Анна Барановська – Науковий блоґ

Проблема захисту прав безпритульних тварин в Україні

Анна Барановська — Thu, 14 Jun 2012 20:57:47 +0000

У статті міститься аналіз oснoвних прoблем, пoв’язаних із захистом прав безпритульних тварин.
Ключові слова: тварина, безпритульні тварини, домашні тварини, жорстоке поводження.
This article contains analysis of main problems connected with the protections of right of homeless animals.
Key words: animals, homeless animals, pets, abuse.
В статье содержится анализ основных проблем касающихся защиты прав бездомных животных.
Ключевые слова: животные, бездомные животные, домашние животные, жестокое обращение.

«Приємно чути, що ви так чемно звертаєтесь до кота. Котам звичайно чомусь говорять – «ти», хоча жоден кіт ніколи ні з кім не пив на Брудершафт».
М. Булгаков «Майстер і Маргарита»

Ставлення до братів наших менших визначає рівень гуманності суспільства. Цей факт підтверджений досвідом розвинених країн Європи, де ситуація набагато краща у порівнянні з тими країнами, які фактично роблять лише перші кроки на шляху до правової держави та суспільства. На превеликий жаль, в Україні роками навіть просто розмови про безпритульних тварин та прояв жалю до їх страждань та долі вважалося нічим іншим, як несерйозним проявом сентиментальності. Таке питання стосується не лише моралі соціуму – воно є також заполітизованим у певній мірі.
В Англії в 1822 році було прийнято перший закон у Європі про покарання мучителів тварин. Одразу ж після цього аналогічний закон прийняла і Польща. У 1959 році було створено Міжнародне товариство захисту тварин, а в 1982 році прийнята Всесвітня Хартія природи [2], де вперше на такому масштабному рівні закріплено факт, що усім живим істотам повинна бути надана можливість на безпечне існування. Німеччина у 2002 році закріпила захист тварин на конституційному рівні.
Коли наша держава обрала новий демократичний курс розвитку, вона автоматично зобов’язалася вжити відповідних заходів стосовно захисту безпритульних тварин, аби на міжнародній арені не бути аутсайдером в кращому випадку, або й гірше – середньовічним варваром. Переломним моментом для нашої країни став вступ до Ради Європи. Саме після цього нам довелося доопрацьовувати чинне законодавство, тобто підганяти його під європейські положення стосовно питання безпритульних тварин. Європейці зазвичай вважають, що прояв жорстокості до тварин свідчить асоціальність індивіда. Покращення становища безпритульних тварин в Україні не можна назвати швидким та успішним у порівнянні з іншими демократичними змінами, адже воно набагато повільніше досягається у наших реаліях. Досить часто наше становище прямопропорційно залежить від світогляду, моральних засад, культурного розвитку політиків, чиновників та їх розуміння важливості гуманізації суспільства. Кожен нормативно-правовий акт проходить довгий і тернистий шлях на шляху його імплементації. А що ж говорити про вироблення дієвого і реального механізму для реалізації положень, передбачених законодавством?
Великим кроком на шляху до подолання великої прірви, яка виникла між чинним законодавством та реаліями наших обездолених братів менших стало затвердження Київською радою Програми гармонізації відносин людини з безпритульними тваринами у 2007 році, відповідно до якої замість винищення тварин нарешті передбачено проведення їх стерилізації та щеплень від хвороб, після чого здорові особини відпускаються на вулицю під відповідальність та опіку захисників тварин. Це зумовлено лише тим фактом, що кількість безпритульних тварин та реальних місць для їх утримання явно знаходяться не у паритеті. Приклад Києва почали наслідувати, або хоча б намагалися, ряд інших великих українських міст.
Необхідно пам’ятати про те, що прояв жорстокості і байдужості до безпритульних тварин є свідченням того, що людина, яка випромінює такий негатив до тварин здатна зорієнтувати його і на людей. Статистика свідчить, що близько 90 % злочинців-рецедивістів формували свої «схильності» на основі жорсткого поводження з тваринами. Судова практика України, пов’язанана із захистом тварин від жорстокого поводження, захистом безпритульних тварин – мізерна, напевно, через малоосвідченість громадян у цій сфері. Україна майже одна з останніх країн Європи прийняла Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» [1]. На превеликий жаль, цей закон не встановлює та не передбачає механізму подолання безпритульності серед тварин.
Відповідно до Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» [1], тварини – біологічні об’єкти, що належать до фауни:
сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика
птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові.
Визначення поняття «безпритульні тварини» також міститься в Законі України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Безпритульні тварини – домашні тварини, що залишилися без догляду людини або утворили напіввільні угруповання, здатні розмножуватися поза контролем людини [1]. Безпритульні тварини є складовою частиною тваринного світу. Безпритульні тварини однозначно являються одним із компонентів навколишнього природного середовища, національним багатством України, джерелом духовного та естетичного збагачення і виховання людей. Чому ж ми, свідомі громадяни, будь-якими засобами намагаємося знехтувати тим, що у нас є?
Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження», а саме стаття 15 не наділяє і не передбачає жодного зобов’язання покладеного на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади стосовно створення притулків для тварин, виділення коштів з бюджету на їх функціонування та створення. Стаття 16 цього ж Закону закріплює регулювання чисельності безпритульних тварин шляхом біостерилізації або біологічно обґрунтованими методами, але у разі неможливості їх застосування пропонується застосовувати метод евтаназії. Фактично, відсутність реального механізму та законодавства, у якому б конкретно зазначалися усі суб’єкти, на яких покладено обов’язки і відповідальність за безпритульних тварин, а також відсутність конкретно передбаченої лімітованої суми у бюджетах автоматично дискредитує метод біостерилізації або інших біологічно обґрунтованих методів і наштовхує на застосування методу евтаназії, що у свою чергу не забезпечує виконання одного з головних завдань, яке полягає у регулюванні чисельності безпритульних тварин на вулицях міста.
Відповідно до статті 180 ЦК України [3], тварини є особливим об’єктом цивільних прав, на них поширюється правовий режим речей. Доцільніше взяти приклад зі Швейцарії і називати тварин «істотами», а не «речами».
Великий відсоток від загальної маси безпритульних тварин складають особини, що були залишені власниками напризволяще на вулицях міста у кращому випадку або вивезені за межі населених пунктів і великою загадкою залишається мотивація, яка сподвигла їх на цей крок. У Європейській конвенції про захист домашніх тварин [4] передбачена пряма заборона залишення домашньої тварини без нагляду її власника.
Законодавством України передбачена відповідальність за жорстоке поводження з тваринами та порушення правил їх утримання. Так, у статті 299 КК України [5] та 154 КУпАП [6] передбачені санкції, але, на жаль, вони не лякають як власників, так і сторонніх осіб і не можуть виконати превентивну функцію, яка була закладена у дані статті законодавцем. На сьогоднішній день Україна і досі є лідером у рейтингу серед країн, яким притаманне явище прояву жорстокості у поводжені з тваринами. На мою думку, варто було доповнити Кодекс України про адміністративні порушення та Кримінальний кодекс України окремими розділами, які б стосувалися порушень у сфері прав тварин. Більше того, відповідно до Закону України «Про міліцію» [7] (ст. 10 пункт 26) та Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» [1] (ст. 32), на органи внутрішніх справ України покладено обов’язок контролю за утриманням тварин в домашніх умовах, але виконання цього завдання є на низькому рівні, а тому доцільніше було б створити спеціалізовані окремі підрозділи.
Крім того, необхідно зробити загальнообов’язковим правилом для всіх власників тварин реєстрацію домашніх улюбленців у єдиній державний базі цих тварин. Відповідно до Закону України «Про ідентифікацію та реєстрацію тварин» [9], єдиний державний реєстр тварин – електронна база даних про
ідентифікованих тварин, їх власників, господарства, переміщення,
забій, утилізацію, загибель таких тварин. Відповідно до ст. 4, об’єктами ідентифікації та реєстрації є сільськогосподарські тварини – велика рогата худоба, коні, свині, вівці, кози. Чому б законодавцю не запровадити таку ж систему і на рівні домашніх тварин?
За допомогою такої бази у разі порушення чинного законодавства можна накладати санкції на порушників, а також це носитиме превентивний характер, оскільки самі ж власники будуть вже підконтрольні суб’єктам державної влади, які наділені певним колом повноважень у сфері захисту прав безпритульних тварин також це надасть змогу контролювати умови перебування тварин, а це, у свою чергу, породить можливість уникнути проблем у майбутньому, усунути вже існуючі та виправити наслідки, викликані ланцюговою реакцією.
Отже, як би це сумно не звучало, але законодавча база у сфері захисту безпритульних тварин знаходиться на катастрофічно низькому рівні. Незважаючи на це, активісти захисників тварин все-таки трохи впливають та стимулюють чиновників до роботи у цій сфері. Про це свідчить намагання облаштувати притулки у кожному обласному центрі, прийняти нормативні акти як на регіональних, так і на всеукраїнському рівнях. На вулицях часто можна зустріти дорослого собаку з «кліпсою», на якій міститься номер. Це є свідченням того, що ця собака є простерилізованою, привитою від хвороб та такою, що стоїть на реєстрі у даній місцевості. Також за останні два роки частіше почали проводити зустрічі, семінари, присвячені покращенню правової культури молоді у питанні захисту безпритульних тварин. Нам залишається лише приєднатися до міжнародної спільноти та зорієнтувати наш курс у правильному напрямку.

Список використаної літератури

1. Про захист тварин від жорстокого поводження: Закон України від 21 лютого 2006 № 3447 – ІV // Відомості Верховної Ради. – 07.07.06. – № 27. – Ст. 230.
2. Всесвітня Хартія природи від 1 січня 1982 року: [Електронний ресурс] / Верховна Рада України – Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_453/print1329863386597189.
3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435 – ІV // Відомості Верховної Ради. – 03.10.03. № 40. – Ст. 356.
4. Європейська конвенція про захист домашніх тварин від 13 лютого 1987 року: [Електронний ресурс] / Європейська конвенція про захист домашніх тварин. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=994_a15.
5. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341 – ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 29.06.01. № 25. – Ст. 131.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07 грудня 1984 року № 8073 – Х // Відомості Верховної Ради УРСР від 18.12.85 № 51. – Ст. 1122.
7. Про міліцію: Закон України від 20.12.90 № 565 – ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР від 22.01.91 № 4. – Ст. 20.
8. Про ідентифікацію та реєстрацію тварин: Закон України від 04.06.09 № 1445 – VI // Відомості Верховної Ради від 16.10.09 № 42. – Ст. 1578.

Поняття місцевого самоврядування та служба в органах місцевого самоврядування

Анна Барановська — Tue, 08 May 2012 03:41:02 +0000

У статті викладено матеріал стосовно місцевого самоврядування та служби в органах місцевого самоврядування.
Ключові слова: місцеве самоврядування, служба в органах місцевого самоврядування, службовець органу місцевого самоврядування, посадові особи, принципи.
The article represents materials regarding local government and its services inside the local government units.
Keywords: local government, civil servants, local service, local employees, principles.
В статье изложен материал относительно местного самоуправления и службы в органах местного самоуправления.
Ключевые слова: местное самоуправление, муниципальная служба, муниципальный служащий, должностные лица, принципы.
Місцеве самоврядування кожної країни всебічно відображає традиції народу, звичаї, релігійні вірування, його ментальність, рівень розвитку суспільства, географічне розташування населених пунктів, економічний розвиток, місце у зовнішньоекономічних відносинах та інші вагомі умови для існування. Усе вище перераховане є лише невеликою частиною усіх факторів та передумов, які впливають на виникнення, функціонування, розвиток, зміну такого важливого та невід’ємного явища для існування демократичного суспільства та державного утворення як «місцеве самоврядування». Не є виключенням і Україна. Існування місцевого самоврядування бере всій початок ще з найдавніших часів. Досить вагомим внеском у сучасний розвиток та безпосередньо у саме виникнення поняття «місцевого самоврядування» було існування та досвід грецьких міст-держав Північного Причорномор’я. Наприклад, славнозвісне місто-держава Ольвія було незалежною республікою, керування якою здійснювало народне віче та сенат. Досвід грецьких міст-держав став фундаментом для починань східнослов’янських племен у сфері місцевого самоврядування, які згодом утворили Давньоруську державу.
Згідно із ч. 1 ст. 140 Конституції України [1] «Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища і міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування» [6], «Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».
Органами місцевого самоврядування є ради, виконавчі комітети, органи самоорганізації населення обрані в результаті вільного, загального, таємного, рівного, прямого голосування.
Термін «місцеве самоврядування» вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображаючи при цьому різні аспекти їхнього життя.
Місцеве самоврядування – настільки унікальний і суспільно необхідний феномен, що протягом його існування науковий інтерес до нього не тільки не зникає, а зростає. У сучасній науці існує безліч ідей, течій, точок зору стосовно того, що ж насправді являє собою місцеве самоврядування.
Термін «місцеве самоврядування» вперше ввів прусський юрист Х. Гнейс щодо британських муніципальних органів, відкривши, по суті, особливості англійського самоврядування.
У науці утвердився плюралізм теорій, концепцій, доктрин, учень. Це знайшло своє відображення і в підходах до розуміння поняття місцевого самоврядування, що сьогодні характеризується різноманітністю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування місцевого самоврядування, поряд із нормативним рядом інших підходів, а саме:
• системного;
• соціологічного;
• аксіологічного;
• гносеологічного;
• функціонального;
• філософського та інших.
В.І. Фадєєв трактує місцеве самоврядування як право громадян, місцевого співтовариства (населення певної території) на самостійне вирішення місцевих справ [8]. М.О. Краснов говорить про місцеве самоврядування як про сукупність людей, котрі складають населення самоврядних одиниць [9].
Ю.О. Тихомиров вживає термін «соціальна спільнота», під яким він розуміє населення міст, сіл, тощо [10]. Ототожнення територіального колективу з населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці робить М.І. Корнієнко, котрий визначає такий колектив як первинний суб’єкт місцевого самоврядування [11]. На думку В.М. Кампа, початковим суб’єктом місцевого самоврядування фактично стає територіальний колектив в особі жителів села (сіл відповідно сільради), селища або міста [12].
У структурі системи місцевого самоврядування виділяють територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; області та районні ради, що представляють спільні інтереси громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.
Щоб краще зрозуміти сутність і роль місцевого самоврядування варто розглянути основні теорії, які пояснюють походження цього інституту і розкривають його природу як суспільно політичного явища. Існують дві основні теорії місцевого самоврядування: державницька та громадівська.
В основі державницької теорії місцевого самоврядування лежить ідея децентралізації частини державної виконавчої влади, її еволюції на рівень територіальних спільнот громадян (громад, комун, територіальних колективів) і тих органів, які вони обирають.
Прихильники громадівської теорії місцевого самоврядування розглядають громади як самостійне джерело публічної влади. Влада згідно з цією теорією належить не державі, а громадянам як муніципальна [2; с. 6 ]. Основоположниками громадівської теорії були О. Ресслер, Р. Моль, В. Лешко, А. Васильчиков.
В основі державницької теорії місцевого самоврядування лежить ідея децентралізації частини державної виконавчої влади, її еволюції на рівень територіальних спільнот громадян (громад, комун, територіальних колективів) та тих органів, які вони обирають. Основні положення державницької теорії місцевого самоврядування були розроблені німецькими вченими Рудольфом Гнейстом і Лоренцем Штейном у ХІХ ст.
При визначенні поняття служба в органах місцевого самоврядування слід виходити з наступних основних ознак цього явища:
1. Служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на
постійній основі діяльність громадян України, які займають посади
в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію
територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та
окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
2. Служба в органах місцевого самоврядування здійснюється на основі Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів;
3. Зміст служби в органах місцевого самоврядування полягає в практичному виконанні завдань і функцій, передбачених законом, а також вирішенні інших суспільно важливих завдань; забезпеченні прав і свобод громадян;
4. Оплата праці працівників місцевого самоврядування здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету.
Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування визначаються законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 2001 р.
Відповідно стаття 38 Конституції України [1] передбачає рівне право доступу громадян як до державної служби, так і до служби в органах місцевого самоврядування. Отже, йдеться про функціонування окремої служби в органах місцевого самоврядування, яка має певні особливості у порівнянні з державною. Варто зазначити, що фактично служба в органах місцевого самоврядування є одним із видів громадської участі населення певної територіальної громади у місцевому самоврядуванні. Незважаючи на це, служба в органах місцевого самоврядування має ґрунтуватися на основних принципах, підходах, нормативах, що й державна служба, і може являти собою тільки окремий вид, рівень чи спеціалізацію державної служби [4; с. 26].
Відповідно до Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [7] від 2001 року, служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які обіймають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом
Посади в органах місцевого самоврядування класифікуються таким чином:
• виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою;
• виборні посади, на які особи обираються чи затверджуються радою;
• посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
Посадовою особою місцевого самоврядування є офіційно працевлаштований у певних органах спеціаліст з відповідним рівнем знань та освітою, який наділений повноваженнями щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і в результаті виконаної роботи отримує заробітну плату з місцевого бюджету.
Існує цілий ряд принципів, які є основоположними для існування та функціонування такого поняття як «служба в органах місцевого самоврядування», а саме: 1) служіння територіальній громаді; 2) поєднання місцевих і державних інтересів; 3) верховенство права, демократизму і законності; 4) гуманізм і соціальна справедливість; 5) гласність; 6) пріоритет прав та свобод людини і громадянина; 7) рівні можливості доступу до служби в органах місцевого самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки; 8) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; 9) підконтрольність, підзвітність, персональна відповідальність за порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов’язків; 10) дотримання прав місцевого самоврядування; 11) правова і соціальна захищеність посадових осіб місцевого самоврядування; 12) захист інтересів відповідної територіальної громади; 13) фінансове та матеріально-технічне забезпечення служби за рахунок коштів місцевого бюджету; 14) самостійність кадрової політики в територіальній громаді [3; с. 242].
Правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», а також Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» та іншими актами законодавства України [5].
Як ми бачимо, служба в органах місцевого самоврядування є досить важливою та невід’ємною частиною управління та задоволення потреб населення певної територіальної громади. Це питання регулюється цілим рядом нормативно-правових актів, які взаємодоповнюють один одного. Працівники структурних підрозділів місцевого самоврядування повинні діяти лише у спосіб, передбачений законом, у межах повноважень, якими вони наділені для виконання покладених на них завдань та функцій. Прийняття на посади працівників органів місцевого самоврядування здійснюється шляхом конкурсного відбору, що дає гарантію на справедливе отримання вакантних місць.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 // Відомості Верховної Ради України. – № 30. – Ст. 140. Із змінами, внесеними згідно з законом України від 1 лютого 2011 року № 2952 – VI // Офіційний вісник України. – 2011. – № 8. – Ст. 367.
2. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування: Навч. Посібник. – К., Юрінкм Інтер. – 2001. – с. 6
3. Авер’янов В.Б. Адміністративне право України: Академічний курс. Том 1 . Загальна частина / Рсд. колегія: В. Б. Авер’янов (голова). – К. – Вид – цтво «Юридична думка». – 2004. – с. 584.
4. Леліков Г. Основні напрямки розвитку і удосконалення державної служби // Державна служба в Україні: організаційно – правові основи і шляхи розвитку. За заг.ред. В. Авер’янова. – К., Видавничий дім «Ін – Юре». – 1999. – с. 26.
5. Павленчик П. Служба в органах місцевого самоврядування: стан і перспектива: [Електоронний ресурс]/ П. Павленчик. – Режим доступу: http://nads.gov.ua/control/uk/publish/article;jsessionid=D72ACA85EEEAED96EAF27DBDC7EEA366?art_id=37765&cat_id=37402.
6. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року № 280/ 97 – ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
7. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від № 2493 – ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 33. – Ст. 175.
8. Фадеев В.И. Муниципальное право России/ В.И. Фадеев. – М.: Юрист, 1994. – С.32.
9. Краснов М.А. Введение в муниципальное право: Учебное пособие / М.А. Краснов. – М.: АПУ при ИгиП РАН, 1993. – С.7.
10. Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник / Ю.А. Тихомиров. –М.: БЕК, 1995. – С. 118.
11. Корнієнко М.І. Пошук варіантів місцевого самоврядування ще продовжується / М.І. Корнієнко // Місцеве та регіональне самоврядування України. – 1994. – № 4(9). – С. 17.
12. Кампо В.М. Деякі проблеми становлення і розвитку місцевого самоврядування / В.М. Кампо // Місцеве та регіональне самоврядування України. – 1993. –№ 1-2. – С. 70-71.