Ключові слова: правочин, форма правочину, проста письмова форма, складна письмова форма.

Annotations. The article deals with legal regulation of forms of transaction, separately paid attention to simple and complex forms of transaction and their features.

Keywords: transaction, the form of transaction, simple writing form, complex writing form.

Постановка проблеми.  Укладаючи правочин особа намагається досягти правового результату. Правовий результат полягає у виникненні, зміні чи припиненні цивільних прав і обов’язків, тобто у виникненні, зміні чи припиненні цивільних правовідносин. Але досягнути таких результатів може лише правочин, що відповідає загальним вимогам, має відповідну форму та має належну юридичну силу. Для того, щоб правочин мав належну юридичну силу, законодавець встановлює певні умови, яким повинен відповідати такий правочин.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам дослідження правового регулювання та визначення форми договору у вітчизняній літературі уваги майже не приділялося. Окремі питання форми договору висвітлювалися у працях В. В. Луця, В. Г. Ротань, С. Я. Вавженчука, М.О. Михайлівої та інших учених.

Завданням дослідження є визначення особливостей правового регулювання форми правочину, відмежування простої та складної (з нотаріальним посвідченням та з дотримання державної реєстрації) письмової форми правочину.

Виклад основного матеріалу. Законодавець встановлює певні вимоги щодо письмової форми правочину. Так, правочин вважається таким, що укладений у пись­мовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (це може бути кілька документів, що складаються окремо, але відображають узгодження волі сторін), якщо воля сторін виражена за допомогою сучасних технічних засобів зв’язку – телетайп­ного, електронного або іншого технічного засо­бу зв’язку; якщо він підписаний його сторо­ною (сторонами).

Як зазначає С. Юргелевич, інформацію, що міститься в документі, можна розділити на дві частини: зміст документа (яку можна назвати змістовою частиною); допоміжна (дає змогу встановити його автентичність; до неї відносять реквізити – вихідний номер, підписи, печатка). Таким чином, до письмової форми договору належать ті елементи допоміжної інформації, які визначені законодавством як вимоги до укладення правочину, як цілісного явища[2,c. 129]. Проте, зауваживши думку М.О. Михайліва, ми не можемо не погодитися із тим, що фіксація змісту правочину на документі ще не означає наявності внутрішньої волі суб’єкта цивільних правовідносин досягнути бажаного юридичного результату. Для чинності такого правочину ще необхідно такий документ підписати стороною або у визначених законодавством випадках скріпити печаткою[3,c. 36].Тож обов’язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють під­пис на відповідному документі при укладенні правочину. Документи у правочині, сторона­ми якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, засновницьким договором), довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов’язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін (ст. 207 ЦК) [1].

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису допускається лише у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів (Закон України „Про електронний цифровий підпис” від 22.05.2003 р.).

Відповідно до п. 4 ст 207 ЦК за фізичну особу, котра внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин не може власноручно підписатися, правочин за її дорученням може підписати інша особа. Проте фізична особа, яка підписала правочин за того, хто його вчиняє, не вважається сто­роною правочину, а є лише виконавцем фізичної дії [4, c. 235].

Підпис особи, яка підписала правочин, що не потребує нотаріальної форми, може бути за­свідчений відповідною посадовою особою (директором фірми, начальником відділу ка­дрів, керівником житлово-експлуатаційної організації, ректором, деканом, головним ліка­рем і т. д.) за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, що вчиняє право­чин. У такому випадку той, хто посвідчує підпис, не повинен вказувати причини, з яких текст правочину не був підписаний тією особою, що вчиняє правочин. Таке рішення пояс­нюється тим, що проста письмова форма застосовується стосовно укладення правочинів, які мають менше значення, стосуються менш цінних речей, ніж ті, що посвідчуються нотаріально. Крім того, обов’язок вказувати причини, з яких текст правочину не був підписа­ний тією особою, що вчиняє правочин, покладається на нотаріуса та інших осіб, що мають право вчиняти нотаріальні дії, з тих міркувань, що вони повинні перевіряти відповідність правочинів, які посвідчують, вимогам закону. Що ж стосу­ється посадових осіб, які посвідчують підписи на правочині за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка вчиняє правочин, то на них обов’язок здійснення такого контролю закон не покладає.

Імперативні норми ст. 208 ЦК України містять вказівку на правочини, які слід вчиняти виключно у простій письмовій формі:

1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма [5, c. 70].Проте зазначена вище стаття має два винятки. Якщо правочин між юридичними особами, між фізичною та юридичною умовами або між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, виконується сторонами в момент його вчинення, то такий правочин може бути вчинений в усній формі. Прикладом такого правочину є договір купівлі-продажу, де придбання здійснюється із оплатою одночасно [6, c. 13].

У законодавстві встановлені випадки, за наявності яких недодержання простої письмової форми тягне недійсність правочину. Цей припис закону має на увазі тільки ті правочини, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійсність у зв’язку з недодержанням простої письмової форми. Прикладом є ст. 547 ЦК України, яка передбачає, що правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі, при цьому зазначено, що недодержання письмової форми тягне за собою нікчемність правочину.

На вимогу фізичної або юридичної особи простий письмовий правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально. У такому разі така вимога є обов’язковою для надання договору нотаріальної форми. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб’єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нотаріусом, а тому розглядаються як встановлені і достовірні.

Аналізуючи класифікацію форм правочину, необхідно виділити складну письмову форму правочину, яка у свою чергу поділяється на письмову з нотаріальним посвідченням та письмову з дотримання державної реєстрації.

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, котре має значну цінність. Відповідно до пункту 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій  нотаріусами України, нотаріуси посвідчують правочини, нотаріальне посвідчення яких передбачено законом, зокрема: договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, спадковий договір) нерухомого майна, іпотечні договори, договори про спільну часткову власність на земельну  ділянку; про купівлю-продаж земельних ділянок, договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, договори про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; договори найму будівлі строком на три роки і більше, договори найму транспортних засобів за участю фізичної особи, договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами, договори управління нерухомим майном, договори про зміну черговості одержання права на спадкування, заповіти, довіреності на укладання правочинів, за домовленістю  сторін нотаріуси посвідчують інші правочини [7]. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші угоди (ст. 54 Закону України “Про нотаріат”).Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність. Слід пам’ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того правочину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України [8, c. 88][1].Нотаріальна форма посвідчення правочинів забезпечує законність і достовірність правочинів. Щоб впевнитися, що правочин за змістом відповідає закону, нотаріус визначає, які норми матеріального права регулюють правовідносини, до яких відноситься конкретний правочин. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст. 245, 1252 ЦК) [4, c. 235].При посвідчуванні нотаріусом письмового правочину дуже важливим є обов’язок останнього попередити про можливі правові наслідки укладеного правочину, щоб юридична необізнаність сторін не завдала їм шкоди. Варто зауважити, що це не право, а обов’язок нотаріуса.Наступними моментами укладання правочинів, які суттєво впливають на порядок його посвідчення, є встановлення особи громадянина, перевірка його дієздатності чи правоздатності юридичних осіб, представники яких звернулися до нотаріуса.Письмові правочини, що посвідчуються нотаріально, виготовляються нотаріусом не менше ніж у двох примірниках, один з яких залишається у матеріалах нотаріальної справи. Усі примірники підписуються учасниками правочину та мають силу оригіналу, у тому числі примірник, який зберігається у справах нотаріуса. Посвідчувальний напис вчинюється на всіх примірниках правочину.  На бажання сторін договору кожній із них видається по одному примірнику, про що зазначається у тексті договору [10].

Нотаріус повинен встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.

Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення,  умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Встановлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони з метою виключення можливості стороннього впливу на її волевиявлення.

Правочин посвідчується  нотаріусом,  якщо  кожна  із  сторін однаково   розуміє  значення,  умови  правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

При перевірці правоздатності юридичних осіб, які беруть участь в юридичній угоді, державні нотаріуси зобов’язані ознайомитись з статутом юридичної особи або положенням про неї і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, правам, наданим юридичній особі її статутом чи положенням.

При посвідченні правочинів і вчиненні деяких інших нотаріальних дій нотаріус перевіряє, чи підписи учасників правочинів та інших осіб справжні.

Нотаріально посвідчувані правочини, а також заяви та інші документи підписуються у присутності нотаріуса. Якщо правочин, заява чи інший документ підписаний за відсутності нотаріуса, громадянин повинен особисто підтвердити, що документ підписаний ним.

Якщо сторони добровільно бажають розірвати нотаріально посвідчений правочин, вони можуть зробити це і в нотаріальному порядку. Угода сторін про розірвання нотаріально посвідченого договору про відчуження майна може бути або оформлена складанням окремого документа, що додається до примірника договору, який знаходиться у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, або викладена на самому договорі. Правочин підписується сторонами і посвідчується нотаріусом. На всіх примірниках договору робиться відмітка про розірвання договору з зазначенням номера за реєстром і дати посвідчення правочину про розірвання.

Крім того,  на рівні ЦК закріплена особлива стадія укладення правочинів – державна реєстрація правочину (ст.210 ЦК України), необхідною умовою укладення деяких договорів є їх державна реєстрації. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий  правочин  є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Реєстрації, зокрема, підлягають договори купівлі-продажу нерухомого майна; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди, укладений на строк не менше трьох років тощо [11].

Цікавою є позиція Верховного Суду України щодо моменту вчинення правочину у випадку, якщо останній потребує державної реєстрації. Пунктом 8 Постанови передбачено, що відповідно до частини першої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (ст. 205-210, 640 ЦК тощо). Згідно із ст. 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації [3, c. 39]. Якщо ж обов’язкову державну реєстрацію не було здійснено, то такий правочин є неукладеним та не має юридичної сили.

Державна реєстрація виконує 2 функції. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Деякі автори вказують на те, що державна ре – єстрація, яка раніше слугувала придатком до форми, тепер набула самостійного значення спо- собу фіксації відповідної угоди та витіснила у ряді випадків нотаріальну форму [10, с. 341].

Висновки. Отже, вимоги щодо «простої» письмової форми правочину, а саме такої, що не потребує нотаріального посвідчення, полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом не передбачено спеціально, що недодержання письмової форми правочину тягне його недійсність. Щодо «складної» письмової форми правочину, то до­три­ман­ня но­таріаль­но­го посвідчен­ня пра­во­чи­ну та дер­жав­ної реєстрації є важ­ли­вим за­со­бом пе­ревірки змісту дійсно­го во­ле­ви­яв­лен­ня суб’єктів, а та­кож од­ним із спо­собів во­ле­ви­яв­лен­ня, який сприяє до­три­ман­ня ви­мог чин­но­го за­ко­но­дав­ст­ва та на­стан­ню цивільно-пра­во­вих наслідків у ви­гляді ви­ник­нен­ня, зміни або при­пи­нен­ня цивільних прав і обов’язків. А також дотримання таких форм правочину забезпечує захист та реалізацію цивільних прав і обов’язків сторін, які вчиняють правочин, та врегулювання цивільних правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА

1. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар за заг. ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої, К.: Правова єдність., 2007. – С. 185.
2. Нижиний А. Скріплення печаткою як елемент письмової форми цивільно-правового договору / А. Нижний // Теорія і практика інтелектуальної власності. – – Вип. 6. – С. 129.
3. Михайлів М.О. Форма правочину та наслідки її недотримання / М.О. Михайлів // Держава і право. – 2011. – Вип. 51. – С. 36.
4. Харитонов Є.О. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар за заг. ред. Є.О. Харитонов, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої, К.: Правова єдність., 2007. – С. 235.
5. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посібн. / Ю.О. Заіка. – К. Істина, 2005. – С. 70.
6. Вавженчук С.Я. Деякі аспекти правового регулювання та визначення форми договору / С.Я. Вавженчук // Адвокат. – 2009. – №9. – С. 13.
7. Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Наказ Міністерства юстицій України від 22 лютого 2012 р. // Офіційний вісник України. – 2012. – № 17. – С. 66.
8. Панченко М. І. Цивільне право України: Навч. посібн. / М. І. Панченко. – К.: Знання, 2005. – С. 88.
9. Роз’яснення Міністерства юстицій України від 19 квітня 2011р. Щодо форми правочинів. [Електронний ресурс]. − // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0028323-11.
10. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая: Общин положення: Изд. 3-е, стереотипное. – М.: Статут, 2001.

Ключові слова. Недійсний правочин, неукладений правочин, оспорюваний правочин, нікчемний правочин, наслідки правочину.

Annotations. The article deals with the legal consequences of recognition of the transaction annulment for which installed a requirement of the written form. In addition, it demarcates the notion of annulment transaction and unconcluded transaction, void and contested transaction and their legal consequences.

Keywords. Annulment transaction, unconcluded transaction, contested transaction, void transaction, the consequences of the transaction.

Постановка проблеми. Аналізуючи літературу, присвячену інституту правочину, можна говорити про те, що, незважаючи на поширеність та значимість правочинів як юридичних фактів, до тепер в цивільному обороті відсутнє одноманітне наукове визначення поняття правочину. Також не доводиться говорити і про однозначне розуміння природи недійсного правочину. Відсутність чіткого розмежування недійсних та неукладених правочинів у правових нормах свідчить про потребу детального вивчення зазначених понять.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання дійсності правочинів у різний час було предметом дослідження І.М. Ткаченко, В.С. Мілаш, С.С. Потопальського, В.П. Шахматова, Г.Ф. Шершеневича, Є.В. Бернади, Я. М.Романюка та ін.

Завдання дослідження  полягає у детальнішому дослідженні підстав застосування наслідків недійсності правочину, щоб захистити порушені права та інтереси сторін правочину чи інших заінтересованих осіб, та відмежуванні їх від наслідків неукладеного правочину, розмежуванні наслідків нікчемного та оспорюваного правочинів.

Виклад основного матеріалу. У контексті досліджуваної проблеми варто більш детально розглянути питання щодо розмежування нікчемних та неукладених правочинів, оскільки при визначенні природи правовідносин, що виникли між сторонами правочину, який визнано неукладеним або нікчемним, застосовуються різні способи захисту порушеного права [1, c. 183].

Зазначені види правочинів близькі за своїм змістом, так як їх наслідком є відсутність зобов’язальних правовідносин між сторонами правочину. Крім того, така необхідність зумовлюється відсутністю правових норм, які б регулювали такий вид правочинів, як неукладені.

Г. Ф. Шершеневич зазначив, що не слід вважати, що недійсний правочин має місце завжди, коли відсутні деякі його суттєві ознаки, і що такий правочин ще не вчинено, тобто не слід плутати поняття недійсного правочину з неукладеним правочином, коли сторони не дійшли повної згоди для досягнення правочином повної сили.

На відміну від неукладеного правочину, недійсний правочин – це акт, який здійснився, однак у силу наявних у нього недоліків не має правової сили. Неукладений правочин ніколи не існував та існувати не міг, тому правової сили не мав[2]. На відміну від Цивільного кодексу (далі – ЦК) України, у якому такий висновок випливає зі змісту його норм, про зазначене вище чітко і недвозначно вказано у ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України: «У разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся)»[3, c. 37].

Слід зазначити, що з неукладеного правочину не виникають договірні зобов’язання і він не породжує жодних цивільних правовідносин. У свою чергу, недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам даного виду, але він породжує правові наслідки, які випливають з його недійсності, тобто його наслідком зобов’язання сторони повернути все те, що було отримано на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення – відшкодувати вартість одержаного. Таким чином, неукладений правочин за своїми характеристиками дуже схожий з нікчемним правочином, тобто є таким, що з самого початку суперечить вимогам закону.

Встановивши, що  правочин є неукладеним,  суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину  недійсним  без  задоволення. Наслідки   недійсності  правочину  до  неукладеного  правочину  не застосовуються, так як вимога про визнання правочину неукладеним не  відповідає  способам  захисту  цивільних  прав  та  інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, відповідно,  підстав для його задоволення немає. Про це йдеться в одному з рішень Вищого господарського суду України в справі № 44/196пн. У приватного підприємства “Фірма “Хелп” (далі – Позивач) виникла заборгованість перед Кримським республіканським підприємством “Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства Південного берегу Криму” (далі – Відповідач) за договором про надання послуг водопостачання і водовідведення, з метою погашення боргу позивач видав простий вексель. Укладений договір не містить обов’язкової умови про проведення розрахунків векселями, а тому правочин про видачу векселя порушує встановлений законом порядок обігу векселів. Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним правочину щодо видачі оспорюваного векселя, суди першої і апеляційної інстанцій не врахували, що в силу ст. 208 ЦК Ураїни правочини між юридичними особами мають вчинятися у простій письмовій формі, матеріалами справи не містять доказів про укладення договору між Позивачем і Відповідачем щодо видачі оспорюваного векселя, а тому неукладений договір (відсутній договір) не може бути визнаний недійсним. Тобто, відсутній предмет оспорювання. Вищий адміністративний суд України скасував рішення попередніх інстанцій щодо оспорюваного правочину та відмовив в позові Позивачу. Тобто дана справа є яскравим прикладом неукладеного правочину[6].

Недійсні правочини поділяються на нікчемні (ще їх називають абсолютно недійсні) та оспорювані. Нікчемним визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення, незалежно від пред’явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають «мертвонародженими»)[4, c.240]. Нікчемні правочини з  моменту  їх  вчинення  не  породжують  передбачених  ними  правових наслідків. Правочини оспорювані полягають в тому, що вони припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов’язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Тобто, хоч і безпосередньо законодавством їхня недійсність не передбачається, але, разом із тим, у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним.

Самостійно вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена тільки щодо нікчемного правочину. Щодо оспорюваного правочину не може бути заявлена вимога про застосування наслідків недійсності правочину без заявлення вимоги про визнання такого правочину недійсним до суду.

Відповідно до пункту 7 Постанови Верховного Суду Україн  від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» у разі якщо під час розгляду  спору  про  визнання  правочину недійсним   як   оспорюваного   та   застосування  наслідків  його недійсності буде  встановлено  наявність  підстав,   передбачених законодавством,  вважати такий правочин нікчемним,  суд,  вказуючи про нікчемність такого правочину,  одночасно  застосовує  наслідки недійсності нікчемного правочину.

У рішенні Вищого спеціалізованого суду України з цивільних та кримінальних справ у справі № 6-29663св12 йдеться про наслідки недійсності правочину. ОСОБА_1, звернувся до суду з позовом визнати правочин нікчемним та застосувати наслідки його недійсності, посилаючись на те, що між ним та відповідачем був укладений договір завдатку № 1 (попередній договір купівлі-продажу майнового комплексу), за умовами якого було погоджено укладення договору купівлі-продажу майнового комплексу. Він відповідно до п. 3 попереднього договору прийняв на себе зобов’язання сплатити за об’єкт його вартість у розмірі 4 млн. доларів США. У рахунок виконання умов договору, він сплатив завдаток у розмірі 100 тис. доларів США. У порушення вимог ст. 657 ЦК попередній договір не був нотаріально посвідчений, тобто він є нікчемним. Таким чином, просив позов задовольнити та стягнути на свою користь з відповідача 100 тис. доларів США.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, виходячи з того, що між сторонами укладено договір завдатку, нотаріальне посвідчення якого не є обов’язковим. Рішенням апеляційного суду у задоволенні позову відмовлено, виходячи з того, що нотаріально не посвідчений та не зареєстрований договір вважається неукладеним, відповідно не породжує жодних цивільно-правових наслідків, тому не потребує визнання його нікчемним чи недійсним.

Проте суд касаційної інстанції убачає, що перед державною реєстрацією укладеного договору передує його нотаріальне посвідчення. Підписаний сторонами договір нотаріально посвідчений не був, однак на його виконання позивачем були сплачені грошові кошти. Згідно зі ст. 220 ЦК встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, тому колегія суддів вважає за необхідне застосувати у даному випадку реституцію, тобто повернути все одержане за договором. Касаційну скаргу на визнання договору нікчемним Особи_1 – задоволено.

Так як дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте суд з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. Пропозиції або бажання сторін не мають правового значення[7].

Аналізуючи норми ЦК України, варто безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину, які можна поділити на: загальні (основні) – двосторон­ня реституція (від лат. rеstiture – відновлювати, відшкодовувати) та спеціальні (додат­кові) – відшкодування збитків та моральної шкоди.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а отже, згідно ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого по­вернення, в тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (наприклад, у ви­падку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов’язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець – повернути покупцеві отримані за майно кошти). Треба зазначити, що для застосування двосторонньої реституції не має значен­ня, хто винний у недійсності правочину.

Крім двосторонньої реституції ЦК передбачає як додаткові наслідки недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з коментованою статтею, якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і мо­ральної шкоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Напри­клад, у деяких випадках закон покладає на винну сторону обов’язок відшкоду­вати збитки у подвійному розмірі (ст. 230, 231 ЦК)[5, c. 235].

Отож, щодо правових наслідків недодержання вимоги щодо простої письмової форми правочину, а саме такої, що не потребує нотаріального (або прирівняного до нього) посвідчення, полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом не передбачено спеціально, що недодержання письмової форми правочину тягне недійсність останнього, тобто недодержання письмової форми правочину, яка вимагається законом, не призводить до недійсності правочину.

Але порушення простої письмової форми все ж таки тягне певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Визнання існування правочину, встановлення його змісту може ґрунтуватися на письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо -, відеозапису, інших аналогічних доказах. Це значить, що на випадок такого порушення закон встановлює лише заборону для суду обґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків[4, c. 244].

Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання щодо них простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст. 546 ЦК, правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання (неустойка, порука, застава та ін.), вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (див. коментар до ст. 546 ЦК).

Для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте із цього правила існує виняток. Якщо такий правочин укладений усно і одна зі сторін учинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними правовідносин та свої права і обов’язки у цих правовідносинах.

Висновки. Підсумовуючи викладене, можемо дійти висновку, що для застосування наслідків недійсності правочину необхідно визнати останній недійсним (для оспорюваних правочинів) або здійснити констатацію його недійсності (для нікчемних). Посилання на неукладеність правочину як на спосіб захис- ту порушеного цивільного права є недоцільним, оскільки чинним цивіль-ним законодавством не передбачено такого способу захисту. У разі якщо правочин укладено не було, підстави для застосування наслідків його недій-сності відсутні, натомість із метою повернення безпідставно переданого майна слід застосовувати кондикційні вимоги.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бернада Є.В. Правові наслідки визнання правочину недійсним та неукладеним / Є.В. Бернада // Часопис цивільного і кримінального судочинства Вип. 3(6) – С. 180-189.
2. Жеков В.І. Павочини, які порушуть публічний порядок за цивільним законодавством України: дис. канд. юрид. наук: спец. 00.03 / Одеська національна юридична академія. – О., 2006.
3. Романюк Я. М. Момент вчинення правочину та його правове значення / Я. М. Романюк // Вісник Верховного Суду України. – 2009. – № 8(108). – С. 36-40.
4. Харитонов Є.О. Цивільне право України: Підручник. – Вид. 2, перероб і доп. / Є.О. Харитонов, О.В. Старцев. – К. : Істина, 2007. – 816 c.
5. Шевченко Я.М. Цивільне право України. Академічний курс: Підручник: у 2-х т. / За загальною ред. Я.М. Шев­ченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 520 c.
6. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з цивільних та кримінальних справ № 6-29663св12 // Архів Вищого спеціалізованого суду України з цивільних та кримінальних справ за 2012 рік.
7. Постанова Вищого господарського суду України справи № 44/196пн // Архів Вищого господарського суду України за 2010 рік.

Keywords: ways of ensuring legality of public administration, guarantees of ensuring legality, the elements of ensuring legality of law, legal guarantees.

Problem setting. Consolidation of the Constitution of Ukraine norms that “legislative, executive and judiciary bodies implement their powers in within the established by this Constitution limits and according to the laws of Ukraine” [1, p.6], and that “the public authorities and local governments, their officials are obliged to act only on the basis, within the powers and in the manner predicted by the Constitution and laws of Ukraine” [1, p.19], is nothing else than a normative regulation legality, which is a necessary condition for the functioning of legal and democratic state, first of all, its legal system, government and public authorities, population, etc., and is most often defined “strict implementation of laws and accepted in accordance with them other acts of governmental bodies, their officials, citizens, non-governmental bodies and organizations.

Last scientific researches and publications analysis. There is a wide range of studies and publications devoted to the issue of the definition and system ways to ensure legality in public administration, indicating the importance of raised issues. In particular, it became the subject of publications: Parashchuk V. M., Stetsenko S. G., Kolpakova V.K., Andriiko O., Volynko K. G. and others.

Formulation of the article’s purpose. Understanding legality exactly how “strict implementation of laws and accepted in accordance with them other acts” is acceptable than that contained in the Constitution of Ukraine, in articles 6 and 19 of which it only comes to the implementation of laws, since the indisputable is that the state authorities, public organizations are obliged to the norms stipulated not only in law (legislative act) but also in bylaw [2 p.237-239]. In connection with this we offer p. 2 of the Art. 6 of the Constitution of Ukraine formulate as follows: “Legislative, executive and judicial bodies implement their authorities in within the limits established by this Constitution and according to laws and bylaws of Ukraine”; p. 2 of Art. 19 of the Constitution of Ukraine as follows: “the public authorities and local governments, their officials are obliged to act only on the basis, within the authorities and in the manner predicted by the Constitution, laws and bylaws of Ukraine”. In the scientific literature legality is characterized as principle of function of the state; public-legal life; the principle of public administration; method of governance; mode system of relations; general purpose of ruling, etc. [3, p. 124]. Scientists define the principles of legality, the main features of legality, base (guarantee) of legality, methods (means) of legality [3, p. 522]. Certainly, we are more interested in characteristic of ways (facilities) to ensure the legality of public administration that we offer to consider as synonyms, because they mean the same thing: “certain action, method or system of ways that enables to do to make something, to achieve something, therefore, in explanatory dictionaries the word “means” is defined as ”way“, i vice versa – “way” as “means” [5, p. 122]. It also notes at the synonyms of these words in the literature that we consider reasonable and one that will prevent terminological confusion because, even in textbooks for the course of administrative law and public administration are the same ways (means) to ensure legality (control, monitoring and review appeals of citizens) call only ways or only as a means. The scientific literature is proposed definition of “system of ways to ensure legality” by which it proposed to understand set of tasks, functions, powers, forms, methods and order of such activity [6, p. 348].

In our view, this definition means (ways) ensure legality is quite general because it does not reflect their nature and purpose. V.K. Kolpakov and O.V. Kuzmenko propose under ways to ensure legality to understand the “activities of organizational and structural units, practical methods, operations, forms of work, they use” [4, p. 534], which practically repeats the previous one. Before actually offer ways to provide a definition of legality should be defined as common features, which we offer to include:

1. They are an essential part (element) of guarantees of legality, which are divided into two groups: general and special, or on “objective conditions and special legal remedies”, “general, social and legal”, “objective conditions of existence of society and specially produced by state and public means to ensure exact implementation of the law by all subjects” [8, p. 240], sometimes into three groups: general-social, specially-social (legal), organizational. We think the more successful is understanding of the two groups of guarantees of legality, which are proposed by V.K. Kolpakov and O. V. Kuzmenko, according to which the first group of such guarantees is considering as conditions (preconditions) of ensuring legality (political, economic, ideological, organizational); second – special means and ensuring legality, which the authors include: a) organizational-structure formation, such as government bodies and non-governmental bodies, which has the responsibility of maintaining and strengthening the regime of legality; b) organizational-legal methods, namely, activities of organizational and structural units, practical techniques, operations, forms of work that they are used to ensure legality whose interaction (organizational and structural units and organizational-legal methods) constitutes a special state and legal mechanism to ensure legality [4, p. 332-333].

As for the term “guarantees of legality” under such scientists understand: the system means, ways, techniques and methods to ensure legality, allowing unimpeded to implement legal norms, to enjoy subjective rights and to fulfill legal obligations [8, p. 202]; system of ways with which legality implement, protect and in case of breach restore in social life; positive objective conditions that improve the level of social development, welfare, and special legal ways and means through which the regime of legitimacy is ensured in the country [7, p. 210]; conditions of social life and measures are taking by the state to provide a regime legitimacy and stable order; conditioned current legislation and the development of social life factors that ensure observance of the law; conditioned regularities of social development conditions, means, factors that ensure observance of the law [6, p. 347].

In our opinion each of the above definitions has the right to exist, which is primarily due to its diversity guarantees of legality, some of which are conditions and preconditions regime legitimacy, others – methods of compliance of it.

2. Realized (used) by relevant states, or self-governing or public bodies (organizations) officials, members of public organizations or individually (for example, treatment with a statement about commission of offense).
3. Type of way to ensure the legality, conditions and reasons for use of it depend on the legal status of the body (organization) or the person realizing it that of tasks and functions assigned to it.
4. The purpose of using of any way to ensure law is to establish the actual state of compliance with the requirements of current legislation and responding to it, the extent of which depends on the characteristics of the legal status of the body that uses them.

The above features of ways of ensuring legality give the possible to determine them as a separate group of guarantees of legality, purposeful activity relevant authorities (officials) which is carried within their tasks and functions to determine the actual state of compliance with the requirements current legislation and responding on it.

Formulated the concept of way to ensure the legality, let’s clarify their species, as single thought on this issue is absent. At the same time, the commonplace is the separation of three kinds of ways to ensure the legality: control, supervision, review appeals of citizens [3, p. 195] and others.

However, as correctly notes V. M. Garashchuk, “expressed means definitely are not exhaustive, because in legal science to such means include other”. For example, in the theory of law legal guarantees of legality actually identified with ways (means) of ensuring legality are classified by subjects using it, the legal nature of, the ontological status. Thus, by using subjects it is divided to the parliamentary, presidential, judicial, prosecutorial, municipal, administrative, social, international etc.; the nature of the legal, law-making, law-explanatory, law-enforcement, law-implementation; by ontological status in the legal system – regulatory documentary (legal acts, regulations, interpretative acts, individual acts of use of law) and activity (practical work on the application of the law and the implementation of the law [9, p. 188].

In addition, the theory of law means ensuring legality divided into: constitutional guarantees and procedural guarantees of legality, and also notes that one of the important legal guarantees of legality is a high legal machinery of lawmaking, codification and incorporation of legislation. According to another theoretician of law, “legal guarantees act as a system of special legal means strengthening of legality and order” to which it includes: the law, which expresses the requirement of legality, and special detection means of offenses; means of preventing offenses; means suppression of offenses; measures for the protection and restoration of violated rights; legal liability; procedural guarantees; justice” [8, p. 203].

V.V. Kopeychykov calls under legal means to ensure the legality: the clarity and specificity of the current law, the effectiveness of sanctions protecting these rules; implementation of justice as a special form of universal, completing on the basis of law and justice of activity of  the courts, which ensures the implementation of existing law, protection of rights and freedoms; implementation of higher supervision over the strict and the same implementation of laws by the prosecutors; activity of state inspection and auditing system, which within its competence, carry out work to prevent, detect and deter violations of the law in various areas of public life [7, p. 211]. O.F. Skakun classifies legal guarantees of legality by criteria such as their goal purpose (goal), dividing them into: preventive (precautions), which is to prevent the offense; prevent violations of the administration of labor rights, prevention of illegal dismissal; stopping detected- at ending the detected offenses; detention, arrest, search, house arrest, revitalizing, reflected in the elimination or compensation of negative consequences of crime; enforcement of alimonies, forced seizure of property from illegal ownership; punitive (fines), aimed at implementing legal responsibility of offenders; punishment of persons guilty of any offense.

The foregoing allows to do the following conclusions: first, theoretically justified will amendments to Part 2 of Article 6 of the Constitution of Ukraine and formulate as follows: “Legislative, executive and judicial bodies implement their authorities in within the limits established by this Constitution and according to laws and bylaws of Ukraine”; Part 2 of Article 19 of the Constitution of Ukraine as follows: “The public authorities and local governments, their officials are obliged to act only on the basis, within the authorities and in the manner predicted by the Constitution, laws and bylaws of Ukraine”; secondly, we support the thoughts of the overwhelming majority of scientists that universal means (ways) to ensure the legality is control, supervision and consideration of appeals of citizens; thirdly, all other ways (means, legal guarantees) ensuring legality, except legal liability, called by scientists, is more its conditions (preconditions, factors) compliance with legislation than its ways.

REFERENCES

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України . – 1996. – N 30. – Ст. 141.
   2. Паращук В.М. Адміністративне право України: підручник / В. М. Паращук, Ю. П. Битяк, О. В. Дьяченко та ін. ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер 2005. – 382 с.
   3. Стеценко С. Г. Адміністративне право України : навч. пociб. / С. Г. Стеценко. – К. : Атіка, 2007. – 623 с.
   4. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник / В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко. – К. : Юрінком Інтер 2003. – 544 с.
   5. Тлумачний словник української мови / уклад. Т. В. Ковальова, Л. П. Коврига. – X. : Синтекс, 2005. – 672 с.
   6. Андрійко О. Ф. Адміністративне право України: у 2 т. Т. 1. Загальна частина: підручник / О. Ф. Андрійко ; ред. кол.: B.Б. Авер’янов (голова). – К. : Юрид. думка, 2004. – 420 с .
   7. Колодій А. М. Загальна теорія держави i права: навч. пociб. / А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков та ін. ; за ред. В. В. Копейчиков. – К. : Юрінком Інтер 2000. – 414 с.
   8. Волинка К. Г. Теорія держави і права : навч. пociб. / К. Г. Волинка. – К. : МАУП, 2003. – 240 с.
   9. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посіб. / П. М. Рабінович. – Вид. 6-е. – Х. : Консул, 2002. – 160 с.

Ключові слова: охорона праці, безпечні умови праці, поліпшення умов охорони праці.

Аннотация: В научной статье исследуются способы и предложения по усовершенствованию руководителями предприятий условий охраны труда, способы и пути осуществления таких улучшений.

Ключевые слова: охрана труда, безопасные условия труда, улучшения условий охраны труда.

Annotation: Propositions and questions are improvement plant manager provision of work relief, way and method realization such improvement are analysed in the scientific article.

Key words: work relief, safe working conditions, improvement safe working conditions.

Постановка проблеми. Вивчення й вирішення проблем, пов’язаних із забезпеченням здорових і безпечних умов, у яких відбувається праця людини − одне з найбільш важливих завдань у розробці нових технологій і систем виробництва. Дослідження й виявлення можливих причин виробничих нещасних випадків, професійних захворювань, аварій, вибухів, пожеж, і розробка заходів і вимог, спрямованих на усунення цих причин дозволяють створити безпечні й сприятливі умови для праці людини. Комфортні й безпечні умови праці − один з основних факторів, який впливає на продуктивність і безпеку праці, здоров’я працівників.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Такі вчені, як Д.П. Богиня та О.А. Грішнова, Є.П. Желібо, В.В. Зацарний, Д.П. Тімошина, А.О. Соколова зробили значний внесок в дослідження проблем удосконалення системи охорони праці Д.П. Богиня та М.П. Грішнов вперше проаналізували структуру витрат керівника підприємства на забезпечення максимально безпечних та сприятливих для працездатності умов праці, також проаналізували досвід іноземних країн. А.О. Соколовська проаналізувала сучасний стан умов праці та виявила міру впливу їх на результативність праці й ефективність виробництва. Є.П. Желібо, В.В. Зацарний та Д.П. Тімошина у своїх працях висвітлили джерела небезпеки та породжені ними фактори, що призводять до порушення життєдіяльності людей у повсякденних умовах виробництва та спричиняють надзвичайні ситуації в разі недотримання керівником підприємства необхідних умов охорони праці.

Завдання дослідження полягає у визначенні правильного підходу до організації системи охорони праці на підприємстві, аналіз можливих способів та шляхів вдосконалення умов охорони праці керівником.

Виклад основного матеріалу. Важливість системного вирішення питань у сфері охорони праці об’єктивно визначається загальним низьким рівнем безпеки праці в Україні. Необхідною умовою вирішення цих питань є ефективне комплексне управління охороною праці та промисловою безпекою.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII в редакції від 1 січня 2015 року, охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності [5].

Державне, регіональне і галузеве управління охороною праці, численні наглядові і контрольні інспекції не забезпечать безпечне ведення робіт, якщо це не стане головним повсякденним завданням і моральним обов’язком для усіх без винятку − роботодавців, керівників, інженерно-технічних працівників, кожного працюючого. Для вирішення всіх проблем у сфері охорони праці потрібний системний підхід створення ефективної системи управління охороною праці (СУОП) на кожному підприємстві, установі, організації незалежно від форми власності і розмірів [1, с. 142].

Управління охороною праці на підприємстві − це сукупність дій службових осіб, що здійснюються на підставі постійного аналізу інформації про стан охорони праці на всіх робочих місцях для поліпшення та підтримання його на певному рівні відповідно до законодавчих та нормативних актів [3, с. 108].

Дослідження свідчать: на підприємствах значно більше витрат припадає на пільги та компенсації, що пов’язані з небезпечними і шкідливими умовами праці, ніж на техніку безпеки, заходи щодо запобігання виробничому травматизму і захворюваності та нормалізацію умов праці. Співвідношення між витратами на поліпшення умов і охорону праці і витратами на доплати за несприятливі умови праці, пільгові пенсії та додаткові відпустки становить 1:10, а іноді й більше [4, с. 35].

Керівник зобов’язаний за свої кошти забезпечити фінансування та організувати проведення попереднього (під час прийняття на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах зі шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, щорічного обов’язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. За результатами періодичних медичних оглядів у разі потреби роботодавець має забезпечити проведення відповідних оздоровчих заходів. Медичні огляди проводяться відповідними закладами охорони здоров’я, працівники яких несуть відповідальність згідно із законодавством за відповідність медичного висновку фактичному стану здоров’я працівника. Порядок проведення медичних оглядів визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Дотримання правил безпеки і виробничої санітарії залежить не тільки від виконання керівником своїх обов’язків, а й від того, наскільки кожен працівник знає і виконує ці правила під час роботи. Тому всі працівники при прийомі на роботу і в процесі роботи проходять на підприємстві інструктаж з охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, правил поведінки при виникненні аварій відповідно до Типового положення про навчання з питань охорони праці.

Одним із головних завдань економічного обґрунтування заходів щодо покращення умов і охорони праці є визначення витрат на реалізацію заходів, що включають капітальні вкладення і експлуатаційні витрати [3, с. 108].

До капітальних відносять одноразові та поетапні витрати на:

– створення чи оновлення основних фондів працеохоронного призначення;

– вдосконалення техніки і технології виробництва з метою поліпшення умов і охорони праці.

Поточні (експлуатаційні) витрати на утримання і обслуговування обладнання, що має працеохоронне призначення, забезпечують його функціонування у необхідному режимі [4, с. 35].

Для того, щоб забезпечити безпечну працю на робочих місцях, необхідні кваліфіковані кадри і відповідальне, зацікавлене відношення до реалізації конституційних прав працівників як з боку роботодавців, так і керівників на всіх рівнях управління. Низька якість робочих місць робить негативний вплив на функціонування ринку праці й приводить до високої плинності робочої сили на роботах, які зв’язані з важкою фізичною працею, шкідливими і небезпечними умовами праці, до втрати кадрових ресурсів у зв’язку з виробничим травматизмом і професійними захворюваннями. У зв’язку зі значними соціальними і економічними втратами, які викликані виробничим травматизмом і професійними захворюваннями, збільшується значимість поглибленого дослідження, оцінки і розробки нових механізмів управління і методів впливу на умови праці і професійні ризики [4, с. 35].

Велику користь дає преміювання робітників бригад, дільниць, цехів за тривалу роботу без порушень правил охорони праці, без травм і аварій. У випадку наявності небезпечних та шкідливих виробничих чинників, що постійно загрожують здоров’ю працівника, йому рекомендується виплачувати надбавку за підвищену обережність. Крім матеріального заохочення, велике значення має також і моральне стимулювання, яке свого часу використовувалось в нашій країні і яке успішно використовують закордонні фірми. Форми морального стимулювання можуть бути найрізноманітнішими: від оголошення подяки до організації вечорів відпочинку, пікніків, круїзів для колективів, що досягли найкращих результатів з охорони праці.

Керівнику варто посилити контроль за станом виробничої та технологічної дисципліни, організовувати служби охорони праці на підприємствах.

На сьогодні працівникам необхідно організовувати роботу так, щоб вона була спрямована на:

– реалізацію основних напрямків державної політики у сфері покращення умов і охорони праці;

– профілактику і зменшення професійного травматизму і професійних захворювань на підприємствах і організаціях;

– координацію і методичне забезпечення діяльності регіональних центрів охорони праці, які навчають організації;

– поширення вітчизняної та зарубіжної інформації про заходи для удосконалення системи охорони праці .

Серед важливих проблем економіки праці – покращення соціально-економічних і виробничих умов праці, посилення її творчого характеру, зменшення ручної, малокваліфікованої і тяжкої фізичної праці; більш повне сполучення матеріальних і моральних стимулів, посилення їх впливу на ефективність виробництва[2, с.105].

Висновки. Отже, правильний підхід до організації охорони праці на підприємстві, грамотне використання різних нематеріальних способів стимулювання працівників дають останнім необхідне почуття надійності, стабільності й зацікавленості керівництва у своїх співробітниках. Також керівник підприємства обов’язково повинен дотримуватися усіх приписів та вимог законодавства про охорону праці і нести відповідальність за їх порушення. Керівнику варто посилити контроль за станом виробничої та технологічної дисципліни та допуском працівників згідно обліку та медичних показників за результатами медичного огляду, обов’язково проводити періодично інструктажі працівникам. Таким чином, завдяки налагодженій охороні праці знижується також плинність кадрів, що в свою чергу благотворно впливає на стабільність усього підприємства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гогіташвілі Г. Системи управління охороною праці: Навчальний посібник. − Львів: «Афіша», 2012. − 320 с.
2. Лесенко Г. Методика контролю стану умов та безпеки праці [Текст] // Охорона праці. – №9. – 2014. – 40 с.
3. Лисюк М. Обов’язки посадових осіб підприємства з охорони праці [Текст] // Справочник кадровика. К. – №2. – 2012. – 200 с.
4. Москальова В. Основи охорони праці: Підручник. − Київ: ВД «Професіонал», 2011. − 672 с.
5. Про охорону праці : Закон України від від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII в редакції від 1 січня 2015 року : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2694-15/page

Ключові слова. Суб’єкт незалежної професійної діяльності, податок на доходи фізичних осіб, ставка податку, соціальний внесок.

Annotations. The article deals with the experience of collecting taxes from independent professional activities in foreign countries. Besides, it compares such taxes in foreign countries and in Ukraine and suggestes the introduction of foreign experience.

Keywords. An independent professional activity, income tax, the tax rate, social payment.

Постановка проблеми.  Світовий досвід в оподаткуванні доходів свідчить про те, що вони посідають важливе місце у забезпеченні фінансової стабільності, соціальної справедливості та сталого економічного розвитку більшості розвинених країн світу. Але, на відміну від України, його основне призначення полягає зовсім не в стимулюванні інвестиційної активності, а в наповненні бюджету. Податкові ставки на доходи фізичних осіб відіграють фіскальну функцію. Справедливість в оподаткуванні тут оцінюється зовсім не за тим, хто скільки сплачує податків. Державу цікавить більше те, скільки коштів залишається у платника після їх сплати.

У більшості економічно розвинених країн світу громадяни із невисокими зарплатами звільняються від прибуткового податку. Натомість основний тягар наповнення бюджету лягає на заможні верстви населення, для яких встановлена прогресивна шкала оподаткування.

Так як зовнішньополітичним пріоритетом України є інтеграція до Європейського Союзу, то податкове право є однією з галузей національного законодавства, яке Україна зобов’язалася реформувати.

Постановка проблеми. Проблеми, що стосуються вдосконалення оподаткування доходів від незалежної професійної діяльності, розглядали у своїх працях Д. А. Бекерська, Л. К. Воронова, О. С. Вишневецький,
Д. А. Кобильнік, В. М. Небильцова, Н. В. Остапенко.

Завдання дослідження полягає у аналізі системи оподаткування доходів фізичних осіб від здійснення незалежної професійної діяльності у зарубіжних країнах та порівняння її з українською, розкриття значення досліджуваного податку для країни.

Виклад основного матеріалу. Подальше здійснення реформування оподаткування та побудова досконалої й ефективної податкової системи в Україні неможлива без урахування світового досвіду

Поняття «суб’єкти незалежної професійної діяльності»  за кордоном не використовується. В більшості країн світу даних суб’єктів відносять до осіб, які займаються підприємницькою діяльністю або ж до «осіб вільних професій», чи прирівнюють до виробничо-комерційної діяльності і оподатковують за тими ж умовами (як у Великобританії).

Передовий досвід уніфікації податкової системи, зокрема, демонструє Швеція. Це країна, в якій податки є інструментом справедливого перерозподілу доходів. Тож реформування податкової системи ведеться під лозунгом «єдина декларація — єдиний рахунок, єдиний платіж — єдина адреса (платежу)». Кожному громадянину Швеції присвоюється єдиний фіскальний номер (ID), який є уніфікованою формою державного обліку населення [1]. Якщо сукупний прибуток адвокатів, нотаріусів, лікарів не перевищує 170 тис. крон (близько 436 тис. грн.), податок складає 31%, при перевищенні вказаної суми, ставка податку може зростати до 50%. Соціальні внески у свою ж чергу становлять 24%.

Ставки оподаткування суб’єктів незалежної професійної діяльності на податок на доходи фізичних осіб в Норвегії наведені нижче в таблиці:

В Італії податок на доходи осіб вільних професій поширюється на гонорари, доходи від оплати послуг, виручку від продажу витворів мистецтва і т. ін. Такий податок називають «професійним податком». У силу різноманітності, нерегулярності, кон’юнктурності таких доходів адміністрування оподаткування трудових доходів осіб вільних професій досить складне. По відношенню до всіх категорій платників податку (за винятком власників капіталу) діють єдині норми оподаткування, а саме: від 10% до 50% від доходу в залежності від суми доходу та індивідуальних пільг залежно від сімейних обставин (кількості дітей і утриманців) [2]:

Ставка податку визначається кожною адміністративно-територіальною одиницею окремо в залежності від двох критеріїв: від оціночної вартості приміщення, котре платник використовує для своєї діяльності, та величини доходу платника. Можливі різні скидки в залежності від стану використовуваних приміщень, степені амортизації обладнання, динаміки цін.

Соціальний внесок в Італії нараховується в розмірі 31.5%.

Також заслуговує на увагу практика оподаткування суб’єктів незалежної професійної діяльності в Польщі. Особи вільних професій в Польщі є привілейованими платниками податків, тому що в них є вибір: сплатити щомісячний податок фіксованого розміру, незалежно від розміру доходу, або ж сплатити певний відсоток від доходу. При встановленні податку фіксованого розміру враховуються такі елементи, як виду діяльності, розміру міста, в якому ця діяльність здійснюється, і число потенційних працівників. У такому випадку платники податків мають податкову картку, яка запровадження з метою мінімізації формалізованого ведення обліку, і не ведуть облік своїх доходів взагалі. Проте є недолік таких карток – навіть якщо протягом місяця, платник нічого не заробив, податок він повинен оплатити. Щодо відсотка від доходу, то ставка податку на доходи таких осіб коливається від 18% до 32% в залежності від суми отриманого доходу [3]. Також з 1 березня 2015 року всі суб’єкти незалежної професійної діяльності зобов’язані використовувати касові апарати, і крім того платити ПДВ 20%.

Податкова система Японії характеризується множинністю податків. Усього в країні нараховується близько тридцяти державних і стільки ж – місцевих податків.

Фізичні особи (наймані працівники та СНПД) сплачують державний прибутковий податок по прогресивній шкалі, що має шість ставок – 5, 10, 20, 30, 40 і 50%, які нараховуються залежно від суми отриманого доходу. Сплачується він щорічно на всі види доходів, отриманих протягом календарного року.

Базою оподатковування в рамках системи прибуткового податку є: заробітна плата, доходи осіб вільних професій, оплата працівників мистецтв, професійних спортсменів, офіціантів у барах, авторські гонорари, винагороди за різноманітні особисті заслуги тощо.

В Японії податкові ставки на доходи фізичних осіб, включаючи місцеві податки, одні із найвищих світі. Навіть після податкової реформи 1988р., що спростила шкалу та зменшила процент податку, найвища гранична ставка податку становить 50% доходів, що перевищують 30 млн. єн. Якщо до цього додати 15% податок на проживання, то в сумі отримаємо 65%, в той час як в США максимальна ставка складає лише 28%. Мінімальними ставками можуть скористатись тільки «найбідніші» громадяни, чий дохід складає менше 163 000 єн (приблизно 15 600 грн.) [4]. Єдиний соціальний внесок у цій країні для суб’єктів незалежної професійної діяльності становить 22%.

Попри велику кількість доходів, що підлягають оподаткуванню законодавством також встановлено багато пільг та підстав для податкових кредитів. У середньостатистичного японця може вивільнитися від прибуткового податку більш як 30% його доходів.

Досить високі ставки податку на прибуток з доходів фізичних осіб у Німеччині (від мінімальної ставки 19% до максимальної – 53%). Тут традиційно існує так звана класова система оподаткування, де в основу класифікації платників на класи покладений їх соціально-громадянський статус:

• неодружені працюючі без дітей;
• неодружені, розлучені, овдовілі;
• одружені, при умові, що в сім’ї працює один із подружжя; а якщо працюють обоє, то один із них може за спільною згодою перейти до V класу;
• працюють обоє з подружжя, але оподатковуються нарізно;
• одружені працюючі, один із них оподатковується за умовами ІІІ класу;
• працюючі, котрі одержують заробітну плату в декількох місцях [5].

Наявність податкових класів за соціальною ознакою створює додаткові можливості користування пільгами шляхом переходу з класу в клас та змінювати таким чином суму податкового зобов’язання. Наприклад, працююче подружжя може саме собі створити пільгу таким чином: один із них переходить з третього в п’ятий клас, в такому разі їх сукупний дохід ділиться на дві рівні частини, податок справляється з кожної половини доходу окремо за зниженою в силу прогресивної шкали податковою ставкою, а потім подвоюється. В результаті сума двох податкових зобов’язань, взятих окремо, буде меншою, ніж оподаткування сукупного доходу.

Висновки. Таким чином, на основі всього вище зазначеного необхідно відзначити, що розглянута практика оподаткування суб’єктів незалежної професійної діяльності податком на доходи фізичних осіб у різних країнах є не однаковою. Як бачимо з наведених вище прикладів, не існує однакового підходу до питань обрахування та сплати цього податку. У кожній країні ця проблема вирішується по-різному з урахуванням національних особливостей. Проте варто зазначити, що все ж більшість країн користується прогресивною шкалою оподаткування, що забезпечує, з одного боку, зниження податкового навантаження на малозабезпечених платників податків, а з іншого – його поступове підвищення для заможних громадян. Також в багатьох країнах податки диференційовані залежно від соціального статусу особи. Це дає змогу державі не лише здійснювати фіскальну функцію, а і виконувати розподільну функції, тобто перерозподіляти суспільні доходи між різними категоріями населення. Аналізуючи досвід іноземних країн, варто зазначити, що суб’єкти незалежної професійної діяльності оподатковуються загалом нижчими розмірами податків, ніж в Україні, що спричинено негнучкою та неефективною система оподаткування в умовах  сучасного стану національної економіки в Україні. Це зумовлюється відповідним економічним розвитком та розмірами доходів таких осіб. Також у багатьох країнах збільшився неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що сприяло економічному зростанню.

Отже, ми пропонуємо врахувати досвід інших країн із врахуванням економічних реалій нашої держави для удосконалення правового механізму справляння податків на доходи від незалежної професійної діяльності, а саме: запровадити науково  обґрунтовану  базу  оподаткування,  збільшити кількість ставок за прогресивною шкалою оподаткування,  збільшити кількість пільг, а також врахувати специфічні умови національної економіки, трудові і соціальні традицій та ввести диференційовану систему оподаткування в залежності від соціального статусу особи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Види податків та система їх уніфікації. Офіційний портал Державної фіскальної служби України [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://gov.ua/modernizatsiya-dps-ukraini/arkchiv/mijnarodniy-dosvid-rozvitk/svitovui-dosvid/mrdosvid/
2. Світовий досвід оподаткування: Італія. Офіційний портал Державної фіскальної служби України [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://sfs.gov.ua/modernizatsiya-dps-ukraini/arkchiv/mijnarodniy-dosvid-rozvitk/svitovui-dosvid/italy/
3. Світовий досвід оподаткування: Польща. Офіційний портал Державної фіскальної служби України [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://sfs.gov.ua/modernizatsiya-dps-ukraini/arkchiv/mijnarodniy-dosvid-rozvitk/svitovui-dosvid/poland/
4. Світовий досвід оподаткування: Японія. Офіційний портал Державної фіскальної служби України [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://sfs.gov.ua/modernizatsiya-dps-ukraini/arkchiv/mijnarodniy-dosvid-rozvitk/svitovui-dosvid/japan/

Небильцова В.М., Остапенко Н.В. Оподаткування доходів фізичних осіб в Україні в порівнянні з світовим досвідом / В. М. Небильцова, Н. В. Остапенко // Наукові праці НУХТ. – 2012. – № 44. – С. 200