Ключові слова: імпресіонізм, художній світ, орнаментальність, конфлікт, символічний ряд, потік асоціацій, екзистенційні мотиви, внутрішній світ героя, пейзаж.

The article is devoted to the research of one of the best Mykola Hvylowy’s works under the name “Arabeski”. The main attention is given to the uncovering of impressionistic features, research of inner controversy and literary analysis of volume.

Key words: impressionism, artistic world, ornamentation, conflict, symbolic row, stream of associations, existential motives , internal world of hero, view.

Як відомо, імпресіонізм на межі ХІХ — ХХ століть став вагомим компонентом європейського письменства. Сьогодні, як і на початку XX століття, актуальним об’єктом дослідження у мистецтві залишається особистість зі складним і суперечливим внутрішнім світом. Саме на внутрішньому, ірраціональному, підсвідомому зосереджується імпресіоністичне мистецтво, яке прагне до духовного відродження, до гармонізації людини і суспільства, людини і Всесвіту. Імпресіоністичне світобачення відкриває нові можливості для передачі внутрішнього, духовного та психологічного світу людини. Тому за нових обставин наукове прочитання, зокрема раннього, початкового періоду шляху письменника набуває особливого значення.

Мета статті: дослідити новелу М. Хвильового ,,Арабески”, виділити основні риси імпресіонізму в ній, виявити новаторство письменника.

Результати дослідження стануть корисним матеріалом у процесі вивчення життя й творчості Миколи Хвильового, поглибленому розумінню епохи, у якій жив і творив цей письменник. Аналізуючи новелу з погляду сучасності, ми маємо можливість відкрити нові естетичні обрії творчості М.Хвильового, по-іншому зрозуміти та інтерпретувати факти, які автор подає у збірці.

Літературна ситуація 20-х років ХХ століття за своєю суттю є унікальною в тому сенсі, що водночас співіснували, взаємодіяли, створювали цікаві модифікації різноманітні художні течії та стилі. Імпресіонізм як явище цілковито нове і оригінальне знаменував відхід від реалістичної традиції на шляху до започаткування нових принципів зображення людини. Українська література не могла залишитись байдужою до появи імпресіонізму в європейській літературі, адже сама українська ментальність, зокрема, притаманні їй індивідуалізм і ліричність, сприяла виникненню імпресіоністичного світобачення в національній літературі, живописі, музиці. Водночас, як зазначає Віра Агеєва, “для української ситуації роль імпресіонізму як явища по-своєму переломного — між народницьким реалізмом і модернізмом — ще більше посилювалася тим, що це була перша манера письма, цілковито відмінна від стилю народницької прози” [1, с.9].

Так, наприкінці XIX — на початку XX ст. в українську літературу входить нове покоління прозаїків, яке розширює ідейно-тематичні обрії літератури, масштаби порушених проблем, збагачує стильовий діапазон. Одним із найяскравіших представників цього покоління стає Микола Хвильовий — блискучий майстер малої епічної форми.

Одним із найдосконаліших творів письменника, а водночас своєрідним ключем для розкриття стильової магії Миколи Хвильового можна вважати новелу “Арабески”. У ній автор сконцентрував чи не всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози. З іншого боку, новела стає своєрідним підсумком періоду мистецьких експериментів і шукань письменника. Для цього періоду властивими були безсюжетні, або зі своєрідно захованим, “поламаним” сюжетом героїчно-романтичні, ліричні, побутово-сатиричні оповідання, етюди. Саме етюди, які за своєю суттю є вправами для вдосконалення художньої майстерності письменника.

Ще у “Вступній новелі” Микола Хвильовий розпочав тему, котра означила так чи інакше всю літературу модернізму, — тему автора і його творчості. Цікаве і нетипове її вирішення знаходимо в оповіданні “Арабески”. Тут автор свідомо відходить від традиційного способу написання творів і композиційним принципом творення новели стає нанизування різноманітних уявних і реальних епізодів. Письменник вдало компонує їх, часом зіставляючи між собою, чим досягає високого психологізму. Опис подій він подає крізь призму власних почуттів, уявлень і думок. Читач осягає картини дійсності, реальні епізоди ніби крізь авторську свідомість: “Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості”, “і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть” [14, с.435]. Микола Хвильовий використовує своєрідну фрагментарну форму побудови і окреслює її як “арабески”. Тому характерними для тексту стають повторюваність структурно важливих частин, рефрени лейтмотивних фраз. Основним завданням читача стає не цікавитись, які уривки випущені і чи існував взагалі цілісний текст, а сприймати і насолоджуватись тим, що репрезентується. Завдяки діалогам з читачем, власним роздумам, членуванню тексту на розділи досягається поліфонічність, увага привертається, насамперед, до постаті автора. Водночас, як не парадоксально, новелу слід розглядати саме з точки зору її внутрішньої цілісності, хоча на зовнішньому рівні вона є досить еклектичною, адже її компоненти, асоціативні ряди, різні види символів створюють своєрідну “універсальну картину світу”. Єдність тексту досягається також завдяки активній ролі наратора, котрий підпорядковує собі оповідь. Як стає зрозуміло під час читання, експліцитний автор замислив гру з читачем. Фрагментарний характер акцентовано і графічно: розділи виглядають вирваними з контексту — розділ “IX слово” містить такі частини, як “Город”, “Деталь із моєї біографії”, “Ще деталь”, котра містить ще й вставне оповідання — резюме про студента. Розділ “XIV слово” має графічно виділену частину про панну Мару, а розділ, просто позначений, як “ІІ”, містить романтичну історію Бригіти.

“Арабески” — це один із найбільш складних для розуміння творів Миколи Хвильового. Основним художнім прийомом новели стає гра на контрастах. Прекрасним картинам “голубої Савойї”, “легко-синьої далі надзвичайного минулого” протиставлено в “Арабесках” приземлено-реалістичні картини сучасної дійсності. Це розповідь про долю незаконнонародженого хлопчика, якого виховав бездітний чиновник, яку автор подає під назвою “Деталь із моєї біографії”. Також сюди можна віднести опис службових буднів марнолюбного кар’єриста — директора видавництва, оточеного пройдисвітами й підлабузниками, і цілком ніби чужорідна в новелістичній композиції історія вбогого студента, який змушений платити любов’ю літній перекупці — своїй квартирній господині. Всі ці епізоди несуть значне художнє навантаження. Хвильовий вводить їх навмисне для того, щоб в черговий раз заявити про свій рішучий розрив з реалістичним побутописанням, Крім того, в структурі новели ці епізоди служать розкриттю основного конфлікту — протиставленню потворної сучасності і прекрасної, недосяжної мрії. Водночас, іноді автор може навіть сумувати за тією традиційністю, від якої сам рішуче відходить: “Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожці. По таємних лабіринтах мистецтва мчав вітер із незнайомого краю” [12, с.260]. Але “…поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур’янів, що прекрасно пахли після “Гайдамаків” і “Катерини”, як далеко і “Тіні забутих предків”, і все, що хвилювало юність” [13, с.260]. Уже у першому вставному епізоді про стосунки студента з перекупкою письменник підкреслює, що пародіює традиційні мотиви, сюжетні кліше класичної української літератури. Хвильовий в’їдливо кидає, маючи на увазі прихильників неодмінної життєподібності: “Це теж деталь, і “позаяк” вона з життя, я й її пишу” [13, с.258]. Автор послідовно формує концепцію творчості, ознаками якої є насамперед пошук “запаху слова”, “бунт проти логіки” — вихід за межі реалізму, домінанта інтуїції, підсвідомого, ірраціонального. “Арабески” можна назвати гімном творчості, вільного мистецького духу.

Прикметним є те, що настрій новели кардинально змінюється на оптимістичний, просякнутий бажанням жити, відчувати буяння життя, а найголовніше — творити: “О Мартінесе Сієрра! Не тільки ти закоханий у звуки, фарби і запах слова — я теж естет. Я вірю, що наші душі зійдуться десь у міріадах міріадів голубих метеликів, у цій голубій хуртовині, коли серце так енергійно стисне…” [13, c.252]. Це новела про щасливе майбутнє. Вона спов­нена щасливої втіхи творчості, мрійництва, солодкої туги за молодістю, очіку­вання кохання, щастя, вселенського миру, особливої душевної мрії.

Творчий прорив реалізується в тексті як переживання любові: “…я буду писа­ти так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого заріччя, коли серце так стисне, ніби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крізь яблуневу завірюху, здригнувши: — Да!” [14, с.348].

Системою розірваних фраз, насиченістю короткими реченнями Хвильовий вибудовує символічні ряди, потік асоціацій. Одним із найпоширеніших асоціативних рядів є: ніч — весна — міст — Марія, у якому весна стає символом розквіту життя, передчуттям змін, оновлення сил і мрій; міст можна трактувати як символ переходу до чогось нового, кращого, що передбачає розрив із минулим. З іншого боку, ніч і весна можуть бути символами-архетипами первісної творчої енергії, а міст — своєрідним символом зв’язку і єдності духовних, екзистенційних пло­щин у творі. Озеро у новелі постає символом гармонійного, природного зв’язку людини з космосом. Феномен озера розкриває здатність героя сприймати світ і його красу, потяг до самозаглиблення і самоусвідомлення власного “Я”. Як зазначає Л. Новиченко, “одна з важливих життєвих і сакральних функцій води — очищення і покликання завдяки цьому до нового чи оновленого життя”. Письменник насичує новелу рефренами, котрі надають “Арабескам” схвильованості, динамічності, особливого стилю оповіді — орнаментальності: “Город. Я безумно люблю город”, “Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль” [13, c.250]. Навіть назва твору підкреслює мистецький естетизм прозаїка, тому що арабеска — орнаментальний мотив переплетених між собою стилізованих пагонів і листя дерев, винайдений еллінами. Але новаторство М. Хвильового цим не вичерпується.

Відчуття плинності, неповторності кожної миті формує в тексті сугестія крихкого, мерехтливого, блискучого: “хрумтить жемчуг”, “японські ліхтарики”, “прозоро-фантастичні леденці”, “діаманти сніжинок”, “як хрусталь, медуза” [14, с.253]. У такий спосіб формується асоціативно-смисловий ряд, який передає модерне бачення подвійності творчості й життя, що поєднує свідоме, необхідне та випадкове, порядок і хаос.

Марія — один із центральних персонажів “Арабесок”. Хто ж вона? Можливо, символ надії на краще майбутнє. А може “…Муза, до якої молодий поет з містичним благанням посилає молитви — прохання зробити його генієм, “щоб розказати, як ішла, як прийшла, як гриміла молода епоха?” [6, с.22]. Образ Марії можна назвати Євангельським. Літературознавець Т.Гундорова зазначає, що Марія є однією з найпопулярніших міфологем Миколи Хвильового. Цей смисловий образ стає репрезентантом “межичасся” світобудови. Марія стає елементом рівноваги між землею і небом, між “пусткою реальності” і “блакитної далі”. Варто зазначити, що психологічне асоціювання стану ліричного героя зі станом природи у новелі часто відбувається саме за присутності Марії: “Тоді підходить до мене Марія. Марія дивиться на далекий огонь. Гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари” [13, с.254] або “Марія звертається до мене. І тікають мутні води у невідому даль” [13, с.259].

“Арабески” — це грайливий калейдоскоп спогадів, переживань, вражень, це потужний ліричний струм, дуже відмінний від традиційного ліризму попередників прозаїка. Як зазначає Соломія Павличко, “в українській літературі до Хвильового автор ще ніколи так грайливо не ставився до свого тексту, не дистанціювався так від нього…” [10, с.270]. Підтвердженням таких слів може стати момент, коли автор розказує Марії свою біографію, а потім, коли “співрозмовниця і опосередковано читач утягнені в інтригу оповіді, наратор зізнається, що це лише одна з його фантазій” [11, с.159]. Письменник з неймовірною легкістю спростовує все сказане ним перед тим: “Маріє! Ти наївничаєш. Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова” [13, с.254]. У цьому Ярослав Поліщук вбачає спробу автора “привчити читача до думки, що в літературі не слід шукати “справжності”, що вона пропонує лише умовність, гру…” [11, с.159].

М. Хвильовий надзвичайно тонко й потужно відчуває слово. Ю. Шерех, помітивши це, писав: “Хвильовий любив запах слова, вживаючи його улюбленого окреслення, безумно. Він заплітав слова в арабески й візерунки, розгортав їх у жалібні процесії і шикував у танечні групи” [15, с.58]. Саме “запах слова” давав можливість Хвильовому жити і творити. Таїну слова у новелі творять океан як джерело зарод­ження, сокровенні мушлі, мерехтливі перлини: “…виникають образи, які, як потоки, як жемчуг, протікають біля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить” [13, с.253].

Символічними є те, що в “Арабесках” досить часто з’являється образ годинника, циферблата, який горить над містом: “Вона мовчить. Я мовчу. На костьолі горить циферблат, і далеко гримить повінь…” [13, с.259]. Він раптово виникає і в сюрреалістичному епізоді сну, надаючи йому глобальнішого, загальноісторичного сенсу: “В кімнаті тихо, за вікном тихо, і тільки на костьолі горить циферблат. Я мовчу” [13, с.260]. Письменник постійно мав на увазі безперервність часового плину, контроль часу над людиною. Водночас, автор утворює єдиний художній час і простір, у якому змішується минуле, теперішнє і майбутнє: “Уранці. В городі, де незнайомі вулиці, а по них проходиш, якось невідомо і задумано: проходять і зникають давно забуті тіні іхтіозаврів, і розчиняються рожеве вікно в майбуття” [14, с.252]. Також категорію часу в новелі становлять пам’ять — спогади — сни. В асоціа­ціях Миколи Хвильового криється потреба бачити і сприймати світ “внутрішніми очима”, застосовуючи для цього певний емоційний код. “Межичасся”, у якому перебувають герої “Арабесок”, найчастіше характеризується символом “даль”, “далечінь”: “над ратушею даль божевільно далекого неба” або “…несе муки й сподівання у виноградну даль»” [13, с.260]. “Даль” розсіює час у невідомості, спресовує його, але одночасно вона виступає пунктом людської свободи й духовного очищення, тобто “пізнати даль” — означає пізнати сенс буття.

У Миколи Хвильового сон і реальність зливаються в особливу реальність, яку можна означити як сюрреальність. Ліричний герой ізолює себе від зовнішнього світу, він знаходиться у власному духовному просторі. Алегоричний сон, який бачить головний герой, дослідники трактують по-різному. В. Г. Дончик зазначає: “Майстерно виписану алегорію… можна трактувати як застереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла — приречені. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі” [7, с.286]. В свою чергу Соломія Павличко говорить про те, що майже всі герої Миколи Хвильового є “загубленими і екзальтованими одночасно” [10, с.271]. Всі вони, перебуваючи у дивному сум’ятті, нерідко бачать божевільні сни, їх “мордують” фантоми. Герой новели “Арабески” не є виключенням. За її твердженням, такий жахливий сон мо­жна охарактеризувати фройдівським поняттям Tagtraum (моторошність, божевілля, кошмарне видіння) [10, с.271].

Неможливо уявити жодного твору Миколи Хвильового без пейзажів. Новела “Арабески” постає такою, де пейзаж “виконує” чи не найголовнішу роль, що надає тексту імпресіоністичного колориту: “Степова оселя й дальні виноградники — все потопало в мовчазному концерті цвіркунів. Стояли похмурі хмари, і десь традиційно глухо билось і грало з берегами сіре туманне море. Природа, цей незрівняний художник, шукала цієї ночі химерного жанру. В кожнім шелесті й тремтінні приморської сиротливої фльори я відчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля… По таємних лябиринтах мистецтва мчав вітер із незнаного краю” [15, с.260].

Микола Хвильовий в тих же “Арабесках” писав: “Моїм арабескам — finis. Навколо тиша… Люди йдуть і зникають, мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціацій… І герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть, і вже ніколи-ніколи не прийдуть… І вже ніколи не промчаться феєрверки гіперболізму крізь темряву буденщини… Моїм арабескам — finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. І з океану варіацій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів” [14, с.259]. Отже, пізнавши силу безсмертного слова, Микола Хвильовий витворив індивідуальний авторський міф, символічний код, що вміщує в собі всю багатогранність буття. І новела “Арабески” є яскравим прикладом цього.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза / В. П. Агеєва — К.: 1994. — 158 с.
2. Білецький О. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року / О. Білецький // Червоний шлях. — 1926. — № 11. — С. 121—129.
3. Гаєвська Л. О. Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Л. О. Гаєвська. — К.: Наукова думка, 1981. — 126 с.
4. Грабович Григорій. Символічна автобіографія у прозі Миколи Хвильового / Г. Грабович // Тексти і маски. — К.: Критика, 2005. — С. 237—258.
5. Єфремов С. О. Історія українського письменства / С. О. Єфремов. — К.: «Феміна», 1995. — 688 с.
6. Жулинський М. Г. Микола Хвильовий / М. Г. Жулинський. — К.: Т-во «Знання» України, 1991. — 32 с.
7. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн.: Перша половина ХХ ст. [підручник] / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. — Кн. 1. — 464 с.
8. Кузнецов Ю. Б. Iмпресіонізм в українській прозі кінця ХIХ — поч. ХХ ст.: проблеми естетики і поетики / Ю. Б. Кузнецов. — К.: Зодіак-ЕКО, 1995. — 303 с.
9. Літературознавчий словник-довідник / [за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка]. — К.: ВЦ «Академія», 2006. — 752 с. (Nota bene).
10. Павличко С. Дискурс модернізму в укр. літературі: [монографія] / С. Павличко. — К.: Либідь, 1994. — 447 с.
11. Поліщук Я. О. Credo Миколи Хвильового / Я. О. Поліщук // Література як геокультурний проект: [монографія]. — К.: Академвидав, 2008. — С. 150—166.
12. Філатова Оксана. Імпресіонізм в українській прозі початку 20 ст. / Філатова Оксана // Слово і час. — 1999. — № 6. — С. 66—69.
13. Хвильовий М. Новели, оповідання, «Повість про санаторійну зону». «Вальдшнепи». Роман. Поетичні твори. Памфлети / М. Хвильовий / [вступ.ст., упоряд. і прим. В. П. Агеєвої; ред. М. Г. Жулинський]. — К.: Наук. думка, 1995. — 816 с.
14. Хвильовий М. Сині етюди: новели, оповідання, етюди / М. Хвильовий. — К.: Наук.думка, 1989. — 657 с.
15. Хвильовий М. Твори: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті. — У 2-х т. / упоряд. М. Г. Жулинського, П. І. Майдаченка; передм. М. Г. Жулинського. — К.: Дніпро, 1990. — Т.1 — 650 с.
16. Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: Три томи. / [ред. рада: В. О. Шевчук та ін.: упоряд. та приміт. Р. М. Корогодського]. — Харків: Фоліо, 1998. — Т. І. — С. 57—68.

Науковий керівник:

канд. філ. наук, доц.

Киря’нчук Б. М.

The article is devoted to the research on artistic world of Ukrainian impressionism prose of the 1920s, especially to M. Hvylovy’s collected volume named ,,Blue etudes’’. The main attention is given to the description of hero in impressionistic composition, inner controversy and literary analysis of the volume.

Початок ХХ століття – це дуже плідний період в українській літературі. У цей час активізується літературна діяльність і на творчій арені з’являються численні таланти. Одним із них стає Микола Хвильовий. Він починав писати у складний, визначальний час. То був період вироблення й утвердження шляхів і способів художнього відтворення життя, пошуку нових форм вираження. Йшлося про форми, жанри, стилі, співвідношення різних напрямків в українській літературі загалом і прозі – зокрема. Все це не могло не вплинути на формування художнього стилю М.Хвильового.

Критика помітила цього талановитого письменника вже з перших його виступів. Ім’я Миколи Хвильового згадується в оглядах тогочасної прози, у збірниках, рецензіях. Різні сторони життя і творчості письменника розкривали впродовж попередніх десятиліть у своїх працях О.Білецький, С.Гречанюк, В.Дончик, Д.Донцов, Г.Костюк, В.Шевчук, Ю.Шерех та інші відомі літературознавці. Однак, і сама творчість письменника, і її трактування як продукт свого часу потребує перегляду, нових підходів і тлумачень. Попри велику кількість розвідок про письменника, залишається низка рис, особливостей, штрихів, нюансів, що потребують більшої уваги.

Як відомо, імпресіонізм на межі ХІХ–ХХ століть став вагомим компонентом європейського письменства. Тенденції спостерігаються у творчості українських письменників 20-30-х ХХ століття — Г.Михайличенка (,,Блакитний роман’’), М.Хвильового (,,Сині етюди’’), Мирослава Ірчана (,,Карпатська ніч’’) та ін. Дуже цікавим є дослідження творчості М. Хвильового як новатора свого часу, адже збірка його прозових творів ,,Сині етюди’’ (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури. Але чимало праць минулих часів позначено спрощеністю, заідеологізованим підходом до художніх явищ. Тому за нових обставин наукове прочитання творчості, зокрема раннього, початкового періоду шляху письменника набуває особливого значення.

Мета статті: дослідити збірку М. Хвильового ,,Сині етюди’’, виділити основні риси імпресіонізму у ній, виявити новаторство творів письменника.

Результати дослідження допоможуть в об’єктивному висвітленні всього творчого набутку відомого письменника, сприятимуть дальшому звільненню його від звужених, замкнутих і, відтак, спрощених оцінок. Також вони стануть корисним матеріалом у процесі вивчення життя й творчості Миколи Хвильового, поглибленому розумінню епохи, у якій жив і творив цей письменник. Аналізуючи збірку з погляду сучасності, ми маємо можливість відкрити нові естетичні обрії творчості М.Хвильового, по-іншому зрозуміти та інтерпретувати факти, які автор подає у збірці.

20-ті роки ХХ століття характеризуються дискусійністю, полемічністю української художньої літератури. ,,Ще продовжують творити представники старого реалізму, хоча цей стиль уже видавався молодій мистецькій генерації анахронічним’’ [2, с. 12]. На зміну йому приходить новий, свіжий напрямок – імпресіонізм. Як стверджує Ярослав Поліщук, ,,імпресіонізм революціонував літературну творчість, трактуючи її словесно-образний матеріал по-новому та узгоджуючи його з метамовами інших тогочасних мистецтв’’ [8, с. 228]. Існує низка поглядів щодо визначення цього поняття. За однією версією імпресіонізм – це опертий на певний світогляд метод творчості, і навіть ,,стиль життя’’. Якщо говорити про імпресіонізм як сукупність стильових прийомів, своєрідну техніку (така точка зору теж наявна), то ознаки їх можна знайти у багатьох митців різних шкіл і напрямків.

Віра Агеєва зазначає, що ,,для української ситуації роль імпресіонізму як явища по-своєму переломного – між народницьким реалізмом і модернізмом – ще більше посилювалася тим, що це була перша манера письма, цілковито відмінна від стилю народницької прози’’ [2, с. 9].

Одним із найяскравіших представників українського імпресіонізму є Микола Хвильовий. У 1923 році вийшла перша книжка його оповідань під назвою ,,Сині етюди’’. Вона стала знаковим явищем у творчому доробку письменника і отримала високу оцінку відомих тогочасних критиків: О.Білецького, Д.Донцова, С.Єфремова, Є.Маланюка. Оригінальною і новаторською була манера письма М.Хвильового. Це дало право О.Білецькому назвати М.Хвильового ,,основоположником справжньої нової української прози’’, наголосивши при цьому на безсумнівному впливі його книг ,,Сині етюди’’ і ,,Осінь’’ на молодих прозаїків: ,,Вони, по суті, визначили все коло тем нашої революційної белетристики’’ [3, с.122].

Максим Рильський і відомий на той час літературознавець, дослідник творчості М.Коцюбинського, неокласик Ананій Лебідь писали про цього геніального письменника: ,,Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського’’ [10, с. 17]. На тісний зв’язок самого Миколи Хвильового зі своїми творами вказував Микола Жулинський: ,,Микола Хвильовий ,,огортає’’ свої новели та оповідання імпресіоністичними настроями, ,,озвучує’’ пастельними тонами, які мінорно-тужливим передчуттям осені виказували справжній душевний стан письменника’’ [10, с. 24].

Нерідко твори, написані Миколою Хвильовим упродовж 20-х років, називають експериментальними, лабораторними за своєю суттю. З цим твердженням можна погодитись, адже і сам автор часто підкреслював, що це лише підготовка, своєрідне вправляння перед тим, щоб написати щось більше і сильніше. Але варто зазначити, що саме в цей період Микола Хвильовий переживав світоглядну кризу, яка не могла не вплинути на вибір стилю письма.

У ,,Синіх етюдах’’ Микола Хвильовий відходить від традиційних канонів української наративної прози (,,Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому’’), від послідовного викладу подій й звертається до уривчастості художнього часу і простору, які були характерними для модерної літератури. Застосувавши такий прийом, автор досягає сильних емоційних ефектів, залежності читача від тексту, який слідкує за подіями і намагається не випустити з уваги жодної деталі. Основу побудови імпресіоністичного твору становить не естетика чи розвиток подій, не сюжет, а ,,організація ліричних компонентів — емоцій і вражень’’ [6, с. 364].

Аналізуючи новели збірки ,,Сині етюди’’, треба звернути увагу, власне, на те, що центральне місце у творчості М. Хвильового займає проблема людини. Саме людина стає мірилом усього сущого, людина зображується у стосунках з революцією та історією. Серед усієї людської маси письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність, яка прагне втілити високі, а подекуди і недосяжні мрії і поривання в реальність. Саме тому герої новел М.Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із сірою буденністю. Виокремлення людини з потоку історії, показ її психодуховного світосприймання саме в певний момент, передача кожної миті життя — основа поетики імпресіоністичної новели М.Хвильового.

Так, Г.Костюк зазначає: “У відтворених живих обставинах минулого часу пізнаємо багатющий людський типаж неповторної революційної і пореволюційної доби. Пізнаємо їх ідеї, їх водіння і сумніви, їх віру й розчарування, їх шукання і невдачі, їх любов і ненависть. Ми відчуваємо в кожному творі Хвильового, незалежно від жанру, особливе, нове звучання слова та свіжий повів стилю в літературі пореволюційної доби. І ще така деталь: ми сприймаємо її як суцільну складну, суперечливу, і саме тому таку живу і динамічну панораму життя українських 20-х років XX ст.’’ [5, с. 453].

Водночас, “Микола Хвильовий любить акцентувати на романтичній домінанті свого світогляду” [9, с. 156]. Витворений письменником стиль (“романтика вітаїзму”) передбачає божевільну віру в людину, в життя, в революцію. Саме віра мала стати засобом подолання розчарування, зневіри, невпевненості людей у завтрашньому дні (“Я вірю в загірну комуну, вірю так божевільно, що можна вмерти”). “Зворотний бік цієї якості – зневага до буденності, реалій, сірого побуту. Отже, і він сам, і його герої позбавлені почуття реальності, сьогодення…” [9, с. 156]. Тому усі вони живуть ніби у іншому часовому вимірі, у мріях або у спогадах. Вони не знаходять місця в цьому світі, не відчувають причетності до сьогодення, до тих подій, які відбуваються саме тут і зараз. Їхнє життя – це “не героїчні будні, а героїчне терпіння”, — стверджує Вероніка – головна героїня новели “Силуети” [10, с. 102].

Таким чином, революційні події, хаос у країні, зневіра породжують нову особистість, людину з розколотою, роздвоєною психікою. Стандартний, звичайний образ, який панував у прозі ХІХ ст., втрачає свою роль, натомість на перший план виходить людина стражденна, бунтівна, рефлектуюча, втомлена, яка перебуває у трагічній суперечності із зовнішнім світом. Саме така людина стає центральним персонажем імпресіоністичного твору пореволюційного десятиліття. Микола Хвильовий зображує героїв у той момент, коли вони перебувають у стані душевного розпачу, роздвоєності, одна частина яких прагне прекрасного, світлого майбутнього, а інша розуміє свою приреченість. Письменник часто використовує принцип “подвійного зображення”, використаний Марселем Прустом у романі “В пошуках втраченого часу”. Грані минулого, теперішнього і майбутнього не окреслені, стерті. Можливо, таке “подвійне зображення” є одним із способів втечі від брутальності світу. При цьому картини щасливого майбутнього з’являються лише у мріях або снах головних героїв, вони стають недосяжними для людей. Такими людьми перед нами постають головний герой новели “Редактор Карк”, Іван Іванович з однойменного твору, Уляна, Б’янка (“Сентиментальна історія”) та інші персонажі. Для психологізму М.Хвильового характерною є роздвоєність і злиття свідомого й підсвідомого у людській психіці. Роздвоєне єство ліричного героя найповніше розкривається через внутрішні монологи, у повсякчасних спробах самовиправдання (“Я — чекіст, але я і людина’’) [11, с. 276].

Особливу увагу письменник приділяє заглибленню у внутрішній світ героїв. Дослідження душі людини і в нормальному, і в екстремальному стані є однією з прикметних рис творів, написаних у стилі психологічного імпресіонізму. Закинуті у міжчассі, покинуті, самотні, чужі у новому для них світі, морально чи фізично приречені, герої нерідко бачать вихід із ситуації у самогубстві. Через це імпресіоністична новела Миколи Хвильового набирає ознак трагічності, бо смерть виступає зцілителем від ваги власного життя. Та “голуба даль’’, “синя далечінь’’, ті омріяні “далекі обрії загірної комуни’’, яких так прагнули герої, у які вірили, виявляються недосяжним. З цього приводу слушною є думка Григорія Грабовича про символічну автобіографічність прози Миколи Хвильового. На його думку, проблема суїциду, яка об’єднує багатьох героїв творів письменника, не є випадковою. Дослідник пов’язує цю проблему із самогубством самого Миколи Хвильового. Він вважає, що ця проблема з’являється у творах письменника у зв’язку з психологічним чинником, який врешті спонукав до самогубства і самого Хвильового.

На рівні мовному домінуючим аспектом психіки героя є потік думок, асоціацій, вражень, спогадів, пов’язаний, насамперед, з перебігом переживань. Заглиблення героя у спогади чи мрії відбиває те, що він переживає саме у цю мить, і пов’язане з його сприйманням дійсності. Майстерність у використанні уривчастості думки, асоціації знервованого героя, який перебуває у стані психічного напруження, досягається завдяки “рубаній фразі”, незакінченості речень, їх уривчастості: “…ідіть, бабусю…Ви не вірите…а може, я не вірю…” [10, с.189]. Прямих втручань авторського слова у текст майже немає, бо на перший план виходить сам герой, який сприймає оточуюче середовище, рефлексує, ділиться враженнями із читачем. Як зазначає Віра Агеєва, “авторське слово відіграє у тексті все меншу роль, майже зникають такі звичні у ранній прозі звертання до читачів, коментарі, ліричні відступи” [2, с. 150]. У зв’язку з цим відчутне накладання в імпресіоністичному творі слова автора на слово героя. Хоча безпосередньо автор не виявляє свого ставлення до героїв, не надає їм позитивної чи негативної оцінки. Він лише “колекціонує кольори, звуки, відчуття” [8, с. 231].

М.Хвильовим вимальовується така картина світу, у якій сьогоденна мить переривається вкрапленнями минулого та майбутнього, спогадами, напливами, мареннями, роздумами, мріями: ,,Пішов дощ. До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, Біля Оріону… Нащ комета? А земля одірветься-таки від сонця і полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір…’’ [10, с. 47]. Часово-просторова організація твору закладає фундамент для сюжету та композиції.

Таким чином, хаос, руїна, суспільні катаклізми спричинюють крах мрій людських, породжують зайву, чужу, непотрібну особистість, яка самотня, бо ніхто її не розуміє, її прагнення не оцінюються. Такі люди замикаються у собі, існують в іншому світі і так чи інакше морально чи фізично приречені. Ці три категорії — самотність, непотрібність (зайвість), приреченість — складають кільця одного ланцюга й самі по собі не можуть існувати окремо. Екзистенційна категорія відчуженості стає дуже близькою імпресіонізму.

”Хвильовий умів передати безпосереднє враження, миттєвий настрій через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій, а особливо через символіку кольорів’’ [4, с. 342]. Бо, власне, що кидається у очі більше, ніж колір? Вже сама назва збірки через колір кодує певним чином її зміст. Одна із показових стилістичних функцій колористичних епітетів у новелах Миколи Хвильового – розкриття сутності зображуваної доби. Сприймання дійсності у кольорах, що відображається в конструкціях мови, є одним із оцінних елементів будь-якої культури. Цікавим з цього приводу є дослідження Годунок З.В., яка зауважує, що кольори у прозі М.Хвильового мають символічне значення. Спостерігаючи за розвитком художньої семантики голубого (блакитного чи синього) кольору, дослідниця стверджує, що він стає уособленням “загірної комуни’’, якої прагнуть герої. Віру в “загірну комуну’’ все-таки протягом усієї збірки “Сині етюди’’ супроводжує образ осені, що стає домінуючим і у наступній збірці, навіть означить її назву – “Осінь’’. Також цей колір може бути ,,виразником життя як такого’’. Сірий колір трактується дослідницею як такий, що найчастіше ,,знаходить найяскравіше своє відображення як символ теперішнього часу, що став пасткою для героя’’ [7, с. 284]. Уособленням боротьби є червоний колір: ”…наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров – прадідівська, червона і теж горить’’ [7, с. 285]. Одним із найсильніших символічних значень жовтого кольору є трагічне: жовтий як супутник смерті та символ розкладу, тління. Позитивне значення у новелах мають золотий та срібний кольори. Вони символізують добро, гуманність, чистоту людських душ.

Низка наскрізних тем, до яких автор звертається послідовно в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали у свідомості М. Хвильового як переживання революційних подій і постреволюційного синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного світогляду міри допустимої жертви задля щастя всіх. Проблема ця характеризувала комплекс страждань і душевні муки й самого М. Хвильового та його покоління.

Микола Хвильовий був одним із найяскравіших письменників в українській літературі. Його творчість, безсумнівно, мала величезне значення у літературному процесі 20-х років, а також справила великий вплив на розвиток українського письменства, культури, суспільно-політичної думки всього неспокійного XX століття.

13 травня 1933 року могутній письменник обірвав своє життя пострілом у скроню. Але творчість Миколи Хвильового не залишиться без уваги впродовж багатьох майбутніх років. Йог ім’я перейшло в легенду.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В.П. “Зайві люди’’ у прозі Миколи Хвильового/В.П.Агеєва // Сучасність. —1992. — №3. – с. 3-9

Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. – К., 1994. – 158 с.

Білецький О. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року / Білецький О. // Червоний шлях. — 1926. — №11. – С. 121-129.

Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн.1: Перша половина ХХ ст. Підручник/ За ред. В.Г. Дончика. — К.: Либідь, 1998. — 464с.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей/ Передм., післямова Ю.Лавріненка; Післямова Є.Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2004. – 992 с.: портр.

Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І. Теремка. — К.: ВЦ “Академія’’, 2006. — 752 с. (Nota bene)

Наукові записки. Серія “Філологічна”. – Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”. – Вип. 10. – 2008. – с. 282-290.

Поліщук Я. І ката, і героя він любив…: Михайло Коцюбинський: літературний портрет/ Ярослав Поліщук. – К.: ВЦ “Академія’’, 2010. – 304 с. (Серія “Життя і слово’’).

Поліщук Я.О. Література як геокультурний проект: Монографія. – К.: Академвидав, 2008. – 304 с. (Монограф).

Хвильовий М. Новели, оповідання “Повість про санаторійну зону’’. “Вальдшнепи’’. Роман. Поетичні твори. Памфлети. Вступ. ст., упоряд. і приміт. В.П.Агеєвої; Ред. тому М.Г. Жулинський. – К.: Наук. думка., 1995. – 816 с. (Б-ка укр.. літ. Рад. укр. літ.).

Хвильовий М. Твори: У 2-х т. Т.1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті / Упоряд. М.Г.Жулинського, П.І.Майдаченка; Передм. М.Г.Жулинського. – К.: Дніпро, 1990. – 650 с.

Науковий керівник: канд. філ. наук, доц. Киря’нчук Б. М.

The article is devoted to the research on artistic world of Ukrainian impressionism prose of the 1920s, especially to M. Hvylovy’s collected volume named ,,Blue etudes’’. The main attention is given to the description of hero in impressionistic composition, inner controversy and literary analysis of the volume.

Початок ХХ століття – це дуже плідний період в українській літературі. У цей час активізується літературна діяльність і на творчій арені з’являються численні таланти. Одним із них стає Микола Хвильовий. Він починав писати у складний, визначальний час. То був період вироблення й утвердження шляхів і способів художнього відтворення життя, пошуку нових форм вираження. Йшлося про форми, жанри, стилі, співвідношення різних напрямків в українській літературі загалом і прозі – зокрема. Все це не могло не вплинути на формування художнього стилю М.Хвильового.

Критика помітила цього талановитого письменника вже з перших його виступів. Ім’я Миколи Хвильового згадується в оглядах тогочасної прози, у збірниках, рецензіях. Різні сторони життя і творчості письменника розкривали впродовж попередніх десятиліть у своїх працях О.Білецький, С.Гречанюк, В.Дончик, Д.Донцов, Г.Костюк, В.Шевчук, Ю.Шерех та інші відомі літературознавці. Однак, і сама творчість письменника, і її трактування як продукт свого часу потребує перегляду, нових підходів і тлумачень. Попри велику кількість розвідок про письменника, залишається низка рис, особливостей, штрихів, нюансів, що потребують більшої уваги.

Як відомо, імпресіонізм на межі ХІХ–ХХ століть став вагомим компонентом європейського письменства. Тенденції спостерігаються у творчості українських письменників 20-30-х ХХ століття — Г.Михайличенка (,,Блакитний роман’’), М.Хвильового (,,Сині етюди’’), Мирослава Ірчана (,,Карпатська ніч’’) та ін. Дуже цікавим є дослідження творчості М. Хвильового як новатора свого часу, адже збірка його прозових творів ,,Сині етюди’’ (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури. Але чимало праць минулих часів позначено спрощеністю, заідеологізованим підходом до художніх явищ. Тому за нових обставин наукове прочитання творчості, зокрема раннього, початкового періоду шляху письменника набуває особливого значення.

Мета статті: дослідити збірку М. Хвильового ,,Сині етюди’’, виділити основні риси імпресіонізму у ній, виявити новаторство творів письменника.

Результати дослідження допоможуть в об’єктивному висвітленні всього творчого набутку відомого письменника, сприятимуть дальшому звільненню його від звужених, замкнутих і, відтак, спрощених оцінок. Також вони стануть корисним матеріалом у процесі вивчення життя й творчості Миколи Хвильового, поглибленому розумінню епохи, у якій жив і творив цей письменник. Аналізуючи збірку з погляду сучасності, ми маємо можливість відкрити нові естетичні обрії творчості М.Хвильового, по-іншому зрозуміти та інтерпретувати факти, які автор подає у збірці.

20-ті роки ХХ століття характеризуються дискусійністю, полемічністю української художньої літератури. ,,Ще продовжують творити представники старого реалізму, хоча цей стиль уже видавався молодій мистецькій генерації анахронічним’’ [2, с. 12]. На зміну йому приходить новий, свіжий напрямок – імпресіонізм. Як стверджує Ярослав Поліщук, ,,імпресіонізм революціонував літературну творчість, трактуючи її словесно-образний матеріал по-новому та узгоджуючи його з метамовами інших тогочасних мистецтв’’ [8, с. 228]. Існує низка поглядів щодо визначення цього поняття. За однією версією імпресіонізм – це опертий на певний світогляд метод творчості, і навіть ,,стиль життя’’. Якщо говорити про імпресіонізм як сукупність стильових прийомів, своєрідну техніку (така точка зору теж наявна), то ознаки їх можна знайти у багатьох митців різних шкіл і напрямків.
Віра Агеєва зазначає, що ,,для української ситуації роль імпресіонізму як явища по-своєму переломного – між народницьким реалізмом і модернізмом – ще більше посилювалася тим, що це була перша манера письма, цілковито відмінна від стилю народницької прози’’ [2, с. 9].

Одним із найяскравіших представників українського імпресіонізму є Микола Хвильовий. У 1923 році вийшла перша книжка його оповідань під назвою ,,Сині етюди’’. Вона стала знаковим явищем у творчому доробку письменника і отримала високу оцінку відомих тогочасних критиків: О.Білецького, Д.Донцова, С.Єфремова, Є.Маланюка. Оригінальною і новаторською була манера письма М.Хвильового. Це дало право О.Білецькому назвати М.Хвильового ,,основоположником справжньої нової української прози’’, наголосивши при цьому на безсумнівному впливі його книг ,,Сині етюди’’ і ,,Осінь’’ на молодих прозаїків: ,,Вони, по суті, визначили все коло тем нашої революційної белетристики’’ [3, с.122].

Максим Рильський і відомий на той час літературознавець, дослідник творчості М.Коцюбинського, неокласик Ананій Лебідь писали про цього геніального письменника: ,,Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського’’ [10, с. 17]. На тісний зв’язок самого Миколи Хвильового зі своїми творами вказував Микола Жулинський: ,,Микола Хвильовий ,,огортає’’ свої новели та оповідання імпресіоністичними настроями, ,,озвучує’’ пастельними тонами, які мінорно-тужливим передчуттям осені виказували справжній душевний стан письменника’’ [10, с. 24].

Нерідко твори, написані Миколою Хвильовим упродовж 20-х років, називають експериментальними, лабораторними за своєю суттю. З цим твердженням можна погодитись, адже і сам автор часто підкреслював, що це лише підготовка, своєрідне вправляння перед тим, щоб написати щось більше і сильніше. Але варто зазначити, що саме в цей період Микола Хвильовий переживав світоглядну кризу, яка не могла не вплинути на вибір стилю письма.

У ,,Синіх етюдах’’ Микола Хвильовий відходить від традиційних канонів української наративної прози (,,Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому’’), від послідовного викладу подій й звертається до уривчастості художнього часу і простору, які були характерними для модерної літератури. Застосувавши такий прийом, автор досягає сильних емоційних ефектів, залежності читача від тексту, який слідкує за подіями і намагається не випустити з уваги жодної деталі. Основу побудови імпресіоністичного твору становить не естетика чи розвиток подій, не сюжет, а ,,організація ліричних компонентів — емоцій і вражень’’ [6, с. 364].

Аналізуючи новели збірки ,,Сині етюди’’, треба звернути увагу, власне, на те, що центральне місце у творчості М. Хвильового займає проблема людини. Саме людина стає мірилом усього сущого, людина зображується у стосунках з революцією та історією. Серед усієї людської маси письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність, яка прагне втілити високі, а подекуди і недосяжні мрії і поривання в реальність. Саме тому герої новел М.Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із сірою буденністю. Виокремлення людини з потоку історії, показ її психодуховного світосприймання саме в певний момент, передача кожної миті життя — основа поетики імпресіоністичної новели М.Хвильового.

Так, Г.Костюк зазначає: “У відтворених живих обставинах минулого часу пізнаємо багатющий людський типаж неповторної революційної і пореволюційної доби. Пізнаємо їх ідеї, їх водіння і сумніви, їх віру й розчарування, їх шукання і невдачі, їх любов і ненависть. Ми відчуваємо в кожному творі Хвильового, незалежно від жанру, особливе, нове звучання слова та свіжий повів стилю в літературі пореволюційної доби. І ще така деталь: ми сприймаємо її як суцільну складну, суперечливу, і саме тому таку живу і динамічну панораму життя українських 20-х років XX ст.’’ [5, с. 453].

Водночас, “Микола Хвильовий любить акцентувати на романтичній домінанті свого світогляду” [9, с. 156]. Витворений письменником стиль (“романтика вітаїзму”) передбачає божевільну віру в людину, в життя, в революцію. Саме віра мала стати засобом подолання розчарування, зневіри, невпевненості людей у завтрашньому дні (“Я вірю в загірну комуну, вірю так божевільно, що можна вмерти”). “Зворотний бік цієї якості – зневага до буденності, реалій, сірого побуту. Отже, і він сам, і його герої позбавлені почуття реальності, сьогодення…” [9, с. 156]. Тому усі вони живуть ніби у іншому часовому вимірі, у мріях або у спогадах. Вони не знаходять місця в цьому світі, не відчувають причетності до сьогодення, до тих подій, які відбуваються саме тут і зараз. Їхнє життя – це “не героїчні будні, а героїчне терпіння”, — стверджує Вероніка – головна героїня новели “Силуети” [10, с. 102].

Таким чином, революційні події, хаос у країні, зневіра породжують нову особистість, людину з розколотою, роздвоєною психікою. Стандартний, звичайний образ, який панував у прозі ХІХ ст., втрачає свою роль, натомість на перший план виходить людина стражденна, бунтівна, рефлектуюча, втомлена, яка перебуває у трагічній суперечності із зовнішнім світом. Саме така людина стає центральним персонажем імпресіоністичного твору пореволюційного десятиліття. Микола Хвильовий зображує героїв у той момент, коли вони перебувають у стані душевного розпачу, роздвоєності, одна частина яких прагне прекрасного, світлого майбутнього, а інша розуміє свою приреченість. Письменник часто використовує принцип “подвійного зображення”, використаний Марселем Прустом у романі “В пошуках втраченого часу”. Грані минулого, теперішнього і майбутнього не окреслені, стерті. Можливо, таке “подвійне зображення” є одним із способів втечі від брутальності світу. При цьому картини щасливого майбутнього з’являються лише у мріях або снах головних героїв, вони стають недосяжними для людей. Такими людьми перед нами постають головний герой новели “Редактор Карк”, Іван Іванович з однойменного твору, Уляна, Б’янка (“Сентиментальна історія”) та інші персонажі. Для психологізму М.Хвильового характерною є роздвоєність і злиття свідомого й підсвідомого у людській психіці. Роздвоєне єство ліричного героя найповніше розкривається через внутрішні монологи, у повсякчасних спробах самовиправдання (“Я — чекіст, але я і людина’’) [11, с. 276].

Особливу увагу письменник приділяє заглибленню у внутрішній світ героїв. Дослідження душі людини і в нормальному, і в екстремальному стані є однією з прикметних рис творів, написаних у стилі психологічного імпресіонізму. Закинуті у міжчассі, покинуті, самотні, чужі у новому для них світі, морально чи фізично приречені, герої нерідко бачать вихід із ситуації у самогубстві. Через це імпресіоністична новела Миколи Хвильового набирає ознак трагічності, бо смерть виступає зцілителем від ваги власного життя. Та “голуба даль’’, “синя далечінь’’, ті омріяні “далекі обрії загірної комуни’’, яких так прагнули герої, у які вірили, виявляються недосяжним. З цього приводу слушною є думка Григорія Грабовича про символічну автобіографічність прози Миколи Хвильового. На його думку, проблема суїциду, яка об’єднує багатьох героїв творів письменника, не є випадковою. Дослідник пов’язує цю проблему із самогубством самого Миколи Хвильового. Він вважає, що ця проблема з’являється у творах письменника у зв’язку з психологічним чинником, який врешті спонукав до самогубства і самого Хвильового.

На рівні мовному домінуючим аспектом психіки героя є потік думок, асоціацій, вражень, спогадів, пов’язаний, насамперед, з перебігом переживань. Заглиблення героя у спогади чи мрії відбиває те, що він переживає саме у цю мить, і пов’язане з його сприйманням дійсності. Майстерність у використанні уривчастості думки, асоціації знервованого героя, який перебуває у стані психічного напруження, досягається завдяки “рубаній фразі”, незакінченості речень, їх уривчастості: “…ідіть, бабусю…Ви не вірите…а може, я не вірю…” [10, с.189]. Прямих втручань авторського слова у текст майже немає, бо на перший план виходить сам герой, який сприймає оточуюче середовище, рефлексує, ділиться враженнями із читачем. Як зазначає Віра Агеєва, “авторське слово відіграє у тексті все меншу роль, майже зникають такі звичні у ранній прозі звертання до читачів, коментарі, ліричні відступи” [2, с. 150]. У зв’язку з цим відчутне накладання в імпресіоністичному творі слова автора на слово героя. Хоча безпосередньо автор не виявляє свого ставлення до героїв, не надає їм позитивної чи негативної оцінки. Він лише “колекціонує кольори, звуки, відчуття” [8, с. 231].

М.Хвильовим вимальовується така картина світу, у якій сьогоденна мить переривається вкрапленнями минулого та майбутнього, спогадами, напливами, мареннями, роздумами, мріями: ,,Пішов дощ. До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, Біля Оріону… Нащ комета? А земля одірветься-таки від сонця і полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір…’’ [10, с. 47]. Часово-просторова організація твору закладає фундамент для сюжету та композиції.

Таким чином, хаос, руїна, суспільні катаклізми спричинюють крах мрій людських, породжують зайву, чужу, непотрібну особистість, яка самотня, бо ніхто її не розуміє, її прагнення не оцінюються. Такі люди замикаються у собі, існують в іншому світі і так чи інакше морально чи фізично приречені. Ці три категорії — самотність, непотрібність (зайвість), приреченість — складають кільця одного ланцюга й самі по собі не можуть існувати окремо. Екзистенційна категорія відчуженості стає дуже близькою імпресіонізму.

”Хвильовий умів передати безпосереднє враження, миттєвий настрій через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій, а особливо через символіку кольорів’’ [4, с. 342]. Бо, власне, що кидається у очі більше, ніж колір? Вже сама назва збірки через колір кодує певним чином її зміст. Одна із показових стилістичних функцій колористичних епітетів у новелах Миколи Хвильового – розкриття сутності зображуваної доби. Сприймання дійсності у кольорах, що відображається в конструкціях мови, є одним із оцінних елементів будь-якої культури. Цікавим з цього приводу є дослідження Годунок З.В., яка зауважує, що кольори у прозі М.Хвильового мають символічне значення. Спостерігаючи за розвитком художньої семантики голубого (блакитного чи синього) кольору, дослідниця стверджує, що він стає уособленням “загірної комуни’’, якої прагнуть герої. Віру в “загірну комуну’’ все-таки протягом усієї збірки “Сині етюди’’ супроводжує образ осені, що стає домінуючим і у наступній збірці, навіть означить її назву – “Осінь’’. Також цей колір може бути ,,виразником життя як такого’’. Сірий колір трактується дослідницею як такий, що найчастіше ,,знаходить найяскравіше своє відображення як символ теперішнього часу, що став пасткою для героя’’ [7, с. 284]. Уособленням боротьби є червоний колір: ”…наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров – прадідівська, червона і теж горить’’ [7, с. 285]. Одним із найсильніших символічних значень жовтого кольору є трагічне: жовтий як супутник смерті та символ розкладу, тління. Позитивне значення у новелах мають золотий та срібний кольори. Вони символізують добро, гуманність, чистоту людських душ.

Низка наскрізних тем, до яких автор звертається послідовно в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали у свідомості М. Хвильового як переживання революційних подій і постреволюційного синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного світогляду міри допустимої жертви задля щастя всіх. Проблема ця характеризувала комплекс страждань і душевні муки й самого М. Хвильового та його покоління.

Микола Хвильовий був одним із найяскравіших письменників в українській літературі. Його творчість, безсумнівно, мала величезне значення у літературному процесі 20-х років, а також справила великий вплив на розвиток українського письменства, культури, суспільно-політичної думки всього неспокійного XX століття.

13 травня 1933 року могутній письменник обірвав своє життя пострілом у скроню. Але творчість Миколи Хвильового не залишиться без уваги впродовж багатьох майбутніх років. Йог ім’я перейшло в легенду.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В.П. “Зайві люди’’ у прозі Миколи Хвильового/В.П.Агеєва // Сучасність. —1992. — №3. – с. 3-9

Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. – К., 1994. – 158 с.

Білецький О. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року / Білецький О. // Червоний шлях. — 1926. — №11. – С. 121-129.

Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн.1: Перша половина ХХ ст. Підручник/ За ред. В.Г. Дончика. — К.: Либідь, 1998. — 464с.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей/ Передм., післямова Ю.Лавріненка; Післямова Є.Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2004. – 992 с.: портр.

Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І. Теремка. — К.: ВЦ “Академія’’, 2006. — 752 с. (Nota bene)

Наукові записки. Серія “Філологічна”. – Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”. – Вип. 10. – 2008. – с. 282-290.

Поліщук Я. І ката, і героя він любив…: Михайло Коцюбинський: літературний портрет/ Ярослав Поліщук. – К.: ВЦ “Академія’’, 2010. – 304 с. (Серія “Життя і слово’’).

Поліщук Я.О. Література як геокультурний проект: Монографія. – К.: Академвидав, 2008. – 304 с. (Монограф).

Хвильовий М. Новели, оповідання “Повість про санаторійну зону’’. “Вальдшнепи’’. Роман. Поетичні твори. Памфлети. Вступ. ст., упоряд. і приміт. В.П.Агеєвої; Ред. тому М.Г. Жулинський. – К.: Наук. думка., 1995. – 816 с. (Б-ка укр.. літ. Рад. укр. літ.).

Хвильовий М. Твори: У 2-х т. Т.1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті / Упоряд. М.Г.Жулинського, П.І.Майдаченка; Передм. М.Г.Жулинського. – К.: Дніпро, 1990. – 650 с.