У статті розглянуто наслідки для економіки країни від залучення міжнародного капіталу; наведені позитивні і негативні процеси, що виникають внаслідок зростанням боргів корпоративного сектору економіки та запропоновано шляхи їх подолання.

 Ключові слова: корпоративний борг, зовнішні запозичення, валовий зовнішній борг, зовнішні запозичення.

Постановка проблеми. Залучення закoрдонного фінансування дoзвoляє екoномічним агентам – кoмпаніям, банкам, державі – зменшувати вартість запoзичення за рахунoк більш низьких ставок на міжнарoдному ринку і збільшувати oбсяг ресурсів, щo стимулює інвестиції, спoживання і зроcтання ВВП. Тим не менш, дoсвід недавніх криз свідчить про те, що активні зовнішні запозичення істотно збільшують ризики для всієї економіки [5].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Важливий внесок у дослідження проблеми зовнішньої заборгованості зробили вітчизняні науковці: Унковська Т. Є., Вахненко Т. П., Гальчинський А. С., Варналій З. С., Майстришин В. Я., Белінська Я. В., Жаліло Я. А. та ін. З-поміж іноземних учених необхідно виділити: російських – О. Потьомкіна та А. Шабаліна, американських – А. Пресбітеро та К. Ріцерца. Останні, зокрема, проаналізували взаємозв’язок між зовнішньою заборгованістю і економічним зростанням, між витратами на обслуговування боргу та інвестиціями. Разом з тим, на нашу думку, недостатньо уваги приділяється управлінню корпоративним боргом.

Мета дослідження пoлягає в дoслідженні впливу зрoстання забoргoваності корпоративного сектору на економіку країни та пошук шляхів вдосконалення управління нею.

Виклад основного матеріалу. Швидке накопичення зовнішнього боргу суб’єктами економіки України стало відображенням процесу глобалізації корпоративних фінансів і в короткостроковому періоді генерувало позитивні економічні ефекти. Йдеться передусім про зниження вартості позикового капіталу на внутрішньому ринку; підвищення норми внутрішнього нагромадження капіталу; розвиток національної банківської системи; збільшення кількості фінансових альтернатив для вітчизняних позичальників, отримання доступу до довгострокових ресурсів міжнародного ринку капіталів. Проте, з іншого боку, за високих обсягів зовнішньої заборгованості посилювалася вразливість національної фінансової системи до дії несприятливих чинників, таких як погіршення умов торгівлі для національної економіки, девальвація національної валюти, зростання відсоткових ставок за позиками, зменшення попиту нерезидентів на боргові зобов’язання вітчизняних позичальників тощо.

Високий зовнішній борг корпоративних позичальників часто ставав рушійною силою у поширенні фінансових криз наприкінці XX — на початку XXI ст. Як правило, позичальниками на міжнародних ринках виступають важливі системоутворюючі суб’єкти — як державні, так і приватні, проблеми яких можуть поширюватися на всю економіку. Багато з них мають стратегічне значення для безпеки держави, а тому їх дефолт і перехід в іноземну власність вважаються неприйнятними, що потребує активних дій з боку уряду. У багатьох випадках участь держави у врегулюванні корпоративних боргів приводить до істотного вливання державних коштів [4].

Загалом, існує тісний взаємозв’язок між зовнішньою заборгованістю і економічним зростанням, між витратами на обслуговування боргу та інвестиціями. Результати емпіричних досліджень, що були проведені на основі даних 152 країн, що розвиваються (в т.ч. країни СНД), в період 1977-2002 років показали, що висока зовнішня заборгованість призводить до скорочення внутрішніх доходів, зниження економічного зростання за рахунок обмеження ліквідності. Так, збільшення показника відношення боргу до експорту на 10 % призводить до зниження темпів зростання ВВП на душу населення на 0,12 відсоткового пункти. Крім того, постійні витрати на обслуговування боргу на порядок знижують якість та ефективність іноземних інвестицій [1, c. 27].

Цікавим є той факт, що з теоретичної точки зору обґрунтування причин нарощування зовнішнього корпоративного боргу пояснюється на основі моделі, так званого, “синдрому надмірного запозичення”. У цiй моделі допускається, що раціональний економічний агент схильний до залучення надмірних позик, оскільки прибутки від використання запозичених коштів він отримує одноосібно, а збитки у кризових умовах можуть бути перекладені на інших членів суспільства (при наданні позичальникам фінансової допомоги урядом, здійсненні виплат із державної системи страхування вкладникам неплатоспроможних банків тощо) [2].

Проте не слід розуміти наявність зовнішньої заборгованості як суто негативного явища. Наявність помірної заборгованості має ряд переваг за умови їх ефективного управління. Позитивний вплив на економіку країни внаслідок зростання боргу приватного сектору матимуть такі чинники: прискорення темпів економічного зростання; можливість здійснення масштабних капіталовкладень і реалізації довгострокових програм розвитку; кошти залучаються під значно менший відсоток і строки їх залучення мають довгостроковий характер порівняно з можливостями вітчизняної системи; позики, залучені суб’єктами господарювання, як правило, мають інвестиційне спрямування; реалізація програм довгострокового кредитування банками фізичних і юридичних осіб тощо.

Серед негативних явиш, пов’язаних із збільшенням корпоративної заборгованості, слід відзначити, насамперед, залежність вітчизняної фінансової системи від кон’юнктури світової фінансової системи; нестабільність валютних курсів, яка може вплинути на можливості виконання зобов’язань у визначені строки; невідповідність валюти запозичень і валюти основної частини активів суб’єкта господарювання; розриви у строках між залученими коштами на зовнішніх ринках і строками надходжень коштів від реалізації інвестиційних проектів, кредитування банками суб’єктів господарювання; неможливість виконати зобов’язання при ускладненнях з доступом до джерел іноземної валюти; низька ліквідність світових фінансових ринків може знизити можливості щодо реструктуризації заборгованості [8, c. 279].

Очевидним є те, що і плюси, і мінуси зростання зовнішнього корпоративного боргу є достатньо вагомими. Тому державі необхідно мати в арсеналі низку інструментів впливу, які дозволять ефективно впливати на таку заборгованість. Практика останніх років довела, що чітко сформульованої політики управління зовнішнім при ватним боргом в державі не існує. На думку багатьох дослідників, це мають бути заходи як прямого, так і опосередкованого впливу. Хоча перевагу слід надавати саме непрямим методам, адже “прямий контроль” за потоками капіталів спонукає економічних агентів до ведення недобросовісного бізнесу та ізолює внутрішній ринок капіталів [2, с. 18].

Розглядаючи українську практику залучення зовнішніх ресурсів банками та корпоративним сектором в останні роки, то можна виявити цілу низку негативних процесів. По-перше, надходження іноземного капіталу до економіки України супроводжувалося поглибленням від’ємного сальдо поточного рахунку платіжного балансу, що супроводжувалось прискоренням темпів інфляції, нарощуванням імпорту товарів саме споживчих, переоцінкою вартості цінних паперів та роздування “бульбашок” на ринках реальних активів, зокрема житлової нерухомості. На противагу Україні, більшості країн із низьким і середнім рівнем доходів вдалося істотно збільшити профіцит поточного рахунку платіжного балансу та скоротити розмір зовнішнього боргового навантаження.

По-друге, стрімке зростання зовнішньої заборгованості корпоративного сектора в Україні, внаслідок недостатньо ефективного використання залучених коштів, не супроводжувалося адекватним збільшенням надходжень від експорту. По суті, в процесі формування зовнішнього національного боргу в Україні було порушено базовий критерій гарантування зовнішньої платоспроможності: при залученні зовнішніх позик вартість нетто-експорту товарів і послуг має зростати на величину виплат нерезидентам, або зростання надходжень від експорту має покривати сплату основної суми та відсотків за зовнішнім боргом.

По-третє, зовнішні позики, які залучалися державними підприємствами та комерційними банками України, мали переважно споживче спрямування, що також порушувало один із основних критеріїв ефективності зовнішніх запозичень. Яскравим прикладом такого порушення була НАК “Нафтогаз України”, коли на фоні згортання інвестиційних програм збільшила власний борговий портфель на більш як 2 млрд. дол. [5].

Враховуючи ситуацію, що склалась і наведені негативні наслідки, важливе значення для національної економіки має не стільки сам факт існування зовнішнього боргу, скільки управління ним. Насамперед, для нівелювання негативного впливу зовнішніх приватних запозичень управління боргом повинно вирішуватися на державному рівні, оскільки досягнення боргом певних критичних меж є реальною загрозою фінансовій безпеці держави, яка може проявлятись в обмеженні державного суверенітету.

Перш за все, з метою уникнення перетворення зовнішнього боргу корпоративного сектору у зовнішній державний борг необхідно забезпечити жорсткий контроль Міністерства фінансів України над цільовим використанням коштів, наданих суб’єктам господарювання під державні гарантії.

В умовах макроекономічної нестабільності потрібно законодавчо регламентувати максимальну величину співвідношення зовнішнього боргу комерційних банків з національним капіталом до вартості їх статутних активів. В період, коли проблема стабільності банківської системи не є нагальною, необхідно відмовитися від практики залучення короткострокових обумовлених кредитів МВФ на користь довгострокових кредитів під фінансування конкретних програм економічного розвитку [3, c. 230].

В той же час здійснення ефективного управління зовнішнім корпоративним боргом України передбачає розробку концепції такої стратегії, з точки зору якої борг розглядатиметься не як борговий тягар на національну економіку, а як інструмент механізму забезпечення економічного зростання країни. Виділимо два основних напрямки концепції боргової стратегії України:

1) повна відмова від нових зовнішніх приватних запозичень;

2) здійснення нових зовнішніх запозичень у безпечних розмірах і тільки на інвестиційні цілі.

Зовнішні приватні запозичення необхідні для забезпечення платоспроможності суб’єктів господарювання та досягнення економічного зростання. Тому другий напрямок розробки боргової стратегії є більш прийнятним для України і він має базуватися на наукових засадах. Структуру і розмір зовнішнього корпоративного боргу слід прогнозувати на декілька років, наслідком чого буде стабільне економічне зростання й потужна фінансова система [7, c. 234].

Таким чином, щоб уникнути наслідків зростаючої зовнішньої заборгованості та гарантувати стабільність валютно-фінансової системи України, слід застосувати ряд методів і механізмів, які, з одного боку, призведуть до зменшення ризиків зовнішньоборгового фінансування, а з іншого – роблять економіку стійкішою до негативного впливу глобальних чинників.

1. Прискорити темпи накопичення офіційних валютних резервів. Нарощування міжнародних резервів України має відбуватися відповідно до обсягів приросту валового зовнішнього боргу. При цьому, варто врахувати практику урядів країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються, які в періоди масштабного надходженні іноземних капіталів намагалися уникати надмірного розширення внутрішнього попиту і дефіциту поточного рахунку через активне нарощування міжнародних резервів. Більшість із них здійснювали політику максимально повного резервування зовнішніх надходжень у складі міжнародних резервів країни через проведення інтервенцій центрального банку на валютному ринку.
2. Реалізувати комплекс заходів структурної та зовнішньоекономічної політики, спрямованих на зростання обсягів національного експорту і стримування експансії імпорту споживчих товарів і послуг. Зміцнення торговельного балансу України і накопичення достатнього обсягу валютно-фінансових ресурсів зменшуватиме ступінь вразливості платіжного балансу до несприятливих тенденцій у сфері руху міжнародних капіталів. У цьому контексті слід зазначити, що правила СОТ не перешкоджають становленню нормальної системи митного контролю (перекриттю каналів для “чорного” і “сірого” імпорту), а також наданню підтримки національним експортерам у формі страхування ризиків і кредитування експортних контрактів, лобіювання їхніх інтересів на політичній арені. Більше того, ці правила передбачають можливість запровадження особливих умов оподаткування (на обмежений період часу) для молодих галузей.
3. Дотримуватися обмежень на розмір дефіциту бюджету (3% ВВП) і здійснювати зважену політику регулювання доходів населення. Продовження політики стрімкого зростання реальних доходів, не забезпечених зростанням реального ВВП, вестиме до поглиблення від’ємного сальдо поточного рахунку платіжного балансу (через нарощування імпорту споживчих товарів) та може стати пусковим механізмом дестабілізації фінансової системи України при зменшенні нетто-надходження іноземного капіталу. Слід також враховувати, що збільшення дефіциту бюджету потребуватиме залучення додаткових ресурсів для його фінансування, що може виявитися проблематичним при погіршенні кон’юнктури міжнародного ринку капіталів і зниженні довіри внутрішніх інвесторів до уряду.
4. Не вдаватися до підвищення номінального курсу гривні до долара США та утримуватися від різких стрибків обмінного курсу, оскільки стійкий дефіцит поточного рахунку, що спостерігається від початку реалізації політики зростання доходів населення, є відображенням низької конкурентоспроможності вітчизняних виробників, нездатних задовольнити зростаючий внутрішній попит і завоювати нові ніші світового ринку. А низький обмінний курс національної валюти, як відомо, є одним із основних важелів підтримання національної конкурентоспроможності, коли держава та суб’єкти ринку не здатні задіяти інші важелі (структурні, інноваційні, зовнішньополітичні тощо).
5. Стимулювати розвиток внутрішнього ринку капіталів, підвищувати зацікавленість учасників фінансового ринку у використанні гривневих інструментів. У цьому сенсі корисним може бути досвід інших країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються. Після руйнівних фінансових криз кінця 1990-х їхні уряди почали активно проводити операції, спрямовані на зниження заборгованості в іноземній валюті, та вживати заходів для розвитку внутрішнього ринку позикових капіталів. Найбільшого прогресу в розвитку ринку внутрішніх запозичень досягли Бразилія, Китай, Індія, Корея, Малайзія, Мексика, Туреччина та ПАР.
6. Посилити контроль за фінансовим станом державних підприємств — позичальників на міжнародних ринках і сприяти їхньому оздоровленню. Як відомо, зовнішні позики державних підприємств генерують системні ризики. Неспроможність одного підприємства виконати зовнішні зобов’язання з високою ймовірністю перекриє доступ до зовнішнього фінансування для інших, що може викликати ланцюгову реакцію корпоративних дефолтів і призвести до дестабілізації фінансової системи України. А тому проблема обслуговування зовнішніх боргів державними підприємствами заслуговує на найпильнішу увагу уряду і громадськості.
7. Запровадити норматив адекватності капіталу для банківських установ відносно їх зобов’язань перед нерезидентами. У фінансовій теорії добре відомий феномен морального ризику у діяльності комерційних банків, які схильні до проведення надмірно ризикових операцій з коштами вкладників; особливо ця проблема актуальна при проведенні банками активних і пасивних операцій в іноземній валюті. Прикладом може слугувати досвід Казахстану, де з квітня 2007 року для приватних банків запроваджено спеціальний норматив, згідно з яким обсяг їхніх зовнішніх зобов’язань не може перевищувати чотирьох-шести розмірів власного капіталу банків.

8. Створити дієву систему рефінансування НБУ довгострокових кредитів комерційних банків. Гроші мають випускатися в обіг під сформовані банками довгострокові активи інвестиційного спрямування, що попереджатиме утворення девальваційного нависання зовнішньоборгових зобов’язань корпоративного сектора та сприятиме активізації інвестиційної діяльності в економіці. Створення дієвої системи рефінансування НБУ комерційних банків має спиратися на наявність надійного забезпечення у вигляді державних цінних паперів. У цьому контексті першочергового значення набувають переорієнтація позикової діяльності уряду із зовнішнього фінансового ринку на внутрішній, поліпшення інвестиційних якостей державних облігацій та формування бази інституційних інвесторів [1].

Висновки. При регулюванні зовнішніх приватних запозичень (у тому числі банківських) необхідно, по-перше, виходити з національних економічних пріоритетів, а по-друге, враховувати макроекономічну роль, інституціональні та структурні особливості національних кредитних систем. Особлива роль при здійсненні приватних запозичень повинна відводитись чіткому контролю за їх цільовим використанням, строками погашення богу та процентами за ним. Спрямування запозичень повинно мати інвестиційний характер. Обов’язковою умовою при наданні позик приватним фірмам та компаніям має бути узгоджений план використання коштів із розрахованими показниками ефективності та результативності із врахуванням всіх можливих ризиків.

Список використаних джерел

1. Вахненко Т.П. Зовнішні корпоративні запозичення та ризики для фінансової стабільності [Електронний ресурс] // Дзеркало тижня. – 2010. – №6 (685). – Режим доступу: http://www.dt.ua/2000/2040/62033/.
2. Вахненко Т.П. Концептуальні засади управління зовнішнім національним боргом України // Економіка України.- 2007.- №1. – С. 14-24.
3. Вегнер Т.А. Вплив зростання державного боргу на конкурентоспроможність національної економіки [Електронний ресурс] // — Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nva/Ekon/2011./09veok.pdf
4. Іваницька О. З. Зовнішній борг і проблеми економічного розвитку // Вісник НБУ, –2011 – № 2.- с. 44 – 45.
5. Левківський І.І. Ризики зовнішніх запозичень у банківському секторі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/pspe/2010_1/Levkivskiy_110.htm
6. Лобунець Т. В. Наслідки залучення міжнародного капіталу: корпоративний борг // Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право). – 2010. – № 3(50). – С. 25-32
7. Пасічник Т.П. Аналіз, прогноз та обслуговування зовнішнього
   боргу України [Електронний ресурс] // Інноваційна економіка. Всеукраїнський науково
   виробничий журнал. – 2012. № 10. – С. 237. — Режим доступу: // archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/fkd/2011_1/part3/61.pdf
8. Печенюк Н. Н. Проблема управління зовнішнім державним боргом країни та шляхи її вирішення [Електронний ресурс] // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №7(121). – С. 274-283. Режим доступу: // archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/fkd/2011_1/part3/61.pdf