Ключові слова: кримінальний процес, докази, доказування, фактичні дані, джерела доказів.

The article is sanctified to the research of the concept of proofs in the theory of criminal process of Ukraine.

The concept of proofs and disclosing of their essence has a major, central value in the theory of proofs, so is theoretical as well as practical task.

Кeywords: a criminal process,the proofs,a proving, the fact sheets,the sources of proofs.

Пізнання окремих предметів, їх властивостей відбувається за допомогою форм чуттєвого пізнання (відчуттів і сприйняття). Ми бачимо, що цей будинок ще не добудований, відчуваємо смак гіркого ліки і так далі. Ці істини не підлягають особливому доказу, вони очевидні.

У багатьох випадках, наприклад на лекції, у творі, у науковій роботі, в доповіді, в ході полеміки, у судових засіданнях, на захисті дисертації і в багатьох інших, доводиться доводити, обґрунтовувати висловлені судження.
Доказовість – важлива якість правильного мислення.

Докази в теорії і практиці кримінального процесу є основними принципами побудови методологічних основ теорії доказів, методика збирання, подання, дослідження і використання їх для розслідування злочинів та боротьби зі злочинністю. Тому поняття доказів і розкриття їхньої сутності є теоретичним і практичним завданням.[10]

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень». Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логічний зв’язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються у кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі будуть матися на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використовуються як аргументи. [5;101-102]

Але слід відмітити, що основою визначення поняття «доказів» є поняття «фактичні дані». На жаль, закон не розкриває поняття «фактичні дані», а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.

На сьогодні можна виділити три основні підходи щодо розуміння поняття «доказ у кримінальному процесі».

Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття «доказ» має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву «подвійного» розуміння поняття доказу. [4;199]

Прихильники другої точки (А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та ін.) вважають, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення. Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них. [4;152]

Третя група вчених (С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сибильова та ін.) відстоює так зване «єди­не» розуміння доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесу­ального джерела.

Підхід щодо розуміння доказу, визначений прихильниками третьої точки зору, на сьогодні набув, мабуть, найбільшого поширення в науковій літературі. Деякі вчені навіть проголосили, що течія, яка бачить у судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту, є вдалим результатом багаторічної дискусії щодо питання про поняття та сутність судових доказів.

Власне будь-який доказ перестає бути доказом, якщо його позбавити змісту (фактичних даних про предмет пізнання) і фактичні дані, знання перестають бути знаннями, даними без їх матеріального носія. До речі розрив доказів широко використовувався  при масових репресіях, коли в судовому засіданні вказувались лише джерела доказів без їх змісту.

Лише опредметність (матеріальне закріплення) знань дозволяє оперувати ними в процесі пізнавальної діяльності, здійснювати з ними одночасно і розумові і зовнішні дії (передавати від однієї особи до іншої), зберігати інформацію, передавати з покоління в покоління.

З урахуванням сказаного, а також того, що в сучасній науці найбільш гострі дискусії розгор­нулися між прихильниками «єдиного» розуміння доказів та розуміння доказів тільки як відомос­тей, я у своєму дослідженні не буду заглиблюватися у можливі теоретичні розбіжності розуміння поняття «доказів у кримінальному процесі» і буду спиратися на визначення доказів, яке закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. [4;77]

Слід також відмітити, що у своєму дослідженні поняття доказів я притримуюсь останньої, третьої точки зору.

Під фактичними даними, про які йдеться в законі слід розуміти інформацію, відомості про минулі події, що містяться в доказах. Фактичні дані повинні бути виражені у відповідних джерелах  або формах (ч. 2, ст. 65 КПК України). У доказі, як і в будь-якому іншому відображенні слід розуміти дві його основні форми: зміст відображення (образ) і форма, тобто спосіб існування та вираження, відображення. Змістом відображення в доказі є інформація, що міститься в ньому, тобто фактичні данні, а формою – способом існування та відображення є джерело фактичних даних. Так змістом такого доказу як показання свідка будуть фактичні дані які свідок повідомляє на допиті, а формою – саме повідомлення, зроблене свідком на допиті записане у протоколі (зміст – відомості, форма – сам документ). Тобто доказом є єдність фактичних даних (знань про предмет доказування, інших юридично значимих фактах та обставинах справи та доказових фактах) і законного джерела фактичних даних (отриманих та процесуально оформлених в матеріалах кримінальної справи в установленому законом порядку).

Доказ у процесуальному пізнанні покликаний виконувати роль особливого  «предмета-посередника» («связующим  звеном») як між суб’єктом і об’єктом пізнання, так і у взаємодії з індивідами, які беруть участь в пізнанні (суддями, захисниками іншими учасниками кримінального процесу), причому як посередником як в їх пізнавальній діяльності так в зовнішніх діях.

З поняттям «доказ» ми стикаємось не тільки при провадженні досудового і судового слідства, але й у логіці, а також у наукових дослідженнях. Тому, щоб правильно усвідомити, що являють собою докази у кримінальному судочинстві, важливо не тільки показати їх спільність з відповідними поняттями, уживаними в логіці, практичній діяльності і науці, але й розкрити специфіку доказів, які застосовуються у слідчій і судовій практиці, показати їх особливості.

Відомо, що формальна (або елементарна) логіка має справу з розумовим матеріалом та розумовими процесами. І під доказом чи аргументом у ній розуміється та думка, якою послуговуються для обґрунтування правильності іншої думки (тези).

Доказування по кримінальній справі являє собою процес встановлення одних фактів (невідомих) за та допомогою інших (відомих). Тому на відміну від формальної логіки в слідчому та судовому доказуванні оперують не тільки думками, але й насамперед фактами.

Отже, відмінність кримінально-процесуальних доказів від доказів логіки, полягає в тому, що вони являють собою не думки їхні розумові форми, а факти, що відображаючись у нашій свідомості, здобувають форму логічних доводів, аргументів, доказів. [10]

Визначення доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти, а не як самих фактів, є найбільш правильним. В.Я. Дорохов писав: «Доказами в кримінальному процесі не можна називати факти, які входять до предмета доказування. В мисленні людини існують, взаємодіють, рухаються не речі, не предмети, а їх образи, поняття, відомості про них… Фактичні дані – це одержані із законних джерел відомості про факти».

Згідно із законом до доказів пред’являються три основні вимоги:

–                 дані, які містять доказ повинні бути не просто даними, а саме фактичними даними, тобто бути не абстрактними припущеннями, судженнями чи думками а достатніми, конкретними даними про цілком конкретні дії людей, про певні обставини, які дозволяють відповісти на питання: що, де, коли, яким чином.

–                 фактичні дані, які містяться у їх джерелі мають бути належними до даної конкретної справи. Під належністю доказу розуміється його здатність обґрунтовувати чи спростовувати певну обставину, яка підлягає доказуванню. Доказ є належним, якщо його змістом є обставини предмета доказування, факти-підстави прийняття етапних рішень, допоміжних, проміжних рішень, доказові факти, наявність чи відсутність об’єктивного зв’язку між ними а також доказовими чи юридичними фактами кримінально справи.

–                 будь-який доказ повинен відповідати певним вимогам закону, відповідні джерела доказів, процесуальний порядок їх отримання, закріплення та використання. [4;156]

Докази у кримінальній справі повинні бути:

1)                     зібрані уповноваженими органами чи особами або отримані ними від учасників процесу чи будь-яких інших фізичних чи юридичних осіб,

2)                     ці особи повинні діяти в межах своїх повноважень. наданих законом,

3)                     із дотриманням встановлених кримінально-процесуальним законом порядком, формами, способами.

Визнання доказів не допустимими означає визнання їх процесуально недоброякісними, тобто не допустимими для використання їх в процесі доказування винуватості обвинуваченого.

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного  джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну субстанцію – це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими можу бути  ідентифіковане знаряддя. Але наприклад, у ході огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія. [7;185]

У сучасній науці не має єдиного погляду й на поняття «джерела» доказів.

Одні вчені вважають, що фактичні дані, котрі містяться в чиїх-небудь показаннях (свідка, потер­пілого тощо), висновках експертів, різних предметах і документах не можуть існувати окремо від цих джерел, інші заперечують таку думку.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України «Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами».

Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі.

Основна суперечка на мою думку виникла тому, що не всі розмежовують поняття матеріальних джерел та процесуальних джерел доказів. [8;187]

Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, переносу. Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані). Джерело будь-якого явища, у тому числі і доказів, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело повинно бути поза цим явищем.

Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й переносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.

Джерелом фактичних даних можуть виступати й об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою ніщо інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.

Зміст доказів – фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інформацією, що виходить з них. [5;232]

Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід’ємний атрибут самого доказування.

Процесуальними носіями  фактичних даних є об’єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та перенесення доказової інформації в просторі та часі разом з тим – джерелом інформації у справі для суб’єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.

Разом з тим, у поняття доказу вкладається більший зміст, ніж у поняття «фактичні дані» або «сліди злочину».

Сліди злочину, зокрема, так як і інформація взагалі є лише гносеологічною  першоосновою доказів. Безпосередньому використанні їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та попереднього слідства з пристосуванням до такого використання, перетворення «речі в собі» в «річ для всіх».

У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання у доказуванні можна виділити, спрямовану на одержання, закріплення та збереження фактичних даних  та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевірність на предмет встановлення законності одержання.

У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. [6;135]

На завершення даного дослідження варто відмітити, що поняття «доказів» в теорії кримінального процесу України  знаходиться на доволі таки високому рівні розвитку у порівнянні із закордонною теорією, але як відомо нічого не стоїть на місці та нічого не буває ідеального, тобто не потрібно зупинятися на досягнутому, потрібно вдосконалювати та вдосконалювати теорію кримінального процесу і як результат і практику її застосування. Проте, варто вивчати переваги закордонної теорії доказів та використовувати в подальшому при досліджені такого важливого поняття в теорії кримінального процесу як «доказ».

Список використаних джерел

1. Конституція України. – Харків, «Фоліо», 2008. – 47 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України (за станом на 1 вересня 2001 р.): Неофіційне видання. – Харків: Аріс, 2001. – 448 с.
3. Кримінальний процес України: Підручник / Є. Г. Коваленко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
4. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.
5. Ляш А. О. Кримінальний процес (Особлива частина): Навчальний посібник для дистанційного навчання. – К.: Університет «Україна», 2006. – 470 с.
6. Попелюшко В.О. Предмет доказування в кримінальних справах: Навчальний посібник. Острог. 2001. – 265 с.
7. Попелюшко В.О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі: Монографія. – К. Прецедент. 2005. – 228 с.
8. Стахівський С.М. Показання свідків як джерела доказів в кримінальному процесі. К. 2001. – 295 с.
9.            В.М. Тертишник «Кримінально-процесуальне право України». К. «А.С.К.». 2003. – 450 с.

М. Салтевський Ще раз про поняття доказів у проекті КПК України/ М. Салтевський. – Право України, 2000, № 11

Ключові слова: правовий статус, держава, індивід, громадянин, громадянське суспільство, права, свободи, обов’язки.

The concept of constitutionally-legal status of person is investigated in this article.

The legal status of person that finds its reflection in the text of basic law of the state, determines principles on which its mutual relations with the subjects of power are built, first of all by the state represented by its bodies and officials.

In the same way becomes a main criterion that characterizes democratic character of the state mode,as the essence of state power and the methods of realization by it of its functions show up in the providing of terms of realization of personality rights.

Keywords: a legal status, a state, an individual, a citizen, a civil society, the rights, the liberties, the duties.

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі – у формі прав, свобод і обов’язків, які утворюють правовий статус людини і громадянина. Правовий статус як одна з найважливіших юридичних категорій, нерозривно зв’язаний із соціальною структурою суспільства, політичними характеристиками державності, рівнем правової свідомості суспільства та станом правопорядку.

Правовий статус людини та громадянина – це система прав і обов’язків, законодавчо закріплена державою в основному законі й поточному законодавстві.

У правах та обов’язках не лише фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава вважає необхідними, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особистості. [2;104-105]

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними поняттями. Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Іншим є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові характеристики, звичайно набуті людиною, її юридично визначені особливі взаємозв’язки з державою. Подібну природу має поняття іноземця та деякі інші, що розкривають стан індивіда як суб’єкт конституційного права. [1;173]

Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права – свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя – розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Громадянство складає передумову для покращення правового статусу особи, оскільки створює юридичну підставу для користування додатковими правами і свободами. Водночас громадянство зобов’язує особу до виконання встановлених законом обов’язків. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина – у Конституції певної держави. [6]         Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення структури правового статусу, в який включається різний набір елементів. Так, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу:

– статусні правові норми і правові відносини;

-суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;

– громадянство;

– правові принципи і юридичні гарантії;

– законні інтереси;

– правосуб’єктність;

– юридична відповідальність. [1;356]

М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише правосуб’єктність людини; принципи конституційно-правового статусу людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов’язки людини та гарантії їх виконання. [6]

Проте, такі додаткові елементи слід визнати необов’язковими у структурі правового статусу і їх наявність чи відсутність не визначає наявність чи відсутність самого правового статусу. Розглянемо деякі з них. Так громадянство впливає лише на обсяг правового статусу. Юридична відповідальність вторинна по відношенню до обов’язкових елементів правового статусу (без обов’язків відповідальність неможлива). Система гарантій є категорією, яка виходить далеко за межі правового статусу. Схоже й законні інтереси, які не знаходять безпосереднього закріплення в юридичних правах і обов’язках, розглядати в якості самостійного елемента правового статусу недоцільно. Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, знаходить він безпосереднє закріплення в законодавстві чи ні. Інтерес – це категорія поза правова, чи «доправова», і закріплюється не тільки в конкретних правових приписах, але й у загальних принципах права. [2;106]

Схоже, слушною виглядає точка зору О.А. Лукашевої, за якою слід обмежити поняття правового статусу категоріями прав та обов’язків, що дозволяє чітко визначити його структуру. Всі інші елементи є або передумовами, або другорядними по відношенню до основних. Охарактеризуємо зміст елементів, що складають безпосередньо правовий статус – юридичних прав, свобод та обов’язків.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, – певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини – явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне – від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи. [4;11]

Свобода людини – явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку – свобода людини – це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віроспові­дання, свобода вибору і т. д. Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.

Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов’язків і по відношенню до того ж таки суспільства, держави і по відношенню до співгромадян. Тому обов’язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов’язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов’язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури». [3;72]

У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов’язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов’язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства». [2;343-344]

Отже, стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв’язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов’язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи. Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав та обов’язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах. У правах та обов’язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визнаються державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи. Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов’язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов’язків. Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

Список використаних джерел

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов. – М.: Издательская группа «ФОРУМ» – «ИНФРА-М», 1998. – С. – 356.
2. Мартинюк Р. С. Теорія прав людини. Навчальний посібник. – Острог, 2008. – 301 с.
3. Прудников А. С., Андриашин Х. А. Административно-правовое обеспечение прав и свобод человека и гражданина: Учебник для вузов/Предисловие проф. В. П. Лозбякова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 380 с.
4. Тертышник В. М., Марченко А. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека: научно-практическое издание. Харьков: Арсис, 2000. – 110 с.
5. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:Юрінком Інтер, 2006. – 510 с.
6. Право // www.law.cornell.edu/constitutionallaw.htm

Для вітчизняної правової науки розробка проблем валютного контролю є одним із пріоритетних напрямів наукового пошуку, свідченням чого є першочергові завдання щодо забезпечення монетарної та валютно-курсової стабільності, які полягають у необхідності законодавчого забезпечення вдосконалення системи валютного регулювання, тим самим і встановлення чіткого механізму відповідальності.

Ключові слова: валюта, валютні відносини, валютний контроль, відповідальність, резиденти, нерезиденти, Національний банк України.

The research of responsibility for violation of national currency legislation is given in this article.

The research of problems of the currency control is one of the priority directions of the scientific search for soviet legal science, the certificate of which are the initial terms in relation of providing the monetary and currency-course stability, which are based on the necessity of the legislative providing of perfection of the system of currency adjusting,and the same as the establishment of clear mechanism of responsibility.

Keywords: a currency, the currency relations, a currency control, a responsibility, the residents, the non-residents, the National bank of Ukraine.

Чинне законодавство України передбачає різні види юри­дичної відповідальності службових осіб та громадян, винних у порушенні правил про валютні операції: кримінальну, адміністративну, господарсько-правову і матеріальну відповідальність.

Найбільш суворим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність, що характеризується жорстоки­ми заходами державного впливу, які застосовує суд за скоєні валютні злочини (підроблення іноземної валюти, контрабан­да, приховування валютної виручки). [6]

Відповідно до ст. 207 Кримінального кодексу України:

1) умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг), або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким спо­собом такої виручки, товарів або інших матеріальних ціннос­тей — карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або виправними робота­ми до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;

2) ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змо­вою групою осіб, а також умисне ухилення від повернення ви­ручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, або умисне прихову­вання будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей у великих розмірах, якщо ця виручка та інші цінності в тисячу і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян — караються обме­женням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлен­ням волі на строк до трьох років;

3) дії, передбачені частинами І або II ст. 207 КК України, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах (виручка та інші цінності у три тисячі і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян), — караються поз­бавленням волі на строк від трьох до семи років. [2]

Статтею 208 КК України (незаконне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків) передбачено:

1) незаконне, з порушенням встановленого законом поряд­ку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на її території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, які діють на території України, вчине­не службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазна­чених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, — караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначе­них вище рахунках;

2) ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змо­вою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на за­значених вище рахунках. [2]

Правопорушення у сфері валютних відносин передбачає також адміністративну відповідальність. У ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що незаконні скуповування, продаж, обмін, використання ва­лютних цінностей як засобу платежу або як застави — тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від 30 до , 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей. [3]

Важливу роль у правильному використанні валютних цінностей відіграє інститут матеріальної відповідальності працівників. Збитки, заподіяні підприємству, установі, організації працівниками, які виконують валютні операції і є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), нестачі або наднормативних їх втратах, якщо вони допущені внаслідок халат­ності в роботі, порушень спеціальних правил, інструкцій, а також заборгованість працівників підприємству, установі, організації в разі неповернення в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, госпо­дарські потреби, або в інших випадках нездачі іноземної валю­ти, одержаної у підзвіт, стягуються з працівників у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним кур­сом НБУ на день виявлення завданих збитків або на день по­гашення працівниками заборгованості. [6]

За здійснення комерційними банками або кредитно-фі­нансовими установами операцій з валютними цінностями, пе­редбачених п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», без одержання генеральної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Дер­жавного реєстру банків або без такого виключення. [1]

За здійснення резидентами і нерезидентами операцій з ва­лютними цінностями, що потребують одержання ліцензій НБУ, згідно з п. 4 ст. 5 зазначеного Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій за винятком:

• вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
• вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
• платежів в іноземній валюті, що здійснюються резиден­тами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за ви­нятком оплати валютних цінностей;
• платежі в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій;
• вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України, у разі припинення інвестиційної діяльності;
• відкриття фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час перебування їх за кордоном;
• відкриття кореспондентських рахунків уповноважени­ми банками за межами України;
• відкриття у закордонних банках рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кор­доном, що не здійснюють підприємницької діяльності. [1]

За торгівлю іноземною валютою банками та іншими фі­нансовими установами без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, передбачається накладення штрафу у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Державного реєстру банків або без такого виключення.

Передбачена відповідальність за невиконання уповноваже­ними банками зобов’язань щодо:

— купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютно­му ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов’язань резидентів, які випливають зі змісту абзаців 4, 5, 6 підпункту «а» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», передбачає позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних опе­рацій або накладення штрафу у розмірі 25 відсотків від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента. Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу пору­шення валютного законодавства. [1]

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю передбачається позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25% від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами і нерезидентами через ці банки з пору­шенням чинного законодавства, або від суми валютних опе­рацій, про які уповноважений банк зобов’язаний був поінфор­мувати відповідні державні органи.

У разі використання у розрахунках іноземної валюти штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валют­ного законодавства.

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами НБУ, відповідних дер­жавних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних операцій, передбачається штраф у розмірі 5% від суми (вар­тості) валютних операцій, про які уповноважений банк зі вста­новленим порядком зобов’язаний був проінформувати відповідні державні органи. [4;461-462]

У разі притягнення уповноваженого банку до відповідаль­ності за порушення вимог п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю» розмір одного штрафу не може перевищувати одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

За здійснення розрахунків між резидентами і нерезидента­ми в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувались при розрахунках, перерахо­ваній у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України — на суму таких розрахунків). [1]

Якщо нерезиденти мають на території України представ­ництва, яким відкрито рахунки типу «Н» або типу «П» у валюті України, то здійснення розрахунків у валюті України через ці рахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту не потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Використання іноземної валюти у зазначених розрахун­ках за участю таких представництв є використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України і потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

За невиконання резидентами вимог щодо строків та поряд­ку декларування валютних цінностей та іншого майна перед­бачається така відповідальність:

• за порушення строків декларування — штраф у розмірі од­ного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кож­ний день порушення;
• за порушення порядку декларування — штраф у роз­мірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушенням порядку декларування є подання недо­стовірної інформації або викривлення даних, що відображу­ються у відповідній декларації, якщо такі дії свідчать про при­ховування резидентами валютних цінностей та майна, що пе­ребувають за межами України.

За неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації (за відсутності валютних цінностей та майна за межами України) не передбачається застосування фінансових санкцій.

Несвоєчасне надання, приховування або викривлення вста­новленої Національним банком України звітності про валютні операції передбачає накладення штрафу в розмірі 20 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів передбачає накла­дення штрафу до резидентів у сумі, еквівалентній одному відсотку розміру одержаного кредиту чи позики і перерахо­ваній у національну валюту України за офіційним курсом Національного банку України на день одержання кредиту, по­зики, з подальшою обов’язковою реєстрацією зазначених до­говорів. Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку порушення.

Санкції, передбачені ст. 2 Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» від 27 червня 1999 р., п. 2 ст. 16 Декрету, застосовуються НБУ до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби — до інших резидентів і нерези­дентів України. [4;461]

У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків або фінансово-кредитних установ уповноважени­ми працівниками НБУ складається протокол, який вручається керівникові (посадовій особі, яка виконує його обов’язки) банку або фінансово-кре­дитної установи, чи їх відокремленого структурного підрозділу, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлено під час однієї перевірки, складається окремий протокол, до якого обов’язково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень. Якщо під час реалізації одного договору було здійснено кілька однотипних порушень валютного законодавства, то допускається складання одного протоколу за умови, що загальна сума штрафу від цього не зміниться. Після скла­дання протоколу уповноважені працівники НБУ зобов’язані запропонувати особі, якій вручено цей протокол, надати пояс­нення за кожним фактом порушення.

Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями вказаних вище санкцій можуть бути матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками:

• центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;
• державних органів валютного контролю;
• державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю. [5;58-59]

У разі виявлення державними органами валютного контро­лю та державними контрольними і правоохоронними органа­ми порушення банками або фінансово-кредитними установа­ми валютного законодавства складається акт чи довідка про перевірку, які разом із копіями документів, що підтверджують факт порушення, надсилаються до територіальних управлінь НБУ за місцем проведення зазначених перевірок. Уповнова­жені працівники територіальних управлінь НБУ здійснюють аналіз отриманих матеріалів та в разі наявності складу право­порушення здійснюють певні дії (складають протокол, який вручається керівникові банку).

У разі відсутності в комплекті матеріалів, що надходять до НБУ, документів, які підтверджують факт порушення, уповно­важені працівники НБУ зобов’язані здійснити додаткову перевірку отриманої інформації на місці.

Матеріали про порушення валютного законодавства за­лежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

• до 10 тис. доларів США — начальники територіальних управлінь НБУ;
• до 50 тис. доларів США — директор Департаменту ва­лютного контролю та ліцензування НБУ;
• до 100 тис. доларів США — Голова НБУ та його за­ступники.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Дер­жавного реєстру банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 тис. доларів США, перерахо­вану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день скла­дання відповідного протоколу порушення валютного законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ. [4;463]

Постанова про притягнення до відповідальності за пору­шення правил валютного законодавства складається за вста­новленою формою, підписується відповідною службовою осо­бою та надсилається територіальними управліннями НБУ по­рушнику, який протягом 5 днів після її отримання має перера­хувати суму штрафу до Державного бюджету України.

У разі несплати комерційним банком або фінансовою уста­новою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню орга­нами державної виконавчої служби за місцем знаходження по­рушника в порядку, визначеному чинним законодавством України.

В окремих випадках, з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків, пос­тановою Правління НБУ для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів (а не 5 днів), проте він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій є неприпустимим. Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в судовому порядку.

Відповідачем у такому разі виступає Національний банк України. Оскарження постанови не припиняє її виконання. Щодо дій відповідальних службових осіб НБУ про порушення ними валютного законодавства, то вони можуть бути оскар­жені в Правління НБУ або в судовому порядку. [6]

Отже, вивчивши нормативні акти, які регулюють відповідальність за порушення валютного законодавства, можна зробити висновок, що існує досить широкий перелік санкцій, які застосовуються до суб’єктів валютних відносин в Україні. Проте, варто зазначити, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики, а отже і відповідним механізмом відповідальності за валютні порушення, які потребують постійного вдосконалення відповідно до вимог економічного розвитку.

Список використаних джерел

1. Декрет Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=15-93
2. Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=80731-10
4. Воронова Л. К. Фінансове право України: Підручник. – К.: Прецедент; Моя книга, 2006. – 601 с.
5. Рогаль-Левицька М. Л. Поняття об’єкта порушення законодавства з фінансових питань / Рогаль-Левицька М. Л. // Право України. – 2009. – № 1. – 250 с.
6. Костютенко О. А. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.radnuk.info/pidrychnuku/bank-pr/270-kostytenko/4175-s-4——–.html