Анотація. У статті висвітлюються соціально-психологічні, педагогічні детермінанти виникнення тривожності при взаємодії колективу. Наводяться результати дослідження особливостей прояву тривожності та розкривається взаємозв’язок між тривожністю та психолого-педагогічними чинниками.

Ключові слова: тривожність, очікування, цінності, адаптація, психологічні характеристики, конфлікт.

Аннотация. В статье освещаются социально-психологические, педагогические детерминанты возникновения тревожности при взаимодействии коллектива. Приводятся результаты исследования особенностей проявления тревожности и раскрывается взаимосвязь между тревожностью и психолого-педагогическими факторами.

Ключевые слова: тревожность, ожидания, ценности, адаптация, психологические характеристики, конфликт.

Постановка проблеми. Найважливішу роль у розумінні того, як людина виконуватиме ту чи іншу діяльність, особливо у тому випадку, коли поряд з нею хтось ще займається тією ж самою справою, окрім мотиву досягнення відіграє тривожність.

Деструктивна тривожність у фахівця-початківця не тільки призводить до неефективного виконання власних професійних обов’язків, а і пришвидшує появу професійного вигорання.

При оцінці стану проблеми тривожності у психологічній науці вирізняється дві, на перший погляд, взаємовиключні тенденції. З одного боку, посилання на нерозробленість і невизначеність, багатозначність і незрозумілість самого поняття «тривожність» як в наший країні, так і за кордоном . Зазначається, що під цим терміном часто розуміються достатньо різні за природою явища і що значні розбіжності у вивченні тривожності існують не тільки між різними школами, але і між різними авторами всередині одного напряму, підкреслюється суб’єктивність використання цього терміна.

У вітчизняній психології дослідження цієї проблеми достатньо рідкісні і мають фрагментарний характер. Значною мірою це пов’язано, мабуть, з відомими соціальними причинами – умовами, що не заохочували аналізу явищ, які відображають сприйняття людиною навколишнього світу як загрозливого і нестабільного.

В останні десятиліття інтерес українських психологів до вивчення тривожності істотно посилився у зв’язку з різкими змінами життя суспільства, що породжують невизначеність і непередбачуваність майбутнього і як наслідок, переживання емоційної напруженості, тривогу і тривожність. Разом з тим необхідно зазначити, що і сьогодні час в нашій країні тривожність досліджується переважно у вузьких рамках конкретних, прикладних проблем (шкільна, екзаменаційна тривожність тощо). Проблемам тривожності дорослого індивіда та впливу її рівня на результати його діяльності та поведінки в соціальних групах увага майже не приділяється. Окремих її аспектів дослідники торкаються при комплексному дослідженні в галузі менеджменту.

Мета статті – дослідити вплив рівня тривожності особистості на її поведінку у трудовому колективі.

Виклад основного матеріалу.

Проблема тривожності займає особливе місце в сучасному науковому знанні. З однієї сторони, це “центральна проблема сучасної цивілізації” (Р.Мей, 1950, Є.Єріксон, 1950), найважливіша характеристика нашого часу: їй надається значення основного “життєвого переживання сучасності” (Ф.Готвалд, В.Ховланд, 1992). Саме тривожність знаходиться в основі цілого ряду психологічних труднощів дитинства, в тому числі порушень розвитку та поведінки дитини і підлітка (наприклад, деліквентність та аддиктивна поведінка) [5].

Тривогу як емоційний стан і як ситуативну чи особистісну рису, яка виникає у процесі адаптації до середовища та виконання різних видів діяльності, вивчали Ю.А.Александровський, Ф.Д.Горбов, А.Б.Леонова, Я.Рейковський, К.О.Сантросян, Ю.Л.Ханін, Х.Хекхаузен. У деяких дослідженнях тривожність розглядається як реакція на соціальні впливи при певних індивідуальних психофізіологічних особливостях (Г.Айзенк, В.Р.Кисловська, М. Ландерс, Н.Є.Лисенко, Н.Д.Левітов, М.Махоні, В.С.Мерлін, Ч.Д.Спілбергер), а також як така, що може виникати при різних психосоматичних захворюваннях (В.М.Мясищев, Є.І.Соколов та ін.). Вплив самооцінки та рівня домагань на розвиток тривожності вивчали Л.В.Бороздіна, Н.І.Наєнко, А.М.Прихожан, О.Т.Соколова.

Вивчалися питання впливу на виникнення, розвиток і закріплення тривожності в реальних умовах спільної діяльності, які проявляються в міжособистісній, внутрішньогруповій та міжгруповій взаємодії (Г.С.Абрамова, 1995; М.І.Буянов, 1988; І.В.Дубровіна, 1991; C.Spilberger, 1985; Ю.Л.Ханін, 1991).

На думку А.М.Прихожан, тривога – це емоційний стан, а тривожність – емоційно-особистісне утворення, яке має когнітивний, емоційний і операційний аспекти. Згідно її точки зору, певний рівень тривожності в нормі властивий всім людям і є необхідним для оптимального пристосування людини до дійсності. Відповідно, тривожність може носити як конструктивний (мобілізуюча ситуативна тривожність), так і деструктивний (дезорганізуюча особистісна тривожність) характер. Наявність тривожності як стійкого утворення – свідчення порушень в особистісному розвитку, що перешкоджає нормальному розвитку, діяльності, спілкуванню [5].

Тривожність – це індивідуальна психологічна особливість, яка виявляється у схильності людини до частих та інтенсивних переживань стану тривоги, а також у низькому порозі його виникнення [4]. Тривога – емоційний стан, який виникає в ситуаціях невизначеної небезпеки, пов’язаної з очікуванням невдач у соціальній взаємодії та несприятливого розвитку подій. Тривога і тривожність тісно пов’язані зі стресом. З одного боку, емоції тривожного ряду є симптомами стресу. З другого боку, початковий рівень тривожності визначає індивідуальну чутливість до стресу [8].

Психологічні причини, що викликають тривогу, можуть лежати у всіх сферах життєдіяльності людини. До суб’єктивних відносять причини інформаційного характеру, пов’язаних з невірним уявленням про завершення події, і причини психологічного характеру, які підвищують суб’єктивну значимість завершення події. Серед об’єктивних причин виділяють екстремальні умови, що ставлять підвищені вимоги до психіки людини і пов’язані з невизначеністю завершення ситуації, втому, порушення психіки, вплив фармакологічних засобів та інших препаратів, які можуть впливати на психічний стан [1].

Ф.Б. Березін [3] відзначив, що стан тривоги (тривожності) – це емоційний стан, ряд емоційних станів, що закономірно змінюють один одного у міру зростання, і виділив шість рівнів стану тривоги.

1. Перший рівень – найменша інтенсивність тривоги. Виражається в переживаннях напруженості, настороженості, дискомфорту. Це відчуття не несе ознаки загрози, а служить сигналом швидкого настання більш виражених проявів тривоги. Даний рівень тривоги має найбільше адаптивне значення.
2. На другому рівні відчуття внутрішньої напруженості змінюють гіперостезичні реакції або ж вони приєднуються до нього. Раніше нейтральні стимули набувають значущості, а при посиленні – негативне емоційне забарвлення.
3. Третій рівень – власне тривога. Виявляється в переживанні невизначеної загрози, відчуття неясної небезпеки.
4. Четвертий рівень – страх. Виникає при наростанні тривоги і виявляється в опредмечуванні, конкретизації невизначеної небезпеки. При цьому об’єкт, з яким зв’язується страх, не обов’язково відображає реальну причину тривоги, дійсну загрозу.
5. П’ятий рівень – відчуття невідворотності катастрофи, що насувається, яка виникає в результаті поступового наростання тривоги і виражається у відчутті жаху. При цьому дане переживання пов’язане не із змістом відчуття, а лише з наростанням тривоги. Подібне переживання може викликати невизначена, але дуже сильна тривога.
6. Найбільш важливий рівень – тривожно-боязливе збудження, яке виражається в потребі рухової розрядки, панічному пошуку допомоги. Дезорганізація поведінки і діяльності викликається тривогою, досягає при цьому свого максимуму.

Н.Є.Аракєлов, у свою чергу, відзначає, що тривожність – це багатозначний психологічний термін, що описують як певний стан індивідів у певний момент часу, так і стійка властивість будь-якої людини [2]. Аналіз літератури останніх років дозволяє розглядати тривожність із різних точок зору, що допускають твердження про те, що підвищена тривожність виникає й реалізується в результаті складної взаємодії когнітивних, афективних і поведінкових реакцій, провокованих при впливі на людину різними стресами.

Тривожність як риса особистості пов’язана з генетично детермінованими властивостями функціонуючого мозку людини, що спричиняються постійно підвищеним почуттям емоційного порушення, емоцій тривоги.

У дослідженні рівня домагань у підлітків М.З. Неймарк виявила негативний емоційний стан у вигляді занепокоєння, страху, агресії, що було викликано незадоволенням їхніх претензій на успіх. Також емоційне неблагополуччя типу тривожності спостерігалося в осіб з високою самооцінкою. Вони претендували на те, щоб бути «найкращими» виконавцями, або займати найвище становище у колективі, тобто мали високі домагання в певних сферах, хоча дійсних можливостей для реалізації своїх домагань не мали.

Широкого поширення набуло в останні роки використання у психологічних дослідженнях диференційованого визначення двох видів тривожності: «тривожність характеру» і «ситуаційна тривожність».

Сучасні дослідження тривожності спрямовані на розрізненні ситуативної тривожності, пов’язаної з конкретною зовнішньою ситуацією, і особистісної тривожності, що є стабільною властивістю особистості, а також на розробку методів аналізу тривожності, як результату взаємодії особистості та її оточення.

Проблему впливу рівня тривожності особистості на її стосунки і статус у колективі було вивчено на базі дитячих садків в м. Славута: дитячий садок №6 «Золота рибка», дитячий садок №9 «Теремок» та дитячий садок №3 «Росинка».

Об’єктом дослідження проблеми тривожності було обрано трудовий колектив даний дитячих садків. Матеріал для аналізу було зібрано за допомогою психодіагностичних методик.

Психодіагностичне дослідження полягало у дослідженні рівня тривожності і рівня мотивації досягнення працівників дитячих садків. Дослідження проводилося в два етапи. На першому етапі було виявлено рівень тривожності за допомогою методики Спілбергера. Отримані результати ми можемо побачити на наступній діаграмі:

Рис. 2.1. Рівень тривожності

Так, за показниками ситуативної та особистісної тривожності у працівників було виявлено низького рівня ситуативної тривожності лише 2%, середнього рівня 64%, високої ситуативної тривожності 34%. Особистісної тривожності низького рівня не виявлено, середнього рівня виявлено 70%, високого рівня 26%, дуже високого 4%. Ці результати говорять, що в працівників трудового колективу виявлено значну кількість осіб, які були схильні до високих рівнів, як ситуативної та особистісної тривожності, а це говорить про невпевненість в собі, велике хвилювання особливо в ситуаціях екстремального стану.

Використовуючи методику Т. Лірі, ми також оцінювали типологію поведінки в процесі взаємодії.

Обробка отриманих відповідей показала, що у 18% досліджуваних                (9 осіб) переважаючим типом міжособистісних стосунків є “доброзичливий”, тобто ці люди люб’язні зі всіма, орієнтовані на прийняття і соціальне схвалення, свідомо конформні. Мають розвинені механізми витіснення і придушення, емоційно лабільні.

В 15% досліджуваних (6 осіб) переважаючим типом міжособистісних стосунків є “егоїстичний” тип. Люди з переважанням такого типа міжособистісних стосунків прагнуть бути над всіма, вони обачливі, егоїстичні, самозакохані. Труднощі перекладає на оточуючих, а самі відносяться до них відчужено, хвалькуваті, самовдоволені, зарозумілі.

“Альтруїстичний” тип ставлення до людей є переважаючим у 15% (6 осіб) учасників дослідження. Такі люди гипервідповідальні, емоційне відношення до людей проявляють в співчутті, симпатії, турботі. Вміють підбадьорити і заспокоїти оточуючих себе людей, безкорисливі і чуйні.

У 11% педагогів (4 особи) переважаючим типом міжособистісних стосунків виявлений “авторитарний” тип, тобто в людині присутній дух наполегливості, деспотичності і владності у всіх видах групової діяльності, причому ці якості не заважають (швидше навпаки) їх володареві бути компетентним, успішним в справах, викликати пошану з боку колег.

“Підозрілий” тип переважає  в 11% педагогів (4 особи). Такі люди скритні, нетовариські, злопам’ятні, свій негативізм проявляють у вербальній агресії. Вони образливі, схильні до сумніву у всьому, постійно на всіх скаржаться, мало чим задоволені.

Переважаючим в 11% досліджуваних (4 особи) є “підпорядковуваний” тип ставлення, що характеризується як покірний, сором’язливий, покірливий, схильний підкорятися сильнішому без врахування ситуації.

“Залежний” тип виявлений як переважаючий тип міжособистісних стосунків в 11% учасників дослідження (4 учасники дослідження). Такі люди слухняні, боязливі, безпорадні, схильні до захоплення оточуючих, не вміють проявляти опір та залежні від думки інших людей.

У 8% (3 особи) – переважаючим виявлений “агресивний” тип міжособистісного ставлення до людей. Такі люди прямолінійні, відверті, вимогливі, дратівливі, різкі в оцінці інших, непримиренні. В той же час вони енегрічні, наполегливі і уперті.

Графічно, отримані результати можна представити в вигляді діаграми.

Рис. 2.2. Переважний тип міжособистісних відносин в колективі

На діаграмі чітко бачимо, що у 18 % працівників колективу переважним є доброзичливий тип відносин до людей. І лише у 8 % досліджуваних – агресивний тип відносин. Це дозволяє нам зробити висновок про те, що в цілому соціально-психологічний клімат у колективі сприятливий. В ньому переважно бадьорий, життєрадісний тон взаємовідносин між працівниками. Відносини будуються на принципах співробітництва, взаємної допомоги, доброзичливості. Також існують норми справедливого та шанобливого ставлення до всіх членів колективу. Члени колективу активні, енергійні, панує довіра та висока вимогливість один до одного.

Нам було досить важливо знати, як той чи інший соціальний працівник поведе себе у можливій конфліктній ситуації, чи існує загроза виникнення конфліктної ситуації, котрої соціальний працівник буде не в змозі вирішити, чи навпаки, опитуваний має досить високий рівень професійної та комунікативної компетенції, і виникнення подібних ситуацій не загрожуватиме вирішенню суті справи.

У зв’язку з цим було проаналізовано тип поведінки працівників у конфліктних ситуаціях (тест К.Томаса). За результатами дослідження, 17% опитаних виявили схильність у конфліктній ситуації до уникнення конфлікту (ігнорування). К.Томас зазначає, що це досить небезпечна стратегія, оскільки ігнорування конфлікту може призвести до його неконтрольованого продовження.

Така стратегія ефективна лише в тих випадках, коли джерело конфлікту та його наслідки настільки незначні, що ними можна знехтувати, або якщо конфлікт ніяким чином не впливає на вирішення основного питання.

20% опитаних виявляють схильність до пристосування у конфліктній ситуації. Це також не завжди ефективно і дозволяється лише в тих випадках, коли є бажання вирішити конфліктну ситуацію за будь-яку ціну, або якщо конфлікт та його результати не зачіпають нічиїх особистих інтересів, або ж якщо стає явною готовність однієї сторони піти на значні поступки.

30% опитаних виявили бажання до співробітництва у конфліктній ситуації, тобто до спроби знайти конструктивне рішення, враховуючи інтереси обох сторін. 30% опитаних здатні піти на компроміс в конфліктній ситуації, що свідчить про бажання вирішити конфліктну ситуацію шляхом поступок з обох боків. Лише 3% опитаних виявили схильність до конкуренції в конфліктній ситуації, що неприпустимо в роботі менеджерського складу, який покликаний вирішувати всі проблеми клієнта, намагаючись не нав’язувати свою точку зору, а зрозуміти клієнта, тобто будь-яким шляхом вирішити питання без створення конфліктної ситуації.

Загалом результати дослідження показали, що незважаючи на схильність деяких працівників до конфліктної поведінки, психологічний клімат у колективі в цілому позитивний. Проте було зосереджено особливу увагу на рівні тривожності молодих працівників з метою виявлення її впливу на реалізацію працівників у професійному та особистісному плані.

Висновки. Отже, тривожність людини може бути серйозною перешкодою на шляху до професійних досягнень і реалізації себе як особистості, але з іншого боку певна міра тривожності може бути мотивацією до досягнення успіху.

Виявлення інших психолого-педагогічних чинників тривожності у взаємодії в колективі може бути перспективою подальших досліджень у даному напрямку.

Список використаних джерел та літератури:

1. Вереніч Н. Особливості тривожності сучасних підлітків /Н.Вереніч // Психолог. – 2004. – № 23-24 (119-120). – С. 41-43.

2. Киричук О.В. Основи психології: Електронний ресурс. – Режим доступу: http: //www. pidruchniki.ws/14360106/psihologiya/vchitel_uchen

3. Психологія спілкування : Навчальний посібник / М.Філоненко. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 224 c.

4. Психологічний словник / За ред. В. П. Зінченко, Б. Г. Мещерякова. – М.: Педагогіка – Прес, 1996. – 312 с.

5. Прихожан А.М. Психология тревожности / А.М.Прихожан. – СПб.: Питер, 2007. – 192 с.

6. Рыжов В.В. Духовно ориентированный диалог и диалогличности /В.В.Рыжов // Гуманизм и духовность в образовании. – Нижний Новгород: НГЛУ, 1999. – С. 65 – 66.

7. Салливан Г.С. Интерперсональная теория в психиатрии/ Г.С.Салливан. – Москва, Санкт-етербург, 1999. – 290 с.

8. Формування особистості школяра: психолого-педагогічні проблеми: зб. наукових праць. – К: Інститут психології, 2005. – 72 с.

9. Ягупов В.В. Педагогіка: Навчальний посібник / В.В.Ягупов. – К.: Либідь, 2002. – 560 с.