“Українські вчені, які змушені були покинути свою Батьківщину і опинилися в Німеччині, в своєму стремлінні продовжувати наукову роботу, в 1945 році відновили Українську Академію Наук” – писав колишній президент УВАН Олександер Архімович

((О. Архімович. “Матеріяли до історії Української Вільної Академії Наук у США”, Вісті УВАН. Ред. О. Домбровський, ч.2. Нью-Йорк: УВАН у США, 2000, стор.89.)). Причини цього частково розкрив у своїх спогадах ще один із відомих українських вчених Ярослав Рудницький: “…Діяспорні науковці зрозуміли, що їхнє завдання у вільному світі передусім у продовжуванні наукових традицій, винесених з рідного краю, а там протидії збаламученого Заходу всеросійськими ідеями, утотожнюванню “СССР” з “Росією” з промовчуванням України й української культури власне на користь північного сусіда. Поволі завдяки праці українських учених на Заході під фірмою “Вільної Академії” виринала з небуття українська правда й Україна почала займати належне їй місце в світовій науці…” ((Я. Рудницький. “До історії УВАН у Авґсбурзькому періоді”, Науковий збірник (1945-1950-1995). Ред. М. Антонович, т.ІV. Нью-Йорк: УВАН у США, 1999, стор.37.)).

Діяльність УВАН, як і інших українських наукових установ і інституцій за межами України, все ще вимагає детального і комплексного дослідження попри наявність низки праць, що висвітлюють як її історію (( О. Архімович. “Українська Вільна Академія Наук в її історичному розвитку”, Ювілейне видання, присвячене двадцятиліттю діяльности 1945-1965. Нью-Йорк: УВАН, 1967, стор.8-14; В. Омельченко. “Українська Вільна Академія Наук у США”, Там само, стор.40-51; Л. Винар. “Сучасний стан української вільної історичної науки”, Календар “Нового шляху” на 1967 рік. Вінніпеґ, 1967, стор.119-138; В. Омельченко. “Українська Вільна Академія Наук у Німеччині та Українська Вільна Академія Наук у США (1945-1988)”, 125 років Київської української академічної традиції 1861 – 1986. Збірник. Ред. М. Антонович. Нью-Йорк: УВАН у США, 1993; О. Архімович. “Матеріяли до історії Української Вільної Академії Наук у США , стор.89-139; О. Домбровський. “До історії відносин між УВАН, УІТ і НТШ”, Там само, стор.27-44; Він же. “До історії Української Вільної Академії Наук у США”, Український Історик, т.ХХІІІ, ч.3-4 (91-92), 1986, стор.90-96; Він же. “УВАН у США”, Там само, т.ІІІ, ч.3-4, 1965, стор.5-10 та ін.)), так і окремі аспекти життя (( Д. Горняткевич. “Мистецьке життя при УВАН”, Ювілейне видання, присвячене двадцятиліттю діяльностi, стор.15-19)). При цьому переважна більшість існуючих студій стосується саме американського періоду існування УВАН, але початок її становлення пов’язаний з Німеччиною і, на жаль, ще не знайшов достатнього висвітлення в історичній літературі (( М. Антонович. “50-річчя Української Вільної Академії Наук”, Науковий збірник (1945-1950-1995) -, стор.9-31)).

Ідея створення Української Академії Наук, діяльність якої була б продовженням діяльності ВУАН і об’єднувала українських дослідників, виникла тоді, коли більшість вчених вже опинилися в еміграції і зіткнулися з проблемою консолідації наукових сил при їх загальній розпорошеності як в різних країнах, так і межах однієї із них. Потреба у створенні консолідуючих наукових установ обумовила відновлення і продовження діяльності тих із них, що існували в еміграції та на українських землях до Другої світової війни. Але процес об’єднання всіх науковців, включаючи тих, що були змушені покинути Наддніпрянщину під час війни, у рамках “старих” наукових установ був доволі складним, що призвело до появи ідеї створити Українську Вільну Академію Наук, яка б об’єднала всі наукові сили. В листопаді 1945 року в Авгсбурзі нарада 12 українських вчених (це були дійсні члени різних наукових товариств – Наукового Товариства ім. Шевченка, Празького Історично-Філологічного товариства, наукових українських установ та музеїв – Д. Дорошенко, Л. Білецький, П. Курінний, В. Міяковський, В. Державин, В. Петров, Л. Чикаленко, В. Шаян, В. Щербаківський, В. Чапленко, а також, можливо, О. Повстенко та Д. Горняткевич ((М. Антонович. “50-річчя Української Вільної Академії Наук – стор.10.))), прийняла рішення про створення Академії Наук (( Л. Чикаленко. “Об’єднання наукової роботи”, Бюлетень Української Вільної Академії Наук. № 1, 20 січня 1946 р., стор.3.)). 4 червня 1946 року постановою президії Центрального Представництва Української Еміграції в Німеччині – Українська Вільна Академія Наук була визнана за центр наукової роботи на еміграції ((Літопис УВАН, ч. 4, 1947 (березень), стор. 5-6.)).

З перших місяців існування академії постало питання видання “Бюлетеня”, який би подавав найважливішу інформацію про її діяльність. Саме тому “Бюлетень Української Вільної Академії Наук”, перше число якого з’явилося 20 січня 1946 року, є важливим джерелом дослідження історії становлення УВАН поруч із “Літописом УВАН”, який також видавався у Німеччині в 1946 – 1948 роках (( В. Безушко, Я. Рудницький. Видання УВАН у першому десятилітті. 1945 – 1955. Вінніпеґ, 1955, стор.11-12.)). Незмінним редактором (фактично, автором видання) був відомий український вчений і архівіст Володимир Варлаамович Міяковський, який власноручно писав текст кожного числа перед набором на мімеографічній машині. Його рукописи “Бюлетеню” сьогодні зберігаються в Архіві УВАН у США.

Кожен випуск “Бюлетеню УВАН” друкувався циклостилем (мімеографія) у кількості 100 примірників (за винятком першого випуску, який було видано у кількості 150 прим.). Видавався “Бюлетень” щомісяця, але було видруковано два подвійних випуски – 8-9 та 11-12. Всього в Німеччині вийшло 12 випусків “Бюлетеню”. Випуски різнилися за об’ємом – від 6-ти (№ 2) до 35 (№ 11-12) сторінок. Не було постійним і місце видання (яке зазначалося не в усіх випусках) – в перших з них названо було Авгсбург (Сомме-Казерне) та Новий Ульм.

Переважна частина “Бюлетенів” (за винятком № 6 за червень 1946 р.) розпочиналась статтями, які можна вважати програмними для розвитку української науки в еміграції ((Статті, в яких розглядалися актуальні на той час проблеми розвитку науки, друкувалися в той час і в інших українських наукових виданнях – див. В. Кубійович. “Сучасні проблеми української науки”, Сьогочасне і минуле. Вісник українознавства. Видає НТШ. Рік ІІІ. Нова серія, 1948, І. Мюнхен; Нью-Йорк: “Час”, 1948, стор.5-17 та ін.)). Такі статті також містили інформацію про процес становлення УВАН. Першою з цих публікацій була інавгураційна доповідь Левка Чикаленка “Об’єднання наукової роботи” ((Там же, стор.1-4.)), проголошена ним 5 грудня 1945 р. ((М. Антонович. “50-річчя Української Вільної Академії Наук – стор.15.)) У ній було розглянуто особливості української еміграції 1939 – 1944 років, визначено “обов’язок… не тільки національно-державної, але й національно-культурної праці”, що обумовило потребу об’єднання наукового життя. При цьому він зазначив труднощі, які були пов’язані з розкиданістю науковців по різних переселенських таборах, відносно малою кількістю науковців одного фаху. Саме Л. Чикаленко одним із перших розповів про нараду науковців із Авсгбургу 16 листопада 1945 року, на якій було розроблено проект створення нового наукового об’єднання – Української Вільної Академії Наук, що за задумом організаторів давала можливість об’єднання вчених при наданні їм можливості прояву ініціативи у творенні інших наукових осередків. Повідомлялось тут і про створення 5 грудня 1945 р. першої наукової групи УВАН – “Передісторії та ранньої історії з допоміжними науками”.

У другому випуску “Бюлетеня УВАН” (лютий 1946 р.) керівний член групи історії та теорії літератури проф. Леонід Білецький у статті “Перший досвід наукових конференцій Української Вільної Академії Наук”  ((Л. Білецький. “Перший досвід наукових конференцій Української Вільної Академії Наук”, Бюлетень УВАН. № 2. Лютий 1946 р., стор.1-2.)) підвів підсумки наукової роботи на початковому етапі існування академії. В ній було названо тогочасні форми організаційної праці у рамках УВАН – листування керівного члена з іншими членами групи, наради членів групи для розв’язання нагальних проблем, листування керівних членів окремих груп з Президією УВАН, наради керівних членів груп. У той же час автор визначив причини надання переваги такій формі наукової роботи, як конференції, які уможливлювали безпосереднє спілкування науковців, обговорення виголошених доповідей, створення нових наукових груп. Він наголосив на значенні запланованої Шевченківської конференції, в якій мали взяти участь всі групи УВАН. У третьому випуску “Бюлетеня” (березень 1946 р.) програмою діяльності мовознавчої групи стала стаття її керівника Ярослава Рудницького “Найближчі завдання українського мовознавства на чужині” (( Там же. № 3, стор.3-5.)).

Важливе значення для розуміння засад початкового етапу діяльності академії має стаття “Перед Шевченківською конференцією УВАН”, подана в четвертому випуску “Бюлетеня” (квітень 1946 р.) без підпису автора, який був, вірогідно, членом Президії (можемо припустити, що автором був В. Міяковський). В ній повідомлялось про перенесення конференції з технічних причин із березня на квітень. Розцінюючи конференцію всіх груп УВАН як важливий етап діяльності академії, автор статті підвів підсумок праці за півроку. Він повідомив, вказавши дати, про створення 7 наукових груп, назвав проведені ними конференції. Ця стаття продемонструвала, що на той час для УВАН важливою проблемою було визначення місця вчених-мистецтвознавців у системі української науки в діаспорі, і пролунала пропозиція включення їх до академії з перейменуванням останньої в Українську Вільну Академію Наук і Мистецтв. Потреба видання наукових праць стала ще однією важливою проблемою, яка, на думку автора, мала бути розв’язана шляхом друку окремими випусками доповідей чи праць, які б під певними порядковими номерами входили до фахових серій. При цьому пропонувалося використовувати всі існуючі видавництва в умовах відсутності власної друкарні УВАН.

Важливим джерелом для розуміння особливостей діяльності УВАН та окремих науковців за межами України у перші повоєнні роки є стаття Дмитра Чижевського “Наукова праця на еміграції”, опублікована у п’ятому випуску “Бюлетеню” ((Д. Чижевський. “Наукова праця на еміграції”, Там же. № 4, стор.1-6.)) (травень 1946 р.). Автор подав детальну характеристику обставин, в які потрапила українська та, певною мірою, іноземна наука у повоєнні роки, коли бібліотеки та архіви мали великі втрати, часом не функціонували, що, зрозуміло, ускладнювало наукову працю. Для українських науковців в умовах еміграції ситуація ускладнювалась також відсутністю потрібних архівних матеріалів для дослідження тем з українознавства. Саме тому Д. Чижевський висловив свою думку про перспективи розвитку української науки за межами України. На його думку, на цьому етапі важливо було з’ясувати, над чим і як можна працювати в тих умовах, що склалися ((Там же, стор.1-2.])). Головним завданням було продовження наукових досліджень та підготовка молодих вчених.

Автор вирізнив кілька основних напрямів організації наукової праці. Плідним могло стати опрацювання україніки в тих бібліотеках, що збереглися. При цьому важливим був би як пошук і вивчення стародруків, так і дослідження новіших матеріалів. Безперечно корисним було б використання можливості доступу до неукраїнської наукової літератури для вдосконалення методики досліджень і на цій основі опрацювання вже й розроблених тем. Створення системи інформування про нові наукові здобутки неукраїнської науки сприяло б прискоренню опанування методами історичних і інших досліджень, поширених на Заході. Крім того, обмеження доступу до української історичної літератури і опублікованих джерел можна було б компенсувати обранням для дослідження проблематики, яка б дозволяла користуватись неповним науковим апаратом, можливо, була б пов’язана з дослідженням текстів окремих пам’яток (“стиглий дослідник має завжди змогу робити певні досліди на підставі лише тексту” ((Там же, стор.5.))). В той же час, на думку автора, при обранні тем для молодих дослідників потрібно було б розумно ставити завдання, щоб для його розв’язання достатнім було б використання доступних матеріалів архівів та бібліотек. Завершуючи свою статтю, Д. Чижевський наголосив на потребі створення через УВАН системи допомоги досліднику в процесі підготовчої роботи, коли б науковці, що мали доступ до архівів та бібліотек, допомагали іншим у пошуках потрібних матеріалів, у складанні бібліографічних виписок і нотаток (( Ця система продовжувала існувати і в УВАН у США, про що свідчить листування О. Оглоблина з В. Міяковським та іншими особами, яке зберігається у Архіві УВАН у США та архіві О. Оглоблина в Кенті.)).

У сьомому випуску “Бюлетеню” (липень 1946 р.) у редакційній статті без підпису автора було підсумовано здобутки піврічної діяльності УВАН і змальовані найближчі плани. Тут вміщено інформацію про початкові кроки становлення академії – нараду 16 листопада авгсбурзької групи вчених, які розробили і прийняли положення про УВАН, а також про ініціативну нараду членів колишніх українських наукових установ (Всеукраїнського Археологічного Комітету, Львівського Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, Празького Історично-Філологічного Товариства) 5 грудня 1945 р., на якій вирішено було утворити першу наукову групу – Групу передісторії і ранньої історії з допоміжними науками (( “Українська Вільна Академія Наук в перше півріччя її існування”, Бюлетень УВАН. №7. Липень 1946 р., стор.1.)). Розповідається тут і про інавгураційне засідання академії 5 січня 1946 р. у Кракові, на якому виступив Лев Чикаленко з інформацією про створення УВАН та її першої наукової групи ((Л. Чикаленко. “Об’єднання наукової роботи”, Бюлетень – стор.1-4.)) та проф. Петро Курінний з доповіддю про пам’ятки Київської Русі в Кракові (опубліковано у першому випуску “Бюлетеня”) ((П. Курінний. “Пам’ятки Княжої Русі в Кракові”, Там же, стор.7-8.)). Далі було вміщено інформацію про наукові конференції, які відбулися за звітний час, перераховані доповіді, що на них прозвучали. Повідомлялось також про обрання керівних органів цих груп та плани майбутньої роботи. Таких груп за перше півріччя було створено 7 – Передісторії та ранньої історії з допоміжними дисциплінами (керівний член – В. Щербаківський, члени президії – Л. Чикаленко та М. Антонович (секретар)), Історії та теорії літератури (керівний член – Л. Білецький, заступник – В. Дорошенко), Мовознавчу (керівний член – Я. Рудницький, заступник – П. Ковалев, вчений секретар – В. Чапленко), Орієнталістична група (керівний член – В. Шаян, заступник – В. Державін), Мистецтвознавчу групу (керівний член – В. Січинський, заступник – В. Блавацький, вчений секретар – Д. Горняткевич), Зоології (керівний член – С. Шостак, заступник – М. Гриневич, вчений секретар – Д. Зайцев), Педагогіки та психології (керівний член – Г. Ващенко, заступник – Ю. Бобровський). У цій статті вміщено було і інформацію про засідання керівних членів груп УВАН 25 квітня 1946 року, на якому було прийнято зміни в “Положенні про УВАН” та обговорено видавничі плани. В статті також розповідалось про створення при УВАН самостійних організаційних одиниць, пов’язаних з нею в своїй праці – Центральної наукової бібліотеки, Товариства охорони українських пам’яток на чужині, Українського музею-архіву. Тут же містилась інформація про фонди бібліотеки (160 одиниць крім книг окремих членів УВАН) та Музею-архіву (різних документальних, друкованих, фото та інших матеріалів 4418 одиниць зберігання) та їх роботу (проведення виставок). У цій статті також є дані про членів академії і інших дослідників, які брали участь у конференціях, на основі чого можна встановити коло вчених, наукова праця яких тією чи іншою мірою була пов’язана в цей період з УВАН.

Важливі пропозиції щодо форм наукової праці вніс Я. Рудницький у статті “На шляху до координації наукової праці на чужині” ((Я. Рудницький. “На шляху до координації наукової праці на чужині”, Там же. №8-9. Серпень-вересень, стор.1-4.)). Він запропонував в умовах еміграційного життя в рамках УВАН об’єднуватись не тільки за фаховим, а і за територіальним принципом, що було цілком виправданим в умовах відсутності кількох представників одного спеціальності в певному населеному пункті чи на певному терені. Прикладами такого об’єднання, на його думку, стали “Наукове товариство” в Мюнхені, “Громада науковців” у Авгсбурзі, “Культурно-Наукова Рада” у Фюрті тощо. Переважна більшість цих наукових об’єднань, на жаль, до сьогодні не стали об’єктом уваги з боку дослідників.

Важливе методологічне значення для розвитку історичної науки в діаспорі мала стаття Бориса Крупницького “З приводу історичних конференцій УВАН”, вміщена у 10 випуску “Бюлетеня” (( Б. Крупницький. “З приводу історичних конференцій УВАН”, Там же. №10. Жовтень 1946 р., стор.1-4.)) (жовтень 1946). Автор запропонував переглянути притаманний тогочасній українській історичній науці принцип дослідження лише віддалених за часом подій, що призводило до занепаду вивчення модерної історії, певної зневаги до процесів, свідками яких дослідники ставали. Саме тому Б. Крупницький висловив думку про необхідність збирати якомога більше матеріалів про події, що відбувались, про окремих діячів і долю мас. Цьому процесу мало сприяти написання (і спонукання до написання) спогадів про події недавнього минулого, збирання відомостей про таборове життя, дослідження української мартирології, накопичення документальних матеріалів, повідомлень преси та інших джерел – всього, що допомогло б майбутнім поколінням істориків вивчати історію українства ХХ століття.

Аналіз діяльності УВАН за рік було зроблено П. Курінним у статті “УВАН на новому етапі” ((П. Курінний. “УВАН на новому етапі”, Там же. №11-12. Листопад-грудень 1946, стор.1-3.)). Автор розкрив її роль у становленні української науки в діаспорі та передбачив перспективи її подальшого розвитку. Він відзначив не тільки здобутки, а й недоліки, пов’язані з об’єктивною історичною ситуацією – погіршенням матеріальної бази, що ускладнило проведення наукових конференцій і видання праць, невизначеністю юридичного статусу української еміграції. П. Курінний передбачив можливість переїзду частини дослідників з території Німеччини до інших країн, що мало б привести до зміни організаційних форм співпраці. Зокрема, при збереженні УВАН як координатора наукової праці вона мала б сприяти створенню репрезентативних видань, налагодженню публікацій своїх членів, допомоги у науковій роботі, створенні належних умов праці, встановленню та підтримці міжнародних зв’язків і контактів. Все це мало б достойно репрезентувати українську науку за межами України.

“Бюлетень Української Вільної Академії Наук” містить також документи, що є важливими джерелами до історії становлення УВАН, інформаційні повідомлення, які дозволяють відтворити події, пов’язані з цим процесом, та автореферати текстів доповідей, які прозвучали на конференціях. По-суті, “Бюлетені УВАН” стали хронікою перших кроків її існування. Для вивчення цих матеріалів варто притримуватись хронології, розглянувши їх у послідовності друку.

Зокрема, у першому випуску “Бюлетеню” вміщено повідомлення про вже згадану нараду дванадцяти українських науковців 16 листопада 1945 р., які були представниками різних наукових товариств – Львівського ім. Т. Шевченка, Празького Історично-філологічного та інших, а також українських музеїв тощо. На ній розглядалося можливі форми об’єднання науковців в умовах еміграції, було обговорено і вдосконалено проект “Положення про УВАН”, обрано провід для проведення організаційної роботи. Увійшли до проводу проф. Д. Дорошенко, проф. В. Щербаківський, д-р Л. Чикаленко та представники Берлінського Наукового інституту й інших установ ((“Нарада українських науковців”, Там же, ч.1 – стор.4.)).

На наступних сторінках було вміщено “Тимчасове положення про Українську Вільну Академію Наук”, яке складалося з дванадцяти пунктів і обумовлювало основи діяльності УВАН. Тут було визначено, що УВАН “об’єднує з метою виключно наукової праці” наукові сили, які об’єднуються по групах відповідно до різних ділянок знання. Основою для створення групи є ініціативний провід, який пов’язаний з колишніми науковими інституціями (університети, наукові товариства, інститути, музеї тощо). Керівний член групи обирається нею на три роки на зборах простою більшістю голосів. Керівництво УВАН здійснюється нарадою керівних членів під головуванням Президента УВАН, який обирається простою більшістю з числа керівних членів на один рік. На той же час при потребі обирається заступник Президента УВАН та вчений секретар з числа керівних членів. Робота УВАН відбувається як на індивідуальному, так і на колективному рівні за певним планом. Плани праці групи визначаються характером роботи окремих членів, складаються керівним членом та затверджуються нарадою керівних членів УВАН. Члени УВАН звітують про результати наукової роботи на одній із конференцій трьох рівнів – на зборах членів УВАН даної місцевості, на широких конференціях членів даної групи з різних місцевостей, на спільних конференціях всіх груп. Вибір для конкретної доповіді конференції певного рівня робить керівний член даної групи або нарада керівних членів. По мірі потреби УВАН влаштовує наукові з’їзди, академії тощо.

На сторінках першого випуску було вміщено також інформацію про створення групи передісторії та ранньої історії з допоміжними науками, інавгураційну доповідь П. Курінного, присвячену пам’яткам княжої Русі у Кракові, повідомлення про намічену на січень наукову конференцію групи та її програму. В останній названі прізвища і теми запланованих виступів, що дає можливість встановити, хто з науковців в цей час співпрацював з УВАН. Коротке повідомлення про створення наукової бібліотеки Академії розкриває деякі аспекти її становлення.

Другий випуск “Бюлетеню” містив детальну інформацію про проведену конференцію групи перед- та ранньої історії, яка відбулася в Авгсбурзі 25-28 січня 1946 р., а також про утворення постійної президії групи і президії УВАН, та про створення нових груп – мовознавчої і орієнталістичної. Вищеназвана конференція мала стати першою в історії УВАН. На неї було запрошено всіх дійсних членів групи та деяких гостей ((Там же, ч. 2, 1946 (лютий), стор. 1-2.)). За програмою доповіді мали прозвучати на двох секціях: передісторії, де виступили П. Курінний, Л. Чикаленко, Б. Возвенглинський, В. Козловська, В. Петров, В. Щербаківський, А. Коцевалов та ранньої історії, на якій вислухали доповіді Н. Полонської-Василенко, Л. Білецького, О. Повстенка, П. Курінного, Д. Горняткевича ((Там же, стор. 8-9.)). Доповіді були присвячені трипільській культурі (проф. П. Курінний, Л. Чикаленко, Б. Возвенглинський), античній культурі на Україні (В. Козловська, А. Коцевалов), проблеми етногенезу українського народу (В. Щербаківський і В. Петров). Одна доповідь була присвячена ранній історії України (Л. Білецький), а чотири доповіді – розвиткові мистецтва (Д. Горняткевич, П. Курінний, О. Повстенко, Н. Полонська-Василенко). Крім тематичних, прозвучали доповіді загального характеру про справи організації української науки (Д. Дорошенко), про археологічну роботу за 25 років (П. Курінний).Незабаром було переобрано президію групи: Керівним Членом було обрано Вадима Щербаківського, а заступником – Л. Чикаленка, хоча спочатку Керівним Членом групи було обрано П. Курінного, на секретаря групи обрали Марка Антоновича ((Там же, ч. 2, 1946 (лютий), стор. 3.)).

27 січня, а отже, на першій конференції УВАН, відбулась нарада по обранню президії УВАН. Президентом, більшістю голосів, обрали відомого українського історика Дмитра Дорошенка  ((Там же. – С. 9.)), на цій посаді він перебував до кінця свого життя.

Вміщено тут було і реферат відгуків у пресі про першу наукову конференцію УВАН. Наприкінці цього випуску було надруковано програму конференції групи історії та теорії літератури спільно з групою мовознавства, присвячену Лесі Українці.

До третього випуску (березень 1946 р.) ввійшов детальний опис перебігу конференції груп історії й теорії літератури та мовознавчої, а також інформативні повідомлення про створення мистецтвознавчої групи УВАН і Товариства охорони українських пам’яток на чужині при УВАН. Тут було вміщено і Статут товариства, який передбачав його завдання, основними із яких були реєструвати, зберігати і опрацьовувати усі українські пам’ятки на чужині без огляду на їх часове або тереневе походження та закріпляти усі сліди перебування українців на чужині ((“Статут Товариства охорони пам’яток на чужині”, Там же, №3. 1946 р. (березень), стор.9.)).

Важливе значення для розуміння умов становлення Академії мають реферативні матеріали, в яких було зроблено огляд статей і книг, що з’явились “поза УВАН”, зокрема статті М. Чубатого в газеті “Свобода” про організацію наукових сил, в якій вміщено аналіз ситуації, що склалася в науці і було запропоновано шляхи виходу з неї, а також рецензій Л. Білецького на працю Степана Гаєвського “Олександрія” в давній українській літературі” та В. Державина на видану на правах рукопису працю М. Антоновича “Чи були кіммерійці в Україні (до питання про походження кіммерійців)”.

У четвертому числі “Бюлетеня” було вміщено Програму наукової конференції всіх груп УВАН, а також докладе повідомлення про наукову конференцію мистецтвознавчої групи УВАН, яка відбулася 3-4 квітня, самоконспекти виступів на конференції (П. Курінного про принципи періодизації українського мистецтва, Д. Горняткевича про Миколу Самокиша, В. Державіна до проблематики класицизму). Далі висвітлювалося перебіг першої конференції Зоологічної групи УВАН. Уміщено в цьому числі було й інформацію про створення природознавчої групи УВАН. Завершували випуск традиційні вже розділи, де розкривалися відгуки преси на роботу УВАН і рецензувались праці, що виходили поза межами академії.

П’ятий “Бюлетень” містить інформацію лише про дві наукові конференції – коротку про заплановану третю мовознавчу конференцію УВАН (9-10 травня 1946 р. у Фюсені), і дуже детальну – про Шевченківську конференцію всіх груп УВАН (24-25 квітня), на якій виступили Л. Білецький, Д. Дорошенко та інші. Тут було також подано конспекти та автоконспекти вислуханих доповідей – Л. Білецького про перебування Т. Шевченка в Яготині, Г. Ващенка про погляди Шевченка на психологію мистецької творчости, С. Гаєвського (єпископа Сильвестра) про основні принципи творчости Шевченка, Д. Чижевського про деякі проблеми формального боку віршів поета, Я. Рудницького про наголос у поезії Шевченка, Ю. Шереха (Шевельова) про еволюцію поетичної мови Шевченка, В. Лева про лексику ранньої творчості поета, С. Жука про портрети Шевченка в скульптурі, П. Курінного про Шевченка як дослідника пам’яток української культури, П. Мегика про малярську творчість поета, Д. Горняткевича про два малярські цикли Шевченка та О. Повстенка про архітектурні праці поета.

Шостий “Бюлетень” містить інформацію про перебіг ІІІ-ої мовознавчої конференції УВАН, конспекти виступів В. Чапленка, В. Лева, В. Державина, Д. Чижевського, В. Мацяка, М. Пшепюрської, А. Коцевалова. Були тут опубліковані і конспекти двох доповідей на Шевченківській конференції, які не ввійшли до п’ятого випуску – В. Січинського та П. Феденка. Решта матеріалів мала інформаційний характер: повідомлення про заплановані конференції груп історії літератури та мовознавства до 30-ліття від смерті І. Франка (29-30 червня 1946 р.) та конференцію зоологічної групи УВАН, про створення групи психології і педагогіки, звіти про діяльність Товариства охорони українських пам’яток на чужині, наукової бібліотеки у Фюсені. Також тут було вміщено виписку з Постанови Президії Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ) в Німеччині від 4 червня про те, що центром наукової роботи на еміграції стає Українська Вільна Академія Наук, яка має об’єднувати всі наукові сили у всіх зонах окупації. Завершувало випуск традиційне повідомлення про відгуки преси на наукові конференції УВАН.

У сьомому випуску “Бюлетеня” підводилися підсумки за півріччя діяльності УВАН і було вміщено змінене “Положення про УВАН”. Воно доповнювалося тезою про затвердження Нарадою керівних членів пропонованих фаховою групою нових членів УВАН (п.5), а також трьома новими пунктами: 13 – про кошти УВАН, які складаються з асигнувань Центрального Представництва, надходжень від спеціально влаштованих концертів, вечорів тощо, а також прибутків від продажу видань, грошових пожертв тощо; про видатки УВАН і контроль за ними та про штамп і печатку академії (п.15).

У цьому випуску було вміщено інформацію про перебіг конференції, присвяченої Іванові Франку (з додаванням конспектів виступів), а також про заплановані наукові конференції історичної та мистецтвознавчої груп УВАН.

Восьмий-дев’ятий випуск “Бюлетеню” подавав перебіг першої наукової конференції Історичної групи УВАН, яка відбулася 6 липня. На початку повідомлялося про відокремлення цієї групи від групи перед- та ранньої історії у липні 1946 р., про наради, що відбулися, обрання керівництва групи (керівний член – проф. Д. Дорошенко, заступник – проф. Б. Крупницький, вчений секретар – проф. В. Мацяк). Дійсними членами було обрано проф. М. Андрусяка, І. Витановича, В. Дубровського, М. Чубатого, О. Шульгина, А. Яковлєва та о. д-ра Й. Скрутеня.

Відкрив конференцію проф. Д. Дорошенко доповіддю про розвиток науки за межами України у міжвоєнний час. Другу доповідь зробив проф. Б. Крупницький (її конспект було вміщено у “Бюлетені”). Крім того, було вміщено конспекти доповідей Н. Полонської-Василенко про вивчення історії Південної України в ХХ ст., В. Мацяка про деякі проблеми у дослідах найдавнішої доби, О. Пріцака про Жванецьке перемир’я (за “Хронікою” Наїма), С. Жука про український Петербург і його роль у будуванні Української держави. Було висвітлено також перебіг конференції та конспекти доповідей (Д. Горняткевича, В. Гаєвського, В. Державина) мистецтвознавчої групи УВАН.

Десятий “Бюлетень” містив інформацію про перебіг та конспекти тез наукової конференції мовознавчої групи УВАН (проф. Д. Чижевського, В. Чапленка, Я. Рудницького, В. Лева, К. Кисілевського).

В останніх, десятому-одинадцятому випусках “Бюлетеню” було також вміщено матеріали конференцій – другої конференції групи перед- і ранньої історії (9-10 листопада 1946 р.), де було зроблено доповіді проф. П. Курінним про діяльність групи за час від першої конференції, а також доповіді з проблематики конференції (М. Міллером, Л. Чикаленком, В. Петровим, А. Коцеваловим, В. Січинським, Я. Рудницьким, В. Мацяком, О. Оглоблиним, О. Пріцаком, П. Хрущем, Д. Горняткевичем, Н. Кордиш). Не менш важливою є інформація про другу конференцію історичної групи УВАН з конспектами доповідей проф. О. Оглоблина про українсько-шведський союз 1708 року, Б. Крупницького про проблему упадку Батурина, а також другу – про мазепіану в закордонних архівах, Д. Олянчина про Івана Мазепу. Вміщено у “Бюлетені” було і конспект доповіді, яка прозвучала на першій конференції історичної групи УВАН – О. Оглоблина про “Історію Русів”. Як бачимо, у конференціях секцій брали участь не тільки їх члени, а й всі бажаючі науковці. Завершено №11-12 “Бюлетеня” було інформацією про конференцію сходознавчої групи УВАН з конспектом доповідей М. Антоновича, В. Дубровського та О. Пріцака.

Отже, навіть стислий огляд “Бюлетеню Української Вільної Академії Наук” дає можливість уявити процес становлення академії, участь у ньому науковців, які опинилися поза межами рідної землі. “Бюлетень УВАН”, по-суті, став досить вдалою спробою створення хроніки її діяльності, а тезові конспекти доповідей, що прозвучали на конференціях, при врахуванні того факту, що частина їх так і не була пізніше опублікована у вигляді окремих статей, дають уявлення про проблематику наукових досліджень. В цілому, у поєднанні з іншими джерелами, “Бюлетені УВАН” 1946 – 1948 років уможливлюють відтворення подій початкового етапу існування Української Вільної Академії Наук і тому це джерело заслуговує на публікацію.

Зокрема, важливі джерела до вивчення історії української історичної науки в діаспорі містить архів Українського Історичного Товариства в м. Кенті (США). Серед інших матеріалів тут зберігаються офіційні документи УІТ, значний обсяг листування відомих українських вчених, серед яких – історики Олександер Оглоблин, Наталія Полонська-Василенко, Дмитро Дорошенко, о. Іриней Назарко, археологи Ярослав Пастернак, Петро Курінний, письменниця Докія Гуменна, літературознавці Юрій Лавріненко, Петро Одарченко та багато інших. Серед епістолярію зберігаються також листи відомого українського бібліографа і книгознавця, дійсного члена Української Вільної Академії Наук і одного із членів-засновників Українського Історичного Товариства Лева Биковського.

Ім’я Лева Юстимовича Биковського (1895 – 1992), як і багатьох наукових діячів діаспори, досить відоме сьогодні за межами України, лише відносно недавно повернулося на батьківщину. Хронологія цього повернення виглядає таким чином: 1995 року на рідній вченому Звенигородщині було заплановано заходи з нагоди відзначення 100-річчя від дня його народження, які передбачали оформлення тематичної експозиції у Звенигородському краєзнавчому музеї, проведення вечора пам’яті, присвяченого Л. Биковському в його рідному селі Вільховець, проведення в бібліотеках Черкаської області читань, присвячених популяризації його творчої спадщини тощо ((Додаток №2 до постанови Колегії управління культури від 5 жовтня 1995 р. №11/3. (Архів УІТ в м. Кенті, США)). В травні 1995 р. Національною парламентською бібліотекою та Комісією з історії науки й техніки Наукового Товариства ім. Шевченка було проведено наукові читання, присвячені Л. Биковському ((У читаннях взяли участь Н. Казакова, С. Білокінь, Ф. Погребенник та ін.)). Подібні читання були проведені у жовтні того ж року Інститутом української книги (( Наукові читання Інституту української книги, присвячені 100-річчю з дня народження Л. Биковського // Бібл.-бібліогр. класифікації та інформаційно-пошукові системи: Тези доп. міжнар. наук. конф., 10-12 жовтня 1995 р. – К., 1995. – С.96-107. У читаннях взяли участь П. Тронько, П. Голобуцький, Б. Грановський, Т. Ківшар, Н. Ольховик та ін.)). У 1996 р. Національною парламентською бібліотекою України в серії “Видатні діячі української книги” було видано біо-бібліографічний покажчик “Левко Устимович Биковський (1895 – 1992)” ((Левко Устимович Биковський (1895 – 1992). Біо-бібліографічний покажчик / Укладач Н. Казакова. – Київ, 1996. – 46 с.)). У червні того ж року у Вільховці на честь дослідника було встановлено пам’ятний знак ((Хоменко, В., Ольховий, Я. У Вільховці відкрито пам’ятний знак Л. Биковському // Шевченків край. Громадсько-політична газета Звенигородщини. – №49 (9609). – 19 червня 1996.)). Крім того, Українським Історичним Товариством та Національною парламентською бібліотекою України було укладено “Проект дослідження книгознавчої, бібліотекознавчої та бібліографічної діяльності Л. Биковського в Україні” ((Проект дослідження книгознавчої, бібліотекознавчої та бібліографічної діяльності Л. Биковського в Україні. – Архів УІТ. – Ф. “Л. Биковський”.)).

У 1997 р. спільними зусиллями Українського Історичного Товариства, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Комісії бібліографії і інформатики Міжнародної Асоціації Україністів було перевидано авторський покажчик друкованих і рукописних праць науковця “У службах українській книжці” ((Биковський, Лев. У службах українській книжці. / Упорядники Л. Винар та Я. Ісаєвич. – Львів–Нью-Йорк, 1997. – 327 с.)), вперше виданий у 1972 р. у Денвері ((Биковський, Л. У службах українській книжці: Біо-бібліографія. – Денвер: Український Бібліологічний Інститут, 1972. – 275 с.)) та доповнений за 1972 – 1980 рр. ((Биковський, Л. У службах українській книжці. Біо-бібліографія. Частина друга за 1972 – 1980 роки. – Денвер: Український Бібліологічний Інститут, 1981. – 245 с.)). Того ж року відомий український джерелознавець М. Ковальський опублікував статтю про теоретичні і практичні здобутки Лева Биковського у галузях бібліотекознавства і книгознавства ((Ковальський, М.П. Теоретичні та практичні здобутки в галузях бібліотекознавства та книгознавства<span> </span>видатного українського бібліолога Лева Биковського (1895 – 1992) // Наукові записки: Острозька академія. – Острог, 1997. – Т.1. – С.52-56.)). В цілому ж дослідження, присвячені Л. Биковському, сьогодні не є численними (( Див. Казакова, Н.В. Український книгознавець Л. Биковський – кореспондент Українського наукового інституту книгознавства // Історія бібліотечної справи в Україні. Зб. наук. праць. – К., 1995. – Вип.1. – С.67-73; Винар, Л. Лев Юстимович Биковський // Український історик. – 1993. – Т.ХХХ. – Ч.1-4. – С.200-205; Винар, Л. Лев Биковський: життя і діяльність (1895 – 1992) (Біографічний нарис) // Биковський, Л. У службах – Львів – Нью-Йорк, 1997. – С.11-36.)). На жаль, дотепер не перевидано спомини бібліолога “Від Привороття до Трапезунду” (Мюнхен – Денвер, 1969) та “Книгарні – Бібліотеки – Академія” (Мюнхен – Денвер, 1971), а також дослідження з українсько-єврейських відносин, присвячене відомому політичному і освітньому діячеві Соломонові Ґольдельману (Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1980) (( Биковський, Л. Від Привороття до Трапезунду. Спомини (1895 – 1918). – Мюнхен – Денвер, 1969. – 135 с.; Биковський, Л. Книгарні – Бібліотеки – Академія. Спомини (1918 – 1922). – Мюнхен – Денвер, 1971. – 153 с.; Solomon I. Goldelman: A portrait of a politician and educator, 1885 – 1974. – 98 p.)), вперше видані Українським Історичним Товариством.

Лев Биковський народився 10 квітня (ст. ст.) 1895 року у родині Юстима та Ганни Биковських у с. Вільхівка на Звенигородщині. Навчався у Київській Реальній школі, Комерційній школі у Звенигородці. По закінченні школи зі срібною медаллю вчився у Політехнічному, згодом – Лісовому інститутах у Петербурзі. В цей час Лев Биковський стає активним діячем українського національно-культурного руху, цікавиться українською книжковою справою ((Лотоцький, О. Сторінки минулого. – Варшава, 1933. – Ч.2. – С.102.)). Під час Першої світової війни він служив при “воєнно-дорожному відділі Міністерства внутрішніх справ”, пізніше – на Закавказькому російсько-турецькому фронті. Перебуваючи у Трапезунді, він заснував українську книгарню видавничого товариства “Друкар”, опублікував перші публіцистичні статті.

Під час українських Визвольних змагань Л. Биковський працював у Міністерстві закордонних справ УНР, за часів гетьманату займався організацією українських видавництв і друкарень, з 1919 р. працював у Національній бібліотеці в Києві.

У жовтні 1921 р. Лев Биковський виїхав до Польщі, де навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського університету, закінчив курси бібліотекознавства Варшавської Публічної бібліотеки. Після переїзду в 1922 р. до Чехословаччини навчався на економічно-кооперативному факультеті Української Господарської Академії, який закінчив у 1927 році з дипломом інженера-економіста. Весь час свого навчання Л. Биковський займався редакторською і видавничою справою, співпрацював у Українському науковому Інституті Книгознавства. На формування вченого-бібліолога великий вплив мав відомий чеський теоретик-бібліограф Владислав Ян Живний, під керівництвом якого Лев Биковський працював у Чехословацькому бібліографічному інституті та Національній бібліотеці в Празі і займався теоретичною бібліологією ((Migoń, Krysztof, Księgoznawstwo ukraińskie w dwudziestoleciu międzywojennym // Studia o książce. – T.1. – Wroclaw, 197. – S.27.)). По поверненні до Варшави Лев Биковський працював у Варшавській публічній бібліотеці, яку очолив у 1942 р., викладав у заснованій ним у 1929 р. Бібліотекарській школі.

В цей час Лев Биковський був обраний членом Бібліографічної комісії НТШ у Львові. У 30-х роках став співзасновником Українського Чорноморського Інституту ((Про наукові установи в еміграції див. Wynar, L. Ukrainian Scholarship in Exile: The DP Period, 1945 – 1952. – Kent, Ohio, 1989. – 72 p.; Биковський, Л. Українські науково-дослідчі інститути (1940 – 1952) // Нові дні. – Квітень, 1953. – С.15-18.<span> </span>Про Чорноморський Інститут також див.: Биковський, Л. Український Чорноморський Інститут // Визвольний шлях. – Жовтень, 1957. – Кн. 10/46 (120). – С. 1125-1136; Листопад, 1957. – Кн. 11/47 (121). – С.1255-1265. Окремим виданням: Биковський Л. Український Чорноморський Інститут. – Мюнхен: Український Технічно-Господарський Інститут, 1970. – 168 с.)) у Варшаві, в якому став секретарем. Пізніше став у витоків Українського Суходолового та Українського Океанічного Інститутів    ((Про теоретичні засади діяльності Інститутів див.: Биковський Л. Україна над океаном. – Одеса, 1945. – 19 с.; ІІ-ге вид. – Одеса – Владивосток, 1946, 16 с.; ІІІ-є вид. – Франкфурт, 1946. – 25 с.)).

Після Варшавського повстання 1944 р. виїхав з родиною до Німеччини, а в 1948 р. – до Америки. В Німеччині спільно з В. Дубровським і В. Державіним відновив видання “Чорноморського збірника”, діяльність Українського Суходолового і Українського Океанічного Інститутів, у 1945 р. започаткував видання українського циклостилевого часопису “Короткі Вісті”. Після заснування Української Вільної Академії Наук очолив її Книгознавчу комісію. Але, як і пізніше більшість мешканців таборів для переміщених осіб, у червні 1948 р. переїхав до Сполучених Штатів Америки.

З 1948 по 1954 р. Лев Биковський мешкав у Нью-Йорку, а від 1954 р. – в Денвері (Колорадо). В Нью-Йорку він включився у наукове життя – став членом управи заснованої 1950 р. Української Вільної Академії Наук у США, засновником Чорноморської комісії Академії, засновником (разом із Іваном Світом) Інституту Зеленої України. Переїхавши до Денверу, він заснував “Денверську групу Української Вільної Академії Наук у США”, де став секретарем. Багато уваги дослідник приділяв збиранню джерельних матеріалів про українське еміграційне життя в Америці, писав і стимулював інших до написання спогадів.

У 60-х роках Лев Биковський став одним із засновників Українського Бібліологічного Інституту (спільно з Л. Винарем), підтримав ідею створення україномовного історичного журналу “Український Історик” та Українського Історичного Товариства, де пізніше активно співпрацював майже до самої смерті. Крім УІТ, Л. Биковський співпрацював з УВАН у Нью-Йорку, Українським Технічно-Господарським Інститутом, Інститутом Дослідів Волині (Вінніпег) та ін., друкував свої праці в журналах “Український Історик”, “Визвольний шлях”, “Літопис Волині”, “Наукові записки УТГІ” та ін. виданнях в різних країнах. У 1971 р. Лев Биковський отримав вчений ступінь доцента з ділянки книгознавства, наданий професорською радою Економічного факультету УТГІ. Помер вчений у січні 1992 р.

Лева Биковського і відомого українського історика та організатора наукового життя Любомира Винара довгі роки об’єднували дружні відносини і багато спільних наукових проектів. Як вже згадувалося, вони у 1961 р. заснували і очолили Український Бібліологічний Інститут. Лев Биковський, безумовно підтримавши ідею створення українського історичного журналу на чужині і, пізніше, Українського Історичного Товариства, став членом-засновником і ентузіастом УІТ, активно співпрацював у журналі “Український Історик”. Любомир Винар був редактором багатьох книг бібліолога. Пізніше Л. Биковський згадував про свою співпрацю з редактором “Українського Історика” і секретарем, а згодом, головою УІТ: “Назагал підстави і види нашої співпраці усталювалися під час побачень та в нашому листуванні. У своїх науково-організаційних мандрівках д-р Л. Винар завжди знайшов час відвідати мене в Денвері. Ці відвідини часто перетворювалися у справжні довірочні конференції, присвячені різним питанням наукового життя, історії і бібліографії. Обширне листування наше продовжувало і доповнювало їх” (( Биковський Л. Наша співпраця: риски до портрета Л. Винара (З нагоди ювілею історика) // На службі Кліо. Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. – Київ – Нью-Йорк – Торонто – Париж – Львів, 2000. – С.63.)).

Листи Лева Биковського до Любомира Винара ((Любомир Роман Винар (нар. 2 січня 1932 р.) – відомий український історик і бібліограф, засновник і багаторічний редактор журналу “Український Історик”, ініціатор і багаторічний голова (від 1980 р.) Українського Історичного Товариства. З 1951 р. – в США. Голова Історичної секції УВАН у США, президент Світової Наукової Ради СКУ. Автор численних праць з історії української козаччини та історіографії. Голова Історичної секції УВАН у США, президент Світової Наукової Ради СКУ.)), які тут публікуємо, написані у 1963 та 1964 р., хоча в цілому масив листування між ними представлений а архіві Українського Історичного Товариства кількома десятиліттями. Листування саме цих років стало об’єктом уваги тому, що це був час становлення журналу “Український Історик”, який редагував Л. Винар, і початків формування Українського Історичного Товариства, яке пізніше об’єднало багатьох українських вчених.

Листи надруковано на машинці на папері формату А-4, кожен підписаний автором, є рукописні вставки. В тексті збережені авторські підкреслення. Рукописні вставки подано курсивом. Друкуємо листи зі збереженням правопису автора, виправляючи лише безсумнівні помилки.

№1

Жовтень 28, 1963

Денвер, Колорадо

До: Вп. Пана Л. Винара,

філ. д-ра в Боулдері, Колорадо

Високоповажаний Пане Докторе!

Дякую за ласкаву відповідь і згоду виголосити доповідь на чергових сходинах Денв. групи УВАН дня 16 листопада 1963, в суботу о год. 6-ій веч. Сьогодні замовив залю на цей день в Публ. Бібліотеці.

Тема доповіді: “Максим Перебийніс – трибун української черні”, що Ви її вибрали, з циклю Ваших студій над укр. козаччиною, є вельми цікавою і напевне стягне більшу авдиторію, тим більше, що дещо з цього вже було друковане з Вашої руки в квартальнику “ОВИД”, Чикаго. Тепер, маючи до диспозиції цілий вечір, Ви зможете ширше розгорнути цю тему…

Безперечно, що виставка Ваших творів підчас засідання буде окрасою засідання і дуже прошу принести їх якнайбільше!

В зв’язку з вищеподаним я від сьогодні почав виготовляти запрошення на засідання, для контролі дозволю собі і Вам надіслати.

Так, в своєму часі я читав в пресі про збори “ЗАРЕВА” (( “Зарево” – студентсько-академічна організація національного солідаризму, заснована в Мюнхені в 1949 році. Діяла в 1950-их і в ранніх 60-их роках ХХ ст. До неї входили Марко Антонович, Аркадій Жуковський, Богдан Винар, Любомир Винар, Микола Плав’юк та ін. Видавався інформаційний бюлетень “Листок дружби” і журнал “Розбудова держави”.)) і доручення Вам редагувати “Історичний Збірник” ((“Історичний збірник” – йдеться про запланований з початком 60-их років збірник наукових праць Української Вільної Академії Наук. Не був виданий. Головним редактором був І. Лисяк-Рудницький.)). Тепер виявляється, що то буде квартальник. Щиро Вам бажаю щоб Ви були щасливіші в цих справах за Вашого брата – дра Богдана Винара ((Богдан Винар (нар. 1926 р.) – відомий економіст і бібліограф, член-засновник “Зарева”, д. член УВАН, НТШ та УІТ, редагував журнал “Розбудова держави” в 1950 роках. З 1950 р в США. Автор праць з історії української економіки, бібліотечних наук, співробітник ЕУ. Співпрацював в Денвері з Левом Биковським.)) в його редагуванні “Розбудови держави” ((“Розбудова держави” – квартальний журнал “Зарева”, кілька чисел було видавано з 1949 р. циклостилем у Мюнхені, з 1951 р. – друкувався як журнал у Монреалі, в 1954 р. – у Клівленді, 1955 – 1957 рр. – в Денвері. В 1949 – 1953 рр. редагував М. Антонович, 1954 – 1957 рр. – Б. Винар.)) з доручення тогож “ЗАРЕВА”! І так само як я охоче брав уділ в його намірах, так само охоче візьму уділ і в Ваших піприняттях в цьому напрямі.

Я можу дати Вам статтю п. з. “До проблематики життєпису Юрія Липи” розміром біля 10 сторін. Він був вбитий десь 2 серпня 1944, отже потрібуєте той матеріял для третього числа за 1964 рік в пошану 20-ліття з дня смерти. Я таку статтю виготовлю Вам заздалегідь. Вона буде оперта не тільки на моїх особистих споминах але на біля 25 джерелах, поданих в кінці статті.

Незалежно від того я маю дещо матеріялу приготовленого для 2-го Збірника – Литовського, який вже не вийшов. З того матеріялу можу частину дати Вам до відділу “З Архіву”: 1. Свідоцтво, що його видав міністр Ів. Огієнко Ю. Липі до вступу до Познанського університету, 2. Лист пок. Іл. Косенка з Парижа про перебування Ю. Липи в Парижі і арешт його за крадіжку книжки в книгарні. 3. Витяг з листа до мене дра В. Безушка про Липів за час їх перебування в Яворові. Було би добре щоби Ви, буваючи в Денвері, знайшли час відвідати мене вдома і на місці оглянути ці матеріяли, тоді я переписав би їх на машині в вигляді пристосованому для друку.

Незалежно від того, як вже було говорено, я маю для Вас томи 1-4 “Зошитів Гісторичних” польських із Парижа, про які можете написати відповідну замітку, тоді може вони надсилатимуть Вам ці публікації задармо?

З огляду на вищезгадане варто було би умістити і бібліографічну замітку про Збірник: ЮРІЙ ЛИПА (1900 – 1944). кн. І, Женева (Майнц Кастель) 1947.

Незалежно від того в міжчасі я почав складати свій життєпис. З того написав вже п’ять розділів від 1895 до 1918 року: 1. По лісничівках Звенигородщині (вислано до друку до “Визв. шляху”. (1895 – 1905)*. 2. Звенигородська Комерційна Школа (1905 – 1912), після доповідження цього матеріялу може бути друкований. 3. В Петрограді (1912 – 1915), після доповідження може бути друкований. 4. На Північному фронті (1915 (16)), вислано до друку в “ОВИДІ”. 5. Українці в Трапезунті у ХХ-му ст. (1917 (18)) ((Пізніше було опубліковано у споминах “Книгарні – Бібліотеки – Академія.)). Доповідалося, вислано до друку в “Визв. Шляху”.

Після опублікованих згаданих п’яти розділів в ріжних часописях приступлю до написання другого циклю п. н. “Київська доба” (1918 – 1921), що становитиме “другий” том моїх споминів. Рівно ж за пів року буде готова моя розвідка “Українці в Денвері, історичний нарис”.

Після Вашої доповіді слідуюче засідання відбудеться наприкінці січня або на початку лютого. Доповідатиме пані Марія Галун-Бльох на тему “Укр. етнограф Губенко в американській літературі. Літ.-істор. нарис. Наступне засідання – в квітні – травні 1964 я займу своєю доповіддю. Чимало з доповіджених на наших засіданнях матеріялів зможете використати в своєму квартальнику**.

Ваш Л. Биковський

№2

Серпень 20, 1964

Денвер, Колорадо

До: Хвальної Редакції

Укр. Історика

в Боулдері

Високоповажаний Пане Редакторе!

Вернувши з поїздки до Нью Йорку й Вашинґтону до Денверу маю честь зголоситися до дальшої співпраці.

З розмов з редактором “Історичного збірника” УВАН ((редактором Історичного збірника УВАН – йдеться про І. Лисяка-Рудницького.)) і членами Управи відніс враження що видання першого збірника є ще музикою дальших днів: ще не усталений зміст, ще не зібрані кошти і внутрішні протиріччя…

Тому було прикро, що я не зміг взяти зі собою певну кількість примірників УІ про який знають на Сході ЗДА і питають про нього.

У зв’язку з цим дозволяю собі спитати як стоїть справа видання чергового подвійного УІ за 1964 рік і як стоїть справа відбитки з нього моєї статті про Юрія Липу?

Я був Вам надіслав виправлену статтю-рецензію на працю проф. С. Ґольдельмана (( Соломон Ґольдельман (1885 – 1974) – громадський діяч, соціолог-економіст, член Центральної Ради, за Директорії – секретар праці і в.о. секретаря в справах національних меншостей, пізніше – товариш мін. торгу й пром-сти, згодом – тов. мін. праці. З 1920 р. – на еміграції. З 1922 р. – доцент, з 1925 р. – професор Української Господарської Академії в Подєбрадах, згодом – УТГІ. З 1939 р. – в Палестині. Викладав у Л. Биковського.)) “Автономія…” для слідуючого числа, отже яка її доля?

В справі рецензії на Щоденник п. М. Шаповала ((Микита Шаповал (1882 – 1932) – відомий політично-громадський діяч, публіцист, соціолог і письменник, член Центральної Ради, уряду В. Винниченка, Директорії. Видавець і співредактор журналу “Українська хата” (1909 – 1914). З 1919 р. – на еміграції – в Будапешті, згодом – у Празі. Автор численних публіцистичних праць і спогадів.)), тт. 1-2, Нью Йорк 1958 я розмовляв в Нью Йорку з інж. Олексою Козловським, який був близький до тогочасних подій і знає всі скорочення прізвищ в цьому творі. Він відповів, що охоче напише того роду рецензію до УІ, якщо редакція звернеться до нього у цій справі. Тому подаю Вам його адресу. Пишучи до нього в цій справі звольте покликатися на мене, це йому нагадає нашу розмову і приспішить справу, тому що я не можу написати того роду еляборат…

Перебуваючи в Нью Йорку і Вашинґтоні я розмовляв з різними особами. Зокрема добродій А. Трачук, кол. редактор “Крем’янецького Вістника” зголосив до УІ розвідку “Укр. преса за німецької окупації в 1941 – 1944 рр.” історично-бібліографічного характеру. Цю розвідку він нині викінчує, має її реферувати на засіданні Бібліологічної Секції УВАН в Нью Йорку і після того перешле Вам через мене. Він має різні непорозуміння з УВАН, особистого характеру, і бажає друкуватися поза цією установою. Він має велику збірку архівних матеріялів, відозв, летючок, часописів і т.п. матеріялів зі згаданих часів.

Проф. Микола Чубатий (( Микола Чубатий (1889 – 1975) – відомий історик української церкви і права, дійсний член НТШ. Вивчав теологію, історію і право у Львівському та Віденському університетах, професор Львівського таємного Українського Університету (1920 – 1923), Греко-Католицької Богословської Семінарії, згодом – Академії (1927 – 1938), УВУ та Українського Католицького Університету (з 1963). З 1939 р. – в США, засновник і перший голова НТШ в Америці. Автор багатьох досліджень з історії церкви та права. Член-засновник УІТ.)), якого я зустрів в книгарні Сурмача, повідомив мене, що в Римі стараннями Митрополита Сліпого (( Сліпий Йосиф (1892 – 1984) – видатний діяч Української Католицької Церкви, Верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький. Доктор богослов’я, проф. догматики, пізніше – ректор Греко-католицької духовної семінарії у Львові (Греко-католицької Богословської академії), організатор Богословського наукового Товариства, засновник та редактор квартальника “Богословія” (з 1923 р.), з 1931 р. – заступник голови Українського Католицького Союзу. Неодноразово був засуджений радянською владою і відбув 18 років у засланні в таборах Сибіру та Мордовії. Звільнений з таборів за клопотанням папи римського, 1963 р. переїхав до Риму. )) засновується Український Католицький Університет для всіх віровизнань, праці якого мають бути оперті на архівах Ватиканської Бібліотеки, він є запрошений, між іншим на викладача, і можливо невдовзі переїде з Нью Йорку до Риму…

Інж. Ю. Сластіон (( Юрій Сластіон (1903 – дату смерті встановити не вдалося) – архітектор, маляр і композитор, народився у Миргороді, з 1949 р. – в США. Автор живописних, музичних творів, наукових статей.)) виготовив розвідку “Про церкву Мазепи в Суботові”, історично-мистецького характеру, буде її доповідати на одному із засідань Денв. Групи УВАН і після того має намір друкувати її в “Новому Літописі”, Вінніпеґ. Було би добре щоби Ви, перебуваючи випадково, в Денвері зазнайомились з цим матеріялом і може перетягли його на сторінки УІ?…

З розмов з різними особами маю можливість подати для відділу: Над чим працюють українські науковці слідуючи відомости:

Аркадій Трачук виготовив для друку такі розвідки: 1. Українська преса за часів німецької окупації України в 1941 – 1944 рр. історично-бібліографічного характеру. 2. Робітнича справа на Україні в 1941 – 1944 рр. 3. Укр. с. господарство в 1941 – 1944 рр. 4. Бібліографія розпоряджень та оголошень виданих жидівськими громадами на Україні і німцями в 1941 – 1944 рр. (між іншим ця тема була зголошена на УВАН-і в Нью Йорку, яка перелякалась і відкинула цей виклад, у той же час жидівські наукові кола вельми зацікавились тим і побиваються за цими матеріялами, але власник їх і автор вважає що вони мають бути оголошені передовсім на сторінках укр. наук. видань!).

Микола Чубатий працює над монументальною розвідкою – “Історія християнства в Україні”, що має обіймати три томи. Том І-й вже друкується в Мюнхені, Німеччина, том ІІ-й виготовляється. Публікація вийде в серії: “Ukrainian Catholique University Press, Roma”.

Петро Одарченко ((Петро Одарченко (нар. 1903 р.) – відомий український літературознавець, мовознавець і фольклорист. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут. Неодноразово був на засланні в Сибіру, в Казахстані. В кінці Другої світової війни емігрував до Німеччини, де викладав у Православній Богословській академії. З 1950 р. – в США. Дійсний член УВАН і УІТ.)) працює над: 1. Продовженням монографії про Л. Українку, 2. Над поширенням своєї щойно виданої розвідки про “Світову славу Шевченка”, Чикаго 1964, 8, 55 ст. Вид. Укр. Публ.-Наук. Інституту.

Антон Лук’яненко, Англія, працює над дослідами лікування язви шлунка без операції з успішним вислідом. Позатим продовжує розпочаті його пок. дружиною Марією Лукіяненко “Старогрецькі міти” (в місячнику “Визвольний шлях”) і розпочав списувати свої спогади.

Левко Чикаленко  ((Лев Чикаленко (1888 – 1965) – відомий громадсько-політичний діяч і археолог, дійсний член НТШ (з 1932 р.) і УВАН (з 1945). З 1920 р. – на еміграції в Польщі, Чехословаччині, Франції, Німеччині. З 1948 р. – в США. Автор багатьох праць з археології.)) працює над спогадами з доби перебування в Польщі і поглиблює розвідку про “українців” на о. Сахалині (айносів), яку має виголосити на засіданні Денверської Групи УВАН.

Василь Іванис  ((Василь Іванис (1888 – 1974) – інженер-технолог і економіст. Після Визвольних змагань перебував на еміграції в Чехо-Словаччині, Польщі, Німеччині. З 1948 р. – в Канаді. Викладав в Українській Господарській Академії, УТГІ. Автор праць з хімії, економіки, історії.)) викінчив і нині друкує п’ятий том своїх мемуарів п. з. “Стежками життя”.

Докія Гуменна ((Докія Гуменна (1904 – дату смерті встановити не вдалося) – письменниця, належала до спілки “Плуг”, авторки  багатьох літературних творів. З 1951 р. – на еміграції в США.)) приготовляє для друку окремою книжкою свою розвідку “Родинний альбом”, що закінчується публікуватись на сторінках “Нових днів” (Торонто), видання має вийти фотографічним способом з ілюстраціями. Одночасно має готову для друку свою чергову книжку п. з. “Благослови Мати”.

Українська Вільна Академія Наук у США, з осідком у Нью Йорку, друкує Х-й том своїх англомовних “Анналів”, в яких поруч розвідок буде вміщений показник змісту й осіб за перших 10 томів.

Ігор Соневицький ((Ігор Соневицький (нар. 1926) – композитор, музикознавець і диригент, вчився у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові, Музичній академії у Відні, Державній музичній академії у Мюнхені. З 1950 р. – в США, викладав в Українському Музичному Інституті в Нью-Йорку (очолював у 1959 – 1960 рр.), диригент хору “Думка”. Автор багатьох музичних та наукових творів. Дійсний чл. УВАН і НТШ.)) виготовив для друку монографію про “Артема Веделя”, укр. духового композитора (1767 – 1806), яка невдовзі має вийти в серії видань УВАН у США.

Закінчуючи ці відомості і маючи надію побачитися особисто лишаюся з глибокою пошаною і привітом – Л. Биковський.

№3

Вересень 9, 1964

Денвер, Колорадо

До Хвальної Редакції

Укр. Історика

в Боулдері, Колорадо

Високоповажаний Пане Редакторе

Маю шану повідомити, що:

Залучую при сьому чек на 15 дол. за продані 15 примірників УІ. Варто мені підкинути ще 5 прим. для дальшого розпродажу.

Добродій Юрій Мошинський, з Денверу, передплатник УІ не отримав до цього часу чч. 2-3, за 1964 рік. Реклямував – тому я йому віддав свій примірник, котрий при нагоді прошу ласкаво мені звернути. Додаю до цього нову адресу Мошинського.

“Українські фонди в Слов’янській Бібліотеці” – так зветься праця молодого науковця д-ра Ореста Зілинського, що вийшла (у 1964 році?) в Празі, в Чехословаччині. Український відділ у тій бібліотеці нараховує 21 000 томів. Міжними є навіть першодруки І. Федоровича. Тексти основної статті – огляду подані в укр. і чеській мовах (“Свобода”, ч.167, 1964).

3. УВАН у США, Нью-Йорк, закінчує друк 10-го Річника Шевченко (останній з цієї серії), з 30 – 40 ілюстраціями. Присвячений – “Пам’ятникам Шевченкові” (історичний огляд).

Вже пройшли третю коректу всі матеріяли Х-го тому англомовних АНННАЛІВ УВАН у США, сподіваються, що на початку жовтня 1964 року цей том побачить світ…

Ред. Іван Світ ((Іван Світ (1897 – 1981(?) – український громадський діяч, журналіст і дослідник українського життя на Далекому Сході, з 1951 р. перебував в Америці. Був редактором і співредактором газет “Діло” (1932 – 1937), “Свобода” (1953 – 1989). Автор праць з історії українсько-японських відносин, персоналійних досліджень. Член УВАН, УІТ, співробітник журналу “Український Історик”.)), з дружиною, в першій половині вересня 1964 виїхав з Сіятлю Ваш. до Нью Йорку, Н.Й. В зв’язку з цим пише більшого розміру статтю-спогади п.з. “Два роки на Далекому Заході ЗДА”. Має в пляні розвідку про українсько-ніппонські  ((Так в тексті. Має бути “японські”.)) взаємовідносини на Далекому Сході, 1918 – 1945 рр.” розм. біля 100 – 120 ст. В травні-серпні 1964 Іван Світ мав у Сіятлі спеціяльну працю для проф. Ом. Пріцака ((Омелян Пріцак (н. 1919) – відомий український тюркознавець, ініціатор створення і багатолітній керівник кафедр українознавства у Гарвардському університеті (США). Автор праць з тюркології, історії України. Дійсний член УВАН і НТШ.)), який в липні 1964 виїхав з Сіятлю до Гарвардського унів. на постійне, а саме помагав йому в приготовленні рукописів для друку на спеціяльній машині – текстів у туркестанських мовах та казахській. Праця буде продовжуватися впродовж зіми 1964/1965 рр. Іван Світ також співпрацював з В. Несторовичем (( Володимир Несторович (1895 – 1980) – економіст, публіцист і педагог. Редагував видання “Торговля і промисл” (1934 – 1939), “Наш контакт” (1954 – 1959), з 1959 р. був співредактором “Нашого світу” в Нью-Йорку. Помер в Детройті.)) (допомагав йому в редагуванні його СПОГАДІВ. Вони є вже в друку в Чикаго, на його власні кошти!…). Іван Світ співпрацював також з Г. Костюком ((Григорій Костюк (псевдо – Подоляк) (1902 – 2002) – літературознавець і критик, на еміграції – голова об’єднання письменників “Слово” (Нью-Йорк).)) у матеріялах про ОЛЕСЯ ДОСВІТНЬОГО ((Олесь Досвітній – (1891 – рік смерті невідомий) – укр. письменник родом із Слобожанщини, соратник М. Хвильового. У 1930-х рр. був засланий і помер на засланні.)) , який був проїздом на Далекий Схід… його подорожні враження та коментарі й інші світлини будуть видрукувані у черговому збірнику СЛОВО, ч. 3 в Нью Йорку, що є в підготові до друку.

УКРАЇНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКА ФУНДАЦІЯ, з осідком у Онтаріо, Каліф. допомогова установа, виплатила укр. кільт. організаціям в 1963 році запомог в розмірі 235 дол. За 1964 рік буде виплачено у наступному 1965 році після чергової конвенції Фундації. Увага: Гадаю, що Укр. Історикові варто звернутися до Фундації за допомогою, для цього додаю адресу. Прохання писати в укр. мові….

Галина Журба ((Галина Журба (1988 – 1979) – укр. письменниця родом із Поділля, авторка багатьох літературних праць. Перебувала на еміграції в США, померла у Філадельфії.)) має, в своїх шпаргалах, СПОГАД про “Польське Повстання проти німців”, що був написаний в два роки після повстання.

Наразі це було би все…

З привітом Л. Биковський

В статті висвітлено участь представників української зарубіжної історіографії, серед яких були члени Українського історичного товариства в міжнародних історичних конгресах. Подано важливу інформацію про взаємовідносини українських дослідників.

Ключові слова: міжнародний історичний конгрес, Українське історичне товариство, українська зарубіжна історіографія. Download

В 1938 році Олег Кандиба вперше відвідав Америку. На жаль, цей період його життя дуже мало вивчений, що призвело до помилок у висвітленні його біографії в деяких енциклопедичних та довідкових виданнях, де часто згадується про приїзд вченого до США у зв’язку з працею в Гарвардському університеті[6]. Крім того, в біографічних студіях не висвітлено ролю О. Кандиби-Ольжича у творенні УНІА, і дотепер джерельно не розкрито ґенезу та діяльність Українського Наукового Інституту в Америці. В Енциклопедії Українознавства (т. 9, 1980) за редакцією Володимира Кубійовича і Encyclopedia of Ukraine (V. 5, 1993) за редакцією Данила Струка не знаходимо гасел про УНІА. Зрозуміло, немає інформації про Інститут і в сучасних енциклопедичних виданнях, що виходять в Україні. Відсутня згадка про УНІА й в монографії, присвяченій відомому українському вченому-помологу та культурно-громадському діячеві, голові Організації Державного Відродження України Олександру Грановському, який був одним із засновників Інституту[7]. Тому метою нашої статті є відтворення на основі архівних та інших матеріялів історії створення УНІА та ролі в ній Олега Кандиби-Ольжича, Олександра Грановського та інших політичних та культурних діячів.

В архівних фондах проф. Олександра Грановського і проф. Євгена Онацького, депонованих в Міннесотському університеті (University of Minnesota. The Immigration History Research Center. The Ukrainian Collection), зберігаються важливі матеріяли про Інститут і його засновників Олега Кандибу і Олександра Грановського. Згадано про ці матеріяли, а також частково їх опубліковано в журналі Український Історик у 1985 р.[8] В той же час, ще в 1980-х роках редактор Українського Історика, опрацьовуючи матеріяли про О. Кандибу-Ольжича, намагався уточнити деякі факти його біографії у членів ОУН, колеґ і друзів О. Кандиби, що мешкали в повоєнний час в США, Канаді та інших країнах, про що в архіві Л. Винара зберігається чимале листування. На цих та інших матеріялах базована стаття, в якій вперше в історіографії буде зроблено спробу на основі знайдених і значною мірою вперше введених до наукового обігу документальних джерел відтворити історію Українського Наукового Інституту в Америці. В той же час уважаємо, що цей нарис може бути доповнений пізніше при знаходженні нових документальних матеріялів.

При цьому висловлюємо щиру подяку п. Ірині Грановській, Організації Державного Відродження України (ОДВУ) в Сполучених Штатах Америки, які дали дозвіл на використання цих архівних матеріялів[9]. Дякуємо за допомогу в архівних розшуках п. Галині Миронюк, яка опікується українською колекцією Дослідницького Центру Імміграційної Історії в Міннесотському університеті. Також дякуємо за допомогу і дозвіл на використання документів в публікації кураторам колекцій Центру Сузан Ґріґґ (1984 р.) та Джоелу Вурлу (2003 р.). Частину документів, використаних при підготовці статті, друкуємо в джерельних додатках до неї.

ҐЕНЕЗА ІНСТИТУТУ

Ідея створення Українського Наукового Інституту (УНІА), правдоподібно, виникла в 1937 році, коли О. Кандиба перебрав керівництво Культурної Референтури ОУН. Як згадував В. Маруняк, центром КР ПУН була Прага, яка була тоді найсильнішим скупченням українських інтелектуальних кадрів і студентства поза межами України[10]. Як відомо, тут діяли Український Вільний Університет, Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, Українське Історично-Філологічне Товариство та інші культурні та мистецькі об’єднання. Культурна Референтура ОУН, на думку директора Інституту української літератури НАН України М. Жулинського, – “це справді було своєрідне міністерство культурної політики, адже було розуміння, що перед Організацією Українських Націоналістів стоїть завдання відвоювати, утворити і побудувати національну державу”[11].

Ольжич за короткий час зумів об’єднати біля Культурної Референтури поважні українські інтелектуальні сили. “До найцінніших співробітників Ольжича поза Прагою, – писав В. Маруняк, – належав проф. Євген Онацький в Римі зі своїми співробітниками, що студіювали чи перебували в Італії, в Сполучених Штатах Америки – О. Неприцький-Грановський, професор університету в Міннеаполіс, в Берліні – В. Панченко-Юревич та Б. Кентржинський до виїзду в Фінляндію”[12]. Але було вирішено, що такий Інститут найкраще зорганізувати в Америці, де мешкав проф. Олександер Грановський, голова Організації Державного Відродження України (ОДВУ) й відомий український вчений. Культурна Референтура розбудувала Культурно-Наукове Видавництво в Празі, створила Секцію мистців, письменників і журналістів УНО (1939), Комісію державного плянування (1939). УНІ в Америці мав стати науково-дослідним центром, який би об’єднував і координував діяльність українських вчених в Европі, Америці та Канаді. Крім того, на той час в США чи Канаді не було жодної української наукової установи й створення УНІ мало заповнити цю прогалину.

Ідея створення подібної установи, особливо на американському континенті, була дуже на часі і вже були спроби її розв’язання українськими вченими. Так, відома спроба створення Української Академії Наук в Чикаґо українським істориком, співробітником М. Грушевського в НТШ, викладачем історії слов’янських народів у Чиказькому університеті д-р Олександром Сушком[13]. Установа, за кілька років свого існування видала дослідження О. Сушка про Олександра Великого та П. Костаса про історію грецької мови. Але решта заплянованих праць так і не вийшла. Можна думати, що діяльність УАН в Америці була представлена однією особою її засновника, що викликало й негативну реакцію в українських науковців[14].

Ідея ожила у змінених міжнародних обставинах кінця 30-х років. Відомий український адвокат і громадський діяч П. Лазарович[15], в листі до О. Грановського згадував про обговорення ним ідеї створення такої наукової інституції і виготовлення короткого проєкту засад її діяльности під час перебування проф. Д. Дорошенка в Канаді в липні та серпні того ж 1938 р.[16] У 1941 р. проф. В. Тимошенко і проф. М. Чубатий намагалися створити подібну до УНІА установу – Українське Наукове Товариство, але і ця спроба не вдалася.

Переговори про створення Інституту з О. Грановським спочатку вів Омелян Грибівський, провідний член ОУН і відпручник ПУН на Південну і Північну Америку[17], який обговорював справу створення Інституту, а перед поверненням з Південної Америки до Европи у зв’язку із вбивством в Роттердамі Є. Коновальця, голови ПУН-у, написав проф. О. Грановському листа, в якому згадував про досягнуті домовленості. Про це знаходимо важливу інформацію в листі референта зв’язку ОУН Пригоди[18] до голови ОДВУ з 27 квітня 1938 року:

“Від. п. Гриб.[івського] дістали ми листа з дороги, в якому він звідомлює, що написав до Вас, Вельмишановний Пане Професор, листа і торкнувся в ньому всіх питань, про які він з Вами свого часу нараджувався, а в тому теж справи УНІ в вашому терені. Культурна референтура і ми надіємося, що Ви, Вельмишановний Пане Професор, присвятите тому питанню належну увагу, бо справа створення такої інституції, що науково обґрунтовувалаб та промощувалаб серед наукових кругів шлях українському імені і історії є як показується надзвичайно важливою і пекучою. Справа такого інституту є на часі ще строго довірочного характеру”[19].

Ініціятивну групу УНІА очолив О. Грановський, а його найближчим дорадником і співорганізатором став О. Ольжич. Грановський у листі до Кандиби від 3 жовтня 1938 р. коротко згадує передісторію Інституту:

“Я одержав Ваші листи з просьбою прискорити організацію Українського Наукового Інституту, а особливо тому, що в Европі назрівають великі події. Коли вперше я одержав припоручення минулого літа, яко вислід наших розмов з в. дел.[егатом] Гриб.[івським], просилося тримати цю справу строго довірочно до дальших повідомлень. Тому власне було мало зроблено, хоч начерк праці обдумувався. Тепер при нашій з Вами зустрічі ми цю справу ширше обговорили, я взявся до реалізації тої важної справи”[20].

Влітку 1938 року[21] Олег Кандиба перший раз приїхав до Америки на запрошення ОДВУ[22]. Вже тоді він був визнаним в світі молодим вченим-археологом, видатним поетом і провідним членом ОУН. Як археолог – фахівець з европейської неолітичної кераміки, він мав близькі наукові зв’язки з европейськими й американськими вченими, від 1932 р. у співпраці з американськими науковими установами проводив розкопки у Чехословаччині та Югославії, мав виклади в літніх семестрах Американської Школи Передісторичних Дослідів в Европі, співпрацював з Фоґґ музеєм мистецтва та Пібоді музеєм Гарвардського університету, друкував праці в Американському Журналі Археології[23]. Але ця співпраця відбувалася на европейських теренах.

Олег Кандиба приїхав до Америки для політичної, науково-організаційної та культурницької діяльности. Головні причини приїзду були: 1) Допровадити до організації Українського Наукового Інституту і 2) Взяти участь у Восьмому з’їзді ОДВУ і Другому Конґресі Українських Націоналістів Америки, що відбулися 3 – 5 вересня 1938[24]. Як відомо, в 1938 році в Америці мав відбутися Великий Збір Українських Націоналістів (ВЗУН), але через вбивство 23 травня того ж року в Роттердамі полковника Євгена Коновальця, відбуття Збору відкликали. Все ж таки члени ПУН приїхали взяти участь у з’їзді ОДВУ і націоналістичному конґресі. З’їзд відбувся в Ньюарку (штат Нью Джерзі), з 3 по 5 вересня 1938 р.[25] Крім О. Кандиби, в цих імпрезах брали участь ґен. Віктор Курманович, полк. Роман Сушко й Ярослав Барановський – усі члени Проводу ОУН. На думку Є. Скоцка: “Особливим завданням Ольжича була підготова мистецької частини заповідженої маніфестації, хоч можна припускати, що мав він ще і інші завдання, мабуть пов’язані з приїздом до ЗСА цілої групи ПУН, про які він нам не говорив”[26]. Отже місія Ольжича до Америки в 1938 році була пов’язана в першу чергу з його суспільно-політичною діяльністю, і серед завдань, які перед ним стояли, було створення УНІ. Думка про приїзд до США у зв’язку з працею в Гарвардському університеті могла з’явитися на побутовому рівні у його співробітників в ОУН[27] і відтворитися в довідникових та інших виданнях, але вона не знайшла документального підтвердження.

ОРҐАНІЗАЦІЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО ІНСТИТУТУ В АМЕРИЦІ

В Нью Йорку Олег Кандиба спочатку поселився в домі Володимира Душника, члена Центральної Управи ОДВУ та редактора журналу Націоналіст[28]. З листування О. Грановського з О. Кандибою знаємо, що їхня зустріч відбулася вірогідно наприкінці літа чи на початку осені в Міннеаполісі, де вони докладно обговорили організацію і завдання майбутньої установи. Вони зустрічалися ще декілька разів. О. Грановський писав у листі до Д. Штогрина, що “ми з ним (Ольжичем – авт.) часто здибалися і переписувалися, а особливо в справах засновання Українського Наукового Інституту в Америці. ОДВУ постаралося фінансувати видання Інституту…”[29]. Як голова ОДВУ, Грановський тоді часто відвідував Нью-Йорк, де перебував Ольжич.

У вересні 1938 року Ініціятивний Комітет для створення Українського Наукового Інституту в Америці, очолений проф. О. Грановським, розіслав потенційним членам Інституту лист-запрошення[30]. Крім заклику стати членом Інституту, тут було сформульовано мету діяльности установи, яка в цілому виводилася з потреби об’єднати українських вчених на всіх теренах, розвивати українську науку та сприяти поширенню інформації про Україну для спростування помилкових наукових і політичних концепцій, поширених в світі. Цей лист готувався без безпосередньої участи О. Кандиби, але сформульовані в ньому завдання базувалися на основних ідеях Інституту, обговорених попередньо ініціяторами і пізніше сформульованих в Статутах УНІ.

Склад Ініціятивного Комітету був продуманий О. Грановським і пізніше обґрунтований в листі до О. Кандиби. До Ініціятивного Комітету увійшли вчені з Міннеаполісу – О. Грановський (голова), Микола Гайдак (писар), Стефан Мамчур – професор Католицької Колеґії Св. Томи, Іван Корчик – доктор медицини, Іосиф Булик і Леонтій Рибак – докторанти Міннесотського університету, Ірина Грановська, яка мала університетську освіту[31]. Саме вони підписали лист-запрошення.

Відзив на лист-заклик Ініціятивної Групи був назагал позитивний. Орґанізатори одержали відповіді від багатьох українських інтелектуалів, серед яких – Р. Придаткевич, Г. Павловський, Ф. Луців, А. Кібзей, Т. Павличенко та ін.[32] Наприклад, д-р В. Галич, автор першої англомовної історії українців у США, писав у відповіді, що “потреба такої організації вже довший час відчувалася, і хоч наші сили ограничені, то й так зорганізовано може буде більше щось зробити як одинцем”[33]. В той же час дехто вітав відсутність партійного впливу на діяльність Інституту[34].

Одначе листування між організаторами свідчить про розбіжності у розумінні деяких організаційних питань, в першу чергу – складу Управи та розміщення організаційного центру. У зв’язку з потребою прискорення справи створення УНІ, на чому наполягав ПУН, О. Кандиба пропонував перенесення організаційного центру до Нью-Йорку, де в той час перебував сам і де до справи міг долучитися В. Душник[35]. Він подав також склад Управи, в якій директором Інституту мав стати О. Грановський, координаційним секретарем – О. Кандиба, а діловим секретарем – В. Душник[36].

Яка ж була реакція О. Грановського? Можна ствердити, що він не був задоволений “диктатом” Кандиби і намагався переконати в правильності своїх поглядів. О. Грановський був проти залучення до справи УНІ В. Душника, бо “від’ємно для справи булоб, колиб УНІ навіть з самого початку його основання льокувався при ОДВУ. Тим самим відхилилося б людей, що нас добре ще не розуміють, а котрих треба б притягнути до праці. До того п. Душник ще не має тих наукових контактів, так потрібних для такої справи”[37]. Свої погляди на цю справу О. Грановський подовжував відстоювати і пізніше, аргументуючи одержанням згоди на членство в Інституті від людей, які до того не були задіяні в українському політичному житті – зокрема, відомого скульптора О. Архипенка та ін.[38] О. Кандиба поступився секретарством Душника, але просив включити його до дирекції Інституту як члена і заступника директора на Східні стейти[39].

О. Грановський вважав, що Інститут краще “льокувати” не в Нью-Йорку, а в Міннесоті, бо Міннеаполіс був університетським містом, УНІ було б краще діяти при науковій інституції і “не центр населення, а центр наукових сил грає ролю”[40]. Вчений у цьому розкрив плян діяльности Інституту, який серед іншого передбачав запрошення до співпраці американських вчених, “що цікавляться українською справою”, видання двох томів праць Інституту – українською та англійською мовами та “зачартеровання статуту УНІ”. І, нарешті, професор закликав не поспішати з творенням установи, “поки не оформиться ціла організація і її уряд, щоби надати форму нормального розвитку УНІ на тлі американських обставин і щоб ніхто нам не міг закинути, що ми щось фабрикуємо по аматорськи. В противнім разі ми закопаємо великі можливості передчасно в могилу”[41].

На нашу думку, в цій дискусії віддзеркалений спосіб мислення представників двох генерацій: О. Грановського (н. 1887 р.) – досвідченого університетського професора, пересічного поета і голови ОДВУ та О. Кандиби (н. 1907 р.) – молодого й здібного археолога, видатного поета, члена ОУН і голови Культурної Референтури. Між ними було 20 років вікової різниці, різний політичний досвід і дещо відмінні погляди. О. Кандиба настоював, щоб перед його виїздом до Европи вже Інститут був зорганізований. Професор хотів полагодити спершу усі формальности і не хотів працювати під чиїмсь диктатом. В листі до О. Кандиби з 5 жовтня 1938 р. він писав: “Коли мені доручено справу, і я взявся до переведення її в життя, то прошу її залишити до моєї розпорядимости, поки її не поставлю на тривкі ноги. Хіба що до мене немає довір’я, тоді не треба булоб цю працю й починати. Всі зауваги прийматиму до дуже пильної уваги, але як довго я буду головою УНІ, так довго сам мушу знати що робитиметься в Інституті”[42]. В цілому все ж можна стверджувати, що розбіжності між організаторами не були принциповими, вони обговорювали всі питання й це було на користь справі.

З листування можна також спробувати з’ясувати процес підготови Статуту УНІА. В уже згаданому листі від референта зв’язку ПУН Пригоди згадувалося про пересилку статуту від КР ПУН до О. Грановського. В листі Ініціятивного Комітету, розісланому з Міннеаполісу, було обіцяно вислати проєкт статуту по одержанні писемної згоди на членство. В листі О. Кандиби від 1 жовтня 1938 р. згадувалося про Повний і Скорочений статути, які плянувалося літографувати і вислати до чартерування – виглядає, що текст статутів вже в Нью-Йорку мали. У відповіді, написаній О. Грановським 3 жовтня, згадується про висилку до зголосившихся членів Інституту проєкту статуту, “що вже виготовляється на зразок трьох американських наукових інституцій”[43]. 5 жовтня О. Кандиба писав О. Грановському, що висилав “нарис скороченого Статуту” з проханням “його проглянути”, а “повний статут я тут відповідно до наших мірковань змінюю і постараюся його розмножити тут… При цьому прошу Вас ласкаво дати все до зачартерування в найскор. часі, щоб можна було мені почати працю в Европі[44]. Того ж числа – 5 жовтня О. Грановський пише Кандибі про те, що “Ваш статут скорочений є добрий, але ми думаємо, що краще послати короткий статут в англійській мові приблизно в такій формі, як його будеться зачартеровувати. Той статут, себто його проєкт, вже літоґрафується. Ми так робимо, щоби зменшити кошти. Повний статут по ґрунтовному обробленню можна розмножити в укр. мові. Прошу Вас одначе не множити його, поки ми переробимо і одобримо його і лише тоді його можна буде літоґрафувати з нашою згодою”[45].

Отже, складається враження, що статутові документи готувалися одночасно в обох центрах і відповідно обговорювалися. Обидва варіянти статутів, правдоподібно, опрацьовувалися в Нью-Йорку, найвірогідніше – О. Кандибою. Ймовірно, був ще варіянт, підготовлений в Міннеаполісі (найскорше, О. Грановським) – це мав бути англомовний текст скороченого статуту, підготовленого до урядової реєстрації Інституту. На жаль, серед матеріялів, пов’язаних з УНІ, що зберігаються в архіві О. Грановського, його не вдалося знайти і не відомо, чи був він виготовлений. Те, що розширений варіянт статуту називався “Статут Українського Наукового Інституту в Нью-Йорку”, а той час як скорочений варіянт носив назву “Статут Українського Наукового Інституту в Америці” на наш погляд, може свідчити про певну “перемогу” поглядів Кандиби на місце центру діяльности інституції.

Текст статутів є машинописом без жадних рукописних правок чи доповнень. Тому питання про ролю О. Грановського в опрацюванні розширеного варіянту статуту залишається відкритим. Крім того, на нашу думку, в архіві зберігся чернетковий розширений варіянт. На користь цього свідчить недостатнє редагування тексту: майже повністю повторюються пункти 13 і 14 другого розділу про друк праць Інституту українською, англійською та іншими мовами[46]. Чи було виготовлено остаточний варіянт статутів і чи були подані матеріяли до урядової реєстрації установи – невідомо. Можемо лише стверджувати, що в 1939 р. УНІ так і не було зареєстровано.

Аналіз текстів документів дає підстави зробити висновки про концепцію УНІ, якої притримувався О. Кандиба. Виглядає, що він готував проєкти статутів при співпраці українських вчених з Праги. Скорочений статут УНІ повністю увійшов до значно поширеного “Статуту УНІ в Нью-Йорку”, переважно в Розділ І “Загальні тези”. Цей розділ було доповнено засадничою тезою про сутність УНІ: “Український Науковий Інститут в Нью-Йорку є установою незалежної української науки, скерованої на добро української нації”, а також переліком установ, які входили до складу Інституту. До цього розділу було включено й пункт №8 про те, що Інститут в своїх цілях орґанізує експедиції, екскурсії, досвідні станції, установи і т.п.[47]

Повний “Статут Українського Наукового Інституту в Нью Йорку” складається з семи розділів і “Зауваг”. Їх аналіз дає підстави стверджувати, що Український Науковий Інститут мав стати тією науковою установою, яка б поза Україною об’єднувала українських науковців незалежно від місця їхнього помешкання і гідно б представляла українську науку на міжнародному рівні. Зокрема, в розділі “Загальні тези” подано, що УНІ в Ню Йорку є установою незалежної української науки і “а) дбає про поглиблення і поширення наукових дисциплін на користь української нації, б) об’єднує та організує наукову працю українських вчених в Злучених Державах Північної Америки, на українських землях та поза її межами та помагає у витворені дослідчих та освітніх установ для всіх галузей знання”[48].

Статут передбачав структуру Інституту, подібну до організаційної структури національних академій і більшості наукових товариств. Як і в “скороченому”, в Статуті УНІ в Нью-Йорку передбачалося створення трьох наукових відділів (історично-філософічного з секцією мистецтва, математично-природничих наук і суспільних наук з секцією правничих наук і економічних). Крім того, згідно зі Статутом при УНІ мали працювати “а) бібліотека Інституту, б) Музей-архів, в) друкарня, г) постійні і тимчасові комісії”[49]. В останньому розділі – “Завваги” було передбачено програму УНІ, яка містить інформацію про заплановані видання та про деякі постійні комісії, які мали діяти при історично-філософічному відділі: постійна комісія для історії української літератури, тимчасова комісія для історії української революції (1917 – 1921 рр.), постійні комісії для українського права, для студій фашизму та для студій націонал-соціялізму. Третій відділ передбачав діяльність постійної комісії для студій економіки України. Як бачимо, деякі з пропонованих комісій були унікальними для української науки за своїми дослідницькими завданнями.

Структура членства УНІ також передбачалася подібною до НТШ та інших наукових товариств і установ: в УНІ мали бути дійсні члени, члени-співробітники, члени члени-прихильники. Членів “кляси мистецтва” не було в статутах інших наукових установ, її створення було пов’язане з потребою залучення до співпраці мистців. О. Кандиба був своєрідним опікуном мистецтва: в Кракові та Празі заснував мистецькі організації. В “Заувагах” до Статуту, він подав список потенційних членів Інституту, які включали науковців з Америки та Канади[50]. На нашу думку, тут було враховане побажання О. Грановського, бо в статуті було наголошено, що при залученні інших осіб “треба звернути увагу на те, щоб не надто підкреслювати націоналістичний склад Інституту”[51]. З невідомих причин у списку не згадувалося серед членів прізвища самого О. Кандиби, який був згаданий нижче як майбутній постійний координаційний секретар, що буде перебувати в Европі.

Інститут мав підтримувати зносини з чужоземними академіями та науковими установами, вступати в міжнародні та інші союзи Академій та наукових товариств та брати участь та організувати українські та міжнародні наукові з‘їзди[52], а також наділявся правом засновувати наукові установи в Україні та на еміґрації – отже, стати організаційним центром українського наукового життя. УНІ мав стати також осередком підготовки українських наукових кадрів, бо дійсні члени і члени-наукові співробітники могли орґанізовувати наукові семінари та інші наукові роботи для осіб, що готуються до наукової діяльности. Окрему увагу в статуті було приділено науково-видавничій діяльності Інституту. Отже, можемо ствердити, що Олег Кандиба плянував створення унікальної української наукової установи в Америці, яка б репрезентувала українську науку і культуру на міжнародному форумі.

Проф. О. Грановський при створенні Інституту діяв за пляном, поданим в уже згаданому листі від 3 жовтня 1938 р. Він писав: “Наші пляни такі:

1. Як одержимо відповіді на наші листи, зараз засилаємо кандидатам проєкт статуту, що вже виготовляється на зразок трьох американських наукових інституцій.

2. Як скоро це буде зроблено, зараз беремося до зачартеровання статуту УНІ на цілу Америку і інші держави.

3. Лише тоді подамо до преси публичний заклик.

4. По тім треба буде удатися до американських вчених з різних фахів, що цікавляться українською справою. У нас на це є відповідний плян.

5. Зараз по заложенню УНІА, треба взятися негайно до друку першого тому в українській мові і другого том у в чужих мовах, а особливо в англійській мові.

6. Дальший плян праці має розвиватися в кількох напрямах. Цілий ряд видань треба видати скорим темпом, щоб прикувати до себе увагу наукового світу”[53].

На нього фактично ліг обов’язок розбудови членської бази Інституту, переважно на американському терені. Видавничою діяльністю зайнявся О. Кандиба, котрий готував видання першого наукового збірника. Осінню 1938 р. він виїхав з Америки в Карпатську Україну, де, як представник ПУН[54], розбудовував працю Культурної Референтури і брав участь у боротьбі за утвердження Українсько-Карпатської Держави.

Ольжич розпочав працю над науковим збірником УНІА в Хусті в кінці 1938, вже на початку грудня розіславши листи із запрошенням до співпраці в ньому відомим українським вченим. Після окупації мадярськими військами Карпатської України в березні 1939 р., він був змушений виїхати до Чехословаччини, де з травня 1939 р. продовжив працю над збірником.

Повернувшись до Европи, О. Кандиба 2 грудня написав листа з Карпатської України О. Грановському, в якому просив леґалізувати Інститут і вислати йому “уповноважнення та блянки”, що було потрібне до праці. Також він повідомляв про приступлення до роботи над Збірником не очікуючи на чартерування УНІА, бо це необхідне “з огляду на револ. момент та ті директиви, які я дістав”[55]. При цьому він наголошував, що збірник повинен з’явитися друком ще в січні, а “зачартерування Інституту і леґалізація моєї функції координац. секретаря і редактора повинні наступити в найкоротшому часі, щоб збірник мав відповідну фірму, а я міг як слід ставити справу Інституту в тутешніх офіційних і наукових колах”[56]. До цього листа О. Кандиба додавав список осіб, які стали членами УНІ і мали одержати запрошення до співпраці в Збірнику[57]. який складався з двох частин: список европейських членів УНІ (члени дійсні) і членство в Америці[58]. З цього списка видно, що він в Европі приєднав до співпраці в Інституті 18 нових членів – поважних українських вчених з Галичини, Чехословаччини, Польщі й Австрії. В той же час в Америці та Канаді не було більше 10 дійсних членів УНІ. Можливий вихід книги на рідній землі, на думку Кандиби, мав велике моральне значення.

Не знаємо відповіді Грановського на цей лист, але під кінець 1938 – весною 1939 р. Інститут ще не мав свого фірмового паперу (про що свідчать листи О. Кандиби до авторів Збірника, які не мають відповідного оформлення) і не був зачартерований в Америці. Останнім листом О. Кандиби до О. Грановського став текст листа до членів із запрошенням до участі в Збірнику[59]. Відомо також, що професор став автором передмови до книги. Пізніше О. Грановський згадував: “ОДВУ постаралося фінансувати видання Інституту і здається вийшло пару томів, одначе, через війну, бо вони вийшли якраз тоді, як вибухла війна і як посипалися на мене і на ОДВУ всякі напади від большевиків підчас “медового періоду” поміж Молотовим і Рібентропом, ми тут не одержали ні однісенького примірника”[60].

Рік 1939 пов’язаний з діяльністю УНІА переважно на европейському терені. Спершу в Карпатській Україні, згодом – в Празі, де мешкав Ольжич і його батьки.

О. Кандиба поширив членську базу Інституту в Европі та реалізовував проголошені в статуті організаційні пляни. Зокрема, в травні 1939 року було зорганізовано Постійну Комісію для студій фашизму. У листі до проф. Є. Онацького від 25 травня 1939 року О. Кандиба запросив його до складу Комісії і написав, що “передбачається видання Збірників Комісії, з яких перший має з’явитися найближчої зими”[61]. Крім того, головним завданням О. Кандиби на той час було започаткувати й зреалізувати науково-видавничу програму Інституту. Першим виданням було запляновано загальний науковий збірник, пізніше він розпочав підготовку збірника історичних праць[62], але книга так і не вийшла.

Як згадувалося, у “Заввагах” до статуту О. Кандиба подав обширний плян публікацій, які включали наукові збірники усіх Відділів Інституту, включаючи також видання комісій[63]. З цих видавничих плянів було реалізовано лише видання першого загального Збірника. Беручи до уваги, що сьогодні це унікальна й рідкісна книга, докладніше обговоримо це єдине видання УНІ. Для О. Кандиби це був також перший науковий збірник за його редакцією.

Багато матеріялів про цей збірник та інші запляновані видання УНІА знаходимо у листуванні Олега Кандиби з проф. Євгеном Онацьким, членом Інституту і близьким співробітником Культурної Референтури ОУН. Про свої видавничі пляни і редакційну працю над Збірником він інформував проф. О. Грановського і запрошував його до співпраці. В листі з Карпатської України 2.ХІІ.1938 р. О. Кандиба писав: “Є конечне нам тут негайно приступити до публікації першого збірника Інституту. Це нам необхідне в теперішньому моменті під кожним оглядом. З огляду на рев. момент та ті дерективи, які я дістав, збірник повинен з’явитися друком ще в січні (1939 р). Стягаю тут матеріял і зредагую його при помочі поодиноких спеціалістів. Друкуватимо певне тут, – що важливіше для нас морально (вихід на рідній землі). Перші аркуші здані будуть до друкарні ще перед Різдвом. Тепер висилаю листи з запрошенням до участи у Збірнику окремим членам в Европі та Америці”[64].

До потенційних авторів Збірника О. Кандиба звертався влітку 1938 р. Про це згадує Микола Андрусяк у спогаді про цей збірник. Він пише, що послав О. Кандибі “статтю літом 1938 р. В осени повідомив мене Кандиба з Хусту, що він перебуває в тогочасній столиці Карпатської України й друкуватиме в ній цей збірник. Після трагедії карпатсько-українського державного будівництва в березні 1939 р. написав мені Кандиба уже з Праги, що всі матеріяли до збірника пропали в Хусті, отже чи маю я копію моєї статті; якщо так, то негайно йому прислати до Праги”[65]. Згадані в листі М. Андрусяка події підтверджуються листуванням. О. Кандиба в листах, вдруге розісланих до авторів 10 травня 1939 р., запрошуючи прислати до Збірника статтю, писав: “Події на Карпатській Україні, де перший Збірник має вийти, перешкодили його в появі та примусили перенести друк на еміграцію. З тої причини теж продовжено попередний реченець надсилки причинків”[66]. Не маючи офіційного бланку Інституту, в своїх листах часами Кандиба в лівому верхньому кутку аркуша подавав назву “Координаційний Секретаріят Українського Наукового Інституту в Америці”[67].

Збірник Українського Наукового Інституту в Америці був надрукований в празькій друкарні восени 1939 року. На титульній сторінці як назва серії подано: “Праці Українського Інституту в Америці. І” українською та англійською мовами. Місце видання: Сент Пол, Мінн. – Прага, 1939. Збірник включав 13 досліджень з різних наукових ділянок (історія, археологія, архітектура, літературознавство, право, економіка, етнографія, фізика, хімія й інші). Авторами були науковці з Праги й інших українських наукових осередків. Серед них – Олег Кандиба, Олег Гайманівський, Симон Наріжний, Людмила Красковська, Євген Онацький, Полікарп Герасименко, Микола Зайцев та інші. Кожна стаття включала резюме англійською або німецькою мовою, і тією ж мовою було подано переклад української назви в “Змісті”. Коротку передмову до збірника написав проф. Олександер Грановський, який підкреслив вагу організації “національної науки” в той час, “коли українську науку вживається або викривляється о вподобі ворожих українській нації сил, суспільність мусить протиставити цьому наукове будівництво, що виходитиме тільки з національних потреб та завдань”[68]. Як вже згадувалося, О. Грановський не одержав жодного примірника цього видання. В Архіві та бібліотеці вченого цієї книги немає до сьогодні, що свідчить про те, що не одержав він його і пізніше. Переважно відсутня ця книга і в наукових бібліотеках Америки та Европи. На велике щастя, зберігся один примірник в д-р Марка Антоновича і його зіраксовою відбиткою користуємося в нашій статті.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Останній раз Кандиба і Грановський зустрічалися підчас ІІ Великого Збору Українських Націоналістів (ВЗУН), що відбувся в Римі 27.VІІІ.1939 року в пансіоні проф. Є. Онацького[69]. Вони брали участь у ВЗУН і напевно мали змогу обговорити справи Інституту в Америці. В 1939 році ОДВУ і проф. О. Грановський, як голова, були несправедливо переслідувані Американськими державними органами (FBI, The House UN-American Activities Committee та ін.) за симпатії до нацистської Німеччини[70]. В такій атмосфері не було мови про діяльність Інституту в Америці. В той же час причина згасання цієї важливої справи може бути й в іншому. В 1941 р. відомими українськими вченими М. Чубатим та В. Тимошенком було зроблено спробу створення ще однієї наукової установи дослідницького профілю в Америці – Українського Наукового Товариства, що не є об’єктом нашого дослідження. Але лист О. Грановського до В. Тимошенка, написаний з цього приводу, відкриває завісу над його розумінням причини занепаду справи УНІА. Зокрема він писав: “Нажаль Ви не згадали (в статті про УНТ – авт.) про наші спроби ще в 1938 році. З історичного погляду як і з наставлення де яких людей це важно. Ми тоді замість газетярських апелів удалися особисто до науковців з дуже добрим відгуком. Бачите, Ви за далеко і може не зовсім добре охоплюєте “гаразди” що існують в більших українських центрах, а особливо на сході, де є свій “Рим” і своєрідні “папи”. Тому то й та справа не посунулася вперед. Як би Ви так ближче запізналися з тими обставинами, я є певний, що Ви їх би незлюбилиб”[71].

В умовах, що склалися, науковою діяльністю Інституту зайнявся переважно д-р Олег Кандиба, який після окупації Карпатської України коротко мешкав у Кракові, а потім в Празі[72]. Під час війни Олег Кандиба керував націоналістичним підпіллям в Україні – займався справами ОУН, далекими від діяльности Інституту. Власне, після виходу Збірника Інституту життя УНІА фактично припинилося.

Пропозиція деяких вчених щодо відновлення діяльности Інституту по війні не увінчалася успіхом. Від імені членів УНІ з Европи, які опинилися в 1947 р. в таборах для переміщених осіб (т.зв. DP camps) на території Німеччини, до Олександра Грановського звернувся інженер д-р Полікарп Герасименко, член Інституту. Він висловив думку про потребу відновлення діяльности УНІ в нових умовах і пропозицію допомогти українським вченим “в цьому переходовому стані вкладаючи на це розмірно невеликі кошти”. На його думку, хоча “Український Науковий Інститут не має харитативних завдань, але – замовляючи праці українських учених і оплачуючи їх – він зможе здобути цінний матеріял і та піддержати тимчасово фізичне існування частини науковців”[73]. Він вважав, що УНІ мав би мати на це 1,500 – 2,000 дол., якими можна було б оплатити праці 20-30 науковців в Німеччині й тим підтримати їх 4-5 місяців. В архіві не знайдено копії відповіді О. Грановського на цю пропозицію. Загальновідомо, що вчений активно сприяв переїзду до США українських науковців, про що в його архіві збереглося величезне листування. Але схоже, що дослідження “під фірмою” УНІ так і не були надруковані.

Як бачимо, Український Науковий Інститут в Америці припинив існування після Другої світової війни. Можливо, на це мала вплив трагічна смерть 1944 року в німецькому концентраційному таборі О. Кандиби, який був одним із головних промоторів цієї ідеї. По війні в Німеччині постала нова дослідницька інституція – Українська Вільна Академія Наук, відновило працю – тепер на еміґрації – Наукове Товариство ім. Шевченка. При створенні паростків цих установ на американському континенті вони об’єднали переважну більшість українських науковців – переселенців з Европи.

О. Кандиба-Ольжич був серйозним організатором першої наукової установи в Америці. Постає питання: як оцінювали діяльність Олега Кандиби його сучасники. В кінці 1938 року він зустрівся у Відні з полковником Андрієм Мельником, головою Проводу Українських Націоналістів, і здав йому звіт з діяльности. Залишився цікавий опис цієї зустрічі. А. Мельник писав: “По складені мойого приречення до рук членів Вужчого Проводу Українських Націоналістів 12 жовтня 1938 року, було одним з перших моїх завдань познайомитися з тими з референтів ПУН, які до ВПУН не належали. Одним з перших, з яким прийшлося зустрічатися мені у Відні, був д-р Олег Кандиба, Ольжич. Стрункий, високий, майже ще юнак і гарної будови, з несміливими рухами, дещо похилої постави. Хоч попереджений був Ольжич Сеником-Грибівським про нашу зустріч, помітне було змішання його при нашім привітанні, якесь хвилювання не покидало його в початковій частині нашої розмови, і через це утруднювало його старанно приготований і складений звіт з праці в ділянці веденої ним культурно-освітньої референтури. Щойно по звіті, при дискусії, повернувся він до “рівноваги” і щойно тут заблищав своєю ерудицією і ґрунтовним знанням довіреного йому ще покійним вождем (Є. Коновальцем) ресорту, виявляючи при цьому прикмети доброго організатора. Свій ресорт розбудував Ольжич відповідно до многогранник завдань, що їх ставила в повнім розвою ОУН, в могутній апарат з кількадесятьма ближчими і дальшими співробітниками, з чого приблизно третина на рідних землях, решта поза ними – Европі й за океаном. Культурно-освітню ділянку довів Ольжич до не перевищеного розцвіту, завдяки вже признаному імені визначного вченого й автора ряду наукових цінних праць, завдяки рідким особистим прикметам і завдяки вмілому та старанному доборі співробітників”[74].

Характеристика О. Кандиби-Ольжича Головою ПУН-у А. Мельником достатньо об’єктивна. Можна додати, що Ольжич був науковцем-ідеалістом, який розбудовував українську культуру. Його концепція організації першої української установи в Америці була відважна та правильна. Коротка, але важлива, діяльність Українського Наукового Інституту в Америці, поширена на два континенти, засвідчує його значні науково-організаційні і науково-видавничі здібності.

Знаємо, що в нашій статті не розв’язано всіх питань, пов’язаних з діяльністю УНІА. Але нею зроблено перший нарис, який буде доповнений із знайденням нових джерельних матеріялів.

Інші записи:

Не знайдено

Інститут досліджень української діаспори при Національному університеті “Острозька академія” було створено рішенням Вченої Ради у січні 2002 р. Метою його діяльності є розробка навчальних курсів з проблем наукового, громадського та культурного життя українців поза Україною, підготовка і видання наукової та довідкової літератури й навчальних посібників, організація і проведення наукових конференцій тощо. За час існування інституту вдалося започаткувати співпрацю з деякими українськими науковими установами і організаціями за кордоном, серед яких – Українське Історичне Товариство (США), Український Музей-Архів в Клівленді (США), Українська Вільна Академія Наук в США, Світова Наукова Рада Світового Конгресу Українців, Канадський Інститут Українських Студій та ін.

Бібліотека і архів Інституту формуються переважно завдяки надходженням літератури та матеріалів з-поза меж України, чому значною мірою сприяло “Звернення Світової Наукової Ради СКУ до українських установ і видавництв в діяспорі”, за підписами відомих українських вчених проф. Любомира Винара, проф. Асі Гумецької, проф. Аркадія Жуковського, др. о. Олега Кравченка, др. Осипа Мартинюка. На “Звернення…”, опубліковане також в українській періодиці в Канаді та США, відгукнулися громадські організації та приватні особи, серед яких найбільшу кількість літератури надіслали Український Музей-Архів у Клівленді (директор Андрій Фединський), Українське Історичне Товариство (президент проф. Любомир Винар), Канадський Інститут Українських Студій (дир. проф. Зенон Когут), Братство Колишніх вояків І-ої Української Дивізії УНА (п. Мирослав Бігус, п. Мирон Головатий), Видавництво “Літопис УПА” (гол. ред. проф. Петро Потічний), Українська греко-католицька церква Пресвятої Трійці м. Кергонксон (США), Бібліотека-Архів Св. Володимира в Калгарі (Канада) тощо. Щедрі персональні книжкові дарунки бібліотеці зробили проф. Любомир Винар (США), др. Василь Верига, п. Оксана і п. Леонід Мостовичі (США), п. Мирослав Бігус (Канада), проф. Любомир Коваль (США), п. Валентина Гурська (США) та ін.

На жаль, поки що умови існування Інституту не дозволяють створювати особові книжкові колекції, і формування фондів відбувається за тематичним принципом, але це буде зроблено в майбутньому на основі даних, які заносяться в каталог. Поки що винятком для формування колекцій є надходження від наукових установ і організацій, тому існують колекції видань УІТ, КІУСу, УВАН в США тощо. Серед надбань Бібліотеки Інституту – повні комплекти періодичних видань (“Український історик”, “Визвольний шлях”, “Овид”, “Україна” (Париж), “Harvard Ukrainian Studies” та ін.), повний комплект всіх видань “Літопису УПА”, раритетне (таких було видано лише 100 примірників) оправлене шкірою видання “Енциклопедії Українознавства” з автографом її ініціатора і багатолітнього редактора Володимира Кубійовича, видання праць Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського початку ХХ століття. Зберігаються в бібліотеці унікальні видання т. зв. DP-періоду – видання УВУ, УВАН, УТГІ тощо, що друкувалися циклостилевим (мімеографічним) способом, деякі періодики (зокрема, “Арка”).

Одним із напрямів праці Інституту є видавнича діяльність. Готуються до друку Інститутом спільно з УВАН у США “Бюлетені” та “Літопис” УВАН, значну частину яких також було видано в Німеччині в умовах таборового життя української еміграції, а частину – на початку 50-х років в США. Зберігаються і заплановані до видання й “Бюлетені” Українського Історичного та Українського Генеалогічно-Геральдичного Товариств (США), які, як і “Бюлетені УВАН”, є рідкісним для українських бібліотек джерелом до вивчення історії науки в діаспорі. В процесі підготовки є проекти видання мемуарів та інших джерел.

При Інституті започатковано архів, а якому зберігаються надходження з діаспори. Так, є архівний фонд (29 од. зб.), заснований Лесею Храпливою-Щур, який має матеріали, що розкривають деякі аспекти життя та діяльності тата фондоутворювача, відомого українського громадського діяча, агронома і кооператора Євгена Храпливого (1898 – 1949).

Найбільший масив архівних матеріалів (копій і оригіналів) складає архів Українського Історичного Товариства, який переданий до Інституту з правом використання протягом 25 років лише за дозволом Управи УІТ. Тут потрібно додати, що в західному світі доступ до архівних фондів, які передаються архівній установі за заповітом фондоутворювачів або як дар, обумовлюється побажанням їх власників (це стосується й архівів українських наукових установ, зокрема УВАН, де деякі особові фонди закриті для дослідників відповідно до заповіту фондоутворювачів), тому часто практичне використання цих матеріалів може розпочинатися лише через певний (часом до 50 років) час. Але за дозволом президента УІТ проф. Любомира Романа Винара можемо подати загальну характеристику архіву. Структура архівного масиву УІТ, що зберігаються в Інституті досліджень української діаспори при Національному університеті “Острозька академія” значною мірою відповідає структурі Архіву УІТ в м. Кент (США).

Архів УІТ було закладено від час постання Товариства у 1965 році. Сьогодні він складається з шести основних частин, кожна з яких має свій зміст і структуру. Це – безпосередньо архів адміністрації Українського Історичного Товариства, редакційний архів журналу “Український Історик”, архів проф. Олександра Оглоблина, першого і Почесного Президента УІТ, архів проф. Любомира Винара, Президента УІТ від 1980 р., архів д-ра Олександра Домбровського, генерального секретаря УІТ від 1980 р., архів проф. Михайла Ждана, відомого історика і члена-засновника УІТ. Загальна кількість документів, які зберігаються в архіві УІТ, нараховує більше 30 тис. одиниць. Внутрішній поділ матеріалів ґрунтується на створенні фондів і справ.

Архів адміністрації УІТ містить бюлетені (УІТ і Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства), обіжники, збіркові листи, фінансові документи, програми наукових конференцій, публікації про діяльність УІТ на сторінках преси, офіційні документи про діяльність Міжнародного Товариства ім. М. Грушевського (заснованого з ініціативи УІТ) та листування. Ці архівні матеріали містять інформацію до історії Товариства, яка дозволяє встановити хронологію подій, пов’язаних з його діяльністю, проблеми, які були важливими на різних її етапах, інші різноманітні аспекти наукового життя. Тут зберігаються прибутково-видаткові книги Товариства, в яких ретельно фіксувалися всі фінансові надходження та видатки. Цікавим джерелом, яке належить до цієї частини архіву, є анкети-“запитники”, які було розіслано як додаток до “Бюлетеня для членів” ч.2 (26) у червні 1970 р., які, з одного боку, свідчать про бажання адміністрації вдосконалити діяльність Товариства. З іншого боку, вони свідчать про погляди провідних членів УІТ на діяльність Товариства і його журнал. Питання, включені до “Запитника” передбачали зауваги стосовно праці Управи УІТ і діяльності Товариства, змісту і оформлення “Українського Історика”, “Бюлетеня”, проекту створення поточної бібліографії праць з історії, зміцнення фінансової бази УІТ (розмір членських внесків, передплати на журнал), введення членських грамот тощо.

Ділове листування, яке зберігається в цій частині архіву, містить важливу інформацію щодо діяльності не тільки УІТ, а й багатьох наукових установ діаспори – Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства, УВАН в Америці і Канаді, НТШ в Америці і Канаді, ГУРІ та ін., а також висвітлює деякі аспекти функціонування періодичних видань за межами України. Важливою складовою архіву є фотодокументи, які складають окремий фонд.

Архів редакції журналу “Український Історик” включає фінансові рахунки та супровідне листування, пов’язане з безпосереднім друком журналу (з видавництвами “Самостійна Україна”, “Дніпрова хвиля”, “Смолоскип” тощо); статті та матеріали, які надходили для друку; листування щодо публікацій в журналі.

У архіві Олександра Оглоблина зберігаються різноманітні матеріали, які умовно можна поділити на декілька категорій. Найбільший масив складає листування, як офіційне, так і приватне, яке містить важливу інформацію про життя та діяльність історика, про діяльність українських наукових установ у США, Канаді, Німеччині, Україні (УВАН, НТШ, ВУАН, Інститут дослідження СССР, Гарвардський центр українознавства тощо). Тут є листи єпископа І. Бучка, митрополита Іларіона (Огієнка), відомих вчених Д. Дорошенка, Б. Крупницького, І. Крип’якевича, Н. Полонської-Василенко, В. Дубровського, Б. Кравцева, Д. Олянчина, І. Витановича, В. Кубійовича, Т. Мацькова, Б. Мартоса, В. Янова, Р. Смаль-Стоцького, М. Чубатого, Ю. Бойка-Блохіна і багатьох інших. Великий масив складає листування історика з Н. Полонською-Василенко, Л. Винарем. Частина листування пов’язана з виданням книг (як О. Оглоблина, так і інших істориків), підготовкою статей до “Енциклопедії Українознавства”, обговорення проекту курсу з історії України тощо.

Іншу важливу частину складають рукописи праць історика (опубліковані та неопубліковані). Іноді в сучасній материковій історіографії можна зустріти думку, що вчені діаспори в умовах відірваності від архівів, які залишилися на батьківщині, були змушені перейти до популяризації історії України. Рукописи праць О. Оглоблина демонструють процес осмислення ним різноманітних проблем української історії. На жаль, їх досить значна частина все ще не опублікована, або публікації, здійснені у періодичних виданнях, часто не дають сучасному материковому досліднику уявлення про їх цілість. До таких праць належать зокрема “Студії над “Історією Русів”, праці з української історіографії і суспільно-політичної думки України. Враховуючи, що дослідник протягом свого життя працював над доповненням своїх творів, подібне значення, на нашу думку, мають книги з авторськими замітками на марґінесах, за якими можна простежити доповнення бібліографії, іноді – уточнення поглядів, розвиток думок історика. Тут також є тексти лекцій, які історик готував для викладання історії України у Гарвардському університеті.

Архів включає автобіографічні матеріали, а також особисті документи. До архіву О. Оглоблина входять рукописи праць інших істориків, ним редаговані, рецензії (опубліковані і неопубліковані), рекомендації, подані вченим для утвердження права дійсного членства науковців у НТШ, УВАН та інших установах. Важливою частиною є також фото-, фоно- і відео документи, пов’язані з науковою діяльністю О. Оглоблина.

Велике значення як для вивчення діяльності УІТ, так і багатьох інших наукових установ діаспори має архів Любомира Винара, який також містить значну кількість офіційного і особистого листування (серед адресатів – Ю. Бойко-Блохін, І. Борщак, І. Витанович, М. Ждан, Р. Климкевич, В. Кубійович, Ю. Лавріненко, Т. Мацьків, О. Оглоблин, В. Омельченко, Я. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий і багато інших відомих українознавців). Крім того, ця частина архіву містить листування Л. Винара з представниками світової історичної науки, яке розкриває як певні аспекти діяльності історика, так і його ролю у діяльності американських та європейських наукових установ.

До архіву входять також особисті документи та матеріали історика, які дають інформацію до відтворення його багатої наукової та організаційної діяльності в УІТ, УВАН, НТШ, Українській Американській Асоціації Університетських Професорів, Світовій Науковій Раді Світового Конгресу Українців, Асоціяції бібліотекарів Америки та інших установах. Архів містить і рукописи опублікованих та неопублікованих праць, рецензій, рекомендаційні листи на членство інших дослідників у наукових установах, а також значну кількість фото-, фоно- і відеодокументів. Отже, матеріали архіву дозволяють виявити різні аспекти життя і творчості вченого, встановити його місце у розвитку української історичної науки в діаспорі та американських наукових установ.

Архів Олександра Домбровського, який від 1980 р. є генеральним секретарем УІТ, включений до архіву Товариства в Кенті (раніше зберігався у Нью-Йорку). Тут є значний масив листування, а також матеріали, пов’язані з діяльністю Товариства та інших наукових установ – обіжники, бюлетені, програми конференцій тощо. Значним є листування з відомими представниками історичної науки. Важливою складовою частиною цього архіву стало листування з представниками УІТ в інших країнах, зокрема Канаді і Австралії. Рукописи праць та біографічні матеріали історика до цієї частини його архіву не ввійшли. Архів Михайла Ждана включає переважно листування. Розмір його фондів відносно невеликий – близько 1,500 одиниць зберігання. Він також включає листування вченого, рукописи деяких його праць.

Література:

1. Наріжний С. </em>Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч.1. – Прага, 1942. – 372 с.+CCXXXII; Halich W. Ukrainians in the United States. – New York, 1970. –174 рр.; <em>Трощинський В.П.</em> Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище / НАН України. Ін-т соціології: Відп. ред. В.Б. Євнух. – Київ: Інтел., 1994. – 260 с.; Ukrainian Scholarship in Exile: The DP period, 1945 – 1952 by Lubomyr R. Wynar. – Kent, Ohio: Ethnic Forum, Vol. 8, No. 1, 1988, 1989. – pp. 72 та ін.

2. Звернення Світової Наукової Ради СКУ до українських установ і українських видавництв в діяспорі // Бюлетень. Світовий Конгрес Українців, зима 2003/2004, №1, с.12-13.

В 20-х роках ХХ ст. українські вчені співпрацювали без огляду на місце мешкання, чому значною мірою сприяла українізація, що проводилася в Радянській Україні. Саме українізація підтвердила сподівання на український характер радянської держави, що, на думку частини представників наукової еміграції, не лише давало можливість такої наукової співпраці, а й підтримки уряду УСРР. Це підтверджує лист Ілька Борщака з Парижа до Євгена Онацького в Буенос-Айресі від 22 грудня 1923 року: “Мабуть Ви чули, що я і мої товариші вже як 2 роки стали на ґрунт визнання необхідності співробітництва з Укр.[аїнським] Рад.[янським] Урядом: українізація, що йде нині, тільки виправдала наш прогноз. Пишу це не для полеміки, як Ви иньшого погляду, який як всі погляди, можу тільки поважати, – а для того, щоби Ви краще від мене самого це почули”[3].

О.Оглоблин в своїй доповіді в УВАН 9 червня 1962 р. справедливо підкреслював, що в 20-х роках “в УССР, у Галичині й на еміґрації, ідейна й наукова основа української історіографії скрізь була одна – національно-українська[4]. За допомогою різних підходів у тогочасних дослідженнях український етнос переважно перетворювався у повноправний суб’єкт історичного процесу. На Заході у міжвоєнний період українські вчені намагалися поширити знання про Україну, творячи власні наукові інституції, співпрацюючи з установами та виданнями в країнах поселення. Для дослідників в Україні переважно були добре знайомими праці колег з-поза кордону [5]. З посиленням тоталітаризму та початком репресій контакти між представниками різних гілок української історіографії було припинено. В СРСР змінюється характер наукових досліджень, які переважно тепер відповідали потребам загальнодержавної комуністичної концепції, базованої на осучасненій (з “марксистським наголосом” на економічних змінах та міфемою класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу) т.зв. “загальній схемі” історії Центральної та Східної Європи. Про праці українських вчених поза Україною з 30-х до середини 80-х років минулого століття радянські дослідники переважно дізнавалися із замовлених критичних оглядів творчості “буржуазно-націоналістичних” вчених, а старше покоління повоєнних істориків-емігрантів дуже добре пам’ятало особливості історіографічної ситуації в довоєнній Україні. Зрозуміло, що до змін в суспільно-політичному житті України об’єктивні дослідження діяльності зарубіжних “колег по цеху” були неможливими. Тому поява їх безпосередньо в’яжеться з т.зв. “перебудовними” процесами в суспільстві та науці середини 80-х – поч. 90-х рр., а також із початком розбудови української держави. Ми не ставили за мету назвати й охарактеризувати всі публікації в Україні, пов’язані із аналізом зарубіжної української історіографії, що вимагало б спеціального дослідження, тому спробуємо лише узагальнити їх.

В силу об’єктивних причин (відкриття від 1994 р. для дослідження празьких архівних матеріялів [6], що зберігаються в Києві, поступове введення в загальні бібліотечні фонди в Україні діаспоріани) до середини 90-х років переважна більшість праць була пов’язана з персоналіями або історією українських наукових установ міжвоєнного періоду. Поширення наукових контактів, одержання ґрантів, які уможливили працю в зарубіжних українських та неукраїнських архівах, сприяли розвиткові досліджень й повоєнної доби.

Розробка теоретичних аспектів української історіографії призвела до посилення уваги до творчості представників наукових шкіл та напрямів, в першу чергу народницького та державницького. Чимало зроблено й у вивченні української зарубіжної історіографії. З’явилася низка персоналійних досліджень, присвячених історикам діаспори, праці про українські наукові установи, особливості функціонування української діаспорної історіографії. Зроблено й досить вдалу спробу пов’язання української, в тому числі й зарубіжної, історіографії з європейськими методологічними течіями та напрямами [7]. В той же час, на жаль, до сьогодні відсутня узагальнююча монографічна праця про українську зарубіжну історіографію, написана материковими дослідниками. Спробу розглянути доробок українських істориків в діаспорі як органічну складову частину української історіографії зроблено лише в двох із кількох існуючих навчальних посібників[8]. Поки що бракує біографій багатьох вчених з діаспори в сучасних материкових довідниках та енциклопедичних виданнях.

Подібна ситуація пов’язана як із загальним станом сучасної української історичної науки, яка до більшості наукових проблем звернулася від кінця 80-х років, так і зі специфічними проблемами вивчення діаспоріани, викликаними відносною віддаленістю материкових дослідників від більшості українських еміграційних та діаспорних (особливо заснованих по Другій світовій війні) архівів, частина яких лише тепер починає свій шлях в Україну [9], а більшість напевно назавжди залишиться віддаленою або втраченою для “материка”. Саме тому переважно існуючі дослідження з української зарубіжної історіографії, особливо ті, що стосуються повоєнної доби, базовані на опублікованих джерелах, що, на жаль, залишає поза увагою деякі аспекти наукового життя в еміграції чи діаспорі, глибинні причини тих чи інших історіографічних явищ.

Більшість досліджень, пов’язаних з українською зарубіжною історіографією повоєнного періоду, було проведено протягом кількох останніх років. Важливі спостереження щодо тенденцій, що визначають характер сучасної української історичної науки з врахуванням історіографічного доробку української зарубіжної історіографії зроблено І.Колесник [10]. Методологічні засади української, в тому числі й діаспорної, історіографії з аналізом впливів німецької філософії на розуміння концепції (схеми) української національної історії у її співвідношенні з історією всесвітньою розглянув В.Потульницький [11]. Значний внесок в опрацювання здобутків української зарубіжної (еміграційної, діаспорної) історичної науки й осмислення процесів, які в ній відбувалися, зробив киянин Олексій Ясь. Він проаналізував різні аспекти творчості окремих дослідників, зробив бібліографічні огляди деяких періодичних видань, розглянув різні аспекти державницького напряму[12], проблему наукових поколінь та організації наукової праці [13], спробував доповнити образ української зарубіжної історіографії на основі рефлексій її представників[14] тощо. В його статтях зроблено вдалу спробу окреслити загальну історію розвитку української історіографії поза Україною та з’ясувати фактори, що на неї впливали.

Відповідно до проблеми, анонсованої заголовком нашої статті, цікавою є спроба О.Яся узагальнити зміни образу української зарубіжної історіографії, окресливши чотири основні фази його трансформації в уявленні материкових істориків. Отже, узагальнюючи авторський текст, українські зарубіжні історики в повоєнний час оцінювалися материковими як: 1) “буржуазно-націоналістичні фальсифікатори історії” (за тоталітарних часів); 2) щойно відкритий і цікавий суб’єкт діалогу, сповнений альтернативних ідей та підходів, котрі були заборонені радянським режимом упродовж тривалого часу (80-і – поч. 90-х рр. минулого століття); 3) носії інтелектуального статусу “нового прочитання” української історії, що асоціювався з підцензурною та забороненою спадщиною (поч. 90-х рр.); 4) своєрідний контрагент радянської історичної науки у біполярній системі координат, що постала за часів “холодної війни” або історичний супротивник радянської історіографії, носій партійної та націоналістичної ідеології (вилучаючи при цьому “молодшу, англомовну генерацію”) (на зламі ХХ – ХХІ століть)[15]. Не можна не погодитися з твердженням автора про спрощеність та схематичність такого уявлення та не вітати його спробу відтворити рефлексійний образ, що постає з творів українських істориків за кордоном, значною мірою погодитися зі зробленими ним висновками[16]. Водночас варто з’ясувати, наскільки завдання та призначення української зарубіжної історичної науки було визначено її еміграційним статусом з такими наслідками як “надмірно заідеологізовані реакції”, “підвищена чуттєвість до соціокультурного середовища існування та інтелектуальних пріоритетів історичної науки на батьківщині”[17]. Саме тому вважаємо потрібним звернутися до питань, які уточнюють уявлення про українську зарубіжну історіографію. На нашу думку, важливо з’ясувати 1) умови наукової праці українських дослідників (в першу чергу в повоєнний період), 2) мотивацію та розуміння ними завдань української історичної науки поза Україною, 3) внесок у процес введення української національної історичної науки до світової та 4) ставлення до української радянської історіографії та її окремих представників.

Сьогодні можна стверджувати, що радянська національна політика була успішною, і, починаючи від 30-х років ХХ століття, призводила до нівелювання національних ознак як української науки, так і українського етносу. Відповідно до її постулатів розвивалася й історіографія в Україні, що мусила в цілому відповідати т.зв. “російській схемі” чи концепції історії центрально-східної Європи[18]. При цьому панували не лише міфеми класової боротьби, а й ті, за допомогою яких через виклад історії відбувалася свідома заміна історичної свідомості українського народу історичною свідомістю російського, що пізніше було “вписано” в концепцію творення надетнічної спільноти “радянський народ”. Потреба перевиховання населення призводила до використання історичної науки як знаряддя державної політики. І поступово “сформувався своєрідний феномен – радянська історіографія, що була органічно вписана в систему тоталітарної держави і пристосована для обслуговування її ідейно-політичних потреб”[19]. Зрозуміло, ми не намагаємося нівелювати працю сотень українських вчених радянської доби, бо серед них були ті, що і в цих умовах загального тиску чесно працювали. Але держава робила все, щоб унеможливити таку працю, внаслідок чого українська історія була денаціоналізована.

З кін. 80-х – поч. 90-х років минулого століття, з відновленням державності розпочався закономірний процес націоналізації материкової історіографії, на який, за справедливим твердженням відомого дослідника Ґ. Касьянова, мала вплив харизма “справжності історії”, викладеної у діаспорній перекладній літературі[20]. Ця “справжність історії” відповідала тогочасним (та й, певною мірою, сучасним) потребам нової (державної) офіційної історіографії, саме тому, що в діаспорній історіографії зароджені в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. національні народницьке та державницьке спрямування “культивувалися як дві окремі школи, хоча принципової різниці між ними не було – обидва працювали на реалізацію “національного проекту” і не так суперечили, як доповнювали одне одного в рамках національно-патріотичного канону”[21].

На початку розміркувань про особливості функціонування української зарубіжної історіографії вважаємо за потрібне розглянути термінологічні питання, пов’язані з її сприйняттям. “Канон” (з грецької) переважно тлумачиться як “правило, припис, встановлення, норма”, тобто, в широкому розумінні, твердо встановлене, загально прийняте, традиційне. У вузькому розумінні поняття “канон” тлумачиться як положення, що мають догматичний характер. Говорячи про відмінності радянського та діаспорного історіографічного канону, можна стверджувати практичну відсутність встановлених будь-ким будь-яких норм (партійних постанов, рішень тощо) для останнього, що, між тим, не заперечує “традиційного” слідування національній концепції української історії.

Як відомо, національна історія є продуктом державних націй, або виникає на етапі національного самоусвідомлення і процес її формування відповідає логіці націотворення. Саме в час націотворення виникають ґранднаративи, які переважно відповідають національним інтересам і базуються на національних міфах [22]. Кожна національна (офіційна) історіографія має свій національний міф (схему, концепцію), який може вступати в протиріччя з національними міфами (схемами, концепціями) сусідніх народів. В умовах бездержавності нації її загальна національна концепція (схема) замінюється іншою, в якій як другорядна складова знаходять місце й факти її історії, але з відмінними інтерпретаціями. В рамках будь-якого загального національного міфу (і поза ним) можливе творення міфів – інтерпретацій окремих фактів – які можуть мати різні ступені об’єктивності та вірогідності і, часом, бути досить наближеними до пропаганди та віддаленими від науки. В умовах бездержавності творення ґранднаративу спізнюється, але представники таких європейських бездержавних націй “…в часи, коли заперечували їхнє існування, …зуміли відтворити наукові студії історій своїх народів. Франтішек Палацький, Ніколаї Йорґа, Томас Масарик та Михайло Грушевський підкреслювали існування своїх народів тоді, коли ті народи не мали своїх держав… Їхні праці стали основою до історичної аналізи цих народів”[23].

Як вже згадувалося, традиція національної історіографії, в цілому базованої на концепції (схемі) української історії М.Грушевського, в 20-х роках минулого століття активно розвивалася в Україні та в еміграції [24]. При цьому національний характер мали практично всі наукові школи, бо “зосереджували свою увагу не тільки на історії української державності як такої, а на розгляді з національно-державницьких позицій широкого кола проблем політичної, соціально-економічної і духовної історії” [25]. Продовження національної, переважно державницької, традиції, за справедливою думкою В. Масненка, не заважало “об’єктивності здобутків дослідників, принаймні на тодішньому рівні загального наукового пізнання” [26].

Тут варто зупинитися на розумінні понять “національний” (національно-державницький) і “націоналістичний”, які часами стають синонімами при характеристиці української зарубіжної історіографії [27]. При певній змістовій близькості, перший пов’язаний з різноманітними явищами, що характеризують націю та/або державу. Другий – частіше використовується для означення партійного, заполітизованого, багато вужчого підходу до тих чи інших явищ. Тому, на нашу думку, написання історії “з націоналістичних (партійних) позицій” можливе (але не обов’язкове) здебільшого при висвітленні деяких питань історії Другої світової війни, але утруднене при аналізі більшості наукових проблем історії України (при цьому з інших причин вони можуть висвітлюватися однобічно та упереджено, творячи нові міфи). За слушною думкою відомого італійського дослідника Р.Петаццоні, озвученою відомим українським дослідником В.Потульницьким, “Різниця між міфом, яким може бути так звана ідеологічна (партійна) “наука” (в дійсності це суперечить дефініції поняття “наука”), і об’єктивною наукою (наукою par excellence) полягає в тому, що наука досліджує всі гіпотези і моделі умовно, але лише ті гіпотези, які доведені повністю, входять до наукового доробку” [28]. При аналізі наукової спадщини української зарубіжної історіографії, особливо повоєнного часу, на нашу думку, слід розмежовувати поняття “національний” і “націоналістичний”, що відповідатиме висловлюваній сьогодні в працях багатьох дослідників необхідністю об’єктивного і незаідеологізованого вивчення української історії, при цьому.

Кілька слів про “схему” історичного процесу східної Європи. До проблеми схеми історії України в українській історіографії першим звернувся у 1904 році М.Грушевський[29]. О.Оглоблин в одному з перших своїх історіографічних лекційних курсів – 1929-1930 років[30] значну увагу приділяв проблемі схеми українського історичного процесу, визначенню тих факторів, які впливали на її формування. Пізніше Б.Крупницький [31], О.Оглоблин та інші українські вчені в еміграції, зокрема, зверталися також до проблем теорії української історіографії, в тому числі й проблеми схеми історії України. Написано чимало праць, що так чи інакше торкаються схеми українського історичного процесу [32]. Ми б хотіли наголосити на двох основних моментах, які безпосередньо пов’язані як із поняттям схеми, так і з визначенням місця та ролі українських істориків в діаспорі у включенні української історії у світову. В умовах відсутності власної концепції (схеми) національної історії історія будь-якого народу (нації) автоматично потрапляє до схеми домінуючих (пануючих) народів (націй). Тому справедливою є констатація В. Потульницьким того, що саме схеми домінуючих націй без врахування української, покладені в основу вивчення східноєвропейської історії у переважній більшості країн світу [33]. В той же час протягом довгого часу в умовах бездержавності України було дуже важко (та не завжди ще можливо сьогодні) “змусити різних наших сусідів – насамперед росіян, поляків та євреїв, по-перше, краще вивчити нашу історію, а по-друге, зректися своїх концепцій і міфів”[34]. Прагнення змінити ситуацію з сприйняттям української національної історії було переважно властиве українській зарубіжній історіографії.

Для ідентифікації української зарубіжної історіографії має важливе значення проблема визначення належності творчості тієї чи іншої постаті до української культури чи науки. О.Оглоблин одним із перших в зарубіжній історіографії звернувся до неї, вважаючи проблемою традиційної схеми українського культурного процесу, існування якої доводило до признання належними до української культури здебільшого лише творів, писаних українською мовою вченими, письменниками, мистцями переважно українського етнічного походження. Розглядаючи проблему культурного процесу в Україні ХІХ – ХХ століть, історик висловив визначив критерії приналежності національній культурі творів мистецтва, літератури, наукових праць тощо. На його думку, все, що було створене на українській землі, силами українських (територіально й національно) культурних діячів (та установ) незалежно від їх етнічного походження й характеру і незалежно від мовної форми культурних творів, належить до України. Єдиним селекційним критерієм може бути тільки дух, зміст і ідеологія самого твору[35] [підкреслення наше – А.А.]. Це оглоблинське твердження не є беззаперечним, але звернення до цієї проблеми залишається актуальним для історичної науки і сьогодні. Стосовно ж українських зарубіжних істориків – їхня належність до української національної історіографії визначалася власне національно-державницьким трактуванням проблем української історії. При цьому варто враховувати, що одночасно представники української зарубіжної історіографії переважно належали до американської, канадської, французької та інших історіографій (не зважаючи на належність до певного покоління, яка є досить умовною і все ще вимагає докладного опрацювання, бо “молодше англомовне” (правильніше – іншомовне) нараховує мінімально дві генерації)[36]. При зміні концептуальних засад творів вони переставали бути українськими істориками. Яскравим є приклад Георгія Вернадського (George Vernadsky), українське походження якого не завадило йому бути відомим “російським американським істориком”. Будучи професором Єйльського університету в 1941 р. Вернадський написав передмову до англомовного видання “Історії України” М. Грушевського, в якій не лише позитивно оцінив “Історію України-Руси”: “Це є праця видатного дослідника, базована на вичерпному дослідженні, пронизана духом гострої критики, і демонструє багатство інформації з відношенням не лише до історії українського народу, але й до загальної історії періоду”[37], а й ствердив, що українці є другою найбільшою слов’янською нацією, і дружні відносини з Україною та її історією важливі для розуміння сучасного розвитку Східної Європи[38]. В тому ж році він опрацював невелику монографію про Б.Хмельницького[39]. Але пізніше Ґ.Вернадський повернувся до своїх російськоцентричних поглядів на історію Східної Європи[40].

І наприкінці цієї частини статті – остання заувага. Вважаємо, що по-перше, варто відокремлювати наукову історіографію від нефахового історіописання, досить поширеного в еміграційних умовах. Тому в першу чергу будемо звертатися до праць фахівців. По-друге, варто розрізняти громадсько-публіцистичні праці, написані й істориками (які переважно не були осторонь громадського життя), які можуть містити характеристики загальних еміграційних явищ, громадсько-політичних періодичних видань, напрямів та духу висловлювань в них тощо, і власне наукові, які стосуються безпосередньо наукових проблем та науки, бо інакше можна припуститися суттєвих помилок в оцінках українського наукового життя. Вважаючи, що “протистояння” двох гілок української історіографії переважно припало на період після Другої світової війни, основну увагу звернемо саме на нього.

Отже, якими були умови праці українських дослідників, точніше, те соціокультурне середовище, в якому їм доводилося працювати. Почнемо з громадської та наукової думки, уявлень про Україну, висловлених представниками як українського так неукраїнського наукового і ненаукового світу. У 1967 р. мінімум 99% німців були переконані в тому, що Україна є такою самою складовою частиною Росії, як Баварія є складовою частиною Німеччини[41]. Подібні уявлення майже до початку 90-х років мала більшість американців та представників інших націй. Погоджуємося з думкою канадського дослідника – представника т.зв. четвертої хвилі української еміграції О.Макара про те, що до початку 90-х рр. вивчення української історії на Заході, зокрема радянського періоду, знаходилося в надзвичайно складному стані, фактично на периферії західної історіографії, коли історики неукраїнського походження за рідкими винятками не розглядали Україну та інші народи колишнього СРСР як можливий серйозний об’єкт історичних досліджень, що пов’язане з русоцентричними стереотипами переважної частини історичного істеблішменту на Заході і його фокусом на вивченні Російської історії”[42]. Подібне становище було в більшості країн Заходу (Європа, Америка та Австралія). Навіть нещодавно створена в Сорбонні наукова інституція має назву “Центр історії слов’ян, Росії та Совєтського Союзу” [43].

Важливі спостереження про “російськофільське” скерування американської науки були висловлені відомим українським канадським істориком Іваном Лисяком-Рудницьким, відомими українськими американськими істориками професором Кентського державного університету Любомиром Винарем, професором Вашингтонського університету Джоном Решетарем та ін. І.Лисяк-Рудницький, в статті “Проти Росії чи проти радянської системи?”[44] поруч із роздумами про ставлення української еміграції до проблеми українсько-російських відносин, відзначав, що на Заході “аж надто часто не добачають того факту, що СРСР не національна держава, а імперіялістичний конґльомерат народів…” [45] і висловив цікаві думки, до яких звернемося пізніше, стосовно можливостей змін поглядів студентів американських чи інших західних університетів професорами-українцями. Л.Винар, неодноразово аргументовано довівши ставлення більшості американських та західних дослідників до Грушевського та інших українських вчених як до націоналістів[46], розкрив причини слідування російській “традиційній” схемі та її пізнішим варіантам, що позбавляло український та білоруський народи історичного коріння[47].

Д.Решетар підчас конференції “Радянський Союз і Східня Европа, віддзеркалення в американській системі освіти” в Ратґерському університеті 29 квітня 1983 р. зазначив: “Можна твердити, що в США навіть певні академічні кола, а також засоби поширення інформації з неохотою визнають існування України чи Української РСР як окремої одиниці. …Підставою для такої розливчастости і навіть повної відсутности уявлення про Україну є американська тенденція розглядати Радянський Союз як звичайну однонаціональну державу… Певна річ, що радянські правителі намагаються поширити ідею про існування нової демографічної одиниці – “радянського народу”, який нібито репрезентує нове суспільство”[48]. Дослідник розкрив зміст та причини такого становища, що спробуємо узагальнити. Отже, причини “неуваги” до України пов’язані: 1) з поглядом на Україну як підлеглої території, з ігноруванням лінгвістичних, культурних та історичних розбіжностей між трьома східнослов’янськими народами; 2) зі сприйняттям українців як бездержавного та неісторичного народу при загальній тенденції в США розглядати історію як політичну й дипломатичну[49]; 3) зі специфікою використання наукового апарату (термінології), що дозволяє в англомовних дослідженнях вживати як синоніми слова Русь і Росія, руський та російський, що спотворює розуміння природи Русі, як географічно-територіального, а не національного означення, і відмовляє в її історичній спадщині українцям[50]. Детальніше зупиняючись на окремих проблемах історії України, дослідник проаналізував факти їх невірної інтерпретації в американській історіографії.

Окремо особливості вивчення української історії поза Україною, зокрема в США, проаналізував М.Чубатий в праці “Українська історична наука (її розвиток і досягнення), наголошуючи на посиленні російськофільських тенденцій американської історіографії [51]. В листі до О.Пріцака в 1970 р. він висловився проти Гарвардського університету як осередку українознавчих студій тому, що “на полі славістики це один із більше зрусифікованих в ЗДА” університетів: На Гарварді славістиці завис дух російського історика Карповича та славіста російсько-совєтського хову Якобсона. Вони продовж 40 літ виховали десятки американських істориків, для яких правдива історія України чужа, або перекручена”[52]. Думка М.Чубатого в цьому випадку ілюструє важливість цього аспекту для декого з дослідників.

Причини російськоцентричного трактування історії України більшість дослідників бачить в тому, що перед Другою світовою війною лише кілька американських університетів мали кафедри російської історії (Гарвардський, Єйльський, Колумбійський, Мічиганський, Чиказький, Стенфордський і Берклі). В більшості з них професорами були російські історики чи соціологи – емігранти[53]. Після Другої світової війни ситуація мало змінилася, лише збільшилася кількість кафедр та совєтознавчих центрів, в яких Радянський Союз досліджувався як Росія. Одним із найпопулярніших підручників російської історії в США була книга Ніколая Рязановського “A History of Russia”, яка за тридцять років мала п’ять перевидань (від 1963 по 1993 р.) в Оксфордському університеті. Лише в кінці 60-х років було відкрито перші кафедри українознавства в Гарвардському університеті, а в Канаді з 1971 р. в Альбертському університеті було започатковано викладання історії України в історичному департаменті та для студентів різних фахів (що обрали цей курс як “вільний предмет”). В той же час погляди на історію України в “чужому” світі переважно почали змінюватися, особливо з початком 90-х років минулого століття[54]. Крім того, були й вчені неукраїнського походження, які працювали в руслі українознавства, визнаючи концепцію М.Грушевського – Е.Сімпсон, Г.Робертс, К.Меннінґ, О.Фрідеріксен, Ф.Мозлі та ін.

Між тим досить довгий час для фахівців, що спеціалізувалися в історії України, не було відповідної праці в американських університетах. Але й до викладання російської історії фахівцями з історії України можна було ставитися по різному. І.Лисяк-Рудницький після нефахової праці, викладаючи в Ла Саль коледжі та інших університетах в США російську історію, вважав, що український учений, що хоче працювати в західних, зокрема американських університетах, “не може за своєю науковою підготовкою бути тільки україністом. …І нікуди правди діти, в усіх дисциплінах, що стосуються Східної Европи, на першому місці стоїть русистика”. Але він пропонував цей негатив обернути на позитив. Будучи ближчим до російського світу, ніж американець, українець чи дослідник українського походження має бути добрим знавцем предмету, але при викладанні бути безстороннім, об’єктивним, що збільшить його вплив на студента. “Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс історії Росії зовсім в іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудована американська література про Росію) звичайно обминає і промовчує” [55]. Незважаючи на слушні оптимістичні перспективи викладання російської історії українцем, І.Лисяк-Рудницький, в 1971 р. одержавши фахову працю в Альбертському університеті в Едмонтоні (Канада), уточнюючи факти своєї біографії, подані в рецензії на збірку “Між історією і політикою”, з гордістю писав: “…не відповідає правді, що я є професором російської історії. До часу мого переїзду до Канади я викладав російську історію в кількох вищих учбових закладах США. Але до Едмонтону мене запрошено як професора української історії. Крім цієї моєї основної дисципліни, я теж читаю курси східньоевропейської історії. Під “Східньою Европою” тут слід розуміти Польщу та балтійські, наддунайські й балканські країни. Російська історія репрезентована в нашому департаменті двома іншими професорами”[56]. Як відомо, не всім з істориків, особливо старшої та середньої повоєнної генерації, вдавалося знайти роботу за фахом, але вони переважно активно співпрацювали в українських наукових установах і фахових товариствах.

Якою була мотивація праці представників української зарубіжної історіографії? Думаю, що в першу чергу дослідники зверталися до вивчення української історії чи історіографії через 1) усвідомлення свого історичного коріння, що спонукало обрати спеціалізацією саме історію України); 2) потребу особистої самореалізації (особливо це відноситься до істориків старшого покоління, які переважно не мали можливості фахової праці в умовах життя поза Україною). Серед завдань, які ставилися, першочерговою називалася необхідність об’єктивної історичної науки, особливо в умовах її фальсифікації в СРСР та на Заході. Дослідники (Д.Чижевський[57], Б.Крупницький, О.Оглоблин, М.Чубатий, Л.Винар, О.Пріцак, О.Субтельний та ін.), звертаючись в своїх працях до завдань української історіографії, наголошували саме на цьому. Крім того, кожен враховував тогочасні умови наукової діяльності, тому до основного додавалися й інші, пов’язані з тогочасними потребами, завдання. Серед таких можна відзначити потребу створення українського історичного журналу, незалежного фахового (і не пов’язаного безпосередньо, а лише науковою співпрацею з іншими науковими установами) українського історичного товариства, українознавчих кафедр, англомовних українознавчих видань тощо. Як бачимо, ці завдання значною мірою були пов’язані з потребою інтеграції українського наукового життя до наукового процесу країн поселення та світове, виведенням української науки на міжнародний рівень.

Наскільки представникам української зарубіжної історіографії вдалося виконати це завдання? Розглянемо це за кількома основними параметрами: 1) наукові установи та інституції й викладання історії України в університетах; 2) наукові періодичні та серійні видання і монографії; 3) індивідуальне та колективне членство в американських, канадських, європейських історичних та славістичних асоціаціях; 4) представництво української історіографії у наукових конференціях, симпозіумах, історичних та славістичних конгресах.

В історіографії існує традиційний поділ українознавчих установ на такі основні категорії: 1) українські наукові установи і товариства; 2) українсько-американські, українсько-канадські наукові установи. В 2005 р. Л.Винар уточнив такий поділ, поділивши установи, що існували по Другій світовій війні: 1) Українські наукові установи, які мають свої власні статути, свої пляни діяльности та свої наукові серійні або несерійні видання; 2) Українські високі школи – університети…; 3) Українознавчі наукові центри, які діють при американських і канадських університетах…; 4) Професійні українські організації, які займаються академічною і науковою діяльністю; 5) Координаційна надбудова українських наукових установ – Світова Наукова Рада Світового Конгресу Українців[58]. Типологізація Л.Винара дозволяє більш точно охарактеризувати діяльність інституцій. Головна відмінність між ними полягає в засобах фінансування та звітності.

Установи першої категорії почали формуватися в міжвоєнний період і функціонують до сьогодні. Вони мали власні установчі документи, часто – серійні видання, бюлетені для інформування членів, їхні керівні органи підзвітні загальним зборам. До них відносимо Українське історично-філологічне товариство в Празі, Українську вільну академію наук (УВАН) в Європі, США, Канаді, Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) в Европі, США, Канаді, Австралії та інших країнах, Українське історичне товариство (УІТ) (США, Європа, Канада), Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липинського (США), науковий осередок отців Чину св. Василя Великого в Римі, та ін. Членами кожної з цих установ (іноді – кількох одночасно) були й історики. Крім того, в УВАН від 1945 р. діяла секція Передісторії та ранньої історії України з допоміжними науками[59], пізніше були утворені Історична секція та Секція Античної історії. В НТШ – від відродження у 1947 р. діяла Історична комісія (під керівництвом Б.Крупницького), пізніше – Історично-філософічна секція. Більшість істориків різних поколінь (в тому числі членів інших установ) від 1963 р. об’єднав журнал “Український історик” та УІТ, яке було створено для його подальшого видання у 1965 р. Фінансування їх пов’язане з пожертвами української громади. Час від часу вони могли мати ґранти від державних інституцій, які були переважно короткотривалими і призначалися на конкретну ціль (напр., кількалітній ґрант УВАН в США від фундації Форда на видання серійних “Annals” та деяких книжкових проектів). В діяльності українських наукових установ не обходилося без конфліктів (як між поколіннями дослідників, так і між різними установами), які мали різні суб’єктивні причини і, зрозуміло, гальмували наукову працю. Але підрахунок кількості та аналіз змісту виданих досліджень, в тому числі не україномовних, проведені наукові конференції та інші заходи (в т.ч. й з неукраїнськими науковими інституціями) розширюють уявлення про характер їхньої діяльності, що виходить за межі лише “наукового ґетта”.

До українських навчальних закладів, які, природно, виконують і наукові (дослідницькі, видавничі) функції, належить Український вільний університет (УВУ) (Відень, Прага, Мюнхен) та Український католицький університет в Римі. Праця УВУ, незважаючи на складні моменти та часом висловлену критику[60], сприяла введенню українського наукового життя до європейського (через публікації та конференції) наукового світу. Серед студентів УВУ в повоєнний період були громадяни різних країн, в тому числі й неукраїнського походження [61], дипломи цих університетів визнаються в світі. УВУ, крім україномовних, видає німецькомовні видання, які поширювали знання про Україну в іншомовному середовищі. Функціонування цих установ відбувається переважно за рахунок пожертв української громади, хоча вони були офіційно визнані урядами країн розміщення[62] і часом мали від останніх додаткове фінансування.

До категорії українознавчих наукових центрів, що діють при канадських та американських університетах, відносяться Український Науковий Інститут Гарвардського Університету (Harvard Ukrainian Research Institute, Кембридж, США), Канадський Інститут Українських Студій (Canadian Institute of Ukrainian Studies, Едмонтон, Канада), Українознавча програма Ілінойського університету (Урбана-Шампейн, США), українознавчі (іноді профільовані) кафедри в університетах. В 1968 р. було засновано кафедри історії України, української мови та літератури в Гарвардському університеті, які в 1973 р. було об’єднано в рамках Українського наукового інституту. У відділеннях славістики канадських університетів від повоєнних років викладалися українська мова та література[63], а Альбертський університет в 1971 р. став першим в Канаді у систематичному викладанні української історії. В департаменті історії викладалися чотири семестрові курси, що охоплювали різні періоди історії України: 1. Антична й середньовічна Україна; 2. Україна у ранні новітні часи (ХVІ – ХVІІІ ст.); 3. Україна в ХІХ ст.; 4) Україна в ХХ ст. [64] І хоча при цьому не було засновано спеціалізованої кафедри, їх викладання мало важливе значення для поширення вивчення української історії в інших університетах Канади. У 1976 р. в Альбертському університеті було засновано КІУС, який функціонує переважно як дослідницька установа і багато робить у дослідницькій та видавничій сферах. В 1979/80 рр. було відкрито кафедру українознавства в Торонтському університеті, пізніше – інші кафедри. Ці установи є підзвітними адміністрації своїх університетів [65], а їхнє функціонування відбувається або завдяки пожертвам української громади (УНІГУ), або поєднанню таких пожертв з державними дотаціями (КІУС та ін.), що уможливлює різні форми праці і цілком вписується в харитативні традиції західного суспільства. Розглядаючи створені наукові осередки такого типу, варто згадати проекти – нереалізовану кафедру українознавства в Міннесотському університеті (Міннеаполіс), яку планував відкрити відомий український політолог, засновник української колекції в Дослідницькому центрі імміграційної історії цього університету проф. О.Грановський[66], та українознавчу кафедру в Колумбійського університеті (Нью-Йорк), над творенням якої сьогодні працюють українські дослідники та професор Колумбійського університету, колишній голова Міжнародної асоціації україністів М. фон Гаґен.

Серед українських наукових громадських об’єднань науковців у розвитку історичної науки важливе місце посідає згадане вище Українське історичне товариство, яке в 1965 р. об’єднало представників різних поколінь дослідників, різних наукових інституцій, а також видає журнал товариства “Український історик”[67]. Створене на зразок Американської історичної асоціації, Польського історичного товариства та ін. національних фахових історичних об’єднань, воно намагалося продовжувати наукові традиції попередніх об’єднань дослідників – Празького Історично-Філологічного товариства, Українського Наукового Товариства в Києві та ін. Протягом понад 40-літньої діяльності серед членів УІТ були майже всі провідні українські історики на Заході [68].

До професійних організацій, діяльність яких пов’язана з науковим життям (в т.ч. безпосередньо з дисциплінами гуманітарного профілю), відноситься Українська американська асоціація університетських професорів, заснована у 1961 р.

Сьогодні функції координаційного органу українських наукових установ виконує створена в 1978 р. Світовим Конгресом Українців Світова Наукова рада[69]. Її очолюють керівники різних українських наукових інституцій – першим був голова НТШ Ярослав Падох, сьогодні – президент УІТ Любомир Винар. Ідея академічного координаційного органу сягає до 1924 р., коли в Празі було створено Український академічний комітет під керівництвом Олександра Шульгина. Під час т.зв. Ді-Пі періоду[70] (1945 – 1952) [71] в Центральному Представництві Української Еміграції в Німеччині (ЦПУЕН) під керівництвом Дмитра Дорошенка діяв Відділ культури і освіти, який також намагався координувати працю наукових установ, правда, з перевагою УВАН[72].

Крім українських наукових установ, в яких велися українознавчі дослідження, українці працювали також в американських чи європейських совєтознавчих інституціях, а деякі з них створювали чи очолювали. Серед них – Інститут для вивчення СРСР (Німеччина, 1950 – 1972)[73], який діяв при американській фінансовій підтримці та мав українознавчі публікації “Ukrainian Review” та “Українознавчий збірник”, інститути для совєтських студій при деяких американських університетах. На нашу думку, потребує з’ясування мотивація такої праці. Не вважаємо, що її треба оцінювати виключно в рамках “заробляння хліба насущного” чи необхідності відповідності “науковим потребам Нового світу в умовах конфронтації з Радянським Союзом”, що призводило до праці “в межах совєтологічних та політологічних студій”[74]. На нашу думку, швидше варто говорити про використання українськими дослідниками совєтологічних установ з метою можливості поширення знань про Україну та її стан у складі Радянського Союзу в світі. Між тим, їхні праці мали не лише політологічний (чи совєтологічний) характер, історики переважно друкували фахові дослідження (з наголосом на проблеми України у складі СРСР), а частина співробітників таких установ в США чи Канаді мала політологічну (чи іншу) освіту. Серед українських дослідників, що співпрацювали в різний час в Інституті для вивчення СРСР – Н.Полонська-Василенко, В.Кубійович, П.Курінний, Б.Мартос, І.Мірчук, П.Феденко та ін.[75] У 1955 р. через незгоду з деякими сторонами діяльності Інституту, з нього вийшли деякі науковці на чолі з з відомим українським літературознавцем Ю.Бойком-Блохіним і заснували Незалежну асоціяцію дослідників совєтської теорії і практики в національних проблемах.

В США та Канаді в кін. 50-х – на поч. 60-х років стали створюватися Інститути для вивчення СРСР чи територій Східної Європи. В подібних установах працювали – політолог та історик церкви Богдан Боцюрків, директор Інституту совєтознавства та східноєвропейських студій в Карлетонському університеті (Оттава), історик Михайло Пап, директор Інституту совєтознавства та східноєвропейських студій в Джон Керол університеті [76] (University Heights, Cleveland, Ohio) та ін. Політолог та історик Стефан Горак заснував і кілька років був президентом Асоціації для дослідження національностей в СРСР та Східній Європі (The Association for the Study of the Nationalities of the USSR and Eastern Europe), а також заснував і був головним редактором її журналу “Nationalities Papers”. І нарешті, до внеску у дослідження України на міжнародному форумі можна вважати діяльність заснованого відомим (на той час молодим) українським істориком Л.Винарем Центру дослідження етнічних публікацій (Кентський державний університет, Огайо, США) та десятирічне видання за його редакцією журналу “Ethnic Forum”, де друкувалися студії з історії, соціології, демографії, історії преси тощо різних етнічних груп в США та інших багатоетнічних країнах, в тому числі й українців.

Велике значення для включення української історіографії в світову мали серійні, періодичні видання та монографії, що видавалися різними установами, в т.ч. чужомовні[77], хоча в цілому в багатоетнічному суспільстві США та Канади від 70-х років ХХ ст. більше значення мав характер, ніж мова видання (хоча, зрозуміло, що англомовні праці були доступнішими для англомовного читача. Серед них – як наукові, так і науково-популярні. Ми не ставимо за мету докладний аналіз цих видань, що потребувало б комплексного монографічного дослідження, а розглядаємо їх лише в контексті виконання функції ознайомлення з українознавчими науковими дослідженнями та введення їх до міжнародного наукового репертуару, яку виконували видання УВАН у США “Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences” (видавався від 1951 р.); журнал УІТ “Український історик” (видавався від 1963 р., опубліковані в ньому статті та матеріали, не зважаючи на переважаючу україномовність, згадувалися в “Revue des ètudes Slavs” (Institut d’ètudes Slavs, Paris), реферуються в “Historical Abstracts”, “America: History and Life” та “Bibliography of Slavic and East European Studies”); серійні видання Українського наукового інституту Гарвардського університету “Harvard Ukrainian Studies” (видаються від 1977 р.); Канадського інституту українських студій “Journal of Ukrainian Studies” (видається з 1976 р.) та ін. Серед видань другого типу “The Ukrainian Quarterly” (орган Українського Конгресового Комітету США, заснований в 1944 р. М. Чубатим), “The Ukrainian Review” (видавався Асоціацією українців у Великій Британії) та ін. Сьогодні в Україні написано низку праць, присвячених вивченню ролі тих чи інших видань у житті діаспори, але, на нашу думку, цей напрям потребує подальшого активного дослідження. Окремої праці потребує й докладний аналіз монографічних публікацій з історії, виданих українськими науковими установами. Зауважимо лише, що КІУС від заснування у 1976 р. до сьогодні видав понад 130 наукових монографій різними мовами, частина яких пов’язана з різними аспектами історії України. УІТ в кількох видавничих серіях (“Грушевськіяна”, “Монографії”, “Мемуаристика” та ін.) та поза ними видав десятки наукових досліджень та джерельних публікацій. Бібліографія історичних досліджень, виданих УВАН у США та Канаді, НТШ в різних країнах, УНІГУ також містить десятки позицій історичних та історіографічних монографій. Крім того, заслуговує на увагу роль публікацій з історії України на сторінках міжнародних славістичних журналів, та тих, що були пов’язані з вивченням Центральної та Східної Європи. Публікації українських науковців (і це були не лише представники “молодшого” покоління) не лише реферувалися міжнародними реферативними журналами, а й активно використовувалися в спеціальних дослідженнях[78].

Для введення української науки в неукраїнське наукове життя важливим було членство українських вчених в неукраїнських історичних та славістичних асоціаціях. Відомо, наприклад, що В.Кисілевського було обрано почесним членом Канадської Асоціяції Славістів [79], але вважаємо, що серед українських дослідників були інші члени неукраїнських наукових асоціяцій. Вивчення цього питання дасть можливість з’ясувати ще один аспект наукової діяльності українських істориків в діаспорі. Важливим є факт афіліяції Українського історичного товариства з Американською історичною асоціацією (American Historical Association, AHA)[80], а також власні конференції в рамках Американської славістичної асоціації (American Association for the Advancement of Slavic Studies, AAASS) [81].

У березні 1970 р. в Денвері відбулася перша конференція УІТ в рамках Американської славістичної асоціації. З українських дослідників ній брали участь Б.Винар, Л.Винар, Л.Биковський, Б.Боцюрків, Д.Струк, К.Біда, М.Пап, С.Горак, Д.Штогрин та ін. Серед інших питань на ній обговорювалася роль українських університетських центрів для опрацювання університетських підручників та монографій з української історії, літератури тощо[82].

В 1971 р. в Нью-Йорку УІТ вперше взяло участь у 86-й конвенції Американської Історичної Асоціації. В офіційній програмі конвенції було відзначено участь членів УІТ О.Барана, Б.Боцюркова, Л.Винара, С.Горака, В.Гуцула, В.Дмитришина, О.Пріцака та І.Шевченка. Українській історичній проблематиці було присвячено кілька наукових сесій, в яких брали участь і члени УІТ. Зокрема, відбулася спільна сесія АНА й УІТ з доповіддю Б.Боцюркова про інтелектуальний фермент в сучасній Україні. Окрема сесія, якою керував І.Шевченко, була присвячена унікальності українського Запорозького Війська. Доповідачами були О.Баран, О.Пріцак та А.Камінський. Коментував доповіді відомий знавець української тематики з Гарвардського університету Е.Кінан. Ризькому миру в оцінці російської, української та польської сторін було присвячено ще одну з сесій, на якій українську сторону представляв В.Дмитришин. Сесію “Досвід у націоналізмі – зразки та вияви” було зорганізовано С.Гораком. З українських науковців в ній взяв також участь В.Гуцул з доповіддю “Україна – запізнений націоналізм” [83]. В рамках конвенції відбулася й окрема конференція УІТ, в якій взяли участь М.Антонович, Б.Боцюрків, І.Витанович, С.Горак, Т.Гунчак, О.Домбровський та Я.Падох. І.Каменецький та М.Ждан прислали свої коментарі. Ця конференція сприяла обміну поглядами з неукраїнськими істориками, а крім того, українські науковці, які представляли різні концепції української наукової політики, намагалися знайти спільний знаменник. Й ініціатива УІТ щодо організованої участі українських істориків в неукраїнській науковій конвенції, на думку багатьох її учасників, була дуже корисною.

Українські наукові установи, в першу чергу ті, що діяли при американських та канадських університетах, хоч не входили до складу громадських неукраїнських наукових організацій, якими були AHA та AAASS, організовували в університетах наукові зустрічі різних рівнів, в яких брали участь представники різних українських наукових установ та науковці неукраїнського походження. Часто наслідком таких конференцій була публікація матеріалів окремими англомовними збірниками[84] або в рамках серійних видань.

Окремий наголос варто зробити на участі представників різних поколінь українських зарубіжних істориків у міжнародних історичних та славістичних конгресах, в яких у складі радянських делегацій брали участь також українські материкові дослідники, що часом спонукало до наукових дискусій[85]. В Міжнародних історичних конгресах брали участь М.Чубатий, Я.Рудницький, І.Лисяк-Рудницький, Б.Кентержинський, Т.Мацьків, І.Каменецький, П.Феденко, Л.Білас, Б.Осадчук та ін. “Західні” українські історики представляли університети, в яких працювали, виступали з доповідями, брали участь у дискусіях. Деякі із зарубіжних українців могли представляти одночасно кілька установ: наприклад, Ольга Войценко, учасниця Міжнародного історичного конґресу в Москві 1970 р., одержавши запрошення до участі як член Канадської Історичної Асоціації, офіційно представляла також УВАН у Канаді [86].

І, нарешті, кілька слів про взаємовідносини між українськими істориками в діаспорі та материковими під час вимушеного “протистояння”. Вважаємо, що це питання все ще вимагає опрацювання. Українську радянську (совєтську) історіографію неодноразово дослідники з діаспори характеризували в своїх працях[87]. Додатковим джерелом для розуміння підходів до цієї оцінки є рецензії на праці материкових істориків в періодичних виданнях, зокрема в журналі “Український історик”[88] та ін. Маючи хоч і дещо обмежений, але доступ до української радянської літератури (зокрема в США – через книгарню В. Камкіна в Нью-Йорку, а також через бібліотеки університетів, які таку літературу закуповували), західні історики були непогано ознайомлені з науковим доробком материкових колег і під критику підпадали ті дослідження, що сліпо слідували радянській імперській концепції історії України, хоча в більшості праць знаходилися й позитивні моменти. В той же час, позитивно оцінювалася наукова праця М.Брайчевського, Ю.Бадзя, О.Апанович, М.Марченка та ін. Нерідко гостро критикуючи, більшість українських дослідників на Заході притримувалася позиції, яку висловив О.Оглоблин: до самих українських істориків ставитися з повагою, вважаючи, що “не можемо й не сміємо судити, тим паче, осуджувати українського совєтського історика, який не є вільний і відповідальний за концепції, визначені офіційною схемою і подиктовані урядовим замовленням” [89]. В той же час в радянській Україні більшість дослідників не мали доступу до праць колег з-поза кордону, те, що різними шляхами потрапляло до України – опинялося в спеціальних сховищах. При можливості працювати в бібліотеках Польщі чи інших країн іноді вдавалося ознайомитися з деякими працями. Якщо вдавалося передати праці в Україну, вони ставали небезпечним для життя та свободи, але важливим політичним матеріалом (використати їх в наукових дослідженнях, зрозуміло, було неможливо). За спогадами видатного українського історика Я.Д.Ісаєвича, наприклад, в спеціальному сховищі деякі статті з журналу “Український історик” таємно передруковували для поширення[90]. Відомий український дисидент І.Гель згадував, що під час допитів його неодноразово запитували про те, чи має і чи читав статті цього журналу [91]. Радянське керівництво боялося поширення наукових досліджень українських зарубіжних дослідників, бо вони за своїми поглядами і концептуальними засадами підривали історично-політичні канони радянської історичної концепції.

Отже, навіть стислий огляд кількох аспектів розвитку української зарубіжної історіографії показав, що нею зроблений поважний, ще достатньо не досліджений і, відповідно, не оцінений, внесок у розвиток української національної історіографії. Переважно наукова творчість та діяльність істориків відбувалася в досить складних умовах, але існування українських наукових інституцій, наукових публікацій (монографій, статей в українських та національних (американських, канадських) виданнях), українське представництво в системі західної історичної освіти та наукових установ, співпраця з неукраїнськими істориками у міжнародних та національних історичних та славістичних асоціаціях, виключає сприйняття української зарубіжної історіографії як маргінезованої в країнах поселення, націоналістичної за концептуальним змістом. Подальші дослідження дозволять подолати стереотипи сприйняття, можуть створити умови для поглиблення уявлення про різні аспекти праці та цілісного образу української зарубіжної історіографії, причому як на рівні теоретичного осмислення, так і на рівні накопичення фактичного матеріалу, що утворюватиме ґрунт для якісного зростання досліджень.