УДК 811.161.2’38
В. В. Корольова
(Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара,
м. Дніпропетровськ)
МОНОЛОГ У СУЧАСНОМУ ДРАМАТУРГІЧНОМУ ДИСКУРСІ
Стаття присвячена дослідженню монологічного мовлення в сучасних українських п’єсах. Класифіковано монологи за адресатним спрямуванням, визначено монологічні моделі комунікації. Виявлено зв’язок монологічних і діалогічних форм у структурі драматургічного тексту.
Ключові слова: монолог, драматургічний дискурс, адресат, комунікація, діалог.
Статья посвящена исследованию монологической речи в современных украинских пьесах. Классифицированы монологи по адресатной направленности, определены монологические модели коммуникации. Выявлена связь монологических и диалогических форм в структуре современного драматургического текста.
Ключевые слова: монолог, драматургический дискурс, адресат, коммуникация, диалог.
The article researches monologic speech in the plays of a modern playwright Neda Nezhdana. It clasifies monologues as to the narratee direction, identifies monologic modules of communication. It elucidates the connection between monologic and dialogic forms in the structure of a dramaturgic work.
Key words: monologue, dramaturgic discourse, narratee, communication, dialogue.
У мовознавчих та літературознавчих дослідженнях драматургічного дискурсу поняття «монолог» зазвичай використовують без чіткого визначення змісту й потрактування ознак цього явища, традиційно зважаючи лише на обсяг висловлення персонажа до зміни комунікативних ролей.
Мета нашої розвідки полягає у виявленні специфічних ознак монологічного мовлення в сучасному драматургічному дискурсі, а саме комунікативних особливостей монологу, зв’язку монологу й діалогу. Поставлена мета передбачає виконання таких завдань: виділити й класифікувати монологи в сучасних п’єсах; визначити їхнє комунікативне спрямування; довести зв’язок з діалогічним мовленням. Матеріалом дослідження стали тексти сучасного українського драматурга Неди Нежданої, яка орієнтує свої п’єси для сценічного втілення, маючи понад шістдесят постановок. Обрані драматургічні твори призначені не для читання, а для сценічного осмислення, що зумовлює інтерес щодо їхнього аналізу як зразка сучасного драматургічного дискурсу.
Вивченню монологічного мовлення присвячені праці Т. Винокур [1], Р. Гельгарда [2], В. Одинцова [11], В. Халізева [14] та інших, однак окремі лінгвістичні дослідження монологів у структурі сучасних драматичних текстів поки що відсутні, що й зумовлює актуальність запропонованої статті. Отже, вивчення специфіки монологічного мовлення в українських п’єсах є перспективним і відповідає сучасним тенденціям розвитку лінгвістичної науки.
Монолог – це «форма мовлення адресата, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття, а не на безпосередню мовленнєву реакцію адресата» [12, с. 393]. Особливим різновидом монологу вважають драматичний монолог, який визначають як розгорнуте мовлення персонажа, звернене до учасників сценічної дії, до глядачів, або розмова із самим собою [13, с. 389]. Функційне спрямування драматичного монологу полягає в самохарактеристиці персонажа й розвитку драматичної дії.
Підхід до виділення основного критерію вичленування «монологу» й досі залишається неусталеним. Класичним критерієм, умотивованим самою назвою, вважають кількість комунікантів: монолог – мовлення однієї особи. Звідси постає хибний висновок, що обмін репліками, незалежно від їхнього обсягу й структури, не можна вважати монологом. Іншим критерієм визнають адресність мовлення. Традиційний монолог – це розмірковування «вголос», звернене до глядача або до самого мовця. Сучасне потрактування монологу розширює коло адресатів, залучаючи до його складу не лише мовця та глядачів, а й інших персонажів. Монолог має свого адресата й може бути «персональним і надперсональним, однак реакція його слухача не матеріалізується у знаковій формі мови» [12, с. 393].
Виокремлюють як важливу ознаку також і розгорнуту структуру монологу, що вирізняється індивідуальною композицією та відносною смисловою завершеністю. Для монологічного мовлення характерна така структурно-семантична одиниця як надфразна єдність, що аналізують як сукупність семантично та граматично поєднаних висловлень, якій властива єдність теми й особливий синтаксичний зв’язок складників.
На нашу думку, важливим критерієм розрізнення монологу й діалогу є ступінь самостійності висловлення, що дає змогу трансформувати конкретну мовленнєву ситуацію суб’єктом мовлення через послаблення його комунікативної адресації. Така трансформація зумовлена потужними емоційно-асоціативними імпульсами, що переносять суб’єкт комунікації з реального комунікативного простору в інші буттєві сфери: реальні (спогади, розповіді) або нереальні (фантазії, заглиблення в самого себе, внутрішні монологи).
Драматургічні монологи за наявністю адресата поділяють на усамітнені й звернені [14, с. 209]. Усамітнені монологи є класичним зразком мономовлення, коли персонаж перебуває на сцені сам. Звернені монологи мають конкретного адресата, який виконує роль пасивного реципієнта, не виражаючи мовними знаками реакцію на повідомлення адресанта. Аналізовані п’єси мають у своїй структурі монологічне мовлення обох різновидів, однак звернених монологів наявна більша кількість. Наведена нижче таблиця відбиває функціювання монологічного мовлення в драматургії Неди Нежданої, виявленого методом суцільної вибірки в шести найпопулярніших п’єсах авторки.
Услід за Ю. Лотманом, виділяємо дві моделі комунікації: 1) типова комунікація за моделлю «Я–Він», що транслює обмін інформацією й відбувається між адресантом й адресатом; 2) комунікація «Я–Я», що не передбачає передачу інформації, оскільки не має адресата: постає парадоксальна ситуація, наслідком якої є трактування того, що за цією моделлю передача повідомлення не є основною функцією комунікації [3, с. 163–177]. Вважаємо, що драматичний монолог також можна класифікувати за моделями «Я–Він» та «Я–Я» комунікації. У цьому разі варто уналежнювати ці моделі до персонального (перша модель) та надперсонального (друга модель) монологів. Утім, драматургічний текст завжди має подвійну адресацію: спілкування персонажів між собою і комунікація з потенційним глядачем. Саме тому драматург може використовувати надперсональний монолог як засіб безпосереднього звернення до читача / глядача, переходячи на рівень зовнішньої комунікації. І тоді усамітнений монолог з формально вираженою моделлю «Я–Я» комунікації фактично передає спілкування за моделлю «Я–Він». Наприклад, у п’єсі «І все-таки я тебе зраджу» Неда Неждана вводить до складу персонажів Драматурга, який спілкується через усамітнені монологи лише із глядачами. Наприклад:
На сцені з’являється ДРАМАТУРГ, одягнутий класично, але в його образі є щось від ілюзіоніста.
ДРАМАТУРГ. Я – Драматург. Я обертаю дім на планетарій, де кожен слідує накресленій орбіті і сяє відображеним світлом автора… Я оживляю тіні й мумії і перетворюю вогонь тіла у попіл слів і пожовкле листя рухів… Я – ДРАМАТУРГ. Я падаю у безодні людей і дістаю вугілля для зіпсованих машин мандрівних сюжетів… Сьогоднішній сюжет – про любов і зраду, про болюче щастя найсамотнішої людини – генія. Я напишу п’єсу без пера і паперу тут і зараз, п’єсу про солодку принаду талановитої і безталанної жінки. Я не прагнув достовірності. Сприймайте все, як міф, легенду, притчу [5].
У наведеному уривку авторка, ховаючись за маскою свого персонажа, який перебуває на сцені сам на сам з глядачем, концентрує в монолозі значну кількість концептів: «любов», «зрада», «геній», «світло», «вогонь», «талант», «щастя», «самотність». Така форма вираження авторського начала в п’єсі дає змогу через монологічне мовлення переконати пасивного реципієнта в значущості проблематики твору, схилити до авторської позиції в трактуванні драматургічних подій. Пряма адресація автора до читача / глядача є нетиповою для сучасного драматургічного дискурсу, яку, на нашу думку, можна вважати поширеною реплікою в комунікації іншого рівня: діалозі «автор – читач / глядач», у якому лише автор виконує активну комунікативну дію.
Традиційним використанням усамітненого монологу в аналізованих п’єсах є форма молитви персонажа, наприклад:
МЕССАЛІНА. О, найвища з Богинь, Iзiдо, ти допомагала менi, будь зi мною й нинi, благаю тебе. Пpости, що я мало молилася тобi. Ти знаєш, колись я зpадила себе i поплатилася. Всi pизикують почуттями заpади влади. I це бpуд, тепеp я знаю. Я хотiла pизикнути владою заpади кохання. Воно ваpте цього. Хiба це не краще? Тодi чому все не так? Я так хотiла, щоб Гай був щасливим, вiн ще такий чистий, pадiє, як дитина… Чому вони всi гинули, тi, кого я любила? Я не витpимаю цього ще pаз. Я пpопаду без нього. <…> Hе дай йому загинути. Допоможи менi. Hавiть, якщо ми помилилися, i все це даpемно…. Хочеш, я збудую тобi новий хpам i пpинесу таку жеpтву, як жоднiй Богинi? … Беpежи його, Iзiдо [10, с. 214–215].
Наведений фрагмент ілюструє зразок монологу персонажа, який перебуває сам на сцені. Утім, така комунікація не має спрямування «Я–Я», оскільки конкретно адресоване молитовне мовлення постійно маркується звертаннями (Ізідо), питальними конструкціями (Хіба це не краще?) та імперативними формами (прости, не дай, допоможи, бережи) і є, відповідно, прикладом персонального монологу, маючи конкретного, хоч і нереального, пасивного адресата – богиню Ізіду.
Усамітнені монологи, структуровані за моделлю «Я–Я» комунікації, драматург використовує значно рідше, ніж персональні. Утім, такі монологи, будучи зразком автокомунікації, – мовлення, спрямованого на самого адресанта [6, с. 10], усе одно характеризуємо наявністю маркерів зверненого мовлення: звертань, питальних та імперативних конструкцій, займенниково-дієслівних форм другої особи. Наприклад (тут і далі підкреслення наше – В. К.):
ДІВЧИНА. Ой, а де це я? Ніби якась контора… Може, витверезник? А де всі? Це я що, одна п’яна на все місто? У нас що, сухий закон? Так і я сухе вживаю. І чого так холодно? (Тільки-но помічає, що майже гола). Ой, мамо! Хоч би ряднинкою якою прикрили. Так ні, холонь, мила, запалення легенів схоплюй. (Помічає стос простирадл, загортається в одне з них, щось на зразок грецької туніки). Буде стиль «антік». (Бачить реєстраційний журнал на столі). Журнал моргу № 5. Ой, мамо міа, так це ж морг! Допилася ти, подруго, до ватерлінії… Повний провал пам’яті із частковим збереженням інтелекту… Агов, тут є хто живий? Хоча які живі в трупарні? [8, с. 255].
Концептуальна концентрація надперсональних монологів щонайкраще передає моральні й естетично-оцінні компоненти мовної картини світу персонажа, вираженої переплетенням асоціацій та емоцій, наприклад:
МЕССАЛІНА (протягом монологу поволі наближається до авансцени). Дідько б забрав ці славнозвісні римські дороги. Бозна-чого тут тільки не валяється. Через цього клятого вільновідпущеника, сто чортяк йому попід ребра, я маю блукати поночі, мов якась жебрачка. (Мрійливо). І чому я не віддала Нарциса в гладіатори, доки він був рабом? На бій із тигром! Чи ні, тигр для нього – розкіш, от крокодильчика б невеличкого – саме воно… Здається, я майже вдома, вишнями пахне… (У глибині сцени промайнула тінь. Мессаліна завмирає). Тільки б нікого не зустріти… Якась дивна тінь, зникла. (тихо, злякано). А раптом це та примара, про яку пліткували слуги? (Дістає оберіг, шепоче молитву, озирається). Ні, мабуть, здалося… Щось мені це нагадує. Ніч, страх, тіні… Точно, все як тоді, сім років тому… <…> Холодно, до кісток холодно… І гидко від усього до нудоти. Як виборсатись із потоку суцільного лукавства, де нічогісінько справжнього? Не хочу, не можу так жити [10, с. 176].
Наведений уривок дає змогу витлумачувати такі усамітнені монологи як своєрідне внутрішнє мовлення, потік свідомості – категорію, актуалізовану передусім як прозаїчну. Потік свідомості передбачає подання інформації «безпосередньо, у вигляді окремих ланок в асоціативному ланцюгу розумового процесу, що становить внутрішнє мовлення персонажа» [4, с. 158]. На мовному рівні спонтанна емоційно-мисленнєва діяльність персонажа відбита перерваними, неповними реченнями, парцеляцією, загальною предикацією висловлення.
Іншою поширеною монологічною формою в досліджуваному драматургічному дискурсі є звернені (персональні) висловлення, представлені розповіддю, описом чи розмірковуваннями персонажа. Такі монологи в діалогічній тканині п’єси сприймаємо як своєрідні відхилення від конкретної комунікативної ситуації, заглиблення адресанта у власні почуття, думки. Найчастіше персональні монологічні висловлення передають розповідь-спогади дійової особи й зазвичай актуалізовані попередньою реплікою, наприклад:
ДІВЧИНА. Чому? Із чого все почалося?
ДЕН. Із чого? Мабуть, усе почалося з жарту. Я артист, клоун. Іноді люблю грати з людьми – мені нудно у звичайному житті, розумієш? Коли познайомився з Лікою, я жартома відрекомендувався страховим агентом. Колись я справді кілька місяців пробував. А потім зрозумів – їй імпонує ця роль. Вона юристка, працює в банку, усе солідно, надійно… Така собі ділова леді. І раптом блазень. Шанси – нульові. Страховий агент – може, і не директор банку, але ж серйозніше. І все було більш-менш нормально. Поки вона не привела клієнтку. <…> Мабуть, ти нічого не зрозуміла? [9, с. 126].
У структурі монологічного тексту, що має тісний зв’язок з попередніми й наступними репліками дійових осіб, вичленовуємо своєрідний «вихід» і «повернення» до конкретного комунікативного акту. Це, зокрема, наявність безпосереднього звернення до комунікативного партнера, вираженого питальними або імперативними конструкціями, на початку й у кінці монологу (див. підкреслення). Відповідна схема є типовою для сучасного зверненого монологу, що має обрамлення (речення безпосередньо звернені до конкретного адресата), яке трансформує комунікативний акт, переводить монологічне мовлення в іншу контекстуальну сферу.
Персональні монологи перебувають на векторі «Я–Він» спілкування, про що свідчить постійна орієнтація на конкретного реципієнта, відбита в монологічному мовленні займенниками другої особи, дієслівними формами наказового способу. Монологи-розмірковування характеризує підвищена значущість концептуально-естетичного змісту, що, відбиваючи життєву філософію, розкриває внутрішній світ героя й наближує читача / глядача до автора. Наприклад:
ВІН. Якщо ти маєш на увазі, чи не вилізав звідти гуманоїд і не вітався зі мною за ручку – то ні. Цього не було. Але все-таки контакт був… Тільки подумки… <…> Коли я їх уперше побачив, у мене в голові з’явилися якісь сторонні думки. Раптові і чужі. Ніби нізвідки. Думки про те, що це якась паралельна цивілізація. І вони оволоділи не тільки простором, а й часом. Я збагнув, що наша найбільша біда в тому, що ми не розуміємо часу. Ми щось плануємо і живемо в ілюзії, що так і станеться. А стається інакше. Катастрофи, хвороби, війни і просто збіг обставин. Ми живемо, ніби сліпі кошенята у цілковитій темряві майбутнього. Логіка подій часто видається незбагненною. І це ламає нас, доводить до відчаю. У цій сліпоті ми ранимо одне одного і ранимося самі… І тільки потім, озираючись у минуле, починаєш розуміти долю… [7].
Змістове наповнення наведеного монологу значно посилює його роль у структурі драматургічного тексту, розширює коло адресатів повідомлення від конкретного персонажа до безлічі реципієнтів твору, трансформуючи персональний монолог в екстраперсональний. Такий монолог уможливлює найвигідніше розташування автором потрібних йому смислів і настанов.
Отже, в аналізованих п’єсах наявні усамітнені й звернені, персональні й надперсональні монологи. Монологізована форма мовлення в сучасному драматургічному дискурсі, незважаючи на максимальний синтез монологу й діалогу, відрізняється своєрідним відстороненням від реального комунікативного акту. Насичення монологу концептуально-емоційною інформацією засвідчує посилену увагу драматургів до цієї форми мовлення.
Література
- Винокур Т. Г. О языке современной драматургии / Т. Г. Винокур // Языковые процессы современной художественной литературы. – М. : Наука, 1977. – С. 130–197.
- Гельгард Р. Р. Рассуждения о диалогах и монологах (к общей теории высказывания) / Р. Р. Гельгард // Сборник докладов и сообщений лингвистического общества. – Т. 2. – Вып. 1. – Калинин, 1971. – С. 28–153.
- Лотман Ю. М. Семиосфера / Ю. М. Лотман. – СПб. : Искусство–СПБ, 2000. – 704 с.
- Михайлов Н. Н. Теория художественного текста / Н. Н. Михайлов. – М. : Издательский центр «Академия», 2006. – 224 с.
- Неждана Неда. І все-таки я тебе зраджу [Електронний ресурс] / Неда Неждана. – Режим доступу : http://www.kurbas.org.ua/dramlab/neda/IvsetakyIa.
- Неждана Неда. Коли повертається дощ / Неда Неждана // Сучасна українська драматургія : альманах / упорядн. В. Фольварочний. – К. : Укр. письменник, 2006. – Вип. 2. – С. 170–215.
- Неждана Неда. Самогубство самотності [Електронний ресурс] / Неда Неждана. – Режим доступу : http://www.kurbas.org.ua/dramlab/neda/ samogubstvo.
- Неждана Неда. Той, що відчиняє двері / Неда Неждана // Потойбіч паузи: альманах молодих письменників столиці. – К. : Фенікс, 2005. – С. 254–264.
- Неждана Неда. Угода з ангелом / Неда Неждана // Дніпро. – 2010. – № 4. – С. 75–127.
- Неждана Неда. Химерна Мессаліна / Неда Неждана // У пошуку театру : антологія молодої драматургії. – К. : Смолоскип, 2003. – С. 159–226.
- Одинцов В. В. О языке художественной прозы. Повествование и диалог / В. В. Одинцов. – М. : Наука, 1973. – 104 с.
- Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія / О. Селіванова. – Полтава : Довкілля – К, 2006. – 716 с.
- Українська мова : енциклопедія / ред. В. М. Русанівський. – К. : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2007. – 856 с.
- ХализевВ.Е. Драма как род литературы / В. Е. Хализев. – М. : Изд-во Московского университета, 1986. – 262 с.