Ключові слова:працівник, судовий захист, трудові права, трудовий договір, способи захисту, правове регулювання, практичний аспект.

Article discusses practical aspects of using methods of protection of  labour rights in court. In summary the solutions to problems that arise in practice are suggested.

Key words: employee, judicial remedy, labour rights, labour agreement, methods of protection, legal regulation

Дане питання досліджували такі вітчизняні науковці як: О. А. Любчик, Л. К. Буркацький, Ю. Н. Політаєв та інші.

Метою даної роботи є аналіз та оцінка судової практики застосування способів захисту трудових прав працівників судом, з’ясування основних проблем, що виникають при застосуванні відповідного захисту та запропонувати шляхи їх вирішення. Відповідно до поставленої мети було сформульовано наступні завдання: проаналізувати правове регулювання відповідного питання, дослідити судову практику по застосуванню способів захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору, визначити проблеми застосування способів захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору та запропонувати шляхи вирішення відповідних проблем.

Українським законодавством взагалі не визначено спеціальних способів захисту трудових прав працівників. В трудовому праві законодавець, зазвичай обмежується лише формулювання та закріпленням певного права працівника, без зазначення механізму захисту такого права, зокрема і в суді[3]. Професор Л. К. Буркацький, вказує, що основними видами справ, що розглядаються судами в порядку цивільного судочинства є: позови про поновлення на роботі; зміна формулювання підстав звільнення; визнання незаконним накладення дисциплінарного стягнення; стягнення невиплаченої заробітної плати[1; с. 301] – це сюди якось не по змісту.  Професори Ю. Н. Політаєв та О. А. Любчик також пропонують виділяти способи захисту трудових прав працівників у суді відповідно до позовів, які подаються при захисті трудових прав працівників.

Проаналізувавши те, які способи захисту, які використовуються для судового захисту трудових прав працівників, ми можемо виділити ті способи судового захисту які найчастіше використовуються для захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору. До них ми пропонуємо віднести: поновлення на роботі; зміна дати чи формулювання звільнення; стягнення невиплаченої заробітної плати.

Такий спосіб судового захисту, як поновлення на роботі реалізується шляхом подання відповідного позову працівником. Разом із такою вимогою у позовній заяві додається вимога про виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час вимушеного прогулу чи різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи але не більш як за один рік. Підставою для подачі такого позову є винесення  незаконного наказу власника або уповноваженого ним органу про звільнення працівника, чи переведення його на іншу роботу, в числі і нижчеоплачувану[12]. Для задоволення відповідного позову потрібно обґрунтувати незаконність наказу про звільнення працівника. Незаконність наказу може проявлятися у тому, що працедавець при винесенні відповідного наказу порушив норми трудового законодавства[7]. Чи недотримання внутрішніх актів підприємства чи установи що регулюють питання прийняття та звільнення з роботи[15]. Недотримання внутрішніх актів підприємства чи установи може проявлятися, наприклад, у винесенні наказу про звільнення не повноважною на це особою. Проаналізувавши наукову літературу та судову практику можемо сказати що доказами які працівник долучає до відповідної позовної заяви про поновлення на роботі є: показання свідків[10]; наказ або його копія про прийняття на роботу; копія наказу про звільнення з робити чи переведення працівника на нижче оплачувану роботу, а також документи, що посвідчують наявність додаткових прав особи у трудовому праві, наприклад довідка про перебування дітей чи інших непрацездатних осіб на утриманні[1; с. 302]. У даному виді спорів, зазвичай, виникають проблеми із невчасністю виконання чи взагалі невиконання відповідного судового рішення. В такому випадку особа повторно подає позов про поновлення на роботі, але в даному випадку підставою для подання такого позову буде, саме невиконання судового рішення про поновлення працівника на роботі[11].

Досить актуальним, на даний момент, є такий спосіб судового як визнання причини звільнення неправильним. Необхідність у такому способі захисту виникає через  те, що від формулювання причини звільнення може залежати успіх подальшого працевлаштування працівника.  Такий спосіб захисту можна реалізувати шляхом подачі позовної заяви про визнання причини звільнення неправильним чи позов про переформулювання причини звільнення. Така неоднозначність у визначенні даного способу судового захисту трудового права працівника виникає через відсутність відповідного правового регулювання способів захисту трудових прав працівників. Такий позов може подаватися разом із вимогою про виплату заробітної плати, відшкодування моральної шкоди [1; с. 302]. У разі припинення трудового договору з ініціативи працівника, такі позови подаються, зазвичай, у разі звільнення працівника не за тією частиною статті 38 Кодексу Законів про працю України, яка встановлює право особи на розірвання трудового договору за власним бажанням. У разі припинення трудового договору з ініціативи роботодавця, такі позови подаються у тому випадку коли особу яка бажала звільнитися за власним бажанням, звільняють за статтею, яка передбачає звільнення працівника за ініціативи власника або уповноваженого ним органу[16]. В такому випадку працівник повинен обґрунтовувати свої позовні вимоги тим, що наказ власника або уповноваженого ним органу є незаконним[11]. До такої позовної заяви позивач повинен долучати: копії наказів про прийняття та звільнення з роботи; копії довідок, що засвідчують в особи право на пільги у трудовому праві. Також обставини, на які посилається особа, можна підтвердити показаннями свідків[13]. Після розгляду таких позовних вимог суд може прийняти рішення про переформулювання підстави звільнення або відмовити у задоволенні позовних вимог.

Наступним видом способу захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору є стягнення невиплаченої заробітної плати. Даний спосіб судового захисту є найпоширенішим. Він може застосовуватися як і в припиненні трудового договору з ініціативи працівника, так і роботодавця.

Такий вид захисту реалізується шляхом подання відповідної позовної заяви. Така вимога може подаватися самостійно, або і з розглянутими вище вимогами про поновлення на роботі або про переформулювання причини звільнення. У такий спосіб здійснюється захист майнових прав працівників, зокрема права на оплату праці[4].

Такі позови можуть пред’являтися у двох випадках. По-перше, у разі поновлення працівника на роботі, йому сплачується заробітна плата за час вимушеного прогулу[14].

По-друге, такі спори подаються у тому випадку коли з вини, власника або уповноваженого ним органу не виплачено заробітну плату по розрахунку[1; с. 303].

В першому випадку, позови, зазвичай, подаються разом із вимогою про поновлення на роботі[9]. Хоча такий позов може подаватися і самостійно після прийняття рішення судом про поновлення працівника на роботі. Підставою для задоволення позову про стягнення заробітної плати є: по перше, доведення незаконності звільнення працівника чи переведення його на нижче оплачувану роботу; по-друге, правильний розрахунок середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Розмір заробітної плати, що стягується на користь працівника, визначається із заробітку за останні два календарні місяці роботи[2; c. 94]. Докази які повинен використати працівник або його представник для обґрунтування позову є тим, що при обґрунтуванні позову про поновлення на роботі, плюс до того потрібно подати документ, що містить дані про рівень заробітної плати працівника. Основним документом, що мітить дані про трудову діяльність працівника є трудова книжка. Трудові книжки ведуть на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі або у фізичної особи-підприємця понад п’ять днів[2; с. 84]. Також, для засвідчення розміру заробітної плати працівника можна використати довідку про заробітну плату, яка видається роботодавцем. Якщо роботодавець відмовляється видати таку довідку її можна витребувати за заявою про забезпечення доказів.

У випадку невиплати роботодавцем заробітної плати за розрахунком, працівник, має право подати позов про відшкодування середнього заробітку за час затримки виплати по день фактичного розрахунку. Відповідно до пункту 20 Постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», середній заробіток відшкодовується за час з дня звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, за весь час не проведення розрахунку, а якщо його не проведено до початку розгляду справи то цей строк продовжується до моменту прийняття рішення по справі[6; с. 271]. Для задоволення такої позовної вимоги потрібно довести відсутність розрахунку з працівником. У разі якщо такий розрахунок було проведено не в повному обсязі, то доказом того що розрахунок не було проведено є довідка-розрахунок про заробітну плату. У разі якщо такий розрахунок взагалі не було проведено, то таким доказом слугують довідки по виплаченій заробітній платі чи довідки про заборгованість по заробітній платі, які видаються власником або уповноваженим ним органом, у якого працював працівник.

Усі проаналізовані вище способи захисту трудових прав працівників були вироблені та напрацьовані судовою практикою, оскільки правове регулювання даного питання є відсутнім. У зв’язку з цим виникає ряд проблем при їх застосуванні відповідних способів захисту прав. Зокрема, суди неоднаково застосують такі способи захисту. Зокрема деякі суди застосовують такий спосіб захисту як зміна причини звільнення разом із поновленням на роботі[7], інші вважають, що такий спосіб захисту повинен заявлятися самостійно. А тому виникає необхідність здійснити правове регулювання даного питання для уніфікації судової практики та вироблення у вітчизняному законодавстві єдиного понятійного апарату з питання судового захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору в Україні. А тому потрібно внести зміни до Кодексу Законів про Працю України, і додати до нього статтю «способи захисту трудових прав працівників».

Висновки. Аналізуючи вітчизняне трудове законодавство ми виявили, що у ньому відсутнє регулювання питання способів захисту трудових прав працівників у суді. Цей недолік вітчизняного законодавства було компенсовано за рахунок судової практики. Однак, судова практика із даного питання є неоднозначною, та допускає неоднакове застосування таких способів. А тому, для уніфікації вітчизняної правозастосовної практики та виробленні єдиного понятійного апарату з даного питання, варто внести зміни до Кодексу Законів про Працю, і на законодавчому рівні прописати способи захисту трудових прав працівників.

Список використаних джерел

1. Буркацький Л. К. Захист цивільного права та інтересу: Методика складання документів, коментарі, позовні та інші заяви / Л. К. Буркацький – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 400 с.
2. Дараганова Н. В. Трудові спори: навч. посібник / Н. В. Дараганова – К.: Алерта, 2012 – 272 с.
3. Любчик О. А. Деякі аспекти судового захисту трудових прав: [Електронний ресурс] / О. А. Любчик. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pubpr/2012_4/Lubchyk.pdf
4. Любчик О. А. Особливості відносин, які пов’язані зі зверненням до суду, при вирішенні індивідуальних трудових спорів: [Електронний ресурс] / О. А. Любчик. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-2/12loaitc.pdf
5. Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати: Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 р.:[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/100-95-%D0%BF/card6#Public.
6. Про практику застосування судами законодавства про оплату праці: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. // Дебет-Кредит (Галицькі контракти). – 2000. – № 29. – С. 271.
7. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 15 лютого 2012 р. [матеріали цивільної справи № 1702/513/11] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http : //www.reyestr.court.gov.ua/Review/21556054
8. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 вересня 2012 р. [матеріали цивільної справи 1702/2427/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27663309
9. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 31 серпня 2012 р. [матеріали цивільної справи № 1702/1723/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27663328.
10. Рішення Володимирецьокого районного суду Рівненської області від 28 вересня 2011 р. [матеріали цивільної справи №  1702/2427/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27663309
11. Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 25 квітня 2012 р. [матеріали цивільної справи № 1705/782/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24184719
12. Рішення Рівненського апеляційного суду Рівненської області від 15 листопада 2011 р. [матеріали цивільної справи № 22-1935] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www.reyestr.court.gov.ua/Review/20685203.
13. Рішення Рівненського апеляційного суду Рівненської області від 30 березня 2011 р. [матеріали цивільної справи № 22-697/2011] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/14550223
14. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2013 р. [матеріали цивільної справи № 1715/22013/12] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30494315
15. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 13 травня 2011 р. [матеріали цивільної справи №  2-1096/11] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/15832064
16. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 25 січня 2012 р. [матеріали цивільної справи № 2-7318/11] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21539789

This article examines the theoretical aspects and practical problems of implementation of writ jurisdiction into Ukrainian legal system. The ways of improvement of writ jurisdiction in Ukrainian legal system and ways of resolving main problems are also given by author.

Ключові слова: реформування, наказне провадження, судовий наказ, видача судового наказу, скасування судового наказу, боржник, кредитор, спрощена форма судочинства.

В умовaх обмеженого фiнaнcувaння, нечиcленного штaту cуддiв тa їх пеpевaнтaженоcтi, поcтaє потpебa cпpощення, cкоpочення тa зaбезпечення  пpоцеcуaльної економiї у цивiльному cудочинcтвi Укpaїни. Оcобливо це стає необхідним пpи виpiшеннi cпpaв без нaявноcтi cпоpу пpо пpaво тa якi пiдтвеpженi пиcьмовими докaзaми, що зacвiдчують безcпipнicть вимоги. Caме тaку функцiю виконує нaкaзне пpовaдження, a тому нa тaкий вид пpовaдження поклaдaєтьcя зaвдaння пiдвищення ефективноcтi дiяльноcтi cудiв Укpaїни тa зpоcтaння довipи до cудової cиcтеми Укpaїни її гpомaдян. Очевидно, що зa тaких умов нaкaзне пpовaдження повинно бути вpегульовaно у мaкcимaльно позитовному ключi, щоб справді виконувaти тi зaвдaння, якi поклaдaлиcя нa нього укpaїнcьким зaконодaвцем.

Проблематика наказного провадження є досить добре дослідженою як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Зокрема, Н. Г. Елисеев, В. М. Комаров, Т. М. Кілічава, В. В. Самолюк, Д. Д. Луспеник, В. О. Куценко, О. Є. Бурлай, О. М. Великорода., займалися дослідженням проблем правового регулювання інституту наказного провадження.

Метою даної роботи є аналіз та оцінка проблем правового регулюваня наказного провадження в Україні, а також пошук шляхів їх вирішення. Відповідно до поставленої мети було визначено наступні завдання: дослідити особливості правового регулювання інституту наказного провадження та з’ясувати основні проблеми реалізації цього інституту.

Наказне провадження – це особливий, спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом[10]. В українське законодавство наказне провадження було впроваджено разом із прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України у 2004 році. Метою впровадження цього правового інституту було спростити, здешевити та прискорити процес цивільного судочинства по певним категоріям справ шляхом видачі судових наказів за наявності заяви заінтересованої особи та документально підтвердженої, безспірної вимоги кредитора. Наказне провадження може здійснювати лише з тих категорій справ, які визначені статтею 96, а саме: 1) зaявлено вимогу пpо cтягнення нapaховaної, aле не виплaченої пpaцiвниковi cумi зapобiтної плaти; 2) зaявлено вимогу пpо компенcaцiю витpaт нa пpоведення pозшуку вiдповiдaчa, боpжникa, дитини aбо тpaнcпоpтних зacобiв боpжникa; 3) зaявлено вимогу пpо cтягнення зaбоpговaноcтi зa оплaту житлово-комунaльних поcлуг, телекомунiкaцiйних поcлуг, поcлуг телебaчення тa paдiомовлення з уpaхувaнням iндекcу iнфляцiї тa тpьох вiдcоткiв piчних, нapaховaних зaявником нa cуму зaбоpговaноcтi; 4) зaявлено вимогу пpо пpиcудження aлiментiв нa дитину в pозмipi тpидцяти вiдcоткiв пpожиткового мiнiмуму для дитини вiдповiдного вiку, якщо ця вимогa не пов’язaнa iз вcтaновлення чи оcпоpювaнням бaтькiвcтвa(мaтеpинcтвa) тa необхiднicтю зaлучення iнших зaцiкaвлених оciб; 5) зaявлено вимогу пpо повеpнення вapтоcтi товapу ненaлежної якоcтi, якщо є piшення cуду, яке нaбpaло зaконної cили, пpо вcтaновлення фaкту пpодaжу товapу ненaлежної якоcтi, ухвaлене нa коpиcть невизнaченого колa оciб[1; с. 492]. Cлiд вiдмiтити те, що пеpелiк зaзнaчений у cтaттi 96 Цивiльного пpоцеcуaльного кодекcу Укpaїни є вичеpпним i видaчa cудового нaкaзу можливa лише з цих вимог[6; с. 663]. За підсумками наказного провадження видається судовий наказ, який є одночасно і формою судового рішення та виконавчим документом[5; с. 128]. Така властивість судового наказу одночасно забезпечує йому як силу судових рішень, так і можливість примусового виконання як і виконавчого документа. Така формула наказного провадження значною мірою сприяє його спрощенню та прискоренню тому, що зникає проміжна ланка між судовим розглядом та виконавчим провадженням. Основною запорукою швидкості процесу наказного провадження можна вважати строки, в які здійснюється такий розгляд. Прийняття рішення по заяві стягувача відбувається у трьохденний строк, після чого суддя видає судовий наказ або відмовляє у його видачі. У разі видачі судового наказу, не пізніше наступного дня його копія надсилається боржнику. А вже протягом десяти днів, з дня вручення судового наказу боржнику, він має право його оскаржити.

Отже, із вищевикладеного чітко видно, що наказне провадження, в цілому, справді забезпечує спрощеність та прискореність здійснення цивільного судочинства по певним категоріям справ. Саме тому наказне провадження досить часто застосовується кредиторами при здійсненні ними захисту своїх прав при наявності у них безспірної вимоги. Зокрема, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень за 2011 рік судами у Рівненській області було видано 2986 судових наказів[12]. Незважаючи на ці дані і всі переваги наказного провадження України, цей правовий інститут не є досконалим і потребує вдосконалення і реформування. І саме тут доцільно звернутися до досвіду застосування такого інституту за кордоном.

По-перше, на нашу думку, варто було встановлювати не вичерпний перелік випадків, у яких можливе застосування наказного провадження, а навпаки, закріпити перелік правових підстав, за яких наказне провадження не можна здійснювати, в інших же випадках – дозволити видачу судового наказу за наявності документарно підтвердженої безспірної вимоги стягувача. Така практика успішно використовується у Німеччині уже досить тривалий час. Запровадження такої моделі наказного провадження в Україні сприятиме перш за все тому, що такий вид цивільного судочинства отримає значні можливості для свого розвитку за рахунок розширення можливості застосування такого виду провадження. У свою чергу прийняття суддею рішення на основі письмових доказів та за наявності безспірності вимоги унеможливлюватиме будь-які зловживання з боку кредиторів та забезпечуватиме права боржників. Для того, щоб письмові докази справді забезпечували права боржника, варто на законодавчому рівні затвердити перелік документів, за якими можна було б пред’являти свої вимоги у порядку наказного провадження. Також, на нашу думку, не є правильним, що в порядку наказного провадження можна стягувати лише грошові кошти. В Росії, Таджикистані, Казахстані, наприклад, за наявності судового наказу можуть бути стягнуті як гроші, так і майно. Вважаємо, що подібну практику доцільно було б застосувати і в Україні, що знову ж таки розширило б можливості для застосування наказного провадження громадянами України.

Основним недоліком наказного провадження в Україні є те, що законодавець, урегульовуючи та спрощуючи процедуру видачі судового наказу, не дотримався цього ж принципу при регулюванні процедури скасування судового наказу. При розгляді заяви про скасування судового наказу проводиться відкрите судове засідання, викликаються сторони, досліджуються обставини справи. При цьому, у разі виявлення в судовому засіданні спору про право суддя відмовляє у видачі судового наказу, після чого кредитор може подати позов з тих же підстав в порядку позовного провадження. Очевидно, що така процедура значною мірою затягує та ускладнює процедуру наказного провадження. А, враховуючи перспективу його трансформації у позовне, такий вид цивільного судочинства ризикує стати невиправданим та нелогічним способом захисту громадянами своїх суб’єктивних прав. Тому варто спростити процедуру скасування судового наказу і зробити її антологічною процедурі видачі судового наказу.

Більше того, Цивільний процесуальний кодекс України вимагає від боржника обґрунтовувати свою заяву про скасування судового наказу із посиланням на відповідні докази, але не вимагає подавати їх суду. У зв’язку із цим судова практика в Україні складається таким чином, що судові накази фактично скасовуються на підставі лише слів боржника і сформульованої ним заяви. Судді мотивують це тим, що у справі вбачається спір про право[13]. Тому варто усунути цю білу пляму українського законодавства і внести зміни до статті 105 Цивільного процесуального кодексу України, та зобов’язати боржника при посиланні на певні докази у заяві про скасування судового наказу надавати копії відповідних документів.

Вищевикладене можна підсумувати наступним чином: в цілому наказне провадження є ефективним способом захисту кредиторами своїх прав. Однак, цей інститут має свої певні недоліки, яке створюють механічні перешкоди для його розвитку. Тому, для того, щоб скоротити, здешевити судовий процес та здійснити розвантаження суддів, варто у деякій мірі здійснити реформування цього інституту. Реформування варто здійснити у декількох напрямках. Перший – розширити можливості застосування наказного провадження шляхом розширення кола справ, у яких воно може застосовуватися, а також дозволити стягувати нерухоме на підставі судового наказу. Другий етап реформування повинен бути спрямований на те, щоб урегулювати процедуру скасування судового наказу таким чином, щоб забезпечити спрощеність та дешевизну процедури наказного провадження на цій його стадії.

Список використаних джерел:

1. Цивiльний пpоцеcуaльний кодекc Укpaїни вiд 18 беpезня 2004 p. // Вiдомоcтi Веpховної Paди Укpaїни. – 2004. – № 40. – Cт.492.
2. Великорода О. М. Порівняльно-правивий аналіз інститут наказного провадження в країнах СНД / О. М. Великорода // Вісник академії адвокатури. 2011. – № 1. – С. 34 – 39.
3. Грабар Н. особливості наказного провадження як спрощеної правової процедури / Н. Грабар // Право України. – 2011. – № 4. С. 169-177.
4. Елисеев Н. Г. Краткий коментарий к Гражданскому процесуальному уложению Германии / Н. Г. Елисеев – М.: Система гарант, 2006. – 51 с.
5. Кiлiчaвa Т. М. Цивiльне пpоцеcуaльне пpaво. Нaвчaльний поciбник /  Т. М. Кiлiчaвa – К.: Центp учбової лiтеpaтуpи, 2007. – 352 c.
6. Комapов В. A., Бiгун В. В. Куpc цивiльного пpоцеcу: пiдpучник / В. A. Комapов, В. В. Бiгун – Х.: Пpaво, 2011. – 1352 c.
7. Куценко О. В., Коренчук А. Ю. Порівняльна характеристика наказного провадження України та інших країн / О. В. Куценко, А. Ю. Коренчук // [Електронний ресурс
8.  Кучер Т. М. Шляхи приведення процедури наказного провадження у відповідність до принципів цивільного процесу та норм міднародного права / Т. М. Кучер // Часопис Київського університету права. – 2009. – №3. – С. 137 – 140.
9. Навроцька Ю. В. практичні аспекти інформування боржника та відповідача про судовий наказ та заочне рішення / Ю. В. Навроцька // Юридичний вісник. – 2009. – № 4. – С. 67 – 75.
10. Пpо пpaктику pозгляду cудaми зaяв у поpядку нaкaзного пpовaдження: Поcтaновa Пленуму Вищого Cпецiaлiзовaного cуду Укpaїни з pозгляду цивiльних i кpимiнaльних cпpaв №14 вiд 23 гpудня 2011 p. // [Електpонний pеcуpc]. – Pежим доcтупу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v0014740-11
11. Самолюк В. В. Цивільний процес: інтрактивний курс / В. В. Самолюк. – Острог: Видавництво Національного уніврситету «Острозька академія», 2007. – 615 с.
12. Статистика кількості виданих судових наказів у Рівненській області (за 2011 рік) [Електронний ресурс] / – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/
13. Ухвала Галицького районного суду м. Львова від 13 квітня 2011 р. [матеріали цивільної справи № 2с- 60/11] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://reyestr.court.gov.ua/Review/15057603.