Проблеми буття у філософії М. Бердяєва


Notice: Undefined index: plus_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 670

Notice: Undefined index: bar_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 672

Метафізика завжди намагалася бути онтологією у філософії буття. Загалом це досить древня філософська традиція. Її основоположником був давньогрецький філософ Парменід. У Парменіда не існувало нічого більш абстрагованішого, ніж поняття буття. В свою чергу Платон не міг примиритися з такою абстрагованістю цього поняття і намагався ускладнити і уточнити проблематику буття як такого. У Бердяєва протягом довгого періоду часу існували сумніви щодо істинності онтологізму як філософської концепції загалом, і платонівського онтологізму зокрема. Всі свої імпліцитні сумніви він втілив у своїй книзі «Смысл творчества», де стверджував примат свободи над буттям, хоча варто зауважити, що його термінологічний апарат був непослідовним і дещо нечітким. Генезис філософських поглядів Бердяєва дає нам можливість чітко усвідомити і окреслити його ідейну концепцію, що корелюється з поняттям «буття»: онтологія – це помилкова філософська концепція. Єдиною істиною філософською концепцією Бердяєв вважає екзистенціоналізм, що являє собою кардинально інший тип мислення і розуміння проблеми співвідношення між essentia i existentia. Бердяєв зауважував, що істинна філософія повинна прагнути до конкретної реальності, до існуючого. І така течія зараз існує у філософській думці. Хоча навіть у Платона була вічна істина незважаючи на його розгалужене трактування поняття онтології [1, c. 18-19].
Проблема буття – це перш за все, проблема про те, якою мірою буття є конструкцією думки, тобто об’єктивацією, здійсненною суб’єктом, тобто щось вторинне, а не первинне. Буття – це поняття, тобто щось, що пройшло через об’єктивовану думку, на ньому лежить відбиток абстракції, і саме тому воно змушує людину відчувати себе чимось вторинним, як і будь-яка об’єктивація. Бердяєв зазначав, що у первинній суб’єктивності існування зовсім не було буття тому, що в нас немає данності буття. У Парменіда, у платонізмі, в онтологізмі оригінальне, ідеальне буття є універсально-загальним, ідеально-одиничним. Ідеальне, ідейне є істинно реальним. Світ множинний і індивідуальний – це світ вторинний, віддзеркалений, не зовсім реальний, в ньому буття змішується з небуттям. Саме так вважали представники давньогрецької філософії. Але згідно з Бердяєвим, вірно і зворотне: саме цей емпіричний, об’єктивований світ є «царством загального». «Загальне» об’єктивно панує в цьому емпіричному світі, його не існує в світі духовному. Дух, на відміну від загального розповсюдженої думки, насамперед протилежний «загальному», він знає лише одиничне. Але Бердяєв вважає за необхідне змінити концепцію постановки питання: проблема одиничного-множинного має бути сформульована інакше, ніж у Платона і платоніків. Ця думка, яка об’єктивує та екстеріоризує людину констатує буття як «загальне» та універсальне і саме тому особисте перетворюється в приватне. Але екзистенціональна істинна в тому що реальне – одиничне, а загальне не є реальне, і це зовсім не в тому сенсі що стверджують номіналісти, які уявляють лише протилежний полюс думок які абстрагуються. Про номіналістів говорять платоніки-реалісти (зокрема С.Франк та Н.Лоський), що вони уявляють ніби реальність «коня загалом», означає що кінь взагалі пасеться на якомусь полі. Тобто вони стверджують що кінь взагалі існує як поєднання всіх окремих коней. Але Бердяєв наголошує, що при цьому зберігається помилковість старої проблематики в суперечках реалістів і номіналістів. Залишається логічне протиставлення загального і одиничного, універсального і індивідуального. Але це протиставлення є всього лише інтерпретація об’єктивної думки. «Коня взагалі» і «людини взагалі» не існує, і не має поєднання всіх коней або людей як «загального» але в окремому коневі або людині існує універсальність (не загальність) кінського або людського існування; єднання в реальності несхоже на єднання в думці. Користуючись кантівською термінологією, можна було б сказати, що царство природи – це царство загального, а царство свободи – це царство одиничного. Але царство свободи – це царство духа.
Бердяєв акцентував увагу на тому, що філософія, яка вбачає в своїй основі поняття буття , є натуралістичної метафізикою [1, c. 95 ].
Думати про дух як буття – значить думати про нього натуралістично, як про природу, як про об’єкт, але дух це не об’єкт і не природа, дух – це субє’кт, це акт, це свобода. Бердяєв погоджувався з містиками, які говорили, що бог – це не буття, що до бога неможливо застосувати обмежене поняття буття. Бог є, але він не є буттям. Також Бердяєв зауважував, що особистість передувала буттю. Це твердження є концептуальною основою персоналізму. Не слід вживати поняття буття як основу філософії тому, що це поняття неоднозначне. Буття означає і суб’єкт і предикат. Основою проблемою філософії Бердяєв вважав проблему співвідношення буття, яке детермінує свободу та проблему буття та духа.
Варто зробити вибір між двома філософіями: філософія, що визнає примат буття над свободою , і філософією, яка визнає примат свободи над буттям. Цей вибір не може детермінуватися лише суб’єктивним мисленнєвим процесом, він визначається цілісним духом, тобто і волею. Персоналізм повинен визнати примат свободи над буттям. Філософія примата буття – це філософія безособистісна. Онтологічна система, яка визнає абсолютний примат буття – це система детермінізму. Буття являється ідеальною необхідністю і свобода як категоріальна субстанція не може бути ліквідована в бутті, оскільки свобода вкорінена в буття. Отже, примат свободи на буттям є примат духа над буттям. Буття – статичне , дух – динамічний. Дух не є буттям. Про дух не може мислити інтелектуально як про об’єкт, дух є суб’єктом і субє’ктивність, свобода і мистецький акт [2, c. 231].
Пізнання особистості і свободи за Бердяєвим, тісно пов’язане з особистісним: розумом, волею та активністю. В даному контексті існує дві концепції: 1) існує незмінний, вічний порядок буття, який виражається в соціальному порядку, котрий створюється не людьми, і якому люди повинні підпорядковуватись;
2) основи світового і соціального життя не вічні і не нав’язані «згори», вони міняються в залежності від людської активності. Перша точка зору сковує людину, а друга – звільняє її.
Грецька точка зору на світ базувалася на естетичному спогляданні цілісного. Але в світі існує протистояння поляризованих сил і тому існує не лише порядок, але й хаос, не лише гармонія , а й дисгармонія [2, c. 129].
Буття – це відчуження і об’єктивація, перетворення свободи в необхідність, індивідуального в загальне, особистого в безособистісне. Бердяєв стверджував, що в контексті кореляції буття і свободи виражалася неспроможність Гегеля об’єктивно оцінити всю ідейність цієї концепції. Гегель не розумів, що об’єктивація духа – це рабство, не розумів особистості, не розумів свободи, яка не являється осмисленою необхідністю. Варто зазначити , в розумінні об’єктивації, Шопенгауер був більш правий ніж Гегель.
Заслуга нової філософії була в тому, що вона розкрила активність суб’єкта в конструкції об’єктивного світу. Особливою була заслуга Канта, який створив арену для нового шляху філософствування, хоча сам не ступив на цей шлях. Буття як об’єкт, буття загально-уінверсальне є конструкцією суб’єкта при відомій направленності його активності. Бутя являється перенесенням існування, тобто з первинно-реального і конкурентного, з глибини суб’єкта в ілюзорну глибину екстеріоризованого об’єкта.
Буття не існує за середньовічною термінологією, essentia немає existentia.. Те реальне, що ми пов’язуєм з буттям, є лише внутрішньою якістю конкурентних існувань. Чесноти конкретної істоти, людської особистості визначається зовсім не ідеальним універсумом в ній, якому вона підпорядковується, а саме конкретним, індивідуально-особистісним існуванням, індивідуально-особистісною формою відкриття універсума всередині. Ніякому буттю конкретна істота чи людська особистість не підпорядковується.
Бердяєв зазначав, що помилково вважати, що свідомість людини в своїх найзагальніших елементах не суб’єктивно, а об’єктивно-універсальна.
Німецький ідеалізм ніколи не був філософією свободи., настільки наскільки хотів би нею бути. Ближче до свободи, як протистоянню будь-якому детермінізму, був Кант, так як його філософія не була моністичною. Намагався підняти проблему свободи i Шеллінг, але філософія тотожності завадила йому у цьому. Абсолютна ворожа свободі філософія Гегеля. Не розуміння свободи – це не розуміння особистості [1, c. 73].
Концепції які виникли в платонізмі і в німецькому ідеалізмі, не можуть привести до усвідомлення філософії свободи. Філософія свободи не є філософіє онтологічною. Бердяєв зазначав, що онтологічною філософія повинна прийти до системи замкнутого детермінізму. Буття, як його будує думка, буття як об’єкт, буття як поняття – це царина детермінації не матеріальної, а детермінації ідеальної. Ідеальна детермінація екстеріоризує універсалізм.
Буття онтології є натуралістичною річчю, яку можна помислити, але це не особистість, не дух, не свобода. І будь-яка особистість, яка знаходиться за межею буття, протистоїть буттю, як такому [2, c. 59].
Дух не підпорядковується будь-якому їєрархічному порядку буття. С цією свободою духа пов’язане особистісне існування. Вона вимагає визнати буття чимось вторинним. Саме тому, Бердяєв зазначає, що джерелом рабства є буття як об’єкт, буття екстеріоризоване, у формі раціональній чи у формі вітальній. Буття як суб’кт є особистісним існуванням, свободою, духом.
Як представник релігійної (теїстичної) концепції екзистенціоналізму Бердяєв акцентує увагу на тому, що християнство не є онтологізмом в грецькому розумінні цього слова. Християнство – це персоналізм. Особистість бунтує проти встановленого порядку, проти буття як царства загального, і вона з’єднується з богом як особистістю, а не з буттям як філософською концепцією. Так званий онтологічний доказ буття бога – це лише гра думок. Християнство, як таке, драматичне, антимоністичне, пов’язане з особистістю. Бог ніякого порядку не створює і, відповідно, ніяким буттям не керується. Бог створює лише істот, створює особистості, і створює їх як завдання, які втілює свобода.
Бердяєв стверджує, що особистість знаходиться на своєму духовному і пізнавальному шляху не перед буттям, що зовсім не первинне і означає вже раціоналізацію, а перед істиною як таємницею існування, як такого. І не перед будь-якою істиною, а перед істиною, як шляхом і життям. Істина не догматична. Істина не є буттям, а буття, відповідно, не є істиною. Істина – це існування існуючого. Існує лише існуючий.
Отже, філософська ідея Бердяєва, яка корелюється з поняттям буття, декларує, що буття – це лише частина статичного, об’єктивованого життя. І ця проблема буття нерозривно пов’язана с проблемою бога.

Список використаної літератури

1. Бердяев Н. 1-е издание: Дух и реальность. Основы богочеловеческой духовности. Париж: YMCA-Press s.d. [1937]. 175 с.
2. Бердяев Н. Философия свободного духа. М.: Республика, 1994, 480 с.

Залишити відповідь