Key words: international law, human rights, derogation, state practice

Стаття аналізує можливість держави відступити від положень Міжнародного пакту про громадські та політичні права та Європейської конвенції з прав людини. Також досліджуються необхідні умови для такого відступлення.

Ключові слова: міжнародне право, права людини, відступлення, державна практика

            As it was stated in the Preamble for the Universal Declarations of the Human Rights, recognition of human rights constitute the basis for the freedom, justice, and peace in the world.[2] Besides, the human right sphere is aligned with ethics and morality, so quality of its protection is proportionate to society development level and is the mirror of values of the community.  Consequently, development of the human right standards, its implementation in the state practice involves a concurrent improvement of its own community.
According to the view adopted by the Western world with regard to international human rights law in general terms has tended to emphasize the basic civil and political rights of individuals, that is to say those rights that take the form of claims limiting the power of government over the governed. [8; 249] The European Convention of Human Rights (ECHR) and in the International Covenant on Civil and Political Rights (ICCPR) contain a list of basic civil, political, cultural and other rights, example gratia: the right to life; to liberty and freedom of movement; to equality before the law; to presumption of innocence; freedom of thoughts, conscience, religion and belief; freedom of opinion, expression, assembly and association; prohibition of discrimination, slavery and so on.
Despite fact that both the ECHR and the ICCPR obligates parties to ensure all rights and freedoms defined in those treaties, they also gives to states a right to derogate from its provisions in accordance with article 15 of the ECHR and article 4 of the ICCPR.
Both instruments have a quite unified formulation of the articles of departure which states that in time of war or other public emergency (in the ICCPR – only in the time of public emergency [1]) threatening the life of the nation any High Contracting Party may take measures derogating from  its obligations under this Convention to the extent strictly required by the exigencies of the situation, provided that such measures are not inconsistent with its other obligations under international law. [3] Also, the ICCPR contain an additional condition about absence of discrimination on any ground in providing of derogation.

It should be mentioned that derogation is limited prerogative of a State in order to allow it to respond adequately to a threat to the life of nation. [10]
Both international instruments contain a list of non-derogable rights and freedoms, such as:

• In the ICCPR: right to life; prohibition of torture and inhuman treatment; prohibition of slavery and servitude; prohibition to adjudicate person for acts or omission which weren’t a crime at the moment of its commitment etc.; right for recognition as a person before the law; complex of rights related to freedom of thoughts, conscience and religion;
• In the ECHR: right to life (except deprivation of life as a result of lawful acts of war [3]); prohibition of torture and inhuman treatment; prohibition of slavery and servitude (except service of military character, work which forms part of normal civic obligation etc. [3]); complex of rights related to criminal procedure.

As we could see, provisions of the ICCPR gives wider understanding of the non-derogable rights and it would be rational for state-parties of both the ICCPR and the ECHR use in the  derogation procedure.
In 28 September 1984 year a group of international human right experts and few international associations created the Siracusa Principles on Derogation and Limitation Provisions in the International Covenant on Civil and Political Rights (the Siracusa Principles) which brought forward a certain requirements for the subject of derogation.           
First condition of derogation demands an existence of time of public emergency (or war). It should be mentioned that the scopes of the “public emergency” conception aren’t clearly established, so presence of emergency must therefore be assessed on a case-by-case basis [10]. The Siracusa Principles contain such conditions of public emergency:

• Derogating party must make an official proclamation of the public emergency existence in accordance with its entire legislation;
• Derogating state must notify other parties of the ICCPR about derogation and identify certain provisions of the Covenant from which state depart. Also, notification must contain derogation period, reasons,  description of results which derogating party expect.

Another important derogation element is existence of a threat for the life of a nation. This element must be observed in connection with condition of public emergency. The Siracusa Principles declares that there should be stated an presence of threat to the life of nation if it affects the whole population and whole or part of the State’s territory (1), and if it threatens the physical integrity of the population, territorial integrity or the political independence or the existence or basic functioning of state institutions (2) [9] for derogation from any provisions of ICCPR.

For example, in the case Lawless v. Ireland the European Court of Human Rights (the ECtHR) found a threat to the life of nation based on the combination of the following conditions: presence of the secret army which used violence to attain the purpose at the State’s territory (1); international character of those activities (2); increase of terrorist’s activity (3).

However, as the ECtHR in other decisions stated that in determination of the existence of a threat to life of nation governments enjoy a wide margin of appreciation [6], so the Siracusa Principles didn’t create a strong rule in that sphere.

As it was stated in the ICCPR and the ECHR any derogation must be provided at the extent strictly required by the exigencies of the situation. In the other words, it should be necessary and proportional. This requirement relates to the duration, geographical coverage and material scope of the state of emergency and any measures of derogation resorted to because of the emergency. [7] Also, derogation could not be observed as “strictly required by the exigencies of the situation” if the ordinary measures permissible under the specific limitations clauses of the Covenant would be adequate to deal with the threat to the life of the nation. [1]

In the mid of XX century existed the doctrine that states authorities are in better position than international courts in appreciation of scopes and nature of necessary derogations as it was stated in the case Ireland v. the United Kingdom by the ECtHR. But after creation of the Siracusa Principles where para 57 which proclaims that judgment of states bodies cannot be accepted as conclusive. [9] So, in the case Brannigan and McBride v. the United Kingdom the ECtHR found exaggeration of departure and endorsed the rule of the Siracusa Principle.

Conclusion. So, despite that fact that the grate attention of international community is giving for the ensuring of basic human rights standards the international instruments contain a mechanism of derogation from those standards.

The Siracusa Principles contain a number of demands for derogation but they are not obligatory and states often pay no regard to them.

REFERENCES:

1. The International Covenant on Civil and Political Rights: [Electronic resource]. – Access: http://www.ohchr.org/en/professionalinterest/pages/ccpr.aspx
2. The Universal Declaration of Human Rights: [Electronic resource]. – Access: http://www.ohchr.org/EN/UDHR/Documents/UDHR_Translations/eng.pdf
3. The European Convention on Human Rights: [Electronic resource]. – Access: http://www.echr.coe.int/pages/home.aspx?p=basictexts
4. Case Brannigan and McBride v. the United Kingdom: Judgement, the ECtHR report 1993: [Electronic resource]. – Access: http://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf/?library=ECHR&id=001-57819&filename=001-57819.pdf
5. Case Lawless v. Ireland: Judgement, the ECtHR report 1960: [Electronic resource]. – Access: http://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf/?library=ECHR&id=001-57516&filename=001-57516.pdf&TID=epcmxtpacx
6. Case of A. and Others v. UK: Judgement, the ECtHR report 2009: [Electronic resource]. – Access: https://www.unodc.org/tldb/pdf/CASE_OF_A._AND_OTHERS_v._THE_UNITED_KINGDOM-2.doc
7. Human Rights Committee, General Comment 29, States of Emergency (article 4), U.N. Doc. CCPR/C/21/Rev.1/Add.11 (2001): [Electronic resource]. – Access: https://www1.umn.edu/humanrts/gencomm/hrc29.html
8. Shaw, Malcolm N. (Malcolm Nathan) – International law / Malcolm N. Shaw. – Cambridge: 1947, 5th edn. – 1288 p.
9. UN Commission on Human Rights, The Siracusa Principles on the Limitation and Derogation Provisions in the International Covenant on Civil and Political Rights, 28 September 1984, E/CN.4/1985/4: [Electronic resource]. – Access: https://www.unodc.org/documents/terrorism/Handbook_on_Criminal_Justice_Responses_to_Terrorism_en.pdf
10. United Nation Office of Drugs and Crime, Handbook on Criminal Justice Responses to terrorism: [Electronic resource]. – Access: https://www.unodc.org/documents/terrorism/Handbook_on_Criminal_Justice_Responses_to_Terrorism_en.pdf

Ключові слова: Базельський комітет, банківське регулювання, індикативне регулювання, міжнародний досвід, банківське право, банківська система.

The article makes research of documents of the Basel Committee on Banking Supervision with respect to indicative method of banking regulation. Besides, the practice of its using by the Federal reserve system of USA, the European Central Bank, the Bank of England and the Central Bank of Germany is analyzed as well.

Key words: the Basel Committee, banking regulation, indicative regulation, international experience, banking law, banking system.

На теперішньому етапі розвитку вітчизняна банківська система переживає один з найгірших етапів у своїй історії, адже за останні кілька років неплатоспроможними було визнано, майже, половину банківських установ. З цієї точки зору постала необхідність реформування інституту банківського регулювання взагалі і особливо його структурної частини – індикативного регулювання.
Для грамотного вдосконалення вітчизняних методів індикативного банківського регулювання раціонально дослідити практику держав з розвинутою банківською системою та проаналізувати рівень імплементації наявних міжнародних стандартів у досліджуваній сфері. Ця теза і формує мету та завдання дослідження.

Дослідженням цього питання займалися такі вчені як: П. Нобель, Н. П. Златіна,  І. І. Дияконова, В. В. Коваленко, В. В. Лановий, проте відсутність комплексного погляду на проблему зумовлюють необхідність її подальшого дослідження.

У зв’язку з інтернаціоналізацією діяльності банків постала необхідність створення органу, який займався б створенням єдиних векторів розвитку банківського регулювання в світі. З цією метою в 1975 році було засновано Базельський комітет з банківського нагляду або «Комітет Кука» названий в честь основоположника ідеї організації міжнародного банківського нагляду Пітера Кука, директора Банку Англії. [11] Першочергово до Комітету входили представники центральних банків країн з розвинутою фінансово-правовою системою (США, Японія, Канада, Велика Британія, ФРН, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія і Швейцарія), проте пізніше, після зміни геополітичних обставин, до нього приєдналися країни пост-соціалістичного блоку та інші.
Ознайомлення з базою рекомендацій Комітету слід розпочати з Основним принципів ефективного банківського нагляду, прийнятих в 1997 році. Основними принципами слід вважати мінімальні стандарти надійної наглядової банківської практики, які мають універсальне застосування. [10] Принципи не є документом, які ставлять до держав імперативні вимоги, їх відносять до так званого м’якого права, а відтак їх положення застосовуються виключно на розсуд держав. Крім того, держави з метою досягнення ефективного банківського регулювання та нагляду в їх юрисдикції мають право використовувати будь-які додаткові заходи на власний розгляд.
З положень Основних принципів та інших документів Базельського комітету випливає, що поняття «нагляд» та «регулювання» розуміються як тотожні і фактично не розділяються.
Основні принципи ефективного банківського регулювання складаються з двох частин: положення, обов’язків і функцій нагляду; пруденційних положень та вимог. Безпосередній інтерес для дослідження індикативного банківського регулювання в Україні становлять деякі особливості пруденційного регулювання в документі, які доцільно розглянути в порівнянні з реально існуючими умовами в нашій державі.
Ознайомлення з положеннями Основних принципів слід розпочати з Принципу 16, який стосується адекватності капіталу. Згідно з ним, наглядовий орган має встановити розумні та належні вимоги до капіталу банків, що відображають взяті на себе банком ризики в контексті ринкових та макроекономічних умов. [10] Щоб умови цього принципу вважалися дотриманими, державі або регулятору банківських відносин слід прийняти нормативні акти, які б зобов’язували банк постійно стежити за вимогами до капіталу та дотримуватися їх; встановити вимоги до адекватності капіталу відповідно до системної важливості банку тощо. В Україні вимоги до адекватності капіталу містяться в ст.ст. 30, 31, 35 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» та Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні.
Також важливим є принцип 17, який стосується кредитного ризику. Відповідно до його вимог центральний банк або інша установа, яка виконує функції наглядового органу, повинна визначити рівень здійснення управління кредитним ризиком банками. В Україні розроблена доволі ефективна система управління кредитними ризиками, зокрема вимоги НБУ стосовно обов’язкових резервів банків за кредитними операціями, встановлення нормативів кредитних ризиків. [8; 105]

Принцип 18 встановлює, що законодавством мають бути передбачені вимоги достатності обсягів банківських резервів та виявлення і управління проблемними активами. Проблемними слід вважати активи, які надані використовуються в договорах позики або кредиту і заборгованість по поверненню яких перевищує 90 днів. [3] Цей принцип в Україні виконується через створення спеціалізованих фондів проблемних активів та створення резервного фонду банку відповідно до ст. 36 ЗУ «Про банки та банківську діяльність».

Ще однією основною засадою, що стосується індикативного банківського регулювання в Україні є принцип 24 – ризик ліквідності. Відповідно до його змісту, наглядовий орган встановлює доцільні та відповідні вимоги до ліквідності банків, які мають відображати потреби банку у ліквідних коштах. [10] Інструкцією про порядок регулювання діяльністю банків в Україні встановлені нормативи ліквідності (Н4, Н5, Н6).

Іншими важливими документами у сфері регулювання банківської діяльності є: «Міжнародна конвергенція щодо вимірювання та вимог до капіталу» або Базель І; «Міжнародна конвергенція щодо вимірювання та вимог до капіталу: нові підходи» або Базель ІІ; та найновіші вимоги до регулювання банківської діяльності – Базель ІІІ. Кожен з цих документів не скасовує дію попередніх, проте додає до них нові положення або вносить зміни.
Безель І, який ще називають Угодою про капітал, був прийнятий у 1988 році. Основною ціллю цього документа було збільшення резервів капіталу банків, особливо тих, що займаються своєю діяльністю на міжнародній арені, з метою створення буферного капіталу, що підвищує можливість банку протистояти негативним наслідкам банківської діяльності.
Крім того, Базель І встановив поділ капіталу банку на основний (капітал першого рівня) та додатковий (другого рівня). Варто зазначити, що цій вимозі відповідає стаття 30 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», в якій встановлюється структура регулятивного капіталу.
Також Угодою про капітал встановлено методику оцінки кредитного ризику та поставлено вимогу, відповідно до якої власний капітал банку має становити не менше, ніж 8%.
У 2004 році були прийняті Нові угоди про достатність капіталу, які базуються на «трьох стовпах»: вимоги до мінімального капіталу банку; контроль нагляду; ринкова дисципліна. [9; 352] В контексті дослідження індикативного регулювання банківської діяльності в Україні важливо зазначити, що розмір мінімального капіталу банку повинен оцінюватися відповідно до трьох категорій ризику: кредитного, операційного, ринкового.          У 2009 році було створену нову угоду про банківське регулювання Базель ІІІ, які мають розпочати вводитися поступово – 2013 – 2019 рр. Головним завданням цього документа стало підвищення якості, досконалості та структури банківського капіталу. Варто зауважити, що встановлення нових вимог регулювання банківської діяльності викликало неоднозначну реакції в країнах з розвинутою банківською системою. Виникла ситуація, коли, такі держави як Швейцарія можуть поставити до своїх банків більш суворі вимоги, ніж ті, що містяться в Угоді, а інші (ФРН, Франція), навпаки, наполягають на їх  зменшенні.
Основними відмінностями Базель ІІІ від Базель ІІ у відношенні до індикативного регулювання банківської діяльності слід вважати:

• Збільшення вимог до капіталу першого рівня: мінімальний – 6, необхідний 8,5 (проти 4 в Базель ІІ);
• Регулятивний капітал: мінімальний – 8; необхідний – 10,5.

Фахівці стверджують, що у довгостроковій перспективі від впровадження Базель ІІІ виграють усі [7; 92], проте в короткостроковій – можуть виникнути труднощі.

Також, для дослідження можливих напрямів вдосконалення українських методів індикативного регулювання банківської діяльності доцільно буде розглянути деякі аспекти досвіду країн з розвинутими банківськими системами.

При дослідженні практики регулювання банківської діяльності в розвинутих країнах особливу увагу слід звернути на Федеральну резервну систему США та її методи ведення грошово-кредитної політики, оскільки тенденції фінансово-правового розвитку в цій державі значним чином впливають на стабільність банківських систем усього світу.
Дослідники зазначають, що найбільш активно у США застосовуються такі методи індикативного регулювання як: здійснення процентної політики; встановлення норм обов’язкового резервування; операції на відкритому ринку. [6]

Федеральна резервна система США, виконуючи свої функції кредитора останньої інстанції, здійснює операції з рефінансування банків за кількома видами облікової ставки, в залежності від різновиду кредиту. Розрізняють такі види ставок: первинна – для фінансово міцних банків; вторинна – для менш стабільних; «сезонне кредитування» – для банків, успішність функціонування яких залежить від певних обставин (знаходяться в с/г місцевості; курортній зоні тощо).
Після фінансової реформи 2003 року процедура рефінансування у США була спрощена, адже до того банки могли використовувати цей спосіб підтримання ліквідності лише за умови неможливості залучити кошти іншим чином, що створювало для них відчутні проблеми. Водночас варто зауважити, що банки не надто активно використовують можливість здійснення рефінансування через специфіку американських банківських відносин, де такі дії, в очах клієнтів, могли б розглядатися як слабкість установи.
Облікова ставка в США не відіграє такої значної ролі як в Україні. Перевага тут надається ставці ФРС за цільовими фондами за якою укладаються угоди на відкритому ринку. Облікова ставка відіграє роль «верхньої межі» короткострокових ставок на міжбанківському рику, які визначаються через операції за цільовою ставкою. [12]
Щодо норм обов’язкового резервування, то їх встановлює виключно Рада Директорів ФРС в межах допустимих законом. Кошти, які банки вносять для резервування знаходяться на спеціальних депозитних рахунках у Федеральному Резервному Банку. Мінімальна величина резервування становить 15,2 млн. доларів США. [4]

Найбільш вагому роль, серед інших видів індикативного регулювання в США, надається здійсненню операцій на відкритому ринку. Цей факт також підтверджується тим, що в структурі ФРС створено окремий комітет з операцій на відкритому ринку. Операції на відкритому ринку використовуються ФРС для подвійної цілі: стимулювання економіки шляхом купівлі цінних паперів в банках, що збільшує їх кредитні можливості; здійснення стримуючого впливу на економіку, шляхом продажу банкам короткострокових казначейських векселів.
На відміну від банківської системи ЄЦБ та інших країн (в тому числі і України), до операцій на відкритому ринку у фінансово-правовій доктрині США відносять лише операції купівлі-продажу цінних паперів.
Варто також зазначити, що законодавець США приділяє увагу регулюванню діяльності системно важливих банків з метою нівелювання загрози з боку системних ризиків. Важливість контролю за цією сферою підтвердила ситуація, яка виникла в кінці 2008 року із одним з найбільших інвестиційних банків США – Lehman Brothers. Організація оголосила про своє банкрутство і органами нагляду не було враховано ризику поширення, як наслідок – банкрутство одного банку призвело до значного посилення світової фінансової кризи 2008 року. [1]

Після підписання Маастрихтського договору в банківській сфері Європейського Союзу почалися активні інтеграційні процеси спрямовані на підтримання стабільності банківських систем країн членів. З цією метою у 1998 році був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ).

Основними інструментами індикативного банківського регулювання Європейського Центрального Банку є: здійснення операцій на відкритому ринку, формування резервних вимог, [13] встановлення процентних ставок. Методи ЄЦБ переважно спрямовані на середньострокову перспективу.
Операції на відкритому ринку, що здійснюються ЄЦБ поділяють на такі категорії:

• Основні операції по рефінансуванню. Відграють ключову роль в системі операцій на відкритому ринку. Вони здійснюються через національні центральні банки-учасники ЄЦБ в децентралізованому порядку;
• Довгострокові операції по рефінансуванню. Призначені для забезпечення банківської ліквідності строком до трьох місяців;
• Корегувальні операції. Вони пов’язані або із «завантаженням» додаткових, або «відвантаженням» зайвих обсягів ліквідності; [5]
• Структурні операції. Призначені для зміни об’ємів ліквідності ЄЦБ в довгостроковій перспективі.

Як і в інших банківських системах, ЄЦБ вимагає від банків та інших кредитних установ формувати мінімальні резерви у вигляді депозитів на його рахунках. Цікавим є порядок обчислення суми резервування, яка залежить від бази розрахунку, що перемножується на відповідний норматив (виділяють два: позитивний норматив та нульовий).

Євросистема має доволі лояльну політику стосовно формування резервів і не бажає створювати надмірний тиск на банківську діяльність, що зумовило створення механізму компенсації. Крім того, в ЄЦБ існує процедура звільнення банків чи інших кредитних установ від формування обов’язкового резерву, якщо:

• Суб’єкт має спеціальні функції і виконання вимог по обов’язковому резервуванню може створити перешкоди для функціонування цілої системи;
• Розпочато процедуру реорганізації. [2]

ЄЦБ контролює ліквідність банківської системи з допомогою базової плаваючої ставки за основними операціями рефінансування.
Загалом, ЄЦБ може визначати такі ставки:

• Базову;
• За кредитами овернайт (кредити зі строком повернення до кінця наступного дня);
• За депозитами овернайт.

Доцільно також звернути увагу на процедуру банківського регулювання в таких країнах як: Велика Британія і Федеративна Республіка Німеччина, які хоч і входять до єдиної банківської Євросистеми, проте все ж мають деякі особливості.

Центральну роль у банківській системі Великої Британії відіграє Банк Англії. Велика Британія входить до числа країн, в яких немає вимоги стосовно мінімального обсягу резервування. Хоча, варто зазначити що такий показник існував на рівні 1,5% в період з 1971 по 1980 роки, проте був скасований. Відсутність мінімального розміру необхідних резервів компенсується підвищеними вимогами до адекватності капіталу.

Відносини з приводу відсоткових ставок в банківській системі Великої Британії будуються за принципом, згідно з яким не так важливий спосіб підтримання ліквідності, як можливість Банку Англії цю ліквідність підтримувати. Короткостроковий характер регулювання ліквідності у Великій Британії зумовлює той факт, що учасники кожного дня повинні звертатися за коштами до Банку Англії, що, в свою чергу, робить його ефективним регулятором банківських відносин.  Основною є ставка за операціями репо, що встановлює межі операцій на міжбанківському ринку.
Банківське регулювання у Федеративній Республіці Німеччина здійснюється Німецьким федеральним банком (та дев’ятьма його територіальними відділеннями в кожній із земель) та Федеральним відомством банківського нагляду. Специфікою банківського регулювання ФРН було те, що в 2008 році було прийнято Закон про стабілізацію фінансових ринків, ключовим елементом якого стало створення Стабілізаційного фінансового фонду для підтримання ліквідності фінансових організацій, керування яким здійснює спеціальна юридична особа публічного права.  Загалом, розвиток досліджуваного інституту ФРН відбувався в межах загальноєвропейських тенденцій, включаючи контроль за банківськими холдинговими компаніями та зменшення системних ризиків.

Висновок. Міжнародні акти видані Базельським комітетом з банківського нагляду встановлюють єдині стандарти індикативного банківського регулювання, зокрема вимоги стосовно якості та кількості капіталу, банківських резервів тощо. Для розвитку вітчизняної банківської системи було б розумно здійснити комплексне та раціональне прийняття вимог угоди Базель ІІІ.

          Регулятори банківських відносин країн з розвинутою фінансовою системою ефективно застосовують такі види індикативного регулювання банківської діяльності як: встановлення процентних ставок, проведення грамотної політики рефінансування,  встановлення нормативів резервування.         Банківські регулятори надають перевагу окремим видам регулювання в залежності від його цілей, фінансово-правових аспектів банківської системи, власного історичного досвіду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Case study: The collapse of Lehman Brothers: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   http://www.investopedia.com/articles/economics/09/lehman-brothers-collapse.asp
2. Credit institutions: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.ecb.europa.eu/mopo/implement/mr/html/credit.en.html
3. Non-perfoming assets : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://economictimes.indiatimes.com/definition/non-performing-assets
4. Reserve requirments  : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.federalreserve.gov/monetarypolicy/reservereq.htm
5. Грошово-кредитна політика ЄЦБ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :https://www.ecb.europa.eu/pub/pdf/other/monetarypolicy2004ru.pdf
6. Грошово-кредитні системи зарубжіних країн: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://library.if.ua/book/17/1422.html
7. Златіна Н.Діяльність міжнародних організацій у сфері банківського нагляду та їх вплив на правове регулювання банківського нагляду в Україні та інших країнах Європи / Н. Златіна // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2011. – Вип. 86. – С. 90-93.
8. Кривцун М. І. Управління ризиками комерційного банку / І.М. Кривцун, О.І. Кутник // Регіон. економіка. — 2008. — № 4. — С. 104-108.
9. Нобель П. Швейцарське фінансове право і міжнародні стандарти/ пер. сангл. М.: Волтерс Клувер, 200- С. 352.
10. Основні принципи ефективного банківського нагляду (Основні Базельські принципи) : [Електронний ресурс] / НБУ. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=45251
11. Страхова справа: [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://pidruchniki.com/1514020542492/strahova_sprava/bazelskiy_komitet_yogo_rol_formuvanni_sistemi_regulyuvannya_diyalnosti_komertsiynih_bankiv
12. ФОРМУВАННЯ ВАРТОСТІ КРЕДИТІВ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=70695
13. Щеглюк М.Р. Сусчасні тенденції розвитку грошово-кредитної політики ЄЦБ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ua-ekonomist.com/archive/2014/11/Shchegliuk.Pdf

The article researchs the sources and examples of using of the sufrage at the foreign countries. Also, some special features of legal regulation with relation to legal system and national form of government were described.

Key words: suffrage; sources of law; international practice.

Аналіз суті правових інституів та їх розуміння в різних правових системах є стартовою платформою для проведення заходів із вдосконалення вітчизняного законодавства. Ця теза також стосуєтсья норм вітчизняного виборчого законодавства, яке постійно зазнає змін через нестабільність суспільних відносин.
Тому метою статті є дослідження джерел виборчого права та їх системи.

Грунтовні дослідження в даній сфері проводили такі вчені як Юсов С. В., Баглай М. В., Мартинюк Р. С., Марцеляк О. В. та ін. Однак зміна правових, політичних та інших реалій зумовлює необхідність здійснення подальших досліджень у галузі виборчого права.

Джерела виборчого  права – це система нормативних актів різних рівнів, які регулють відносини, що стосуються організації виборів та реалізації виборчих прав громадян. Джерела виборчого права становлять правову основу суспільно-політиччного процесу утворення владних ораганів. Вони відіграють виключно важливу роль в регламентації виборчого процесу і, як наслідок, вираження політичної волі громадян.
На існування тих чи інших джерел виборчого права в країні чинять вплив різні фактори. Наприклад, форма державного правління, державний режим, форма державного устрою, рівень політичної і правової культури населення, рівень релігіозності суспільства тощо.
В більшості країн головним нормативним актом, що регулює виборчий процес є Конституція. Виняток становлять, хіба що, Велика Британія та країни, що сприйняли її державно-правову доктрину, і в яких Основний Закон як єдиний кодифікований документ відсутній.

Конституція визначає коло суб’єктів виборчого права, основні принципи, на яких воно повинне ґрунтуватися, умови надання і позбавлення громадян цього права.[6; 42] Наприклад, стаття 4 Конституції Ітаілї 1947 року декларує, що виборчим правом користуються всі громадяни, які досягли повноліття: чоловіки і жінки, а голосування характеризується як особисте, рівне, вільне і таємне. [1; 189] А Конституція П’ятої Французької Республіки гласить, що активним виборчим правом володіють всі громадяни держави, що на момент голосування досягли вісімнадцятирічного віку. 18 років – найбільш поширена вимога до виборців. Як правило, вищі вікові цензи застосвуються для осіб пасивного виборчого права: щоб стати депутатом нижньої Палати парламенту Франції, депутат повинен досягти 23 років, а для Сенату – 35. Виборче законодавство Франції допускає обмеження виборчих прав громадян, що є недієздатними, осіб, що відбувають покарання за вироком суду, злісних банкрутів тощо.

Більшість Основних Законів держав світу не тяжіють до надмірної деталізації своїх положень, що стосуються виборів і виборчого процесу. Хоча, є достатньо багато випадків, коли в Основному Законі вказуються основні моменти порядку проведення виборів, такі-як: утворення виборчих округів, дільниць, дати виборів, вимоги до кандидатів, порядок голосування та підрахунку голосів (Конституція Австрії стаття 26) [3] тощо. Закріплення норм виборчого права в Конституції свідчить про їх значення в державі. Адже, закріплення в найсильнішому, за юридичною силою, нормативно-правовому акті держави надає приписам більшої вагомості, абсолютного характеру.
Проте, в більшості випадків, уточнення та доповнення норм, пов’язаних з виборами та виборчим процесом покладають на галузеве законодавство. Інколи, в конституціях містяться спеціальні бланкетні норми. Наприклад, стаття 38 Конституції ФРН, у якій йдеться про принципи вибрів до Бундесрату та віковий ценз, гласить: «Деталі встановлюються федеральним законом». [5] Схожі статті можна знайти в Конституціях інших держав. Як-от, стаття 96 Конституції Російської Федерації, в якій говориться: «Порядок формування Федеральної Ради та  порядок виборів депутатів Державної Думи встановлюється федеральними законами». [4]

Саме тому важливу роль в суспільстві відіграє спеціалізоване виборче законодавство. Адже, саме вибори, як одна з форм безпосередньої демократії, шляхом формування вищих органів державної влади, реалізує право народу на управління державою. Як правило, в більшості країн існують кілька законів, що стосуються виборчого права. До прикладу можна привести виборче законодавство США, що складається з таких нормативно-правових актів: Акт про виборче право 1970 р., Акт про федеральні виборчі кампанії 1971 р., Акт про реєстрацію виборців 1993 р., також ряд актів, що увійшли до Податкового кодексу: Акт про рахунок для фінансування первинних президентських виборів 1973 р., Акт про фонд президентської виборчої компанії 1973 р. тощо. [2]  В деяких державах встановлюють особливі вимоги до форми та процедури прийняття таких актів. В Іспанії і Молдавії вибори повинні регламентуватися органічними законами, а у Киргизії – конституційними.

Інколи для систематизації великої кількісті законодавчих актів, призначених для регулювання питань виборів і виборчого процесу, правові акти консолідуються в єдиний кодифікований документ – виборчий кодекс. Серед країн, які використовують виборчий кодекс: Франція, Грузія, Польща, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія та ін. Хоча, й у Франції, крім виборчого кодексу, паралельно існують нормативно-правові акти, що діють у тій самій сфері. В такому випадку виборчий кодекс та інші акти мають рівну юридичну силу і не можна говорити про пріоритет будь-якого з них.

Ще одним джерелом виборчого права є міжнародні договори. В деяких країнах, наприклад, в Російській Федерації у відповідності із частиною 4 статті 15 Конституції РФ джерелами виборчого права вважаються загальноприйняті принципи та норми міжнародного права, які встановлюють міжнародні виборчі стандарти. [8] Такого роду нормами є, зокрема, Конвенції про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Кодекс належної практики у виборчих справах, прийнятий Венеціанською Комісією, ухвалений 18-19 жовтня 2002 року.

Принципи, що містять в міжнародних пактах та договорах, як привило інтегруються в законодавство держави, яка їх прийняла. Таким чином, принципи виборчого права, що відображені в Міжнародному пакті про політичні та громадські права, а саме: право брати участь у веденні державних справ, як безпосередньо, так і за участю представників; право голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують волевиявлення виборців;  допускатися у своїй країні на загальних умовах до державної служби – можна знайти, фактично, в Основному Законі всіх держав світу.

До числа актів, що становлять джерела виборчого права можна також віднести: акти глави держави з цих питань, регламенти палат парламенту, судові рішення та постанови виконавчих органів, акти органів місцевого самоврядування.
У країнах англо-саксонської правової сім’ї джерелами виборчого права також є: судові прецеденти, акти правотлумачення та звичаї. Інколи, виборчий процес регламентується нетиповими для цієї галузі права актами. Прикладами тому можуть бути – вибори до Бундестагу 1990 року і вибори депутатів Федеральних Зборів Росії 1993 року. У першому випадку ще до об’єднання ФНР та НДР в серпні 1990 року було укладено договір, яким визначено порядок проведення виборів до Бундестагу. У другому випадку новий порядок виборів до парламенту Російської Федерації встановлювався указами голови держави, оскільки вищий законодавчий оорган був розпущений. [7]

Варто також звернути увагу на систему джерел виборчого права, що складаються в федеративних державах. Адже в цієї форми державного устрою, попри те, що головним джерелом залишаєтсья конституція, є певні особливості.   Зокрема, статутне регулювання джерел виборчого права має трьохрівневу структуру, що включає: законодавство федерації, законодавство суб’єктів федерації та локальне законодавство (законодавство муніципальних утворень). Як приклад можна навести Сполучені Штати Америки та Російську Федерацію, виборче законодавство яких має саме таку структуру.

Висновок. Систему джерел виборчого права становлять: Основний Закон держави або акти, що мають подібну юридичну силу; галузеве виборче законодавство; чинні міжнародні договори, конвенції тощо, ратифіковані державою; акти глави держави, вищих органів виконавчої влади у сфері виборів і виборчого процесу, судові рішення. У державах з федеративною формою устрою національна система джерел права має трирівневе вираження: федеральне законодавство, законодавство суб’єктів федерації та локальне законодавство.

ЛІТЕРАТУРА

• Баглай М.В. Конституционное право зарубежных стран / М.В.Баглай, Ю.И.Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: Норма, 2004.
• ИСТОЧНИКИ ИЗБИРАТЕЛЬНОГО ПРАВА США / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.journal-nio.com/index.php?option=com_content&view=article&id=319&Itemid=84
• Конституція Австрійської Республіки/[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/archives/159
• Конституція РФ /[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.constitution.ru/10003000/10003000-7.htm
• Конституція ФРН /[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rfhwb.de/Pravo/Pravo_ru/pravo_ru1.htm
• Мартинюк Р.С. Конституційне (державне) право заружбних країн. Загальна частина. Навчальний посібник. – 2-ге видання., перероб. і доп. – Острог Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2007.
• Марцеляк О.В. Вітчизняне і зарубіжне виборче законодавство// Вибори і демократія – 2006 – N 10.
• Юсов С.В., Мажинская Н.Г. Избирательное право и иберательний процес: Учебник для вузов. Ростов-на-Дону: изд-во СКНЦ ВШ ЮФУ, 2008

Ключові слова: виборче право; виборче законодавство; виборчий процес; виборча система; міжнародна практика; ценз.

The article make research of theoretical aspects of elections provding using the examples from states practice. The some features of the election process are also analyzed.

Key words: suffrage; electoral legislation; electoral process; electoral system; international practice; requirments.

Вибори є важливим інститутом безпосередньої демократії, що відіграють значну роль у процесі легітимації влади, становлення демократичної, правової держави та громадянського суспільства. Проте, цей механізм може бути ефективним і дієвим лише за умови закріплення правильного типу виборчої системи, демократичних принципів та процедур формування вищих органів влади та місцевого самоврядування, закріплених у виборчому законодавстві.
Саме тому завдання статті полягає в досліджені існуючих в теорії та державцій практиці аспектів виборчого процесу.

Дану тематику досліджували: Мартинюк Р.С., Ключковський Ю. П.,  Ковальчук В. Б., Шаповал В. Г.,  Баглай М. В., Георгіца В. З. Однак відсутність комплексного погляду на предмет дослідження зумовлює необхідність його проведення.

В правовій літературі термін «виборче право» можна розуміти у двох значеннях – об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному значенні, виборче право – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері виборів та виборчого процесу. Варто зазначити, що об’єктивне право регулює виборчу систему у більш широкому сенсі, так як має загальносуспільний характер і значимість.

Суб’єктивне виборче право слід розуміти як гарантоване і таке, що захищається державою, право брати участь у формуванні вищих органів державної влади та місцевого самоврядування. Суб’єктивне виборче право є сукупністю окремих прав громадянина, серед яких поділяють: активне та пасивне виборче право. Активним правом громадянина є забезпечена законом можливість безпосередньо брати участь у виборах до вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Пасивне виборче право – це суб’єктивне право особи брати участь у виборах як кандидат і в разі отримання необхідної кількості голосів зайняти ту посаду, на яку балотувався. Співвідношення між цими поняттями досить різне, адже володіння пасивним виборчим правилом включає у себе володіння активним, але зворотній ефект може не завжди присутній. Це пов’язано із встановленими в законодавствах різних країн виборчими цензами.

Саме підпадання громадянина під необхідні виборчі цензи надають йому активне виборче право, а відповідність усім вимогам виборчого законодавства – пасивне. Найбільш поширеним виборчим цензом є приналежність до громадянства. Майже, у всіх конституціях йдеться про те, що лише громадяни володіють активним та пасивним виборчим правом щодо вищих органів державної влади. Так Конституція Королівства Бельгія у статті 64, що стосуєтсья вимог до депутатів нижньої плати парламенту – Федеральнтх Палат, гласить: «Щоб бути обраним необхідно:…бути бельгійцем». [5].

У всіх виборчих законодавствах світу також встановлюєтсья певний віковий ценз. Та ж сама стаття Конституції Бельгії говорить про необхідний мінімальний вік для депутата – 25 років. Варто сказати, що у пасивному виборчому праві віковий ценз часто значно вищий, ніж у активному. Крім того різняться виборчі цензи для палат парламенту. Хоча, у згаданому вище Основному Законі зазначено, що віковий ценз для сенатора теж становить 25 років (ст. 69). Проте, рівність вікових вимог для обох палат парламенту, направду, рідкісне явище.

Цікавим є дещо принципове ставлення держав до вікового виборчого цензу, оскільки навіть після утворення Європарламенту в деяких країнах-учасниках ЄС вікові межі різняться, наприклад:

• 18 років (Угорщина, Німеччина, Данія, Іспанія, Нідерланди та ін.)
• 19 років (Австрія)
• 21 рік (Великобританія, Ірландія, Латвія, Литва, Польща)
• 23 роки (Франція)
• 25 років (Італія, Греція, Кіпр)[6; 139]

В деяких демократичних країнах в тому числі і Україні на конституційному рівні, а також на рівні виборчого законодавства може ставитись додаткова вимога виборчого права у вигляді несумнісності посад. У випадку порушення цієї вимоги  депутат втрачає свій мандат.

Перелік таких посад суттєво різниться в залежності від країни, наприклад депутатом Європалрламенту не може бути: член уряду держави-учасника, член Європейської комісії, суддя, генеральний адвокат або секретар Суду Європейського Союзу, член Дирекції Банку ЄС, член Рахункової палати, Європейський омбудсман, депутат національного парламенту [1] та ін.

Вибори в демократичних країнах зідйснюються на певних основоположних засадах, які вказані у Кодексі належної практики Венеціанської комісії та деяких інших міжнародних актах. Згідно з ними вибори повинні бути: загальними, рівними, вільними і прямими та відбуватися згідно із процедурою таємного голосування.

Виборче право формально проголошене загальним, хоча, фактично, участь у ньому беруть представники так званого «виборчого корпусу». Виборчий корпус складають громадяни, які мають право голосувати на виборах. Щоб бути віднесеним до категорії виборчого корпусу, особа має відповідати цензам, про які було згадано раніше.

Іншим важливим принципом виборчого права є принцип рівності. Він означає, що всі громадяни, які володіють виборчим правом мають формально рівні права та обов’язки. Це також означає, що голос будь-якого громадянина, за законом, дорівнює голосу будь-якого іншого громадянина. В цьому випадку не допускається надання різного роду привілегій чи встановлення пріоритетності, стосовного голосів, на підставі релігійних, етнічних, соціально-економічних та інших факторів. Плюральний вотум, тобто надання одному виборцю одразу кількох голосів в залежності від його матерільного статусу, в наш час являється анахронізмом і практично не використовується, оскільки такого роду голосування мало відверто майновий характер і прямо підкреснлювало нерівний статус виборців.[2; 191]

В більшості країн вибори поділяються на прямі та опосередковані. Пряме голосування найбільш поширене і, по праву, вважається найбільш демократичним. Концепція прямих виборів полягає в тому, що між виборцем і кандидатом на виборну посаду немає ніяких проміжних ланок, які могли б опосередковувати волевиявлення виборця. Цей принцип діє у переважній більшості випадків при виборах до нижніх палат парламентів, іноді також до верхніх палат (Україна, Сполучені Штати Америки, Японія), президентів, практично завжди – при виборах до органів місцевого самоврядування. [8; 45]

Менш демократичним, а інколи й архаїчним (стосовно виборів Президента США, виборів верхніх палат Парламентів Франції і Японії), деякі вчені вважають систему опосередкованого голосування. Її суть полягає в тому, що в електоральній системі між виборцем і кандидатом на займання посади існують проміжні ланки, що повинні виражати волю виборців. Тобто воля виборців опосердковуються спеціальними особами – виборниками або певними органами, які й обирають кандидата на конкретну посаду.

Опосередковані вибори найчастіше – двоступеневі, хоча,, інсують й інші – багатоступеневі (вибори в КНР). В такому випадку кожна ланка, що розташована нижче, вибирає верхню, а та, у свою чергу, із свого складу – наступну. Процес може продовжуватися безліч разів, аж поки вищий орган влади не буде сформовано.

Принцип таємного голосування є дуже важливим, адже він до найменшої міри зменшує можливість тиску на особу з приводу її політичної волі. За допомогою цього принципу, людина, яка знаходиться у відносно ізольованому приміщення для голосування, шляхом маніпуляції з електронними пристроями чи заповнення бюлетеня робить вибір на користь того чи іншого кандидата, рішення або ж утримується взагалі.

Для того, щоб позначити заходи, які виконуються для організації та проведення виборів, у законодавствах багатьох країн міститься термін «виборчий процес». Власне термін, можна розуміти дуалістично: 1) як діяльність владних органів, пов’язану з організацією та проведенням виборів; 2) сукупність нормативних актів, що регулюють цю діяльність. Тож, об’єднавши два ці визначення можна дати дефініцію цьому поняттю: Виборчий процес – це врегульована законом діяльність органів державної влади, організацій, груп та індивідів щодо підготовки та проведення виборів до державних і самоврядних органів. [3; 260]       Виборчий процес є нормативно врегульованим, обмеженим в часі і складається із багатьох стадій. Тож, його умовно можна розділити на такі етапи:

• Призначення виборів
• Встановлення виборчих округів та утворення дільниць
• Утворення виборчих органів
• Реєстрація виборців
• Висування кандидатів
• Агітаційна компанія
• Голосування
• Підрахунок голосів і встановлення результатів
• У разі потреби – другий тур або повторне голосування
• Остаточне визначення і оприлюднення результатів виборів

В деяких державах при визначенні стадій виборчого процесу користуються не доктринальним встановленням, а нормативним. Зокрема, в Польщі створюється спеціальний виборчий календар. А в державному праві ФРН вибори складаються з таких етапів: а) організація виборців, які мають право голосу; б) агітаційна кампанія; в) голосування; г) встановлення результатів.

Отже, першу стадію виборчого процесу можна назвати підготовчою, під час якої відбувається призначення виборчих дат, термінів та строків. Зазвичай, для проведення виборів до вищих органів державної влади використовуються спеціально встановлені строки або ж закінчення терміну повноважень того чи іншого органу. Наприклад, в Конституції Франції щодо виборів Глави держави вказується: «Вибори проводяться за оголошенням Уряду» [6], не пізніше, ніж за 20 і не швидше, ніж за 35 днів до закінчення терміну повноважень чинного Президента. А за Конституцією США вказується, що президентські вибори проводяться «в перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року».[2; 198]

В обов’язковому порядку головою держави або спеціальним актом уряду призначають дату виборів при проведенні часткових або позачергових виборів. Позачергові вибори проводяться у випадку розпуску однієї із палат парламенту або усунення від влади президента. При складанні депутатських повноважень депутатом, а як наслідок, звільненням одного місця у законодавчому органі, можуть проводитись додаткові вибори. Як правило, депутат може позбутися мандата за власним бажанням, через смерть, недієздатність тощо. Також часткові вибори можуть прводитись при ротації складу виборного органу (Сенат США).

На початковій стадії виборів також відбувається формування виборчих округів, утворення виборчих дільниць (пунктів голосування), реєстрація виборців та складання списків кандидатів. Виборчі округи можуть бути загальнонаціональні (вся країна становить один великий виборчий округ), одномандатні (створюєтсья велика кількість округів, переважно, відповідаючи кількості виборних місць, з яких вибираєтсья по одному депутату) та багатомандатні (з одного округу може бути обрано кілька депутатів).

Важливою частиною виборчого процесу є складання списків виборців. Узагальнюючи державно-правову практику, способи складання списків виборців можна розподілити так: 1) обов’язок формувати списки виборців покладено на державу; 2) цей обов’язок покладений на самих громадян, тобто здійснюєтсья у добровільному порядку.

До початкових етапів виборчого процесу також відносять формування списків кандидатів на виборну посаду. Тож варто згадати про сам механізм висування кандидатів, який може суттєво відрізнятися в залежності від специфіки державно-правового досвіду зарубіжних держав. Наприклад, у П’ятій Французькі Республіці громадянин може брати участь у виборах на посаду, після того як сам внесе себе до списку кандидатів (самовисування). У Данії особі, яка бажає стати кандидатом у депутати Фолькетингу, необхідні підписи не менш 25 виборців відповідного виборчого округу [3; 263] (висування групами громадян). Для більшості держав спільним є партійний спосіб висування, коли кандидата на виборну посаду пропонує певна політична сила.

Доволі вагому роль у виборчому процесі відіграє передвиборча агітація за кандидатів на виборні посади чи за політичні партії. Загалом, агітація є дуже маштабним і багатоаспектним явищем, яка включає в себе обов’язкове проведення чисельних передвиборних мітингів і зборів, зустрічей кандидатів з виборцями, розклеювання лозунгів, афіш, оголошень, видання статтей, буклетів, портретів тощо. Можливість використовувати політични партіями і окремими кандидатами ЗМІ в передвиборні агітації часто має вирішальний характер . [2; 198]  З цього можна зробити висновок, що в умовах суспільства з низькою політико-правовою свідомістю легко керувати настроями і думками певної частини електорату, відповідно, завдяки цьому виграє на виборах партія, яка має кращу рекламу і, частіше за все, програму, проте після обрання не тяжіє до виконання передвиборних обіцянок. Також, в умовах значного політичного тиску на населення при голосуванні враховуються не так об’єктивні фактори особи чи політичної сили (суспільно-економічні тощо), а суб’єктивні, тобто, риси, характер, «імідж» певного кандидата, його політичні промови, подарунки населенню та інші засоби особистого впливу на громадян.

Наступною фазою є голосування, в ході якого виборці висловлюють своє ставлення до того чи іншого кандидата, відповідно до закону і відповідно до загальних принципів виборчого права, про які йшлося вище.

Останньою фазою класичного виборчого процесу до вищих органів законодавчої влади є підрахунок голосів і визачення результатів.

Також, деякі вчені виділяють, як етапи виборчого процесу, другий тур виборів чи повторне голосування. Як правило, другий тур призначається при неможливості виявити переможця виборів і, переважно, при виборах голови держави. А так звані перевибори – при виявленні явних маштабних фальсифікацій, у цьому випадку провдяться загальнодержавні повторні вибори  або при фальсифікаціях локальних, що тягне за собою повторне голосування в певних виборчих округа чи дільницях.

Характеризуючи правове регулювання інституту виборів до вищих представницьких органів, необхідно згадати один з головних його елементів – виборчу систему. Власне, дослідники розуміють цей термін двояко: у широкому і вузькому значенні. По суті в широкому розумінні виборча система – це вся сукупність врегульованих правом механізмів і процедур виборів (від призначення виборів до оголошення результатів і реєстрації обраних). [4; 13]
Виборча система у вузькому розумінні, це є спосіб розподілу мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування.[8; 46]

Запровадження виборчої системи не є суто юридичним питанням, в більшій мірі воно має політизований характер і залежить  від розстановки політичних сил в суспільстві, інституціалізації партійної сфери, типу обраної форми правління.

В правовій та політичній науці традиційно сформувався поділ виборчих систем на мажоритарну, пропорційну та мішану. Хоча, на практиці їх існує більше, тому деякі дослідники стверджують позицію недоцільності такої класифікації. Їх думку можна аргументовано піддати сумнівам, адже, якщо проаналізувати риси виборчих систем, синтезувавши певні спільні якості (наприклад, виборча формула), то абстрагуваючись від них можна дійти висновку про обгрунтованість такої диференціації.

Мажоритарна система склалася історично швидше і базувалася на принципі більшості (звідси фран. термін «majoretare» – більшість) та територіального представництва, оскільки перші парламенти мали локальну основу. Це така система виборів, за якої об­раними вважаються кандидати, які отримали більшість голосів виборців у виборчому окрузі, де балотувалися. Розрізняють мажо­ритарні виборчі системи абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. За мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості кандидат вважається обраним у разі отримання в окрузі більше половини загальної чисельності голосів. За мажоритарної виборчої системи відносної більшості для того, щоб бути обраним, канди­дату достатньо отримати більшість голосів в окрузі порівняно з іншими кандидатами. За мажоритарної виборчої системи кваліфікованої більшості кандидат повинен отримати наперед встановлену більшість, яка перевищує половину голосів, наприклад, 2/3, 3/4. Зазвичай за мажоритарної виборчої системи в кожному виборчому окрузі має бути обраний один депутат. За такої системи голоси, що були подані в кожному окрузі за кандидатів, які не набрали більшості, втрачаються. Незважаючи на явні недоліки, мажоритарна виборча система існує в більшості сучасних держав, але часто в комбінації з пропорційною.

У межах мажоритарної системи розрізняють також такі її малопоширені різновиди, як система єдиного голосу, що не передається й кумулятивного вотуму.[8; 49] Першу, іноді ще називають – напівпропорційною системою. Причиною тому є створення багатомандатних округів, що також можна спостерігати у пропорційній виборчій системі. Проте, здійснення виборцем голосування лише за одного кандидата виборчого списку, а не за список кандидатів проводить розмежування між цими системами.  Система комулятивного вотуму характерна належністю виборцю кількості голосів, що відповідає числу кандидатів, котрі повинні бути обрані від округу. Досить цікавою особливістю є здатність суб’єкта активного виборчого права віддати всі голоси різним кандидатам, або ж навпаки – сконцетрувати їх на одному. При комулятивному голосуванні можливий панашаж, тобто право виборця госувати за кандидатів із різних партійних списків чи навіть вносити у списки нових кандидатів, орієнтуючись не на партійну приналежність, а на особисті якості відповідного кандидата. [8; 50]

Конкурентною, мажоритарній виборчій системі є пропорційна. Термін походить з латинської мови: proportionalis – той, що має правильне співвідношення. Саме пропорційну систему, яка передбачає розподіл місць в парламенті між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців, вважаються найдемократичнішою. [9; 22] Крім того, пропорційна система є найбільш поширеною виборчою системою і застосовуєтсья при формуванні вищих законодавчих органів у більш як 60 країнах світу, в тому числі, більшою чи меншою мірою, в 20 країнах Європейського Союзу. Проте, пропорційна виборча система, через певні особливості історичного розвитку тої чи іншої держави, в первісному своєму вигляді застосовується доволі рідко.

Голосування за прпорційною системою може проводитись за жорсткими та вільними списиками. Різниця полягає в тому, що до встановленого партією жорсткого списку, виборцю зміни вносити не можна, а до вільного – навпаки. Розподіл депутатських місць за пропорційною виборчою системою здійснюєтсья за встановленою пілся закінчення виборів квотою (так званим виборчим метром). Вона визначається після підрахунку загальної кількості голосів шляхом поділу кількості голосів на число виборних місць, яке припадає на виборчий округ. [2; 207]

Голосування за преференціями – це особлива різновидність пропорційної системи. Суть її полягає в тому, що виборці, заповнюючи бюлетень навпроти кожного кандидата ставлять цифри (1, 2, 3 тощо). Відповідно, номер – 1 кандидат, якому вони надають підтримку, а 2 –  той, кого б вони хотіли бачити на місці першого у випадку не набрання ним достатньої кількості голосів  і так далі – по низхідній лінії.

Намагання знизити негативний ефект недоліків тієї чи іншої виборчої системи призвело до виникнення змішаних виборчих систем [3; 270], які зараз ефективно використовується в багатьох країнах світу. (Україна, Італія, Греція, Мексика, РФ тощо).

            Висновок. В правовій науці виборче право поділяють на суб’єктивне та об’єктивне.
Існують певні вимоги до осіб, які володіють виборчим правом. Ці вимоги також прийнято називати цензами. Зокрема, у законодавстві зарубіжних країн діють такі цензи: ценз осідлості, віковий ценз, приналежність до громадянства, наявність цивільної дієздатності, відсутність непогашеної чи не знятої судом судимості тощо. Вимоги до кандидатів на виборні місця, зазвичай, вищі, ніж до осіб, що володіють активним виборчим правом.
Принципи виборчого права декларуються на міжнародному рівні і є обов’язковими для дотримання державами, що їх сприйняли. До таких принципів відносять: загальність, рівність, вільне волевиявлення виборчого права, що здійснюється за процедури таємного голосування.

Для того, щоб позначити заходи, які виконуються для організації та проведення виборів, у законодавствах багатьох країн міститься термін «виборчий процес».

Особливою частиною виборів як суспільно-правового процесу є виборча система. Власне, державно-правова практика розвинутих країн знає багато її видів, проте в науці прийнято підводити їх під три великі категорії: пропорційна; мажоритарна та змішана.

ЛІТЕРАТУРА

1. Акт об избрании представителей в Европейский парламент всеобщим прямым голосованием / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eulaw.ru/treaties/constit/16
2. Баглай М.В. Конституционное право зарубежных стран / М.В.Баглай, Ю.И.Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: Норма, 2004.
3. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2000.
4. Ключковський Ю.Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство: монографія / Національний університет «Києво-Могилянська Академія». – К: Час Друку, 2011
5. Конституція Бельгії / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/archives/157/2
6. Конституція Франції / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.conseil-constitutionnel.fr/conseil-constitutionnel/root/bank_mm/constitution/constitution_russe_version_aout2009.pdf
7. ЛафитскийВ. Выборы в Европейский Парламент / В. Лафитский // Журнал российского права. – 2005. − № 4.
8. Мартинюк Р.С. Конституційне (державне) право заружбних країн. Загальна частина. Навчальний посібник. – 2-ге видання., перероб. і доп. – Острог Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2007.
9. Панкевич О.З., Кілик М.П. Пропорційна виборча система в Україні // Науковий вісник – 2009- № 2 .

Ключові слова: міжнародна практика, програмно-цільовий метод, неефективне використання бюджетних коштів, бюджетний процес.

The article explores some aspects of using the method of program budgeting by the states with developed legal system. In addition, the analysis of perspectives of the international practice introduction in Ukraine was conducted.    
Key words: international practice, method of progtam budgeting, inefficient using of budget funds, budget process.

         Через недосконалість наявних в Україні способів та методів боротьби з неефективним використанням бюджетних коштів постає необхідність реформування бюджетних відносин, зокрема в частині запровадження програмно-цільового бюджетування. Для вирішення проблемних питань в цій сфері доцільно звернути увагу на досвід країн з розвинутою фінансово-правовою системою, які активно застосовують програмний метод в бюджетному процесі.
Тому метою статті є дослідження досвіду застосування даного методу у вищезгаданих державах та виділення окремих рис, які доцільно було б врахувати при реформуванні української системи програмного бюджетування.

Розробкою даної проблеми займалися: М.Б. Гупаловська, М.П  Афанасьєв, Т.В. Бугай, К. В. Пономарьова, О. В. Селезньова. Варто зазначити, що науковці незаслужено обділяють увагою проблему дослідження міжнародного досвіду бюджетування та його використання у вітчизняних умовах, що зумовлює необхідність подальших досліджень у цій сфері.

Країни з розвинутою економікою, такі як: США, Велика Британія, Нова Зеландія, Канада, Японія, Італія, Німеччина, Франція свого часу теж зустрічалися з проблемою неефективного використання бюджетних коштів. Особливої важливості це питання набуває в умовах недостатності таких коштів, оскільки, підриває фінансовий фундамент держави.
Одним з найбільш поширених та дієвих способів боротьби з досліджуваним явищем стало запровадження практики програмно-цільового використання бюджетних коштів. Впровадження програмно-цільового методу в фінансові системи розвинутих країн відбувалося за такими принципами:

1. Зміна пріоритетів бюджетування – головним є не розподіл коштів на відомчі потреби, а досягнення конкретно поставленої програмою мети;
2. Відповідно змінюється напрям контролю – не розподіл коштів і виконання зобов’язань, а досягнення конкретних результатів, які є показниками ефективності;
3. Вводяться елементи співставлення досягнутих результатів із витраченими коштами;
4. Для досягнення показників ефективності обов’язковим є здійснення експертиз та оцінювання бюджетних програм.

Вперше метод програмного бюджетування був застосований Державним секретарем оборони США Робертом Макнамарою, який використав набутий ним досвід під час праці в компанії «Форд». [6] У 60-х роках минулого століття метод став основною бюджетного законодавства США, де він пройшов кілька етапів свого становлення. Процес реформування бюджетної системи США завершився прийняттям Федерального закону «Про оцінку результатів діяльності державних установ». Як наслідок, основна увага при розподілі суспільних благ приділялась результатам діяльності органів виконавчої влади. Для оцінки результатів діяльності розпорядників бюджетних коштів використовуються розроблені ними стратегічний п’ятирічний план, план роботи на рік і звіт про виконання плану на рік.
Досягнення високих показників ефективності у використанні бюджетних коштів забезпечується системою оцінки PART (Program Assessment Rating Tool). З її допомогою можна не тільки покращити результати програм, а й відсіяти ті, що не виправдали себе. В рамках системи щорічно аналізуються близько 20 % програм за шкалою: ефективно, помірно ефективно, адекватно, неефективно, неможливо оцінити результат.

У Великій Британії відсутні єдині кодифіковані акти, які б запроваджували програмно-цільовий метод у бюджетну систему держави. З 1998 року розподіл видатків бюджету регулюється Угодами про бюджетні послуги та Угодами про якість послуг. Слід зазначити, що такий підхід хоч і вирізняється своєрідністю, проте не позбавлений раціонального начала. По-перше, він вносить елементи диспозитивності в адміністративні відносини, що дозволяє враховувати конкретні особливості бюджетної програми. По-друге, таким чином, можна конкретно встановлювати міру відповідальності в залежності від досягнення чи недосягнення цілей програми, результативні показники їх досягнення, що безумовно має позитивний вплив на забезпечення ефективності використання бюджетних коштів.

Як вже зазначалося раніше – основним у використанні програмно-цільового методу бюджетування, а відтак і у забезпеченні належного рівня ефективності використання коштів є досягнення поставленої мети. Відсутність чітко встановлених цілей і завдань при бюджетуванні, що насамперед є характерним для країн з консервативними фінансовими системами призводить до низького рівня відповідальності розпорядників бюджетних коштів, відсутності зацікавленості в економії та ефективному використанні фінансових ресурсів. [2; 206] До країн з консервативною фінансовою системою традиційно відносять Німеччину, яка у 2008 році розпочала перехід до програмного бюджетування. Приклад Німеччини цікавий тому, що ініціатором перебудови бюджетної системи стали федеральні і муніципальні утворення, в той час як на загальнодержавному рівні збереглися традиційні моделі управління. Федеральні землі зобов’язані регулярно звітувати про стан дотримання ефективності використання бюджетних коштів. Проте, як зазначає дослідник Пономарьова К.М, проблема неефективного використання бюджетних коштів на німецьких землях збереглася всюди, крім Саксонії, де влада проводить найбільш сувору фінансово-бюджетну політику. Міркуємо, що було б доцільно застосувати приклад цієї землі у загальнонаціональному масштабі, встановивши жорсткі міри контролю і підвищивши рівень відповідальності.
У Канадському законодавстві найкраще розроблені показники соціально-економічної ефективності. Головним джерелом інформації про ефективність бюджетних програм є відомчі звіти, що подаються до законодавчого органу двічі на рік. Канадський уряд щорічно заслуховує звіти міністра фінансів і приймає рішення про доцільність подальшого виконання бюджетних програм.          Таким, що позитивно впливає на запобігання неефективному використанню бюджетних коштів, є обов’язок всіх міністерств та відомств чітко формулювати результати, яких вони прагнуть досягти для забезпечення інтересів громадян. Таким чином, бюджетне програмування і вся відомча діяльність здійснюється відповідно до конкретно визначених напрямів.
Застосування програмно-цільового методу в розвинутих країнах корелюється з рівнем розвитку фінансової системи, державних структур, суспільних відносин тощо. Наприклад, пріоритетними для Швеції є програми пов’язані із соціальним розвитком, в той час як в Японії основний акцент звертається на підвищення рівня розвитку науки і техніки.

Однією з найбільш вдалих можна вважати бюджетну реформу Франції. Французька Республіка зробила комплексний перехід від класичної бюджетної моделі, яка передбачала відомчий розподіл бюджетних призначень, до програмно-цільового бюджетування, що суттєво підвищило рівень ефективності використання бюджетних коштів.
Основою реформи став Органічний закон «Про фінансове законодавство».  Ним встановлено, що видатки бюджету розподіляються між основними функціями держави ¾ місіями. При цьому видатки на утримання вищих органів державної влади становлять окрему дотацію.
Концепція нової бюджетної системи передбачає її поділ на три рівні. Перший рівень становлять місії, другий – програми, а третій – напрями. У французькому бюджеті на 2014 рік передбачені 30 місій і 123 програм. Програми є основною структурною одиницею бюджетної системи. Вони визначаються периметр реалізації державних функцій. Бюджетна програма являє собою сукупність ресурсів – не тільки грошових, але й людських, наприклад, кількість державних службовців. [1]
Поділ на програми здійснюється таким чином, щоб на кожне відомство чи міністерство їх випадало кілька. Позитивним у практиці застосування програмного бюджетування в контексті підвищення ефективності використання ресурсів є чіткий розподіл повноважень. У Франції фактично діє чотирьохступенева система відповідальності, за якою міністр (відповідальний за місію) призначає відповідальних за виконання програму осіб. Зазвичай ними є особи-керівники департаментів міністерства чи особи, що перебувають у безпосередньому структурному підпорядкуванні головного розпорядника. Програми, в свою чергу, поділяються на операційні бюджети, що мають конкретну територіальну спрямованість, які диференціюються на операційні одиниці (окремі суб’єкти бюджетування).  Таким чином діє така структура відповідальності: керівники програм контролюють їх виконання відповідальними за операційними бюджетами та звітують міністрам, а ті в свою чергу звітують уряду.
Для введення в дію реформи було запроваджено три нові принципи:

1. Обґрунтування видатків до останнього євро. Цей принцип значно підвищив рівень ефективності використання бюджетних ресурсів. І якщо в роки, що передували бюджетній реформі, тільки 5 % видатків виносились на голосування в Парламент, а решта не обговорювались і автоматично потрапляли в закон про бюджет єдиним пакетом [1], то в законі 2006 року обговорювались всі видатки бюджету.
2. Принцип подвійного дозволу. Вимірювання бюджетних видатків проводяться шляхом видання: дозволів на взяття зобов’язань і дозволів на виплату бюджетних асигнувань.
3. Принцип асиметричного взаємозв’язку. Він дозволяє здійснювати перерозподіл асигнувань в середині бюджетних програм, збільшуючи самостійність головних розпорядників бюджетних коштів з одночасним підвищенням відповідальності.
   Проблемною у всіх фінансово-правових системах при застосуванні програмного бюджетування є методологія визначення результативності. Французький законодавець встановив, що максимально для бюджетної програми визначається до 5 цілей і 10 показників. Крім того, згадані показники вираховуються з точки зору: громадянина, особи як платника податків та споживача. Варто наголосити на прогресивності такого підходу, оскільки він дозволяє прогнозувати ефективність витрачання бюджетних коштів з точки зору основних економічних категорій населення.

Окреме місце у Французькій Республіці надали аудиту бюджетних програм. Цю функцію взяла на себе Міжвідомча комісія по аудиту програм, яка здійснює їх комплексний аналіз і таким чином контролює раціональне використанням бюджетних ресурсів.
Для впровадження реформ потрібний належний рівень підготовки державного апарату. Лише за цієї умови можна розраховувати на досягнення поставлених ними цілей – ефективного використання бюджетних ресурсів. У період між 2003 – 2006 роками на трьохетапній основі проходили навчання державних службовців. Першим етапом було набрання 750 службовців волонтерів, які протягом періоду запровадження реформ перепідготували близько 15 тис. працівників міністерств.         На другому етапі були розроблені програми спеціалізованої перепідготовки кадрів. На третьому етапі навчання передбачалось залучення управлінського апарату міністерств.[2; 208]
Ефективне використання бюджетування, спрямованого на результат, досягається лише за умови наявності дієвої системи бюджетно-фінансового контролю. У цьому відношенні практика держав з розвинутими фінансовими система суттєво різниться в залежності від форми державного устрою, економічного становища, історичних особливостей тощо. Наприклад, за типом правової системи у фінансово-правовій науці методи контролю поділяють на: контроль у формі Рахункової палати та адміністративний контроль.
Адміністративний контроль здійснюється у державах англосаксонської правової сім’ї. У цих країнах з метою забезпечення контролю створені ієрархічно організовані структури під керівництвом президента чи генерального аудитора. [3]
Контроль у формі рахункових палат притаманний континентальній правовій сім’ї. При цьому правовий статус рахункових палат значно різниться. У Франції Рахункова палата вважається частиною судової влади країни, Вища рахункова палата Польщі підпорядкована Сейму, а в Німеччині Федеральна рахункова палата у здійсненні своєї діяльності підпорядковується лише закону. [4]
Варто зазначити, що в більшості держав зараз застосовується змішана форма бюджетного контролю, в якій діяльність контрольних урядових структур поєднується із наявністю підпорядкованих парламенту рахункових палат чи функціонуванні адміністративного контролю. Практику такого комплексного контролю сприйняла й Україна.

Висновки. З огляду на вищенаведений аналіз міжнародного досвіду можна сформулювати ряд пропозицій із вдосконалення досліджуваного інституту у вітчизняних умовах.

По-перше, слід внести ґрунтовні зміни в саму ідеологію бюджетної системи, перемістивши акцент із здійснення витрат на досягнення конкретних результатів.

По-друге, змінити підхід до складання закону про державний бюджет в якому було б доцільно, на нашу думку, встановлювати основні напрямки бюджетування, що відповідали б функціям держави, і в рамках яких здійснювалася б розробка бюджетних програм.

По-третє, вдосконалити систему контролю:

• діяльність кожного міністерства та центрального органу виконавчої влади здійснювати в межах вже згаданих напрямків реалізації державою своїх завдань. Таким чином, керівник відповідного органу несе відповідальність за результативні показники свого чітко встановленого напряму;
• кожен напрям розподілити за програмами, що відповідали б цілям державної політики у даній сфері і їх реалізацію головний розпорядник бюджетних коштів покладає на відповідного виконавця;
• виконавець, що є координатором виконання програми на загальнонаціональному рівні, призначає відповідних реалізаторів на рівні місцевому.

Крім того, варто створити чітку та ефективну систему затвердження та оцінки цілей бюджетування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Афанасьєв М.П. Программный бюджет:лучшая практика // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: roskazna.ru/novosti/doc/abik0111.pdf
2. Бугай Т.В. Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі: зарубіжний досвід і можливості його використання в Україні [Текст] / Т.В. Бугай, А.А. Галюта // Вісникк Житомирського державного технологічного університету. Серія: економічні науки. – 2011. – №3 (57). – С. 206-210
3. Гупаловська М.Б. Сучасні тенденції і моделі організації бюджетного контролю та можливості їх використання в Україні // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://library.tneu.edu.ua/images/stories/ praci_vukladachiv/Факултет%20Фінансів/Каф%20фінансів/Гупаловська%20М/sstimobktmivvu.PDF
4. Закон про Федеральну рахункову палату Німеччини // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: pfm.in.ua/files/files/pfm_document_52b311638d6fpdf
5. Пономарьова К.В. Неэффективное использование бюджетных средств: опыт России и Германии // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.ru/blogs/neeffektivnoe_ispolzovanie_byudzhetnyx_sredstv_opyt_rossii_i_germanii/9478
6. Селезньова О.В. Основні засади використання програмно-цільового методу в національних економіках зарубіжних країн // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Unzappdf