У статті відображено історію створення та розвитку телебачення України, зокрема, яскраво описано передумови та етапи його становлення і подальшого розвитку. Здійснено аналіз перших незалежних мовних компаній в державі. Особливу увагу звернено на формування і розвиток саме українського телепростору.
Ключові слова: телебачення, канал, ефір, програма.
Життя сучасної людини неможливо уявити без телебачення, яке відкрило нову епоху в історії людства та стало найважливішим поштовхом для виникнення масової культури, естради й відео мистецтва і навіть пересічних творів літератури. Серед усіх інших засобів інформації воно є найлегшим для сприйняття людиною. Сьогодні телебачення часто використовують як інструмент впливу на громадську свідомість, як засіб насадження певних політичних переконань, як елемент пропаганди. Сучасна людина не може уявити свого життя без цього засобу масової комунікації. Завдяки йому світ став персоніфікованим, люди почали отримувати конкретну інформацію про те, що, де і як відбувається, незалежно від графічного розташування та відстані від об’єкту події. Людина стає «дистанційним» свідком подій, що відбуваються, вникає в їх історію та процес.
Що ж передувало виникненню та розвитку найпопулярнішого з усіх видів засобу масової інформації? Саме це питання ми вирішили дослідити та охарактеризувати, визначивши найважливіші ступені розвитку українського телебачення.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Здійснювалося це дослідження з використанням теоретико-методологічних напрацювань в галузі телебачення таких дослідників як: О. Баєв, А. Вартанов, Р. Домбругов, М. Ільченко, І. Каноненко, І. Мащенко, В. Саппак, В. Штанько, О. Юровський та ін.
Зокрема, у статті Баєва О.О. «Публічно-приватні відносини на ринку інформаційно-комунікаційних технологій України» яскраво описано шляхи покращення регулювання публічно-приватних відносин на ринку інформаційно-комунікаційних технологій України, як основоположного питання розвитку інформаційного суспільства. У посібнику Домбругова Р.М. «Розповіді про телебачення» описано історію виникнення телебачення в Україні, процес його розвитку і становлення. У посібнику одного з фундаторів Українського телебачення, члена Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення Мащенко І.Г. «Українське телебачення: штрихи до портрета» яскраво відображено «родовід Українського телебачення». Охарактеризовано сьогоднішні реалії українського телеефіру, відображено майбутні перспективи провідних телевізійних каналів нашої держави.
Метою статті є висвітлення історії та розвитку українського телевізійного простору.
Виклад основного матеріалу дослідження. Історію виникнення та становлення українського телебачення можна поділити на три етапи: довоєнний – з 1939 року, з 1951 по 1991 рік та з 1991 року по сьогодення.
Перша офіційна спроба прямого ефіру на Україні відбулася 1 лютого 1939 року. У зовсім крихітній київській студії проходила перша зйомка, присвячена Григорію Орджонікідзе. Тривалість трансляції – 40 хвилин. Передачі велися з мініатюрної студії, яка знаходилась у будівлі Українського радіокомітету. У газеті «Правда» було встановлено інше число – 10 лютого, але викладач Інституту журналістики Національного університету ім. Т. Шевченка Тамара Щербатюк встановила дату 1 лютого. Доказом цьому – архівні документи [3].
Після звільнення від нацистської окупації одним з перших у Києві підводився з руїн Хрещатик. Тоді велику увагу звернули на ефірне слово. Через півроку після закінчення війни було прийнято урядову постанову «Про заходи щодо розвитку телебачення». Відтак будівництво Київського телецентру почалося в 1949 році [5].
Друге народження українського телебачення відбулося 6 листопада 1951 року. Причиною такої довгої перерви стала Друга світова війна. Природньо, що фільм був патріотичним під назвою «Велика заграва» (Київський телецентр), адже це був період післявоєнного відродження України. Наступного дня (7 листопада) Київський телецентр транслював урочистості на честь 34-ї річниці Жовтневої революції [6]. А вже навесні 1952 року українці мали змогу побачили концерти відомих українських співаків Київського оперного театру імені Тараса Шевченка. Будівництво телецентру на Хрещатику відбувалося досить швидко і у 1953 році його було завершено.
У 1956 році розпочалася трансляція регулярних програм [11]. До цього часу мовлення відбувалося двічі на день. Транслювались документальні та художні фільми. До 1960-х років мовлення відбувалося лише у прямому ефірі.
Звичайно, телебачення 60-х-70-х років минулого століття не зрівняти з сучасним цифровим. Та й порівнювати його не варто. На той час воно було досить простим. Існувало всього три телевізійних канали в метровому діапазоні (перший та другий канал Центрального Телебачення СРСР і один канал українського телебачення). Згодом, на початку 80-х років, розпочав транслювання ще один канал – Навчальна програма Центрального телебачення СРСР, який був у ефірі лише чотири години у день.
Телебачення 60-х-70-х років минулого століття характеризується своєю простотою і стабільністю. Адже в той період транслювалося лише три канали. Передачі були досить прогнозовані. Можна було навіть не переглядати телепрограму. Усі знали, що о 21.00 годині програма «Время», після якої новини спорту і прогноз погоди. Потім художній або документальний фільм. Щонеділі зранку транслювалась передача для дітлахів «Будильник», після неї – «Ранкова пошта». Всі з нетерпінням чекали на цю передачу, адже вона була розважального характеру, можна було почути і побачити відомих артистів. Після «Ранкової пошти» транслювалась передача «Служу Советскому Союзу». Ці передачі не змінювали день і час свого ефіру багато років поспіль.
У зв’язку зі швидким розвитком техніки та, зокрема, технологій у всіх сферах життєдіяльності людини вже до кінця 80-х років виникла необхідність впровадження нових нетрадиційних для того часу інноваційних рішень в галузі технологій. Мається на увазі кабельне телебачення. Вперше будівництво так званої системи кабельного телебачення (СКТ) в Києві було розпочато ВАТ «Київтелемонтаж» наприкінці 80-х років минулого століття на новому житловому масиві Троєщина. Використовуючи обладнання з Білорусії, воно забезпечило прийом і ретрансляцію 18 місцевих та супутникових програм, що для того часу було небувалою подією. Для СРСР того часу це був унікальний досвід. Один із засновників українського кабельного телебачення – Євген Михайлович Скоріков ще тоді зауважив, що за кабельним телебаченням майбутнє.
Починаючи з 1988 року, в Україні активно розвивається супутникове телебачення. Старт був даний у 1994 році, коли з’явився «Слов’янський канал». Задум народився разом з фестивалем «Оксамитовий сезон» [5]. Проект був комплексним, організатори хотіли використати фестиваль в якості міжнародного центру з розробки стратегії розвитку каналу, і як основне джерело наповнення ефіру. У проект було вкладено багато сил і грошей. Підйом на супутник виявився дорогим задоволенням, плюс до того – на «Слов’янському» концептуально була відсутня реклама. Канал протримався в ефірі лише півроку, з грудня 1994 року по травень 1995-го, щодня по 9 годин. «Слов’янський канал» транслювався у 44 країнах.
Комерційне телебачення саме в Україні почало зароджуватися з 1989 року. Цій події передувала перебудова Горбачова. Люди могли не тільки займатися бізнесом, а й створювати і володіти засобами масової інформації.
Так склалось історично, що початок 90-х років характеризувався домінуванням у вітчизняному телевізійному просторі передусім російськомовних телепрограм, хоча Україна вже у 1991 році здобула незалежність. Почергово з російським, однак вдвічі менше за обсягом, на одному каналі транслювали свої програми УТ-2 і УТ-3. Російські телепрограми мали значну перевагу над українськими, так як вирізнялися високою професійною майстерністю їх працівників, мали добротну технічну базу (зокрема, доступ до супутників зв’язку, імпортне відеомонтажне й знімальне обладнання). Окрім того, внутрішня структура російських каналів, особливо РТР, була набагато мобільнішою. Українське телебачення можна назвати дітищем російського телебачення. Адже в період створення і розвитку українського телепростору все «калькувалося» з Росії. Якщо перший єфір в Україні відбувся у 1939 році, то в Росії вже у 1931 році транслювалися регулярні передачі, які проводилися через радіостанцію МГСПС, що працювала на хвилі 379 метрів (зображення) і 720 метрів (звук). Виробництво перших телевізорів теж розпочалося спершу в Росії, це був 1932 рік. Згодом телевізори були завезені до України.
Першими незалежними мовними компаніями були студія «САТУРН» і компанія «ТОНІС». Телекомпанія «ТОНІС» була заснована 31 жовтня 1988 в Миколаєві, і на момент заснування мала статус всесоюзної. Із самого початку вела мовлення як канал кабельного телебачення. За час свого існування «ТОНІС» став ініціатором створення десятків незалежних телекомпаній в країнах колишнього СРСР. У 1991 році компанія переїхала до Києва. Тоді і з’явився на світ канал під назвою «Тет-а-тет» в середині січня 1992 року [6].
У цьому ж році свою історію розпочав телеканал ІCTV та УТ-2 (сьогодні 1+1). Студія “1+1” позиціонувала і донині позиціонує себе як “родинний канал”, який сповідує цінності відповідного порядку. Новий день починається “Сніданком з “1+1”, вечір – із чергового телесеріалу, після перегляду якого можна дізнатися про останні новини, подивитися фільм, «побувати» на ток-шоу (“Табу”, “Я сама”, “П’ятий кут”), опісля того – ще один фільм, новини та одна з передач „журнального” формату й жанру: “Проти ночі”, “Термінал”, “Монологи”, “Нічна розмова з жінкою”, “Про спорт” тощо). “Один плюс один” – це “Я і мій телевізор”, який ніби стає ще одним членом родини, долучається до родинного кола, у сам ритм щоденного сімейного життя, у його традиції та цінності.
Черговою сходинкою для українського телебачення став вихід 2 червня 1997 року телеканалу СТБ в Києві. Канал став результатом реалізації спільного проекту Міжнародного Медіа Центру «Інтерньюз», студії телевізійного дизайну та комп’ютерної графіки «IDEA», студії професійного звуку «GERA». СТБ був концептуально новим і прогресивним для глядача того часу.
24 квітня 1998 року з’явився перший український музичний канал – OTV, наступного року – Перший національний телеканал України – УТ-1. У 2000 році український телеглядач побачив Новий канал.
Станом на 1999 рік до структури національного телерадіомовлення України входило 25 державних регіональних телерадіокомпаній, Національна та близько 300 недержавних теле- і радіокомпаній, Концерн радіомовлення, радіозв’язку, телебачення (РРТ), які забезпечували доставку сигналу (25 регіональних телепередавальних центрів), і кілька центрів потужного радіомовлення, а також студія “Укртелефільм”.
18 жовтня 2002 року з’явився Інтер + – міжнародна версія телеканалу Інтер. З 13 січня 2003 року телеканал почав цілодобове мовлення. 16 грудня в тестовому режимі в Києві почав свою роботу музичний телеканал М1. 22 січня 2002 на супутнику з’явився перший регіональний телеканал. Ним виявився НБМ з Чернівців. З 1-го вересня 2003 року перейменований у 5 канал [6].
Висновки. Як можна побачити, українське телебачення пройшло важкий період становлення, розвитку та зазнало низки перетворень. Друга світова війна внесла свої негативні корективи, що сприяло так званому «застою» становлення телебачення у державі. Починаючи з довоєнного періоду свого існування, воно пройшло багатоступінчастий шлях самовдосконалення. Другий етап розвитку українського телебачення (1956 рік) можна назвати першою сходинкою його відродження і разом повноцінного розвитку. Тоді розпочалася трансляція регулярних програм. До 1956 року мовлення у прямому ефірі відбувалося двічі на день.
Сьогоднішній український телепростір вражає своєю різноманітністю. На вибір глядача – сотні каналів супутникового телебачення з різних куточків світу. Існують канали, де цілодобово транслюються лише новини спорту або музики, або новини з «гарячих» подій світу, або наукові дослідження, або подорожі тощо.
Список використаних джерел та літератури
1. Андрющенко М. Іміджеві імперативи українського телебачення [Текст]: монографія / М. Андрющенко. – К.: Щек, 2008. – 215 с.
2. Баєв О.О. Публічно-приватні відносини на ринку інформаційно-комунікаційних технологій України / О.О. Баєв // Правова інформатика. – 2009. – № 1(21). – С. 60-63.
3. Домбругов Р. Розповіді про телебачення [Текст] / Р. Домбругов. – К., 1971. – 176 с.
4. Ільченко М. Ю. Проблеми розвитку телекомунікацій в Україні / М. Ю. Ільченко // Вісті академії інженерних наук України. – 1994. – № 1. – С. 5-17.
5. Кононенко І. Історія українського телебачення [Електронний ресурс] / І. Кононенко. – Режим доступу: drpsklibr.at.ua/publ/istorija_telebachennja_i_radiomovlennja/istorija_ukrajinskogo_telebachennja/2-1-0-2. – Назва з екрану.
6. Коротка історія українського телебачення. Події і дати [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tv-remont.info/publ/6-1-0-211. – Назва з екрану.
7. Мащенко І. Українське телебачення: штрихи до портрета [Текст] / І. Мащенко. – К. : Ай-Пі-Київ, 1995. – 294 с.
8. Саппак В. С. Телевидение и мы: 4 беседы / В. С. Саппак – 3-е изд. – М. : Искусство, 1988. – 167 с.
9. Штанько В. І. Інформаційні технології та проблеми трансформації сучасної культури / В. І. Штанько // Культура України : зб. наук. пр. – – Вип. 10. – С. 19-29.
10. Юровский О. Телевидение – поиски и решения [Текст] / О. Юровский. – М., 1975. – 213 с.
11. З історії українського телебачення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=86641&cat_id=33898. – Назва з екрану.