Значення запровадження християнства у державотворенні України

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

У цій статті висвітлено значення запровадження християнства Володимиром Великим для подальшого державотворчого процесу в Україні. Автор значення цього рішення князя для формування українців як нації, з самобутньою культурою і релігійними віруваннями.

Ключові слова: язичництво, двовір’я, пантеон, народовір’я.

This article highlights the importance the introduction of Christianity Vladimir the Great to further state building process in Ukraine. Importance of this decision by Prince to form the Ukrainian as a nation with a unique culture and religious beliefs.

Keywords: Paganism, dual faith, pantheon.

Сьогодні ми з вами є свідками бурхливого процесу духовного і національного відродження України, в контексті якого відбувається наше національно-релігійне самовизначення. Зараз спостерігається відновлення діяльності багатьох християнських конфесій, а також збільшується інтерес до давніх язичницьких вірувань. Все це призводить до намагань дати відповідь на одне з найважливіших питань нашої історії, яке значення для нашої держави, для нашої нації мало запровадження християнства як державної релігії у 988 році.

Перш за все слід зауважити, що з самих витоків свої державності язичницька Київська Русь була добре знайомою з християнством, а особливо з православ’ям, яке поширилося на наші терени з Візантії. Перші київські князі в більшості позитивно ставилися до християнства, і самі охоче христилися. Але їхні спроби зробити цю релігію державною не закінчилися успіхом через неготовність суспільства прийняти нову релігію, як власну. На той час язичництво не перешкоджало гармонійному розвитку нашої держави, але ситуація змінилася у Х ст., коли християнство стало панівною релігією в Європі і це призвело до виштовхування Русі на дипломатичну периферію. Ситуацію погіршував і той факт, що в нас не було єдиного пантеону богів. Таким чином наше віросповідання стало причиною гальмування нашого розвитку і взагалі збереженню нашої незалежності. Це прекрасно розумів Володимир Святославович. Прийшовши до влади Володимир спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язичництва. Це було необхідним для зміцнення держави і авторитету князя. Його релігійна реформа складалася з двох етапів. Перший етап припадає на 980 – 982 рр.. Суть цього етапу реформи полягає в тому, що Володимир вибрав з великої кількості язичницьких богів 5 основних і створив так званий пантеон богів [7; с. 25-30]. Сенс реформи, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., полягає в об’єднанні місцевих богів в єдиному пантеоні, тим самим ствердити політичну єдність Русі.

Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзеркалювала розклад політичних сил у середині країни, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно це сталося, тому що Володимир мав зважати на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади [8; с. 12].

Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу. Християнські європейські країни негативно ставилися до «варварських» країн, тому для зміцнення авторитету потрібно було діяти більш радикальніше. Запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю [11; с. 49].

Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка [3; с. 179]. І це зовсім не випадково. По-перше, дана релігія була добре знайомою для русинів. По-друге, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігією, що збільшувало вплив великого князя. По-третє, візантійське православ’я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що прискорювало і спрощувало процес поширення нової релігії [2; с. 171].

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 897 р.. За цим договором київський князь мав послати загін на придушення бунту полководця Варди Фоки. За це імператор обіцяв видати за Володимира свою молодшу сестру Анну. Князь виконав свою обіцянку, от візантійський імператор Василь ІІ відмовився виконувати обіцянку. Тоді розлючений Володимир після 6 місяців облоги захопив візантійське місто Херсонес (Корсунь). Імператор змушений був поступитися [7; с. 77]. Після хрещення восени 988 р. Володимир одружився з Анною, а згодом відбулося хрещення киян [1; с. 51 ].

З літописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки за бажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагало примусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсуня та Царграда [10; с. 73]. А напередодні Володимир попередив про наслідки непослуху: – «якщо хто не з’явиться уранці на річці, багатий чи бідний, то стане ворогом…» [1; с. 80].

Хрещення в регіонах Русі тривало упродовж кількох століть, оскільки населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi виявлялося у формi фiзичної розправи над ними [5; с. 76].

Отже які наслідки мало хрещення Русі – одна з чи не найбільш дискусійних тем у науковій літературі. Погляди дослідників коливаються від тверджень про «повну й безконфліктну асиміляцію християнством язичників-слов’ян» (М.Чубатий) до положень про язичницький (або «двовірський») характер Давньоруської держави у ХІ – ХІІІ ст. ст. (Б.Рибаков).

Беззаперечним є той факт, що поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для нашої країни суперечливі наслідки. Так по-перше, нова віра сприяла остаточному розпаду родового ладу [4; с. 277] та формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян.  Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти та всю феодальну систему, адже існування християнської небесної ієрархії було ніби відображенням ієрархії феодального суспільства [5; с. 52]. По-друге, православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. По-третє, прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави [9; с. 249]. По-четверте, з православ’ям до нас прийшла слов’янська абетка, створена проповідниками Кирилом і Мефодієм, що сприяло поширенню грамотності серед русичів [2; с. 127]. Це підтверджують письмові свідоцтва – берестяні грамоти, які говорять про те, що в Києві, Новгороді, Смоленську та в інших містах люди не тільки вміли писати, але й вважали це звичайною, буденною справою. Поряд з цими позитивними наслідками не слід і забувати, що прийняття християнства мало і негативні наслідки. Так насильне насадження нової віри призвело до сильного спротиву у віддалених регіонах з боку селянства. Дана реформа позбавила русичів змоги самим прийти до розуміння монотеїстичного бога. Християнство також вимагало в новонавернених людей раптово змінити свій світогляд, переконання і звичаї, що було дуже тяжко для населення і призвело до не сприйняття і не розуміння нової релігії.

Отже, прийняття християнства у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та сприйнятті русичів таємне язичництво брало гору над офіційною вірою досить довго. Також не слід забувати і про позитивні наслідки християнізації Русі. Східні слов’яни з прийняттям християнства постали не як варварське плем’я, що протистоїть навколишнім народам, а як особливий народ, який має рівні права з іншими державами і народами.

Результати  прийняття християнства східними слов’янами були досить багатими. Наслідком чого стало, по-перше, входження Київської Русі до Християнського Європейського світу; по-друге, відбулося піднесення рівня економічних, дипломатичних, технічних, архітектурних, освітніх, художньо-ремісничих знань; по-третє, змінилися морально-етичні засади, відбувся переворот у поглядах на життя, переоцінка цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність. Християнство мало не тільки релігійний, а й філософський зміст – відповідало одвічному прагненню людини осягнути закономірність і першопричину виникнення світу, розширювало її кругозір, примножувало знання.

Попри вище сказане боротьба між церквою й народними звичаями точилася довго і запекло. Старі поняття надто міцно трималися у народній гущі. Навіть новоспечені священнослужителі (русичі) не завжди дотримувалися положень християнства, часто не цураючись поганських звичаїв. Так підміняючи волхвів, церковники приймають призначені старим богам пожертви та ретельно відвідують народні пирування. Певна річ, що починається занепокоєння вищого духовенства, та двовірське життя встановлює свої закони [6; с. 269]. Звичай народовір’я підносити пожертву поступово допускається і в християнські обряди, люде «по-старому жертвують» новому богу, або «на храм божий».

Синкретизм язичництва та нашарованого на нього «згори» християнства утворив своєрідне явище, яке можна назвати київським православ’ям. Явище, глибоко національне за своєю суттю. «Весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими», – пише Галина Лозко. Співзвучну цій позицію висловлює і О.Шуба: «Історія свідчить, що для перехідного періоду між релігійним системами, що змінюють одна одну, характерне «двовір’я», бо залишки попередньої релігії ніколи швидко й непомітно не зникають. «Двовір’я – це внутрішній синтез нової та старої віри. Два світогляди, які виникли в результаті поєднання традиційного язичницького й нового християнського (Г.Булашев називає їх «церковним» і «народно-двовірським»), поступово змішуються, утворюючи єдиний, цілісний світогляд, більшою мірою православний, ніж язичницький. А. П. Голуб наголошує на тому, що двовір’я ні в якому разі не було паралельним співіснуванням християнства і язичництва, не було механічним поєднанням світоглядних систем, а зазначає, що провідну роль у сучасному світогляді українця відіграє християнство, для якого язичництво стало підґрунтям. Більше того, сенс християнської догматики, яка принципово не відрізнялася від язичницьких вірувань, зручно пов’язувався з ним і вкладався до загальної системи, – підкреслює І. Кривелев. У результаті, як пише І. Огієнко, двовір’я у нас перетворилося на національне вірування та національний звичай.

В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ’я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки – водяники, домовики, лісовики – перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування – на Різдво, освячені яйця – на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині. Таким чином, виникає двовір’я, до того ж – формальне, але глибоко вкорінене в свідомості народу.

Отже, синтез двох несумісних релігій на території Русі призвело до виникнення абсолютно нового християнства, яке знайшло своє вираження в неповторній культурі київської Русі. Адже українське християнство відрізнялося від християнства католицького і від християнства візантійського зразка. Воно запозичило з слов’янського язичництва окремі його елементи. Наприклад, поклоніння іконам, прохання «про дощ» та інші, культ багатьох святих (при сповіданні єдиного бога в трьох особах Святої Трійці): Миколи Угодника, Іллі Пророка, Параскеви П’ятниці та ін.. Можна сказати, що русичі до такої ступеня зблизили своє християнство з язичництвом, що важко сказати, що переважало в утворилася суміші: християнство чи, що прийняла в себе язичницьке початок, або язичництво, що поглинуло християнське віровчення.

Отже, запровадження християнства Володимиром Великим в 988 році сприяло збільшенню авторитету Київської держави на політичній арені, розвитку науки та мистецтв. Але найважливішим залишається той факт, що така релігійна політика князя сприяла формуванню українства як нації, з самобутньою культурою і релігійними віруваннями, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств.

Список використаної літератури

1.                 Повесть временных лет.– М. Л.: Изд-во АН СССР, – 1950. – 200 с.

2.                 Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. – К.: вид-во ім. О.Теліги, 2004. – 700 с.

3.                 Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К.: ТОВ УВПК “ЕксОб”, 2005. – 632 с.

4.                 Греков Б.Д. Киевская Русь. – М-Ленинград: изд.академии наук СССР, – 1944. – 348 с.

5.                 Котляр М.Ф. Русь язичницька: біля витоків східно-слов’янської цивілізації. – К.: Заповіт, 1995. – 288 с.

6.                 Крип’якевич І. Історія української культури. – К.: Либідь, 2002. – 656 с.

7.                 Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник. – К.: Глобус, 1996. – 224 с.

8.                 Носова Г.А. Язычество в православии. – М.: Наука, 1975. – 151 с.

9.                 Слово о полку Ігоревім: Збірник. – Л.: Совписатель, 1990. – 400 с.

10.            Толочко П.П. Древняя Русь.Очерки социально-политической истории. – К.: Наукова думка, 1987. – 245 с.

11.            Яковенко Н. Нарис історії України. – К.: Критика, 2006. – 582 с.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь