Європейська інтеграція Туреччини: історичний аспект, сучасний стан і перспективи.

Кіценко Р.С.

спеціальність «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії»

Науковий керівник: Сидорук Т.В.

Доктор політичних наук, професор

Європейська інтеграція Туреччини: історичний аспект, сучасний стан і перспективи.

У статті розглянуто процес інтеграції Туреччини до Європейського Союзу, окреслено основні тренди і тенденції відносин між акторами, наголошено на головних перешкодах та сферах спільних інтересів у їхніх взаєминах. Також виокремлюються перспективи подальшого розвитку турецько-європейських відносин.

Ключові слова: Туреччина, ЄС, інтеграція, євроінтеграція, Анкарська угода, Митний союз, Кіпрська проблема, Ердоган, Єврокомісія, економіка, економічні відносини, політичні відносини.

R.S. Kitsenko

Scientific supervisor: T.V. Sydoruk

Doctor of political science, professor

European integration of Turkey: historical context, current situation and prospects.

The article considers the process of Turkey’s integration into the European Union, outlines the major trends and tendencies of relations between the actors, emphasizes the major obstacles and areas of common interest in their relations. Prospects for further development of Turkish-European relations are also highlighted.

Key words: Turkey, EU, integration, European integration, Ankara agreement, Customs union, Cyprus problem, Erdogan, European Commission, economy, economic relations, political relations.

Постановка проблеми. Туреччина займає виключне геополітичне та геоекономічне положення. Країна контролює надважливі морські протоки між Чорним і Середземним морем. Вона слугує для ЄС буфером з нестабільним, але багатим на енергоресурси регіоном Близького Сходу. Туреччина і Європейський Союз мають тривалу історію взаємодії, сповнену періодами зближення й віддалення: від тісних союзницьких відносин – до політичної конфронтації. Однак сьогодні спостерігається дуже складна ситуація, обумовлена наявністю у Туреччині статусу кандидата на вступ до ЄС і одночасно відсутністю реальних перспектив її членства. З огляду на високу інтенсивність взаємин Анкари і Брюсселя, їх відносини потребують безперервного аналізу їх стану і перспектив, що й зумовлює актуальність цієї статті.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питанням Турецької євроінтеграції активно займались такі вітчизняні науковці як В. Копійка, Н. Коваль, Т. Шинкаренко, що фокусували увагу на історичному вимірі процесу на головних проблемах, що стоять на заваді. А. Солодько, О. Волович та ряд іноземних вчених розглядали взаємодію ЄС і Туреччини у сфері безпеки. Попри велику кількість наукових матеріалів присвячених тематиці відносин між Туреччиною та Євросоюзом, більшість робіт фокусується на окремих питаннях взаємин, не надаючи належної уваги взаємозв’язкам між різними сферами відносин.

Метою і завданням дослідження є аналіз стану відносин Туреччини та ЄС, окреслення основних тенденцій та перспектив розвитку, виявлення головних викликів та проблем, що існують або можуть виникнути під час взаємодії цих міжнародних акторів.

Виклад основного матеріалу. Задля кращого розуміння трендів у відносинах між Туреччиною та ЄС, необхідно зважати на тяглість процесу турецької євроінтеграції та досліджувати його за допомогою історичного і системного аналізу. Для початку варто розглянути причини і перші кроки турецького шляху до ЄС та зрозуміти витоки основних перешкод на ньому. Далі слід окреслити точки дотику, сфери, де сторони мають спільні інтереси та у яких відбувається активний розвиток. Наостанок, необхідно дати характеристику сучасному стану відносин й оцінити перспективи європейсько-турецьких взаємин у майбутньому.

Початковий етап інтеграції Туреччини до ЄЕС. Тривалий час Османська імперія залишалась відсталою державою у порівнянні з модернізованими європейськими імперіями. Вже в ХІХ столітті на порядку денному великих держав стояло питання розподілу територій султанату, що занепадав. Практичного змісту ці ідеї набули в роки Першої Світової війни, за підсумками якої держава Османів втратила майже всі території разом з великою частиною Анатолії. Програш Османської імперії довів її неефективність і застарілість, підштовхнув країну на шлях важких реформ, секуляризації та руху у напрямі Європи. Окупація Туреччини європейськими державами на початку ХХ століття викликала посилення турецького націоналізму і визвольного руху. Мустафа Кемаль Ататюрк, що очолив вже республіканську Туреччину внаслідок війни за незалежність проти окупаційних сил, незважаючи на спротив консервативної частини населення Туреччини, розпочав радикальні реформи. Варто відзначити, що більшість країни сповідує іслам, він глибоко вкорінений у культурне і політичне життя держави. Попри це, нові турецькі лідери докладали великих зусиль для викорінення релігійного елементу з повсякденного життя країни. Відтак, мусульманські звичаї почали відходити на другий план, а у політичному житті запанували секулярні військові. Саме втручання військових у внутрішню політику Туреччини позначали періоди кризи у відносинах з європейськими співтовариствами та ускладнювали рух країни в напрямку інтеграції.

Так, перша заявка на асоційоване членство в ЄЕС була подана ще в 1959 році. Проте військовий переворот наступного року зупинив будь-які кроки в цьому напрямку до 1963 року. Складна соціально-економічна ситуація, та ряд антидемократичних законів тодішнього уряду йшли в супереч поглядам окремих військових. Останні здійснили переворот 27 лютого 1960 року, заарештували лідерів Демократичної партії, розпустили уряд та парламент, президента було довічно ув’язнено, а прем’єр-міністра Аднана Мендереса – страчено. Розпочався період репресій та політичних переслідувань який був несумісний з переговорами про приєднання Туреччини до ЄЕС. Такі епізоди супроводжували європейську інтеграцію країни неодноразово, і тому саме нестача внутрішньої єдності у Туреччині є одним з найважливіших чинників невдалого прогресу в цьому напрямі.

Протягом 1961-62 років Туреччина вела переговори про підписання Договору про Асоціацію з ЄЕС (Анкарська угода) і у вересні 1963 документ був підписаний. З 1964 року Туреччина набула статусу асоційованого члена. Анкарська угода створила основу для взаємодії і містила в собі 3 етапи, після проходження яких, Туреччина мала наблизити свою економіку до вимог ЄЕС та утворити з ним митний союз. Статті 3-4 цієї угоди передбачали 5 років підготовчого етапу, перехідний період не довший за 12 років. Протягом цього часу країни ЄЕС мали збільшити квоти для надання переваги Турецькому імпорту агропромислової продукції. Разом з тим Туреччина отримувала значну фінансову допомогу з метою покращення становища турецької економіки та умов праці турецьких громадян [2]. Таку практику ЄЕС в подальшому буде застосовувати до інших кандидатів на вступ протягом свого розширення. Хоча турецька сторона отримувала економічні пільги, політично вона дещо втратила, адже будь-які суперечки з приводу імплементації Договору про Асоціацію з ЄЕС мали передаватись спеціально створеній Раді Асоціації, яка може віддати проблемне питання на розгляд Європейського суду справедливості. Незважаючи на це, процес поглибленої інтеграції у будь-якому випадку вимагає від країн поступатися суверенітетом в окремих питаннях задля спільної мети.

Другий етап інтеграції розпочався у 1970 році і передбачав зниження мит, податків і зборів, відміну кількісних обмежень і прийняття Єдиного зовнішнього тарифу Співтовариства. Мали бути зняті обмеження на турецький промисловий експорт, а на експорт сільськогосподарських товарів протягом 22-х років мав бути встановлений режим преференцій. Була деталізована процедура поетапного досягнення свободи руху людей та послуг [1]. Проте у 1971 році черговий військовий переворот усунув з посади прем’єр-міністра Сулеймана Деміреля, який перебував на посаді з 1965-го. Переворот назрів внаслідок посилення активності лівих сил, зокрема Робітничої партії Туреччини, економічної рецесії, мітингів та страйків на великих підприємствах. У той же час зросла активність ісламістів та антикемалістів. У такій ситуації військові вдруге оголосили про припинення повноважень демократично обраного уряду і здійснили путч. Невдовзі після цього, мала місце нова хвиля анархії з погромами від радикальних угрупувань на кшталт «Сірих вовків». Відповідною реакцією були жорстокі переслідування, арешти, катування та викрадення людей. Особливо потерпало курдське населення, що підтримувало Робітничу партію. Курдське питання й дотримання прав людини є наріжним каменем у турецькій євроінтеграції і до сьогодні.

В супереч поширеній думці про те, що європейська інтеграція Туреччини навмисне гальмувалася з боку ЄЕС, розгляд історичних подій наочно демонструє, що головною причиною повільної інтеграції є нестабільна політична ситуація всередині Туреччини й неодноразові порушення прав людини з боку турецької влади. Після державного перевороту 1971 року і внесення поправок до конституції, державна влада була посилена, університети втратили свою автономію, було обмежено діяльність багатьох друкованих, теле- і радіо- видань. Все десятиріччя пройшло в стані політичної напруженості та жорстокості: відбувалися постійні сутички між ультра-правими й ультра-лівими групами, жертвами яких стали близько 5 тис. осіб [20]. Турецька політика була паралізована через неоднорідність парламентського представництва в якому безліч конкуруючих груп перешкоджали реформам. Кульмінацією цього періоду стає третій військовий переворот 1980 року під час якого вся влада перейшла Раді національної безпеки, парламент та уряд були розпущені, а всі політичні партії заборонені. Нова хвиля репресій прокатилася країною, а перехід від диктатури військових до обраного цивільного уряду відбувся лише у кінці 1983 року. Отже, до середини 80-х років відносини Туреччини та ЄЕС були фактично заморожені.

У 1986 році відбулася зустріч Ради Асоціації Туреччини та ЄЕС, що позначило відновлення руху країни у напрямку інтеграції. Туреччина діяла рішуче і вже 14 квітня 1987 року подала заявку на повне офіційне членство в ЄЕС. Європейська комісія збирала інформацію та документацію для того щоб оцінити можливі наслідки прийняття Туреччини, і через два роки висловила негативну відповідь. Відмова обґрунтовувалась прийняттям Єдиного європейського акту на передодні і необхідністю його втілення; а тому будь-які дебати стосовно прийняття нових членів мали бути відкладені до поки спільнота не увійде у наступну стадію розвитку. Разом з тим наголошувалося, що Туреччина це велика країна, що має найбільше населення у порівнянні з усіма країнами-членами ЄС, яка у той же час має суттєво нижчий рівень економічного розвитку [7]. Європейська комісія вказала на чотири проблемні моменти в економіці, які країна має вирішити: дуже великі структурні диспропорції у сільському господарстві та промисловості, макроекономічний дисбаланс (безробіття та висока інфляція), високий рівень промислового протекціонізму і низький рівень соціального захисту. Комісія зазначає також незадовільний рівень політичних свобод, порушення прав національних меншин, а також конфлікт навколо Кіпру (хоча у висновках доповіді Комісії рекомендації про врегулювання цієї проблеми не наводяться).

У підсумку спостерігаємо, що головною тенденцією у відносинах Туреччини та ЄЕС на початковому етапі була політична й економічна нестабільність всередині Туреччини, яка викликала зупинки на шляху до інтеграції і внутрішніх реформ. Разом з поляризацією суспільства, провідними позиціями армії у політичному житті, порушеннями прав людини, скрутним становищем національних меншин та обмеженнями демократії, Туреччина була далекою від вимог ЄЕС, який стрімко розвивався.

Митний союз Туреччини та ЄС. Юридичною основою для встановлення митного союзу (МС) Туреччини та ЄС є Анкарська угода 1963 року, Додатковий протокол 1970 року й Рішення Ради Асоціації 1/95 від 1995 року про втілення останньої фази створення МС, яке власне зафіксувало й оформило митний союз у інституційну структуру. Від часу набрання чинності цього рішення будь-які митні та тарифні обмеження між Туреччиною і ЄС скасовувались. Виключались будь-які кількісні обмеження та заходи, що мали б подібний ефект. Проте поза положеннями угоди залишалась сфера необробленої сільськогосподарської продукції, вугілля і сталі (для них були підписані окремі преференційні угоди за Рішенням Ради Асоціації 1/98 та угодою Туреччини – ЄАВС 1996 року), сфера послуг й державні закупівлі. Туреччина отримувала фінансову підтримку у зв’язку з напливом європейських товарів при відкритті свого ринку, але водночас значно збільшила показники свого експорту у країни ЄС і відчувала стрімкий зріст ВВП. Турецький експорт в основному складався з промислових товарів (текстиль, одяг, видобувні ресурси), тому зняття митних обмежень надало стимул турецькій економіці і вона демонструвала високі показники зростання [21]. Протягом двох десятиліть двостороння торгівля між Туреччиною та ЄС збільшилась у сім разів [11].

Водночас разом з перевагами МС, Туреччина отримувала й недоліки такого виду економічного співробітництва, які стали помітні у довгостроковій перспективі. Статті 54-60 Рішення Асоціації про заснування митного союзу зобов’язують Туреччину приймати всі угоди між ЄС і третіми країнами стосовно мит, тарифів і руху товарів зазначених у договорі. Таким чином, коли ЄС домовлявся з третьою країною про встановлення зони вільної торгівлі, Туреччина автоматично входила в цю зону, хоча третя країна могла залишати тарифи й мита на турецьку продукцію, адже угода підписувалась з Євросоюзом. Так, коли у 2013-15 роках ЄС вів переговори зі Сполученими Штатами про встановлення Трансатлантичного торгівельного та інвестиційного партнерства, Туреччина висловилась про можливість виходу з митного союзу, бо у разі підписання угоди на турецький ринок безперешкодно хлинуть дешеві американські товари, що завдасть шкоди турецькому виробнику. Одночасно з цим, США не відкривали б свій ринок для турецьких товарів [25]. Таким же чином Мексика, Алжир та ПАР вже підписали угоди про вільну торгівлю з ЄС, проте не зацікавлені у підписанні таких угод з Туреччиною, що можна охарактеризувати як певну асиметричність між Туреччиною і країнами-партнерами Євросоюзу [11]. Можливо, ця проблема не виникла б, якби Туреччина була представлена як повноправний член ЄС в його керівних органах, а перемовини про торгівельне партнерство з третіми країнами йшли від імені всієї спільноти включно з Туреччиною. Дійсно, в угоді про встановлення МС існує механізм вирішення суперечок і навіть передбачені захисні заходи, до яких може вдаватися сторона, якщо її економіці завдано важких збитків. Проте слід пам’ятати, що Туреччина залежить від європейського ринку більше ніж ЄС від турецького, а тому застосовування радикальних заходів захисту в супереч принципам митного союзу несе загрозу перед усім Туреччині, адже вона втрачає у будь-якому випадку. До цього додається і те, що Туреччина не може користуватися всіма перевагами членства у ЄС і претендувати на підтримку, як то її отримували Греція, Іспанія, Португалія та інші країни об’єднання.

Саме тому наразі активно обговорюється тема модернізації митного союзу. Як стверджується, митний союз є надзвичайно ефективним перехідним механізмом на шляху до членства сприяючи зближенню економік, вирівнюванню економічного потенціалу країни-кандидата з показниками у ЄС та підготовкою до входження у спільний ринок. Однак не маючи перспектив глибшої інтеграції, митний союз накладає на гравців значні обмеження щодо свободи ведення зовнішньої торгівлі. Єдиний тариф стосовно третіх країн вимагає погодження від партнерів по МС щодо встановлення преференційної торгівлі з іншими країнами. Так, Туреччина зацікавлена в укладанні угод про ЗВТ з країнами середземноморського регіону, однак змушена рахуватись з позиціями партнерів по МС. Разом із тим, угода про митний союз не включає такі важливі галузі економіки як рух інтелектуальної власності, інвестиції, послуги, сталий розвиток. Відсутній «регуляторний союз», через що деяким турецьким товарам ЄС відмовляє у сертифікатах якості і проводить додаткові інспекції на кордоні, що спричиняє непрямі збитки для турецьких експортерів. Це стосується і руху транспорту, адже перевізники продукції для експорту також стикаються з адміністративним перешкодами на кордоні [5]. На зустрічі голів держав та урядів у листопаді 2015 року, сторони оголосили про початок підготовчих кроків на шляху модернізації митого союзу [15].

Європейська комісія та Світовий банк підготували всеохоплюючі дослідження шляхів модернізації митного союзу. Світовий банк наголошує, що можливості розширення турецько-європейських торгівельних відносин мають бути спрямовані на лібералізацію аграрного сектору (зі здійсненням Туреччиною заходів спрямованих на поліпшення безпеки їжі, здоров’я тварин і рослин, бо якість продуктів харчування є основним критерієм для доступу на європейський ринок), послугах, державних закупівлях, малому і середньому бізнесі, захисті інвестицій та врегулюванні суперечок [10]. Європейська комісія натомість наводить три сценарії розвитку митного союзу: «ніяких змін», «модернізація митного союзу плюс угода про вільну торгівлю у додаткових сферах (CU+FTA)» та «поглиблена і всеохоплююча зона вільної торгівлі (DCFTA)». Складність в цьому напрямі полягає у тому, що Європейський Союз має дуже детально розроблений правовий доробок, особливо у аграрній галузі, і вимагає пристосування до нього будь-якої країни, яка має намір заходити на ринок спільноти. За якістю мають стежити відповідні адміністративні структури у належних лабораторних умовах. Наразі, Туреччина ще не відповідає цим вимогам. Її внутрішній ринок сільськогосподарської продукції є досить захищеним від іноземної конкуренції через те, що країна має високі тарифи на ввіз імпортованої агропродукції. Через це турецькі виробники інколи не бачать великої потреби у забезпеченні найвищих стандартів якості своїх товарів. Тим не менш, Туреччина вже адаптувалась до окремих європейських регламентів, а також має власну систему контролю якості [17]. Отже у цій сфері Туреччина має ще багато роботи попереду.

Іншим напрямом модернізації МС є державні закупівлі. Ця сфера є дуже вимогливою до чіткого законодавства та механізмів його дотримання. Турецький закон про державні закупівлі 2002 року має прописані положення щодо неприпустимості дискримінації у процедурі чесного виграшу тендеру, однак дотримання цього нормативно-правового акту ускладнене корупцією і непрозорістю. Більш того, велика кількість поправок до цього закону виводить чисельні сектори з під компетенції спеціального наглядного органу, а юридичні реформи зменшують відповідальність за його порушення [18].

Питання захисту інвестицій, врегулювання суперечок і сталого розвитку є нагальними як для ЄС так і для Туреччини, тому вірогідно, що саме ці моменти будуть найбільш розроблені в підсумку переговорів між сторонами та будуть включені до нової угоди. Важливо, що у зв’язку з погіршенням ситуації з дотриманням прав людини у Туреччині, її участю у війні в Сирії, втручанням у Лівії, й загостренням Кіпрської проблеми, Рада з загальних питань ЄС призупинила переговори про модернізацію МС. Натомість, у жовтні 2020 року Європейська Рада дала зелене світло на переговори по модернізації лише за умови, що конструктивні зусилля з припинення незаконної діяльності Туреччини проти Греції та Кіпру будуть продовжуватись [4]. У 2017 році Європарламент прийняв резолюцію, яка закликає пов’язати проблему модернізації МС з умовами щодо дотримання прав людини й основних свобод, та прогресом у вирішенні кіпрського питання [9]. Інша резолюція Європарламенту взагалі закликала Раду призупинити надання пільг турецьким товарам в рамках преференційної угоди в аграрному секторі, а як крайня міра – призупинити роботу МС з огляду на турецьку операцію проти курдів на Півночі Сирії [8]. У листопаді 2020 року Парламент закликав запровадити жорсткі цільові санкції проти Туреччини у зв’язку з ескалацією напруги у Вароші [14]. Отже, наразі спостерігається стійка тенденція то політизації питання про модернізацію митного союзу та подальших перспектив співпраці Туреччини з ЄС. Будь-який прогрес в цьому напрямку залежить від уряду Туреччини, який сьогодні, нажаль, провокує погіршення відносин з Євросоюзом.

Підсумовуючи, митний союз був важливим й необхідним етапом турецької євроінтеграції, який, однак, не позбавлений недоліків і потребує оновлення. Повільність цього процесу прямо пов’язана з турецькою інтеграцією загалом, адже події останнього десятиріччя продемонстрували тенденцію віддалення Туреччини від ЄС. Проведення нею більш незалежної політики супроводжується погіршенням внутрішньої ситуації у самій Туреччині, чисельними порушеннями прав людини, втягненням у збройні конфлікти в регіоні, активною ісламізацією та конфліктною риторикою. ЄС використовує ці політичні проблеми у якості обґрунтування свого небажання продовжувати переговори стосовно турецької інтеграції та трансформації митного союзу.

Сучасний стан переговорів про вступ Туреччини до ЄС та її перспективи до набуття членства. Ще на саміті ЄС у Гельсінкі у 1999 році, Туреччині було надано статус кандидата на членство у ЄС на основі критеріїв, що застосовуються до інших держав-кандидатів. Тобто стратегія вступного процесу для Туреччини була розроблена на основі вже існуючої для країн-кандидатів ЦСЄ. Вона робила акцент на розвитку митного союзу, уніфікацію законодавства, участі у європейських програмах, проте вказувала на недостатній рівень економічного й політичного розвитку. Вже тоді попередньою умовою було визначено вирішення проблеми Кіпру та залагодження суперечностей у Егейському морі. На момент проведення саміту ці вимоги висувала перш за все Греція, проте рішення саміту щодо можливості вступу Республіки Кіпр навіть за неврегульованого конфлікту, спонукали Туреччину до пожвавлення практичних дій у цьому напрямі [27]. Після цього всередині ЄС відбувалась палка дискусія стосовно перспектив і готовності Туреччини брати на себе зобов’язання члена Євросоюзу.

 Умовою до початку переговорів про вступ були політичні критерії, на кшталт сильних демократичних інститутів, верховенства права, свободи слова, дотримання прав людини і національних меншин зокрема. На саміті у Брюсселі 2004 року було оголошено про початок переговорів з жовтня 2005-го. Сам факт початку переговорів свідчить про прагматичний підхід до турецької євроінтеграції, адже ЄС визнав, що навіть попри недовіру багатьох країн до переважно мусульманської держави, у разі якщо Туреччина досягне європейського рівню розвитку та виконає всі необхідні правові процедури, у Євросоюзу не буде об’єктивної причини відмовити їй у вступі. Безпосередньо перед початком найбільший скептицизм мали Австрія та Кіпр [31]. В подальшому ці країни залишатимуться одними з головних критиків переговорів про вступ Туреччини.

Першою процедурою вступних переговорів стала перевірка відповідності Туреччини європейському законодавству і стандартам. Було виокремлено 35 розділів по яких велись переговори. Ці узгоджувальні умови містили близько 80 тисяч сторінок і мали бути виконані протягом тривалого часу адаптації законодавства [14]. Паралельно з цим ЄС наполягав на підписанні Додаткового протоколу про митний союз з Туреччиною, в якому зазначалося, що всі нові члени Союзу увійдуть до МС автоматично. Але це б означало про де-факто визнання Республіки Кіпр, яка отримувала доступ до турецького ринку. Туреччина підписала протокол із зауваженням, що вона не визнає Кіпр і відмовилась відрити свої порти для цієї країни. Це загальмувало переговори, адже у 2006 році Рада міністрів ЄС заблокувала 8 розділів переговорів. Анкара зробила пропозицію компромісного рішення: вона відкриває порти для Республіки Кіпр в обмін на відкриття портів Північного Кіпру для міжнародного трафіку, безперешкодну торгівлю між двома частинами острову, участь турків-кіпріотів у міжнародних спортивних, культурних та інших соціальних заходах [13]. Під цією пропозицією слід розуміти спробу Туреччини домогтися міжнародного визнання Північного Кіпру, і природньо, що вона була відхилена греками-кіпріотами.

У 2007 році з перемогою Ніколя Саркозі на виборах у Франції, позиція цієї країни стосовно вступного процесу Туреччини кардинально змінилася. Саркозі заявив, що Франція не підтримуватиме жодного рішення, яке б вело до повноправного членства у ЄС і додатково закрив ще 4 розділи переговорів [28]. Натомість він запропонував «поглиблене асоційоване партнерство» без перспективи членства [30]. У наступному ж році розпочалась турецька військова операція на півночі Іраку проти Робітничої партії Курдистану, що викликало неоднозначну реакцію світової спільноти. 2009-го року, з огляду на відмову Туреччини підписувати вже згаданий Додатковий протокол про МС, Кіпр додатково заблокував ще 5 розділів переговорів, один з яких перетинається із забороною Франції [17]. З цього бачимо, що вже на початку вступних переговорів спостерігається відсутність динаміки та постійні перешкоди інтеграції, а перспектива реального членства почала здаватись недосяжною.

Про те, що переговори зайшли у глухий кут почали висловлюватися ще 2010 року [17], наголошуючи на марності спроб вирішення кіпрського питання, однак у самій Туреччині відсутність реальних зрушень у процесах адаптації пов’язують із подвійними стандартами у самому ЄС, у якому поруч з формальним переговорним процесом постійно лунають заперечення можливості Туреччини стати повноправним членом. Зрушити процес вступу з місця був покликаний так званий «позитивний порядок денний» (Positive Agenda), представлений Єврокомісією у 2012 році. Штефан Фюле, комісар з політики сусідства і питань розширення ЄС залучив незалежних експертів для того, щоб знайти спосіб покращити ситуацію та відновити довіру між ЄС і Туреччиною. Були створені робочі групи, які обговорювали питання візового режиму, політичних реформ, анти-терористичного співробітництва, енергетики та можливості стажування турецьких чиновників у Брюсселі. Обрані питання включали багато з тих, які були заморожені до цього [6]. Нажаль, бажаного ефекту пожвавлення процесу вступу не спостерігалось, адже під час головування Кіпру у цьому ж році процес зупинився.

Наступного року, після доповіді Єврокомісії про незадовільний стан дотримання прав людини, Туреччина заявила що ніколи не отримувала критеріїв та орієнтирів для реформування своєї судової системи, а отже досягнення необхідного рівня у цій сфері було неможливим. Тому Туреччина звинуватила ЄС у навмисному гальмуванні інтеграції. Ці орієнтири мали бути надані одразу після проведення процедури перевірки турецького законодавства на відповідність європейському, однак Єврокомісія визнає цю проблему і заявляє що продовжить робити все можливе, щоб Туреччина отримала відповідні критерії. Такі дії надають Анкарі підстави вважати, що процес вступу не є прозорим і об’єктивним. Одночасно вона наголошує, що процес вступу, на відміну від остаточного рішення про набуття членства у ЄС, має бути суто технічним, а не політичним питанням [26]. Однак попри дійсну наявність проблеми деталізації європейських вимог до Туреччини, це аж ніяк не може слугувати виправданням політичним репресіям і утискам свободи слова та прав на вільні зібрання, які мають місце у Туреччині. У тому ж 2013 році країна була охоплена масовими демонстраціями  проти обмежень свободи преси, інтернету і телебачення, споживання алкоголю, абортів і надмірної жорстокості поліції. Протести викликали жорстку реакцію уряду і закінчилися із великою кількістю потерпілих та загиблих [21]. У відповідь на це Німеччина заблокувала перехід до нового етапу вступних переговорів [29], а Франція запевнила, що не скасує вето на заблоковані нею розділи. Лише з обранням у 2014 році Франсуа Олланда президентом Франції, розділ 22 розблокували, а загалом на той час було відкрито лише 13 з 35 розділів й один розділ був остаточно закритий.

Новий поштовх до активізації вступних відносин надала міграційна криза у ЄС 2015-го року. Тоді, скрутне становище Євросоюзу змушувало шукати нормалізації відносин з Туреччиною, у той час коли в Анкарі червоною лінією переговорів вважали скасування візового режиму з ЄС. На саміті голів держав у листопаді сторони домовились провести міжурядову конференцію про відкриття 17-го переговорного розділу, а на початок року планувалось відкрити ще декілька розділів. Було затверджено план впровадження безвізового режиму до жовтня 2016 року. Узгоджено започаткування діалогу на високому рівні з економічних та енергетичних питань. Оголошувалось провести підготовчі кроки для оновлення митного союзу. Також у рамках міграційної угоди, яка була підписана у березні 2016 року, ЄС брав зобов’язання виділити 3 млрд. євро для підтримки біженців у Туреччині [15]. Важливо відзначити, що усі ці кроки назустріч вступним переговорам були зроблені незважаючи на відсутність прогресу у суперечливих питаннях відносин між Туреччиною і ЄС. Головним мотивом такого зближення стала внутрішня скрута ЄС, що додала політичної волі до поліпшення відносин з Туреччиною. Це демонструє схильність ЄС розігрувати карту євроінтеграції у власних політичних цілях.

Потепління у відносинах тривало не довго, адже в липні 2016-го року у Туреччині відбулася спроба військового перевороту, за якою країною прокотилась хвиля репресій проти діячів судової системи, освіти і медіа, а діюча влада значно посилила свої позиції. Комісар ЄС із питань політики сусідства й розширення, Йоганнес Ган, висловив глибоке занепокоєння швидкістю, з якою відбулися масові арешти у Туреччині та заявив, що списки на арешт були підготовлені заздалегідь до спроби перевороту [24]. Це може свідчити на підтримку однієї з версій про те, що спроба перевороту була інсценована діючим урядом задля придушення опозиції та централізації влади в руках президента Ердогана [3]. У будь-якому випадку, ця подія викликала рішучий осуд з боку ЄС, а відносини з Туреччиною знов зайшли у глухий кут. Європейська Рада у грудні оголосила, що нові розділи переговорів не будуть відкриті допоки турецький уряд не припинить рух у напрямку автократії. Президент Ердоган неодноразово робив провокативні заяви на адресу Євросоюзу і навіть погрожував поставити питання про вступ Туреччини до ЄС на референдум [23]. Зміни у конституцію і скасування посади прем’єр-міністра у 2017 році тільки віддалили сторони одна від одної. У середині 2018 року Рада ЄС із загальних питань заявила, що жодні розділи переговорів не будуть відкриті або закриті та жодного прогресу стосовно модернізації митного союзу не передбачається.

У наступні роки і до часу написання роботи, Туреччина проводить все більш незалежну політику та все менше дослухається до закликів ЄС. Країна обрала шлях до підвищення своєї ролі у регіоні, залучена до конфліктів у Сирії та Лівії, де її інтереси нерідко суперечать європейським. Особлива напруга відчувається у відносинах між Туреччиною, Грецією та Кіпром. Невирішене кіпрське питання доповнюється зіткненнями щодо прав на розвідку і розробку ресурсів шельфу у виключних економічних зонах на які претендують ці країни. Конфліктна риторика спостерігається між Туреччиною та Францією [12]. Внутрішньо політична ситуація у Туреччині не змінюються на краще, порушення прав людини продовжуються, а політична система стає все менш прозорою і більш автократичною. Не менш важливим фактом є і те, що у бюджеті ЄС на 2021-2017 роки не передбачаються кошти на передвступну допомогу Туреччині, натомість акцент зроблений на пріоритетності приєднання країн Західних Балкан до ЄС [26]. Усі вищезазначені фактори позбавляють країну перспектив на реальне членство у ЄС у середньостроковій перспективі.

Висновки. Шлях Туреччини до європейської інтеграції є найдовшим і одним з найскладніших. Країна пройшла процес тривалої трансформації від слаборозвиненої і зруйнованої подіями Першої Світової Війни Османської імперії, до демократичної модерної держави, яка однак зберігає велику кількість як внутрішньо так і зовнішньополітичних проблем. Протягом всієї історії взаємодії з Європейськими Співтовариствами, Туреччині не вистачало внутрішньої стабільності, політичної волі до реформ і здатності до компромісів. Майже кожне десятиріччя державу охоплювали військові перевороти, хвилі репресій та утисків свободи слова. Постійні порушення прав людини, корумпована судова система й низькі показники економічного зростання гальмували європейську інтеграцію від самого початку. Попри це Туреччина поступово, але певно рухалась на зустріч ЄС і точкою дотику виявилось тісне економічне співробітництво. Країна утворила митний союз з ЄС який не тільки мав позитивний ефект на зростання турецької економіки, а й надав певності у європейському майбутньому. Цю певність поділяв і ЄС, який у 1999 році надав Туреччині статус країни-кандидата на вступ, а у 2004 розпочав переговори. Нажаль переговорний процес ускладнений чисельними політичними проблемами. Як нестача реформ, так і відсутність політичної волі в ЄС, проблема Кіпру, суперечки з державами Євросоюзу й регіональна політика Туреччини в останні десятиріччя, позбавляють країну реальних перспектив на успішне приєднання до ЄС у близькому майбутньому. Однак Туреччина не полишає надій попри глухий кут у переговорах і продовжує декларувати свої європейські прагнення стратегічною метою своєї зовнішньої політики.

Джерела та література.

  1. Additional Protocol and Financial Protocol signed on 23 November 1970, annexed to the Agreement establishing the Association between the European Economic Community and Turkey and on measures to be taken for their entry into force – Final Act. EUR-Lex. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A21970A1123%2801%29 (дата звернення: 04.01.2021).
  2. Agreement establishing the Association between the European Economic Community and Turkey. Republic of Turkey. Ministry for EU Affairs. URL: https://web.archive.org/web/20111003035324/http://www.abgs.gov.tr/index.php?p=117&l=2 (дата звернення: 04.01.2021).
  3. B. Byrne. Critics raise false flag after failed military coup in Turkey. Vocativ. 16.07.2016. URL: https://www.vocativ.com/341593/critics-raise-false-flag-after-failed-military-coup-in-turkey/ (дата звернення: 13.01.2021).
  4. B. Stanicek. EU-Turkey customs union: Modernisation or suspension? European Parliament. 2020. URL: https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/BRIE/2020/659411/EPRS_BRI(2020)659411_EN.pdf (дата звернення: 07.01.2021).
  5. Bogdanor, V. (2018), ‘A customs union won’t help: there is no such thing as a “soft” Brexit’, Guardian, 27 February 2018, URL: https://www.theguardian.com/commentisfree/2018/feb/27/customs-union-brexit-european-union-eu-turkey (дата звернення: 07.01.2021).
  6. C. Aktar. The Positive Agenda and Beyond: A New Beginning for the EU-Turkey Relations? Insight Turkey. 2012. URL: https://www.insightturkey.com/turkey-and-the-eu-a-positive-agenda/articles/190 (дата звернення: 13.01.2021).
  7. Commission Opinion on Turkey’s request for accession to the Community. 20.01.1989. URL: https://www.cvce.eu/content/publication/2005/2/4/4cc1acf8-06b2-40c5-bb1e-bb3d4860e7c1/publishable_en.pdf (дата звернення: 04.01.2021).
  8. European Parliament resolution of 24 October 2019 on the Turkish military operation in northeast Syria and its consequences. European Parliament. URL: https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-9-2019-0049_EN.html (дата звернення: 11.01.2021).
  9. European Parliament resolution of 6 July 2017 on the 2016 Commission Report on Turkey. European Parliament. URL: https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/TA-8-2017-0306_EN.html (дата звернення: 11.01.2021).
  10. Evaluation of the EU-Turkey Customs Union. Report No. 85830-TR. World Bank. 2014. URL: https://www.worldbank.org/content/dam/Worldbank/document/eca/turkey/tr-eu-customs-union-eng.pdf (дата звернення: 07.01.2021).
  11. F. Hakura. EU–Turkey Customs Union. Prospects for Modernization and Lessons for Brexit. Chatman House. 2018. URL: https://www.chathamhouse.org/sites/default/files/publications/research/2018-12-12-eu-turkey-customs-union-hakura.pdf (дата звернення: 07.01.2021).
  12. France condemns Erdogan over Islam row, threatens sanctions. AlJazeera. 05.11.2020. URL: https://www.aljazeera.com/news/2020/11/5/france-condemns-erdogan-over-islam-row-threatens-sanctions (дата звернення: 14.01.2021).
  13. Initiative by Turkey on Cyprus, 24 January 2006. Republic of Turkey. Ministry of Foreign Affairs. URL: http://www.mfa.gov.tr/new-initiative-by-turkey-on-cyprus.en.mfa (дата звернення: 11.01.2021).
  14. Joint motion for a resolution. Plenary Sitting. European Parliament. URL: https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/RC-9-2020-0355_EN.pdf (дата звернення: 11.01.2021).
  15. Meeting of heads of state or government with Turkey. EU-Turkey statement, 29/11/2015. European Comision. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/STATEMENT_15_6194 (дата звернення: 07.01.2021).
  16. Meeting of heads of state or government with Turkey – EU-Turkey statement, 29/11/2015. European Council. URL: https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2015/11/29/eu-turkey-meeting-statement/ (дата звернення: 13.01.2021).
  17. N. Tocci. Unblocking Turkey’s EU Accession. Insight Turkey. 2010. URL: https://www.insightturkey.com/commentary/unblocking-turkeys-eu-accession (дата звернення: 13.01.2021).
  18. Reforming and renegotiating the EU-Turkey Customs Union. TPQ. 01.06.2018. URL: http://turkishpolicy.com/article/914/reforming-and-renegotiating-the-eu-turkey-customs-union (дата звернення: 07.01.2021).
  19. S. Togan. S. Alyanak. Public Procurement in Turkey. 2017. Oxford University Press. URL: https://oxford.universitypressscholarship.com/view/10.1093/acprof:oso/9780198796749.001.0001/acprof-9780198796749-chapter-8 (дата звернення: 07.01.2021).
  20. S.Sayari. Political Violence and Terrorism in Turkey, 1976–80: A Retrospective Analysis. P.198 215. URL: https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/09546550903574438?journalCode=ftpv20 (дата звернення: 04.01.2021).
  21. S.Togan. Opening up the Turkish Economy in the Context of the Customs Union with EU. Journal of Economic Integration. P. 157-179. URL: https://www.e-jei.org/upload/T5JY1EWNLHN5F29W.pdf (дата звернення: 04.01.2021).
  22. The Health Status Of The Demonstrators. Turkish Medical Associoation. 2013. URL: https://web.archive.org/web/20130806164558/http://www.ttb.org.tr/index.php/Haberler/veriler-3842.html (дата звернення: 13.01.2021).
  23. Turkey could put EU talks to a referendum next year: Erdogan. Reuters. 14.11.2016. URL: https://www.reuters.com/article/us-turkey-eu-erdogan-idUSKBN1391H4 (дата звернення: 13.01.2021).
  24. Turkey government seemed to have list of arrests prepared – EU’s Hahn. Reuters. 18.06.2016. URL: https://www.reuters.com/article/uk-turkey-security-eu-hahn-idUKKCN0ZY0E6?edition-redirect=uk (дата звернення: 13.01.2021).
  25. Turkey threatens to leave EU customs union because of TTIP. Euobserver. 6.11.2014. URL: https://euobserver.com/tickers/126398 (дата звернення: 04.01.2021).
  26. Turkey will not receive Eu funds during 2021-2027 period. 14.06.2020. URL: https://euproject.xyz/turkey-will-not-receive-eu-funds-during-2021-2027-period/(дата звернення: 14.01.2021).
  27. Turkey: EU political benchmarks ‘were never given to us’. Euractiv. 2013. URL: https://www.euractiv.com/section/global-europe/news/turkey-eu-political-benchmarks-were-never-given-to-us/ (дата звернення: 13.01.2021).
  28. В. Копійка, Т. Шинкаренко. Європейський Союз: Історія і засади функціонування. Київ. 2009. c. 573-577.
  29. Н. Коваль. Туреччина і Європа: болото непевного майбуття. Українська призма. 2017. URL: http://prismua.org/turkey-europe-swamp-uncertain-future/ (дата звернення: 13.01.2021).
  30. Німеччина заблокувала вступ Туреччини до Євросоюзу. Газета День. 21.06.2013. URL: https://m.day.kyiv.ua/uk/news/210613-nimechchina-zablokuvala-vstup-turechchini-do-ievrosoyuzu (дата звернення: 13.01.2021).
  31. Саркозі не бачить Туреччину членом ЄС. УНІАН. 24.05.2007. URL: https://www.unian.ua/world/46660-sarkozi-ne-bachit-turechchinu-chlenom-es.html (дата звернення: 11.01.2021).
  32. Туреччина і Євросоюз розпочали переговори. Радіо Свобода. 2005. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/935435.html (дата звернення: 11.01.2021).

Залишити відповідь