Ключові слова: містичний досвід Відродження, містика, богопізнання, релігійна філософія, гуманізм, антропоцентризм, інтелектуалізм, «вчене незнання», інтелектуальне бачення, містицизм, «духовний коловорот», «алфавітний колообіг».

 The problem of the content of mystical experience of the Renaissance as a phenomenon is primarily epistemological, we can say that it is not enough investigated and discussed. In order to fill in the gaps, in the article it has been researched and analyzed the main determinants of the Renaissance idea of mystical experience that emerged from the influence of cultural paradigm of the era and the prevailing philosophical system that became the basis of the mystical teachings of the Renaissance.

Keywords: Renaissance mystical experience, mysticism, knowledge of God, religious philosophy, humanism, anthropocentrism, intellectualism, «learned ignorance»,intellectual vision, mysticism, «spiritual vortex», «alphabetical circulation».

Містичний досвід (релігійний досвід, духовний досвід) – досвід зустрічей людини з Вищою Реальністю, який зазвичай є суб’єктивним, тобто особистісним, таким, який сприймається людиною по-своєму, почуття безмежної таємниці, яка присутня в житті людини, відчуття залежності від божественної сили, яка знаходить своє відображення в об’єкті його сприйняття, почуття провини та страху перед божим судом, а також почуття внутрішнього умиротворення  та надія на божественне всепрощення гріхів людині, яка за своє сутністю є грішною [3]. Говорити про об’єктивний опис цього феномену неможливо. Це тому, що він особистісний, суб’єктивний і по-різному проявляється у суб’єктах його переживання. Але здебільшого він має спільні риси та особливості, що дає змогу більш точно визначити характер його проходження та прояву як такого.  Вчені зайнялися дослідженням містичного досвіду. Вивчили подібності та відмінності між різними проявами цього досвіду, що дало можливість дослідження цього предмету [2, с. 17].

Релігійні та містичні традиції розглядають містичний досвід як дійсні зустрічі з Богом або богами, або дійсний, реальний контакт з іншими реальностями. Є і інша точка зору – містичний досвід сприймається як функція головного мозку, яку можна вивчити, дослідити. Різні релігійні традиції по-різному розглядають містичний досвід. Він виступає як єднання з Богом, як подолання обмеженості власного буття і злиття з Божественним світом, який дає можливість людині пізнати ту Вищу Реальність до якої вона прагне. Також він розуміється як повне роз’єднання з матеріальним світом, осягнення істинної природи людини через втрату соціальних рамок, заборон і втрату залежності від матеріального світу.

Містичний досвід загалом має чотири основні характеристики:

–                     Невимовність (ineffable) – один з критеріїв розпізнавання релігійного досвіду. Людина, яка пережила єднання з надприроднім не в змозі описати це словами. Вона не може підібрати найбільш точні слова для опису отриманого нею досвіду. Суб’єкт пізнання цього феномену не здатний повною мірою висловити сутність даного роду переживань.

–                     Інтуїтивність (noetic) – містичний досвід, отриманий людиною, виступає як особлива форма пізнання. Вона є інтуїтивною. Проникаючи в глибину істини, людина не в змозі це зрозуміти за допомогою розуму. Тобто, розум тут грає меншу роль. Особистісні відчуття людини, її почуття та переживання виходять на перший план. Ці моменти внутрішнього просвітлення є надзвичайно важливими для людини, яка це пережила.

–                     Короткочасність (transient) – ці процеси зазвичай тривають від тридцяти хвилин до двох годин. Зникаючи, вони поступаються місцем повсякденній свідомості. Людині важко їх відтворити чи навіть добре запам’ятати. Залишаються лише відчуття, які отримала людина під час проходження цього процесу.

–                     Бездіяльність волі (passive) – містичний стан можна викликати довільно – це і молитва, і довільні рухи, і зосередження уваги. Та все ж після його наступання людина відчуває себе повністю залежною від трансцендентного і не може контролювати себе. Виникає почуття повного злиття з Вищою реальністю, яка володіє самим суб’єктом сприйняття. Відчуття паралізованості та повної влади над людиною якоїсь вищої сили [8].

Існує два типи релігійного досвіду:

–                     Опосередкований – це коли людина намагається досягти єднання з трансцендентним за допомогою допоміжних засобів – таких, як: ритуали, релігійні рухи, тотемні об’єкти та природа.

–                     Безпосередній – безпосередній досвід приходить до людини без будь-яких засобів, без будь-якого втручання. Божественне сприймається безпосередньо.

Релігійний досвід може бути чотирьох видів:

–                     Нумінозний – всім видам релігійного досвіду незалежно від культурного середовища притаманний один спільний фактор, який визначається як «нумінозний». «Нумінозний» досвід включає два аспекти: «mysterium tremendum» – тенденція викликати страх та трепет, «mysterium fascinas» –  тенденція зачаровувати, притягати та підкоряти.

–                     Екстаз – при цьому виді релігійного досвіду, людина, яка його отримує відчуває повну втрату контролю над своїм тілом і їй здається, що душа чи дух залишають її. Зміст екстатичних переживань полягає в тому, що суб’єкт його отримання  подорожує по різних світах при цьому набуваючи досвіду та знання про вищу реальність.

–                     Несамовитість – Бог відкривається людині при несамовитості ззовні. Свята сила входить в тіло людині, оволодіваючи нею. Екстаз та несамовитість мають спільні риси, вони чимось схожі між собою.

–                     Містичний – цей досвід протилежний нумінозному досвіду. При містичному досвіді суб’єкт його отримання зливається з Вищою трансцендентальною реальністю, космосом або божеством.

Британський сходознавець Роберт Чарльз Зенер виділив два різновиди містичного досвіду: природній містичний досвід та релігійний містичний досвід [9].

До природнього він відносив злиття зі своїм глибинним «Я» або переживання єдності з природою. Містичний представляє собою духовний досвід, який здатний надати глибокий вплив на індивіда.

Духовне пробудження – релігійний досвід, який веде до самореалізації або встановлення зв’язку з духовними аспектами буття.

Відродження – культурна епоха Європи, яка прийшла на зміну доби Середньовіччя. Хронологічні рамки – 13 – 16 ст. Головні характеристики цієї епохи – світськість та її антропоцентризм, тобто зосередження на людині та її діяльності. Філософія цього часу була звернена до традиції античності.  Тому і називається цей період добою Відродження. Сам термін «відродження» свідчить про бажання повернутись до чогось, про бажання відродити втрачені цінності, віднайти відповіді в минулому на запитання, які ставить перед собою людина. Передумовою була криза феодалізму. Почалось засудження церковної ідеології Середньовіччя – католицької релігії та схоластичної філософії. Людина як центр філософських досліджень виступала не лише як результат Божественного творіння, а і як результат космічного буття. Аналіз людини робився не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування. Почалось цінування людського розуму, вимагалось гідне ставлення до нього. У великих містах почали виникати світські центри науки та мистецтва. Важливо зазначити, що на діяльність цих осередків не мала впливу церква. Новий світогляд, який був сформований в цей період, повернувся до Античності тому, що побачив у її філософії приклад гуманістичних, неаскетичних відносин. Важливим було винайдення у XV столітті книгодрукування. Це зіграло неабияку роль у розвитку світогляду того часу. Адже, за допомогою книгодрукування стало можливим поширення нових поглядів, які базувались на філософських принципах досвіду Античності, по всій Європі.

Релігійна філософія Ренесансу, можна сказати, глибоко вкорінена в класичному гуманізмі. Вона дуже близька до античної філософії. Людина як центр світу з її орієнтацією на себе та на свій розум являється головним у світогляді Відродження. Фундатором цієї філософії вважається Фічіно. Цікаво те, що він як людина, яка була захоплена старовиною далеко не розглядав її з розсудкової чи естетичної сторони. Філософ швидше бачив в ній глибоко релігійність. У вченнях про містичний досвід Відродження виділяють два процеси пізнання. У філософії Ренесансу питання пізнання було чи не найважливішим. Воно ділилося на суб’єктивне та об’єктивне. Перше базувалось на різноманітних здатностях душі. Друге – форми знання, які є відмінними, але взаємопов’язаними.  Суб’єктивне пізнання було  характерним для гносеології Миколи Кузанського і згідно з ним процес пізнання – це рух від відчуття та уяви через розсудок до інтелекту, виходячи з того, що «розум складається зі здатності мислення, розмірковування, уяви та відчуття» [7, ст. 432]. Інший варіант зустрічається у Піко делла Мірандоли, який зазначає, що «якщо з допомогою моралі сили пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж… з допомогою діалектики буде розвиватися розум, і з багатств  Божого дому… наближуючись до священної теології» [10, с. 512]. Порівнюючи ці підходи, можна сказати, що відмінностей як таких немає. І питання ще буде в тому чи важливі вони насправді, адже справу потрібно мати лише з контекстом на тлі якого кожен ренесансний платонік розгортає своє специфічне бачення змісту пізнавальної діяльності, де насправді важливим є не процес, який має багато етапів, а швидше мета та кінцевий результат. Цей підхід є найбільш оригінальним і саме він використовувався у питаннях дослідження ренесансної філософії. Говорячи про ренесансний містицизм, думаю, перш за все потрібно звернутися до філософії Миколи Кузанського та до його docta ignoratia (вчене незнання) – об’єднання інтектуалізму та містицизму в теорії пізнання. Буття Абсолюту філософ розглядає як щось безкінечне, нескінченне, неосяжне. І саме тому в процесі богопізнання людина потребує чогось такого, що дало б змогу їй вийти за межі свого обмеженого розуму та досягти надприродного та необмеженого. «Бог застосував при створенні світу арифметику, геометрію і музику разом з астрономією». [6, с. 140]. Математика, за Кузанським, здатна пояснити природу людського дискурсивного мислення, який насправді «має таке відношення до істини, як багатогранник до кола: будучи вписаним у коло, він тим до нього подібніший, чим більше кутів має, але навіть за умови збільшення своїх кутів до нескінченності він ніколи не стане рівним колу, якщо не виявиться тотожним йому» [6, с. 53]. Отже, вчене незнання виступає лише як visio intelectualis – інтелектуальне бачення, яке засноване на геометричних аналогіях і яке має на меті наслідування людським розумом унікального й властивого лише Богові феномену «збігу протилежностей», де «все поза будь-якою складеністю і з частин, і не так, що одне є це, а інше – відмінне, а так, що одне є все і все є одне» [6, с. 413]. Отже, процес пізнання Бога, який Кузанський описав досить вдало, думаю, математизував, носить інтелектуальний та проектований на суб’єкта пізнання Вищої Реальності характер. Він виступає не як процес обожнення індивіда, швидше навпаки – процес поглинання богом самої людини.

Існували і інші погляди, підходи щодо осягнення людиною трансцендентного. Зокрема, Піко делла Мірандола, який був християнським каббалістом, наголошував на тому, що гуманізм прокладає свій шлях до Бога шляхом вивчення гебрайської мови, тому що Творець являє себе людям і світу саме через слово. На думку прихильників каббали, якщо і студіювати, то, безперечно, лише ту, яка у вустах Творця створила все існуюче, яка апріорі є носієм таємних знань, у тому числі й тих, що неодмінно допоможуть усьому створеному, а найперше людині повернутися до першоджерела. Піко розглядав мову не просто як засіб для досягнення кінцевої мети, тобто об’єднання з Вищою Реальністю, він також вбачав у гебрайському алфавіті декодування численних існуючих у світі імен Бога, але в першу чергу найпоширеніших – десяти сефірот. «Алфавітний колообіг» може проводитися кількома способами: через подовження чи скорочення слів, транспортування букв у слові, а також через переведення слів у їхні числові відповідники й подальші операції, які мають проводитись з цими словами [4, с. 180]. Проробляючи такий процес, Мірандола, наголошує на тому, що за допомогою таких дій він проникає в саму суть божественної природи, доходячи до висновку, що ім’я Ісус, якщо трактувати його згідно з кабалістичними принципами означає Бог, Син Божий та мудрість Отця в божественності третьої особи. Цікаво те, що Піко також говорить про практичні способи досягнення злиття з трансцендентним. Одним з цих способів є медитація, яка направлена на те, щоб відокремити душу від тіла і ні в якому разі навпаки – тіло від душі. Мова та певні практики за теорією Піко делла Мірандоли є засобами для знаходження в собі сакрального. Безперечно, каббала на той час була авторитетною течією, яка мала потужну теоретичну та практичну базу.

Та все ж не можна не згадати про любов як гносеологічний акт Фічіно. Лише людині притаманний такий емоційний стан як любов. У контексті ренесансної культури цю надзвичайно популярну течію започатковує Фічіно. Це звичайно вже зустрічалось раніше, ще до інтерпретації Марселя, у теорії платонічної, а також у християнській любові. Філософ розробив вчення про «духовний коловорот», який бере свій початок від Бога і проходячи через людину завершується в ній же і називається трьома іменами: красою, любов’ю та насолодою [5, с. 146]. Виходячи з його теорії, можна зробити висновок, що людині потрібно приєднатися до нескінченного потоку любові, яким вона буде віднесена до заданої собою мети. Проблема всієї цієї теорії фічиновської любові полягає в тому, що надзвичайно важко знайти отой істинно-божественний потік любові для того, щоб включитись в цей «коловорот». Світ має дві сторони – погану і хорошу. Тому також проблематичність існує ще в тому, щоб суб’єкт пізнання Вищої Реальності зміг знайти той єдиний правильний універсум, який містить в собі істину.

Загалом, говорячи про містичний досвід Ренесансу, можна сказати, що погляди на отримання релігійного досвіду огорнені інтелектуалізмом. Думаю, це спричинено тим, що самій епосі Відродження було характерним звернення до античності, тобто розроблення та інтерпретація світогляду, який орієнтується на саму людину, її розум, до якого вимагали ставитись з гідністю. Кожен з засобів єднання з вищою реальністю, який був описаний, обов’язково звернений на індивідуальність. Людина розглянута як центр на якого все направлено та від якого все виходить. Не тривіальне пізнання світу чи навіть того, що лежить в його основі, спонукає до напруження духовних сил. Сакральне богопізнання розглядається як акт, який спрямований на вихід людини за межі власних рамок, за межі свого буття, осягнувши при цьому трансцендентну істину, яка вивільняє людину з обмеженого матеріального світу і дає можливість розчинитися у невідомому і відчути об’єднання з вищою силою, яка є першоджерелом.

Список використаної літератури:

1. Біблія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/
2. Батай М. «Внутренний опыт». СПб, 1997. – 29 с.
3. Василенко Л. І. Філософський словник. М., 1999. – 154 с.
4. Гарен Э. Проблемы итальянского Возрождения: избранные работы / Э. Гарен . – М.: [б. и. ], 1986. – 275 с.
5. Горфункель А.Х. Філософія епохи Відродження. М., 1980. – 450 с.
6. Кузанский Н. Об ученом незнании / Н. Кузансикй // Сочинения: в 2 т. – М.: [б. и.], 1979. Т. 1.
7. Кузанский Н. Книги простеца/ Н. Кузанский  // Сочинения: в 2 т. – М.: 1979. – С. 432
8. Кураєв, В. І. Релігійний досвід / Енциклопедія епістемології та філософії науки. М.: «Канон +», РООІ «Реабілітація», 2009. 1248 с.
9. Польська К. О. До питання про наукове богословському методі / К. О. Польської // Питання філософії. – 2010. – N 7. – С. 93-101.
10.  Пико делла Мирандола ДЖ. Речь о достоинстве человека: история естетики. / Дж. Пико делла Мирандола // Памятники мировой эстетической мысли: в 5 т. – М.: 1962. – C. 512