.

9. Кулаковський П.М. Князь Януш Острозький і поунійна релігійна боротьба. // Осягнення історії. – Острог: Острозька академія, Нью-Йорк: Українське історичне товариство, 1999. – С.324-332. – С. 327.

10. Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. – Кенора: Українська православна громада, 1958. – Перевидання: Київ: Світязь, 1992 – 216 с.

11. Сказание о преподобном Феодоре князе Острожском. Составлено по изысканиям Гильфердинга, Зубрицкого, Хойнацкого, Палацкого, Максимовича. – Почаев, 1876. –39с.

12. Саганович М.Г. Айчызну сваю бароня: Канстанцін Астрожскі. – Минск, 1992. –60 с.

13. Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев: типография Почаево-Успенсой лавры, 1889. – 1120 с.

14. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна) – Київ: Наукова думка, 1993. – 414 с.

15. Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII століття. –Київ: Критика, 2001. – 416 с.

16. Ярушевич А.(?). Ревнитель православия князь Константин Иванович Острожский (1461-1530) и православная литовская Русь в его время. – Смоленск, 1890. – 249 с.

Інші записи:

В знак глибокої поваги до К.І.Острозького на підставі спеціального королівського привілею княжич був визнаний повнолітнім не у 18 років, як це було прийнято в Польсько-Литовській державі за Першим статутом, а у 15 років, у лютому 1541 року [7,22]. Досягнувши повноліття і залишившись єдиним нащадком славетного батька після смерті свого старшого брата Іллі, що помер у 1539 року, князь до свого хресного імені Василь почав додавати батькове ім’я – Костянтин, називаючи себе Костянтин-Василь Острозький. Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, він отримав добру освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов’янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї. Велике значення на прикордонних землях України мало знання військової справи. Костянтин-Василь на практиці засвоював цю складну науку, беручи участь у боях з татарами на прикордонні; одна з перших згадок про бій молодого князя Острозького з татарами належить до 1547 року [7,29].

Слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього, значно посилювали авторитет молодого князя. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар’єри. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської. 15 грудня 1559 р. К.-В. Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України [18,120]. У кінці 1560-х років економічна та політична могутність князя досягла свого апогею. У цей час він брав участь у всіх сеймах, що відбувалися в Литві та Польщі. Посли європейських держав у своїх листах до монархів ставили його на одне з перших місць як людину з політичним впливом якої, без сумніву, треба рахуватися. Коли в 1573 р. помер король Зигмунт Август, одним з кандидатів на корону Речі Посполитої став князь Острозький. Під час перебування послів Речі Посполитої у Константинополі в 1573 р. візир Мехмед Соколі висловився за обрання К.-В. Острозького королем Польщі [7,66]. Проте на заваді стало руське коріння та православна віра князя. Як і чимало інших магнатів Волині, він насамперед відчував себе русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем, намагався зберегти традиції своїх предків і завжди вболівав за долю «вітчизни своєї Русі» .

Після несподіваної смерті короля Стефана Баторія в 1586 р. одним з претендентів на польську корону знову став князь Острозький. Секретар папського нунція – Горацій Спаноцці визначив можливість його вибрання такими словами: «Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна – що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга – що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна – що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша – що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів» [7,195].

Опіка над Православною Церквою займала найважливіше місце в житті князя. Релігійність княжого роду Острозьких мала давні традиції. Прапрадід Василя-Костянтина – князь Федір Данилович Острозький (род. не раніше 1365 – пом. біля 1450 р). давав великі фундації церквам, а наприкінці життя став ченцем Києво-Печерського монастиря, де й помер, і згодом був прилічений до лику святих. Його син Василь Федорович (пом. біля 1450 р.) прославився як будівничий замкової Богоявленської церкви (родової усипальниці князів Острозьких), наступний князь Іван Васильович (пом. біля 1466 р.) збудував Свято-Троїцьку церкву в с. Межирічі біля Острога. Як уже зазначалось, великим поборником Православної віри був батько Василя-Костянтина – Костянтин Іванович Острозький. Наталія Яковенко пише, що в очах сучасників князі Острозькі були носіями особливої Божої харизми, вони «не тільки володіли відповідним потенціалом майна і престижу, але носили на собі печатку Божих обранців», у той час коли інші можновладці, наприклад Радзівіли, «в реальному вимірі влади не поступалися волинським князям, але харизматичної аури не набули» [19,235,243].

Релігія в житті князя мала виключно важливе значення. Багато часу він приділяв молитвам у своїй замковій Богоявленській церкві. А коли починався Великий піст князь, відложивши всі справи, їхав до улюбленого Дерманського монастиря, де, одягнувши волосяницю, проводив час в суворому пості та молитві. Польський хроніст XVII ст. Рафаїл Янчинський у своїй праці, в якій використав записки сучасників князя, писав: «В народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою побожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах і сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви» [16,76].

Неодноразово К.-В. Острозький захищав православних від сваволі урядовців на сеймах. Завдяки йому королі за­тверджували привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586 р. Стефан Баторій на прохання К.-В. Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5.X. 1592 p. – Зигмунт ІІІ затвердив привілеї Онуфріївського монастиря у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії [7,95]. На землях К.-В. Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманськнй, Дубенський, Степанський – стали значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, За даними М.І. Теодоровича, в місті за часів князя діяло сім православних церков: Богоявленська, Василівська, Миколаївська, Воскресенська, Борисоглібська, Онуфріївська, Успенська, а також під Острогом, у селі Межирічі –Троїцький монастир та у селі Монастирок -–Хрестовоздвиженський монастир [11,665]. І хоча крім православних храмів в Острозі існували святині інших віросповідань, місто набуло заслуженого авторитету твердині Православ’я. Атмосфера високої духовності панувала в Острозі. Тут плідно розвивалися всі галузі релігійної культури: архітектура, іконопис, література, музика. Зокрема, Острог був одним з найбільших осередків іконописання в Україні. У останній чверті XVI ст. тут, як свідчать податкові реєстри, працювало шість малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір [1,65]. Такої кількості іконописців не було тоді в жодному місті України, крім Львова. Про високий рівень їх майстерності свідчать ікони, що збереглися до сьогодні: «Богородиця Одигітрія», «Юрій-Змієборець», «Різдво Богородиці» та інші. Найбільш цінною є родова ікона князів Острозьких «Богородиця Життєподательниця», що нині зберігається у Свято-Троїцькому межирицькому монастирі біля Острога. Острог XVI ст. був одним з найбільших центрів церковної музики. У церквах міста виник особливий Острозький наспів молитов, який згодом поширився на всю Україну і став найпопулярнішим після Київського наспіву. Його ноти зустрічаються у Ірмологіонах XVII ст. Білорусії та Росії. У 1585 p. князь заснував в Острозі монастир Св.Трійці, а при ньому – шпиталь «для людей добрих, по­божного життя, хворобами і нестатками знедолених». Він був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенське для побудови кам’яної церкви віленського братства, у 1605 p. відновив київсь­кий монастир Св.Кирила [7,97]. Щедрі фундації храмам давали право К.-В. Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади в них. У 1592 p. Зигмунт III обіцяв видати на прохання К.-В. Острозького винятковий для нього привілей, у якому зобов’язувався не призначати ні на які церковні посади православних, не порадившись із князем [7,103]. Публікація цього документу в «Апокрисисі» – книжці, розрахованій на широке коло читачів, яка мала потрапити до рук короля та його найближчих дорадників, свідчить про те, що цей документ дійсно існував. Костянтин-Василь був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог [8,108]. Меценатство К.-В. Острозького, його політичне заступництво та видавнича діяльність допомогли українському Православ’ю вистояти і зміцніти у тяжкі часи підготовки та проведення Берестейської унії.

Князь Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності належного рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з’являлися протестантські та єзуїтські колегіуми. Особливо поширювались школи єзуїтів, які в боротьбі за душі вірних по праву заслужили славу «вчителів Європи». На українських землях, що належали Польщі, у 1579 р. нараховувалось 144 єзуїтських колегіуми. Не було нічого дивного в гому, що більшість православних магнатів і шляхтичів посилали своїх дітей на­вчатись до єзуїтів. З метою «навернення схизматів» католицькі кола розробили план заснування для українців, білорусів та росіян прокатолицьких семінарій та видавництв. У буллі римського папи, виданій 4 лютого 1582 р. на заснування такої семінарії при вільнюській академії сказано: «Папа затверджує всі ці семінарії з метою пропаганди католицької віри серед єретиків і схизматиків, що наших шкіл здебільшого не відвідують, за винятком лише тих випадків, коли ними керують мотиви матеріального характеру. А тому і набір учнів у вільнюську семінарію потрібно робити з цього єретичного і схизматичного середовища» [8,29]. Шлях виходу з цього замкнутого кола насильної католицької пропаганди був у заснуванні православних шкіл. Вони виникали головним чином при цер­квах і монастирях. Костянтин-Василь намагався сприяти цьому рухові. Перше відоме починання князя в цій справі відноситься до 1572 року, коли в Турові – місті, де він народився і провів дитинство, Острозький надав землі дякові Дмитрові Митуричу, за що той зобов’язувався «школи держати і уставником бути». Згодом з ініціативи князя повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі Можливо, що аналогічні фундації були зроблені і в Дубні, де до 1574 р. перебувала офіційна резиденція К.-В. Острозького і яке до останніх днів залишилось його найулюбленішим містом [8;24]. Ці школи відігравали значну роль у підтримці Православної Церкви. Папський посланець А.Поссевіно в листі від 29 вересня 1581 р. стурбовано писав, що «князі Острозькі і Слуцькі мають друкарні і школи, якими схизма підтримується» [8,29].

Проте створення звичайних церковних шкіл ще не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя Острозького було заснування православної школи вищого типу, подібної за рівнем навчання до західноєвропейських академій та університетів, яка б протидіяла полонізаторському впливу на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Наприкінці 1576 року, після отримання від Стефана Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Василь-Костянтин почав будувати біля свого замку академію «з великою побожністю та з королівським розмахом» [7,101]. Заснована князем слов’яно-греко-латинська академія стала першою школою вищого типу східнослов’янських народів. Острозький дбав про те, щоб у цьому навчальному закладі ви­кладали найосвіченіші педагоги. Домогтися цього було надзвичайно важ­ко через кризу, що переживала Православна Церква не тільки в Речі Посполитій. Вельямин Рутський, який у той час навчався в Афанасіївському колегіумі в Римі, писав до Миколи Криштофа Радзивіла: «Пан воєвода київський якісь академії на Волині фундувати хоче, розіслав [листи] по всій Греції, шукаючи професорів, але там нині зі свічою їх не знайде» [7,105]. У листі до Папи Римського Григорія XIII від 8 липня 1583 p. князь Острозький звертався з проханням прислати кілька вчених зі створеного ним грецького Афанасіївського колегіуму. З подібним проханням надіслати вчителів звертався він і до Львівського братства в листі від 1.12.1592 pоку, і до патріарха [6,250]. У полемічному творі початку XVII ст. «Пересто­рога» зазначено, що князь «напервЂй старался у свят. патріарха, абы ся здЂ дидаскалов ко размноженію наук вЂрЂ православной послал; а онъ на то маетностями своими ратовати готовъ и доложенья ихъ на то не жалуеть, яко южъ збудовалъ школу, шпиталь и маетностями их надарилъ, а такожъ Славенскую и Грецкую у Острогу заложил друкарню…» [15,179-180]. Незважаючи на труднощі, завдяки зусиллям К.-В.Острозького в академії сконцентрувався гурток вчених-педагогів, які відзначались особливою релігійністю та обізнаністю в Святому Письм; як сказано в передмові до Острозького Букваря, князь зібрав в Острозі «мужей въ божественномъ писаніи искусныхъ, въ греческомъ языцЂ, и в латинскомъ паче же и в руском. И приставі их дЂтищному училищу» [8,25]. У своїй «Палінодії» (1621р.) Захарія Копистенський підкреслював, що церкви і двір князя були «…полныи православных учителей евангельских и апостольских, полныи богословов истинных, …. от патріархов всходных знаючих богословію и вЂру правую» [12,144]. Найвідомішими вчителями академії були протосинкели (помічники) Константинопольського та Олександрійського патріархів – Никифор Кантакузан та Кирило Лукаріс, вчені греки Мосхопуло Еммануїл та Євстахій Натаніель, пресвітер Богоявленської церкви, духовний отець та сповідник князя К.-В.Острозького – Даміан Наливайко, визначний церковний діяч, «славний острозький теолог» Василь Андрійович Малюшицький (Суразький), дяк Тимофій Михайлович (Аннич), архімандрит Дорогобузького монастиря Діонісій Раллі Палеолог – майбутній архієпископ Кізікійський. Посаду ректора почергово займали видатний письменник-полеміст Г.Д.Смотрицький, далі Кирило Лукаріс, який згодом став Олександрійським патріархом, а потім був переведений на Костантинопольську патріаршу кафедру, Мартин Грабович – «муж в божественних писаніях іскусен» та Сава Варфоломійович Флячич (Фляка) – майбутній чернець Межигірського монастиря під Києвом [8,115].

Князь дбав про матеріальне забезпечення академії. У 1579 р. його племінниця Ельжбета-Гальшка княжна Острозька підтвердила у своєму заповіті надання на академію, а також на монастир Св. Спаса та на с. Доросиню 6000 коп грошей лічби литовської. На сеймі 25 лютого 1585 р. Стефан Баторій затвердив фундацію К.-В. Острозького на шпиталь та монастир Св.Трійці, що складалась із доходів містечка Сураж та 7 навколишніх сіл Суразької волості в розмірі 360 золотих в рік і фактично призначалась для академії [8,21]. Діячів академії князь щедро обдаровував, надаючи їм маєтки та призначаючи на доходні посади. Ректорові академії Г.Д.Смотрицькому він подарував села Баклаївка та Борисівка, крім того, з 1576 р. Г.Д. Смотрицький згадується як князівський підскарбій. Іван Федоров був справцею (управителем) Германського монастиря, ним він залишався і тоді, коли переїхав до Острога і керував друкарнею. Діонісій Раллі Палеолог був архімандритом Дорогобузького монастиря, якому в грудні 1572 р. князь записав три села. Полеміст і видавець Василь Малюшицький був старостою Суразької волості. Вчений Ян Лятос володів в Острозі селянами [8,28]. Князь турбувався і про забезпечення учнів, оскільки в академію приймали дітей не тільки багатих, а й бідних, незалежно від їх стану. Це підтверджує цікавий документ першої чв. XVII ст. “Postanovienie na akademie ostrogska”, у якому йдеться про фундацію князя на «школу острозьку» 1000 польських злотих та вказуються конкретні маєтності, які надавались академії (с.Завидів, фільвакр Більмаж під Острогом, землі під Степанем, сади Пустівські). У документі зазначається також, що на оплату вчителів щоквартально витрачається 50 золотих, на одяг учнів (взуття, хутра, шапки, кожухи) –10 золотих, а на харчування – 100 золотих. Весь навчальний процес у Острозькій академії був скерований на формування духовності особистості, на те, щоб виховати глибоко релігійних людей, твердих сповідників Православ’я і патріотів свого народу. Головною платформою навчання було вивчення Святого Письма, творів отців церкви, релігійної літератури, молитов.

Заснування К.-В. Острозьким слов’яно-греко-латинської академії мало виняткове значення в справі підтримки Православної Церкви. Протягом 60-річної діяльності (1576-1636) академію закінчило не менше як 500 учнів, серед яких було чимало видатних церковних діячів, духовних поводирів свого народу – священиків, проповідників, письменників. Найвідомішими постатями цієї плеяди були Київські митрополити Іов Борецький та Ісая Копинський, талановитий письменник-полеміст – Іван Вишенський, видатний вчений, філолог, письменник, єпископ полоцький – Мелетій Смотрицький, засновник Скиту Манявського, який називали «духовною академією» того часу – Іов Княгиницький, архимандрит найбільшої святині України – Києво-Печерської лаври – Єлисей Плетенецький, намісник лаври та ректор Могилянської академії – Ігнатій Оксентович Старушич, керівник друкарні Києво-Печерського монастиря та ректор київської братської школи Тарасій Земка, педагог, письменник, філософ, священик – Лаврентій Зизаній Тустановський. та ін.

Найважливішою заслугою князя К-В.Острозького в справі підтримки Православної Церкви було заснування в Острозі друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. Із 1576 до 1581 року її очолював Іван Федоров, запрошений князем із Львова. У 1578 р. для потреб Острозької школи тут був надрукований «Буквар», а також перша в Україні «Грецько-руська церковно-слов’янська книжка для читання», для вивчення грецької мови, у 1580 р. – перша в Україні «Книга Новаго ЗавЂта, в неиже на прєди псалмы», призначена не тільки для церкви, але й для домашнього вжитку та школи. У кінці 1580 р. вчителем академії Ти­мофієм Михайловичем був складений алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту – «Книжка Събраніе вещей нужнЂйших…», у якій в алфавітному порядку були розміщені вислови з Євангелій. 5 травня 1581 р. в Острозі був надрукований перший в Україні поетичний релігійний календар під назвою «Ко­торого ся мЂсяца, што за старых вЂков дЂело короткое опісаніе», автором якого був відомий білоруський поет Андрій Римша. Головним доробком Острозької друкарні стало видання першої у світовому друкарстві кириличної Біблії 12 серпня 1581 року.

Видання православної Біблії було одним з головних завдань, поставлених князем перед острозькими інтелектуалами, насущною потребою тогочасної ідеологічної боротьби. Після виходу в світ католицької Біблії Леополіти Шарфенберга (1561), кальвіністської Берестейської Біблії (1563) та антитринітарської Несвіжської Біблії Симона Будного (1572) потреба у православному виданні Біблії постала з особливою гостротою. Покладаючись на вчених академії, К.-В. Острозький задумав здійснити цю грандіозну справу – видати Біблію церковнослов’янською мовою і тим самим утвердити її рівноправність із загальновизнаними сакральними мовами – гебрайською, грецькою та латинською. На той час не існувало ще повного церковнослов’янського перекладу Біблії. На церковнослов’янську мову були перекладені лише окремі книги Старого та Нового Завітів, які ще йшли від першовчителів слов’янства – Кирила та Мефодія. Ці переклади зберігалися в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов’янського світу, рясніли допущеними перекладачами та переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювало тлумачення Святого Письма. Багато важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх ще треба було перекласти з грецької мови. Князь енергійно взявся за організацію видання Біблії. Він розіслав своїх посланців до Риму Константинополя, грецьких, сербських та волоських монастирів. Вони провадили пошуки біблійних текстів «… много стран далеких вселенныя проходя…много монастырей грецких, сербских и болгарских, даже и до самого … пречестного Іеремія Архиєпископа Константина града, доидох, требуя с тщанієм и моленієм прилєжных тако людій, наказаних в писаніях святых єллинских и словенських, якоже изводов добрЂ исправленных» [13,203]. Ще раніше, у 1573 р. писар Великого князівства Литовського Михайло Гарабурда привіз Острозькому від російського царя Іоанна IV так звану Геннадіївську Біблію – єдиний відносно повний на той час слов’янський список, виконаний у Новгороді в 1499 р. в правління єпископа Геннадія. Випускник римської Афанасіївської колегії Діонісій Раллі (Палеолог) у 1578-79 рр. доставив до Острога від папи Григорія XIII «Септуагінту» – повне зібрання книг Старого Завіту, перекладених 72 перекладача­ми з давньоєврейської на грецьку мову в ІІІ ст. до н.е. в Олександрії за часів царя Птоломея Філадельфа. Над перекладанням привезених Біблій, узгодженням їх з православною теологією та з першоджерелами працював гурток учених академії на чолі з ректором Герасимом Смотрицьким. Це припущення підтверджує той факт, що саме Г. Смотрицький написав до Біблії дві передмови та вірш на герб К.-В.Острозького. Найбільшу роль у текстологічній підготовці відіграли великі знавці теологічної літератури Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Діонісій Раллі Палеолог, а також вчені греки Євстахій Натаніель Еммануїл Мосхлпуло з Криту. Що до текстів, які б стали основою для надрукування православної Біблії, князь багато радився із книжниками. Одностайно було вирішено «неизмЂнно» йти за традиційним перекладом 72 «богомудрых преводников» книг Старого Завіту – «Септуагінтою». У одному з своїх листів князь назвав Острозьку Біблію рідною дочкою «Септуагінти». Проте не можна принижувати значення і Геннадіївської Біблії. У першій передмові, написаній від імені князя Острозького, сказано, що в основу видання покладено список, отриманий від «благочестива и въ православіи изрядно сіятельна государя и великого князя Іоанна Василієвича, московскаго и прочая…» [2,1]. Були використані і інші Біблії, привезені з різних країн. 12 серпня 1581 р. величезна праця вчених та друкаря була завершена. Тираж Біблії на той час був досить великим, він становив біля півтори тисячі екземплярів. Примірники книги почали швидко розходитись українсько-білоруськими землями Речі Посполитої, потрапляли до Московського царства, до болгарів і сербів, що перебували під владою Туреччини. За умов польсько-католицького утиску та невтішного стану Православ’я загалом після загибелі Візантії Острозька Біблія відіграла роль великої духовної сили, що єднала всіх сповідників Православної віри, стала символом національної культури, довела всьому світові, що церковнослов’янська мова поряд із латинською та грецькою також є мовою світової культури.

Важливу роль Костянтина-Василя у виданні першої повної кириличної Біблії високо оцінили сучасники. У вірші, яким закінчується друга передмова до книги, ректор академії Г.Д.Смотрицький порівнює К-В.Острозького з великими князями Київської Русі – Володимиром і Ярославом, що назавжди залишилися в пам’яті народу як великі просвітники та меценати вітчизняної культури та могутня опора Православної Церкви.

Владимир бо свой народ крещенієм просвЂтил

Константин же благоразумія писанієм освЂтил…

Ярослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Константин же єдіну соборну церков писанієм возвыси [2;2].

Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі – Володимира та Ярослава, ставлячи його у безперервну канву володарів України, острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалась з пошуків державних та культурних витоків нації. Держава усвідомлювалась інтелектуалами XVI-XVII ст. як династичний простір, під яким розуміли територію, що контролюється однією династією князів Острозьких – законних спадкоємців князів Київських і великих поборників Православної віри і культури.

Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби Православної церкви з Берестейською унією.

У 1559 р. Московська церква була визнана Константинопольським патріархом, здобувала статус Автокефальної Помісної одиниці та стала Патріархатом [14,9]. Значно посилився вплив Московського патріархату на землях України. Митрополит УАПЦ Іларіон (Іван Огієнко) писав: «Своєю нерозсудливою церковною політикою й тяжкими утисками православ’я Польща допровадила український народ, особливо його низи, до того, що він рішуче потягнувся до Москви» [10,236]. В зв’язку з цими обставинами у Католицькій церкві, яка перед тим понесла великі втрати через відхід від неї тисяч протестантів, знову стала актуальною ідея унії – об’єднання Київської митрополії з Ватиканом. Якби католикам пощастило переконати князя прийняти ідею унії, за ним потяглось би нескінченне число люду. Починаючи з кінця 1560-х рр. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Бологнетті (Болоньєтті), Антоніо Поссевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб прихилити князя на бік унії. Перші кроки в цій справі були зроблені єзуїтом Петром Скаргою. Вже в 1567 р. на похороні Яна Кшиштофа Тарновського (брата дружини К.-В.Острозького – Софії) Петро Скарга проголосив промову, у якій намовляв князя до унії з Римом. У такому ж плані він виступив і на похороні дочки Острозького – Катерини в 1579 році [7,134-135]. У 1574 р. Скарга написав книгу «Про єдність церкви Божої». Перше видання книги, що побачила світ 7 лютого 1577 року, було присвячено Костянтину-Василю Острозькому, як першому серед православних магнатів Речі Посполитої – «першому в тім законі грецькім». У своєму трактаті Петро Скарга з великою повагою говорив про Православну Церкву, про те, що всі біди Католицької та Православної церков походять від того, що вони роз’єднані. Він палко відстоював ідею унії, вважаючи, що це посилить церкви в боротьбі проти єресей. Значним кроком у зближенні Костянтина-Василя з Римом стало подарування йому Римським папою Григорієм ХІІІ Біблії «Септуагінти», яка була використана при надрукуванні Острозької Біблії. У 1583 р. під час перебування у Кракові на урочистостях, пов’язаних з шлюбом Яна Замойського та Грізельди Баторівни, Острозький на прохання своїх синів зустрівся з папським нунцієм Альберто Бологнетті та єзуїтом Антоніо Поссевіно. Після цієї зустрічі Бологненні та Поссевіно писали в Рим з надією, що Острозький схиляється до унії. І сам Костянтин-Василь написав в цей час лист до Григорія ХІІІ, у якому запевняв папу, що за з’єднання християнства готовий віддати життя. Отже на початку 1580-х років під впливом католицьких проповідників К.-В.Острозький замислювався над унійними планами. Проте контакти Острозького князя з Ватиканом не були тривалі і не дали ніяких позитивних результатів. Вже в середині 1580-х років князь повернувся до своєї справи по реформуванню Православної Церкви в Речі Посполитій, особливо Київської митрополії. Брав активну участь у підготовці візитів до Речі Посполитої Антіохійського патріарха Іоакима (1585-1586) та Константинопольського патріарха Ієремії ІІ (1588-1589), який відвідав Москву і висвятив Московського патріарха Іова [7,134]. Ієремія ІІ провів деякі реформи в Київській митрополії. Найперше усунув з посади митрополита Онисифора Дєвочку і віддав митрополичий престол Михайлу Рогозі, затвердив ставропігію Львівського та Віленського братств, домігся підпорядкування деяких монастирів безпосередньо патріархові, що образило місцевих церковних ієрархів і прискорило навернення їх до унії. У квітні 1590 р. на з’їзді в Белзі чотири єпископи висловили прагнення до підпорядкуванню Риму. У червні 1590 р. на синоді в Бресті була прийнята офіційна декларація унії, яку підтримав Зигмунт ІІ та папа Григорій ХІІІ. На початку 1590-х років Костянтин-Василь знову почав схилятися до унії, про що повідомив єпископа Володимирського і Берестейського Іпатія Потея у листі, написаному в червні 1593 року. Однак, Острозький виступав за унію Православної Церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. Іпатій Потей і Кирило Терлецький (єпископ Луцький і Острозький) виробили свої засади укладення унії (торчинські артикули), згідно з якими Православна Церква поступалася своїми догмами і повинна була підпорядкуватися римському папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готувалася єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття «князями церкви» для основної маси не тільки парафіян, але й священиків було повною несподіванкою. Протиунійну позицію князя ще більше підкріпив лист Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса від 8 березня 1594 року, у якому було пристрасне прохання не підтримувати з’єднання церков [7,135]. За короткий термін з 3 червня 1593 р. до 8 березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога.

11–12 червня 1595 р. на синоді в Бресті були прийняті остаточні умови унії. І хоча Іпатій Потей намагався запевнити Острозького, що «без синоду и вЂдомости всеи братьи нашей молодшей, ровныхъ слугъ въ церкви божей, и иншого христіанства, а звлаща в. м. пановъ христианскихъ» об’єднання церков неможливе, і що згода на унію тільки самих владик без згоди всіх вірних «толко порожня праца а огида наша была у овечокъ наших» [4,582], князь не дав обдурити себе тими побожними фразами. Він дуже гнівно відреагував на пародію своєї ідеї і такий інтриганський спосіб проведення унії владиками, які, за його словами, «як христопродавець Юда з жидами, змовивши ся потайки, задумали всіх тутешніх благочестивих Християн без їх відомости кинути в погибель» [4,582]. Коли, при зустрічі з князем, що відбулась в Любліні в кінці червня 1595 р., Іпатій Потій з плачем припадав до його ніг, благаючи, щоб він сам взявся за справу унії та віддавав йому до рук унійні акти, які віз до короля, нібито полишаючи на волю князя змінити їх чи знищити, Острозький не був настільки наївним, щоб сприймати всю цю сцену серйозно і, бачачи перед собою готові акти унії, підписані всіма владиками, розумів, що вже ні він, ні Потей не зможуть змінити їх на власну руку. Однак, залишаючись вірним своїм поглядам, поставив Потею ультиматум – умови з’єднання церков мусять бути погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Потей пообіцяв домогтися в короля скликання собору, але не виконав свого слова. Король не дав згоди на зібрання православного собору. І, очевидно, Терлецький та Потей самі не наполягали на цьому, розуміючи, що такий собор послужить лише для опозиції унії, а не для її проведення. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, «бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власті і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть» [4,591]. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне «Обвіщеня», що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті «Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє» засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів – «вовків в овечій шкурі», які зреклися Східної Церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. «Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, – гнівно запитував він – як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і зрікшися своїх пастирів, святіших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних» [4,593]. Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, «хто наступає на шиї нашим вольностям», власне 15-20 – тисячне військо [18,125]. Якби прийшлося «на квалтъ», – іронічно зауважував Острозький, – то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок» [4,59]. Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист «нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівних гадок», може принести князю дуже прикрі наслідки [4,591]. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Він намагався використати вагання Михайла Рогози, обіцяю­чи йому подарувати 25 сіл за неприйняття унії. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об’єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією. Йому вдалося переконати виступити проти унії владику Львівського і Кам’янецького Гедеона Балабана, а також Перемишльського владику Михайла Копистенського. Князь прагнув створити сильний блок різних християнських вірувань, що з’явились на ґрунті ре­формації з православними, який міг би протистояти політичній гегемонії католиків у Речі Посполитій. Про свої плани він проінформував Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса, який його цілковито підтримав.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596 року, а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним «яких-небудь махінацій» буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркудіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, «але унії, вчиненої на свою руку кількома «підозреними владиками», не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів» [4,611]. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності. Посилення релігійного гніту викликало могутній протест з боку різних верств українського суспільства. Розпочався великий бій за власне духовне обличчя. «Ніколи така інтенсивна боротьба не велася в такій драматичній обстановці. Навколо падали матеріальні фортеці, на які можна було досі спирати свою віру в перемогу над обставинами, денаціоналізувалися цілі суспільні верстви, які несли до того часу прапор ідеї, падали разом із тим матеріальні засоби ведення боротьби, зменшувався гурт невігнутих під натиском сильнішого ворога, але прапор рідної культури, що мав вести націю, підносився над тим гуртом непідкупних оборонців, підтриманий все новими руками. Він плив через час і яснів все новими барвами духовних знайдень» [5,280].

Острозький культурно-освітній осередок під протекторатом князя стояв в авангарді цієї боротьби. Тут готувалися відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста), були написані шедеври полемічної літератури: «Ключ царства нєбєсного» Г.Д. Смотрицького (1587), книга «О единой истинной православной вћрћ» В. Суразького (1588), перекладені з грецької на церковно-слов’янську та українську мову книги та послання відомих церковних діячів: Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса та Філадельфійського митрополита Гавриїла Севера. У 1594 р. знову, після 14-річної перерви, розпочала роботу друкарня. Для потреб друкарні в 1595 р. князь заснував папірняну мануфактуру. Крім Острозької, він підтримував друкарні і в інших містах. У 1592 р. при його сприянні була відкрита друкарня у львівському братстві. У ситуації кризи православ’я і масового відходу від нього маг­натських та шляхетських родів вони значною мірою допомагали відроджен­ню православної церкви та української культури. Винятково важливе значення для боротьби православних з унією мала опозиційна діяльність Костянтина-Василя та острозьких просвітників після Берестейського синоду 1596 року. У тому ж році з їх середовища вийшов опис Берестейського собору – «Ектезис». Коли Петро Скарга, щоб виправдати рішення Берестейського собору, написав книгу «Собор Берестейський та його оборона», видану польською мовою у Кракові в 1596 році, а Іпатій Потій переклав трактат Скарги українською книжною мовою і анонімно видав його у Вільно в 1597 році під назвою «Описання і оборона собору руського Берестейського», на ці книги відповів один з найвідоміших діячів академії Мартин Броневський під псевдонімом Христофор Філалет (Світлоносець Правдолюб) своїм блискучим трактатом – «Apokrysys albo odpowiedz na ksiazki o synodzie brzeskim imieniem ludzi starozytnej religii greckiej, przez Chrystofora Philaleta». Очевидно, Броневський написав «Апокрисис» за дорученням К.-В. Острозького У 1597 р. книга була надрукована польською мовою у краківськиій друкарні Олекси Родецького. У 1598-99 рр. твір було перекладено церковнослов’янською мовою та видано в Острозі під назвою «Апокрисис албо отповћдь на книжкы о сборћ бєрєстейскомъ имєнємъ людій старожитной релЂи грєческой чєрєз Христофора Филалєта врихлЂ дана». У острозькому перекладі до розповіді М. Броневського про Флорентійську унію 1439 року були додані уривки з «Історії о лістрікійском синоді» анонімного учня Острозької академії Клірика Острозького, який очевидно і був автором перекладу «Апокрисису». Тоді ж Клірик Острозький вступив у полеміку з єпископом Іпатієм Потеєм, написавши в 1598 р. «Отпис на лист… Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа» та ще один «Опис на другий лист велебного отца Ипатія володимерского и берестейского єпископа до яснєосвєцоного кнєжати Костянтина Острозького…». У 1598 р. в Острозі був надрукований визначний збірник полемічної літератури – «Книжица» (у десяти розділах), до якої було включено послання «Благочестивому господару Василію княжати Острозскому и всЂм православным хрістианом Малое Россіи…» афонського монаха Івана Вишенського.

Дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. За його посеред­ництвом в Острозі була підписана угода між Гедеоном Балабаном і Львівським братством. Острозький зобов’язав Балабана порушувати пи­тання захисту грецької релігії на сеймиках у Вишні, Галичі, Кам’янці-Подільському, а також домагатися записів у сеймикових інструкціях, присвя­чених обороні православ’я. Згідно з домовленістю К.-В.Острозького з його зятем Криштофом Радзивілом такі ж самі пункти про оборону грецької віри з’явились в інструкціях синодів литовських протестантів. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові [7,148-149].

На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбільшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в Лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині. На сеймі 1605 р. під впливом натиску православних була прийнята Конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і православні священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам. У 1606 р. К.-В Острозький вдало використав для боротьби за права Православної Церкви рокош (повстання шляхти) під проводом Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються Православної Церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року повернути свої посади тим духовним особам, які займали кілька посад [7,169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя.

Князь помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 13 лютого (23 лютого за Юліанським календарем) 1608 року. До похорон, що відбулися 27 квітня 1608 р. у замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик – «Плач землі» за своїм вірним сином. «Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер! ридало все, тужили села й гори….Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна..» [19,253-254]. «Упокоївся в Бозі великий князь України, останній князь її..» [9,8].

Список використаних джерел:

1. Александрович В.С. Мистецьке середовище Острога епохи академії. // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів: Інститут українознавства ім.І. Крип’якевича НАН України, 1995. С. 59-68.

2. Библия сиреч книги Ветхого и Нового Завета. Фототипическое переиздание текста с издания 1581 года. Москва-Ленинград: Слово–Арт, 1988.

3. Грамота Зігмунта І від 17.VIII. 1522 р. князю Костянтину Івановичу Острозькому про надання йому права ставити печатку червоним воском. Копія 1777 р. Фонди Державного історико-культурного заповідника м. Острога. КН 23850.

4. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1905. Перевидання – Київ: Наукова думка, 1994. – Т.5.

5. Зілинський О. Духова генеза першого українського Відродження. // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1993. – С.276-300.

6. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Geberthner i Wolff, Krakow: G.Geberthner і spolka,1903.

7.Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszalek ziemi wolynskiej. – Torun: Wydawnictwo Universytetu M. Kopernika, 1997.

8. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К.: Наукова думка, 1990.

9. Огієнко І. Князь Костянтин Острозький та його культурна праця. – Тенора: Українська православна громада, 1958.

10. Огієнко І. Українська церква. –Вінніпег,1982.

11. Теодорович Н.И. Острожский уезд. // Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев: типография Почаево-Успенской лавры, 1889. – 1118. – С.642-648.

12. Українська література XVII ст.. – К.: Наукова думка, 1987.

13. Українська література XIV –XVI ст. К.: Наукова думка, 1988.

14. Українська православна церква – Київський патріархат (філаретівський розкол) в Україні. 2004.

15. Харлампович К. Острожская православная школа (Историко-критический очерк). // Киевская старина. – 1987. – май. Т.57. – С.179-180.

16. Цалай-Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога. //Острозька давнина, Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. – С.74-88.

17. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ: Наукова думка, 1993.

18. Яковенко Н.М. Василь (Костянтин) Острозький. // Історія України в особах. Польсько-литовська доба.- Київ: видавництво «Україна», 1997. – С.119-128.

19.Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К: Критика, 2002.