Питання політичної консолідації в діяльності ОУН на Галичині в міжвоєнний період


Notice: Undefined index: plus_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 670

Notice: Undefined index: bar_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 672

У статті проаналізовано діяльність ОУН, спрямовану на політичну консолідацію національних сил у Галичині між двома світовими війнами. Розкрито проблему консолідації національно-державницького політичного табору. Простежена політична співпраця, а згодом ворожнеча між ОУН та УНДО. Охарактеризовано причини, які перешкоджали сформувати єдиний національно-державницький політичний табір.
Ключові слова: консолідація, ОУН, національно-державницький політичний табір, УНДО.

Nazarii Voinarovych
The issue of political consolidation of the activity of the OUN in Galicia in the interwar period
In this article is analyzed the issue of political consolidation in the activity of the OUN in Galicia in the interwar period. Based on documents published by Ukrainian nationalists the problem of consolidation of the national-state political camp is solved. Is specified in which way the political cooperation, and subsequently the open hostility between the OUN and the UNDO had unfolded. Are noted the reasons why in western Ukraine in the interwar period there has not been founded any single national-state political camp.
Keys: consolidation, OUN, national-state political camp, UNDO.

Войнарович Назарий
Вопрос политической консолидации в деятельности ОУН на Галичине в межвоенный период
В статье проанализирована деятельность ОУН, направленную на политическую консолидацию национальных сил в Галичине между двумя мировыми войнами. Раскрыта проблема консолидации национально-государственного политического лагеря. Отслежено политическое сотрудничество, а впоследствии вражда между ОУН и УНДО. Охарактеризованы причины, которые препятствовали сформировать единый национально-государственный политический лагерь.
Ключевые слова: консолидация, ОУН, национально-государственный политический лагерь, УНДО.

Проблема політичної консолідації національних сил у міжвоєнний період є важливим чинником для вивчення суспільно-політичного становища у Галичині. Важливе місце у консолідаційних процесах належить ОУН. До сьогодні немає жодної праці, яка б розглядала цей аспект діяльності ОУН, тому ця тема є актуальною і важливою для повноцінного вивчення політичної консолідації на Західній Україні. В цій статті проаналізовано діяльність українських націоналістів у спробі консолідувати національно-визвольний рух. Дослідження спирається на низку документів виданих українськими націоналістами у міжвоєнний період. Окремі аспекти зусиль ОУН по консолідації національних силу Галичині підіймаються у працях М. Кугутяка, Ю. Сливки, Т. Панфілової, Л. Калиняка, І. Соляра, І. Федика. Мета статті – простежити діяльність ОУН націлену на консолідацію національних сил у Галичині в зазначений період.
Поразка української революції призвела до переосмислення політичних поглядів багатьох діячів Західної України. Більшість учасників революції виїхали в еміграцію, а інша частина і далі включилась в політичне життя, але після рішення ради послів Антанти 14 березня 1923 р. про передачу Західної України Другій Речі Посполитій на передові позиції в українському політикумі вийшли нові політичні особистості і організації.
Станом на 1923 р. на території Західної України сформувалося 4 політичні табори – національно-державницький, ліворадикальний, москвофільський і угодовський. Розбіжності між ними, а також конфронтації між партіями навіть одного табору призвели до того, що багато молодих діячів розчарувалися в діяльності останніх.
У 1925 році було створене Українське національно-демократичне об’єднання, яке стало провідною силою в легальному політичному русі на Західній Україні. Хоча в його політичній платформі і писалося про прагнення партії до створення незалежної України, але на ділі все виявилося зовсім іншим[9]. Партія стала на автономістські позиції, що викликало хвилю обурення в багатьох її членів, які вийшли з неї. Чимало свідомих українців Західної України наприкінці 1920-х рр. побачили недієвість ідей політичних партій і почали звертати свої погляди на новостворену організацію, що виступала з набагато радикальнішими поглядами Цією партією була Організація українських націоналістів (ОУН), у систему якої увійшло багато молоді через те, що молодь завжди визначалася набагато радикальнішими поглядами, а ОУН була партією, радикальні погляди якої були дуже близькими для молодих політичних діячів.
Однією з важливих причин виникнення ОУН було прагнення її фундаторів консолідувати національно-визвольний політичний рух. Про це свідчить документ підготовлений українськими націоналістами ще за два роки до створення самої організації. Цим документом являється «Новий почин!». Це є офіційне повідомлення про Конференцію українських націоналістів у Берліні 3-7 листопада 1927 р. Воно починається наступною думкою: «Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917–1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню в середині сторостерзаної Нації. Тимчасом з крівавого моря української революції та оружної боротьби за незалежність виявився в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідовання наших сил і координації нашого чину. В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежовань»[8].
Таким чином, автори документу прагнули сконсолідувати всі сили, які мріяли про самостійну Україну. Під останніми вони розуміли лише націоналістів. Для них термін «націоналіст» фактично був синонімом будь-якої людини, яка прагнула незалежності України. Це нам доводять слова, наведені в документі: «Початкова стадія розвою українського націоналізму має стихійний характер. Бо як поодинокі націоналісти працюють в ріжних, часто дуже віддалених ідеольогічно організаціях, не повязані, нерідко навіть не підозріваючи один в одному спільника, так і поодинокі націоналістичні угруповання існують побіч себе й чинять без спільного пляну, без одного проводу, навіть без зв’язку між собою»[8]. Своє першочергове завдання націоналісти вбачали в консолідації всіх націоналістичних сил. Саме такий висновок і випливає з подальших слів документа: «Брак осередку націоналістичного руху дався остро відчути щойно, коли рух набрав потужности. Конечність його оформлення, загально відчута й подиктована як внутрішними законами розвою Нації, так і зовнішними обставинами. привела українських націоналістів до зближення, порозуміння та шукання способів координації свойого чину. Вислідом цього була Конференція Українських Націоналістів […] має остаточно усталити ідеольогічні позиції українського націоналізму, ствердити факт повстання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її сталий Провід.»[8]. Таким чином, першочерговим своїм завданням націоналісти вважали створення Проводу, який має розробити платформу для остаточної консолідації всіх національно-визвольних сил в єдину організацію, що була покликана стати провідною політичною силою, взяти в свої руки керування суспільно-політичним життям в Україні і здобути незалежність[8].
Створення згодом ОУН стало першою спробою консолідації сил вказаних в повідомленні, але створення її не сконсолідувало всього національно-визвольного руху. Причинами цього є те, що УНДО, яке було створене на 4 роки швидше, висувало себе провідником української нації на визволення, а ОУН – себе. Злиття цих двох партій виглядає практично нереальним теперішнім українським історикам, навіть склалась помилкова історична думка, що ці дві партії стояли на ворожих позиціях, але ця думка є не правильною через те, що в документах ОУН, які я наводжу нижче, можна побачити прихильне ставлення до УНДО і навіть часткову співпрацю між ними, але слід зауважити, що лише у перші роки існування ОУН. На початку 1930-х рр. ставлення між ними погіршується, а згодом остаточно розриваються всі відносини. Звичайно, злиття цих партій в єдину консолідовану політичну силу згодом стало нереальним – зовсім різними були політичні погляди. Консолідацію цих сил перекреслили подальші диверсійні дії ОУН. УНДО не хотіло співпрацювати з «терористами» і хотіли легальними методами досягнути самостійності України. А націоналісти почали розглядати націонал-демократів як угодовську партію і не могли співпрацювати з нею. Особливо таке ставлення ОУН до УНДО склалося після 1935 р., коли націонал-демократів проголосили політику нормалізації стосунків з Польщею. Такий крок УНДО перекреслив всі надії на спільні політичні дії з націоналістами.
Але це було згодом, а на початковому етапі діяльності ОУН ми можемо бачити зовсім інші думки керівників організації. Наприклад, у протоколі засідання Проводу українських націоналістів ми читаємо: «Сціборський: відповідає, що не пішов би. Дальше вказує, що УНДО не є так шкідливим як УНР, бо в УНДО є і ідеологія спільна з нами і позиція супроти національних ворогів засадничо спільно, а є в УНДО тільки деякі елементи угодові»[1]. Цей витяг з протоколу допомагає нам зробити висновок, що на початку діяльності українських націоналістів вони бачили в програмі УНДО багато спільного і не виключали можливості вести спільні дії з ними.
Наведений вище висновок випливає і з витягу з рішення з’їзду Проводу українських націоналістів 25 серпня – 1 вересня 1928 р. : «Становище з УНДО задеклароване на спільному засіданні с послами 27.8.1928р. […] УНДО вважаємо єдиною під сучасний момент національною партією на Західних землях, тому нема у нас тенденцій його розвалювати. Застерігаємо собі право критики УНДО, задекларуємо супроти нього на краєвому ґрунті прихильний нейтралітет […] Заявляємо про співпрацю з УНДО на міжнародному полі. Відносно форм і метод цеї праці обговориться окремо»[1, 258]. В наведеному уривку ми бачимо, що станом на 1928 р. націоналісти задекларувало тісну співпрацю на міжнародному рівні з УНДО, а така співпраця звичайно не могла виникнути просто так на пустому місці – співпраця певна вже між ними відбулася до серпня 1928 р. Така співпраця була можлива через те, що 1928 р. відбулися вибори до Сейму і Сенату на яких УНДО змогло здобути 23 місця і 9 місць відповідно. Голова УНДО Д.Левицький на першому ж засіданні заявляв, що прагнуть вони незалежної України, що всі попередні договори, які передали Західну Україну до Польщі є не правосильними[5]. Такі заяви голови УНДО призвело до того, що Провід націоналістів вбачав в націонал-демократах єдину існуючу національну партії і прагнув діяти з ними спільно. Ця співпраця була дуже важливою для націоналістів, бо вони звичайно діяли нелегально і не мали своїх членів в Польських органах влади, а співпраця з УНДО давала можливість знати всі перипетії, що відбувалися в Сеймі і Сенаті. А також участь представників від УНДО, єдиної національної партії на думку ОУН, у польському парламенті давала можливість їй тією чи іншою мірою впливати на його діяльність з метою захисту соціальних та національно-політичних прав українців у Польщі[9, 6]. І це також зближувало ці дві партії.
Співпраця між цими двома політичними організаціями могла б призвести до подальшої політичної консолідації національного руху, але цього не відбулося. Все ж і одна і інша політичні організації стояли на своїх політичних платформах, які унеможливлювали їх об’єднання в спільний політичний блок. Один із націоналістів Володимир Мартинець писав: «[…] в українському суспільстві десятиліття діяльності політичних партій привели до партійно-політичного хаосу[…]націоналісти повинні стати на шлях відмежування від усіх існуючих політичних партій, груп і центрів. Вони повинні створити організацію[…], яка маючи всеукраїнський характер, зібрала б сили цілої нації до праці не тільки над сьогоднішнім, але й над майбутнім нації»[2]. Таким чином, ОУН все ж хотіла діяти нелегально проти польського режиму і не прагнула мати спільного політичного блоку ні з якою партією. Таке саме ставлення до об’єднання політичних сил мало й УНДО. Офіційний орган націонал-демократів тижневик «Свобода» від 7 жовтня 1928 р. з цього приводу писав: «[…]тільки наша політична організація, яка обіймає всі українські землі під Польщею, а також усі верстви та класи українського народу, може бути єдиною опорою українців, поклавшись на яку вони зможуть витримати важке лихоліття, яке переживають»[7].
Все ж національний рух на Галичині, представлений ОУН і УНДО не консолідувався саме через те, що ці партії свої переконання і політичні програми поставили вище практичних дій. Часткове розмежування у програмах унеможливлювали їх консолідацію, про це говорили як члени однієї організації, так і іншої. Також і ОУН і УНДО хотіли стати на чолі національного руху, ніхто не хотів відступати від своїх переконань і це позначилось на дезорганізації національного руху і фактично не дієвості жодної з українських політичних партій Галичини, в тому числі й ОУН, бо їх акції лише шкодили національному рухові і посилювали полонізацію українських земель.
Подальші дії УНДО і їх переорієнтація на примирення з Польщею, перехід остаточно на автономістські позиції призвело до того, що ОУН відходить від співпраці з ними і не бачить вже в ній свого потенційного політичного союзника. В «Звіті провідника ОУН на ЗУЗ від часу конференції по нинішній день» присутні такі слова: «[…]в найкращому випадку ОУН йдучи на владу могла б виперти УНДО зі всіх його позицій, взяти всі інституції в свої руки[…] Пакс поставив УНДО кілька запитів, мотивуючи тими запитами свої атаки на УНДО: 1) Яку УНДО має програму українського соборного визволення? 2) Як УНДО відноситься до ідеї інтервенції? 3) Як УНДО представляє собі устрій і взагалі уформовання нашої державности? 4) Як УНДО зв’язує свою політику з подіями на Радянській Україні, отже яку має свою соборну-політичну програму? На всі ті запити Пакс не дістав жодної позитивної відповіді»[1, 279]. Таким чином, ОУН починає критично ставитись до УНДО і починає вимагати від партії самовизначення – чи стоять вони на тих же позиціях, що націоналісти, чи ні. Відповіді націоналісти так і не дочекалася, але подальші дії націонал-демократів, а саме початок співпраці з владою Другої Речі Посполитої призвів до напруження відносин між організаціями.
Особливо слід звернути увагу на відозву ОУН з приводу неофіційних зустрічей польських політиків і членів УНДО, яка вийшла у квітні 1931 р. У ній ОУН повідомляє, що такі дії націонал-демократів межують із національною зрадою, а також наголошували, що націоналісти і далі боротимуться проти польських окупантів[3]. Отже, з початком 1930-х рр. настрої в середовищі УНДО міняються і це призвело до погіршення стосунків ОУН з нею. Націоналісти пробувало не допустити, щоб націонал-демократи стало на політичну лінії польсько-українського примирення, яке висували поляки. Для цього 1931 р. націоналісти вбили Тадеуша Голувка, який був на посаді Східного відділу Міністерства закордонних справ. Саме він виступав за покращення польсько-українських стосунків. Націоналісти думали, що вбивство Голувка зупинить покращення стосунків між УНДО і Польською владою, але вийшло все навпаки, бо вбивство цього посадовця відвернуло від ОУН націонал-демократів, вони почали бачити в ОУН терористичну організацію і не хотіли з нею співпрацювати і ще більше почали схилятися до польсько-українського порозуміння, вбачаючи в ньому єдиний вихід для захисту національних прав українців.
У 1935 р. УНДО відкрито проголошує політику нормалізації українсько-польських стосунків, а також остаточний перехід на автономістські позиці. І це призвело до остаточного розриву усіх стосунків між ними і ОУН. Серед середовища націоналістів вже не залишилося нікого хто хотів хоча б спробувати нормалізувати відносини з УНДО. Особливо пропагувалося серед молодці, що всі інші політичні партії є зрадниками національного руху, що вони є ворогами українців і ОУН. У газеті від УНДО «Свобода» писали: «Ми маємо цілі полоси краю, наприклад, Стрий, Сокаль, де молодь вважає УНДО своїм найзавзятішим ворогом»[4]. Таким чином з середини 1930-х р. ОУН і УНДО бачать одна в одній не союзника, а ворога, якого треба знищити.
Ще більше розгорнулася критика однієї організації на іншу в 1939 р. Поразка Карпатської України, яку підтримувала ОУН і відсилала туди збройні загони призвела до критики їх дій з боку УНДО. Націонал-демократи почали не лише протистояти націоналістам, але закликали інші політичні партії об’єднатись і знищити ОУН. На засіданні Контактного комітету (організації для координування дій легальних українських політичних партій) 20 березня 1939 р. голова УНДО В. Мудрий говорив: «Тепер найвідповідальніша пора розправитись з націоналістами […] Нагода знаменита»[6]. Таким чином, станом на літо 1939 р. стосунки між ОУН і УНДО так погіршились, що вони не могли співпрацювати. Консолідаційні процеси, які відбувалися між ними у 1927-30 рр. переросли у відкрите протиборство за впливи на українське суспільство. В такому неконсолідованому стані український національний політичний рух вступив у Другу світову війну.
Підбиваючи підсумки слід звернути увагу на причини того, чому консолідаційні процеси між ОУН і іншими політичними партіями так і не завершилися створенням єдиного національного політичного блоку. Основною причиною було те, що ОУН заперечувало будь-який компроміс з іншими політичними партіями, вважаючи їх винними в політичному хаосі на Західній Україні. ОУН відкидало співпрацю з партіями називаючи одні партії угодовськими, а інші – про радянськими. Єдиною партією яка мала можливість співпрацювати з ними була УНДО. На початковому етапі існуванні українських націоналістів ці партії співпрацювали, ОУН прагнуло вести навіть спільну міжнародну політику з ними, загалом ставлення націоналістів до націонал-демократів було «позитивно нейтральним»[1, 258]. і одні й інші визнавали, що у їхніх програмах є багато спільного. Але подальший розвиток подій, зокрема терористичні акції ОУН призвели до відсторонення УНДО від націоналістів. Націонал-демократи не хотіли, щоб їх запідозрили в причетності до замахів і всебічно виступали з доповідями про свою непричетність до акцій ОУН. Також, ні одна, ні інша політична організація не хотіли визнавати за іншою провідної ролі в національному русі і почалася боротьба між ними за те, хто стане на чолі національно-визвольного руху. А остаточно розбіжності і перетворення потенційних політичних союзників у ворогів відбулося внаслідок підтримки УНДО польсько-українського порозуміння. На кінець 1930-х рр. розбіжності між ними досягли апогею і Західна Україна ввійшла в Другу світову війну з глибокою політичною кризою і неконсолідованим національно-державницьким політичним крилом.
Список використаних джерел і літератури
1. Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів.(1927-30 рр.). – К., 2005. – Т.1. – С. 70.
2. Зиновій Книш Становлення ОУН / Книш З. – К., 1994. – С. 64.
3. І. Федик Проблема «угодовства» у стосунках ОУН та УНДО на рубежі 20-30-х рр. XX ст. / Федик І. // Мандрівець. Наукові виклади. – К., 2008. – №1. – С.37.
4. Кличі й дійсність // Свобода. – 1934. – 2 вересня. – С. 2.
5. Кугутяк М. Українська націонал-демократія (1918-1939) / Кугутяк М. – К., Івано-Франківськ, 2004. – Т.2. – С. 400-409.
6. Л. Калиняк УНДО і ОУН – боротьба за політичні впливи в «Просвіті» / Калиняк Л. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, – Львів, 2010. – № 19. – С.91
7. Не даймо себе розєднати // Свобода. – 1928. – 7 жовтня. – С. 1.
8. «Новий почин!». Офіційне повідомлення про Конференцію українських націоналістів у Берліні 3-7 листопада 1927 р. Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1927.novyi_pochyn.php
9. Ю.Ю. Сливка, Т.О. Панфілова Українські політичні партії Західної України в 20-30-х рр. XX ст. / Слива Ю.Ю. та ін. // Державне будівництво. – Харків, 2009. – №2. – С.5.

Залишити відповідь