Abstract: Today the pension reform is a very relevant issue. Special attention is given to the formation of the system of pensions. Ukraine has proposed to apply the funded pension system. The author of this scientific article analyzes the main provisions of the pension reform and identifies the problematic aspects of its implementation.

Key words: pension reform, solidarity, system of pension provision, funded pension system, the Pension Fund of Ukraine, pension contributions, insurance premiums.

Ukraine implements the policy of European integration that provides reforms in most sectors of the economy and the implementation of institutional and structural rearrangements. Particular attention is paid to the area of ​​pensions, which, according to the meaning of many scholars and experts, needs change. The first attempt of pension reform in Ukraine took place in 2011, when the Law of Ukraine “About Measures of Legislative Support for Reformation of the Pension System” (08.07.2011) was accepted. The Verkhovna Rada of Ukraine also took additional 22 acts, which are relevant to the area of pension system. To implement the new pension system in Ukraine such measures were taken: increase of the retirement age and length of service, introduction of a funded pension system, establishment of private pension funds, reduction of the pensions of civil servants. However, due to political and economic processes taking place in Ukraine, the reform has not been implemented. A great deal of pension standard legislation has been repeatedly modified, and some laws were unconstitutional. In fact, the only position of increase of the retirement age to 60 for men and women remained relevant. By the way, this position raised many questions among population and the civil servants, because of the complicated mechanism of pension calculation.

When society got used to this change in pension legislation, in 2015-2016 the reform process resumed. Firstly, the Law of Ukraine “About Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine on Pensions” (03.02.2015) was adopted, which introduced the first stage of pension reform. Secondly, starting with 01.01.2016 the following acts entered into force: Law of Ukraine ” About Amendments to the Tax Code of Ukraine and Laws of Ukraine to Ensure the Balance of Revenue in 2016″ (24.12.2015, number 909) and the Law of Ukraine” About Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine” (24.12.2015, number 911). These acts regulate pension issues specifically in 2016. The Cabinet of Ministers of Ukraine and the Verkhovna Rada of Ukraine noted that the state needs a pension reform appealing to the fact that Ukrainian society has long been ready for the European model of pensions, which offers for citizens to accumulate their own funds for their financial support in an old age. An important argument was the fact that the pension fund has huge debts to the state budget and can not get out of this situation and solve economic problems for a long time. Its economic reform is inefficient.

Despite the fact that the first stage of the pension reform has already been implemented, the prerequisites for the pension reform, its content, economic and legal aspects of its implementation, and, what is the most important, the risks associated with its use in Ukraine and the possible consequences, are not sufficiently researched. This issue is raised at the level of journalist publications and evaluated in oral statements of officials, but there is a lack of scientific research. As a result, there is a special need in conducting the research, which aims to make a broad analysis of the legal and practical aspects of the pension reform in Ukraine. In order to achieve the planned goals the following tasks need to be fulfilled: 1) to study the conditions for the pension reform; 2) to characterize the main points of the pension reform (special attention should be paid to the issue of a funded pension system); 3) to identify the main issues related to the introduction of the new pension system.

The solidary pension system has been used in Ukraine for a long time, which provides pensions to the people who are entitled to receive pension in amount which is defined for a person depending on the length of service and salary, from contributions made by working citizens. This means that, through the Pension Fund of Ukraine, which performs calculations and transfers of funds, the younger generation of employees holds public financial retirees. This pension system is not used by most European countries because of its inefficiency. The solidarity system does not motivate people to work more efficiently. The person realizes that he pays contributions to finance payments to pensioners, who are in the state now. He does not earn for himself. In this regard, the activity and desire of an employee to work significantly reduces. The basic problem is that the application of the solidarity system could threaten the economic well-being of the population. The countries, which have a constant economic crisis, are not ready for implementation of the new pension system. The lack of enterprises of the small and medium business, permanent reduction in the enterprises destabilize situation in the country. As a result, citizens massively become unemployed and do not make contributions to the Pension Fund of Ukraine. In such a case the Fund loses the financial opportunity to pay pensions and needs to carry out unplanned budget expenditures, which negatively affect the general state economic system. Since the problem of unemployment in Ukraine remains urgent for a long time, the Fund often receives less amount required to make payments of pensions. There is also another problem in Ukraine, which makes quite a negative impact on the functioning of the solidarity pension system. It is illegal employment. The great deal of the working population in Ukraine does not make pension contributions to the Fund, because they work without official registration. Besides, many workers pay contributions to the Fund in the reduced amount, because they officially (according to the staff) get the minimum amount of salary, but actually get much higher wages (the so-called “envelope salaries”). The above mentioned circumstances, and the fact that the Pension Fund has a huge amount of debt to the state budget, form the main range of conditions for the pension reform. Additionally, it should be said that Ukraine has chosen a pro-European direction of the state, which provides for reform in the country and puts living standards in compliance with the standards that exist in Europe. That also stimulates the implementation of reforms in Ukraine, especially in pension sphere. We should also note that implementation of the pension reform in Ukraine is very important for the state from the economic side, because the requirements for the pension reform in Ukraine are included in the list of requirements of IMF for Ukraine. If state wants to get a loan of $17.5 billion, it must fulfill the requirements of the lender. Based on this fact, the reform process in the pension field must be accelerated.

To analyze the basic position of the pension reform in Ukraine, it is necessary to determine the content of the Law of Ukraine “On Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine on Pensions” (02.03.2015) (Hereinafter – the Law). The areas of continued reforms are outlined in the bill №2767 of the Government. The Cabinet of Ministers of Ukraine with the help of the Ministry of Social Policy developed the Pension Fund and NGOs prepared act.
The Law provides the following elements of the pension reform: 1) the abolition of “special” pensions; 2) the part of the governmental costs of PAYG pension should be entrusted to the state; 3) the improvement of the mechanism of pensions of the people who receive them abroad; 4) the implementation of the first phase of the funded pension system. The first three elements have already been implemented, and the fourth one is still to be implemented. So let us move to the direct analysis of the most important aspects of the pension reform.
The abolition of “special pensions”, which previously were paid for such categories of people as: the military, the deputies of Ukraine, state officials, judges, prosecutors, local authorities, academicians, means setting the common principles of calculation of pension benefits for all categories of citizens. This means that, regardless of the nature of work and the post occupied, the pensions for everyone will be paid in a manner prescribed by the Law of Ukraine “About Compulsory State Pension Insurance” and depend solely on the duration of insurance and the earnings. This procedure will prevent social injustice, when a person who has worked for 50 years receives the minimum wage, and the deputy of Ukraine, who represents the social interests in the Supreme Council of Ukraine for only one term, receives in ten times higher pension.

The law specifies a number of issues relating to special pensions, and provides that it does not apply to military personnel and the persons who, at the time of the Law implementation, were considered as retired on special order. For such categories of people the payments will be made in a pre-determined amount, but this sum will not be indexed and recalculated for as long as it beats with amount of pension that, calculated according to the new norms. In addition, the law provides that a person who, at the time of the Law implementation, will have 10 and more years of special experience, gets the right for financial compensation. The legislator passed such rule, because the special workers paid contributions to the pension fund in a larger size (2.5% more) than other working citizens for a long time.

The most important problems of the modern pension reform in Ukraine apply to the introduction of the funded pension system in the country. The introduction of the new system in the state provides a long-term restructuring. Therefore, lawmakers should develop a detailed plan of the reformation process. The introduction of the new system is supposed to be made in three phases: 1) improvement of the solidarity system, 2) implementation of a mandatory funded system, 3) introduction of a voluntary private pension savings system. The new system differs from solidarity because it stipulates that everyone will form their own future retirement. The pension will depend on the amount of contribution, made by the person during the entire period of her / his professional activities. It is stipulated that the principle “as much you contribute, so much you get in the future” will stimulates the activity of the population in terms of employment. People will lose the possibility to use the mechanism of guaranteed minimum pensions, which the state gave them before. Moreover, the legislator expects that the pension reform will help legalize labor relations with employees, because only in this situation a person gets an opportunity to contribute and form his / her pension. This situation will positively affect the economy of the state, because the official employment in Ukraine helps the tax system work effectively. Many people, who do not pay this type of tax now, will pay tax on personal income.

As it has already been mentioned, the introduction of a funded pension system is still to be implemented. The Government offers to the Verkhovna Rada of Ukraine to adopt the Bill №2767 (further named in the article – the Bill). There are reasonable grounds to believe that in the near future it will be approved. Considering this, it is necessary to analyse the provisions of this Bill. Therefore, it provides for the introduction in 2016 of the first, and in 2017 – the second level funded system. Initially, the Cabinet of Ministers of Ukraine offers to establish the first plan of program of the funded pension system in 2016 and to apply a new system for the following categories of employees: 1) persons 35 years old and up who work in jobs with especially hazardous and harmful, especially heavy and difficult working conditions (the list of number 1 and number 2); 2) persons, who are in the positions that are entitled to a pension for retirement; 3) persons who are civil servants, local government officials, tax officials, customs officers, prosecutors, judges, researchers and teachers regardless of their age. In 2017 it is planned to expand the circle of participants who will get pensions under a new program.

Accordingly, it is proposed to apply the new system to the people who at present are not older than 35 years. Additionally, the Government proposes to all interested employees, who are not older than 55 years, to move to a new system. Participation in the funded pension system provides for raising the premiums and the simultaneous reduction of contributions to the Pension Fund of Ukraine. It is planned that the size of the premium in the first year will be 2% per year and it will increase by one percent every year and reach 7%. It should be noted that the Bill, in addition to practical aspects of the program realisation, provides important economic aspects. It is noted that the state will serve as a guarantor of the preservation of finances in a funded system. To achieve this, a new body – the Pension Accumulation Fund – is planned to be created, which will be formed by the government and will control the process of administration of premiums. This fund will involve, on a competitive basis, the management companies. The Fund will monitor their activities through the work of the Fund Council and the responsible public authorities.

The conducted analysis gives a clear understanding of the content of the pension reform, its practical aspects of implementation, and gives an opportunity to determine the problematic aspects of innovations, most of which relate to the introduction of funded pensions. The main problem is that the new pension system, which in its content is expedient and perspective, can not be fully implemented in modern Ukraine, because neither the society nor the state is not ready for it. Due to the existence of political, economic and other factors, many citizens do not trust the authorities of Ukraine. Moreover, a significant part of society is on the threshold of poverty. It is clear that society in Ukraine does not fully understand and welcome the pension reform, that is why they will not support its implementation. It also must be noted that, due to an inherited from the times of USSR socialist character of thinking that the state should “take care of its citizens,” the introduction of the principle that “everyone earns for him / her by himself / herself” in Ukraine can not be quickly perceived by the society. That is why it negatively affects the dynamics of the reform.

It is necessary to talk about the financial risks associated with the implementation of the pension reform, because Ukrainian economy is in the state of protracted crisis that does not allow to provide such financial manipulation in the state. The high level of inflation forms the risk that funds set aside by a person may depreciate in a few years. In this situation a person will lose financial foundation in the old age. The negative fact is that the Ukrainians, who do not work officially, do not conduct official insurance premiums. This gives rise to the high level of shadow economy in the state and does not allow Ukrainian economy to develop. The introduction of the pension reform cannot quickly change the established for many years system of informal employment, which significantly reduces the positive effects of the reform.

Moreover, the stock market is not fully developed in Ukraine, that is why there is a reasonable risk that financial transactions with personal funds will be ineffective, not profitable. It is possible that this money can be lost. Such situation often occurs in Ukraine: the financial entity, which received the status of entity, which can conduct payment of pensions and other social payments, works for only one or two weeks and closes. According to the legislation, the temporary administration, which returns a limited amount invested in company funds, is created. Another problematic issue relates to the fact that the Bill offers the formation of a new body – the Accumulation Fund, but does not specify the scope of its authority and functional issues related to its activities. The question of what sources will be used to finance the creation of this body and the feasibility of its formation remains open.
The combination of these problems shows that today in Ukraine there is a lack of economic, ideological and theoretical basis for the pension reform. It is important to take into account that economic system of Ukraine is not perfect in respect of implementation of innovations. If the state neutralizes these issues, there will be the risk that the funds, accrued by employees during the years of accumulation system functioning, will be lost. This situation will lead to the formation of the negative image of the pension system, where people will not see any positive characteristics and will not support its implementation.
Summarizing the above mentioned information, it should be noted that Ukraine really needs the pension reform, but the implementation of the innovation should be made taking into account complex circumstances prevailing in the country. The financial risks, which do not allow to reform pension system successfully today, are also worth considering. The successful implementation of the funded pension system can be carried out only if the economic situation is stabilized, the financial markets are normalised and inflation is minimised in Ukraine.

Literature:
1. Measures ensure the legislative reform pension system 08.07.2011 p.: Law of Ukraine // Supreme Council of Ukraine. – 2012. – № 12-13. – Article 82.
1. About amendments to some legislative acts of Ukraine on pensions: The Law of Ukraine of 03.02.2015 p. // Supreme Council of Ukraine. – 2015. – № 22. – Article 145.
2. About amendments to some legislative acts of Ukraine: Law of Ukraine dated 24.12.2015 // Supreme Council of Ukraine. – 2016. – № 5. – Article 50.
3. About amendments to the Tax Code of Ukraine and laws of Ukraine to ensure the balance of revenue in the 2016 Law of Ukraine dated 12.24.2015 // Supreme Council of Ukraine. – 2016. – № 5. – Article 47.
4. About Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine on introduction of a funded system of compulsory state pension insurance and common principles of calculating pensions project, bill of 30/04/2015 p. 2767 number / [electronic resource]. – Access: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55000.
5. The pension reform // Government portal / [electronic resource]. – Access: http://www.kmu.gov.ua/.

Keywords: special proceedings, «in absentia», absent criminal proceedings, the accused, national, international, interstate search.

The Criminal Procedure Code of Ukraine (hereinafter − CPC) provides for the court hearing the participation of the parties of criminal proceedings. This is like a key for realization of their rights and responsibilities and the respect for the principles of criminal proceedings (in particular, such as equality before the law and the courts, access to justice, the right to protection, competition and freedom of disclosure of evidence to the court and prove of their cogency).

In view of this criminal proceedings as a general rule carried out with the necessary participation of both the prosecution and the defense. It’s not important only the presence of a professional participant of the defense (defender) who features the participation in the trial may be the subject of a separate thorough investigation but the presence of an accused whose personal participation in criminal proceedings in accordance with art. 20 of the CPC is an element of the right to protection. The presence of the accused in the courtroom provides an opportunity for the realization of his / her procedural rights, obligations, also full and comprehensive investigation of the evidence.

However after the enactment of CPC the human rights activists faced with the problem of  actual impossibility as for achieving the tasks which mentioned under    art. 2 CPC. For example in a case where some person hide from the investigating authorities and courts to evade criminal responsibility. This problem necessitated to make the amendments to the CPC.

The first legislator’s attempt to realize the idea about the trial in the absence of the accused was made on the 16^th of January, 2014 when the Ukrainian parliament adopted the Law “About the amendments to the Criminal Code of  Ukraine (regarding absentee criminal proceedings)”.  A new chapter 41-1of CPC “Distance criminal proceedings” included the pre-trial investigation and court proceedings without the suspect / accused who was duly notified of the date, time and place when will be the investigation actions or judicial trial. Nevertheless should be a legitimate reason, e.g. accused did not appear more than twice in succession or he did not inform about the reasons of failure or notify reasons were deemed unreasonable. This formulation standards of CPC created the legal possibility of criminal proceedings against a person without his / her knowledge and therefore without its participation but with the mandatory participation of counsel for the defence. Although this chapter included some provisions that could facilitate for a fair trial (in particular, the minimum terms of receiving summons or notice in the case of residence abroad, the mandatory participation of defense counsel, etc.). However certain rules of procedure contained the danger of depriving citizens of legal opportunities to realize their procedural rights. That’s why principles implementation of criminal proceedings was put into question. Due to the risk presence of the suspect / accused rights violations, the rules of criminal proceedings in absentia existed in the criminal procedural legislation of Ukraine is not a long time: from the 16^th to the 28^th of January 2014 and was repealed by the Law of Ukraine  “About the recognition of some invalid laws in Ukraine”.

At the same time lawmakers did not leave attempts to introduce procedures for pre-trial investigation and trial in the absence of the accused. On the 7^th of October, 2014 the Law of Ukraine “About the amendments to the Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine regarding the inevitability of punishment for certain crimes against national security, public safety and corruption offenses” introduced the procedure of special pre-trial investigation and special trial “in absentia” which allowed the proceedings in the absence of the accused in the case of certain reasons.

The main purpose of the article is implement a comprehensive legal analysis of judicial review about «in absentia» and identification of key risks limiting the powers of the accused. For this plan to perform the following tasks:

1) identify prerequisite amendments to the CPC and initiate special proceedings; 2) examine art. 323 CPC and others to establish standards PDAs and legal content about the new order of the proceedings;

3) identify the main problems of the use of special proceedings.

The issue of the special proceedings raises many questions among theorists and practitioners in the field of criminal procedure. The criminal innovation was the subject of many research among eminent jurists including: I. Hlovyuk, E. Kuchinsky, V. Cinderella, I. Chernichenko, L . Udalova.

Prerequisite for the introduction of a test procedure was the emergence of a large number of criminal proceedings in which the accused fleeing abroad. Execution proceedings against such people burdened with a number of legal formalities: first, you need to establish, on the basis of reliable evidence, the fact of being in a foreign country; second, make a request for extradition to the competent authorities of foreign countries; thirdly, make extradition which has certain difficulties associated with the fact that a foreign state can not agree on its implementation. Special problems arise in the criminal proceedings against persons who are situated on the temporarily occupied territory of Ukraine because these lands continue to be an integral part of the state (art. 1 of the Law of Ukraine “About the rights and freedoms of citizens and legal regime in the temporarily occupied territory of Ukraine”) so extradition of criminals who are there, is impossible. In such circumstances the prospects for solving problems of the criminal proceedings normally are vague and the court loses its ability to protect the rights of victims. As noted in the explanatory note to the bill, the main objective of innovation is “ensure the inevitability of people punishment who are fleeing on the temporarily occupied territory of Ukraine or in the area of ​​anti-terrorist operation”. An additional argument is that legislators formally establishes a new, different from the correspondence criminal proceedings, special proceedings procedure applied in exceptional cases. The envisaged list of offenses for which the proceedings can be initiated as for the application procedure «in absentia» and clearly defined reasons for the special proceedings that were not previously envisaged, namely reason to declare a person in interstate and / or international wanted list.

Analyzing the legal mechanism of special proceedings, it should be noted that the possibility of its application arises only in case of simultaneous existence of three reasons. The first is that the procedure «in absentia» can be used in the proceedings concerning the specified circles criminally punishable acts, specific listed in ch. 2, art. 297-1 CPC. In particular, these crimes against national security of Ukraine and crimes against the peace and security of humanity and international law set in the Section I and XX of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, premeditated murder, crimes related to terrorism and corruption offenses. The second reason is a fact proved by the authorized as for the accused’s evasion in order to appear in court. It means that accused did not attend for a challenge without a good reason more than twice. Human’s avoidance for an arriving at the call may be brought only if the accused previously has been properly notified of the judicial hearing. In this context we should say that the legislator in order to avoid violations of the accused’s rights provides a summons. In addition to actions specified in art. 135 CPC − sending summons to the last known residence of the accused, additional steps are carried out under ch. 3 art. 323 CPC − publication the information about the summons in the media. Application of this method allows to say that all methods used to report a person. Accordingly presumed that the accused is notified about judicial sitting. The third reason as for use of special proceedings is to declare a person in interstate and / or international wanted list. A simultaneous existence of provided grounds (except when it is not permissible to use a such procedure, for example when the accused is a minor), the prosecutor may file a petition for a court on the implementation of special proceedings in respect of the accused. Based on the review petition the court pass a resolution which accepts the request and appoint a judicial proceeding in order «in absentia» or which denies the request. It should be noted that initiating the question of special proceedings which was denied the prosecutor loses the opportunity to re-apply to the court with the same request, except for new circumstances show that the defendant running from court to evade criminal responsibility and declared in interstate and / or international wanted list. In addition the CPC does not provide for an appealing against the decision of the court to refuse the application of the special proceedings. It is worth to mention one crucial detail concerning the trial on the accused who are hide on the temporarily occupied territory of Ukraine. After all, along with amendments to the CPC, the initiators of the bill also made changes to the laws “About the rights and freedoms of citizens and legal regime on the temporarily occupied territory of Ukraine”, “About the administration of justice and criminal proceedings in connection with the anti-terrorist operation”. Under the provisions of the above acts the non-appearance of accused to the court after challenge who situated on the temporarily occupied territory of Ukraine, does not require confirmation by ads in interstate or international wanted list. The decision accepted by an investigator will be enough to declare a circulation of a person in the state. It should be noted that the application of the Act seems problematic because it contradict the contents of ch. 3art. 323 CPC which states the requirement to declare a person is in interstate and / or international wanted list. In addition, ch. 3 art. 9 CPC clearly indicate that it has the supreme legal force than other laws. Accordingly creates the potential of serious practical problems when announcing only nationwide search for people who are situated on the temporarily occupied territories as a base for the special proceedings.

Other issues are also attracted the attention. Criminal Procedure Law provides to find a person by declared for a search if a person fails to appear for a challenge without good reason more than twice and the inspection of the last place of residence, work, questioning people who might know where the person. However it should be noted that the implementation of these measures is not sufficient to say that a person evaded the challenge and that is the need to declare for a search. Moreover the opinion of the investigator, prosecutor or court about the impossibility of tracing person may be too subjective. For example, do not exclude the situation when a person has no close relatives and neighbors or friends do not know about the place of stay because of a long trip or isolated lifestyle. Authorized people are often do not consider the possibility of such circumstances and make the wrong conclusion about the person’s absconding. They talk about the need for declaring for a search at the time when the accused is not actually fugitive. It is a possible case when witnesses may forged or give false testimony. All of these circumstances and the fact that the judge did not fully check the actions of the investigator to search for the person causing concern that declare a person in search can be arbitrary and used purely in order to form a basis for initiating the issue of special proceedings.

You should also pay attention to the fact that the main task of the legislator is the administration of justice against those who evade from participating in the proceedings and the successful implementation of the decision on them is at risk of default. It cause of some provisions of the CPC which are not consistent with the norms of international laws. For example, the Convention on Laundering, Search, Seizure and Confiscation of the Proceeds from Crime which operates in Ukraine since 1997, p. «F» ch. 4 art. 18 provides that confiscation may be refused if the request relates to a confiscation order which stems from the decision taken in the absence of the person against whom the order was made and the requested party proceedings, in which was made a decision did not provide the minimum rights of defense. Accordingly there is a situation that makes it impossible for the court executions, particularly in corruption crimes.

Summarizing all the above, it should be noted the CPC grounds for the application of the special proceedings sufficiently detailed and defined, creating the risk of ignoring some important aspects. In view of this, at present there is an urgent need to improve the procedure «in absentia» by making a number of changes to the CPC and other laws.

LITERATURE

1. Convention on Laundering, Search, Seizure and Confiscation of the Proceeds from Crime of 8 November 1997: Electronic resource. − [Access]: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_029.
2. Criminal Procedural Code of Ukraine. April 13, 2012 // Supreme Council of Ukraine. − 2013. − № 9-10, № 11-12, № 13. − Art. 88.
3. About the amendments to the Criminal Code of Ukraine (regarding absentee criminal proceedings): Law of Ukraine on January 16, 2014 // Supreme Council of Ukraine. − 2014. − № 22. − Art. 805.
4. About the ceasing to be invalid some laws of Ukraine Law of Ukraine on January 28, 2014 // Supreme Council of Ukraine. − 2014. − № 22. − Art. 881.
5. About the amendments to the Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine regarding the inevitability of punishment for certain crimes against national security, public safety and corruption offenses: Law of Ukraine dated 7 October 2014 // Supreme Council of Ukraine. − 2015. − №1. − Art. 2.
6. About the rights and freedoms of citizens and legal regime in the temporarily occupied territory of Ukraine Law of Ukraine on April 15, 2014 // Supreme Council of Ukraine. − 2014. − № 26. − Art. 892.
7. The administration of justice and criminal proceedings in connection with the anti-terrorist operation: Law of Ukraine on August 12, 2014 // Supreme Council of Ukraine. − 2014. − № 39. − Art. 2009.
8. The explanatory note to the Law of Ukraine “On Amendments to the Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine regarding the inevitability of punishment for certain crimes against national security, public safety and corruption offenses”: electronic resource. − [Access]: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=4448%E0&skl=8.

Лендєл Анна

Питання особистого майна одного з подружжя: проблемні аспекти та шляхи їх вирішення

Анотація: Закон чітко визначає, яке майно відноситься до спільного майна подружжя, а яке до особистої власності одного з подружжя, однак на практиці виникають складнощі пов’язані із визначення статусу майна. Автор у науковій статті окреслює коло проблемним та суперечливих питань пов’язаних із особистим майном одного з подружжя та дає практичні рекомендації для збереження правового статусу майна, яке належить одному з подружжя.

Ключові слова: спільне майно подружжя, особиста приватна власність одного з подружжя, приватна власність особи, приватизація, коштовності.

Питання спільної сумісної власності подружжя та особистої приватної власності одного з подружжя завжди було і залишається проблемним з практичної та, особливо, юридичної сторони. Процес розподілу майна, яке подружжя тривалий час вважало спільним, наповнене гострими конфліктами та суперечками, які розпалюються на фоні взаємних непорозумінь та образ. До того ж законодавство України, визначивши перелік майна, яке відноситься до особистої приватної власності одного з подружжя, чітко не врегульовує ряд неоднозначних питань та залишає не визначеними певні юридичні поняття, що спричиняє виникнення проблем під час безпосереднього розподілу майна.

Питання приватної власності одного з подружжя, набуте ним під час супружного життя постійно досліджувалося провідними юристами. Серед останніх наукових досліджень слід згадати праці І. О. Жилинкової, О. В. Афанасенко, В . В. Галюк, Д А. Ткачук. Важливою з практичної точки зору є і правова позиція Верховного суду України, яка враховується при визначенні питання віднесення майна до категорії особистої власності одного з подружжя. Цінну інформацію можна почерпнути з науково-практичних коментарів до сімейного та цивільного кодексів. Однак, не зважаючи на широке наукове дослідження питання, в силу того, що в Україні існує величезна кількість справ про розлученню, які наповнені проблемними практичними моментами, питання розмежування спільного майна подружжя та особистого майна все ж потребує дослідження. Головною ціллю наукової статті є здійснення  аналізу чинного законодавства України та визначення, дослідження практичного змісту суперечливих, з правової точки зору, позицій. Задля досягнення мети планується виконати наступні завдання: 1) проаналізувати зміст норм цивільного та сімейного законодавства, які визначають питання спільної сумісної власності подружжя та особистої власності одного з подружжя; 2) визначити та охарактеризувати конкретні випадки, коли майно, яке належить одному з подружжя буде вважатися його приватною власністю; 3) виокремити основні проблемні питання, які виникають у контексті віднесення певної категорії майна до особистої власності одного з подружжя та визначити шляхи вирішення проблематики.

Ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Будь-яке використання (здача в оренду, відчуження) такого майна повинне проводитися за спільною згодою подружжя[1]. Питання правового статусу майна подружжя деталізоване у 7 та 8 главах Сімейного кодексу України, якими визначено перелік майна, яке відноситься до кожної категорії власності та спосіб розпорядження ним. Варто відзначити, що закріплене у Сімейному кодексі поняття «особиста приватна власність» зазнало справедливої критики з боку науковців, адже окрім того, що воно запозичене із радянської термінології, що вже викликає питання про його правову природу, воно ще й не закріплене Конституцією України у переліку форм власності, які існують в Україні. Не зважаючи на таку неточність, слід розуміти, що особиста приватна власність одного з подружжя за своїм правовим статусом прирівнюється до приватної власності, і така назва використовується для підкреслення правової природи майна, яке відокремлене від спільної сумісної власності подружжя. Важливо наголосити, що судовою практикою вироблено такий критерій: спільним майном подружжя вважається будь-яке майно, нажите, набуте, створене, накопичене у період шлюбу працею обох із подружжя і кожного з них, навіть у тих випадках, коли працює лише один з подружжя, а другий займається лише веденням домашнього господарства, навчанням або іншою діяльністю, яка не приносить доходу. Статус спільної сумісної власності набувається автоматично. Протилежне має бути доведено всіма можливими з правової точки зору засобами (або ж за взаємною згодою подружжя) особою, яка вважає майно роздільним. У зв’язку з цим, речі, набуті за час шлюбу, автоматично підпадають під режим спільного майна подружжя[2].

Особиста власність кожного з подружжя – це майно, яке незалежно від наявності шлюбу чи його розірвання залишається у власності кожного з подружжя та не ділиться після розлучення. Розділ 7 Сімейного кодексу України у статті 57 дає чіткий перелік майна, яке відноситься до цієї категорії та визначає деякі нюанси, пов’язані із визначенням його правового статусу[3]. Стаття 57 визначає, що особистим є: 1) майно яке особа набула до моменту укладання шлюбу (ключовим є момент реєстрації шлюбу, починаючи з якого майно переходить у категорію спільного майна подружжя); 2) майно, яке набуте в результаті продажу особистої власності або за рахунок його використання (різного роду доходи, дивіденди, плоди отримані від такого майна). В контексті цього питання варто враховувати правову позицію Верховного суду України, який зазначає, що навіть якщо майно куплене за особисті кошти, можлива ситуація, коли воно переходить до категорії спільного майна подружжя за рахунок того, що тривалий час ним користується вся сім’я[4]; 3) компенсаційні виплати спрямовані на відновлення пошкодженого особистого майна; 4) відшкодування моральної шкоди одного з подружжя, адже кошти спрямовані на компенсацію індивідуальних страждань особи; 4) страхові виплати, отримані особою за обов’язковим / добровільним особистим страхуванням, якщовнескисплачувалися за рахунокособистих коштів людини; 5) речі індивідуального користування: одяг, аксесуари, косметичні засоби та інші речі, які обслуговують повсякденні потреби людини та коштовності (поняття коштовності нормативно не визначено, тому суд при віднесенні майна до цієї категорії враховує практичні обставини справи; якщо прикраси були придбані не для індивідуального користування дружини чи чоловіка, а для накопичення капіталу, воно буде вважатися спільним майном подружжя). При віднесенні майна, яке вище перелічене, до категорії особистої власності одного з подружжя застосовується один з наступних принципів: 1) річ придбана за індивідуальні кошти людини; 2) об’єкт націлений на забезпечення суто індивідуальних потреб особи. В результаті аналізу джерел фінансування та властивостей, способів та напрямків використання об’єкта, суд визначає правовий статус власності.

Ускладненою процедурою віднесення майна до категорії особистого майна одного з подружжя вирізняються ситуації, коли поділу підлягають: подаровані та успадковані речі; приватизовані громадянином об’єкти; отримані одним з подружжя премії та нагороди; матеріальні ресурси, накопичені особою за період окремого проживання подружжя; зобов’язання перед одним з подружжя. Складнощі зумовлені тим, що визначені вище принципи не можуть застосовуватися в цих ситуаціях в повній мірі. До того ж ризик виникнення додаткових проблемних аспектів істотно зростає.

Успадковане особою до, або під час шлюбу майно відноситься до її приватної власності. Якщо ж говорити про подароване майно, то ситуація ускладняється за рахунок того, що часто відсутня конкретна адресація подарунку. Якщо на якесь свято одному з подружжя дарується певна річ без зазначення того, що вона дається дружині або чоловікові, в майбутньому виникає спірна ситуація з приводу того, який правовий статус має майно. При вирішенні цього питання суд враховує характер подарованого майна: якщо воно забезпечує інтереси подружжя (холодильник, меблевий гарнітур тощо), то вважається спільним майном; якщо дарунок має персональне спрямування (комп’ютер, медичне обладнання, спеціальна література тощо) то стороною вважається лише один з подружжя. Задля уникнення подібних спірних ситуацій, корисно було б застосовувати принцип конкретного адресування подарунку одному з подружжя. Наприклад, написавши вітальну листівку із зазначенням особи, якій дається дарунок, можна мінімізувати ризик віднесення цього майна до спільного майна подружжя. Якщо ж говорити про більш дорогоцінні речі, то в такій ситуацій не завадить укладення договору дарування, яким буде визначено, що власником майна є конкретна людина.

Ще один важливий аспект, в контексті визначення правового статусу успадкованого та подарованого майна, стосується того, що таке майно може перейти, за певних умов, до категорії спільного майна подружжя. Якщо об’єкт істотно вдосконалюєтеся за рахунок коштів другого з подружжя або спільних коштів, або протягом тривалого часу використовуватиметься суто для забезпечення інтересів сім’ї, суд має всі підстави для визначення такого майна як спільного[5]. В такій ситуацій слід врахувати наступні практичні рекомендації: факт фінансування позитивних змін об’єкта повинен бути підтвердженим чеками, квитанціями: про купівлю будівельних матеріалів, конструкцій інших необхідних для  вдосконалення майна приладів; про оплату послуг та робіт з ремонту, реконструкції або відновлення об’єкта. Позитивний ефект також буде досягнений, якщо залучити свідків, які підтверджують покращення подарованого, успадкованого майна. Якщо ж людина навпаки хоче довести відсутність будь-якого фінансового, матеріального вкладу іншого з подружжя, то слід акцентувати увагу на тому, що вартість об’єкта істотно перебільшує профінансовані витрати на його удосконалення, а також, що позитивні зміні не є суттєвими. Варто вказувати на те, що другий з подружжя не має відповідної суми коштів для фінансування ремонтних робіт, підтверджуючи це документально даними про обсяги заробітної плати, банківські вклади.

Пункт 1 ст. 57 Сімейного кодексу визначає, що набуте особою під час шлюбу у порядку приватизації житло, земельна ділянка є особистою приватною власністю одного з подружжя[6]. Разом з тим, велика кількість практичних питань пов’язаних з процесом та правовими наслідками приватизації не врегульовується нормами сімейного законодавства, через що виникають певні проблемні ситуації. Не виключений випадок, коли другий з подружжя може заявляти про свої права на попередньо приватизоване житло посилаючись на те, що він брав участь у приватизації та постійно проживав у житлі. Задля конкретизації умов віднесення приватизованого житла до категорії приватного майна слід звернутися до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». В законізазначено, що право на приватизацію є абсолютно індивідуальним правом, яким наділяються виключногромадяниУкраїни. Іноземці та особи без громадянства позбавляютьсяцього права. Додатково зазначається, що претендувати на отримання права на приватизацію конкретного приміщення мають особи, які постійно в ньому проживають або зберегли право на нього на законних підставах[7]. Враховуючи вище зазначені положення можна визначити практичні рекомендації, які допоможуть віднести приватизоване майно до категорії приватного без зайвих проблем. Перш за все слід сказати, що якщо другий з подружжя є іноземцем або особою без громадянства, то взагалі відсутній ризик віднесення майна до спільного майна подружжя, так як така особа не може претендувати на приватизацію. Задля доведення цієї обставини власник приватизованого майна може подати суду документ, який встановлює особу другого з подружжя – іноземця, де зазначено не українське громадянство. Інший варіант може бути використаний у випадку, коли другий з подружжя постійно не проживав в квартирі під час приватизації, через що за ним не зберіглося право на це житло. Задля доведення цього, можна надати копію сторінки паспорта другого з подружжя, де зазначається інша адреса реєстрації місця проживання особи в період, коли відбувалася приватизація. Якщо ж другий з подружжя постійно проживав в квартирі на момент проведення приватизації, але не брав участі у ній, то посилаючись на те, що особа відмовилася від реалізації права на приватизацію, можна вказувати на те, що другий з подружжя втратив таке право та не може претендування на житло. Задля доведення цієї обставини можна подати письмову відмову від приватизації. Якщо ж сформувалася ситуація, коли участь у приватизації брали обидва з подружжя, які проживали в цей час у квартирі, то вони двоє стають власниками майна, кожен з яких має право на частину квартири.

Премії та нагороди, які були отримані одним з подружжя за час шлюбу за його особисті заслуги у розвитку науки, культури, мистецтва, спорту відносяться до особистого майна одного з подружжя. Ці кошти слід відрізняти від інших виплат, які особа отримує на роботі, адже вирішальним чином застосовується критерій особистих досягнень особи, саме завдяки чому вони і набувають статусу особистого майна. Деяка проблематика у віднесенні такого роду доходів до приватного майна полягає у тому, що на практиці часто виникають ситуації, коли особисті досягнення людини здійснені не лише завдяки її професіоналізму та кваліфікації, а й завдяки сприяння та допомозі зі сторони другого з подружжя. За умови, якщо інший з подружжя своїми діями з ведення домашнього господарства, виховання дітей істотно допомагає другому з подружжя в отриманні премій, ці кошти стають результатом старань всієї сім’ї. Враховуючи таку аргументацію та наявність доведення факту підтримки з боку другого з подружжя (наприклад, свідчення свідків), суд часто відносить премії та нагороди до спільного майна подружжя.

Багато практичних проблем викликає ситуація, коли подружжя не підтримує сімейних відносин, живе по-окремості, не є фактично сім’єю, однак з юридичної точки зору залишається подружжям. За таких обставин, майно набуте кожним з подружжя у період окремого проживання, відповідно до принципусімейногозаконодавства, все ж відноситься до спільного майна подружжя. Якщо ж особа хочевизнатипротилежне – вона повинна це довести у суді. Суд враховучи, що для сімейних відносин важливе значення має не лише формально зареєстрований шлюб, а й дійсні стосунки чоловіка та дружини і у випадку, якщо цього немає і сторони фактично не складають одну сім’ю, відповідно до ч. 7 ст. 57 Сімейного кодексу України, може визнати набуте за такий час майнороздільним[8]. Однак,формулювання «можевизнати» говорить про те, що суд не зоб’язанийвизнавати статус особистого майна одного з подружжя і у випадкунедостатностідоказів все ж відноситьйого до спільного. У зв’язку з ти, що законом не передбаченоконкретнихдоказів, якіможутьнапевне довести відсутність фактичного існуваннясійменихвідносин, практичнарекомендація в такому випадкуполягає у тому, щонеохіднонадавати суду максимально можливукількістьдоказівокремогопроживанняподружжя. Наприклад, довідка про реєстрацію та фактичнедовготривалепроживання одного з подружжя в іншомумісті, про тривалеперебування за кордоном, поясненнясвідків про відсутністьсімейнихвідносин створять всіпередумови для того, щоб суд визнавмайноприватним. Особливо сліднаголосити на тому, щосімейнезаконодавстводаєможливістьвикористанняопціїокремого проживання подружжя, що передбачено ст. 119 СКУ[9]. За таких умов, все майно набуте одним з подружжя буде вважатися його особистим майном, адже ухвала суду про відсутність сімейних відносин буде беззаперечним доказом того, що реальні родинні відносини відсутні.

Підсумовуючи все вище викладене, слід зазначити, що Сімейний кодекс України чітко визначає перелік майна, яке відноситься до особистого майна одного з подружжя. Головні принципи: належність майна особі до реєстрації шлюбу, а також використання майна, яке має суто індивідуальний характер дозволяють визначити те майно, яке відноситься до приватного. Разом з тим існують певні проблемні питання пов’язані із визначенням правового статусу подарованого, успадкованого майна та нагород, премій одного з подружжя. Уникнути ризику віднесення такого майна до категорії спільного можна шляхом доведення відсутності будь-якого вкладу зі сторони другого з подружжя. Найбільш насичений проблематикою процес доведення факту окремого проживання подружжя та, як наслідок, факту виникнення роздільного майна кожного з подружжя, адже закон не визначає конкретного переліку доказової бази та дає суду можливість приймати різні рішення в залежності від конкретних випадків. З огляду на це, найбільш оптимальним шлях – це подача суду максимально можливого переліку доказів, які свідчать про те, що подружжя не має сімейних відноси протягом тривалого часу.

Література:

1. Цивільний кодекс України : Кодекс України, Закон від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
2. Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.
3. Про приватизацію державного житлового фонду : Закон України від 19 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – №36. – Ст. 524.
4. Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

[1]Цивільний кодекс України : Кодекс України, Закон від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

[2]Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

[3]Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.

[4]Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

[5]Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, Постанова Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 р. № 11. – 2007.

[6]Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.

[7]Про приватизацію державного житлового фонду : Закон України від 19 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – №36. – Ст. 524.

[8]Сімейний кодекс України : Кодекс України, Закон від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.

[9]Там само

Дактилоскопічне дослідження сфальсифікованих відбитків пальців рук людини: зміст, проблематика та шляхи подолання труднощів

Анотація: в даній статті, автор детально описує способи фальсифікації слідів пальців рук людини, визначає шляхи їх виявлення та дослідження, а також окреслює окремі напрямки удосконалення дактилоскопічного дослідження задля більш ефективного виявлення підробки відбитків пальців рук людини.

Abstract: The author in this article describes the details of methods of falsification traces of human fingers, determine ways of there detection and researching, and also outlines some areas of improvement fingerprint investigation to better identify fake fingerprint of human hands.

Ключові слова: дактилоскопічне дослідження, відбиток пальця руки людини, папілярний візерунок, підробка, фальсифікація слідів відбитків пальців, лазерно-прасувальна техноогія, фотолітографічний метод.

Дактилоскопічне дослідження – одне з найдавніших і разом з тим найефективніших криміналістичних досліджень, яке дозволяє ідентифікувати особу. Наприкінці XIX ст. науковці довели той факт, що папілярний узор на фалангах пальців рук особи є суто індивідуальною ознакою, стійкою та незмінною впродовж всього життя людини. Було встановлено і ту обставину, що узор відновлюється у разі пошкодження епідермісу у тому ж вигляді, в якому існував раніше. Експерти-криміналісти почали активно використовувати зазначені цінні наукові факти в ході проведення криміналістичних досліджень та розвинули дактилоскопічну експертизу, завдяки якій стало можливим здійснення ідентифікації осіб, сліди відбитків рук яких залишені на місці злочину [1, с.148]. Висновки криміналістів почали враховуватися у кримінальних провадженнях, а 13 вересня 1902 р. англійський суд вперше визнав, що факт збігу відбитків пальців рук людини на місці злочину і її індивідуальних відбитків може розцінюватися як доказ у кримінальному провадженні [3, с.237]. Паралельно із розвитком дактилоскопічних досліджень формувалася певна проблематика у проведенні цього виду криміналістичних експертиз. Злочинці, використовуючи здобутки науки, можливості комп’ютерної техніки, фотоапаратури, розробляли та успішно застосовували різні способи та методи підробки слідів пальців рук та створювали, максимально подібні до оригіналу, фальшиві відбитки нігтевої фаланги пальця руки людини, виявлення яких було складним та багатоетапним процесом.

Процес фальсифікації слідів рук людини та способи його виявлення досліджувалися науковцями багатьох країн: японським криптографом Цутома Мацумото, іспанським вченим Торібіо Фернандеса Отеро, американським дослідником Майклом Кюкеном. Серед вітчизняних науковців побідні дослідження проводили О. Волошенко, С. Мендус, А. Башилова, П. Біленчук та ін. Оскільки на сучасному етапі фальсифікація відбитків часто зустрічається у криміналістиці, а конкретних рекомендацій націлених на вирішення проблеми не визначено, існує потреба у більш глибокому дослідженні цього питання.

Метою наукової статті є здійснення аналізу дактилоскопічного дослідження сфальсифікованих слідів, визначення основних проблемних моментів, а також окреслення шляхів удосконалення криміналістичного дослідження, враховуючи інформацію про способи підробки. Задля цього планується вирішення наступних завдань: 1. Проаналізувати зміст криміналістичного дослідження, яке спрямоване на виявлення ознак фальсифікації слідів; 2. Визначити проблематику дактилоскопічного дослідження; 3. Окреслити шляхи удосконалення методики дактилоскопічного дослідження, враховуючи знання про способи підробки відбитків людини.

Криміналістичне дослідження слідів пальців рук людини, залишених на місці злочину складається з двох частин. Перший етап – виявлення, фіксація та вилучення слідів рук. Огляд об’єктів проводиться у косопадаючому освітленні, у світлі що проходить крізь прозорі об’єкти, а якщо сліди є невидимими, то за допомогою спеціальних порошків, парів йоду, розчинів азотно-кислого срібла або ж інших фізичних, хімічних, радіографічних методів. Фіксація слідів відбувається шляхом їх описування у протоколі, фотографування та копіювання. Слід вилучається за рахунок того, що забарвлений дактилоскопічними порошками потожировий відбиток копіюється на спеціальну слiдокопіювальну плівку (темну або світлу) та переноситься на білий папір. Якщо є можливість, то об’єкт на якому виявлено відбитки, разом із слідами, вилучається. Друга стадія – безпосередне лабораторне дослідження відбитків рук людини з метою встановлення їх придатності для ідентифікації, та встановлення особи за наявними порівняльними зразками. Експерт за допомогою збільшувальних приладів та комп’ютерної техніки розглядає фотографії відбитків нігтьової  частини пальця та визначає: тип, вид візерунка, напрямок, ступінь крутизни потоків папілярних ліній, величину візерунка та аналізує приватні ознаки. Друга частина лабораторного дослідження полягає у

порівнянні відбитка із іншими, взятими у підозрюваних, та тими, які містяться в базі дактилокартотек. Ідентифікація особи проводиться шляхом виявлення 14 і більше тотожних ознак між двома відбитками рук людини [4, с.102].

Задля вирішення питання про можливу фальсифікацію відбитків, вище окреслена загальна процедура дослідження доповнюється додатковими діями. Експерт більш детально досліджує фактичне зображення відбитку та якійсний склад речовин в ньому та біля нього, аналізує можливий механізм слідоутворення. Перш за все увага звертається на те, чи не містяться в площині відбитку сліду речовини, які часто використовуються в процесі створення конструкцій для підробки: клей, желатин. Експерт визначає, чи виникає люмінісценція в ультрафіолетових променях як самих папілярних узорів, так і ділянок біля них, адже це може свідчити про використання фотолітографічного методу фальсифікації. Якщо сліди є свіжими, то особлива увага приділяється факту наявності, або відсутності біологічних речовин людини в місцях слідоутворення, адже якщо їх немає, то можна говорити можливу їх підробку. Експерт-криміналіст скрупульозно досліджує папілярний узор, його форму, проводить характеристику кожного елемента малюнка та встановлює ознаки потовщення, потоншення, вигину ліній папілярного узору за рахунок чого визначає яким: природнім чи штучним методом він був утворений. Встановлюється наявність чи відсутність ознак високого друку про які свідчать: нерівномірний розподіл барвника у відбитках або утворення барвистого бортика (окантовки) по краях окремих папілярних ліній. При проведенні дактилоскопічного дослідження, також враховуються характеристики поверхні на якій залишені сліди, адже в деяких випадках це істотно впливає на форму та ознаки відбитка фаланги пальця руки людини. Не менш цінною є інформація про те, де саме залишені сліди. Наприклад, інколи злочинці намагаючись залишити чим побільше відбитків іншої особи на місці злочину, що в результаті викликає сумнів про можливість залишення особою відбитків у таких місцях і, відповідно, питання про природу їх походження. Погодьтеся, що наявність п’яти відбитків фаланги великого пальця людини в рядок на столі та одного відбитка на стелі на місці злочину викликає логічне запитання про механізм нанесення таких слідів та причини нелогічного порядку їхнього розташування [4, с. 103].

При проведенні дактилоскопічного дослідження на факт підробки відбитків пальців рук людини можуть вказувати  такі ознаки: 1) нерівномірне збільшення ширини папілярних ліній за рахунок утворення здуття і згустків; 2) викривлення відображення окремих елементів будови папілярного узору; 3) нехарактерні для відбитка мікроознаки папілярних ліній; 4) наявність або відсутність з’єднувальних вусиків між папілярними лініями; 5) необґрунтовані розриви в місцях потоншення папілярних ліній; 6) відсутність відбитків пор в папілярних лініях [3, с. 237].

Проведення дактилоскопічної експертизи відбитків та встановлення факту підробки є більш об’ємним та ускладненим дослідженням, адже робота злочинців, за рахунок використання сучасних технологій, є високоякісною, а науково-дослідні, практичні можливості сучасної криміналістики не завжди дозволяють виявити підробку. Процес дослідження містить певні проблемні моменти  у зв’язку з тим, що експерт не завжди може проаналізувати форму та зображення величезної кількості елементів відбитку, визначити всі непомітні з першого погляду, або ж другорядні деталі.

Одне з проблемних питань дактилоскопічного дослідження полягає у тому, що відсутні прямі докази, які беззаперечно свідчать про фальсифікацію пальцевого відбитка, через що формується потреба у встановленні широкого комплексу ознак, які в сукупності говорять про підробку. Наприклад, на місці відбитку фаланги пальця руки людини виявили клей – неприродна для звичайного слідоутворення речовина, яка наштовхує на думку про фальсифікацію сліду, однак експерт не може, посилаючись лише на цю одну обставину, говорити про підробку відбитка, адже не виключений випадок, що руки злочинця з якихось причин були у клеї. Так само про фальсифікацію не можуть свідчити нерівні краї ліній папілярного узору, адже це може бути спричинено як особливостями слідоутворення, так і умовами виявлення слідів. Разом з цим, криміналістичною практикою не розроблені конкретні рекомендації та методики, які визначають конкретні ознаки, які в більшій або меншій мірі говорять про фальсифікацію.

Проблематика криміналістичного дослідження на предмет виявлення фальсифікації відбитків слідів пальців рук людини головним чином зумовлена тим, що в переліку питань, які можуть бути поставлені в ході дактилоскопічного дослідження відсутні питання про виявлення ознак можливої підробки слідів. Недосконалість нормативної бази зумовлює ситуацію, що ризик фальсифікації відбитків не враховується під час дослідження, не розвивається та не удосконалюється у тій мірі, як цього потребує сучасна криміналістика.

Проаналізувавши зміст дактилоскопічного дослідження та його окремі проблемні питання, необхідно сказати, що подолання певних труднощів є можливим за умови нормативного та практичного вдосконалення методики дактилоскопічного дослідження. Першочергово необхідно включити до переліку питань дактилоскопічної експертизи запитання про можливу фальсифікацію відбитків. Також важливим аспектом є розроблення, надзвичайно необхідної для продуктивної роботи експертів-криміналістів, методики проведення дактилоскопічного дослідження з урахуванням можливої фальсифікації відбитків.

Якщо ж аналізувати практичну сторону криміналістичного дослідження, то важливо сказати, що лише за умови наявності інформації про усі можливі способи та методи фальсифікації відбитків, речовини та інструменти, які для цього використовуються, їхній хімічний склад та особливості слідоутворення формується достатня інформаційна база для проведення повноцінного дослідження. Якщо експерт-криміналіст знає можливі шляхи підробки, йому набагато легше їх виявити. З огляду на це, доцільно окреслити та проаналізувати способи фальсифікації відбитків. До основних методів належать: 1) застосування пластичних мас; 2) метод фотолітографії; 3) фотополімерний спосіб;  4) лазерне гравіювання на гумі; 5) флеш-технологія; 6) вулканізація гуми з матриць, отриманих на основі використання твердих фотополімерних композицій [3, с. 237]. Основний зміст будь-якої з вище перерахованих фальсифікації полягає у виготовленні желатинової або іншої основи на якій рельєфно відображений відбиток руки людини та її використання для нанесення відбитка на певні предмети на місці злочину [2, с. 149]. Найчастіше злочинці використовують фотополімерний спосіб та фотополіграфію, адже вони не потребують великих фінансових затрат, є порівняно простішими в реалізації та дають можливість максимально точно скопіювати та відтворити відбиток. Фотополімерний спосіб передбачає такі етапи: 1. Друк зображення оригінального відбитка пальця руки на лазерному принтері. 2. Виготовлення шматка фольгового текстоліт-пластику, який покритий шаром міді та його знежирення шляхом відмивання спиртом або ацетоном. 3. Накладання вище згаданих основ одна на одну (роздрукований відбиток кладеться тонером вниз, а зверху прикладаєтся кілька аркушів паперу). 4. Прасування основи протягом 5-10 хвилин. 5. Обробка попрасованої основи кислотою або хлорним залізом для формування рельєфного зображення. 6. Заливання основи желатином. Зміст фотолітографічного методу полягає у тому, що при обробці особливими речовинами відчищеного і знежиреного текстоліту, останній стає світлочутливим, що дозволяє спроектувати фотографію відбитка на нього. Спочатку основа, за відсутності яскравого світла, вітру і пилу, обробляється спеціальними розчинами для її перетворення на світлочутливу, просушується та переноситься в темне місце. Паралельно здійснюється друк відбитка пальця на прозорому папері. Задля перенесення зображення на світлочутливу основу, заготовки накладаються одна на одну та освітлюється потужною лампою або ультрафіолетовим світильником протягом кількох хвилин, після чого зображення проявляється в розчині каустичної соди протягом двох хвилин та промивається в холодній воді, що дозволяє проявитися рельєфному зображенні на мідній основі. Важливо також зазначити, що для ефективної роботи експерта-криміналіста корисним буде знати механізм використання одного з найпопулярніших на сьогодні способів фальсифікації слідів за допомогою суперклею. Отож, на конференції Chaos Communication Congress (CCC) в Гамбурзі у 2015 хакер Ян Крісслер розповів просту та ефективну технологію, яка передбачає здійснення таких кроків: 1. Відшукання предмета, на якому є відбитки особи. 2. Проявлення зображення відбитка шляхом використання суперклею (піднести намазану клеєм пластмасову кришку до об’єкта). 3. Фотографування проявленого відбитку папілярних ліній на фаланзі пальця (найкраще у режимі «макро»). 4. Друк зображення за допомогою лазерного принтера на прозорому папері. 5. Покриття фотографії тонким шаром клею для дерева, який створює рельєф підробленого відбитка. 6. Зняття шару клею та використання його в якості моделі папілярного візерунка [6].

Варто відмітити, що для вирішення проблематики криміналістичного дослідження пальцевих відбитків доцільно було б врахувати такі рекомендації:  1) проводити характеристику кожного елемента папілярного візерунка; 2) аналізувати відбиток у цілому, беручи до уваги його місце розташування, форму, існування або відсутність інших відбитків та слідів; 3) при дослідженні зображення папілярного візерунка сліду використовувати механізми максимального збільшення зображення, що дозволить більш детально проаналізувати неприроднє походження певних елементів візерунку; 4) проводити дії для виявлення та аналізу характеру та форми рельєфності відбитка, що може свідчити про його штучне утворення; 5) приділення особливої уваги залишкам речовин на місці відбитка та проведення їх хімічного аналізу; 6) визначення особливостей слідосприймаючої поверхні (її фізико-хімічні особливості) та часу, коли були залишені відбитки, (наприклад, на скляній поверхні залишаються яскраво виражені потожирові речовини людини, якщо слід залишений нещодавно, що є абсолютно не можливо у випадку, якщо слід підміняють).

Підсумовуючи все вище сказане, слід зазначити, що сучасні технічні та  технологічні можливості відкривають перед злочинцями все нові та нові шляхи для здійснення якісної фальсифікації слідів пальців рук людини. До того ж багато із методів популяризуються (наприклад, хакером Яном Крісслером) та стають загальновідомими.

В ході проведення дактилоскопічної експертизи можна встановити факт підробки, однак недосконала нормативна та методична база, а також висока якість фальсифікації слідів ускладнюють процес криміналістичного дослідження. Встановлення факту підробки відбитків слідів пальців рук людини потребує великих часових затрат, детального, комплексного дослідження відбитка, аналізу всіх без винятку особливостей папілярного візерунка. Виходячи із цього, існує необхідність у вдосконаленні проведення дактилоскопічного дослідження шляхом розробки нових методик, вдосконалення технічного забезпечення експертів-криміналістів. Важливо, щоб експерт-криміналіст, який проводить дослідження був максимально уважним та враховував найменші, непомітні з першого погляду деталі.

З огляду на те, що злочинці не полишають спроб у вдосконаленні методології фальсифікації відбитків пальців рук людини, сучасна дактилоскопія повинна динамічно розвиватися та поповнюватися новими знаннями про способи виявлення підробки слідів. В перспективі прогнозується вдосконалення сучасних методів криміналістичного дослідження та розробка методики проведення криміналістичного дослідження націленого на виявлення підробки слідів людини.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Біленчук П. Д. Криміналістика : підручник / П. Д. Біленчук, О. П. Дубовий, П. Ю. Тимошенко, М. В. Салтевський. – Київ : Національна академія внутрішніх справ України, 1997. – 232 с.
2. Волошенко В. В. Способи зміни та підміни відбитків пальців / В. В. Волошенко // Вісник академії адвокатури України . – том 11. – № 1(29). – К. : Видавництво Академії адвокатури України, 2014. – С. 148-151.
3. Гайдук О. Г. Особливості проведення дактилоскопічної експертизи з урахуванням можливості фальсифікації слідів / О. Г. Гайдук // Наукові записки: серія «Право». – Випуск 7. – Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2006. – С. 237-238.
4. Криміналістика. Академічний курс : підручник / [Т. В.  Варфоломеєва, В.  Г.  Гончаренко, В. І. Бояров, С. В. Гончаренко, В. О. Попелюшко]. – К. : Юрінком Інтер, 2011.– 504 с.
5. Криміналістика : підручник для студ. юрид. спец, вищ. закладів освіти / [кол. авторів: В. М. Глібко, А. Л. Дудніков, В. А. Журавель та ін. ; за ред. В. Ю. Шепітька]. – К. : Ін Юре, 2001. – 684 с.
6. Хакер заявив, що зміг віддалено відтворити відбиток пальця європейського міністра : Електронний ресурс / УНІАН. – Режим доступу : http://www.unian.ua/science/1027661-haker-zayaviv-scho-zmig-viddaleno-vidtvoriti-vidbitok-paltsya-evropeyskogo-ministra.html.

Abstract: The author in article studied the practical, technical and legal characteristics witch determine the using of lie detector, outlines the features of forensic studies using polygraph in criminal proceedings Ukraine.

Ключові слова: поліграф, поліграфолог, детекція брехні, психофізіологічна експертиза на поліграфі, опитування з використанням поліграфа, спеціаліст, експерт, кримінальне процесуальне право.

Криміналістика активно розвивається і використовує все нові та нетрадиційні методи дослідження слідів злочину. Детекція брехні – один з найпопулярніших на сьогодні способів перевірки правдивості свідчень людини, який передбачає проведення інструментальної діагностики емоційної напруги людини на основі використання спеціального пристрою – поліграфу. У 1921 році інструмент був вперше використаним у кримінальному провадженні в Сполучених Штатах Америки, а починаючи із середини XX ст. став загальновідомим у всіх європейських країнах [3, с. 95]. У XXІ ст. метод максимально вдосконалився за рахунок: 1) використання цінних наукових знань, здобутих в результаті досліджень в сфері біології та анатомії; 2) застосування комп’ютерної та іншої сучасної апаратури, яка дозволяє максимально точно фіксувати показники фізіологічного стану особи та аналізувати їх. На сучасному етапі в Росії, Латвії, Румунії поліграф застосовується при розкритті та розслідуванні кримінальних правопорушень. У деяких країнах висновки поліграфологів використовуються в меншій мірі (Польща, Канада, Угорщина). Також існують держави, в яких не достатньо визначені питання використання поліграфа. Наприклад у Білорусії, при загальному невизнанні результатів застосування поліграфа в кримінальному провадженні, все ж практикується такий прийом, як виклик поліграфолога до суду для допиту в якості спеціаліста, що, в свою чергу, дозволяє долучати до кримінальної справи протокол його допиту як доказ [3; с. 96].

Неоднозначність висновків криміналістичного дослідження із використанням поліграфа, його надмірна суб’єктивність та залежність від великої кількості зовнішніх факторів, а головне, ймовірність висновку експерта, а не його стовідсоткова перевіреність, зумовлює неоднозначне ставлення до такого виду криміналістичного дослідження. Дискусії серед науковців та експертів щодо доцільності врахування висновку поліграфолога у якості доказу у кримінальному провадженні не вщухають протягом багатьох років. Особливо актуальним дане питання є в Україні, адже в державі окрім наукової невизначеності, не вирішене питання законодавчого врегулювання процедури та наслідків криміналістичного дослідження з використанням поліграфа. У березні 2016 року зацікавленість серед суспільства у питанні використання детектора брехні у суді загострилася, адже законопроект «Про поліграфологічну діяльність» викликав нові обговорення [5].

Питання доцільності використання поліграфа у кримінальному провадженні досліджувалося в Україні: В. І. Василинчуком, В. П. Захаровим, О. І. Козаченком, В. В. Матвійчуком, Д. Й. Никифорчуком, С. І. Ніколаюком, Ю. Ю. Орловим та іншими науковцями, однак однозначної відповіді так і не було дано. На законодавчому рівні криміналістичне дослідження з використанням поліграфа врегульоване частково, адже сформована нормативна база для застосування детектора брехні лише у сфері трудового права. Наказами Міністерства внутрішніх справ [2] Міністерства оборони [9]. чітко детерміновано процедурні та практичні питання пов’язані із ходом та результатами дослідження із використанням поліграфа. Наприклад, Інструкція щодо застосування комп’ютерних поліграфів у роботі з персоналом органів внутрішніх справ України  від 28.07.2004 № 842 врегульовує порядок використання поліграфу з метою відбору, підбору та розстановки кадрів органів внутрішніх справ. Нормативно-правовий акт визначає загальні положення проведення дослідження та детально окреслює питання: принципів використання приладу, методів роботи з ним, медичні та наукові передумови для проведення поліграфічного опитування, його етапи та оформлення результатів. Стаття 2 інструкції передбачає, що перевірка здійснюється виключно на добровільній основі та лише із письмової згоди особи (бланк заяви на згоду вміщений в інструкції) [2].  Разом з тим, питання можливості застосування поліграфа у кримінальному провадженні та в інших видах судочинства залишається відкритим, адже жодного акту з цього питання не існує. У 2013 році була не вдала спроба реалізації законодавчої ініціативи щодо доповнення переліку доказів у кримінальному провадженні висновком поліграфолога та про визначена характеру та змісту такого дослідження [11]. Зараз на розгляді у Верховній Раді України перебуває проект Закону «Про поліграфологічну  діяльність» № 4094-1, але не відомо, чи буде він прийнятий. З огляду на це, залишається аналізувати чинні норми законодавства, які не прямо, але все ж деякій мірі визначають правові підстави пов’язані із проведенням криміналістичного дослідження із використанням поліграфа [12].

Варто відзначити, що не зважаючи на недосконалість нормативної бази, дослідження із використанням детектора брехні стають в Україні все більш популярними, а питання застосування висновку поліграфолога у кримінальному провадженні постає все частіше. Враховуючи таку ситуацію, важливо дослідити зміст та особливості проведення цього виду криміналістичного дослідження в Україні, проаналізувати його проблематику.

Метою наукової статті є визначення правового статусу криміналістичної експертизи із використанням поліграфа в Україні, окреслення її проблематики та визначення питання доцільності використання висновку полі графолога в кримінальному провадженні на сучасному етапі. Задля досягнення визначеної цілі, планується вирішення наступних завдань: 1) визначити сучасний стан використання поліграфу в Україні; 2) охарактеризувати технічні особливості поліграфічного дослідження та його проблематику; 3) провести аналіз чинного законодавства, яке визначає можливості використання висновку поліграфолога у кримінальному провадженні.

Історія використання детектора брехні в Україні розпочалася у 1998 році, коли була реалізована програма обміну досвідом між українськими та американськими експертами-криміналістами. Вітчизняні спеціалісти пройшли професійну підготовку в Америці і, починаючи з 2000 року, почали практикувати криміналістичні дослідження із використанням поліграфа в Україні. 23 травня 2002 року в інтерв’ю УНІАН начальник Головного управління карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України Володимир Євдокимов сказав, що в поточному році під час проведення розслідування правоохоронці використовували близько 15 поліграфів, висновки яких допомогли розкрити 119 тяжких злочинів. Починаючи з 2006 року в Україні розпочали роботу: Міжнародна ліга поліграфологів та Міжнародна асоціація поліграфологів, які давали українським криміналістам можливість співпрацювати з іноземними спеціалістами. На сучасному етапі поліграф використовується криміналістами досить часто. Перш за все, у роботі Львівського юридичного інституту МВС України, Івано-Франківського університету права ім. Короля Д. Галицького, ІНПП НУ Львівська політехніка , а також в Центрі тестування на поліграфі в Одеській юридичній академії використовується поліграф, що сприяє діяльності УМВСУ в областях та допомагає у проведенні досудового розслідування. Паралельно із цим, в багатьох обласних центрах органи внутрішніх справ, для покращення якості розслідування, використовують поліграфи. Важливо сказати, що в Україні проводить роботу Всеукраїнська асоціація поліграфологів (надалі – ВАП), яка об’єднує всіх українських спеціалістів цієї сфери. ВАП проводить важливу для розвитку криміналістичної діяльності із використанням поліграфа діяльність, адже у 2015 році організацією була розроблена Методика проведення психофізіологічних досліджень із використанням поліграфа, яка зараз знаходиться на стадії її апробації та нормативного затвердження. Більше того, у 2016 році ВАП ініціював процес створення єдиного реєстру всіх поліграфологів України, який повинен почати свою роботу влітку [14].

Аналізуючи технічні особливості інструменту поліграфа, першочергово слід сказати, що це різновид психофізіологічної апаратури, який являє собою комплексну багатоканальну апаратну методику реєстрації змін психофізіологічних реакцій людини (тиску крові, частоти пульсу, глибини та частоти дихання, шкірно-гальванічної реакції, ступеню м’язового напруження, біотоків мозку та ін.) у відповідь на пред’явлення, за спеціальною схемою, певних психологічних стимулів. Українські поліграфи, за допомогою роботи датчиків на тілі людини та електронного пристрою (комп’ютер, ноутбук) можуть реєструвати від 4 до 8 показників фізіологічних процесів (іноземні поліграфи – більше 16), які відбуваються в організмі людини під впливом емоцій. Перед проведенням дослідження експерт проводить так зване «калібрування пристрою», яке полягає у визначенні закономірності фізіологічних процесів в організмі людини та її стабільних біологічних показників. Після цього поліграфолог у логічній послідовності ставить «правильні питання»: конкретні, однозначні, які передбачають відповідь «так» чи «ні». Він того, як сформульовані запитання залежить те, як особа сприйме їх та, відповідно, відповість. Не менш важливою обставиною для проведення криміналістичного дослідження є  мінімізація впливу різних чинників на людину. Задля цього дослідження проводиться в окремій кімнаті, де нікого не має та відсутні будь-які звуки чи зображення. Такі заходи сприяють кращій  концентрації особи на змісті запитань. Після того, як особа відповіла на всі запитання експерт отримує карту біологічних показників особи під час відповіді на кожне питання. Дослідження частоти та динаміки зміни біологічних показників людини є одним з найважливіших етапів у криміналістичному дослідженні. Поліграфолог аналізує дані  окремо та в їх сукупності, в результаті чого формує висновок про правдивість свідчень особи [5].

Якщо ж говорити про проблематику у проведенні криміналістичного дослідження із використанням детектора брехні, то слід сказати про наступне: 1. недосконалість апаратури, яка використовується українськими експертами; 2. висока залежність якості проведеного дослідження від кваліфікації поліграфолога; 3. наявність великої кількості чинників, які ускладнюють проведення дослідження та ставлять запитання про істинність висновку. В Україні використовують різного виду апаратура. У зв’язку із недостатнім бюджетним фінансуванням, для роботи органів досудового розсідування часто закуповують поліграфи які дозволяють фіксувати мінімальну кількість, необхідних для проведення дослідження, показників, через що поліграфолог часто отримує не достатню, для проведення якісного дослідження, кількість інформації. Слід враховувати, що успішність дослідження із використанням поліграфа головним чином залежить від професійного рівня спеціаліста, його практичного досвіду та уважності. Поліграф дає лише інформацію про фізіологічні процеси, які відбуваються в організмі людини в конкретний час, і лише експерт, правильно опрацювавши дані, може визначити чи говорить людина правду, чи ні. Проблема полягає у тому, що в Україні, не зважаючи на підготовку нових спеціалістів, яка зараз проводиться (центр курсової підготовки поліграфологів Укрбюро в складі Українського бюро психофізіологічних досліджень, приватна компанія «Спецгруп»), кількість висококваліфікованих спеціалістів є недостатньою. Така ситуація складалася у зв’язку з тим, що навчання за таким напрямком у вищих начальних закладах не проводилося раніше і не здійснюється зараз, а сама професія «експерт-поліграфолог» виникла нещодавно – лише 1 листопада 2010 до національного класифікатора України ДК 003: 2010 були внесені відповідні зміни [5].

Також потрібно враховувати такі практичні аспекти, які ускладнюють проведення криміналістичного дослідження з використанням поліграфа в Україні: 1. Особа може навмисно відволікатися, абстрагуватися від запитань і, не зосереджуючись на них, відповідати «так» або «ні». За таких умов поліграф фіксуватиме емоційний стан людини, який не зумовлений запитаннями, а спричинений іншими факторами. 2. Людина може в умі ставити собі протилежні почутому питання і свідомо відповідати саме на свої запитання, в результаті чого поліграф показуватиме протилежні істинним показники. 3. Людина, в силу особливостей свого психоемоційного стану, характеру, темпераменту, здатності керувати своїми почуттями, може настільки контролювати або навпаки – надто емоційно реагувати на запитання, що показники поліграфа будуть суперечливими, через що їхній аналіз яких буде ускладнений [13]. Науковцями були досліджені вищезазначені чинники в результаті було визначено, що інструмент поліграфа у зв’язку із його технічною та механічною недосконалістю, часто дає не достовірні дані. Звіт Національної академії наук США «Поліграф і виявлення неправди» встановив, що більшість досліджень із застосуванням поліграфа були «ненадійні, ненаукові та упереджені», а перевірка на поліграфі великої кількості людей відносно різних подій дає результат нічим не кращий, ніж випадкове вгадування.

Що до питання правового регулювання процедури застосування детектора брехні у кримінальному провадженні, то варто зазначити, що кримінальне та кримінально-процесуальне право не містять жодного акту, який би визначав або забороняв застосування детектора брехні. У зв’язку із тим, що склалася така ситуація, більшість правознавців вказують на неможливість використання детектора брехні у кримінальному провадженні та недопустимість висновку поліграфолога в якості доказу в суді. Аргументація досить проста: 1. Не має нормативно визначеної процедури проведення дослідження, критеріїв для визначення результатів дослідження, вимог до спеціалістів, які мають право проводити такі дії; 2. Відсутня затверджена методика  проведення  судової експертизи із використанням поліграфа, яка, відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону України «Про судову експертизу», обов’язково має бути складена, атестована та зареєстрована [6]. Правила проведення наукового дослідження у порядку передбаченому методикою непрямо встановлюється законодавством, однак на практиці застосовується завжди. 3. Існування принципу здійснення правоохоронними органами дій у порядку та у спосіб, прямо передбачений законом (частково висвітлений у засаді публічності кримінального провадження – ст. 25 Кримінального процесуального кодексу) [4]. 4. Недосконала наукова обґрунтованість висновків поліграфологів, що спричинено існуванням великої кількості чинників, які ускладнюють проведення криміналістичного дослідження та впливають на його істинність.

Видається, що позиція недопустимості висновків поліграфологів є достатньо обґрунтованою та раціональною, однак разом з цим існує думка деяких юристів, які, провівши безпосереднє тлумачення норм кримінального законодавства, вказують на те, що непрямо, але все ж передбачені правові підстави для використання поліграфа у кримінальному провадженні. Статтею 71 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) передбачено участь спеціаліста – особи, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів  у кримінальному провадженні задля надання консультацій з питань, які потребують спеціальних відповідних знань [4]. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що спеціаліст у сфері криміналістичного дослідження із використання методу детекції брехні – поліграфолог може залучатися органами досудового розслідування або судом. Стаття 107 КПК передбачає можливість застосування органами досудового розслідування, судом технічних засобів фіксації та збирання інформації. Відповідно, це дозволяє говорити про те, що для здійснення фіксування свідчень особи в якості спеціального технічного засобу може використовуватися поліграф і це буде вважатися законними діями. Аналізуючи статті 8, 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі – Закон) можна визначити, що застосування поліграфа не прямо, але все ж дозволяється. Ч. 1 ст. 8 Закону говорить, що оперативні     підрозділи     для     виконання     завдань оперативно-розшукової діяльності мають право опитувати   осіб   за   їх  згодою,  використовувати  їх добровільну допомогу. Ч. 16 ст. 9 говорить, що для одержання інформації забороняється застосовувати технічні засоби, психотропні, хімічні та  інші  речовини,  які  пригнічують волю  або  завдають  шкоди  здоров’ю  людей та навколишньому середовищу [7]. Відповідно, використовувати поліграф, який негативно не впливає на здоров’я людини і використовується повноваженою особою для покращення процедури допиту – можна.

Можливість проведення психофізіологічної експертизи на поліграфі також не виключена. Тлумачення норм законодавства дає розуміння, що така експертиза може бути проведена, а висновок поліграфолога буде доказом у суді. Назва пункту 1.2. загальних положень Інструкції про призначення та проведення судових експертиз від 08.10.1998 № 53/5 сформульована наступним чином: «основними видами (підвидами) експертизи є». Це вказує на те, що в пункті визначені найбільш поширені види експертиз, але не виключена можливість існування інших експертиз [8]. Стаття 7 Закону України «Про судову експертизу» визначає, що суб’єктом судово-експертної діяльності може бути експерт або інший фахівець у відповідній галузі знань. Стаття 10 закону прямо вказує, що судовими експертом можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Варто відзначити, що ґрунтуючись на загальних положеннях про проведення експертиз, можна сказати, що вона може бути проведена у якості: 1) криміналістичного дослідження за ініціативою будь-якої сторони, не затвердженої ухвалою суду, і, як наслідок, буде розглядатися у якості письмового доказу; 2) процесуальної дії в рамках кримінального судочинства за ухвалою суду, що робить висновок спеціаліста доказом по справі в якості висновка експерта. Підставою для призначення психофізіологічної експертизи може служити як самостійне рішення слідчого або судді, так і клопотання адвоката, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, але у всіх випадках згода кандидата на перевірку обов’язкова. Виходячи з практики кримінального судочинства, можна визначити, що такий вид експертизи призначається якщо є суперечності у показаннях учасників процесу, невідповідності між показаннями та іншими доказами у справі, а також за відсутності доказів [6].

Підсумовуючи, важливо сказати, що не зважаючи на те, що законодавство непрямо дозволяє проводити криміналістичні дослідження з використанням поліграфа, український суд не схильний до використання детектора брехні у кримінальному провадженні та не вважає висновок поліграфолога доказом. Такий стан речей зумовлений тим, що в Україні криміналістичні дослідження із використанням поліграфа наповнені проблематикою: неналежна технічна та нормативна база, недостатня кількість висококваліфікованих спеціалістів, відсутність методики такого виду дослідження. Слід прогнозувати, що ситуація ніяким чином не зміниться, оскільки навіть у законопроекті «Про поліграфологічну діяльність» сконцентровано увагу на ймовірності висновків поліграфологів, а в статті 31 зазначено, що висновок не може бути підставою для ініціювання кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення, а також підставою для визнання особи винною у вчиненні таких правопорушень [12].

ЛІТЕРАТУРА:

1. Висновок щодо результатів здійснення антикорупційної експертизи проекту нормативно-правового акта : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=58326.
2. Інструкція щодо застосування комп’ютерних поліграфів у роботі з персоналом органів внутрішніх справ України : Наказ МВС України від 28 липня 2004 р. – 2004. – N 842.
3. Ковальчук С. О. Поліграф як нетрадиційний криміналістичний засіб і можливості його використання в кримінально-процесуальному доказуванні / С. О. Ковальчук. // Актуальні проблеми криміналістики. – Донецьк, 2001. – С. 92-100.
4. Кримінальний процесуальний кодекс України: Кодекс України, Закон від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної ради України. – 2013. – № 9-10, № 11-12, № 13. – Ст. 88.
5. Маляр А. В. Використання детектора брехні в Україні – про що мовчить закон : [Електронний ресурс] / А. В. Маляр. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=58326.
6. 6. Про судову експертизу : Закон України від 25 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № – Ст. 232.
7. 7. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 1 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
8. 8. Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень : Наказ Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. – 1998. – №53/5.
9. Про використання поліграфів у діяльності Міністерства доходів і зборів України та його територіальних органів : Наказ Міністерства доходів і зборів України від 11 жовтня 2013 р. – 2013. – № 329.
10. Про затвердження Інструкції про порядок організації та проведення опитування персоналу з використанням поліграфа у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України : Наказ Міністерства оборони України від 14 квітня 2015 р. – 2015. – № 164
11. Проект Закону про доповнення Кримінального процесуального кодексу України положеннями щодо використання поліграфа (детектора брехні) : проект від 12 березня 2013 р. № 2521 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf35 11= 46058.
12. Про поліграфологічну діяльність : проект закону від 4 березня 2016 р. № 4094-1 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=58326.
13. Якутко В. Ф. Особливості використання поліграфа в Україні [Електронний ресурс] / В. Ф. Якутко – Режим доступу : http://vuzlib.com/content/view/1520/92/.
14. Офіційний сайт Всеукраїнської асоціації поліграфологів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://polygraph.ua/ru/.

Список ключових слів: база оподаткування, ставка податку, податкова соціальна пільга, єдиний соціальний внесок, військовий збір.

Українське суспільство вже звикло до того, що влада України постійно намагається провести податкові реформи, однак не маючи достатньої кількості ресурсів для цього, обмежується щорічним внесенням змін до податкового кодексу України. Не став винятком і 2016 рік. Однак, варто сказати, що громадяни не завжди готові до новацій, тому зазнають чималих проблем пов’язаних з не освоєнням нових правових порядків. Як відомо незнання закону не звільняє від відповідальності. Відповідно, особи, які не встигли ознайомитися із змінами законодавства щодо правового механізму податку на доходи фізичних осіб (далі – ПДФО), або не в повній мірі зрозуміли їх зміст, підлягають відповідальності за, наприклад, несвоєчасну подачу декларації, або ж не врахування певних доходів пі час розрахунку загального річного доходу. У зв’язку з цим варто говорити про проблему недостатнього аналізу нових положень податкового законодавства щодо ПДФО.

Комплексні наукові дослідження правового механізму ПДФО проводили Кобелянська О. І., Даценко Т. Д. та Трофімов М. О. останньою статтею якого була: «Податок на доходи фізичних осіб: фіскальна та соціально-регулятивна роль». Однак ПДФО у тому форматі, у якому він існує на даний час, ще не досліджувався правознавцями, адже зміни податкового законодавства відбулися нещодавно. Натомість, нововведення у податковому законодавстві були предметом обговорення конференцій та численних брифінгів. Також є ряд публікацій у ЗМІ, які містять довідкову інформацію щодо переліку та змісту деяких податкових змін, які відбулися у 2016 році. Варто підкреслити, що питання, відносно нового правового механізму ПДФО дійсно потребує наукового дослідження, адже серед громадськості України, через недостатню поінформованість, піднялася хвиля незадоволення та нерозуміння нових податкових порядків. На підставі вище викладеного, існує обґрунтована необхідність у проведенні дослідження питання нового правового механізму ПДФО. Головна ціль наукової статті – надати комплексу правову характеристику ПДФО, який існує на даний час. Для цього планується виконати наступні завдання: 1) здійснити аналіз передумов для внесення змін до ПКУ; 2) провести комплексну правову характеристику елементів ПДФО, які зазнали змін; 3) визначити проблемні моменти, які виникають у зв’язку із застосуванням нових положень законодавства; 4) дослідити податкові зміни щодо єдиного соціального внеску; 5) проаналізувати фактичні та очікувані наслідки податкових змін механізму ПДФО.

Податок на доходи фізичних осіб – це загальнодержавний податок, який на сьогоднішній день має найбільше число платників. Надходження від ПДФО формують істотну частину доходів держави. Однак варто сказати, що недосконалий правовий механізм податку та високі ставки єдиного соціального внеску перетворюють цей податок в неефективний інструмент для формування дохідної частини бюджету. Це пов’язано з тим, що громадяни України та іноземці, не витримуючи податкового тиску, шукають шляхи до уникнення від оподаткування та використовують всі можливості, щоб не сплачувати ПДФО. Наприклад, неофіційне працевлаштування в цьому плані є ідеальним вирішенням всіх фінансових проблем як працівника так і роботодавця, однак джерелом економічних труднощів ля держави. В умовах економічної кризи такий інструмент використовується суспільством все більш часто. Для держави масове явище неофіційного працевлаштування викликає серйозні проблеми, адже позбавляє її економічної можливості: отримати належні доходи від сплати ПДФО; сформувати достатній обсяг фінансових ресурсів для роботи Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування на випадок безробіття та інших фондів. Більше того, держава втрачає можливості для реалізації своїх контрольних функцій в сфері дотримання законодавства про працю. У зв’язку з цим держава шукає шляхи для вирішення проблеми неофіційного працевлаштування. У 2014 році були внесені зміни до ст. 41 Кодексу про адміністративні правопорушення і санкція за порушення вимог законодавства про працю, відповідно до ч. 1 статті, стала передбачати накладення на роботодавця штрафу у розмірі від 30 до 100 н. м. д. г. На жаль, такі зміни не вирішили проблеми. У зв’язку з цим, наприкінці 2015 року було ініційоване питання про внесення змін до механізму ПДФО, які змогли б трансформувати податок до тих суспільних умов, в яких перебуває зараз населення. Передбачалося, що зменшення ставок єдиного соціального внеску та визначення порівняно середньої ставки ПДФО змогло б зменшити податкове навантаження та, відповідно, позитивно вплинути на відносини працевлаштування, адже створили б більш сприятливі умови для легалізації трудових відносин в країні. Чи дійсно, такі зміни зможуть стимулювати офіційне оформлення відносин буде видно згодом. Влада України покладає великі надії на такі зміни ПКУ. Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк зазначив, що в податковому реформуванні був зроблений великий крок вперед, бо зменшилася ставка єдиного соціального внеску до 22 відсотків. Президент України Петро Порошенко в свою чергу закликав бізнес підвищити зарплати найманим працівникам. Якщо ж поглянути на реальний стан речей в Україні, можна сказати, що глобальних позитивних зрушень в результаті зміни механізму ПДФО не слід чекати, з огляду на те, що суспільство вже пристосувалося та звикло до тієї моделі відносин, яка існувала тривалий час і зменшення податкового навантаження стимулюватиме їх недостатньою мірою. До того ж Україна перебуває в стадії економічної кризи, в результаті чого населення не наділене достатньою кількістю фінансових ресурсів, щоб ініціювати процес фактично «добровільної» сплати податків, яких раніше не сплачувало.

Комплексний аналіз правового механізму ПДФО в його новій редакції буде проведений на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу і деяких законодавчих актів України про забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році», який був ухвалений Верховної Радою України 24 грудня 2015 року та набув чинності 1 січня 2016 року.

Перша і найбільш обговорювана зміна правового механізму ПДФО стосується встановлення нової ставки податку у розмірі 18 % від бази оподаткування. Ця ставка замінила дві попередні: 15% і 20 %, кожна з яких застосовувалися залежно від того, яким був розмір бази оподаткування (критерій перевищення 10-кратного розміру мінімальної заробітної плати). На сьогоднішній день за такими виплатами, як заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати або інші виплати та винагороди, що нараховуються  платнику податків у зв’язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами, та іншими доходами, які віднесені до загального місячного доходу відповідно до ст. 165 ПКУ, буде застосовуватися ставка 18 % незалежно від суми виплати (п. 167.1 ПКУ). Дана ставка фактично зрівняла умови для визначення обсягу податкових зобов’язань і принцип «більше заробляєш – більше сплачуєш» втратив свій зміст. Тепер і простий працівник і директор фірми, зарплати яких істотно різняться, будуть обраховувати розмір ПДФО за однією формулою. Варто зазначити, шо застосування законодавцем саме такого правого механізму обкладання фізичних осіб податками, як мінімум є недоцільним, особливо в умовах, коли левова частка українців перебувають за порогом бідності. Платники ПДФО, які і так не мають достатньо фінансових ресурсів для життя, особливо болісно відчують підвищення розмірів ставок для них із 15 % до 18 %. Заможні верстви населення, питання сплати податків для яких не становить особливої проблеми, навпаки, отримають вигідніші умови оподаткування порівняно з тими, які були раніше, адже ставка для них знижена з 20% до 18%. В результаті стає зрозумілим, що бажання встановити економічну рівність у системі оподаткування може, навпаки, ще більше диференціювати суспільство та істотно погіршити економічне становище більшості населення. Зрозуміло, що підвищення ставки податку на 3 % для платників, які раніше сплачували 15 %, не спричинить економічного колапсу в країні. Однак, така тенденція існує, особливо в умовах, коли в країні падає ВВП і зростає рівень інфляції. До того ж викликає хвилювання обраний Україною напрямок реформування податкового права і безпосередньо ПДФО, адже він суперечить загальноприйнятим принципам оподаткування у більшості країн Європи.  Іноземні країни, на відміну від України, застосовують прогресивну шкалу оподаткування, яка дозволяє зберегти економічну рівність в суспільстві. Малозабезпечені громадяни сплачують податки за мінімальними ставками або взагалі звільняються від оподаткування. Основний тягар щодо наповнення бюджету лежить на заможних громадянах, підприємцях, які мають можливість сплачувати великі суми податків без шкоди для свого економічного стану і сплачують його за диференційованими ставками залежно від обсягів доходу за принципом: «більший дохід – вища ставка податку». Результатом застосування такої системи є врахування економічних інтересів усіх учасників.

Україна застосовує принцип єдиної ставки податку за виключення одного винятку, коли застосовується менший розмір ставки. Для пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, які отримуються платником податку з Пенсійного фонду України або бюджету згідно із законом, в частині перевищення над триразовим розміром мінімальної зарплати, встановленої на 1 січня застосовуватиметься ставка в 15 % (п. 167.4 ст. 167 ПКУ). Якщо ж аналізувати інші ставки ПДФО, то варто сказати, що змін також зазнав п. 167.5.1. Відповідно до нової редакції, до пасивних доходів, у тому числі нарахованих у вигляді дивідендів по акціям та/або інвестиційних сертифікатах буде також застосовуватися ставка 18 %. Разом з цим, для дивідендів по акціях та корпоративних правах, нарахованих резидентами – платниками податку на прибуток підприємств зменшена ставка в розмірі 5% залишилася незмінною. Також , не був змінений п. 167.3 ст. 167 ПКУ, яким визначено випадки застосування 0 % ставки.

Аналізуючи питання пов’язані із ставками оподаткування також потрібно приділити увагу тому, що у зв’язку із  скасуванням принципу застосування ставки податку у 20 % до доходу, який перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, також відміняється обов’язок такого платника подавати податкові декларації щодо цієї частини доходу(виключений п. п. «є» п. 176.1 ст. 176 ПКУ). Однак варто зауважити такий момент: особа, дохід якої перевищив 10-кратний розмір заробітної плати у 2015 році має обов’язок подавати податкову накладну щодо цих доходів у 2016 році, не залежно від нововведень. Закон про зміни до ПКУ вступив у силу лише 1 січня 2016 р., тому він врегульовує відносини оподаткування, які виникли саме у 2016 році і не має зворотної дії в часі. Відповідно до цього платник податку не звільняється від обов’язку подати декларацію у зв’язку з отриманням значних сум доходу у 2015 році. Цей момент є дуже важливим і потребує чіткішого визначення і тлумачення з боку Державної фіскальної служби, адже платники податків, які не завжди достатньою мірою орієнтуються у питанні правозастосування можуть не правильно розтлумачити норму закону і, неумисно, порушити закон, подумавши, що тепер подавати декларацію за 2015 рік не потрібно. Результатом такої необізнаності можуть буди численні штрафи, що в свою чергу сформують у суспільства негативне враження стосовно прийнятих змін ПКУ.

Зміни правового механізму ПДФО також стосуються питання бази оподаткування, а точніше переліку доходів, які не включаються до складу місячного оподаткованого доходу. Стаття 165 доповнена п. п. 165.1.57 – 165.1.59, відповідно до яких, тепер також не враховуються: сума коштів, яка надається платнику податку міжнародною фінансовою організацією; сума коштів, яка надається платнику іншою, визначеною КМУ, фінансовою установою; сума, прощена (анульована) кредитором у порядку, передбаченому законом щодо реструктуризації зобов’язань громадян України за кредитами в іноземній валюті, що отримані на придбання єдиного житла.

Варто також сказати, що у новій редакцій ПКУ вміщена, формально, нова норми стосовно податкової соціальної пільги. Завдяки змінам, внесеним до п. п. 169.1.1 ст. 169 ПКУ, норма про ПСП не продовжила своєї дії на рік, а стала постійною. Однак зміст норми про ПСП не змінився. Не зважаючи на голосні заяви високопосадовців та очікування громадськості, зміни, які дали б платнику ПДФО право не сплачувати податок за частину отриманого за місяць доходу у розмірі 100 % прожиткового мінімуму населення, що на сьогодні становить 1378 гривень – не справдились. Відповідно до Перехідних положень ПКУ розмір податкової соціальної пільги для будь-якого платника податку, який отримує заробітню плату від одного роботодавця у вигляді заробітної плати дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року. Так як прожитковий мінімум становить – 1378 гривень, то ПСП дорівнює – 689 гривень. Окрім цього, також не справдилися надії стосовно підвищення граничної суми доходу, в межах отримання якого особа має право розраховувати на застосування ПСП. На жаль, вони залишилися не змінна і у 2016 році, лише ті особи, дохід яких не перевищує 1930 грн. можуть розраховувати на отримання ПСП.

Говорячи про правовий механізм ПДФО та аналізуючи фінансове становище особи, особливо працівника, доцільним буде провести аналіз нововведенням, які вміщені до Закону України «Єдиний соціальний внесок». Відповідно, з 1 січня 2016 року стягненнч ЄСВ з доходів фізичних осіб взагалі не здійснюватиметься (ані 3,6 %, ані 2,6 %, ані 6,1 %). Це зазначено у статтях 4, 7 і 8 вищезгаданого закону. Що ж стосується працівників, які перебувають на бюджетному утримання, то раніше встановлена ставка у розмірі 36,3 %, зменшується до рівня 22 %. Причому така єдина ставка ЄСВ застосовується як до зарплати, так і до лікарняних та декретних. Більше того, ця ставка є єдиною і застосовується до всіх працівників. Виключення становлять лише працівники-інваліди, ставки щодо яких не були змінені. Потрібно також сказати, що обов’язок обрахування, із застосуванням нової ставки – 22 %, і переказу відповідної суми коштів на сплату ЄСВ як і раніше лежать на роботодавцеві. А от працівник, який раніше також мав обов’язок сплачувати відрахування у розмірі 3,6% скасовуються, адже як було раніше зазначено, такі платежі тепер не сплачуються. Важливо зазначити, що в ЗУ «Про єдиний соціальний внесок» також були вміщені деякі зміни, які стосуються бази оподаткування. Як і раніше враховуються заробітна плата та деякі доходи відмінні від неї, однак визначається нова максимальна величина місячного доходу, з якого буде стягуватися ЄСВ, у розмірі 25 прожиткових мінімумів, замість попередніх 17.

Окрім ПДФО та ЄСВ, із заробітної плати працівника протягом 2016 року також буде здійснено відрахування на оплату військового збору у розмірі 1,5 % бази оподаткування, адже, відповідно до Перехідних положень ПКУ, збір планується стягувати до часу, поки не буде завершена антитерористична операція. Зміни правового механізму військового збору, які почали діяти з 1 січня 2016 року відповідно до змін п. п. 1. 2 підпункту 16-1 підрз. 10 розділу 20 Перехідних положень ПКУ передбачали розширення бази оподаткування, порівняно з тією, яка була раніше, за рахунок того, що вона тепер визначається п. 163.1. Виходячи з цього, законодавець не змінюючи ставки збору, лише за допомогою розширення бази оподаткування, збільшив фактичні платежі до бюджету.

Підсумовуючи все вище викладене, слід сказати, що зміни до законодавства щодо правового механізму ПДФО, ЄСВ, військового збору, які були прийняті у 2016 році в загальному позитивно вплинули на фінансове становище платників. Сумарне відрахування із суми доходу особи, отриманого ним на роботі з 55% знизилося до 41,5%. Разом з цим потрібно пам’ятати, що такий економічний ефект досягнений в основному завдяки нововведень стосовно ЄСВ. А от зміни, які стосуються ПДФО не є настільки позитивними і викликають питання у їх економічній обґрунтованості та доцільності, адже суперечать міжнародному досвіду.

Література

1. Податковий кодекс України : Кодекс України, Закон // с2011. – № 13-14, №17. – Ст 112.
2. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення бюджетних надходжень у 2016 році : Закон України // Відомості Верховної Ради. – 2016. – №5. – Ст. 47.
3. Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкова державне соціальне страхування : Закон України // Відомості Верховної Ради. – 2011. – №2-3. – Ст.11.
4. Офіційний сайт Державної фіскальної служби : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://sfs.gov.ua/baneryi/podatkovi-zmini-2016/podatok-na-dohodi-fizichnih-osib/.

      Ключові слова: індивідуальний будинок, декларація про про початок підготовчих робіт, декларація про початок будівництва, декларація про закінчення будівництва, технічний паспорт будинку, декларація про готовність об’єкта до експлуатації, свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

Жити у просторному будинку та мати невеликий сад біля нього – мрія кожного українця. До того ж, в умовах постійного підвищення плати за комунальні послуги, ця ідея стала економічно вигіднішою. Природньо відбувається зростання попиту на ринку нерухомості саме на індивідуальні будинки. Багато людей, володіючи земельною ділянкою, вирішують побудувати будинок самостійно. Однак, з юридичною стороною питання мало хто з них знайомий. Незнання відповідного законодавства серед населення обумовлене низьким рівнем правової культури. Відповідно, громадяни часто зазнають труднощів як під час будівництва, так і після його завершення. Адже відповідно до ст. 376 Цивільного кодексу України будівництво вважається самочинним, якщо воно здійснюється на земелній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належного затвердженого проектку, або з істотним порушенням будівельних норм, правил та процедури будівництва. Наслідком самочинного будівництва є неможливість здійснення реєстрації таких споруд як об’єкта права власності. Так як проблеми з реєстрацією індивідуальних будинків почали зустрічатися дуже часто, держава вжила заходів для вирішення цієї ситуації. В 2013 році була спрощена процедура реєстрації прав на нерухоме майно, навіть у тих випадках, коли забудовник попередньо порушив встановлені заонодавством вимоги щодо будівництва. Так звана перша «будівельна амністія» (на підставі Наказу Мінрегіону від 29.03.2013 р.), дозволила громадянам зареєструвати права на об’єкти «самочинного будівництва». В 2015 році також була застовона схожа «амністія» (на підставі Наказу Мінрегіону № 79 від 24.04.2015 р.), яка створила умови для легалізації самочинного будивництва. Однак прийняття цих нормативних документів не вирішило проблему, адже громадяни продовжують порушувати встановлену законом процедуру, відповідно кількість самочинних будівництв не скорочується. Видається, що необхідо шукати інші шляхи вирішення цієї проблеми. Наприклад, шляхом роз’яснення всіх правових питань пов’язаних з індивідуальним будівництвом.

Проблеми в сфері зведення індивідуальних будинків стають ще більш відчутними, коли громадяни несуть значні фінансові витрати, пов’язані з:

1) адміністративною відповідальністю відповідно до ч. 1 ст. 96 Кодексу про адміністративні правопорушення у вигляді штрафу у розмірі від 10 до 50 н. м. д. г. за порушення вимог законодавства, будівельних норм та стандартів; ч. 2 – ч. 8 ст. 96 передбачають ще більші штрафні санкції за здійснення підготовчих робіт / будівельних робіт без попереднього повідомлення відповідних органів, а також за експлуатацію будинків, які не введені в експлуатацію у порядку визначеному законом. Також потрібно пам’ятати про Закон України « Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», яким деталізовано склад правопорушень та визначені міри покарання.

2) узаконенням будівництва на підставі та в порядку передбаченому Наказом Мінрегіону № 79 від 24.04.2015 р.;

3) легалізацією самочинного будівництва в судовому порядку за процедурою передбаченою ч. 5 ст. 376 ЦКУ, за умови, якщо в результаті будівництва такого будинку не порушені права інших осіб; в такому випадку особа несе фінансові втрати пов’язані із сплатою судового збору, який визначається як відсоток від суми позову, тобто від вартості самочинного будівництва (стає зрозумілим, що сума буде істотною);

4) знесенням самочинної будівлі за рішенням суду у випадку суттєвого відхилення від затвердженого проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм та правил і якщо неможливо здійснити перебудову (ст. 376 ЦКУ); в такому випадку фінансові втрати громадянина є непомірно великі, адже будинок, на будівництво якого витрачені кошти, зноситься.

Зрозумілим стає те, що правові наслідки здійснення будівництва індивідуального будинку із порушенням встановлених нормативів, правил, визначеної законом процедури є особливо негативними для особи та спричиняють фінансові втрати. Задля уникнення проблемних ситуацій під час будівництва необхідно чітко визначити та дотримуватися етапів будівництва, який передбачений чинним законодавстом.

Наукові статті, які б містили повну інформацію про здійснення будівництва індивідуальних будинків, про всі етапні рішення, які повинен приймати забудовник, певні ризики та проблені моменти, які можуть виникати під час будівництва, на жаль, відсутні. Виходячи з цього, виникає особлива потреба у систематизації цієї інформації. Наукова стаття покликана вирішити такі завдання: 1) визначити категорії земельних ділянок, які можна використовувати під будівництво індивідуальних будинків; 2) провести аналіз пакету документів, які супроводжують будівництво (строки та умов їх подачі для їх легітимності); 3) охарактеризувати зміст процедури введення в експлуатацію та реєстрації права власності на нерухоме майно.

Аналіз правових питань індивідуального будівництва буде здійснюватися на підставі чинного спеціального законодавства: Земельного кодексу України (далі – ЗКУ), Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» від 13 квітня 2011 р. № 466 (далі – Постанова №466), Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі – Закон) та низки інших актів.

Перш ніж перейти до безпосереднього дослідження практичних питань, слід зазначити, що ця наукова стаття стосується саме індивідуального будівництва – будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, установлених законом, іншими нормативно-правовими актами, поверховість якої не повинна перевищувати чотирьох поверхів, призначена для постійного в ній проживання, яка складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень, і прибудова до неї; площа до 300 квадратних метрів включно, а також господарських (присадибних) будівель і споруд загальною площею до 100 квадратних метрів включно (поняття визначене абз. 5 п. 2 ст. 1 Наказу Мінрегіону 24.04.2015  № 79).

Необхідною умовою для початку будівництва є те, що земельна ділянка за своєю категорією цільового призначення повинна належати до земель для житлової та громадської забудови (ч. 1 ст. 19 ЗКУ). А точніше, земельна ділянка з призначенням для будівництва і обслуговування житлового будівництва. Вона може бути розташована лише в межах населеного пункту (житлові та господарські будівлі, гаражі, майстерні). Земельні ділянки для індивідуального садівництва (садові будинки, господарські будинки) або для індивідуального дачного будівництва (дачний будинок) можуть розташовуватися як в межах, так і поза межами населеного пункту. Якщо особа хоче звести будинок лише для літнього відпочинку, то можна обрати земельну ділянку для індивідуального садівництва. Якщо є бажання мати заміський будинок зі всіма умовами проживання та можливістю зареєструвати право власності на нього як на житловий будинок, то слід обрати земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва. У випадку, якщо потрібно побудувати повноцінний будинок в межах населеного пункту, то найкращим варіантом буде земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будівництва. У випадку невідповідності цільового призначення земельної ділянки тій забудові, яка на ній здійснена, наслідком буде відмова у реєстрації права власності на земельну ділянку, у зв’язку з проблемами в оформленні документів на будинок. Очевидно, щоб уникнути подібних проблем, потрібно чітко знати цільове призначення земельної ділянки для проведення на ній дозволеної законом забудови. Якщо особа не володіє цієї інформацією, вона може звернутися із заявою та визначеним пакетом документів до відповідних територіальних органів Держархбудінспекції для отримання офіційної відповіді. У разі, якщо земельна ділянка має інше цільове призначення, ніж те, якого потребує її власник, остання може у порядку передбаченому ст. 20 ЗКУ змінити його. Слід також пересвідчитися, що земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі, а право власності / користування на неї в Державному реєстрі прав на нерухоме майно.

Визначивши земельну ділянку, де буде проводитися будівництво, особа повинна визначитися з питанням про те, яким повинен бути будинок: форма, план будинку, параметри. Задля вирішення цього питання, громадянин може скористатися двома шляхами: або самостійно розробити схему будинку та звернутися до органів містобудування та архітектури, або ж звернутися до приватної фірми, яка має відповідну ліцензію, щоб вона створила проект майбутнього будинку.

Аналізуючи перший випадок, слід дотримуватися правил, які передбачені Наказом Мінрегіону № 203 від 05.07.2011 р. Відповідно до цього порядку, особа, яка бажає побудувати індивідуальний будинок не вище двох поверхів за особисто складеними ескізами, повинна подати до органу містобудування та архітектури, які здійснюють свою діяльність через центри надання адміністративних послуг, такий пакет документів: заява про видачу будівельного паспорту; ескізні наміри будинку; документ, який засвідчує  право власності на земельну ділянку; засвідчену у встановленому порядку згоду співвласників земельної ділянки, якщо вони є, на здійснення будівництва. Уповноважений законом орган здійснює аналіз отриманих документів та визначає, чи відповідають встановленим законодавством вимогам наміри заявника. Державний орган приймає рішення про віднесення до категорії індивідуальних будинків, споруду, яку бажає побувати особа. Адже відповідно до пункту 1.2. Порядку передбачено, що будівельний паспорт земельної ділянки вміщує комплекс містобудівних та архітектурних вимог щодо розміщення житлового будинку не вище двох поверхів площею до 300 м. кв. Якщо ця вимога дотримана, орган розробляє паспорт на основі ескізним намірів заявника та із врахуванням містобудівної документації (якщо в межах населеного пункту), або ж детальних планів території (якщо за межами населених пунктів). Варто зазначити, що якщо орган особисто займається розробкою проекту, заявник не має обов’язку звертатися до відповідних органів та отримувати містобудівні умови та обмеження, адже орган архітектури та містобудування має доступ до таких даних та враховує їх при розробці паспорту будинку. Після завершення проектної роботи, вищезазначений орган на безоплатній основі видає громадянину будівельний паспорт, в якому міститься затверджена схема забудови та пам’ятка про права та обов’язки замовника індивідуального будівництва.

Прагматично, що не кожна особа має відповідні вузькоспеціалізовані знання в сфері будівництва, але багато хто бажає мати бездоганний план майбутнього будинку, для цього вони звертаються до спеціалізованих будівельних організацій, що на платній та договірній основі розробляють проект будинку. Однак, потрібно розуміти, що ці фірми є приватними та не володіють інформацією з обмеженим доступом щодо містобудівних та архітектурних вимог, які визначені відповідними планами населених пунктів. Через це, перш ніж замовляти проект будинку, громадянин, в обов’язковому порядку, повинен звернутися до органів містобудування та архітектури відповідних органів місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки з метою отримання містобудівних умов та обмежень. Як передбачається Наказом Мінрегіону №109 від 07.07.2011 р. для цього потрібно подати: заяву, засвідчену копію документа про право власності земельною ділянкою, ситуаційний план, викопіювання з топографо-геодезичного плану, кадастрову довідку, черговий кадастровий план, містобудівний розрахунок з техніко-економічними показниками запланованого об’єкта будівництва. Відповідні органи розглядають заяву особи та протягом семи днів на безоплатній основі видають містобудівні умови та обмеження. Отримавши ці документи особа звертається до відповідних фірм із замовленням розробки проекту будинку. На основі побажань клієнта щодо форми, площі та параметрів будинку, фірма в обумовлений сторонами час, орієнтовно 10 днів, виготовляє проект будинку. В цілях економії, фірма може запропонувати замовнику використати, попередньо розроблені організацією плани будинків для інших клієнтів. У такому випадку план буде видозмінений з врахуванням умов території, на якій він буде розміщуватися.

Наступне важливе питання – це питання щодо процесуального оформлення різних етапів будівництва передбачених Наказом №109 від 07.07.2011 р. та Постановою №466 від 13.03.2011 р. Першочерговою обов’язковою дією на початку індивідуального будівництва є звернення особи до відділу архітектури та містобудування відповідного органу місцевого самоврядування для отримання будівельного паспорту. Як передбачено Наказом, для отримання даного документа особа повинна подати: засвідчену в установленому порядку копію документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою; ескізні наміри забудови; засвідчену в установленому порядку згоду співвласників земельної ділянки на забудову; проект будівництва (за наявності). Протягом 10 днів даний документ на безоплатній основі надається особі.

Постановою №446 передбачено, що якщо особа, яка будує індивідуальний будинок, перш ніж здійснювати безпосереднє будівництво, планує проводити підготовчі роботи, зобов’язаний повідомити про це не пізніше як за один календарний день до початку проведення відповідних дій шляхом подачі повідомлення про початок виконання підготовчих робіт до інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю. У разі, якщо особа бажає здійснювати підготовчі дії з винесенням інженерних мереж та видаленням зелених насаджень, то особа повинна подати до вищезазначеного органу документ у формі Декларації про початок виконання підготовчих робіт. Повідомлення / декларація подається до органу використовуючи пошту, електронний зв’язок або ж особисто, при цьому громадянин повинен подати два примірники декларації. Державний орган протягом п’яти робочих днів з дня надходження до нього декларації перевіряє повноту даних, зазначених у декларації, та, в разі відсутності недоліків, здійснює дії щодо внесення інформації, зазначеної у декларації, до реєстру містобудівних умов і обмежень, будівельних паспортів, витягів. Лише після реєстрації особа набуває право здійснювати підготовчі дії, без виконання будь-яких будівельних робіт. Після закінчення підготовчого етапу забудовник повинен повідомити відповідний орган державного архітектурно-будівельного контролю про бажання розпочати будівельні роботи. В залежності від того на підставі яких проектних документів планується проводити будівництво, особа повинна подати документ відповідної форми. Стаття 5 Постанови № 446 визначає, що, якщо особа планує здійснювати будівництво на підставі будівельного паспорта, отриманого від органу архітектури та містобудування, вона зобов’язана подати повідомлення про початок виконання будівельних робіт. Якщо ж особа планує будуватися на підставі паспорта, який розроблений проектною організацією, то вона повинна подати декларацію про початок будівельних робіт. Відповідний документ подається у двох екземплярах за місцезнаходженням об’єкта до вищезгаданого органу. Протягом десяти робочих днів з дня надходження повідомлення / декларації вона перевіряється. У разі виявлення помилок або неточностей, орган повертає повідомлення для усунення недоліків протягом п’яти робочих днів та, лише у разі усунення недоліків, здійснює реєстрацію декларації шляхом внесення інформації до вищезгаданого Реєстру. Пунктом 20 Постанови № 466 також передбачається, що у випадку бездіяльності органу і не прийняття ним жодного рішення щодо декларації, на одинадцятий робочий день з дня, коли декларація повинна була бути зареєстрована або повернена, вона вважається зареєстрованою. Варто зазначити, що подача декларації є актом повідомлення і не носить дозвільного характеру. Це означає, що громадяни не зобов’язані здійснювати інші дії, оплачувати збори тощо, щоб отримати дозвіл на будівництво. Вони зобов’язані лише повідомити про факт початку будівельних робіт за певною адресою на безоплатній основі. Дана реєстрація необхідна для моніторингу ситуації в сфері будівництва в межах населеного пункту та для здійснення контролю та нагляду за правильністю будівництва.

На етапі безпосереднього будівництва повинні дотримуватися вимоги щодо безпечності та стандартизації. Це означає, що особа повинна дотримуватися визначених будівельних нормативів, стандартів та правил, які затверджені в ДБН В.2.2-15:2005 «Житлові будинки. Основні положення», ДБН 360-92** «Містобудування, Планування і забудова міських та сільських поселень». Контроль за цим здійснюють інспектори – співробітники Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. У випадку порушень, особа підлягає адміністративній відповідальності.  В разі повного нівелювання визначених законом технічних вимог щодо будівництва, у судовому порядку особа може бути зобов’язана виправити допущені помилки та компенсувати шкоду завдану іншим особам (якщо вона була завдана). Якщо ж виправити ситуацію шляхом реконструкцій неможливо, суд може прийняти рішення про знесення такої будівлі. З огляду на це, забудовники повинні дотримуватися визначених вимог.

Після закінчення будівництва до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю подається декларація про завершення виконання будівельних робіт, яка реєструється у тому ж порядку, який передбачений для декларації про початок будівельних робіт.

Останній етап будівництва, що є найбільш проблемним з точки зору оформлення, це стадія введення в експлуатацію та етап оформлення правовстановлюючих документів на будинок.

Для вирішення питання про введення в експлуатацію, потрібно звернутися до Постанови КМУ «Про питання прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів» №461 від 13.04.2011. Перший крок на шляху введення в експлуатацію, передбачений даною постановою, є збір пакету документів (повідомлення про початок виконання будівельних робіт; повідомлення про закінчення виконання будівельних робіт; будівельний паспорт) та звернення з відповідною заявою до БТІ для складання технічного паспорту на готову будівлю. Технічний працівник БТІ в межах одного місяця після надходження заяви виїжджає на місце і виконує відповідні заміри, перевіряє дотримання вимог ДБН В.2.2-15:2005,  ДБН 360-92**, та  виконує інші дії що є інвентаризацією. За його результатами видається технічний паспорт на будівлю (у порядку передбаченому Наказом Мінрегіону «Про затвердження порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки» №103 від 5.07.2011 р.). Після цього громадянин повинен подати заповнений бланк декларації про готовність об’єкта до експлуатації в якому відображаються дані технічного паспорту і  документа, який встановлює право власності / користування на землю до відповідного відділу державної архітектурно-будівельної інспекції за місцем знаходження будівлі. Після розгляду поданого бланку видається або відмовляється у видачі Декларації про готовність об’єкта до експлуатації. Даний документ є підставою для укладення договорів про постачання на об’єкт необхідних для його функціонування ресурсів, тобто підключення будинку до інженерних мереж. Відповідно, лише після підключення  до цих мереж (на підставі приєднання до публічних договорів про надання комунальних послуг) вважається, що об’єкт введений в експлуатацію.

Після успішного введення будівлі в експлуатацію, настає етап юридичного оформлення будинку як об’єкта права власності. На цьому етапі стає зрозумілим, що невиконання будь-яких попередньо описаних дій, унеможливить легалізацію будівництва. Збір та подача пакету документів до органів державної реєстрації прав на нерухоме майно, їхня реєстрація здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про Державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Постановою Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 17 жовтня 2013 р. № 868. Відповідно до пункту 49 особа повинна подати такі документи: 1) заява про державну реєстрацію; 2) копія паспорта та ідентифікаційного номера; 3) копія документа, що засвідчує право власності / користування на земельну ділянку; 4) копія технічного паспорта на об’єкт нерухомого майна; 5) декларація про готовність об’єкта до експлуатації; 6) документ, що підтверджує присвоєння об’єкту нерухомого майна поштової адреси; 7) документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав та сплату державного мита. Після отримання документів уповноважена особа органу державної реєстрації видає особі картку прийому заяви. В разі виявлення певних порушень або неправильності у заповненні документів, державний реєстратор може прийняти рішення про зупинення розгляду заяви. Відповідно, у 5-денний строк з моменту прийнятті цього рішення особа повинна усунути недоліки. Потрібно оперативно зробити це, адже в іншому випадку державний реєстратор прийме рішення про відмову в державній реєстрації. У випадку, якщо пакет документів відповідає всім вимогам державний реєстратор вносить відповідну інформацію в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. Даний факт посвідчується витягом з Реєстру. Додатково виготовляються два примірники Свідоцтва про право на нерухоме майно. Один залишається в реєстратора та прикріплюється до реєстраційної справи, а інший видається особі. Важливо відмітити, що моментом, коли будинок стає об’єктом права власності, а речові права на нього виникають – це момент внесення інформації до Реєстру.

Наостанок слід підкреслити, що дотримання правової процедури в будівництві є визначальним питанням при вирішенні того, чи буде воно вважатися легальним. Дотримання визначеного законодавством порядку в плані розробки необхідних документів, вчасній подачі відповідних заяв, є запорукою успішного будівництва. Тільки таким шляхом особа зможе уникнути проблем в оформленні будинку як об’єкта права власності. Не потрібно буде сплачувати ні штрафи, ні починати судове провадження для визнання своїх прав на будинок.

Література:

1. Земельний кодекс України: Кодекс України, Закон від 25 жовтня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.
2. Про регулювання містобудівної діяльності : Закон України від 17 лютого 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – N 34. – Ст. 343.
3. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень : Закон України від 1 серпня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 51. – Ст. 553.
4. Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт : Постанова Кабінет Міністрів України від 13 березня 2011 р. – 2011. – № 466.
5. Про затвердження порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки : Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 5 липня 2011 р. : 2011. – № 2013.
6. Про затвердження Порядку прийняття в експлуатацію і проведення технічного обстеження індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт : Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24 березня 2015 р. – 2015. – № 79.
7. Кодекс про адміністративні правопорушення : Кодекс України, Закон від 7 грудня 1984 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
8. Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності : Закон України від 14 жовтня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 46. – Ст. 441.

Студентка Науково-дослідницького інституту прав

імені І. Малиновського

Групи П-41

Лендєл Анна

      Ключові слова: трансплантологія, анатомічні матеріали, медичне право, «принцип згоди», «принцип незгоди», донор, реципієнт.

Перша в світі операція із трансплантології нирки була проведена українським хірургом Юрієм Вороним у 1933 р. Після цього розвиток медицини в цьому напрямку не зупинився. Навпаки, на даний час в Україні існують всі медичні та практичні можливості забезпечувати пересадку практично усіх людських органів. Однак, реальна картина, на жаль, не така оптимістична. Як свідчать статистичні дані Міністерства охорони здоров’я України (далі – МОЗ), наша держава посідає останнє місце серед країн Європи за показником посмертного донорства. Він в Україні становить лише 0,15 випадків на 1 млн населення, що у 100 разів менше, ніж у сусідній Польщі та у 230 разів менше, ніж в Іспанії. Через недосконалість медичного законодавства така важлива галузь медицини як трансплантологія не має можливостей для розвитку. В результаті цього в Україні недостатня кількість донорів і тисячі хворих людей змушені витрачати величезні кошти на операції за кордоном, ще більше людей помирає, не назбиравши необхідної суми. Враховуючи таку ситуацію, МОЗ протягом останніх п’яти років активно розробляє та направляє до Верховної ради України законопроекти про внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині». Останній з них, зареєстрований 4 серпня 2015 року. Паралельно з ним, до Верховної ради України надійшов альтернативний законопроект, який містить протилежні першому, положення. В результаті серед громадськості розпочалися  жваві дискусії, особливо з приводу правових питань пов’язаних із пропонованими змінами.

Так як трансплантологія та всі дотичні до неї елементи є дискусійні, це питання часто є предметом дослідження науковців в сфері медицини та права. Наукова стаття Ровадовського В. Б. «Проблеми правового регулювання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини» дає загальний аналіз правової проблематики, більше приділяє уваги аналізу медичних та морально-етичних параметрів галузі трансплантології. Наукова стаття І. Сенюти «Законодавче забезпечення донорства в Україні» дає чітке розуміння правовому механізму здійснення трансплантації на сучасному етапі. Також є стаття Дунаєвського І.: «Трансплантація органів і тканин людини: правовий та криміналістичний аналіз», яка дає коротку медичну довідку та окреслює основні групи злочинів в цій сфері. Питання ймовірних змін українського законодавства та його наслідків не досліджувалося в наукових статтях. Це було предметом обговорення круглого столу в Комітеті ВРУ 15 липня 2015 року.

Дискусії щодо доцільності проведення в країні трупного донорства не вщухають. Чи готове суспільство до цього? Чи має медицина України необхідні матеріальні, технічні, професійні можливості? Які наслідки спричинять зміни медичного законодавства? Основна мета наукової статті – дати відповіді на ці питання на підставі комплексного аналізу чинного законодавства та його порівняння із запропонованим законопроектом. Задля досягнення цієї мети, планується вирішення таких завдань: 1) проаналізувати зміст норм сучасного медичного законодавства; 2) визначити проблемні медичні та юридичні питання сучасного медичного права; 3) охарактеризувати основні положення законопроекту від 04.08.2015 №974-VII; 4) надати юридичну та фактичну оцінку законопроекту.

Розпочати слід з того, що за останніх 5 років в Україні виконано лише 612 трансплантаційних операцій, з них всього 72 (тобто близько 11%) — від трупа. Така невелика кількість спричинена: 1) постійним недофінансуванням цієї галузі; 2) відсутністю необхідної кількості органів для проведення операцій (в т. ч. трупних органів); 3) відсутність єдиного державного механізму координації роботи закладів охорони здоров’я та відсутність стандартів, згідно з якими дозволяється лікування хворих шляхом пересадки органів; 3) недосконалістю медичного законодавства.

Галузь трансплантології врегульована: Конституцією України, певними нормами Цивільного кодексу України, Кримінального кодексу України, Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19.11. 1992 р. (далі Основи законодавства), Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», Законом України “Про поховання та похоронну справу” від 10.18. 2003 р., численними наказами та інструкціями Міністерства озорони здоровя України (далі – МОЗ), які безпосередньо визначають порядок проведення операцій.

Стаття 49 Конституції України передбачає, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Стаття 42 та 43 Основ Законодавства передбачають, що будь-яке медичне втручання лікаря може проводилася лише за умови згоди належним чином поінформованої особи, а якщо ця особа недієздатна або у віці до 14 років, то за відповідною згодою законних представників. Стаття 47 передбачає, що застосування методу трансплантації може бути використано лише у випадку, якщо використання інших засобів і методів для підтримки життя, відновлення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, яка загрожувала реципієнту. Цією статтею також передбачені два основні принципи галузі: 1) донором може бути повнолітня дієздатна особа, яка може дати згоду на донорство її органів або заборонити це на випадок своєї смерті, відповідно донорство здійснюється виключно на добровільний основі; 2) взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків передбачених законом. Ці положення формують значення принципу незгоди, який полягає у тому, що якщо особа прямо не заявила про своє бажання стати донором у письмовій заяві за свого життя, вилучення її органів після смерті забороняється. До прикладу можна сказати, що у багатьох європейських країнах застосовується протилежний цьому принцип згоди, коли вилучення органів після смерті людини проводиться майже у всіх випадках, за виключенням тих, коли особа за життя письмово заявила про небажання стати донором.

В Цивільному кодексі України вміщено статтю 290 про донорство, яка загальну характеристику даного явища та характеризує його як право особи. Відповідно визначено, що повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла забороняється, однак законом передбачаються випадки, коли це стає можливим. Також сказано, що фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його. Статтею передбачений основний принцип трансплантології: особа донора не повинна бути відомою реципієнту, а особа реципієнта – родині донора, крім випадків, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами.

Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (далі – Закон І) деталізує закладені цивільним кодексом правові позиції проведення трансплантації в Україні Пересадка органів від живих донорів проводиться за одночасної наявності таких умов: 1) якщо донор попереджений про можливі ускладнення для його здоров’я у зв’язку з майбутнім оперативним втручанням по вилученню анатомічного матеріалу; 2) якщо донор вільно і свідомо у письмовій формі висловив згоду на вилучення своїх органів та інших анатомічних матеріалів; 3) якщо донор пройшов усестороннє медичне обстеження і є висновок консиліуму лікарів-фахівців про можливість вилучення у нього органів та інших анатомічних матеріалів для трансплантації; 4) якщо завдана здоров’ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту.

Також не допускається взяття анатомічних матеріалів у живих осіб, які утримуються у місцях відбування покарань; страждають на тяжкі психічні розлади; мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю; надали раніше орган або частину органу для трансплантації.

Взяття органів у померлих людей можливе за умови попередньо зробленої письмової згоди померлого або згоди одного з подружжя, родичів, які проживали з ним до смерті. У разі якщо проводиться судово-медична експертиза також має бути згода експерта.

Громадяни та лікарі повинні дотримуватися передбаченого законом та підзаконними актами МОЗ процедури трансплантації. Порушення встановленого порядку є, відповідно до статті 143 ККУ, злочином. Вилучення органів шляхом примушування, обману, з використанням безпорадного стану особи або ж торгівля органами та тканинами людини є кримінально караними діяннями.

На основі здійсненої характеристики, можна визначити практичні проблеми сучасної трансплантології, які виникли через недосконалість законодавства в цій сфері. Варто відмітити, що поняття «недосконалість» означає невідповідність міжнародному сучасному законодавству в цій сфері, не адаптованість до потреб сучасного суспільства і не є характеристикою його неповноцінності з юридичної точки зору. Адже чинні акти мають просту зрозумілу конструкцію. Відсутні суперечливі норми. Деякі труднощі викликає лише не достатньою мірою врегульоване питання про порядок надання згоди донора. В наказах МОЗ зазначається лише, що це має бути письмова згода. А от, наприклад, питання про те, чи мають бути свідки під час написання такої заяви, чи повинен документ посвідчуватися якимось чином, не зазначено. Відповідно, на практиці може виникати питання про недостовірність такої заяви. Розглядаючи потенційно проблемні моменти, також можна приділити увагу вжитому в законі І поняттю «достатньо поінформований». Дане поняття є відносним і тому на практиці може викликати ситуацію, коли лікар вважатиме, що достатньо зрозуміло роз’яснив пацієнту усі ризики пов’язані із донорством, а особа в той час не зрозуміє медичні терміни в повній мірі або зрозуміє їх не в тому змісті. В такому випадку донорство буде проведено без дійсної, обдуманої згоди людини, що є порушенням її права. Варто сказати, що ці недоліки законодавства не є основними. Мотивуючи необхідність у прийнятті змін до чинного медичного законодавства, медики визначають, що основною проблемою сьогодення є застосування принципу незгоди в Україні. Ця засада унеможливлює розвиток трупного донорства, що в свою чергу не дозволяє врятувати тисячі життів. Пацієнти змушені продавати все своє майно, просити допомоги суспільства для збору величезних сум коштів , до того в іноземній валюті, для здійснення операцій із трансплантології за кордоном в той час, коли в Україні наявні всі можливості до проведення такого типу операцій, однак чинне законодавство не дає використати ці можливості. Навіть проведення операцій із трансплантології в тих межах, які зараз є дозволеними чинним законодавством, через його недосконалість, стає проблемним. Не має єдиної інформаційної системи потенційних донорів України, не працює вузькоспеціалізований заклад, який би врегульовував практичні питання трансплантології. Проведення операцій трупного донорства ускладнюється відсутністю чіткого визначення поняття «смерть». Багато лікарів побоюються, що в результаті проведення таких операцій вони підпадуть під кримінальне переслідування з боку родичів померлого. В результаті, за підрахунками МОЗ щороку гине 3 тис. донорів, які могли б врятувати 10 тис. хворих.

Внесений на розгляд ВРУ законопроект фактично залишає незмінним донорство від живих осіб. Основні зміни стосуються саме трупної трансплантації, адже запроваджується принцип згоди особи. Пропонується запровадити, щоб кожен громадянин, який не дав своєї письмової відмови за життя ставав донором після своєї смерті. Разом з цим зберігається правомочність відмовитися у проведенні трансплантації від померлої людини у другого з подружжя та близьких родичів, з якими особа жила на момент смерті. Законопроект дає  чітке визначення поняттю смерті людини та визначає, що її факт встановлюється рішенням консиліуму лікарів, які в майбутньому не беруть участі у трансплантації. Задля покращення роботи всієї системи трансплантології в Україні пропонується запровадити роботу інформаційної мережі, яка вміщатиме медичні показники потенційних донорів, що пришвидшить проведення операцій із трансплантології. Ця інформаційна база буде вважатися лікарською таємницею і буде мати обмежений доступ. Пропонується також розширити коло лікувальних закладів, які будуть проводити операції трансплантації за рахунок проведення додаткового навчання медичного персоналу, фінансування закупки необхідного технічного обладнання для лікарень.

Головний аргумент ініціаторів законопроекту у проведенні саме таких змін є посилання на такі данні: при потребі у трансплантації нирки у 2,5 тис. осіб на рік в Україні проведено лише  2100 операцій за останні 30 років; пацієнтів, які потребують пересадки серця, — понад 1000 на рік, а виконано усього 8 за останніх 25 років. Підкріплюють свою правову позицію і тим, що в усій Європі такий напрямок трансплантології активно розвивається і дає позитивні результати. Особливо звертають увагу на досвід сусідньої держави– Білорусі, у якій на сьогоднішній час операції із трупної трансплантації проводяться у всіх центральних районних лікарнях. За декілька років роботи принципу згоди в Білорусі, кількість ефективних донорів, в тому числі і педіатричне донорство, збільшилася у більше ніж 40 разів, а лист очікування з трансплантації нирки став найкоротшим у світі.

Ініціатори законопроекту особливо підкреслюють важливість таких аспектів як зниження рівня злочинності в сфері медицини та економія видатків з державного бюджету. Перший полягає у тому, що у випадку якщо будуть збільшені можливості отримати необхідний для пацієнта орган, зменшається потреба у проведенні різних злочинних дій щодо протизаконного вилучення органів. Механізм трансплантації ускладниться процесом звітності, медичної експертизи, медичних перевірок. Для проведення однієї операції із трансплантації буде залучено близько 45 спеціалістів, що зробить абсолютно неможливим будь-які службові зловживання та підкуп лікарів. Покращення економічного становища держави, в результаті ухваленнях вищезазначених змін, продиктовано тим, що разом із збереженням життя людини, держава збереже кошти, які планувалося виділяти на її лікування, адже одноразова оплата операції буде коштувати значно менше ніж лікування особи протягом років.

Разом із очікуваними позитивними наслідками законопроекту, слід відмітити проблемні питання, яких, на жаль, є набагато більше. В Україні відсутнє відповідне технічне оснащення в лікарнях. Лише деякі медичні заклади мають, оснащені новітніми технічними апаратами, операційні палати. А для проведення трансплантації, тим більше у межах лікувальних закладів всієї держави, окрім бездоганних операційних кімнат потребується ще відповідна апаратура для зберігання та перевезення органів, яка до речі є дороговартісною. Більше того, на даний час в Україні не сформований єдиний медичний орган, який займався б питанням трансплантології, а його формування та забезпечення його роботи також потребує фінансування з державного бюджету. Відповідно, зрозумілим є те, що законодавче удосконалення механізму трансплантології в Україні потребує величезних видатків з державного бюджету. Однак в умовах економічної кризи в державі, отримання необхідних обсягів коштів є фактично не можливим. Виділені з державного бюджету України в 2015 році кошти у розмірі 35 млн. грн. не достатня сума для проведення глобального реформування програми донорства в Україні. У зв’язку з таким низьким рівнем фінансування, на даний час серед семи визначених законодавством акредитованих медичних закладів, , операції з трансплантології проводять лише три (за даними МОЗ). Другий аспект стосується того, що в Україні немає відповідної кількості професійних лікарів-трансплантологів, а відповідно до вимог законопроекту, ставиться умова, щоб кожна лікарня мала хоча б одного такого спеціаліста.

Основна проблема законопроекту полягає у тому, що держава не готова до його реалізації. Адже в Україні, країні з найвищим рівнем корумпованості в Європі, з надзвичайно високим бюрократизмом проведення такого роду реформ приречене на провал.  В державі, де можна купити будь-який документ і будь-яке рішення запровадження принципу згоди на трупне донорство може призвести до катастрофічних наслідків. Потрібно враховувати, що якщо ми говоримо про найбільшу цінність держави – життя людини, подібні реформи потрібно проводити надзвичайно обережно і продумано. Найголовнішим та найочевиднішим негативним моментом запропонованого законопроекту є моральна неготовність суспільства. Українське суспільство не достатньо розуміє і сприймає європейські цінності, особливо якщо мова йде про трупне донорство. Більше того, громадяни не довіряють українській медицині. Такий стан речей постійно підкріплюється новими-і-новими випадками безкарної професійної халатності лікарів. Якщо ж буде стояти питання про трупне донорство, ситуація максимально загостриться.

Підсумовуючи все вище викладене, слід сказати, що сучасне медичне законодавство дійсно потребує реформ. Виходячи з того, що законопроект, який пропонує запровадити принцип згоди, має всі передумови до збереження тисячі життів, його потрібно запровадити в Україні. Однак потрібно врахувати, що в умовах недостатнього бюджетного фінансування, неналежного технічного та професійного забезпечення, масової корумпованості системи державного апарату та неготовності українського суспільства до таких кардинальних змін, чекати швидких новацій у медичному праві не варто.

Необхідно визначити такі шляхи впровадження змін до медичного права, які дозволили  б провести їх вже сьогодні. Першочергово пропонується здійснити роз’яснюючу роботу психологів, медичних працівників, юристів серед українського суспільства задля того, щоб зламати встановлені стереотипи щодо явища трупного донорства. Якщо громадськість буде ознайомлена з досвідом іноземних держав, ситуацією в сфері медицини в Україні, тонкощами медичних процесів, а, головне інформацією про кількість неврятованих життів через відсутність донорських органів в Україні, воно дійсно зрозуміє необхідність у запровадженні принципу трупного донорства та проведенні інших реформ. За допомогою мас-медіа, інтернет-простору, ЗМІ можна провести комплексну роботу, яка реально вплине на активність суспільства. У разі успішного завершення цього етапу створяться всі передумови для проведення наступних заходів. Сучасна історія України продемонструвала реальну можливість суспільства впливати на владу в державі, тому під тиском громадськості можна ввести деякі зміни чинного законодавства в плані: детального визначення поняття «смерть» та його юридичного оформлення; процедури складання та засвідчення (бажано нотаріальне) відмови особи від трансплантології (у випадку прийняття принципу трупного донорства); уточнення складів злочинів щодо професійного недбальства та удосконалення правового механізму притягнення винних до відповідальності; здійснення більшого державного замовлення для ВНЗ на підготовку лікарів-трансплантологів. Паралельно з цим, потрібно 1) сформувати благодійні фонди, які б профінансували технічне та технологічне переоснащення лікувальних закладів; 2) провести ряд заходів щодо залучення іноземного досвіду для підвищення кваліфікаційного рівня теперішніх медичних працівників. При безпосередньому введені в дію законопроекту важливо запровадити роботу Єдиного державного органу, який би займався питанням трансплантології в межах держави. Задля забезпечення належного професійного рівня співробітників цього органу, пропонується провести підбір кадрів на конкурсній основі. Обов’язково залучити до роботи центру психологів та юристів.

Перераховані заходи потребують удосконалення та будуть видозмінені під час їхнього безпосереднього виконання, але вони будуть успішно проведені в Україні та дозволять удосконалити медицину, за умови, якщо соціальна активність громадян буде високою. Тому першочерговим є проведення соціальної роботи з населенням.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
3. Цивільний кодекс України : Кодекс України, Закон від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
4. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19.11.1992 № 2801-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст.19.
5. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині : Закон України від 16.07.1999 № 1007-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – N 41. – Ст.377.
6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині : Проект закону від 04.08.2015 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56231

Студентка Науково-дослідницького інституту прав

імені І. Малиновського

Групи П-41

Лендєл Анна

      Ключові слова: державна субсидія, верифікація, тарифи на комунальні послуги, декларація про доходи та витрати особи.

З метою зменшення обсягу економічного навантаження, яке покладається на малозабезпечені домогосподарства в Україні, починаючи з 2014 року, активно використовується інструмент державних субсидій. Постанова Кабінету міністрів України «Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива» від 21.10.1995 р. №848 (далі – Постанова 1) та Постанова Кабінету міністрів України «Про удосконалення порядку надання житлових субсидій» від 28.02.2015 р. № 106 (далі – Постанова 2) чітко визначили процедуру отримання та використання державних субсидій.

Однак варто сказати, що механізм субсидіювання, не зважаючи на його постійне вдосконалення, все ж не бездоганний. Нормативно-правові акти містять ряд проблемних моментів. Більше того, головна мета Уряду – підтримка малозабезпеченого населення, виконується не в повній мірі. В результаті підвищення тарифів на оплату житлово-комунальних послуг населення, навіть використовуючи субсидії, змушене сплачувати величезні рахунки, а ті категорії людей, які з певних причин не отримали субсидію, взагалі опиняються у безвихідній ситуації. Відповідно, головна ціль – покращення економічного становища населення, фактично не досягнута. Додаткові хвилювання викликає також процес верифікації громадян, які отримують державні субсидії, ініційований в лютому 2016 року. Перевірка загрожує припиненням субсидіювання багатьох сімей. Відповідно, є обґрунтовані занепокоєння щодо можливого застосування санкцій в разі виявлення порушень. Ще більше питань викликає обраний механізм виявлення правопорушників. Адже задля здійснення перевірки Міністерство фінансів України отримало можливість розкривати раніше охоронювану державою банківську таємницю. Відповідно, можливості подальшого використання цієї інформації залишаються не відомі.

Окреслені проблеми в сфері субсидіювання потребують детального дослідження та аналізу. Існують численні публікації на офіційних сайтах Міністерства соціальної політики, різні журнальні статті. Однак, наукових статей на дану тему не має. У зв’язку з цим, виникає необхідність у дослідженні цього питання. Зокрема, необхідним вбачається: 1) проведення аналізу проблемних питань нормативно-правових актів, які регулюють механізм субсидій в Україні; 2) дослідження питання збільшенням тарифів на оплату комунальних послуг у взаємозв’язку із субсидіюванням; 3) аналіз передумов та можливих наслідків верифікації одержувачів субсидій.

За даними Державної служби статистики України, в січні-лютому 2016 р. за субсидіями для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг звернулося 923,2 тис. домогосподарств. Загалом, станом на березень 2016 року в Україні близько 5.5 млн. сімей отримують субсидії. У зв’язку з тим, що кількість осіб, які потребують допомоги від держави не передбачувано велика, Уряд збільшив видатки на фінансування державних субсидій на 2016.

Постанова 1 містить комплекс норм матеріального та процесуального права в сфері державних субсидій. Однак, протягом 2015 року виникали такі практичні проблеми, пов’язані із застосуванням зазначеної Постанови: 1) необхідність оформлення особових рахунків для отримання субсидії; 2) неможливість отримання субсидії користувачем (орендарем) приміщення; 3) врахування інформації щодо зареєстрованих осіб, які фактично не проживають за конкретною адресую в контексті визначення сукупного доходу; 4) неможливість оформлення субсидії особою, яка зареєстрована у домоволодінні, осягла працездатного віку, однак не працюють протягом останніх 3 місяців та не зареєстрована в Державній службі зайнятості України; 5) внесення до обсягу загального доходу сім’ї доходів учасників АТО та доходів, отриманих від роботи у виборчій комісії. Постанова 2 врегулювала ці суперечливі питання. Відповідно, вимога щодо оформлення особових рахунків відпала. Критерій фактичного проживання в квартирі, будинку став визначальним. Відповідно, право оформити субсидію отримали орендарі житла. При визначенні кола осіб, доходи яких беруться до уваги при підрахунку доходу сім’ї, враховувалися лише ті, які фактично проживають там. Люди, які були безробітними отримали можливість оформити субсидію. Але не зважаючи на нововведення, певні проблемні питання все ж залишилися. Адже багато домоволодінь, які реально потребують допомоги зі сторони держави, залишилися без державних субсидій.

У пункті 5 Постанови 1 зазначається, що особи, які купили будівлю, квартиру, оплатили купівлю інших товарів довгострокового вжитку або оплату послуг з будівництва, ремонту на суму 50 тис. грн. позбавляються права на оформлення субсидії. Варто сказати, що в умовах суцільної дорожнечі, суму в 50 тис. грн. не можна вважати особливо великою. До того ж, у житті виникають обставини, коли купівля певних послуг, об’єктів не є проявом багатства: ремонт будинку аварійного типу, оплата курсу реабілітації для людини-інваліда, купівля протезів для тяжкохворої людини. За таких умов, варто говорити про несправедливе позбавлення певних осіб можливості використання субсидій. Є необхідність перегляду положень даної статті та конкретнішого визначення поняття «предмети довгострокового користування». Також варто дослідити встановлений пунктом 15 Постанови 1 обов’язок особи щомісячно проводити платежі за житлово-комунальні послуги. Норма вміщена задля досягнення такої мети держави як уникнення явища масової заборгованості. Однак, для домогосподарства ця стаття може спричинити ще більші фінансові труднощі. Адже, в умовах нестабільної економічної ситуації в державі, коли відбуваються масові скорочення на роботі, а незаплановане лікування може вилитися у величезні витрати із сімейного бюджету, здійснення щомісячної оплати за комунальні послуги є, фактично, невиконуваним обов’язком. Статтею передбачено застосування санкції у вигляді  позбавлення права на державну субсидію у випадку невнесення плати за комунальні послуги спожиті за один місяць. Відповідно, сім’я лишається без субсидії в період, коли особливо потребує її. В умовах фінансових труднощів та без застосування субсидії заборгованість швидко росте, а можливості виходу з кризи втрачаються. Виходячи з цього, більш обґрунтованим було б взяття за основу для визначення заборгованості (як підстави для позбавлення субсидії) несплату не за один місяць, а, наприклад, за три місяці. Такий строк надав би домогосподарству ширші можливості щодо вирішення фінансових проблем та сплати сум заборгованостей.

Другий дискусійний момент стосується пункту 7 Постанови 1, а саме – включення осіб, призваних на строкову військову службу, до осіб, щодо яких здійснюється нарахування плати за житлові послуги. Таке явище зустрічається, коли домогосподарство не має лічильників, а плата розраховується в залежності від кількості зареєстрованих осіб. Протягом часу, коли військовослужбовець фактично перебуває на службі, сім’я зобов’язана платити нараховані на його ім’я платежі за, нібито, користування комунальними послугами. Такий порядок позбавлений логічного змісту та потребує змін. Відомо, що люди, які від’їжджають у довгострокове відрядження мають можливість відмовитися від отримання комунальних послуг і, відповідно, – не платити за їх надання. Справедливо було б застосувати цей прийом і щодо військовослужбовців і не здійснювати нарахування плати за здобуті комунальні послуги в період, коли людина фактично не користується цими послугами.

Ще одне питання, не зрозуміле з точки зору процедури, стосується утворення та діяльності комісій відповідних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування для здійснення обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства (п. 7 Постанови 1). Таке обстеження проводиться: 1) якщо відбувається призначення субсидії не з дати звернення, а з дати, за три місяця до звернення для сімей, які перебувають в особливо скрутному становищі; 2) для встановлення обставин фактичного не проживання зареєстрованих осіб. Однак, незрозумілий порядок безпосередньої роботи зазначених комісій викликає практичні проблеми. Законодавством не встановлені часові та предметні рамки обстежень, які мають здійснювати комісії. Також чітко не передбачені стандарти та нормативи, керуючись якими визначається матеріально-технічне становище сім’ї, не визначено порядок встановлення обставини фактичного не проживання особи в будинку, квартирі. Відповідно, акти, складені комісіями, часто не відповідають дійсним обставинам. Виходячи з цього, є потреба в деталізації стандартів, на підставі яких проводиться обстеження.

Глобальна суспільна проблема стосується зростання тарифів на комунальні послуги. Підняття цін спрямоване на виконання вимог кредитора України – Міжнародного валютного фонду (далі – МВФ), що прямо передбачено Меморандумом про співпрацю на 2014-2016 рр. Відповідно, протягом 2015 року тариф на газ для населення зріс майже в чотири рази, а на теплопостачання – у півтора. Більше того, протягом наступних двох-трьох років планується додаткове поступове зростання тарифів на комунальні послуги ще у 6-7 разів. Стає зрозумілим, що задля проведення ефективної співпраці з кредитором, держава готова встановити для населення захмарні ціни на комунальні послуги. Для зменшення напруженості в суспільстві держава використовує інструмент державних субсидій. Уряд демонструє, що він піклується про малозабезпечених громадян України. Однак, в умовах суцільної дорожнечі виникає питання: чи допоможуть субсидії українським домогосподарствам уникнути величезних витрат на оплату комунальних послуг та як оплачувати комунальні послуги тим, хто не отримав субсидію? Постанова 1 передбачає проведення перерахунку у випадку зміни тарифів. У результаті, розмір плати, яку мають здійснити сім’ї ( в тому числі наділені субсидіями), істотно зросте. Це підтверджується простим обрахунком: обсяг платежів до подорожчання, приміром станом на 2013 рік, без використання субсидії істотно нижчий ніж той, який особа буде сплачувати у 2018 році, використовуючи субсидію, адже 10-кратне збільшення тарифів переважує над економічними вигодами, які особа отримує за рахунок субсидій. Виявляється, що населення, використовуючи субсидії, не зекономить, а навпаки, буде сплачувати величезні платежі. За таких обставин, у виграшному становищі перебуватиме лише держава. Штучне підвищення платежів буде обґрунтоване як вимушені дії країни, яка виконує умови зовнішнього кредитора. Інструмент державних субсидій буде використовуватися для маскування реального подорожчання. Держава збереже можливість спростувати висловлювання щодо неможливості сплати непомірно-великих платежів, існуванням механізму субсидій.

Більші хвилювання викликає те, що державна субсидія, яка поки що справляє позитивний вплив, може втратити свій зміст. Постійні зміни законодавства, ротація нормативів та стандартів є закономірним явищем для України. До того ж будь-які варіанти зменшення видатків з державного бюджету, особливо на фінансування соціальної сфери, завжди використовувалися Урядом України. Так як Кабінет Міністрів України має всі можливості змінити розмір плати за житлово-комунальні послуги у межах соціальної норми житла та соціальних нормативів користування житлово-комунальними послугами; обсяг обов’язкового відсотка платежу, то існують обґрунтовані побоювання, що він скористається цим шансом та мінімізує відсоток плати, який буде покриватися державною субсидією. Не зважаючи на це, поняття «державна субсидія» буде збережене, що дозволить державі використовувати його для виправдання  процесу збільшення розмірів тарифів.

Ще одним актуальним питанням у сфері державних субсидій є питання планової верифікації громадян, які отримують державну субсидію. Як заявила минулий Міністр фінансів України Наталія Яресько, верифікація необхідна для виявлення порушників, які подали недостовірну інформацію про своє фінансове становище і незаконно отримали право на отримання державної субсидії. Мета виявлення недобросовісних громадян та притягнення їх до відповідальності. 1 березня 2016 року Міністр фінансів представила програму такої перевірки. В першу чергу прогнозується перевірка вимушених переселенців, пенсіонерів та осіб, які одночасно отримують декілька соціальних допомог.

Перші проблеми верифікації зумовлені тим, що відповідні статті Державного бюджету на 2016 рік вже передбачили суму в розмірі 5 млрд. грн., яку планується зекономити в результаті перевірки. Тобто, складається ситуація, що незалежно від кількості правопорушників, у державний бюджет має надійти конкретна сума. Не виключено, що задля виконання цього завдання державні органи будуть навмисно позбавляти субсидій навіть тих осіб, які законно їх отримують. Друга основна проблема верифікації полягає у способі перевірці, який обраний Урядом. Відповідно до внесених до Бюджетного Кодексу України змін (закон №3629) Кабінет Міністрів України (в особі Міністерства фінансів України) отримав доступ до раніше охоронюваної законом банківської таємниці. Варто сказати, що відповідно до законодавства України, ні правоохоронні органи, ні СБУ, без відповідного рішення суду, не мають права доступу до такої інформації. Однак, Міністерство фінансів отримало можливість дослідити всі дані щодо банківських рахунків, депозитів, останніх переказів громадян. Така ситуація викликає обґрунтовані хвилювання, адже конкретного органу, підрозділу, уповноваженого здійснювати перевірку до цих пір не визначено. Більше того, залишається не зрозумілим питання щодо того, ким та в якому порядку буде використана дана інформація, яким чином вона буде зберігатися надалі. До того ж, нечітко визначний порядок та процедура безпосередньої перевірки. Все це викликає ризик того, що, верифікація не дасть бажаних результатів, а розкриття банківської таємниці спровокує зловживання службовим становищем та підвищить рівень злочинності в цій сфері.

Найбільш негативні наслідки для населення спричинені непомірно великими штрафами. Пункт 13 Постанови 1 передбачає: «Громадянин несе відповідальність за подані відомості про доходи, майно, що вплинули або могли вплинути на встановлення права на призначення субсидії та на визначення її розміру». Схоже формулювання міститься і в Декларації про доходи і витрати осіб, де додатково зазначається про санкцію в разі подання неправдивої інформації – стягнення у подвійному розмірі незаконно отриманих сум субсидій. Пункт 13 Постанови також містить норму про обов’язок особи повідомляти про будь-які зміни у фінансовому становищі осіб, які фактично проживають в будинку, квартирі. В іншому ж випадку, це буде розцінене як приховування інформації та введення в оману.

Потрібно погодитись, що вказання неправдивої інформації в Декларації є правопорушенням. Однак варто врахувати реалії сьогодення. Багато громадян бачили Декларації про доходи та витрати вперше і, відповідно, не завжди розуміли порядок їх заповнення. Дехто міг ненавмисно, у зв’язку з неправильним розумінням термінології, не вказати певну інформацію. Наприклад, формулювання: «відомості про доходи, майно, що вплинули або могли вплинути на встановлення права на призначення субсидії» не має однозначного тлумачення та оцінюється суб’єктивно, що викликає труднощі в його розумінні. Особа без юридичної освіти, прочитавши цей термін, може не вказати певне майно, яке, на його думку, не важливе, однак по факту виявиться, що потрібно було його вказувати. До того ж, особа може елементарно забути вказати певну інформацію. Механізми роз’яснення або ж виправлення помилок Постановою не передбачені. Відповідно, шляхи виправлення, які одночасно є реабілітуючими підставами, відсутні.

Процедура верифікації потребує уточнення та визначення у процесуальному плані. Під час перевірки необхідно дослідити обставини справи та визначити безпосередню причину порушення, задля того, щоб неправомірно не позбавити людей державних субсидій. Позитивний ефект справить запровадження реабілітуючих норм-підстав. Також є потреба у посиленні системи захисту банківської таємниці, наприклад, шляхом збільшення міри покарання за зловживання службовим становищем.

Підводячи підсумки всього вищевикладеного, слід підкреслити, що, не зважаючи на удосконалення, затверджений механізм державних субсидій все ж має ряд проблемних аспектів, наприклад, пов’язаних із роботою комісій, які встановлюють факт не проживання зареєстрованих за адресою громадян. До того ж існує високий ризик втрати позитивної ролі державних субсидій у зв’язку із збільшення тарифів на комунальні послуги. Ще більше хвилювань викликає наявність в Уряду правових можливостей до зміни механізму та порядку обрахунку державних субсидій. Адже в такому випадку, субсидії покриватимуть мінімальний рівень витрат на оплату комунальних послуг, все фінансове навантаження буде сконцентроване на домогосподарстві. Ситуація у сфері державних субсидій загострюється, адже ініційована в 2016 році верифікація громадян, які отримують державні субсидії, викликає обґрунтовані побоювання стати жертвою непрофесійної перевірки: втрати субсидію і сплатити величезний штраф. Бюджет України вже передбачив можливі доходи держави у випадку успішної перевірки, а от закони та підзаконні акти до сьогодні чітко не містять визначення кола державних органів, уповноважених здійснювати такі перевірки, процедури та наслідків перевірок.

Література:

1. Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива : Постанова КМУ від 21 жовтня 1995 р. N 848 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/848-95-%D0%BF/conv/print1446407423654526.
2. Про удосконалення порядку надання житлових субсидій : Постанова КМУ від 28.02.2015 р. № 106 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/106-2015-%D0%BF.
3. Про встановлення роздрібних цін на природний газ, що використовується для потреб населення : Постанова Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 03.03.2015 № 583 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0242-15.
4. Лист-роз’яснення Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 24.03.2015 № 2726/17.2/61-15 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nerc.gov.ua/?id=15406.
5. Меморандум про співпрацю між Україною та Міжнародним фінансовим банком : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gordonua.com/news/worldnews/opublikovan-tekst-memoranduma-mezhdu-ukrainoy-i-mvf-70967.html.

Студентка Науково-дослідницького інституту прав

імені І. Малиновського

Групи П-41

Лендєл Анна

Ключові слова: строк попереднього ув’язнення, строк покарання, зворотна дія в часі закону, ув’язнений, покарання у вигляді позбавлення волі.

Кримінальний кодекс України протягом всього часу свого існування зазнавав численних змін. Не став винятком і 2015 рік, у якому сталася найбільш резонансна подія останнього часу в галузі кримінального права – прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» № 838-VIII від 26.11.2015 р. (підписаний Президентом України 22.12.2015 р., набув чинності 24.12.2015 р.). Оскільки закон позиціонується як перша законотворча ініціатива Надії Савченко, це додає йому більшої відомості та розголосу. Цим законопроектом планувалося здійснити демократичні перетворення, однак на практиці склалося по-іншому. Прийнятий закон викликав хвилю обурення серед населення. В умовах існування Антитерористичної операції, наявності великої кількості нелегальної зброї та напруженості в суспільстві, можна спрогнозувати загострення ситуації у зв’язку із масовим звільненням ув’язнених. Лютий-березень 2016 року стали найбільш продуктивним періодом у плані реалізації зазначених змін законодавства, що зробило означену тематику ще більш актуальною та проблематичною.

Однозначної правової позиції з питання нового порядку зарахування строку попереднього ув’язнення серед політиків та юристів немає. Наукові дослідження цього питання  не проводилися. Аналіз нововведень до законодавства досі здійснювався на рівні брифінгів та конференцій. До уваги можна взяти офіційні заяви Голови Пенітенціарної служби України, який зазначив, що станом на 11 лютого 2016 року близько 1 605 ув’язнених були звільнені із в’язниць, а 3 782 скорочень строки покарання у зв’язку із застосуванням новоприйнятого закону. Також він сказав, що в майбутньому із 70 тис. ув’язнених під дію даного закону підпаде близько 44 тис., з них планується звільнення 3 тис. людей.

Виходячи з вищевикладеного, завданнями статті є: 1) здійснення аналізу норм кримінального законодавства, що регулюють порядок зарахування судом строку попереднього ув’язнення; 2) визначення проблематики, яка виникає у сфері перерахунку строків відбутої частини покарання; 3) пошук шляхів вирішення виявлених проблем.

Частина 5 статті 72 Кримінального кодексу України (далі – ККУ) в оновленій редакції передбачає такий порядок зарахування судом строку попереднього ув’язнення: 1) один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі; 2) в разі призначення іншого, відмінного від позбавлення волі, покарання, суд повинен обрахувати строк покарання відповідно до співвідношення, яке визначене ч. 1 ст. 72. У статті також вказується що відноситься до періоду попереднього ув’язнення. У випадку, якщо строк відбутого попереднього ув’язнення, у межах кримінального провадження, дорівнює або перевищує фактично призначене йому основне покарання, суд має звільнити засудженого від відбування покарання (абз. 5 ч. 5 ст.72). У випадку, якщо строк перевищуватиме визначене співвідношення, суд повинен негайно звільнити особу як на стадії судового розгляду, так і на стадії досудового розслідування такого кримінального провадження. Відповідно до перехідних положень закон застосовується до всіх осіб, щодо яких на момент набрання чинності цим Законом набрав законної сили обвинувальний вирок, покарання за яким не відбуто повністю за клопотанням засудженої особи, членів її сім’ї або захисника, суду. Протягом двох тижнів з дня отримання відповідного клопотання суд має прийняти рішення.

Аналізуючи статтю 72 ККУ, варто відмітити певні правові аспекти. Поняття «попереднє ув’язнення» вживається у широкому змісті. Будь-яке фактичне позбавлення особи свободи (тобто можливості вільно і безперешкодно, на власний вибір пересуватися і змінювати місце розташування) трактується як ув’язнення. Виходячи з цього переконання, перебування обвинуваченого у відповідному стаціонарному медичному закладі при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи, також прирівнюється до попереднім ув’язненням адже здійснюється примусово та ставить для особи певні обов’язки щодо її поведінки, місця перебування. Потрібно пам’ятати, що у випадку переривання строків попередніх ув’язнень, всі вони однаковою мірою враховуються, тому, задля визначення кінцевого терміну, протягом якого особа позбавлялася волі, всі вони додаються.

Умовою для зарахування строків попередніх ув’язнень під час визначення покарання  є те, що всі вони повинні мати місце в межах одного кримінального провадження. Це означає, що якщо щодо однієї особи порушено два кримінальних провадження, за фактом крадіжки та вбивства, які між собою ніяким чином не пов’язані, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 6 місяців застосований до особи в межах кримінального провадження за фактом вбивства, буде враховуватися при визначенні покарання саме за цей злочин у випадку, якщо буде мати місце обвинувальний вирок. Під час визначення покарання за фактом вчинення крадіжки, буде вважатися, що особа не була попередньо ув’язнена.

Ухвалюючи  обвинувальний вирок із призначенням покарання, суддя  у своєму рішенні повинен вказати про строк попереднього ув’язнення (підставу, вид) та лише після його врахування визначити міру покарання. У разі, якщо в результаті підрахунку строку попереднього ув’язнення виявляється, що цей строк дорівнює або перевищує призначений судом у якості міри покарання строк ув’язнення, особа негайне звільняється в залі судового розгляду, адже вважається, що вона вже відбула призначений строк покарання.

Закон поширює свою дію на всіх осіб, щодо яких ухвалені обвинувальні вироки. Це означає, що фактичні та юридичні обставини справи, аргументація та мотивація повинні бути відображені в рішенні суду. Вид рішення – це обвинувальний вирок, яким вина особи доведена повною мірою у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством). Таке рішення має набрати законної сили, тобто, якщо це рішення першої інстанції, то має пройти 10 днів після його проголошення. Якщо ж це рішення апеляційної чи касаційної інстанції, Верховного Суду України, то воно набирає законної сили з моменту проголошення. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що у випадку, якщо суд прийняв рішення про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, особа не може претендувати на те, щоб в майбутньому подати клопотання даного виду. До того ж варто звернути увагу на вказівку, що закон застосовується до всіх осіб, якими покарання не відбуто повністю саме на день набрання чинності цим Законом. Тобто, по суті, Закон нагадує одноактну амністію. Виникає питання, чи буде він застосовуватися до осіб, стосовно яких вирок не набрав законної сили станом на 24 грудня 2015 року? Відповідь на це питання дає роз’яснення Вищого спеціалізованого суду України (за зверненням голови Апеляційного суду Запорізької області Гордовенка В. В. від 29.12.2015 р.). Зазначається: «Строк попереднього ув’язнення за правилами, визначеними у ч. 5 ст. 72 КК (у редакції Закону), також зараховується при призначенні покарання за наслідками судового розгляду, якщо особа була попередньо ув’язнена». Додатково в рекомендації зазначається, що правила, закріплені у ст. 72 ККУ, розповсюджуються лише на осіб, яким призначено строковий вид покарання. Довічне позбавлення волі до переліку таких покарань не відноситься. Не застосовуються ці правила й у випадку заміни засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі внаслідок акта про помилування

На особливу увагу заслуговує те, що при визначенні категорії осіб, які мають право подавати клопотання про зарахування строку попереднього ув’язнення, вживається формулювання «всі особи». З юридичної точки зору, дотримується принцип, передбачений  у статті 5 ККУ, відповідно до якого, норма закону, яка поліпшує становище особи має зворотню дію в часі. Однак акцентувати увагу потрібно не на тому, коли особа була засуджена, а на тому, що відсутня градація осіб залежно від тяжкості вчиненого злочину. Саме цей факт спричинив масове занепокоєння в суспільстві та численні дискусії. Адже, якщо прямо тлумачити норму закону, виходить, що особи, які вчинили злочини невеликої тяжкості та особливо тяжкі злочини, в однаковій мірі мають можливість бути звільнені від відбування покарання. У цьому і полягає основна проблема та висока ймовірність настання негативних наслідків для суспільства у вигляді погіршення криміногенної ситуації в країні.

Однак, у своїх численних заявах високопосадовці, в тому числі, народні депутати України говорять про інші важливі аспекти. Зазначають про намагання покращити кримінальне законодавство та апелюють до надзвичайно важких умов, що існують в слідчих ізоляторах, порівняно із тими, які є в установах відбування покарання (висновок та пояснювальна записка до проекту Закону України). Вказується, що такий стан речей неодноразово засуджувався міжнародною спільнотою. У Рішеннях Європейського суду (справи: «Бєляєв і Дігтярь проти України», «Тодоров проти України» «Устянцев проти України» та інші) констатовано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку із неналежними умовами тримання під вартою. Опираючись на це, високопосадовці зазначають про особливу необхідність прийняття такого закону. Аргументуючи позицію бажанням здійснити демократичні реформи в сфері кримінального права, вони вказують, що цей закон наблизить Україну до Європи. Більше того, часто говорять про позитивні зміни, яких варто чекати у зв’язку із прийняттям нововведень. Відповідно, покращиться стан забезпечення та захисту прав і свобод людини, що перебувають під досудовим розслідуванням чи судовим слідством; буде наданий стимул правоохоронним органам та судам оперативно розслідувати та розглядати провадження; значно зменшиться можливість для безпідставного тривалого утримання осіб у слідчих ізоляторах.

Аналіз норм законодавства та логічний підхід дозволяють спростувати головний аргумент ініціаторів даного законопроекту. Перш за все, варто згадати положення ч. 3 ст. 18 Кримінально-виконавчого кодексу України, в якому чітко регламентовано, що слідчі ізолятори виконують функції виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. Відповідно, говорити про особливо важкі умови перебування підозрюваних порівняно із умовами, які є в установах виконання покарань, як, мінімум, не доцільно. Більше того, така міра запобіжного заходу обирається здебільшого для осіб, які потім відбувають покарання в установах з більш суворим режимом: середнього та максимального рівня безпеки. Треба пам’ятати і про інші заходи забезпечення кримінального провадження, які також можуть застосовуватися як альтернатива триманню під вартою. Відповідно, постає питання: навіщо було вносити дані зміни до законодавства, не зваживши всі факти та обставини? До того ж, в результаті внесення даних змін до кримінального законодавства та надання такої аргументації (Пояснювальна записка до законопроекту № 3413) Україна визнала неналежні умови утримання під час попереднього ув’язнення, і замість того, щоб змінювати їх та проводити реформування, лише скоротила термін перебування особи в цих умовах, що показало неготовність України здійснювати активні реальні дії щодо виправлення ситуації, яка склалася.

До того ж, інша ціль – прискорити процес досудового розслідування та розгляду справи судом, навпаки не буде досягнута і, навіть, в певній мірі, поставлена під загрозу. Так як для обвинуваченого вигідно, щоб його термін перебування в СІЗО був найбільш тривалий, він буде всілякими способами намагатися затягнути процес, наприклад шляхом подачі різного роду клопотань, відвідуванням лікарні у зв’язку із хворобою під час судового засідання. Цікавим та неоднозначним фактом є і те, що ті громадяни, які співпрацюють із слідством, від нововведень погіршать своє становище, адже щодо них запобіжний захід, у вигляді тримання під вартою, майже ніколи не застосовується, відповідно, вони не будуть мати можливості скоротити термін відбування покарання на відміну від осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини. Навіть, якщо говорити про відсутність будь-якого затягування процесу зі сторони обвинуваченого, в силу об’єктивних обставин, такий процес все одно може тривати довго (багато епізодів, довготривалі експертизи, витребування доказів та ін.). У результаті може виникнути ситуація, коли особа, що скоїла вбивство (але перебувала в СІЗО), проведе в місцях позбавлення волі стільки ж часу, як, наприклад, особа, яка викрала блок сигарет з кіоску. Тобто отримаємо парадокс.

Окрім цього, існують певні проблеми процесуального характеру, адже в законі чітко не передбачено вирішення низки питань. Наприклад: які документи (окрім клопотання) потрібно подавати особі для ініціювання питання перерахунку строку покарання; підсудність розгляду справ, які перебували на розгляді у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Особливо проблемним є питання стосовно осіб, які були засуджені повторно у різних справах, або коли вирок складався за сукупністю злочинів та приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Підсумовуючи все вищевикладене, слід зазначити, що закон, який змінив порядок зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання, не є досконалим, потребує редагування. Основною його проблемою є те, що він є необґрунтований та застосовується до всіх категорій злочинців. Задля зменшення напруженості в суспільстві, варто обмежити дію закону щодо злочинців, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. При застосуванні цього закону доцільно врахувати поведінку обвинуваченого під час здійснення провадження, задля уникнення штучного затягування процесу з метою зменшення строку покарання. Також держава повинна змінити свою політику в сфері реформування: від пасивного визнання проблеми та її косметичних змін потрібно перейти до ефективного вирішення, тобто покращити умови перебування в слідчих ізоляторах.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 838-VIII // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 березня 2012 року № 4651-VI // Відомості Верховної Ради. – 2013. – № 9-10, № 11-12, № 13. – Ст. 88.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 серпня 2003 року № 1129-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3-4. – Ст. 21.
4. Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання: Закон України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII // Відомості Верховної Ради. – 2016. –№ 2. – Ст.18.
5. Пояснювальна записка від 05.11.2015 до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання)» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56953.
6. Висновок комітету 11.11.2015 на проект Закону України “Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання)” : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56953.
7. Роз’яснення Вищого Спеціалізованого Суду України щодо застосування окремих положень Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zaporizhya.legalaid.gov.ua/ua/konsultatsii-z-typovykh-zvernen/roz-iasnennia-shchodo-pererakhuvannia-stroku-vidbuvannia-pokarannia-zakon-savchenko.