У статті проведене наукове дослідження категорії «парламентська опозиція» з точки зору теорії та практики конституційного права та політичної науки. Також визначений правовий зміст та сутність парламентської та політичної опозиції як інституту демократичного суспільства.
Ключові слова: опозиція, парламентська опозиція, політична опозиція, класифікація політичної опозиції.
The article provides a scientific study of the category ‘parliamentary opposition’ with regard to theory and practice of constitutional law and political science. Also, legal significance and subject matter of parliamentary and political opposition as an institute of a democratic society is defined.
Key words: opposition, parliamentary opposition, political opposition, classification of political opposition.
Дослідження будь-якого інституту права потребує детального аналізу та вивчення його основних понять та категорій. Саме тому в першу чергу необхідно визначити та дослідити поняття «парламентська опозиція», з точки зору науки та практики конституційного права та політичної науки. Слід зазначити, що в умовах становлення та розбудови демократичного суспільства в Україні після проголошення у 1991 році незалежності нашої держави, особливо важливим є вдосконалення та реформування основних інститутів демократії. Зокрема, одним із таких інститутів є парламентська опозиція, конституційно-правовий статус якої є актуальним предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців-спеціалістів у галузі права та політичної науки.
Проблеми, що стосуються конституційно-правового статусу парламентської опозиції та її правового регулювання є мало дослідженими у роботах вітчизняних науковців. Разом із тим, окремі питання, що стосуються теоретичного обґрунтування діяльності парламентської опозиції, стали предметом дослідження у роботах: В. Б. Ковальчука, Р. С. Мартинюка, О. В. Совгирі, В. М. Шаповала, В. Ф. Верстюка, Г. Г. Демиденко, Н. А. Дроботенко, О. М. Мироненка, П. П. Музиченка, Л. О. Окиншевича, М. П. Орзиха, Л. В. Гонюкової, О. Дніпрова, Ю. Д. Древаля, П. С. Кислого, Р. Павленка, Й. Рисіча, А. Ришелюка, І. М. Варзара, А. Ф. Колодія, А. І. Куліша та інших.
Політична опозиція в класичному її визначенні – це зіставлення, протидія позиції чи поглядам влади, або групам владних еліт, а в окремих випадках думці більшості населення [14]. Інститут політичної опозиції в Україні розглядається як феномен у філософському, юридичному, політологічному, історичному аспектах.
Етимологічно термін «опозиція» походить від латинського слова «oppono» – протиставляти, бути протилежним. Як зазначає У. Ільницька під опозицією у політиці передбачається протиставлення власної політики іншій (найчастіше – офіційній); виступ проти думки більшості; протидія, опір певним політичним діям, поглядам, офіційній політиці, політичній думці; протиставлення та протидія урядові, главі держави, системі влади, конституції, політичній системі загалом. Опозиція спрямована проти існуючої влади, її мета – прагнення корегування прийнятих владою політичних рішень аж до зміни влади [6, с. 48].
На думку У. Кірієнко «політична опозиція – це сукупність політичних сил, які протиставляють себе владі і беруть на себе функцію опонувати, критикувати, заперечувати існуючий політичний режим» [8, с. 77]. Д. Робертсон стверджує, що це є політичне угруповання, партія або вільна асоціація громадян, яка бажає змінити уряд та його політику [2, с. 357]. Аналізуючи вищезазначені підходи до визначення політичної опозиції, слід підкреслити, що опозиція як цілеспрямована діяльність неможлива без суб’єктів і водночас є діяльністю, в основі якої лежить протидія органам влади.
У політичній теорії опозиція визначається як політичні рухи, які відстоюють альтернативні щодо правлячої політичної сили ідейні й політичні принципи та моделі розвитку [10, с. 7]. У загальному розумінні під опозицією визначають протесну поведінку будь-якого суб’єкта політичної системи(соціологічний підхід) або конкретні політико-правові форми – політичні партії та парламентські фракції (інституційний підхід). Опозицію можна розглядати як певну сукупність відносин або як інституційно оформлений суб’єкт політичного життя і визначити її політичною силою, що домагається корекції курсу влади.
Крім того, прийнято розрізняти два змісти поняття «політична опозиція» – широкий і вузький. У широкому змісті під політичною опозицією розуміються практично всі прямі й непрямі прояви суспільного інакомислення й невдоволення існуючим режимом, у вузькому змісті – політичний інститут, сукупність відсторонених від влади політичних партій, суспільно-політичних організацій і рухів.
У загальному сприйнятті опозиційність визначається як неприйняття політичного курсу, що проводиться діючою владою. У теорії існує кілька підходів до визначення такого явища, як опозиція. Загальновизнаним є інституціональний підхід: опозицією є парламентські фракції або політичні партії, які не згодні з політикою більшості. За цим підходом можна визначити, що опозиція, таким чином, може бути різною. Вона може бути представлена в парламенті й бути парламентською опозицією, а може і не бути представлена в парламенті, і тоді вона буде політичною опозицією. Власне, тип опозиції випливає з того положення в політичному полі, яке вона займає [11]. Тим не менше, не залежно від того, чи є опозиція парламентською чи суто політичною, вона потребує чіткого правового врегулювання своєї діяльності.
З правової точки зору опозиція розглядається як організована політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади, пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати на меті завоювання влади і зміну політичного режиму. Залежно від суб’єкта опозиції виділяють парламентську опозицію (яка представлена політичними партіями у парламенті та їх фракціями) і політичну опозицію (яка може перебувати і поза парламентом). Зі сказаного вище випливає, що поняття політичної опозиції охоплює більш широке предметне поле, ніж поняття опозиції парламентської. Парламентська опозиція існує на рівні фракцій, а політична, крім фракцій, включає партійні структури поза парламентом, інші рухи та об’єднання, що виступають проти офіційного курсу держави або конкретних політичних діячів [20, с. 36].
Таким чином, політична та парламентська опозиції є різними формами існування опозиції. Таким чином, складність сучасного правового оформлення опозиції полягає в тому, що відсутні чіткі критерії розмежування, який саме вид опозиції має бути унормований і статус якої повинен закріплюватись на законодавчому рівні і чи взагалі потрібно це робити.
Отже, парламентська опозиція є складовою політичної опозиції. Щодо співвідношення парламентської та позапарламентської опозиції як складових опозиції політичної, слід зазначити наступне. У роботі «Мала енциклопедія конституційного права» наголошено, що опозиційну діяльність можна поділити на два види: парламентську та позапарламентську. При цьому, у даному виданні зазначено, що у реальному політичному житті і поза ним ця діяльність здійснюється одними й тими ж політичними силами [13, с. 289].
Російський вчений А. Р. Курбанов досліджуючи поняття політичної опозиції відзначає, що термін «опозиція» є вторинним поняттям по відношенню до поняття влади і виступає як динамічна характеристика, яку можуть набувати, залежно від конкретних характеристик політичного процесу, різні елементи політичної системи (партії, рухи, елітні групи) [12, с. 146]. Подібної думки притримується інший російський науковець Г. А. Гаврілов, який стверджує, що опозиція – це відносини між двома суб’єктами з приводу домінуючого політичного ресурсу системи. У структурі опозиційних відносин можна виділити три складових: 1) владний суб’єкт, володар домінуючого політичного ресурсу; 2) власне суб’єкт опозиції – претендент на володіння домінуючим політичним ресурсом; і 3) привід, за яким у цих двох суб’єктів виникають відносини [5, с. 220].
В свою чергу, вітчизняний вчений Г. О. Федоренко під політичною опозицією в Україні розуміє парламентські фракції, групи, які не згодні з політичним курсом Президента України, Кабінету Міністрів України і не представлені у складі Кабінету Міністрів України, їх права та обов’язки і гарантії діяльності у Верховній Раді України [22, с. 13].
У західних джерелах найчастіше використовується інституційний підхід для визначення політичної опозиції, в якому істотна увага приділяється головному елементу політичної системи – політичній партії. У вітчизняній політології політична опозиція, визначена в рамках інституційного підходу і частіше називається «парламентською опозицією». Головним інституційним елементом опозиційних структур є партії, які набувають статусу опозиційних чи правлячих під час виборчих змагань [18].
Найбільш точним визначенням поняття «парламентська опозиція» на нашу думку, є визначення запропоноване О. Совгирею: «добровільне об’єднання депутатів парламенту, що здійснюється на основі права, гарантованого конституцією, законодавством або закріпленого у конституційних звичаях, які не підтримують офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду й, як правило, не є членами політичної партії (блоку), що (який) висунула (висунув) кандидатуру чинного глави держави на виборах глави держави, як правило, не представлені у складі уряду та можуть провадити діяльність, спрямовану на зміну офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду, та/або на легальне усунення з посади глави держави або окремих членів уряду, або його відставку загалом, та/або на контроль за діяльністю глави держави та/або уряду» [19, с. 54].
Подібний зміст парламентської опозиції виділяє С. С. Бігазієва, яка у своїх працях зазначає, що парламентську опозицію складають групи депутатів (фракції), утворені з членів опозиційних партій, які за допомогою конструктивної критики обмежують прагне до розширення влада, контролюють її дії на предмет їх відповідності загальному благу і, беручи участь у законотворчому процесі, пропонують альтернативні рішення, коригують політику влади в цілому і готові самі змінити її [4, с. 101].
Таким чином, узагальнено поняття опозиції можна визначити так: опозиція – це організована група суб’єктів, що на основі спільного інтересу веде боротьбу різними доступними засобами за можливість володіння домінуючим політичним ресурсом та, залежно від форми функціонування, може набувати таких ознак як системність та інституціоналізованість.
Важливим для розуміння сутності політичної опозиції, її суспільного призначення й ролі в процесі демократизації суспільства є розмежування на теоретичному рівні понять «опозиція як політичний інститут» та «опозиція як форма суспільного протесту» [21, с. 41]. Як зазначає вітчизняний вчений-конституціоналіст Т. Ткаченко, незважаючи на те, що опозиція як форма суспільного протесту є детермінантою опозиції як політичного інституту, перша може виникати й функціонувати навіть у недемократичних суспільствах (ОУН-УПА та дисидентський рух за радянських часів як спротив існуючому режиму), тоді як опозиція як політичний інститут може існувати лише у демократичній політичній системі [21, с. 42]. Отже, опозиція як форма суспільного протесту може функціонувати за будь-якого режиму, а як політичний інститут – лише в умовах демократії. Опозиція як політичний інститут протидіє урядовому курсу правлячої сили, здійснює конструктивну критику владних інститутів, вносить альтернативи офіційній політиці та тримає постійний контроль над владою. Її мета – прийти до влади в державі, застосовуючи методи організованої критики чинної влади та пропонування альтернативних методів вирішення питань.
Досліджуючи правову природу парламентської опозиції слід відзначити її безпосередній взаємозв’язок із системою стримувань і противаг. З цього приводу В. Філатов слушно зазначає, що система розподілу влади як механізм стримувань і противаг різних органів державної влади і багатопартійна система як механізм стримувань і противаг різних партій доповнюють один одного, захищають політичну владу від узурпації одним органом держави або однією партією [9, с. 53]. В. Бабкін відзначає, що система стримувань і противаг є важливим інструментом діяльності для опозиції [3, с. 197]. Парламентська опозиція у системі стримувань і противаг між органами державної влади і багатопартійною системою виконує функцію своєрідної з’єднуючої ланки, та водночас є практичним «реалізатором» того механізму, який закладений у цій системі. Л. Ентін з цього приводу зазначає, що певна система противаг діє і у випадку, коли робиться все для того, щоб не допустити, аби партія, яка явно домінує у парламенті (палаті), повністю підпорядковувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи; думка і голос меншості обов’язково мають бути почуті і у цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії [23, с. 80].
Принагідно відзначимо, що за роки існування інституту опозиції в науці та практиці сформувалася класифікація різних видів опозиції. Зокрема, системний аналіз зарубіжного законодавства та вітчизняних і зарубіжних наукових праць у сфері дослідження опозиції дозволяє виділити наступні види опозиції за різними критеріями класифікації.
Стосовно системи влади, а також за формами дій виділяють:
• системна опозиція (лояльна);
• позасистемна опозиція (структурна, принципова).
За відношенням опозиції до представницької установи (за місцем дії):
• парламентська опозиція;
• непарламентська опозиція (політична, позапарламентська).
За змістовною спрямованістю опозиція буває:
• конструктивна;
• деструктивна.
За характером організації розрізняють:
• інституціоналізовану опозицію;
• ситуативну опозицію.
За територіальною ознакою опозиція буває:
• національного рівня;
• регіонального рівня;
• місцевого рівня.
За місцем у спектрі політичних сил виокремлюють:
• праву опозицію;
• ліву опозицію;
• центристську опозицію.
Системна опозиція поділяє основні цінності, принципи, цілі існуючої політичної системи, а заперечує лише методи та прийоми здійснення політики й не згодна з діями владних структур. Позасистемна опозиція не погоджується з основоположними засадами суспільно-політичного ладу в країні. Різниця полягає й у сприйнятті провладної більшості: для системної опозиції провладна більшість сприймається як конкурент, для антисистемної – як ворог. При цьому слід враховувати, що системну опозицію інколи ототожнюють з лояльною опозицією, а позасистемну – зі структурною чи принциповою опозицією [1, с. 213].
Парламентська опозиція складається у межах парламенту із депутатів партійних фракцій, що не увійшли до складу проурядової більшості і займають альтернативну позицію до уряду або/та глави держави. Позапарламентська опозиція представлена політичними силами, які не мають власних представників у парламенті [6, с. 48]. Свою антиурядову активність представники позапарламентської опозиції здійснюють через засоби масової інформації та різні форми протесту – мітинги, демонстрації тощо.
Конструктивна опозиція (формує змістовні, ділові пропозиції; її дії спрямовані на поліпшення якості політичного управління) та деструктивна (руйнівна, політично максималістська, радикалізована, надмірно ідеологізована; її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур).
Інституціоналізована опозиція передбачає формальне оформлення свого статусу. Класичний приклад – «опозиція ЇЇ величності» у Великобританії, яка створює «тіньовий кабінет міністрів». Ситуативна опозиція притаманна державам із фрагментарною партійною системою, коли уряд (урядові коаліції), як і опозиція, складається і розпадається дуже швидко, залежно від актуальних внутрішніх або зовнішніх політичних ситуацій [16, с. 294].
Г. Сарторі також розрізняє відповідальну та невідповідальну політичну опозицію. Політичні сили, що належать до відповідальної опозиції ведуть боротьбу згідно з «правилами політичної гри», усвідомлюючи тимчасовість перебування як при владі, так і в опозиції. Така опозиція, критикуючи дії влади, не підриває політичних засад самої системи. Функціонування невідповідальної опозиції характеризується прагненням змінити уряд та передбачає застосування будь-яких засобів без обмежень [17, с. 88].
Крім того, існують і інші класифікації поняття «парламентська опозиція». Так, наприклад, М. В. Петрашевський виділяє фактичну, роялістську та систематичну опозицію. При цьому під фактичною опозицією він розуміє тих членів парламенту, які, визнавши офіційно загальні або корінні засади державних установ цілком справедливими, не згодні з думкою більшості відносно вирішення питань другорядних і, не звинувачуючи ці корінні засади у неправильності, засуджують уряд тільки за неправильність практичного їх застосування. Вживання назви роялістська опозиція має, на думку М. В.Петрашевського, історичний характер і використовується переважно у Франції [15, с. 741].
Розглядаючи структурування українського парламенту – Верховної Ради України – на парламентську більшість та парламентську опозицію, слід відзначити наступне. Так, В. Кампо, з цього приводу відмічає, що в Україні сьогодні «принципове значення має поділ депутатського корпусу на президентську більшість та президентську опозицію, оскільки центром державного управління виступає саме глава держави, а не уряд. Тому поділ депутатського корпусу на парламентську більшість і парламентську опозицію поки що носить умовний характер» [7, с. 5].
Отже, опозиція як політичний інститут та як форма суспільного протесту відрізняються суттю, природою, суспільними функціями, метою діяльності, тривалістю існування, політико-правовим статусом, правовим забезпеченням. Враховуючи ці відмінності, політичну опозицію як інститут політичної системи можна трактувати як легальну форму протистояння й протидії офіційному політичному курсові, що передбачає можливість і здатність здійснювати контроль, висловлювати позиції й впроваджувати альтернативні пропозиції.
Список використаних джерел.
1. Political Oppositions in Western Democracies / Edit. by R. Dahl. – New Haven ; London : Yale Univ. Press, 1966. – 458 р.
2. Robertson D. The Penguin Dictionary of Politics / D. Robertson. – Lnd. : Penguin, 1993. – 217 р.
3. Бабкін В. Д. Державна влада і політична опозиція / В. Д. Бабкін // Правова держава. Щорічник наукових праць. – 1996. – Вип. 7. – С. 197-200.
4. Бигазиева С. С. Парламентская оппозиция как институт политической системы современной России / С. С. Бигазиева // Известия Саратовского университета. Сер. Социология. Политология. – 2010. – Вып. 3. – Том. 10. – С. 100-102.
5. Гаврилов Г. А. Феномен политической оппозиции / Г. А. Гаврилов // Научный ежегодник Института философии и права УрО РАН. – 2012. – № 12. – С. 217-228.
6. Ільницька У. Політико-правовий статус політичної опозиції в демократичному суспільстві / У. Ільницька // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Вип. 22. – 2010. – С. 46-53.
7. Кампо В. Проблеми правового регулювання статусу парламентської більшості та парламентської опозиції у Верховній Раді України // Політичний календар. Інформаційно-аналітичний огляд. – 2003. – № 5 (63). – С. 3-6.
8. Кириенко У. В. Политическая оппозиция: механизмы адаптации в условиях демократического транзита / У. В. Кириенко // Соціол. дослідж. сучас. суспільства: методологія, теорія, методи. – 2000. – № 489. – С. 76-82.
9. Колдаев В. М. Политическая система общества: Учебное пособие. – М., 2000. – 70 с.
10. Конончук С. Г. Парламентська опозиція в Україні: модель та провадження: Дослідження проблеми / С. Г. Конончук, О. А. Ярош. – К. : Український незалежний центр політичних досліджень, 2006. – 43 с.
11. Крига А. А. Інституціоналізація опозиції в Україні – шлях до демократизації державного управління / А. А. Крига // Державне управління: теорія та практика. Електронне наукове видання. – 2010. – № 1. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10kaaddu.pdf
12. Курбанов А. Р. Понятие «политическая оппозиция» как теоретический конструкт / А. Р. Курбанов // Аспекты. Сборник статей по философским проблемам истории и современности. Выпуск V. М.: Современные тетради, 2008. – С. 143-149.
13. Оппозиция // Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: Изд – во “БЕК”, 1998. – С. 289-290.
14. Орловський В. К. Сутність і політичний імідж парламентської опозиції / В. К. Орловський // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Сер. : Політологія. – 2011. – Т. 175, Вип. 163. – С. 58-63. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npchdupol_2011_175_163_14.pdf
15. Петрашевский М. В. Карманный словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. Выпуск второй (1846). // Антология мировой политической мысли: В 5 т. – М.: Мысль, 1997.-Т. 3: Политическая мысль России: Х – первая половина ХІХ в. – С. 740-744
16. Політична наука: Словник: категорії, поняття і терміни / Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька [та ін.]; за ред. Б. Кухти. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.
17. Політологія: підручник / За заг. ред. В. Ф. Смолянюка.– Вінниця: Нова книга, 2002. – 446 с.
18. Сас О. Теоретичні та практичні реалії української опозиції / О. Сас // Віче. – 2011. – №18. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2711/
19. Совгиря О. Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2005. – 243 с.
20. Совгиря О. Правовий статус парламентської опозиції / О. Совгиря. – К. : Центр навчальної літератури. – 2006. – 263 с.
21. Ткаченко Т. Опозиція як політичний інститут і форма суспільного протесту / Т. Ткаченко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 5. – С. 40-45.
22. Федоренко Г. О. Законодавча влада в системі розподілу державної влади в Україні: Автореф. дис … канд. юрид. наук.: 12.00.02. / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2000. – 18 с.
23. Энтин П. М. Разделение властей: опыт современных государств. – М., 1995. – 174 с.