Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в, виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилось.

         За правовим становищем селяни поділялися на дві кате­горії; 1) тих, хто жив на землях магнатів і шляхти, на цер­ковних чи монастирських землях; 2) тих, хто жив на вели­кокнязівських землях. [1]

Селяни становили три групи, різні за ступенем залежності від феодалів: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов’язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов (у визначений час, після виплати встановленого викупу або надання «замінника»); 3) покріпачені селяни, що втратили право виходу від феодала або не мали його взагалі.[2].  Ці селяни походили від невільників, які поступово, протягом XIV — XVI ст. перетворилися на на­півзалежних селян. За Литовським статутом 1588 р. всю челядь (невільників) було переведено на селянські «тяглі» грунти й остаточно закріпачено.

Слід назвати й такі категорії селян: 1) люди тяглі або роботні; 2) данники; 3) слуги путні. [3]

Тяглі — це селяни, що «сиділи» на панській землі, платили оброк і виконували різні господарські роботи в панських маєтках. Вони становили більшість сільського населення. Данники платили данину зі свого господарства натурою, тобто продуктами промислу. Основою оподаткування було «дворище».

Слуги путні несли службу, пов’язану з охороною кордонів  держави або земель, а також займалися сільськими ремес­лами. Таких чимало було на півдні Київщини, в Переяс­лавщині, Брацлавщині, Поділлі й Галичині.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошо­вих податків на користь держави, окремих феодалів, а також цер­ковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався «подимщиною» (одиницею обкладання був «дім» — будинок). На Чер­нігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала «поголовщину». На Волині цей податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою) [4]. За правовим становищем до тяглових селян наближалися се­ляни, які обслуговували феодальну садибу, ковалі, псарі, конюхи, рибалки та ін.. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої спеціальні обов’язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.[5]

Найспроможніші селяни залу­чалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. На час переведення селян на військову службу вони звіль­нялися від усіх селянських податків. Називалися такі селяни «слу­гами» і розподілялися за родами військової служби — слуги пан­цирні, слуги замкові, слуги орденські.

За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчинів», які втратили право покинути господарство феодала, і «вільних», або «похожих», ще спромож­них покинути його.

         У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з була видана «Устава на волоки» — закон, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських зем­лях. Згідно з «Уставом» всі землі того чи іншого господарсь­кого двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 23,5 га. [6]

З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяг­лових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збіль­шенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. зали­шав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів ли­ше у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшуку­вати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблював­ся, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишило­ся вільних селян. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх.

Cисок використаної літератури

• Бардах Ю. История государства и права Польши : [Пер. с польского] / Ю. Бардах, М. Пиетрчак, Б. Леснодорский., 1980. – 559 с.
• Тацій В. Я. Історія держави і права : підручник. у 2-х т. / В. Я. Тацій, В. Д. Рогожина, А. Й. Гончаренко. – Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 580 с.

• Тищик Б. Й. сторія Держави і Права України / Б. Й. Тищик. – Львів,, 1996. – 289 с.
• Рогожина А. Й. Історія держави і права України / А. Й. Рогожина. – Харків: 1993-1996. – 340 с.
• Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності – Львів, 1995. ­­­­­—320 с.
• Чубатий М. Огляд історії українського права. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — 630 с.