In the article analyzed the concept of monetary policy, by different scientific approaches to the definition of the term. Also, the analysed the contents of monetary policy and its importance for the country.
Keywords: monetary policy, the National Bank of Ukraine, the monetary system, currency, mechanism of monetary policy.

Валютна політика – складне економічне поняття. У вітчизняних нормативно-правових актах, зокрема, Законах України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», Декреті Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та інших документах, не подається окреме визначення поняття «валютна політика». В економічній і фінансовій літературі складно знайти два однакових визначення валютної політики. Отже, кращому розумінню сутності валютної політики сприятиме наведення різних визначень, що акцентують увагу на її певних аспектах.
Зазвичай, більшість науковців визначають, що валютна політика – це сукупність заходів, що здійснюються у сфері міжнародних економічних відносин відповідно до поточних та стратегічних цілей економічної політики країни [12, c. 320]. Таке визначення є досить загальним та охоплює основні аспекти такого складного фінансово-економічного інституту як валютна політика.
Подібного визначення поняття валютної політики притримується професор Л. Н. Красавина, яка визначає валютну політику як «сукупність заходів, що здійснюються у сфері міжнародних та інших економічних відносин у відповідності з поточними та стратегічними цілями країни» [8, c. 181].
Професор А. М. Мороз визначає валютну політку як «сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до поточних (тактичних) та довгострокових (стратегічних) цілей країни [9, c. 92]. В свою чергу вчений О. В. Дзазначає, що «Валютна політика – це розробка й практична реалізація державою засобів впливу на ті економічні відносини суб’єктів ринку, які стосуються їхніх операцій з валютою» [3, c. 24].
Важливим призначенням національної валютної системи (політики), як зазначає Н. І. Закоморна, «є розробка і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей» [6].
Найбільш повне визначення поняття «валютна політика» дав доктор економічних наук Ф. О. Журавка. Зокрема, він зазначає: «валютна політика – це комплекс економічних, організаційних, правових, адміністративних та інших заходів, методів, форм, інструментів і механізмів, які здійснюються державою у сфері валютно-фінансових і кредитних відносин відповідно до поточних та стратегічних цілей загальної економічної політики держави, передусім з метою забезпечення стабільності обмінного курсу національної валюти та збалансованості платіжного балансу країни» [5, c. 19].
Основним терміном, використовуваним в нормативних актах Європейського союзу для позначення поняття, «валютна політика», є словосполучення «monetary policy». Цей термін використовується не тільки в позитивному праві Європейського союзу, а й, відповідно, у практиці органів Європейського союзу і в доктрині [1].
Як бачимо, з наведених прикладів випливає, що в сучасній науці існує фактично єдине уявлення щодо визначення поняття валютна політика держави.
Фактично, змістом валютної політики є система взаємопов’язаних між собою заходів, які здійснюються компетентними органами держави в межах встановлених законодавством, з метою розробки, забезпечення та реалізації завдань держави, спрямованих на нормальний розвиток фінансово-економічних та валютних відносин як в середині держави, так і на міжнародному ринку.
Відповідно до економічної теорії, основними складовими валютної політики є: валютне регулювання, валютний контроль та міжнародне співробітництво. Об’єктами виступають валютний курс, платіжний баланс, грошовий оборот, валютні операції. Інструментами є інтервенція, дисконт, резерви, обмеження, операції на відкритому ринку [10, c. 54].
Нормальна фінансова діяльність держави не можлива без чіткого, передбачуваного та раціонального валютного ринку, який, за своєю суттю, є базою для міждержавних економічно-фінансових відносин.
Розкриваючи зміст та значення валютної політики держави, варто зазначити, що валютна політика має тісний зв’язок із валютною системою, яка являє собою організаційно-правову форму реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору [11, c. 298]. Зазвичай, такі межі збігаються з межами відповідних валютних ринків (внутрішні або зовнішні). Саме тому, валютні системи прийнято поділяти на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання валютного ринку.
Безумовно, що саме валютна політика держави визначає зміст та основні принципи діяльності валютної системи. Фактично, саме валютна політика покликана забезпечувати та формувати валютну систему держави, визначати особливості взаємодії внутрішнього та зовнішнього валютного ринку.
Особливістю сучасної валютної політики є те, що в умовах глобалізації суспільно-економічних відносин, вона (валютна політика) виступає важливим засобом державного та міждержавного контролю за процесом інтеграції валютних ринків різних держав. Принципи валютної політики, безумовно, повинні враховувати особливості сучасної валютної ситуації в світі, адже наразі, фактично неможливим є існування певного відокремленого валютного ринку. Така ситуація зумовлюється багатьма факторами, зокрема, наявність спільної валюти для багатьох держав (наприклад євро), спільна господарська діяльність міжнародних суб’єктів господарювання (транснаціональні компанії, міжнародні фірми, банки тощо), відкритість валютних ринків. Як зазначає російський професор В. В. Інюшин: «У сучасному світі держави, самостійно реалізують грошовий суверенітет, завжди змушені здійснювати свою грошово-кредитну і валютну політику з урахуванням процесів глобалізації» [7, c. 69].
Таким чином, валютна політика держави відповідає не лише за внутрішню грошово-валютну ситуацію, а за міждержавні валютні відносини, які виникають як на публічному рівні (між державами), так і на приватному (між фізичними та юридичними особами в сфері приватноправових фінансових відносин).
З вищевикладеного випливає, що розбудова повноцінного валютного ринку в будь-якій державі та його ефективне регулювання є необхідною умовою формування відкритої ринкової економіки з усіма необхідними засобами стимулювання роботи суб’єктів господарювання у зовнішньоекономічній сфері. Важлива роль у цьому процесі належить механізму розроблення та ефективної реалізації компетентними органами держави (зокрема центральною банківською установою) повноцінної валютної політики, що охоплює всі необхідні інструменти впливу на валютні відносини і є одним із найважливіших елементів у загальній системі заходів щодо підтримання макроекономічної і фінансової стабільності та стимулювання економічного зростання держави.
Необхідність формування валютної політики та державного регулювання валютних відносин визначається такими основними потребами:
• забезпечення сприятливих зовнішньоекономічних умов для відтворювальних процесів у країні;
• оптимізація участі суб’єктів господарювання країни у міжнародному розподілі праці;
• формування ефективного механізму функціонування і розвитку внутрішнього валютного ринку, недопущення недобросовісної конкуренції його суб’єктів та уникнення фінансових криз;
• гарантування безпеки господарської діяльності і захисту економічного суверенітету та інтересів держави на зовнішніх ринках, включаючи валютні;
• забезпечення макроекономічної та фінансової стабільності в країні як основи зростання економіки [3, c. 317].
Зміст стратегічних завдань валютної політики держави визначає її як органічну складову економічної політики в цілому. До стратегічних завдань валютної політики можна віднести:
• забезпечення стійкого економічного зростання;
• підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції);
• сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття);
• забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни) [9, c. 95].
Загалом, кінцевою метою валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі – зростання зайнятості та виробництво ВВП, стабілізація цін. Механізм валютної політики пов’язаний також з проміжними та тактичними цілями монетарної політики, оскільки має можливість впливати своїми інструментами на основні монетарні індикатори – масу грошей в обороті та процентну ставку [6].
Як зазначалося вище, валютна політика держави зазвичай спрямована не лише на врегулювання внутрішнього валютного ринку та валютної ситуації в цілому, а здійснює також вплив на формування міждержавного валютного ринку та відповідних валютних відносин. Більшість вчених визначаються таку діяльність як «структурна валютна політика», тобто це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій [3, c. 95].
В той же час, зовнішня (міждержавна) валютна політика в першу чергу має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на вітчизняному ринку в цілому.
Для створення нового дієвого механізму зовнішньоекономічних валютних зв’язків необхідне вирішення таких основних проблем:
• формування необхідної законодавчої бази;
• створення відповідного економічного середовища;
• розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішні економічні зв’язки [4, c. 120].
На практиці зміст валютної політики держави може змінюватися історично залежно від типу економіки, рівня розвитку національного господарства, а також еволюції світової валютної системи. Фактично, зміни, які постійно відбуваються в структурі та організації світової валютної системи, мають безпосередній вплив на загальні організаційні засади та принципи формування та реалізації валютної політики у кожній окремій державі та світі в цілому. Така ситуація зумовлюється тим, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певного валютного законодавства, що становить собою сукупність нормативно визначених правил та засад валютної діяльності кожного суб’єкта економічної діяльності, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в тій чи іншій державі. Проте, як зазначає професор А. М. Мороз, «на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод в кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики» [9, c. 95].
Загалом, у міжнародній валютній політиці переплітаються дві протилежні тенденції: координація дій країн, пошук спільних шляхів рішення валютних проблем; розбіжності в силу прагнення кожної країни одержати переваги за рахунок інших, нав’язати їм свою волю. У цьому зв’язку використовуються девальвація і ревальвація, множинність режимів валютних курсів, валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні угруповання, валютна інтеграція [13, c. 167].
В контексті нашого наукового дослідження слід відмітити деякі особливості валютної політики держав Європейського союзу. В першу чергу, ці особливості зумовлюють існуванням спільної грошової одиниці (валюти) – євро. Фактично, валютна політика кожної держави-учасниці Європейського союзу має відповідати основним засадам, які покладені в основу валютної політики Європейського союзу як єдиної організації. В даному випадку, ми можемо простежувати поєднання національної (внутрішньодержавної) валютної політики із міжнародною (транснаціональною) валютною політикою. Механізми, які використовуються для формування валютної політики держав-учасниць слугують своєрідним об’єднуючим фактором (або навіть інструментом), що має на меті інтеграцію валютних ринків держав зони Європейського союзу.

Список використаних джерел:
1. International monetary law / Ed. by M. Giovanoli. – N. Y.: Oxford University Press, 2000. – 590 р.
2. Дзюблюк О. В. Валютна політика : підручник / Дзюблюк О. В. – К. : Знання, 2007. – 422 с.
3. Дзюблюк О. Проблеми реалізації валютної політики в умовах трансформаційних змін економіки України / Дзюблюк О. В. // Журнал європейської економіки. – 2006. – № 3. – C. 317-327.
4. Дорогунцов С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 364 с.
5. Журавка Ф. О. Механізм реалізації валютної політики в Україні: дис. на здобуття наук. ступеня доктора економічних наук : спец. 08.00.08 / Ф. О. Журавка. – Суми, 2009. – 418 с.
6. Закоморна Н.І. Особливості формування валютної політики в умовах трансформації економіки / Н. І. Закоморна // Вісник Сумського національного аграрного університету. Серія “Фінанси і кредит”. – 2010. – № 1.
7. Инюшин В. В. Эволюция денежно-кредитного регулирования в развитых странах в условиях глобализации. Дис. … канд. экон. наук: 08.00.14 / В. В. Инюшин – М., 2001. – 130 с.
8. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения : учебник / под ред. Л. Н. Красавиной. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Финансы и статистика, 2000. – 608 с.
9. Мороз А. М. Центральний банк та грошово-кредитна політика : підручник / за ред. А. М. Мороза, М. Ф. Пуховкіної. – К. : КНЕУ, 2005. – 556 с.
10. Полагнин Д. Д. Концептуальні засади валютної політики в Україні / Д. Д. Полагнин // Часопис економічних реформ. – 2012. – № 2 (6). – С. 54.
11. Савлук М. І. Гроші та кредит : Підручник. 3-тє вид., перероб. і доп. / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін. За заг. ред. М. І. Савлука. К.: КНЕУ, 2002. – С. 598.
12. Финансовое право : учебник / под ред. О. Н. Горбуновой. – М. : Юристъ, 1996. – 400 с.
13. Філіпенко Т. В. Концептуальні засади валютної політики держави / Т. В. Філіпенко // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. – 2011. – № 3(11). – С. 166-172.

In article explored some aspects of the constitutional and legal status of the Accounting Chamber of Ukraine, in particular, features of the interaction of the body with the Verkhovna Rada of Ukraine, the problem of legislative definition of the legal status of the Accounting Chamber of Ukraine also analyzed. Also was drawn attention to the areas for reform of the Accounting Chamber of Ukraine to establish closer co-operation between the bodies of state financial control.
Keywords: Accounting Chamber of Ukraine, State Financial Control Verkhovna Rada of Ukraine, the system of financial control.

Питання конституційно-правового статусу та правового регулювання діяльності Рахункової палати України залишається актуальним та важливим з самого моменту створення цього органу у 1996 році. Актуальність дослідження правового статусу Рахункової палати України вбачається перш за все у важливості фінансового контролю за бюджетними коштами, який набуває дедалі важливішого значення, особливо в умовах намагання нашої держави подолати корупцію у сфері бюджетних відносин. Крім цього, Світова практика свідчить, що Вищі органи державного фінансового контролю відіграють важливу роль у контролі за державними фінансовими ресурсами, сприяють ефективному управлінню державними фінансами взагалі [10, c. 467].
Чимало уваги дослідженню проблем функціонування та правового статусу Рахункової палати України приділяли вітчизняні вчені спеціалісти у галузі конституційного та фінансового права Ю. Г. Барабаш, І. К. Залюбовська, В. Я. Малиновський, М. В. Харенко, О. Кузьменко, Л. Савченко, М. М. Головань, О. Гриценко, О. Г. Самойлюк та інші. Проте досі залишається малодослідженим питання проблем взаємодії Рахункової палати України з вищими органами влади, а також проблемним та неоднозначним залишається питання правового статусу Рахункової палати, яку різні дослідники та науковці визначають як: незалежний самостійний орган, орган парламентського контролю, орган контрольної влади, орган квазіконтрольної влади. Проте найбільш поширеною є думка, за якою Рахункова палата України є органом парламентського контролю [2, c. 10].
Досить часто постає також питання самостійності Рахункової палати України як окремого органу контролю, проте на нашу думку, у питаннях самостійності Рахункової палати України не повинно виникати жодних суперечностей, адже Закон України «Про Рахункову палату» чітко встановив, що «Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави». А щодо конституційно-правового взаємозв’язку Рахункової палати з Верховною Радою України вищезазначений закон встановлює, що «Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй» [7]. Розглядаючи правовий статус Рахункової палати України, слід звернути на важливе положення Конституції України, згідно з яким, Рахункова палата діє від імені Верховної Ради України (стаття 98 Конституції України), що на нашу думку може поставити під сумнів самостійність та незалежність досліджуваного органу фінансового контролю.
Такий сумнів може бути обґрунтований не чітким та не повним законодавчим регулюванням правового статусу Рахункової палати України та деякими іншими чинниками. Слід також зазначити, що принципово важливий висновок зробив Конституційний Суд України стосовно визначення місця і ролі Рахункової палати в системі органів фінансового контролю, а саме: Рахункову палату було визначено як «незалежний орган спеціальної конституційної компетенції, і Верховна Рада України як орган законодавчої влади не має права забрати чи обмежити конституційні повноваження Рахункової палати, передати їх будь-яким іншим органам або ж взяти на себе їх здійснення» [8].
Слід також зазначити, що на практиці у стосунках з іншими державними органами Рахункова палата України будує свою діяльність на засадах організаційної та функціональної незалежності, що є основним принципом, який забезпечує незалежний, якісний та всебічний контроль за використанням бюджетних коштів. Безумовно, що Рахункова палата України взаємодіє з державними органами, установами та об’єктами контролю в рамках встановлених Конституцією України та законами України.
Щодо взаємовідносин Рахункової палати України з Верховною Радою України то аналіз положень чинного законодавства України дозволяє виділити три рівні таких взаємовідносин (взаємодії):
• взаємодія Рахункової палати з Верховною Радою України, як з єдиним (цілісним) органом законодавчої влади, що об’єднує своїх членів народних депутатів;
• взаємодія Рахункової палати з парламентськими комітетами;
• взаємодія Рахункової палати з окремими народними депутатами.
Безумовно, що така взаємодія направлена виключно на виконання функцій та завдань Рахункової палати як органу фінансового контролю, а сама правова природа Рахункової палати визначається функцією парламентського контролю Верховної Ради України. Парламентський контроль є формою, засобом і методом контролю народу України на загальнодержавному рівні за діяльністю органів виконавчої влади, Адміністрації Президента України, органів самоврядування, усіх інших суб’єктів-розпорядників коштів державного бюджету [6, c. 106].
Таким чином можна зробити висновок, що Рахункова палата України є своєрідним «інструментом народного контролю» за використанням бюджетних коштів, який здійснюється за посередництвом Верховної Ради України. Використаний нами термін «інструмент народного контролю» обґрунтовується правовою природою парламенту, який є вищим та єдиним представницьким органом державної влади.
Аналізуючи місце Рахункової палати України в системі державного фінансового контролю слід зважати на те, що в Україні, крім Рахункової палати, функціонують чимало органів, що здійснюють фінансовий контроль від імені держави (казначейство, контрольно-ревізійна, податкова, митна служби, Національний банк тощо). При цьому велика кількість законодавчих і правових актів не забезпечують системності державного фінансового контролю, що призводить до дублювання і паралелізму в їх роботі. Назріла потреба у створенні в країні єдиної системи державного фінансового контролю, законодавчому врегулюванні діяльності контролюючих органів, де має бути визначений не лише їх перелік, а й їх ієрархія, координація, розмежування повноважень, завдань і функцій [9].
Підсумовуючи зазначене вище, бачиться очевидним наявність неабияких труднощів у сфері взаємодії постійно діючого органу контролю з Верховною Радою України та іншими органами фінансового контролю на всіх рівнях. Більшість науковців схиляються до того, що основна проблема полягає, по-перше, у нечіткому правовому регулюванні статусу Рахункової палати як органу парламентського контролю, нечіткому визначенні як на рівні Конституції України, так і на рівні законів, сфери повноважень цього органу. Фактично відбувається так, що Рахункова палата здійснює наглядові функції, а результати цього нагляду ніяк не реалізуються, хіба що часом беруться до уваги, хоча як і в якій формі – не зрозуміло. Це, безперечно, є недоліком нашого законодавства [4].
Принагідно відзначимо, що проблеми координації та взаємодії органів державного фінансового контролю простежуються не лише по відношенню до Рахункової палати, а і до інших органів контролю також. Зокрема, як зазначає М. Головань, сьогодні діяльність контрольних установ здійснюється за відсутності чіткої взаємодії. По суті, державний фінансовий контроль на практиці діє не як єдина система, а існує у формі відокремлених ланок. Останні, як правило, в автономному режимі виконують властиві їм завдання та функції, які визначаються численними законами, указами Президента України, постановами уряду та іншими нормативно-правовими актами [5, c. 132].
Аналізуючи проблеми взаємодії Рахункової палати та інших органів, що здійснюють або забезпечують державний фінансовий контроль слід наголосити, що важливим елементом будь-якої системи (особливо системи державно-правових інституцій) є чітка ієрархія взаємодії (від головного (вищого) органу до підпорядкованих йому нижчих (місцевих, регіональних тощо) органів).
З приводу ієрархічності системи фінансового контролю А. І. Бондаренко зазначає, що на сьогодні Рахункова палата України не має пріоритету у сфері організації та координації фінансового контролю [3]. Науковець обґрунтовує свою думки тим, що у статті 2 Закону України «Про Рахункову палату» лише вказано, що одним із завдань Рахункової палати України є організація контролю, в свою чергу, Указом Президента України «Про заходи щодо підвищення ефективності контрольно-ревізійної роботи» на Головне контрольно-ревізійне управління України покладено забезпечення під час виконання власних завдань взаємодії та координації. Варто погодитись, що доцільним було б передати Рахунковій палаті функції з координації, визначивши її вищим органом державного фінансового контролю та створивши постійно діючий консультативний орган державного фінансового контролю.
Такі зміни можуть забезпечити Рахункову палату України більшим авторитетом та ширшими повноваженнями у порівнянні з іншими органами державного фінансового контролю та створити чітку ієрархічну структуру (систему) державного фінансового контролю, про відсутність якої ми вказували вище.
Здійснивши дослідження місця Рахункової палати України в системі державного фінансового контролю, ми дійшли висновку, що на сьогодні у сфері взаємовідносин досліджуваного органу існує безліч проблем та недоліків, які вимагають як найшвидшого вирішення. Основними напрямками вдосконалення взаємовідносин Рахункової палати України з іншими суб’єктами державного фінансового контролю ми вважаємо такі:
• внесення змін до статті 98 Конституції України з метою розширення та уточнення правового статусу Рахункової палати України як головного контрольного органу України (у сфері бюджетних відносин зокрема);
• внесення змін до Закону України «Про рахункову палату України» та інших профільних законодавчих актів які повинні забезпечити розширення контрольних повноважень Рахункової палати України (у т.ч. повноважень щодо контролю за дохідною частиною Державного бюджету);
• внесення змін до законодавчих актів, що регулюють діяльність Верховної Ради України, що матимуть на меті встановлення чітких принципів та механізмів співпраці Рахункової палати України з парламентськими комітетами та іншими органами Верховної Ради України;
• підвищення авторитетності актів Рахункової палати (доповіді, звіти, рішення і т.д.) шляхом затвердження їх у формі постанов Верховної Ради України;
• створення регіональних (місцевих) органів Рахункової палати України.
Запропоновані нами зміни є лише загальним напрямками реформування системи фінансового контролю України у сфері діяльності Рахункової палати України, що мають на меті запровадження чіткої, демократичної та дієвої системи парламентського фінансового контролю заснованого на найкращому досвіді провідних західних держав.

Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Барабаш Ю.Г. Парламентський контроль в Україні: проблеми теорії та практики: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.02 / Національна юридична академія України ім..Ярослава Мудрого. – Х., 2004. – 17 с.
3. Бондаренко А. І. Напрями вдосконалення координаційної діяльності органів державного фінансового контролю / А. І. Бондаренко // Державне будівництво (Електронне видання). – 2011. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2011-1/doc/5/05.pdf
4. Взаємодія Рахункової палати з Верховною Радою України: витяг з аналітичної записки “Взаємодія Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палати з Верховною Радою України”. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.undp.org.ua/files/ua_86167interaction.pdf
5. Головань М. М. Державний фінансовий контроль і його реформування / М. М. Головань // Фінанси України. – 2003. – № 9. – С. 130-140.
6. Гриценко О. Сутність і призначення Рахункової палати: проблемні питання / О. Гриценко // Право України. – 2004. – № 10. – С. 106-110.
7. Про Рахункову палату : Закон України від 11 липня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 43. – Ст. 212.
8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про Рахункову палату Верховної Ради України” (справа про Рахункову палату) від 23 груд. 1997 року // Офіційний вісник України. – 1998. – № 1. – С. 151.
9. Самойлюк О. Г. Сучасний стан та шляхи підвищення ефективності роботи контрольних органів Верховної Ради України / О. Г. Самойлюк // Державне управління: теорія і практика. – 2007. – № 2. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/ej/ej6/txts/07sogvru.htm
10. Хомутенко В. П. Рахункова палата як орган парламентського фінансового контролю України / В. П. Хомутенко, А. В. Хомутенко // Вісник соціально-економічних досліджень. – 2009. – № 35. – С. 466-471.