Письменники-вісімдесятники – це покоління освічених, ерудованих людей. Вони часто переосмислюють духовні цінності, підпорядковуючи їх світовим філософським концепціям. Їм притаманне мислення мистецькими асоціаціями, ремінісценціями, цитатами, використання цитації як діалогу. У цьому виявляється ставлення до мистецтва слова як до складової дійсності, що належить певній епосі, культурі, особистості. Тому дослідження їх творчості є актуальним науковим напрямком у сучасному українському літературознавстві.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. При підготовці роботи використані дослідження, присвячені актуальним проблемам сучасного вітчизняного літературного процесу (І. Андрусяк, Т. Гундорова, Н. Анісімова, Є. Баран, І. Бондар-Терещенко, Н. Зборовська, М. Ільницький, М. Рябчук та ін.), літературно-критичні розвідки щодо творчості Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака (Н. Білоцерківець, В. Ґабор, І. Кручик, Л. Таран та ін.).

Літературна група “Бу-Ба-Бу”, незважаючи на понад двадцятирічну історію та значний внесок у літературний процес, ще й до сьогодні не стала предметом широкого наукового вивчення (дисертаційні дослідження В. Моренця, І. Старовойт, Н. Філоненко).

Мета статті – визначити місце й значення для вітчизняного літературного процесу кінця ХХ – початку ХХІ століть поетичного угруповання “Бу-Ба-Бу”, а згодом творчості Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака як окремих письменників.

Виклад основного матеріалу. Стаття про сучасну українську літературу у Вікіпедії називає Андруховича – одним з провідних українських прозаїків і, зокрема, есеїстів, Ірванця – одним з найвідоміших українських драматургів, а Неборака одним з відомих українських поетів. Зазначено також, що вони – ініціатори чималої кількості публічних акцій, спрямованих на розвиток українського літературного процесу, на популяризацію української сучасної літератури в Україні та за її межами.

Наприкінці 80-х років минулого століття в українській літературі відбуваються переорієнтації світоглядного характеру, формується нова літературна ситуація, яскравим стилем якої стала карнавалізація. Одним із її проявів була ситуація так званої “нової котляревщини”, коли мова художньої літератури “повстає” проти літературної мови. Руйнування норм у даному випадку спричинене не невіглаством (адже більшість сучасних авторів мають досконалу філологічну освіту), а спробою нівелювати розрив між мовою літератури й українською літературною мовою. Окрім того, починає змінюватися і ставлення до літератури, розуміння її завдань і функцій, як з боку авторів, так і з боку літературозавців та критиків. Це сприяло перенесенню акцентів тематики й проблематики творів, найуживаніших їхніх образів і форм [7].

Відкритішою і демократичнішою стала літературна теорія і власне сама література, про що свідчить, зокрема, виникнення численних літугруповань, новаторська розробка традиційних тем й образів, розширення меж поетичного мовлення.

У цьому непростому контексті інтелектуального та соціально-політичного розвитку й постала творчість вісімдесятників, яка подекуди стала своєрідною антитезою до творчості класиків соцреалізму. Твори цих письменників важко обмежити рамками певного напрямку чи течії. Це, насамперед, новий тип світобачення, мислення, творчості, нова мова.

Одним з таких літоб’єднань стала група “Бу-Ба-Бу”, заснована 1985 року (хоча перша спільна книга бубабістів побачила світ лише через десять років). Своєю творчістю Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак , спочатку як члени групи, а потім окремі автори, помітно вплинули на український літературний процес.

Вже перші публічні виступи “Бу-Ба-Бу” (найрезонантніші з них — у Київському театрі імені Івана Франка та у Львівському оперному театрі опери і балету під назвою “Крайслер Імперіал”) засвідчили, що діяльність групи є справді явищем у вітчизняному літературному процесі, за визначенням Т. Гундорової [4],“особливим культурним феноменом”.

На думку науковців, бубабісти активізували мову української поезії, звільнивши її від численних табу, розширили тематику й збагатили систему образів та жанрів, розгерметизували офіційну літературу, змінили імідж українського літератора, почали відроджувати зацікавлення літературою у різних категорій читачів.

Поетична група “Бу-Ба-Бу”, яку від самого початку діяльності критики сприймали як епатажну, стала яскравим виразником нових поглядів на літературу. Твори бубабістів , підкреслено екстравагантні., викликають в одних читачів захоплення, а в інших, навпаки, неприйняття. У цьому контексті творчість бубабістів варто розглядати не як руйнування традицій, а як їхнє оновлення, розвиток, введення в систему світових формостильових взаємодій. Автори ніколи не ставили перед собою патетичної мети — витворювання певного літературного канону. Вони насамперед прагнули бути почутими і прочитаними, писати так добре, як дозволяли їм їхні таланти. Кожен з них був не проти заробляти собі на життя літературною працею і мати при цьому висловлювати власну думку, а не надиктовану кимось. І довели, що це цілком можливо [7].

За словами Олександра Ірванця, “хоча сьогодні, з відстані років виглядає , що ми таки й справді домоглися дещо змінити в літературі, але тоді ми більше переймалися тим, щоб добре писати. Краще, ніж писали тоді інші, краще, ніж те, що можна було прочитати на сторінках тодішніх видань. Пізніше з’ясувалося, що ми таки справді створили новий…ні, не канон,…ми створили нові правила гри. Кажучи простіше, ми повернули гру в поезію. Хоча не тільки ми, вся генерація вісімдесятників трудилася над цим” [3].

Якщо ж говорити про кореляцію новаторство–традиційність, то у творчості бубабістів воно переходить у синтез. Так, Ю. Андрухович, О. Ірванець і В. Неборак відновили практику неофіційних поетичних вечорів із залученням інших видів мистецтва (музики, театру, живопису), завдяки відмові від будь-яких обмежень на тематичному, образному, мовному рівнях, розширили межі поетичного мовлення.

У літературу бубабісти прийшли як покоління письменників-урбаністів. Їхня поява обумовлена очевидною потребою створення саме міської літератури і за змістом, і за формою. Твори Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака не лише про місто, його мешканців та події, вони й написані мовою міста [6]. За ними прийшли інші цікаві письменники, для яких вони стали першовідкривачами багатьох тем і образів.

“По життю ми товаришували з “метафористами”, але були веселішими за них, – зауважував Юрій Андрухович. – Я думаю, лінія поділу пройшла між містом і селом. Ми були стовідсотково міськими” [3]. На думку В. Даниленка, сучасна українська література існує за горизонтальною моделлю, тобто роль столиці не є визначально важливою для успіху письменника , як це було раніше. Успіх бубабістів, які не є представниками столичного письменства, ще одне підтвердження тому.

Їхня творчість є безпосередньою емотивною реакцією на зовнішні чи внутрішні стимули, умови життя. Заглиблення в абстрактне минуле, міфи, перекази, легенди не робить їх відірваними від життєвих проблем, бо їх твори з чітко висловленою життєвою і громадянською позицією. Проте такі твори ні в якому разі не є поетичною програмою показового патріотизму. Це швидше поетичне осмислення всієї історії України, народу, літератури. На відміну від літераторів 60 – 70-х рр. у бубабістів панує спокійний розповідний тон, як правило, відсутній вплив конкретної історичної дійсності, закличних інтонацій.

Головним предметом зацікавленості для Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака є фрагменти щоденного життя – летючі моменти, незначні епізоди, позірні почування. Література бубабістів позбавлена високої “поетикальності” з одного боку та грандіозних історичних тем і постатей – з іншого. Вони не поривалися впливати на політичні процеси, проте політика, болючі проблеми сьогодення в них присутні, особливо в іронічних поезіях О. Ірванця, есе Ю.Андруховича, виступах на літературних подіях В. Неборака. Ліричні мініатюри, які також зустрічаються у творчості бубабістів, витончені і навіюють екзистенційні роздуми. Саме через все це творчі вечори цих авторів і були, і залишаються популярними серед молоді, хоча вони виступають перед публікою здебільшого вже не як представники літугрупування, а як окремі автори, широко відомі своїми творами.

У своїх творах автори нерідко змінюють і статус слова: втрачаючи звичну номінативну функцію, слово виступає і формою, і змістом поезії, її матерією. Особливості творів бубабістів, насамперед поетичних, виявляються у сміливому експериментуванні з мовними засобами. Це лексичні та семантичні авторські неологізми, звукові прийоми, метричні схеми, строфічна організація, ритміко-синтаксичні конструкції тощо. Поетичність текстів досягається часто не шляхом використання нових і несподіваних фігур (подекуди вони взагалі відсутні), а завдяки тону мовлення, лексичному матеріалові, синтаксису. Ліризм поезій О. Ірванця, Ю. Андруховича та В. Неборака, багатство епітетів і метафор, порівнянь та перифраз, тропіка цих поезій, яскрава й оригінальна, роблять тексти самобутніми й дозволяє безпомилково визначити їхнє авторство.

Творчість бубабістів переконує, що гарна лірика може бути персонажною, що найцікавішим персонажем часто є сам автор, що існує певна таїна перетікання поезії у життя того, хто намагається впіймати її записом , що людину цікаво сприймати як автономний світ, центр якого знаходиться у ній самій, а не назовні [3].

Мовний рівень їхніх творів разом з тим відзначається простотою лексики та поетичного мовлення. Авторська імітація суржику, залучення сучасної лексики, просторіч, вульгаризмів ілюструють мовну картину в сучасній Україні. З часом автори мало звертаються до словотворення, натомість активно використовують розмовний шар лексики, таким чином відтворюючи мовну картину сучасного українського суспільства.

Літературознавці також зазначають такий внесок бубабістів в українську літературу як урізноманітнення строфіки (від звичайних катренів до строфоїдів та сонетоїдів), риформування ритміки за допомогою апунктуації (відсутність розділових знаків, що, в свою чергу, залучає читачів до співпраці), активне використання прийомів постмодернізму (стилізація, ремінісценція, метафоричність) і неоавангардзму (бурлеск, епатажність) у поєднанні з традиціями народнопісенної творчості та української класики.

Як зауважив в одному інтерв”ю Олександр Ірванець: “ Після “Бу-Ба-Бу” в українській поезії стало можливим писати все, досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало „можна”.

На думку Анатолія Дністрового, заслуги цієї групи неможна не дооцінювати. Вони вражаючі, – вважає він, – якщо бодай поглянути на ті трансформації, котрі відбулися в художній мові, а також у манері поведінки письменників (йдеться про так звані авторські стратегії) [5]. Читачам цікаві ці яскраві, небуденні емоції – через проблеми, струси, катаклізми, колізії, – всього цього бубабістам якраз не бракує. Як і розвинутої уяви, багатої фантазії вкупі з високим рівнем освіченості та ерудиції.

Значною мірою завдячую бубабістам в українському суспільстві змінюється ставлення і до самого літературного процесу. Літературний процес, – акцентує письменник Андрій Курков, – це вже не тусовка поетів під дахом якої-небудь кав’ярні. Це постійне нагадування про себе, про літературу – насамперед читачам, для яких дуже важливим є особисте спілкування з письменником, можливість почути його невідредаговані думки.

Читач повинен звикнути до того, що може отримати книжку з рук автора, побувати на її презентації особисто, цьому сприяє й відсутність поділу літератури на “столичну” і “ провінційну”. Письменники, готові “зняти перед потенційними читачами капелюха і відрекомендуватися”, сприяють не лише популяризації власної літературної творчості, а й розвитку української літератури взагалі. І зараз бубабісти – найактивніші учасники різноманітних поетичних дійств, фестивалів, презентацій (Та ж Ранкова кава у “Купідоні”, “Гогольфест”, виступи на “Мистецькому Арсеналі” і Львівському книжковому форумі, читання поезій під музику і виконання пісень на власні слова, численні інтерв”ю з приводу найрізноманітніших аспектів життя).

“Хоче того письменник чи ні, – вважає Андрій Курков, але навіть коли його ніхто не бачить, він лишається персонажем культурного життя власної країни. І, як у будь-якому літературному творі, якщо він виведений активним персонажем, він урешті-решт перемагає”.

Дещо іншої думки про літпроцес і присутність у ньому творів деяких сучасних авторів, зокрема, й декого з “бубабістів”, літературознавець і критик Михайло Наєнко, який рефлексує з приводу “сучасного літературного процесу, для чогось втягнуто у проклятий постмодернізм.” Через це, мовляв, різко впали тиражі українських книг, відбулася комерціалізація книговидання, а найголовніша вада процесу – “немає впину поширенню витворів із ненормативом у лексиці, з відвертою порнографією у мотивах” [1].

А ось Петро Білоус вважає, що застосування до літератури поняття “літературний процес” зовсім недоречно, оскільки має штучний характер і не відповідає естетичній природі літератури. Отож, можна говорити про вплив на розвиток літератури, літературне життя. Що ж до поняття “літературний процес”, то це, на його думку, породження радянського літературознавства. Адже ще Б.-І. Антонич зазначав у роботі “Національне мистецтво”, що до літератури не варто застосовувати поняття “процес”, “розвиток”, це механічне перенесення з природничих наук [1].

Такі особливості творчості літугруповання “Бу-Ба-Бу”, як поєднання публічності та популярності аж до культовості, ритуальність, карнавальність, іронічність та самоіронічність, пародійність, синтетичність, патріотизм, урбанізм, єдність масовості й елітарності, демократичність, толерантність, дають підстави виокремлювати «бубабу» як окремий стиль у межах постмодерністського художнього методу.

Багато наших літературознавців (та й читачів) звикли думати, що успішні митці – це на Заході, а український літератор повинен страждати, випрошувати у держави окраєць хліба. Всі ж інші (серед них і бубабісти) – чужі для нашої літератури”. Чому чужі? Тому, що пропагують українську літературу у Європі? Тому, що є патріотами своєї країни? Тому, що прилучають до якісної української літератури молодь?

“Я переконаний, що найбільше зло, і українських літераторів, і їхньої потенційної публіки – депресивний синдром української літератури, оті плачі-голосіння за долею-волею, самокатування, – зауважив Віктор Неборак [3]. Отож, “Бу-Б-Бу” стало радикальним способом подолання депресії, антидепресантом і надихнуло на творчість молодих українських літераторів, багато з яких підтримують цю думку

“Інакшими бубабісти не будуть – переконаний Євген Баран, – вони мінятимуть маски, але ніколи не зрадять свого дітища. Інакше, це б означало зраду ідеалів своєї молодості” [2].

Творчість Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака має значний вплив на перебіг сучасного літературного життя в Україні, з їхніми іменами пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори бубабістів перекладені польською, англійською, німецькою, угорською, російською, фінською, шведською, іспанською, словацькою мовами.

Висновки. Аналіз доробку Ю. Андруховича, В. Неборака та О. Ірванця свідчить, що вони внесли значні зміни не лише в сучасну українську поезію, а й прозу, драматургію, перекладацьку діяльність, а група “Бу-Ба-Бу” стала прикладом для молодих талановитих авторів. Її діяльність сприяла демократизації літературного життя, що виявилося, зокрема, й у виникненні численних літературних угрупувань, викликала новий інтерес до сучасної літератури – і не лише у критиків та літературознавців, а й у читачів, насамперед, молоді. Отже, беззаперечний внесок літераторів групи “Бу-Ба-Бу” у вітчизняну літературу засвідчує їхню значимість і дозволяє розглядати як неординарне явище в українській літературі.

 Список використаних джерел та літератури

1. Білоус П. Літературний процес: міф чи реальність? [Текст] / П. Білоус // Українська літературна газета. – 2013. – 28 черв.

2 Бондар-Терещенко І. Сатира для бідних [Текст] / І. Бондар-Терещенко // Україна молода. – 2013. – 10 лют.

3. “Бу-БА-Бу” ( Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак) : Вибрані твори : Поезія, проза, есеїстка [Текст]. – Львів: Піраміда, 2008. – С. 392.

4. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн [Текст] / Т. Гундурова. – Київ: Критика, 2005. – С.77–95.

5. Дністровий А. Втрачений совок [Текст] / А. Дністровий // Книжковий клуб плюс. – 2007. – №12. – С. 38–39.

6. Клименко В. Бу-Ба-Бу. 20 років потому [Текст] / В. Клименко //Україна молода. –2005. – Ч. 56. – 31 бер.

7. Філоненко Н. Синтез масового й елітарного в поетичних творах групи “Бу-Ба-Бу” (На матеріалі збірки “Бу-Ба-Бу: Т.в.о./…/ри”) [Текст] / Н. Філоненко // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. / Відп. ред. В. А. Зарва. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. – Вип. ХІV: Лінгвістика і літературознавство. – С. 137–143.

Ключові слова: художній переклад, Г.Кочур, М.Лукаш, П. Верлен,«Осіння пісня»,  сонет.

In this article we are trying to analyze individual creative manners of prominent Ukrainian translators and linguists – H. Kochur and M. Lukash through their translation of «Autumn Song» by Paul Verlaine, focus on their similarities and differences.

Key words: artistic translation, H. Kochur, M. Lukash, «Autumn Song», Paul Verlaine, sonnet.

Про особливості  творчих манер  українських перекладачів Миколи Лукаша та Григорія Кочура написано немало розвідок, але все ж ця невичерпна  тема потребує подальшого дослідження. На думку Леоніда Череватенка, «кожен з них працював по-своєму, їхні перекладацькі засади не збігалися. Радше доповнювали одна другу».При цьому він посилається на слова  Г.Кочура : «Я  намагаюся  повести читача в країну автора, тоді як Лукаш своїми перекладами повертає в Україну».

«Осіння пісня» стала своєрідною «візитною карткою» Верленової поезії в Україні. Це яскравий зразок природного поєднання звукового ряду й емоції. Вірш, що увійшов до збірки «Сатурнічні поезії», перекладали поміж інших й Микола Лукаш та Григорій Кочур, які по-своєму намагалися передати емоції французького поета українському читачеві.

Збереження цілісності оригіналу, як відомо, є необхідною умовою якісного, повноцінного перекладу. У такому контексті розглянемо поезію, зосередившись на особливостях творчих методів перекладачів, послуговуючись при цьому й враженнями інших дослідників.

У вірші Верлен звернувся до осені, на що прямо вказував заголовок вірша. Проте прикмет пори року дуже мало в тексті, тут воєдино злилися осінній пейзаж і пейзаж душі.  Улюблена поетом осінь у поезії мала семантику – прощальна пісня (осінь — схил життя, близький кінець, за яким небуття). «Осінь» у значенні туга, смуток, холод, самотність, невлаштованість. Разом з ти, дчуваючи свій кінець, жила спогадами. У кожній строфі вірша мелодія і настрій змінювалися. Якщо у перших двох частинах тугу переривало заглиблення у минуле, то в третій –  уповільнений ритм прискорив лютий вітер.

Основний емоційний фон вірша створила мелодія — повільна й одноманітна, сумна й трохи тривожна. Вона відобразила водночас стан осінньої природи й стан ліричного героя. Ліричний герой поринув у дитячі спогади, та за хвилину знову опинився сам на сам з осінньою журбою. «Осіння пісня», вважають дослідники,  – це асоцію душа, яка потрапила під владу фатальної долі. Головне для поета — створити  відповідні враження й  асоціації у читачів, схвилювати їх..

Що ж бачимо в українських перекладах? Обидва переклади плинуть легко й природно, хоча при зіставленні їх з оригіналом виявляється, що в них сумливий настрій поета і його пісня постають не в міському середовищі й паризькому оточенні, а серед гір і долини або в полі, чого немає в першотвору. Чи є це вадою? «Ми б такі неточності, – переконує Святослав Гординський, – віднесли на рахунок деякого книжного відношення обох перекладачів до Верленової поезії» [2].

Цікавою є думка  з приводу  перекладів сонету, яку висловив Андрій Содомора. Він, аби увиразнити перекладацькі засади, зіставляє «Осінню пісню»  у перекладі М.Лукаша та  Г. Кочура , описуючи свої слухові, зорові враження, контрасти і звукову густоту тексту[7].

Найменше зорових контурів, як і прагнув Верлен, у перекладі Г Кочура, вважає А. Содомора, – це є свідченням того, що перекладач тонко розумів поетику автора. Перше, що впадає у вічі,  це відсутність реалії «скрипка», яку будь-що намагаються зберегти інші перекладачі, у тому числі й М.Лукаш. У Кочура  ж чуємо лише «струни» (струна – настрій),: не «скрипка»,  що «серце крає» в українських народних піснях, а лишень сам її голос.

Окрім асоціацій музика – настрій, що є головним предметом зображення у Верлена, це слово асоціюється з таким осіннім образом, як павутиння – струни осені, які колише вітер,  снуються в далину. Все це: імла, годинник, двір, вихровий вир, жовкле листя – зорові образи, яких немає в оригіналі, підкреслює А.Содомора [7]. І все ж не можна не відчути обережності, художнього такту перекладача, який боявся “пкреяскравити” “переінакшити” оригінал..

 У перекладі “Осінньої пісні”, вважає А. Содомора,  з двох перекладачів саме Кочурові вдається відтворити найтиповіші звукові образи оригіналу, його ритм, не припустивши якихось смислових втрат. Семантичною домінантою твору є сум, який навіюється монотонним звучанням кожного рядка. Відсутність в українській фонетиці носових голосних, яких чимало у французькому оригіналі, Кочур компенсує вживанням римованих слів з подвоєним і простим “н”: неголосні – млосні – пісні , осінніх – голосіннях, годинник – дитинних. При цьому він спеціально збільшує кількість образних деталей, як прикметників, так і дієслів, розширюючи асоціативне поле вірша з метою збереження його сугестивної фоніки. Інший мікрообраз  передано додаванням конкретних деталей: “Линуть думки в давні роки мрій дитинних”.  Нарешті, в останній строфі “Пісні” Кочур замість двох дієслів уживає чотири, привносячи в текст перекладу власну образну деталь “Вийду надвір” (в оригіналі “Je m’en vais”), яка ніби поєднує два різні світи – авторський і перекладацький [2].

Які ж слухові враження отримує читач з українських інтерпретацій Г.Кочура та М.Лукаша «Осінньої пісні» П.Верлена?  На думку А.Содомори, особливої уваги тут заслуговує дійсно щаслива знахідка Г.Кочура – ритмомелодика, зоровий образ («струни осені») і настрій, що з цього випливає.

Має слушність і С. Гординський, який наголошував: при всіх позитивних рисах Кочурового перекладу “Осінньої пісні”, перекладач не врахував, що оточенням, у якому виник Верленів шедевр, була паризька вулиця. У вірші на це є натяки: поет чує гру скрипок, дзвін годинника на вежі, можна навіть здогадуватися, що час був пізній, бо вулиця була безлюдна. В уяві виринає образ поета, який блукає містом і якого жене лихий вітер, наче мертве листя, що покриває вулиці. Але цього “міського клімату” в перекладі Г. Кочура немає [2].  Як втім, і в перекладі М.Лукаша.

Що ж до загальної тональності українських перекладів, їх емоційної настроєності, то можна  вважати, що Г. Кочур та М.Лукаш ішли тут  цілком протилежними шляхами.

Зокрема, тональність Кочурового перекладу продиктована словами заголовку  – «Осіння пісня». Це неголосні, млосні  пісні струн осінніх …в голосіннях. Ніжний і тихий, зітканий зі слухових асоціацій до іменника «сон» звукопис ,  на погляд А. Содомори, тяжить до  глібівської «Журби». І саме слово «журба» («топлять в журбі») теж присутнє у Г.Кочура, але воно не надає текстові того трагізму, до якого прагнув Верлен, текст якого суворіший, а переклад порівняно з ним витончено-ніжний.

На відміну від цього, М.Лукаш  не тільки впроваджує у свій переклад  немилозвучне «скрипка» (порівняйте – струни), але й  всіляко підкреслює його немилозвучність і різкість, будуючи на цьому звукозапис свого перекладу (ячать хлипкі, хрипкі скрипки). Сюди ж проникає звукопис тональності, пов’язаної  зі словами «осінь», «пісня», «сон» (Як дні ясні, немов у сні, пригадаю). Саме так, очевидно, М.Лукаш хотів підкреслити холодну незахищеність, незатишність поета, контрастно зіставляючи непривітну навколишність  з ясними спогадами про минуле. Замість монотонності кочурового осіннього мотиву – важкі осінні рими – хлиб – глиб, листопада – пада. І навіть  шлях – тут – зверху вниз (з гір в долину), що, на думку дослідника, не зовсім відповідає поетиці осені, де основними елементами є рівний відкритий простір, здається тут цілком доречним, бо спускається з висоти в долину, де його й чекає рівнина – відкритий простір, повний суму і безнадії.

Робота Лукаша виразно демонструє межу між оригіналом і перекладом  різними мовними засобами. Але, на нашу думку,  це є не суперечності, а індивідуальна манера перекладу М.Лукаша. Ця невелика розвідка крізь призму одного твору  ще раз засвідчує особливості творчої манери перекладача, тісно переплетеної з традиціями української літератури. Це проникнення крізь твір оригіналу в універсальну глибину й віднайдення того, що об’єднає різні культури, пошук відповідних мотивів та образів в українській  мові, оновлення та розвиток традиційних образів українського фольклору.

Критики перекладу дуже люблять відшукувати неточності перекладу, майже ніколи не помічаючи перекладацьких перемог. А переклад поезій – це суцільні неточності, якщо розглядати переклад того ж таки сонету буквалістично. Якщо в перекладі прози важливі і дух, і літера, то в перекладі поезії однозначно дух важливіший за літеру.

Порівнюючи українські переклади “Осінньої пісні” П.Верлена, ми ще раз переконалися, що індивідуальна манера перекладу М.Лукаша полягає  в  намаганні наблизити оригінал до мови перекладу, тоді як у Г.Кочура – якнайточніше передати нюанси мови оригіналу. Це ж стосується і загальної тональності перекладів, їх емоційної настроєності, яких перекладачі досягали кожен по-своєму.Та все ж  у  справжній поезії неодмінно залишається якась частинка поетичної “душі”, яка опирається перевираженню.

ЛІТЕРАТУРА

1. Верлен П. Лірика / Пер. з французької Максима Рильського, Миколи Лукаша та Григорія Кочура. — К.: Дніпро, 1968. — 174 с.
2. Гординський С. Французькі поети українською мовою. До перекладів М. Терещенка, М. Рильського, Г. Кочура і М. Лукаша // Сучасність.–1964.–Квіт. (Чис. 4). –59 с.
3. Дзюба І. Особиста і творча діяльність Григорія Кочура. – В кн.: Григорій Кочур і український переклад. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. К.: Ірпінь, 2003.С. 8–11.
4. Кононенко П. Григорій Кочур у ролі Гамлета.- В кн.: Григорій Кочур і український переклад. Матеріали між нар. науково-практичної конф.ї. Київ – Ірпінь, 2003.С. 11–14.
5. Новикова М. Місія перекладача // Зарубіж. л-ра. – 1998. – № 40. – С. 3.
6. Савчин В. Творчий метод Миколи Лукаша крізь призму одного перекладу //Мовознавство. – 2007. – №1. – С.73-80.
7. Содомора А. “Осіння пісня” Поля Верлена та її українські інтерпретації // Зарубіж. л-ра. – 2003. – № 14. – С. 18-20.

]]> https://naub.oa.edu.ua/porivnyalnyj-analiz-tvorchyh-metodiv-mykoly-lukasha-i-hryhoriya-kochura-kriz-pryzmu-odnoho-perekladu-osinnoji-pisni-polya-verlena/feed/ 0