У статті досліджено актуальні проблеми забезпечення безпеки свідків вбивств, вчинених на замовлення.

Ключові слова: свідок, забезпечення безпеки, вбивство.

Annotation: The article is investigated actual problems of ensuring the safety of witnesses of murders committed on request.

Keywords: witness, security, murder.

Постановка проблеми. Кримінальну відповідальність за вбивство вчинене на замовлення передбачено п.11 ч.2 ст. 115 КК України. Зазначений злочин відповідно до наведеної у ст.12 КК України класифікації є особливо тяжким. Зважаючи на специфіку злочину і тяжкість покарання, яке може загрожувати винним у його вчиненні, ймовірність вжиття підозрюваними та обвинуваченими у цих кримінальних провадженнях заходів незаконного впливу на таких учасників кримінального провадження як  свідки, які бажають давати викривальні показання, є вкрай високою. Під час відповідних кримінальних проваджень проводяться різні слідчі дії, мета яких — отримання достовірних відомостей та фактів про обставини злочину. Найбільшу користь для слідства в цьому випадку приносить свідок, який безпосередньо сприймав обставини злочину. Цей факт призводить до того, що відповідні злочинні угрупування вчиняють тиск на свідків, погрожуючи їм чи їх близьким. Наявний в Україні інститут забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства є недостатньо ефективним і реалізованим.

Розробка проблеми.  Проблематика порушена у цій статті є об’єктом робіт таких вчених, як Азаров М.Ю., Ахпанов А.Н., Бояров В.І., Брусніцин Л.В., Галаган В.І., Зайцев О.О., Зеленецький В.С., Куркін  М.В. інші.

Виклад основного матеріалу. Чинний КК України передбачає кримінальну відповідальність за вбивство вчинене на замовлення [1]. Вбивство вчинене на замовлення раніше було неординарною, рідкісною, надзвичайною подією,  а зараз переросло в масове і в певному розумінні звичне явище. Донедавна вбивства вчинені на замовлення були пов’язані, в першу чергу, з міжособистісними відносинами, такими як помста, особлива неприязнь та інші. Однією з основних відмінностей сучасних таких вбивств є їх мотивація, пов’язана з фізичною ліквідацією злочинних авторитетів, комерційних чи політичних конкурентів, інших осіб, що стоять на шляху матеріальної вигоди. У зв’язку з цим на зміну ножу та сокирі приходять бойова вогнепальна зброя та вибухові пристрої, а вбивства найчастіше вчиняються найманцями-професіоналами, для яких вбивство стало «роботою» [2]. Складність розкриття та доказування при розслідуванні полягає в тому, що свідки та очевидці злочину, хвилюючись за своє життя, життя близьких, не мають навіть думки про допомогу правоохоронним органам.

Боротьба зі злочинністю в сучасних умовах вимагає зовсім іншого підходу до засобів та способів збирання доказів для розкриття злочинів. На сьогодні все більше приходиться зустрічатися з тим, що не лише свідки, а й нерідко потерпілі не бажають повідомляти відомі їм дані про злочин. Основним поясненням такої ситуації є страх, як потенційний, так і реальний (наслідок вже здійсненого впливу).

Проте на практиці непоодинокими є випадки, коли до свідків застосовують чи погрожують застосуванням фізичного чи психологічного насильства з метою зміни показань на користь обвинуваченого або навіть взагалі відмови від дачі показань. Такий тиск може здійснюватися не лише зі сторони обвинуваченого; правоохоронні органи часом також вдаються до незаконного впливу на цих учасників кримінального процесу. Нерідко, боячись незаконного впливу, свідки або відмовляються давати показання, або дають завідомо неправдиві показання [3].

З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Ставлення держави до особи закріплене в Конституції України, де проголошується, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю: “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3 Конституції України) [4].

Для кримінального, кримінально-процесуального та цивільного законодавства це означає, що ці положення Конституції України мають бути зорієнтовані на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства, а саме свідками, процесуальних прав і додержання законності (ст. 129 Конституції України) під час його відправлення; права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України).

На практиці доволі часто зустрічаються ситуації, коли свідки відмовляються давати показання чи ухиляються від процесуальних дій, змінюють свої попередні свідчення, надають неповні чи недостатньо чіткі показання з огляду на реальну чи потенційну загрозу застосування в ході кримінального провадження до них, членів їхніх сімей, близьких родичів насильства чи інших форм протиправного впливу з  боку зацікавлених осіб [5]. Отже, вкрай важливим компонентом ефективного розкриття і розслідування злочинів та покарання винних є готовність свідків злочинів допомагати в їх розслідуванні.

Працівник Генеральної прокуратури України М.К. Дробиняк, який займався розслідуванням вбивства кримського «авторитету» Дзюби та членів його родини заявив: «Я вперше зіткнувся з рідкісним в моїй практиці випадком, коли на момент закінчення слідства багатьох потерпілих та свідків вже не було в живих або вони зникли у невідомому напрямку». Отже, особливе значення потрібно надавати питанням забезпечення безпеки осіб, котрі можуть сприяти викриттю злочинців, тобто їх захисту від погроз та посягань. «Незахищеність потерпілих і свідків від протиправного впливу змушує їх в повній мірі обгрунтовано, всіляко ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов’язків. Більш ніж 30% із 40 тисяч опитаних на питання про їх дії у випадку, коли вони стануть свідками злочину, відповіли, що в правоохоронні органи про те, що сталося, не повідомлять» [6].

У 1982 р. Конгрес США прийняв закон про захист жертв злочинів та свідків, в преамбулі якого відмічається, що нормальне функціонування системи кримінальної юстиції неможливе без «кооперації» з жертвами та свідками злочинів [7]. У Великій Британії надання допомоги особам, що постраждали від злочинів є складовою частиною кримінальної політики держави. Для забезпечення безпеки потерпілих створена спеціальна Служба безпеки свідків (жертв злочинів), на співробітників якої покладено обов’язок супроводжувати потерпілих та їх близьких до суду, надавати консультації з різних питань виконання заходів безпеки, в необхідних випадках – надавати транспортні засоби, засоби зв’язку, бронювати номери у готелях, авіазалізничні квитки і т.п.

Перш за все, необхідно з’ясувати хто такий свідок. Кримінальний процесуальний кодекс України дає визначення поняття «свідок». Свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань [8].

Ч. 1 ст. 66 КПК України закріплює права свідка:

Свідок має право:

1) знати, у зв’язку з чим і в якому кримінальному провадженні він допитується;

2) користуватися під час давання показань та участі у проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються згідно з положеннями статті 50 КПК;

3) відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім’ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім’ї кримінального правопорушення, а також показання щодо відомостей, які згідно з положеннями статті 65 КПК не підлягають розголошенню;

4) давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

5) користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших відомостей, які йому важко тримати в пам’яті;

6) на відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання показань;

7) ознайомлюватися з протоколом допиту та заявляти клопотання про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, а також власноручно робити такі доповнення і зауваження;

8) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом;

9) заявляти відвід перекладачу.

Особливу увагу треба звернути на п. 8 ч.2 ст. 66 КПК України, згідно з яким свідок має право заявляти клопотання про забезпечення безпеки.

Під захистом слід розуміти забезпечення стану безпеки таким особам в рамках їхнього статусу як учасників кримінального провадження. В.Я. Шапакідзе виділяє процесуальну безпеку свідків як загальне поняття, складовими якої є фізична, психологічна та матеріальна безпека. Фізична безпека – це стан захищеності особи від будь-якого неправомірного посягання на її життя, здоров’я, тілесну недоторканність, свободу пересування та вибір місця перебування або проживання. Психологічна безпека – це стан захищеності особи від будь-якого вторгнення в її психічну діяльність у зв’язку з участю у кримінальному процесі, що штучно створює критичну життєву ситуацію у вигляді стресів, конфліктів, кризи і (або) спричинює супутню шкоду її здоров’ю. Матеріальна безпека – це стан захищеності особи від будь-якого неправомірного посягання на її майно, наявні або потенційні доходи та матеріальні гарантії повноцінного учасника кримінального судочинства [9]. Таким чином поняття захисту свідків та потерпілих повинно включати в себе забезпечення всіх трьох складових.

Законодавство України оперує поняттям «забезпечення безпеки». 23 грудня 1993 року вступив в силу ЗУ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Цей Закон є основним нормативно-правовим актом України у  сфері регулювання питань забезпечення безпеки учасників кримінального провадження будь-якої категорії. ЗУ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» детально регламентує підстави та порядок здійснення правоохоронними органами України правових, організаційно-технічних, інших заходів, спрямованих на захист від протиправних посягань життя, здоров’я, житла і майна осіб, які беруть участь у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів чи судовому розгляді кримінальних справ. Метою цих заходів є створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя [10]. Відповідно до цього Закону свідок має право на забезпечення безпеки.

Заходами забезпечення безпеки є:

а) особиста охорона, охорона житла і майна;

б) видача спеціальних  засобів  індивідуального  захисту   і

сповіщення про небезпеку;

в) використання технічних засобів контролю і  прослуховування

телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

г) заміна документів та зміна зовнішності;

д) зміна місця роботи або навчання;

е) переселення  в інше місце проживання;

є) поміщення до дошкільної  виховної  установи  або  установи

органів соціального захисту населення;

ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

з) закритий судовий розгляд [10].

При проведенні судового слідства свідок може бути допитаний з використанням технічних засобів з іншого приміщення суду. При загрозі ідентифікації голосу свідка, допит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод. Якщо допитати свідка з використанням технічних засобів неможливо, суд допитує його у відсутності підсудного [8]. При наявності письмового підтвердження показань свідка, судове засідання може проводитися у відсутності свідка.

Слід звертати увагу слідчим на необхідність починати допит з вільної розповіді свідка про подію, встановлення психологічного контакту, відповідного мікроклімату, роз’яснення свідку його прав, особливий акцент зробивши на цілеспрямованій діяльності органів держави по забезпеченню безпеки цієї особи.

З однією з мір захисту, яка використовується і зараз, знайома більша частина населення: це використання «закриття» зображення (або зйомка зі спини) та зміна голосу. Необхідно підкреслити ненадійність цих засобів захисту, через те що у осіб, котрі знають розмовляючого або осіб, що «цікавляться» ним є різні можливості впізнати його: зачіска, контури обличчя, манера поведінки, жестикуляція, одяг і, нарешті, змістовна частина інформації – хто міг знати таку інформацію в такому ракурсі.

Реалізація забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві дасть змогу особам належним чином використати свої права на забезпечення безпеки, а отже вбивства вчинені на замовлення та інші тяжкі злочини будуть розкриватися та розслідуватися більш повно.

Література:

1. Кримінальний кодекс України: Кодекс України, Кодекс, Закон від 29.06.2001 // Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25, стаття 131.
2. Бахин В.П. Особенности расследования заказных убийств. Лекция. Киев, 1999. 80 с.
3. Пацалова Т. Проблеми забезпечення безпеки потерпілих та свідків у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 9. 3. Захист свідків та потерпілих у кримінальному процесі України : автореф. дис. … канд. юрид. наук / Т. І. Панасюк ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2009. – 20 с.
4. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996. — 1996 р. –№ 30, стаття 141.
5. В.В. Касько, А.М. Орлеан, Забезпечення безпеки учасників кримінального провадження щодо торгівлі людьми. — К.: «ВАІТЕ», 2012. — 50 с. ISBN 978-966-2310-08-5.
6. Аналіз стану розкриття і розслідування вбивств на замовлення та скоєних в результаті протистояння між злочинними угрупованнями у 1997 р. Генеральна прокуратура України К.1998.
7. Шахрай В.Г. Захист свідків в кримінальному процесі / В.Г. Шахрай // Забезпечення безпеки свідків : матер. теорем. семин. Міністерства юстиції США та Міжнародної правоохоронної академії (2007 рік). – Будапешт, 2007. – С. 175–182.
8. Кримінальний процесуальний кодекс України: Кодекс України, Кодекс, Закон від 08.03.2013 // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013 р., / № 9-10 /, стор. 474, стаття 88.
9. Шапакидзе В. Я. Обеспечение процессуальной безопасности частных лиц в досудебном уголовном производстве : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс ; криминалистика и судебная экспертиза ; оперативно- розыскная деятельность» / Вахтанг Ясонович Шапакидзе. – Волгоград, 2003. – 28 с.
10. Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23.12.1993 р., № 3782-XII // Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 11, стаття 51.